 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
Надії на бабин спадок і до того було не дуже: які ж цінності у пенсіонерки в однокімнатній квартирі? Сережки хіба що чи каблучка? Але не було й цього — тільки банка попліснявілих огірків, горщик зі штучною трояндою, сірою від пилюки, та зошит. Звичайний старий зошит на сорок вісім листочків, з блідою клітинкою, сіруватим рихлим папером, ще й повністю списаний синьою ручкою, від обкладинки до обкладинки.
Що ж там може бути - старі рецепти тортів на майонезі? Консервація? Непристойні віршики? Чи щоденник, який не цікавий нікому, крім власниці? Але дрібненькі гострі літерки складалися у слова, що не дуже вкладалися в образ вчительки математики, яка сумлінно пропрацювала в школі сорок сім років та колись була головою атеїстичного гуртка. “На жабі їду, гадюкою поганяю” та дивні, овально викривлені, закарлючки на полях. Закарлючки повторювались групами по чотири малюнка, наче були якимось шифром, таємними, таємничими знаками для тих, хто розуміє. Чи й були? Що знала баба? Що вона знала насправді, крім алгебри та геометрії? Ким вона була тоді, коли приходила додому? На кого перетворювалась? Чи завжди такою була?
Чи просто тихенько з’їхала з глузду, як іноді трапляється у її віці, і стала вірити в різні дурниці? Продаються ж книжки з замовляннями усякими, ніхто їх не забороняє. Викинути того зошита, чи що? Але знаки тягнули погляд до себе, наче магнітики ліпилися на холодильник. Зошит — не собака, вигулювати не треба, меблі не погризе. Але кому він потрібен? Дітям? Їй самій? Навіщо пам’ятати людину, що виховувала своїх дітей, а своїй шкодувала доброго слова, зате не шкодувала гумової скакалки впоперек спини, “щоб людиною виросла”.
От і отримала те, що сіяла — донька при першій-ліпшій можливості вискочила заміж за когось з кімнатою і вітала з днем народження листівкою чи есемескою. Ніяких онуків у гості, ніяких подарунків онукам, нічого. Просто четверо людей, троє з яких живуть далеко, а четверту вчуяла сусідка знизу, бо її залило. Вона тоді мало заїкою не стала, як побачила, чому саме її затопило — баба в ванній кімнаті підсковзнулась, вдарилась головою об ванну, вмерла і воду не закрила.
Нащо брати зошита? Але хоч щось, посміятися з забобонів. Та й цікаво, що то за знаки такі? Але оці зошити вже років двадцять як не випускаються, як не більше. І чорнило вицвіло, не таке, як в сучасних ручках, а ще те, для чорнильних ручок, червоних з золотом, китайських, що весело роздирали папір, якщо трошки сильніше натиснути на перо. Цим записам років сорок. Дивно. Неприємно. І дуже незрозуміло. Невже вона в це вірила? Невже можна приманити гроші? І оці знаки, наче їх малював хтось інший. Жирні, пульсуючі лінії, наче хробаки. Що вони значать? Ієрогліфи? Але чиї: японські, китайські, корейські, тайські? Наче у Таїланді свої літери.
Чи не думати, а все ж спробувати? Щось невинне, наприклад, як приманити гроші на молодий місяць, який оце зараз світить у вікно? Гроші не бувають зайвими. Це ж просто, дуже просто, навіть дитина зробити може. Тим більш, не така була вчителька математики людиною, щоб витрачати свій час на щось не потрібне. Це ж просто — склянка води за шторою та звичайні слова, ніяких смажених живцем котів чи щось таке.
Гроші, борг від знайомого, повернули наступного дня. Діє чи ні? Що б тут таке ще подивитися? О! Родичка судиться за аліменти на сина, що там про жабу, на якій їздять, написано? Як на неї подіє, то оцей зошит, оці знаки — реальність. Магія тоді існує.
Родичка навіть не посміхнулась. Чи така забобонна, чи їй потрібна будь-яка допомога. Будь-яка, від будь-кого. Це на неї схоже, завжди влітає у неприємності, а потім носиться петардою та не може зрозуміти, що пішло не так. І - суддя все ж присудив родичці аліменти, після дурного замовляння про жабу та гадюку. Працює! Але тоді чому все життя, поки мати не переїхала до однушки, вони всі рахували шматки хліба, а ковбаса, найдешевша варена “собача радість” була тільки на День Вчителя та Новий Рік? Чи це була звичайна жадібність? Тепер вже ніхто не відповість. Воно й краще.
Чи сила дається тільки обраним, як пишуть в усяких трактатах, саме тим, кому танцюють ці знаки, яких ніхто не може прочитати? Невже щось з тих книжок з ельфами на обкладинці - теж правда?
Але щось сталось. Щось тихе, не помітне, приховане. Як карієс під пломбою. Щось не правильне. Але що? Невідповідність змісту та результату? Слабенькі замовляння та великий результат? Чи те, на що згодилися ті гроші? На ремонт вщент розбитої машини, у яку випадково, на парковці, врізався інший водій. Ну от як?
Скляний посуд почав вислизати з рук. Аж одна ваза, та ще й тріснута — то й що? У туалеті завелись мокриці — то сиро дуже, вони таке люблять. Нічого страшного. Нічого. Нічого. Знаки пульсують, повзають на полях. І слова поруч з ними занадто прості, на кохання, на гроші, на те, щоб таргани в хаті не завелися, на зубний біль. Чому нема нічого більшого, наприклад, про важкі хвороби? Просто три типи різних замовлянь: хазяйство, кохання, гроші. Невже така амбітна жінка, як покійниця, за життя не хотіла чогось кращого для себе? Вона ж завжди пнулась, як квасоля по патичкам. Щось не співпадає, наче відповіді в кінці підручника, що дописані до зовсім інших прикладів.
Але що? Де таке спитати? У кого? На форумах усі такі чаклуни, що хоч Торквемаду викликай. Але, коли мова зайшла про те, що з їх практик працює, то всі якось примовкли, крім ворожок на таро. І, значно дивніше, ніхто не знав, що то за символи були на полях. Чим вони не були, знайшли швидко: не руни, не ієрогліфи і не тайські або грузинські літери. Справжні таємничі знаки. Це щось власне чи все ж хтось показав, навчив? Хто? Невже серед заляканих учнів був чи була людина з такими знаннями, які ні в одній школі не викладають? Такого ж наче не буває.
А зошит собі лежить у шухляді столу. Він є. Ще й заляпаний компотом посередині, рожеві плями давно забутого часу. Вітаннячко від мертвих. Чи так вже потрібні ті замовляння? Бо гроші приходять, але у гаманці чогось не затримуються. Зовсім. Плита зіпсувалась. Згоріла вщент. А вона ж дорога. Чи усі невеликі гроші родички пішли на лікування її дитини, що вивернула на себе чайник окропу. Може, не треба ? Може, спалити той зошит? Може, інквізитори не помилялись? Але тут їх не водилося.
І що ж то за знаки? Чим намальовані? Фломастером? Фарбами? Надруковані? Незрозуміло. І чому вони змінюються? Витягаються, пульсують, згортаються клубоком, наче кіт. Такого ж не буває. Малюнок не змінюється. Чи змінюється? Треба сфотографувати. Якщо фото першої групи знаків, клубочки з товстих, волохатих ліній, після замовляння на гроші зміниться, то що? Чи ті знаки живі? А як вони живі, то чим їх годувати? Компотом? Чи чимось живим?
Але вони не змінилися на фото. Чорні, невідомі, лискучі, наче полаковані. Що то за знаки? Хто вони Чи вони можуть зашкодити? Чи шкодять вони тим, хто їх бачать?
Відповідей нема. Ні один форум, ні один сайт не дає пояснень. Ніхто більше не користується цими символами? А слова замовлянь звичайні, навіть у підручнику української літератури для п’ятого класу щось таке було. Чи не шукати, звідкіля вони, жити як жилося? Але ж гроші, яких постійно не вистачає, увага шефа на роботі, квіти, що ростуть як у джунглях Амазонки — як їх покинути? Чоловік собі нового телефона з тих грошей купив.
І саме чоловік помітив першим, наче як павук по шпалерам пробіг, чорний такий, кругленький. Можливо, то й був павучок, а, можливо, й ні. Адже у чоловіка щось з очима, а окуляри він розбив на тому тижні, а вони так дорого коштують! Важко жити людині з астигматизмом! Треба ще когось спитати. Чи зловити павука на білий папір та подивитися.
Не тікати ж з власного дому тільки з-за того, що по стінці повзає щось незрозуміле. У зошиті ж усі знаки на місці. Спеціально перераховані та сфотографовані. Все на місці. Все як має бути. Все, як мусить бути, бо треба ще й новий холодильник, старий щось заіскрив, добряче налякавши усю родину. Які ще є замовляння на гроші, щоб не на місяць, бо треба вже оце зараз? Кредит узяти? Бо щось лячно від отого, від старих слів та таємничих знаків. Але з тим курсом долара простіше чаклувати. І безпечніше. Банк луснути може. Чи все ж не ризикувати? Але воно працює, чим чи ким би не були ті таємничі знаки, ще й як працює. На форумах щось казали про “відкат на чаклуна”, але наче ніхто не захворів, не вмер. Чи поки що не захворів?
І от, на якомусь з форумів, де років з п’ять не було нових постів, знайшлося старе, розмите фото, перезняте з ще більш старого знімку. Ті самі знаки. Ті самі. З підписом: “Це точно не Блаватьска”. Грамотій! Але вже щось, це не особиста вигадка старої здурілої вчительки! Якщо хтось каже, що то не Блаватська, то знакам більше ста років, бо й на початку двадцятого сторіччя їх вже хтось бачив!
Але ось тут було написано дуже незрозуміло — ніхто не знав походження, але призначення тих таємничих знаків викликало суперечку з некультурними словами, один учасник стверджував, що це підсилювач, а інша — що це перекладач. На якусь мову, що не вимовити людським горлом. Якась маячня. Саме люди мають мову. А якщо це неправильний переклад? Як програмою? То ж біда буде! Треба викинути зошита! Спалити!
Але останній допис у темі, великими червоними літерами, був: “НЕ ВОГОНЬ”. І потім форум застиг. Закляк. І що робити далі? Забагато питань для спокійного життя. І знаки все ж не простий малюнок, наскільки можна зрозуміти. Але тоді що вони такі?
“Смачно”. Голос прийшов нізвідки. Радіо. Телевізор. Гра? Знаки розповзлися по шпалерам та стелі, танцювали, гоцали по листкам фіалок та дзеркалі. “Ваші слова смачні”. А це як? “Ми їмо слова, смачні слова”. Як можна їсти слова? Які саме слова? “Стара нас годувала”. Тепер голосів стало більше, і вони ячали кошенятами, плакали. Що робила стара жінка, яка не пускала до себе гостей? “Стара нас кликала, нас бачила”.
— Коли кликала?
Як добре, що чоловік на роботі, а дитина в школі.
“Коли не була старою. Давно. Вона нас кликала”.
— Навіщо?
“Годувати нас”.
— Чому вона вас годувала?
“Бо нас треба годувати, ми гарні”.
І кімнату залило темрявою, де не було нічого, вогкою, теплою темрявою, що пахла грибами та смаженою цибулею. Темрявою, де не було життя та смерті, темрявою, що була старіша Всесвіту. І в ній горіли жовті очі, що знали, та не могли ні з ким поділитися. Бо у космосі немає звуку.
Коли чоловік громадянки Кондратенко прийшов додому, то знайшов порожню квартиру та чистий старий зошит на столі. Пошук його дружини результатів не дав.
|
|
|
|
Время приёма: 00:49 01.05.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев