 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Жила собі Дівчинка.
Банально?
Життя взагалі доволі нудна та тривіальна штука. Коли ти маленький і ще не встиг набратися розуму, світ може дивувати. Але з кожним прожитим роком, з кожною гулею, набитою на лобі граблями досвіду, у долі залишається все менше шансів потішити чимось незвичним та неординарним.
Кажуть, що дорослі, то діти, що швидко постаріли. Неправда. Діти вміють дивуватися. Дорослі ж завжди роблять вигляд, що все знають наперед.
Це історія про Дівчинку, яка назавжди залишилася дитиною.
Так ось, жила собі Дівчинка.
Звичайно, ж у неї було ім’я. Часом здається, що у всього на цій планеті є власне ім’я або назва. Але для вас, нехай, вона буде просто Дівчиною.
Худорлява, блакитноока, трохи зависока, як на свій вік, але то таке. Єдине, що вирізняло її з-поміж інших – вона любила усіх довкола, всім допомагала. Знаєте, підбере якесь подерте кошеня, що безхатьком тинялося вулицями, вигодує, обчеше, та й залишить у себе. Або побачить десь пташку з перебитим крилом, приголубить і не відпустить, поки не вилікує. Така вже вона була.
Наше маленьке містечко, що причаїлося на берегах ще меншої річки, жило доволі одноманітним життям. Що це було за місто – в принципі не важливо. Я там народився і виріс, та й Дівчинка жила там. То ж для нас це був дім, а для решти людей – одне з багатьох провінційних міст, загублених на мапі незалежної країни. Якщо ви жили бодай в одному з них, то можна з упевненістю сказати, що ви побували у кожному. Типове місто із звичайнісінькими людьми і такими ж проблемами. Одні й ті самі вулички та закапелки, однаковісінький одяг та майже тотожні будинки.
Дівчинка жила без батьків. Мати та батько в неї, звичайно, були. У кожного вони є, принаймні, спочатку.
Батьки відіграють важливу роль в житті кожного з нас. Навіть ті, хто виріс сиротою, все життя змушені відчувати їх присутність у своєму житті. Такі люди або весь час дорікають своїм примарним батькам за відсутність, або ж намагаються компенсувати батьківську недбалість любов’ю інших людей.
Батько Дівчинки не був видатним науковцем, або талановитим музикою. Він належав до тієї категорії робітників, які щодня снують порожніми вулицями туди і сюди, виконуючи тільки їм відому роботу. І як казали сусіди, його роль «тата» була нетривалою, бо одразу після народження доньки, він вирішив залишити провінційну затишність та поринути у бурхливе столичне життя, забувши залишити зворотню адресу.
Він вчинив як справжнісінький Гагарін. Сказав: «Я поїхав», і махнув рукою. Тільки відправився він не на орбіту, а спочатку до генделя, бо не личить починати нове життя на тверезу голову, а потім на автобусну зупинку. Може це і стало поштовхом для Дівчинки звертатися до зірок у пошуках інших світів, населених добрими та чудернацькими істотами. Хто зна?
Мати Дівчинки протрималася трохи довше і дочекалася, поки її квіточка піде до школи. І якщо першого вересня Дівчинка відкрила для себе світ знань, то вже другого – її мати зібрала манатки та рушила за кордон на заробітки. Назад вона так і не поверталася, наскільки я пам’ятаю. Лише час від часу надсилала гроші.
Єдиною близькою людиною дівчинки завжди залишалася бабуся. Жили вони тихо і непримітно у самому кінці нашої вулиці, що закінчувалася полем. І ось саме там, на самому краєчку міста, за старою хатою, де починалися фермерські поля, Дівчинка любила розмовляти із зірками. Але про це я дізнався значно пізніше. Після закінчення школи наші дороги розійшлися на кілька років, аби потім зійтися в Космічній Академії.
Вільна та незалежна від усіх країна нарешті спромоглася на щось путнє і розробила та профінансувала програму заселення Марсу.
Як вам, га? Не знаю чим там нагорі думали і що собі фантазували. Можливо хтось вирішив, що як не вийшло побудувати нормальну економіку на Землі, то вийде на Марсі. Як би там не було, та програма була створена місцевими чиновниками, підтримана закордонними партнерами, а профінансована невідомими меценатами.
Нашвидкуруч організували Академію Космічних Досліджень та Колонізації і почали набирати добровольців. Кожна молода людина, незалежно від статі та достатку могла потрапити до новоутвореного закладу. Щоправда, багатії не поспішали віддавати своїх чад на навчання. Річ цілком зрозуміла, нехай спочатку всякі Івани та Миколи спробують, а потім вже дорогоцінні Віолети та Артурчики візьмуться за справу.
Що ж до мене, то я подав документи, як тільки Академія запрацювала. І яке ж було моє здивування, коли на перших же заняттях я зустрів Дівчинку. За останні п’ять років вона анітрохи не змінилась. Така ж худорлява, така ж блакитноока.
Ми навчалися та тренувалися разом. Все було стандартним та звичним. А як інакше? Нас готували до колонізації Марсу, а так як там ніхто не був, то й нас навчали як звичайних агрономів. Як пояснювали усі кваліфіковані міністерства та відомства, нас готували не пілотувати зорельоти, для цього є потрібні люди, а задля обробітку марсіянської землі та її заселення.
Як то казали серед курсантів: «Навіщо фермерам якась спеціальна підготовка? Кілька курсів з ботаніки, агробіології та селекції, лопату у зуби та ліхтарик на лоба – ось вам і готовий колонізатор далеких світів».
З Дівчинкою ми товаришували. Без всіляких там непристойностей.
Одна наша розмова запам’яталася мені майже дослівно. Ми тоді сиділи на газоні біля тренувального полігону.
– Ростику, а ти знав, що зірки співають? – Спитала Дівчинка, заглядаючи мені в очі.
– З чого ти взяла? – Я занадто втомився аби сперечатися або жартувати, тому приліг на м’яку траву.
– Я чула. – Просто відповіла вона.
– Це як? – Мені було ліньки коментувати детальніше, тому я спитав аби послухати.
– Розумієш, все почалося ще в дитинстві. Якщо пам’ятаєш, тоді друзів у мене було небагато, та й тим, що були, особливо нічого не розкажеш. А так хотілося розповісти про те, що на серці.
Вона підсунулася трохи ближче і продовжила пошепки:
– Бабуня теж не розуміла і весь час починала мене жаліти. А мені цього не хотілося. Нікому не потрібна жалість. Я бувало звечора виходила з дому та гуляла у городі. Навколо нікого не було, тільки зірки. От їм то я і розказувала і про себе, і про батьків, про все на світі.
Я тоді не дуже замислювався над її словами. Ну, ходила мала дитина городиною та й балакала з зірками, що тут такого. Але все ж спитав:
– І як? Допомагало?
Вона на мить замислилася:
– Так. Розумієш, все відбувалося як у театрі. Спокійно та величаво. Спочатку втомлене сонце чимшвидше поспішало сховатися за горизонт, аби не сліпити глядачів та не відволікати увагу від сцени. Потім небо темнішало, ніби хтось неквапливо замальовував світлу блакить спочатку темно синім кольором, а потім наповнював чорною чорнотою. Сцена була готова.
І разом з тим, як тільки останні промінчики жовтого світила ховалися за небокраєм, на сцені з’являлися перші дійові особи – зірки. Їх невпевнене, ледь мерехтливе, світло розбавляло кольори неба, висвітлювало пітьму. І чим далі ніч вступала в свої права, тим яскравіше палали зорі.
Я розказувала їм все, що траплялося в моєму житті, а вони слухали. Розумієш, Ростику, як буває важливо, коли тебе слухають?
Я підвівся на лікті та поглянув на неї.
– Зараз, коли вже подорослішав, розумію. А в дитинстві, мабуть, і не думав про таке.
– А я думала. – Дівчинка обхопила свої коліна. – І найцікавіше те, що вони почали мені відповідати. Але не жаліти за важку долю, а співати. Вони тихенько наспівували про те, як їх багато і які вони різні: деякі величезні та палаючі, інші – менші та не такі яскраві, – це тому, що розкидані вони по всесвіту на далекі відстані. Співали про далекі планети, що чекають на мене: якісь з них були тверді та важкі, інші – складалися лише з легких газів, а треті були такими дивакуватими, що й самі зірки не знали, що воно таке.
А інколи, навіть жартували про те, що було б непогано подорожувати між планетами та світилами на заледенілому камінні, яке, долаючи мільйони кілометрів між світами, палало вогнем. Тоді я ще не знала, що це вони оповідали про комети. Головне, вони співали про те, що життя прекрасне і все буде добре.
Ми помовчали. Кожен думав про своє. Потім вона витерла самотню сльозу і сказала:
– Тільки це мене тоді і врятувало. Допомогло видертися з печалі та жалю до себе. Я слухала зірок і мріяла, що колись обов’язково до них дотягнуся. І яка б прикрість не траплялася в моєму житті в подальшому, я завжди прислухалася до нічного неба і тримала хвіст пістолетом.
Опісля її одкровення у нас ще була купа розмов. Ми згадували дитинство, разом планували та мріяли майбутні звершення. Але саме та розмова засіла в моїй пам’яті.
Кілька років підготовки пролетіли швидко та непомітно, як це завжди трапляється, коли поряд рідна душа. Настав день відправки. Все було готове. Я мав летіти з першою партією колонізаторів, а Дівчинка за кілька місяців після мене. Я пообіцяв їй, що обов’язково притримаю для неї тепленьке місце.
Посадка на Марсі та перші тижні були сповненні рутиною та важкою працею. Ми облаштовували житло не лише для себе, а й для наступних переселенців.
Пройшли місяці, а Дівчинка так і не прилетіла. Ніхто не прилетів. Зв'язок із Землею постійно виробляв якісь фокуси і не хотів нормально працювати. Із розрізнених повідомлень ми дізналися, що наступний корабель, що мав летіти за нашим, вилетів, але так і не долетів. Зник з усіх радарів десь між Землею та Марсом.
– Буває. – Сказали науковці та розвели руками.
Програма колонізації, що була такою перспективною, дуже швидко втратила більшість прихильників. У вільній та незалежній країні знову почалися якісь політичні пертурбації. У важливих та поважних людей з’явилися нові пріоритети, нові проекти.
Важливіші справи потребували більше часу, тому на нас його не вистачало. Нас залишили самих по собі.
Пройшли роки. Життя рівномірно відлічувало свій біг. Ми вижили. А що ще було робити? Альтернатива була не дуже райдужною.
Я інколи виходжу вночі на плантації картоплі. Перевіряю вологість, температуру, вишукую паразитів – кляті смугасті шкідники і тут знайшли собі прихисток. І єдине, що не давало мені весь цей час опустити руки – це спів зірок. Я теж навчився їх слухати. Так, вони не такі, як бачаться із Землі, трохи інші. Але, я впевнений, співають так само.
Можливо, колись я почую її – Дівчинку, яка хотіла обійняти цілий світ.
Дівчинку, яка навчила мене слухати спів зірок.
|
|
|
|
Время приёма: 16:43 28.03.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев