 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
“Час дуже не любить, коли його вбивають”
Льюіс Керролл
“Аліса в країні чудес”
Я не знаю скільки у мене залишилося часу.
Ця розповідь може обірватися у будь-яку мить. Зависнути на півслові. Загинути на незакінченому реченні. Крапку Ху цій химерній історії, можливо, прийдеться поставити саме вам. Так, людині, що наважилася зараз читати ці плутані рядки, написані божевільним, який більше не ніколи побачить світанку. Наступний крок стрілки годинника може стати для мене останнім.
Зсуви розпочалися близько тижня назад.
Можливо, днів десять-дванадцять. Двадцять, не більше. Точку відліку у цій диявольській ситуації годі знайти. Та й навіщо? Ми не фантасти із роману Веллса, що можемо, у будь-який час, вільно повернутися до початку. Завести іржаву Машину часу та змінити це кляте минуле. Шляху назад немає і ніколи не було. Людський вибір – це поняття доконане та незмінне. Кинуту монетку у горло безодні не повернути ніколи.
Нам спочатку не повідомляли про просторові зриви. Часові викривлення. Іонні хиби та раптові смерті. Останні супроводжувалася повним вигорянням людського тіла за один день або, зчаста, це було справою лише кількох хвилин. Навіть сьогодні, у добу “Другої революції”, частина людей і досі живе у закритих суспільствах, відрізаних від решти інтегрованого світу. Без всемогутньої невидимої павутини та найпримітивнішого зв’язку. Без засобів контролю за народжуваністю та вакцинації від вірусних хворіб. Без права вибору на існування власного я.
Вони кажуть, що це називається свободою. Ми ж ставимо на перше місце безпеку своїх громадян. Тепер, я не знаю: хто із нас більший дурень? Адже одних контролює тоталітарна держава, а інших – архаїчна релігія. Решта, начебто вони називають себе “вільними”, насправді кинуті напризволяще долі. Адже, маховик смерті більше не зупинити...
Ми не одразу забили на сполох. Одна-дві смерті – це всього лиш статистика. Не правда? Природній відбір, погодьтеся. Безглуздо, але від грипу помирає значно більше людей, ніж від авіакатастроф. Самогубства трапляються частіше за смерті на виробництві. Звісно, слід загинути комусь із високопосадовців чи їхніх рідних, як подія набере масштабів цілої країни. Хіба, чим вони кращі за інших? Біологія не виділяє особливих. Смерть не бере готівки. Насправді, блакитна кров теж червоного кольору.
У четвер, одинадцятого вересня, померла дочка прем’єр-міністра.
Вона, як завжди, прокинулася близько сьомої години. Умилася, почистила свої маленькі білосніжні зубки та поснідала. Відвідала ліцей, заплановані заняття та гуртки. Особистий водій забрав її о сімнадцятій. Повіз до ресторану, де на неї чекала її матір з старшим братом. Столик був заброньований на постійній основі для високопоставлених гостей. Із білою скатертиною, живими квітами та вітринними вікнами, що виходили на Хрещатик.
Її батько, чоловік завжди зайнятий, перебував на міжнародній конференції із питань світової енергетики. Про жахливу звістку йому доповіли після виступу науковця із Австралії, який доводив про доцільність використання енергії місячних хвиль у значно ширших масштабах. Літак прем’єр-міністра піднявся у повітря о тринадцятій годині за місцевим часом. За годину, його мжичкою вітав столичний аеропорт. За двадцять хвилин, службове авто зупинилося біля дверей його дому. Обличчя дочки, навіть мертвої, йому так і не вдалося побачити. Її тіло розсипалося в прах...
Ви, звичайно, читали про це у новинах. Це і була точка неповернення.
Часові маніпуляції. От чим займалася наша компанія “Chronos” останні двадцять років. Секретна міжнародна корпорація із мільйонними інвестиціями та таємною лабораторією у місті-привид. Закрита “територія полину” ідеально підходила для наукових досліджень. Звичайно, не ми одні влаштували там науково-дослідницький центр. Були й інші, яких більше цікавили генні проекти, біологічні експерименти та новітні джерела альтернативної енергії. Звичайно, не обійшлося без зброї.
Туристів відлякувати було не важко. Після двохтисячних, чиновники хотіли підзаробити на новій золотій жилі туризму – “поїздки у зону відчуження”. Тобто, те що від неї лишилося після квітневих пожежу у веселому двадцятому. Вони організували транспорт, підготували гідів. Ледь не до кожної напівзруйнованої споруди причепили іменні таблички, наштампували кляті “qr-коди”. У Львова були леви, у Чернівцях – їжаки, а тут на тобі – чупакабр намалювали. І сміх і гріх. Так би мовити, сказати двома слова та політкоректно – ідіоти довбані.
Тоді, щоб приховати нашу діяльність, ми створили штучні поля із підвищеною радіацією. Насправді, нічого смертельного, але прилади туристів пищали, мов несамовиті. Тому, далі пхатися вони боялися. І не потрібно ніяких табличок із заборонами, цілодобової охорони чи колючого дроту. Люди, біологічні істоти, найкраще реагують на сигнали. Собака Павлова цьому безпрецедентний приклад.
Спочатку все трималося під грифом “Цілком таємно”. Жартівники такі, наші інвестори. Наче нашу діяльність можна було вписати у сценарій з американського серіалу початку дев’яностих минулого століття. Таємна лабораторія. Місто-привид. Невідомі досі експерименти з часом і простором. Насправді, все зводиться до грошей. Спочатку запатентуй, потім – показуй себе всьому світу. Інакше, украдуть твою, до біса, геніальну ідею та сплавлять за шалені гроші. Китайцям, росіянам чи американським друзям за океан. Особисто я, різниці не бачу. Всі вони однакові у бажання похвалитися своєю новою іграшкою. Світ та люди ніколи не змінюються. Навіть на порозі цілковитої загибелі людства знайдуться ті, що готові на цьому підзаробити.
Давайте повернемся до початку. Ні, не початку смертей, а мого початку...
Насправді, все розпочалося із теорії у дитячій енциклопедії у твердій палітурці та чорно-білими ілюстраціями. Мені її подарували на сьомий день народження, замість бажаного велосипеда чи роликів. Скажу правду, що це було мрією ледь не кожного хлопчака цього віку, але, на жаль, не для мене. Читати я почав рано, ще у п’ять років. Ходити так і не навчився до сьогоднішнього дня. Так, ви все вірно зрозуміли: ці рядки я пишу прикутий до інвалідного візка. Він став моїм єдиним другом. Він навчив мене бути терплячим.
Тоді, ще дитиною, я прочитав про дивну ідею, яка не давала мені спокою наступні кілька років. От, уявіть собі на секунду: якщо одного із двох братів-близнюків, яких і матір рідна часто плутала в дитинстві, відправити у космос, а іншого залишити працювати тут на Землі, то через двадцять років ми побачимо зовсім різних людей і майже ніякої тобі схожості. Справа навіть не тому, що другий брат, скажемо Михайло, житиме тут повноцінним життям: понаднормово працюватиме, пиячитиме безперестанку та смалитиме, мов той паротяг, зо дві пачки нефільтрованих цигарок на день та, не дай боже, одружиться в третє. Інший, Микола, спокійно собі гулятиме просторами космосу, милуючись зорями та жуватиме паскудну їжу з пластикового тюбика, а частина його м’язів атрофується, як у паралітика.
Коли відбудеться “зустріч століття”, то Михайло-землянин буде схожий на шістдесятилітнього лисуватого дідка із букетом болячок та другою стадією ожиріння, а от Микола, звичайно після деякої реабілітації на Землі, – скидатиметься на чоловіка років під тридцять п’ять із милою мармизою, непоганими фізичними показниками та чудовою потенцією. І справа тут навіть не у способі життя: запихаєтеся ви клятим фаст-фудом чи щоранку п’єте сік із пагінців пророщеної пшениці, перед пробіжкою. Запам’ятайте назавжди: все вирішує час.
У космосі він іде по іншому, як тут на нашій грішній Землі. Там він, немов стишує крок, сповільнюється та немов нікуди не поспішає. От називається, бери всю свою сімейку та виїжджай у космос, щоб прожити там набагато довше. Відправляйте туди першим зорелітом науковців, яким бракує земного часу, щоб справитися з усіма смертельними хворобами. Книжкового хробака, який постійно жаліється, що йому не вистачить життя, щоб прочитати всі книги світу. Безглуздя, правда?
Але у свої сім років я думав по іншому. Я марив тим, що “прийде час” і я стану його володарем. Я зможу пришвидшувати пусті сірі тижні та розтягувати, ледь не довічності, хвилину найвищого тріумфу. Хоча – що таке та вічність?! Міра часу, якою здебільшого люди часто маніпулюють. Навіть вічність для кожного буває різною. Ви подумаєте, що я – безумець. Я скажу, що у мене не було іншого виходу. Морозні зимові дні тягнуться набагато довше для дітей прикутих до візка чим тих, що ганять на санчатах. Тепер ви мене розумієте?!
Перших п’ятнадцять років, я був одержимий цією ідеєю. Збирав клаптики будь якої дотичної інформації: наукові гіпотези, різні теорії та псевдонаукові трактати про часові аномалії, зсуви чи діри. Я перечитував гори книг, стоси періодики. Мої полиці ламалися від шматків газетних та журнальних вирізок. Жорсткі диски комп’ютера були напхані мільярдами слів, де фігурувало єдине слово “час”.
Наступні п’ятнадцять років я добровільно замкнувся у камері-одиночці наукового центру та, мов схиблений, працював до повної знемоги. Часом траплялося, що прокидався весь мокрий із лихоманкою та ломотою в тілі. Голова йшла обертом, а мій шлунок нив від голоду. Але все це дрібниці у порівняні із тим, що я мав здобути в обмін. Час. Це було моєю єдиною та сокровенною ціллю.
Ви запитаєте про друзів чи рідних? Або, як це дотепно описано одне безглузде словосполучення у книжках – “кохання всього життя”? Абсолютно нікого не було і не могло бути. Мабуть, ви не розумієте мене? Людина – істота соціальна, тому навіть найбільшому злочинцю іноді потрібно поговорити з кимось. Так би мовити, розкрити душу, похникати на плечі. Мені ні, ніколи, навіть на секунду. Жодної миті мого життя тоді і до цього, криво написаного слова. Я уникав будь яких дотиків із зовнішнім світом. Я став в’язним однієї ілюзії.
Не знаю, як на мене вийшли компанія “Chronos”, але це рано чи пізно мало статися.
Найсучасніше обладнання та цілковита свобода дій. Мені це імпонувало, але я ні хвилини не розслаблявся. Великі боси, що платять за твою навіть найбільш божевільну ідею, завжди очікують на позитивний результат. Гроші роблять ще більші гроші, інакше не може бути. Інакше тебе, мов паршивого кота за барки, викинуть на смітник. Нікого не цікавить, який ти геніальний. Людям потрібен, лиш результат твоєї праці і нічого більше. Ніяких сентиментів чи дружніх поплескувань по плечу. Сьогодні, можливо, ти зірка – сяй та веселися. Бо завтра про тебе ніхто навіть не згадає. Світ ніколи не стоїть на місці. При чому, як і час.
Особисто мене гроші ніколи не цікавили. Ніяка публічність та слава. Вічні змагання за посади чи звання. Це все такий дріб’язок, який рано чи пізно поглине забуття. Цікавий факт, не помічали: сьогодні пересічні люди більше говорять за салат чим за римського правителя. Шматок шоколадного торта важливіший за найбільшого полководця “довгого століття”. Розумієте мене, ні?! Сьогодні історію перетворили на мотлох, а математику – на муки.
Поволі, все у нашому світі втрачає барви. Пам’ять затирається, мов старовинна монета. Але не моє завдання, ніколи. Єдина мета, яка не полишала мене – зловити час. І одного дня мені це нарешті вдалося…
Прилади зафіксували стрибок, зміну.
Я одразу побачив, як відчутно рвонули стрілки годинників. Як ошаленіли червоні цифри на наших екранах. На мить, вгору підскочили всі сенсорні датчики. Запищали. Здавалося б, піддослідний і досі сидів у просторій кімнаті наминаючи на їжу, але його життєві показники значно змінилися. Вага підскочила на кілька кілограм. Обличчя поважніло, а живіт, немов у режимі прискореної вагітності, суттєво округлився. Я не встиг навіть оком мигнути. Ви не повірите, ось так – всього за секунду.
— Стрибок! – пам’ятаю, лиш вихопилося у мене. Я не одразу повірив власним очам.
— Святі небеса... Нарешті! Клятий! Стрибок!
Я заметушився біля сенсорної панелі. Перевірив ще раз всі дані.
Прилади видали мені той самий результат. Аналогічний. Ні, помилки не могло бути. Хоча, було б не дивно, якщо система після стількох днів безперервної роботи могла і скурвитися. Вийти, до дідька, з ладу.
— Стрибок, – знову вимовив я, але пошепки, наче боявся налякати цю мить тріумфу. Мої руки нервово тремтіли. На посічене чоло виступили краплі поту. Спиною пробіг холодок. На мить мені хотілося підхопитися із крісла, скажено мчати надвір та голосити на весь світ, що мені нарешті вдалося. Я зміг! У все мене вийшло! Я здійснив неможливе, немислиме. Невимовне. Але лише на мить. Так правильно, на мить…
Потім, мій погляд знову ковзнув по нерухомим колінам і все повернулося на свої місця. Майже, все… Адже дослідження перейшли на новий рівень, складніший. Стрілки годинників скажено бігли вперед, але тепер я не поспішав. Моя ціль була майже досягнутою.
За рік – всі результати підтвердилися, навіть більше. За два роки тестувань на людях: не виявилося ніяких відхилень. Помилок, хиб чи зворотньої дії. Протипоказань, як у теперішніх вакцин від кашлю. Насправді, вакцини вбивають. Я ж дарував людям друге життя. Фатастично, прада? Як у тому фільмі Ендрю Ніккола на початку двохтисячних.
Мене розривало від гордості. Голова йшла обертом. “Запаморочення від успіхів” – химерно, але це найкраще визначення мого прориву на сьогодні. Адже, саме масштаби почали вбивати. Справжніх жертв так і нікому не вдасться зафіксувати. Статистика завжди бреше.
За три роки – компанія “Chronos” розпочала виробництво. Годинників. Так, саме їх.
Спочатку лімітована серія, штук двадцять не більше.
— І як це працює? –з недовірою запитували мене перші клієнти.
— Просто, – відповідав я, посміхаючись. – Так просто, що ви спочатку навіть не зрозумієте, що здійснили “зміну”.
— Перепрошую, – чоловік напроти кліпнув очима із нерозумінням, а мені нараз подумалося: “як цей ідіот керує цілою державою? Супердержавою”. – Здійснили, що?
— “Зміну”, – повторив я стримано. – Якщо простіше сказати – “стрибок у часі”.
— Ви, надіюся, жартуєте? – президент неоднозначно глянув на мене. – Жартуєте, так? Вірно? – тоді, його червонувате обличчя розширилося, а з горла вирвався хриплий звук. Він обхопив себе руками за живіт та намагався стримати приступ реготу, а мені на секунду здалося, що його зараз просто вирве. Так тривало секунд двадцять.
— Я схожий на жартівника? Чи на когось і з президентів? – коли він перестав таки сміятися, зрозумівши, що це не жарт, я продовжив. – Наш прилад, “Кайрос”, змінює часові рамки людини. Проводить маніпуляції. Видозмінює рельний стан речей. Тобто, тепер ви самі керуєте власним часом – і це буквально.
— Ну-ну... – він не розумів, що я насправді намагаюся йому донести. – Що ви маєте на увазі під словом “буквально”?
— Скажіть будь ласка, – пояснювати мені прийшлося, так би мовити, “на пальцях”, – вам також не подобається летіти у літаку шість-вісім годин?
— Припустимо, ні... Спина трохи затерпає..
— Із “Кайросом” ви зводите політ до хвилини...
— Як? Не може цього бути, – від здивування він аж рота роззявив. Але в його очах все одно читалася недовіра. Він мабуть дійсно подумав, що я якийсь схиблений. – Це неможливо!
— А що вам подобається в житті найбільше, – продовжував я. – Вибачте, за мою нахабність: а яке ваше хобі, пане президенте?
— Не розумію для чого це вам... – почав він.
— Не для газети, звичайно, пане президенте, – заспокоїв його. – Все заради справи.
Довго не роздумуючи, він таки відповів:
— Можливо, ви не повірите мені зараз, – він подивився мені в очі, – але вигулювати власного пса. Наодинці.
— Повірю, – відказав я. – У самотності висока ціна.
Він таки придбав прилад. Переконувати людей – це не моя справа, але результати подані на папері зробили свою справу. Перед відльотом, як обіцяв, він зателефонував мені.
— Я вилітаю!
— Вдалого польоту..., – відказав я, – почуємося за дві, ні три з половиною хвилини.
За ті шість годин я встиг погортати Фромма, випити кілька кружок кави та трохи здрімнути. Я знав, що дзвінок пролунає менше ніж за три, два, одну... Дев’ять гудків. Зв’язок перервано...
Знову дзвінок. Ні, я, звичайно, не взяв одразу слухавки. Нехай почекає, вгамується.
— Алло, – спокійно промовив я. – Вітаю, пане президенте! Як пройшов ваш політ?
У слухавці спочатку почулося важке дихання. Глухе гортанне відкашлювання. Заковтування повітря схожі на перші ознаки дисфагії.
— Кому ви ще демонстрували прилад? – запитав мене приглушений голос.
— Тільки вам, – збрехав я, розуміючи, що “Кайрос” уже показали не менше дюжині найбагатших людей світу. – Але, ви розумієте, що новини швидко ширяться.
— Я візьму ще п’ять, добре?
— Не так швидко, – я посміхнувся сам до себе, – хоча, тепер можливо і саме так швидко. Три тижні – вони будуть у вас.
— Дякую, я на вас розраховую, – претензійно додав. – Вся країна на вас розраховує!
Я промовчав у відповідь. Від цих слів мене почало нудити. Трясти. Такими безглуздими фразами розкидаються хіба, що на похоронах.
— Країна, каже він. А що таке ця “країна”? І яке їй, в біса, до мене діло, а мені до неї?
Натомість, замість прощання таки запитав його:
— Ви так і не сказали, як його звати?
— Адольф, – відказав президент, – він – німець.
І найсмішніше, що це було чистою правдою.
Пізніше він дійсно тиждень поспіль, за стандартними вашими мірками, гуляв зі своєю собакою. Безперестанку. Правда – цілковите божевілля? Ви це можете уявити? Тиждень свого життя він змарнував на свого довбаного пса. Тиждень! Чи можливо, він нарешті прожив, як йому заманулося? Без гриму та обов’язків. Типовий чоловік наодинці зі своїми бажаннями.
Правильно, за допомогою “Кайроса” можливо було маніпулювати власним часом.
Набридло стояти в пробці – перемотуй вперед. До кінця робочого дня шість годин – крути барабан. Очікуєш виходу наступної серії – залишається тільки натисни кнопку. Натомість, коли одному із азійських депутатів після обіду секретарка розщипала ґудзик на штанях – пристрій фіксував сповільнену “зміну”.
Звідки ми знали за “ґудзик”? Просто скажу, що ваші біосумісні ближньо-інфрачервоні квантові точки фіксують тільки інформацію про щеплення. “Кайрос” фіксує та відтворює цілковите зображення у радіусі трьох метрів. Ви, звичайно ж, не читали повноцінної інструкції. Цей смертний вирок, який самі собі підписали? І ми не такі дріб’язкові, як “iPhone” з їхньою “голосовою рекламою”. Якщо грати – то тільки з масною картою.
Після тисячі вдало проданих пристроїв почалося масове виробництво. Акції компанії зросли до небес, засновники плювалися грошима. На кінець року, за їх словами: мені світила “нобелівка” та купа інших нагород. Якщо не отримую, обіцяли – купити.
Пізніше все пішло під три чорти. Пізніше – зв’явилися “часові зриви”...
Я випадково натрапив на “жовту публікацію” із якоїсь невідомої газетки країни “четвертого світу”, де описувалося, як тридцятиріний чоловік всього за день постарів на очах. Його тіло зсохлося, буквально за кілька хвилини втрачало вагу. Розсипалося.
Спочатку я подумав, що він мабуть хотів собі вкоротити вік. Погрався з “Кайросом” на повну, скрутив все на максимум. От, тобі разючий заголовок: “час – вбиває”. Але...
Але було в тому, що ми не продавали свої вироби “кому і куди попало”. Не все так просто. Мережа розросталася, будувалися “ангари контролю за часом”. Десятками, сотнями. Не проблема отримати дозвіл на продаж. Гроші вирішують все, навіть більше. Проблема – контролювати часові маніпуляції. Бували такі схиблені, які свої “ґудзики ” не защіпали по кілька тижнів. І замість того, щоб витрачатити власний час, вони чомусь використовували інший. Крали чужі хвилини, дні та роки. Я досі не розумію, як це трапилося, але тут ми дійсно схибили. Мій світ дав тріщину...
Один за одним лилися повідомлення про миттєві смерті. Вигорання.
Всього за день могли розсипатися в пил десятки та сотні людей. Масових смертей у світі неможливо було приховати. Розгорілися протести. Заворушення. Людське божевілля не знало меж. Їх уряди мовчали та тільки розводили руками. Скидали все це на “новий вірус”. Говорили, що повернувся “клятий 20-тий”, дурні. Адже все стало до біса гірше. Нікому, як тоді, не потрібно розпалювати паніки, щоб відірвати найбільший шматок “зеленого пирога”. Тепер смерть спостерігає за кожним. Час вбиває без попереджень. Із кожним наступним кроком годинника. Ви чуєте це химерне: тік-так, тік-так, тік-так... Адже кожна наступна хвилина може стати для вас останньою.
І коли зів’яла на очах дочка прем’єр-міністра – я зрозумів, що це дійсно кінець...
Я чую божевільні крики перед вікнами нашого офісу. Я відчуваю запах плавленої пластмаси та горілих шин. Я бачу, як гине світ...
Знаєте, мені цілковито байдуже на всіх інших людей. Хай помирають! Всі, і до єдиного. Перетворюються за лічені секунди у сірий попіл на очах у своїх рідних. Плювати мені на них хотілося. Вони на це заслужити. Повністю.
Люди, і без мого відкриття, чудово марнували своє життя. Спалювали дні, не обертаючись назад. Зливали у помийну яму цілі тижні, місяці та, що там говорити, роки, навіть не намагаючись зупинитися всього на мить.
Не задумуючись, навіщо? Для чого все це? Quo vadis?
Люди перетворили своє життя на безглуздий парад власних потреб. Споживання. Безкінечний марафон погоні за грошима, владою та славою. Циркове шоу, двох годинна телепрограма чи стосик постів у цих обожнюваних сцякомережах. Ніякої різниці немає, як це не назвати. Люди підсвідомо виконують запропоновані їм сценарії та дублюють їх щоденно.
Всі вони – одноденки, без винятку. Все їхнє паршиве життя триває, наче один день.
Тік-так, тік-так, тік-так... Пам’ятайте, годинник працює.
У ситуації, що тепер склалася, мені найбільше шкода самого себе. Смішно, не правда? Адже, досягнувши бажаної цілі до якої, здавалося б, я прагнув все своє свідоме життя, тільки сьогодні мені відкрилися очі. Чого я хотів насправді?! Для чого мені все це?! Роки виснажливої роботи. Погоні з часом. Вся ця історія зводиться до однієї банальної істини.
Я всього лиш хотів бути таким, як всі. Я всього лиш хотів...
ПРОСТО ЖИТИ! ПРОСТО ХОДИТИ! БУТИ ТАКИМ ЯК ВСІ!
Знайте: я жодного разу не користувався “Кайросом”. Я не потребував цього. Безумець!
Моє тіло тліє. Горить всередині. Пройде мить і на моєму місці залишиться лиш купка чорного попелу. Про мене швидко забудуть. Навіть не згадають. Хіба, як другого Герострата? Як думаєте? Хоча, а хто залишиться пам’ятати?! Всі помруть, скоро.
Насправді, ми живемо доки, доти про нас пам’ятають. Я також – одноденка.
О, ні! Боже, я нарешті відчуваю, вони. Вони... Вони палають. Це неможливо!
Мої ноги живі, вони горять... Де, де він?!
Я хочу зупинити цю мить... |
|
|
|
Время приёма: 23:27 30.04.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев