20:36 30.01.2021
Поздравляем победителей 56-ого конкурса
1 Христя Хмиз av004 Дресирувальниця космічного цирку (3 балла)
2 Сокира av001 Три слоїки (2 балла)
3 Инка av023 Остання відьма (1 балл)


11:00 14.01.2021
Поступила в продажу новая книга "Серце мiста". Цена прежняя - 150грн/экз.

   
 
 
    запам'ятати
     
Реєстрація Пісня з орбіти Фінал

Автор: Iva Кількість символів: 40246
Пісня з орбіти Фінал
оповідання відкрите для коментування

ax004 ЗМІНА


    "Я можу сам" - подумав Андрій, коли чиїсь руки почали витягати його з анабіозної капсули. Та його героїчний настрой пропав разом із спробою поворушити губами.
    Найпершим прокидається мозок і починає посилати імпульси до решти тіла. Вихід з анабіозу описують як занурення в кип’ячу воду, вогонь у кожному м’язі. Але поки що Андрій не відчував нічого. Буквально нічого. Єдиний рух, на який він спромігся - відкриття повік.
    Андрій побачив двох людей у формі. Вони якраз закріплювали паски на навколо його тіла, що безвольно лежало на каталці. Їхні обличчя були йому не знайомі. Один з них повернув його голову набік.
    Коли вони рушили Андрій відчув легке поколювання в кінчиках пальців.
    "Не так вже й боляче", - подумав він.
    Люди, які його везли йшли повільно, важко переступаючи кожен крок - магнітні черевики.
    Андрій зумів прочитати напис на дверях, до яких вони наближалися. "Обережно! Гравітація!"
    Вдалося усміхнутися. Перед дверима його каталку розвернули і він побачив нескінченні ряди капсул. Тисячі, десятки тисяч. А якщо точніше близько 30 тисяч. Підтримувати силу тяжіння в цих складах людських ресурсів не мало сенсу.
    Краєм ока Андрій побачив світло, що линуло з відкритих дверей і його каталка вже за кілька секунд опинилася в межах цього світла.
    Йому здалося, що на нього впала стіна. Стало важко дихати і в цей момент Андрій подумки подякував тій людині, яка розвернула його голову набік і язик під дією сили тяжіння не перекрив повітря остаточно.
    - Зараз стане легше, - сказав жіночий голос. В руках жінки з’явився шприц і вже за мить голка вп’ялася в плече Андрія. Він відчув тепло, що повільно розповзалося по всьому тілу. І там, де проходило це тепло, ставало легше.
    Вони простояли на одному місці кілька хвилин. Андрій почав відчувати пекучі голочки, що впиналися у кожен його м’яз.
    "Все ж не вогонь", заспокоював він себе.
    - Готовий їхати? – спитав чоловік у формі.
    Андрій кліпнув і цей рух посилив в стократ біль від голочок в районі очей.
    - Ми будемо їхати повільно і відстань буквально 100 метрів, сказав чоловік у формі, -. Але якщо стане погано - подавай знак – ми зупинимося. Добре? І знай – почуватися хріново після анабіозу нормально.
    Андрій знову кліпнув і знову відчув біль. Ні, подавати знак він не збирався, бо будь-який рух спричиняв страждання. Та вже за першим поворотом запаморочилася голова і його почало нудити.
    Він сильно стиснув долоню в кулак, а зі шлунку до горла покотилися важкі спазми. Цей рух помітила жінка.
    - Стоїмо, - сказала вона, - Дихай глибоко і постарайся бути при тямі.
    Андрій вдихнув на стільки глибоко, на скільки зміг. Голова трохи розвіялася, але нудотні спазми не припинялася, хоча блювати йому було нічим. Та ще й біль наростав з кожним вдихом.
    Вони стояли практично на повороті і Андрій міг краєм ока бачити коридор з якого вони звернули. Якась невелика шестинога істота повільно наближалася до них. Та коли в голові остаточно прояснилося він зрозумів, що бачить трьох дітей, що ідуть коридором взявшись за руки і підстрибуючи.
    "Анабіозні галюцинації", - подумав він і повернув голову вверх.
    - Ходімо, - мовила жінка.
    Більше вони не зупинялися, аж поки не привезли Андрія в медичний відсік.
    - Так швидко, - щиро здивувався лікар. Я вас чекав хвилин через 20.
    - Він міцний горішок, - сказав чоловік, - жодного разу не знепритомнів.
    - Хороша генетика, - констатував лікар, - кладіть його на канапу і можете йти. Я справлюся сам.
    Чоловік та жінка так і зробили. Жінка перед тим як піти нахилилася до Андрія і сказала:
    - Чим більше будеш рухатися – тим швидше мине біль. І не забувай дихати.
    Вони пішли. Андрій спробував поворушити рукою, але у м’язах розгорівся вогонь. Саме той вогонь, який описували в літературі. Він зчепив зуби і через силу припідняв руку. Лікар поглянув на нього і весело сказав:
    - Настя, звісно, права – треба рухатися, але почекай поки я тобі знеболюване вколю.
    Він підійшов до нього і зробив укол у плече.
    - Це не зніме біль, але трохи його приглушить. Рекомендую почати з ніг – зазвичай вони менш болючі, ніж руки.
    Через півгодини Андрій вже зміг з допомогою встати і лікар посадив його на тренажер, схожий на велосипед, але з додатковим навантаженням на руки, і наказав рухатися.
    - Я тебе випущу з кабінету тільки тоді, коли зможеш чітко вимовити своє ім’я, - усміхнувся лікар.
    - Ахггггій, - промимрив Андрій, але язик не слухався. Тож він змирився і почав сумнівно крізь біль та нудоту крутити педалі та ручні важелі тренажера.
    - Ех, я тебе розумію – мене розбудили три тижні назад, - підбадьорив його лікар, - я крутився на тренажері півтори години. Двічі ледь не знепритомнів. А ти досить добре тримаєшся. До речі, мене звати Олексієм.
    Андрій спробував роздивитися лікаря. Чоловіку на вигляд було близько 60. Він мав сиве волосся, посічене зморшками обличчя і маленькі сірі очі. Андрій уявлення не мав хто це. Лікар був не з його зміни.
    - Зі..з.. змі…на? – вичавив з себе Андрій.
    - Що?
    - Зі.. змі…на? – повторив.
    - Тебе цікавить з якої я зміни?
    Андрій кивнув.
    - З восьмої, - відповів чоловік, - але початковий склад змін скасований. Тепер спеціалістів будять в порядку потреби, а тривалість одноразової зміни членів екіпажу збільшили. Ти був в анабіозі 38 років.
    Андрій ледь не впав з тренажера. Біль від анабіозу на хвилю заглушив холод поганого передчуття. Він був з другої зміни, яка мала замінити першу через рік після вильоту з Землі. Але замість 365 днів він проспав у 38 раз довше.
    - Чому? – Андрій здивувався з якою чіткістю його рот вимовив це слово.
    - Ну, - лікар зам’явся, - я не маю права розказувати тобі всю історію польоту. Тобі нададуть до неї доступ твого рівня, коли прийдеш в норму. Але якщо коротко – люди народжуються і помирають… Тому ідея з фіксованими змінами була провальна з самого початку.
    Андрій поглянув на лікаря, але той відвернувся від нього до монітора комп’ютера.
    - Мо я дру жи на, - вимовив Андрій по складах.
    Лікар здивовано глянув на нього.
    - Дружина? За моїми записами ти не був одружений.
    - На ре чена, - уточнив Андрій,- Ковт ко Оль га. Бу ла в мо їй зміні.
    - Гаразд, - Олексій переглянув записи на комп’ютері і його обличчя спохмурніло, - Можу сказати лише те, що вона вже свою зміну відбула. Решту дізнаєшся, коли отримаєш доступ.
    Хвиля поганого передчуття нахлинула знову.
    - Мама, - раптом згадав Андрій.
    - Так, звісно, - радісно мовив лікар, - вона теж тут і ще спить. Але найближчим часом її будити не планується. Тому, на жаль, не матиму честі з нею познайомитися і... але то таке… Не важливо.
    Андрій знав, що не договорив Олексій. Кожен вчений з радістю познайомився б з його матір’ю і поставив би над нею кілька експериментів. І все через гіпотетичний ген, якого ніхто не знайшов у її днк, але який ніби-то дає його матері унікальну здатність до виживання в екстремальних умовах. От тільки якщо ген таки є, було зрозуміло, що дітям вона його не передала.
    Катя… Вона майже напевно вже була мертвою десь там далеко на Землі.
    Катя була поруч з ним, коли він лягав у капсулу анабіозу ще до відльоту. Матір тоді вже спала, а сестра стояла над ним і спостерігала, як йому вводили необхідні медикаменти.
    - Це мабуть прощання, - сказала вона тоді.
    - Так, - відповів Андрій, - коли я через рік прокинуся, ми зможемо спілкуватися лише повідомленнями.
    Катя промовчала, а тоді призналася.
    - У мене рак.
    - Що? – Андрій шоковано на неї поглянув, але не зміг встати – ліки вже починали свою дію.
    Катя сумно кивнула.
    - Третя стадія.
    - Це лікується.
    Катя похитала головою і погладила свій опуклий живіт.
    - Лікування може їй нашкодити. Тож коли ти прокинешся – мене швидше за все вже не буде.
    - А мати знає?
    - Ні. Вона б не зрозуміла.
    Тоді сестра нагнулася до нього і поцілувала в лоба.
    - Добраніч, брате. Нехай тобі присняться рожеві комашки. І не сумуй за мною.
    Це були останні слова, які він почув перед тим, як заснути.
    Ех… Катя. Заради свого сина відмовилася від мрії полетіти до зірок, а заради дочки – від життя. Мати справді б не зрозуміла. Та і він до кінця не зрозумів.
    Настя була права – кожен рух будив біль, але після руху біль ставав все меншим. Зрештою Андрій замість болю почав відчувати втому і Олексій попросив його злізти з тренажера.
    Лікар поміряв йому тиск, взяв зразок крові, слини.
    - Через два дні потрібно буде здати аналізи повторно. А тепер ходімо, я тебе проведу до твоєї каюти. Вона не далеко звідси.
    Вони вийшли з медпункту і попрямували вздовж коридору.
    - А тут десь є поруч ілюмінатор? – спитав Андрій.
    - Є на містку на другому поверсі, але зараз ти підеш в свою каюту і добре виспишся.
    - За вашими словами я спав 38 років.
    Олексій усміхнувся.
    - Так, але анабіоз по факту уповільнює всі процеси в організмі в 700 раз. Тож для тебе пройшло всього лише 15 днів.
    - Два тижні, - задумано промовив Андрій.
    - Саме так. Хочу уточнити – ми користуємося роками, тижнями, чи днями тільки тому, що так звикли. Але тут Земля не обертається навколо Сонця і своєї осі. Тут немає ні Землі, ні Сонця. Ми у глибокому космосі. Тут мають значення лише світлові роки.
    - То скільки світлових років ми пролетіли? – поцікавився Андрій.
    - 3,5 , - відповів Олексій.
    - Отже я подолав 3,5 світлових років за 15 днів життя.
    Олексій засміявся.
    - А знаєте, - раптом згадав Андрій,- коли ми відлітали, залишався тиждень до мого дня народження. Виходить я проспав початок свого нового року життя. Чи за яким принципом мені тепер рахувати свій вік?
    - Не знаю, - Олексій розвів руками, - від Землі ми вже далеко відлетіли, до Катарану ще не долетіли. Тому і далі живемо за Земним часом.
    Андрій ствердно кивнув.
    - То скільки тобі виповнилося, поки ти спав? – поцікавився лікар.
    - 21, - відповів Андрій.
    Раптом з каюти вискочила дитина і галопом прогналася повз них. Андрій тряснув головою.
    - Мені здається, що в мене галюцинації після анабіозу.
    - Що таке? – занепокоївся лікар.
    -Я бачу дітей. І от щойно…
    Олексій розсміявся.
    - Це не галюцинації. На борту дійсно є діти.
    - Але ж було заборонено…
    - Люди народжуються і помирають, - загадково мовив Олексій, - ось твоя каюта. Номер 27.  Я викликав Капітана. Вона надасть тобі доступ і покаже твою каюту.
    - А хто зараз Капітан? З якої зміни? – спитав Андрій.
    - З третьої, - почулося за спиною.
    Андрій озирнувся. Поруч стояло 2 жінки в формі. Одна жінка на вигляд була його віку. Вона дивилася на нього поглядом повним недовіри.
    Інша жінка була старшою, суворою і спокійною. Вона дуже змінилася відтоді, як Андрій бачив її востаннє, але все таки впізнав.
    - Ірина Костейко. Капітан корабля, - усміхнулася вона до нього.
    "Люба тітонька, - подумки додав Андрій, - яку мама ненавиділа більше за всіх."
    - А це Катя – технік. Вона здає тобі свою зміну.
    Вони потисли руки.
    - Мою сестру звали так само, - для чогось сказав Андрій.
    Катя криво усміхнулася.
    - А мого брата звуть Андрієм, - сухо відповіла вона.
    - Який збіг, - промимрив Андрій.
    - Ви вже закінчили? – спитала Ірина в лікаря.
    - Так, - відповів Олексій, - залишаю його на вас. Доступ в каюту по відбитку пальця. До зустрічі.
    Він потиснув Андрію руку і пішов.
    Андрій зайшов у свою каюту, а за ним до кімнату увійшли і жінки.
    Каюта була маленька, всього 7 квадратних метри. Односпальне ліжко стояло біля стіни. Поруч - металева тумба із вбудованим сенсорним дисплеєм на своїй поверхні, невеличкий стіл, стільчик, а на протилежній стіні – великий екран. Збоку за перегородкою стояв унітаз та умивальник.
    - Душ спільний, - поспішила повідомити Ірина, поки Андрій оглядав кімнату, - на цьому поверсі шукай на дверях номер 24. Столова на другому поверсі – номер 13. Але за правилами – перші 2 дні після анабіозу ти можеш їсти в своїй каюті. Я попереджу чергового кухаря. За цих 2 дні зможеш перечитати історію польоту і особисті повідомлення.
    Андрій кивнув.
    Капітан увімкнула сенсорний дисплей на тумбі і великий екран на стіні спалахнув яскравим світлом.
    - Твій рівень доступу – технік. Думаю не має потреби пояснювати про операційне меню?
    - Розберуся сам, - підтвердив Андрій.
    - Раджу вивчити детально історію по своїй спеціальності. Поки ти спав ми удосконалили деякі системи. Тобі буде цікаво. Зверни увагу на нове наповнення скафандру для виходу в космос. Ці знання тобі пригодяться для першої місії.
    - Місії? – Андрій здивувався, - Я вийду у відкритий космос?
    - Так, - підтвердила Катя, - щорічний профілактичний огляд зовнішньої конструкції двигуна та прошивки корабля. Для тебе це буде перша місія, для мене остання перед анабіозом.
    Думка про відкритий космос захопила Андрія.
    - І коли вона буде? – запитав він.
    - Коли ти прийдеш в норму і вивчиш всю нову інформацію. Орієнтовно через 2-3 тижні.
    - У вас буде можливість обговорити технічні деталі пізніше, - сказала Ірина, - Зараз Андрію треба виспатися і адаптуватися. Тому ти можеш іти.
    Вона поглянула на Катю. Та кивнула, попрощалася і вийшла, кинувши на Андрія останній зневажливий погляд.
    - Чомусь вона мене не злюбила, - сказав Андрій Ірині, коли Катя вийшла.
    - По суті ти забираєш її роботу.
    - Всі через це проходять, - мовив Андрій, - зміну здають – зміну приймають.
    - Так, але для неї це вперше.
    Андрій шоковано поглянув на Ірину.
    - Катя народилася на кораблі. Вона ніколи не була в анабіозі, - пояснила капітан.
    - Розумію, Капітане. – промовив Андрій, - вона боїться. Але як так ми всі підписували документ. Чому тут з’явилися діти?
    Капітан усміхнулася.
    - Документ підписували лише члени екіпажу. Але на борту було ще близько 200 підлітків громадян по 15 років кожному, яких ми мали ввести в анабіоз в перші півроку після вильоту.
    - І… - Андрій скривився.
    - Саме так. В перший рік польоту ми мали 4 підліткові вагітності. Прийшлося розширювати штат медиків. Перший корабель колоністів став дитячим садком. І зрештою Капітан відмінив заборону вагітностей і для членів екіпажу. Навіть ввів додаткову декретну зміну для батьків, які хочуть побути довше з дітьми перед анабіозом. Тому якщо захочеш – у нас багато молодих дівчат, які…
    - Дякую, але моя дівчина зараз спить.
    Вони ніяково замовкли.
    - Знаєш, - Ірина взяла його долоню в свою руку, - Ми не були дуже близькі з твоєю матір’ю, але ти можеш називати мене тіткою, коли ми на одинці. В космосі без рідних буває дуже самотньо. Повір мені. Особливо, якщо за кілька днів мусиш змиритися з втратами багатьох років.
    Андрій розумів до чого вона хилить.
    - Катя померла? – спитав він.
    - Так. А ти знав? – здивувалася Ірина.
    Андрій опустив очі. Ірина зітхнула.
    - Олексій сказав, що тривалість зміни збільшили.
    - Так, - підтвердила Ірина, - 5 років звичайна і 10 років капітанська.
    - Чому?
    - Тому що люди народжуються і помирають, - відповіла Капітан, - і для цього потрібен час. Прочитаєш історію польоту і все зрозумієш. А зараз ляж поспи хоча б годин 8. Щоб читати чорні мітки потрібні сили. У тебе попереду ціла зміна.
    Але Андрій не ліг спати. Коли вона пішла, він одразу ж відбитком пальця активував панель, знайшов у меню, що з’явилося на екрані, особисті повідомлення і почав гортати список.
    "У вас 1218 нових листів", - писало зверху. Більшість з них були від його племінника з Землі та офіційна розсилка. Деякі листи мали мітки. Чорна – повідомлення про смерть, мітка-соска – чиєсь народження, знак оклику – важливе офіційне повідомлення та інші.
    Перший лист з міткою - соскою в списку був від Каті. Він був і останнім від неї. Андрій відкрив його. Сестра писала, що в неї народилася дівчинка Дануся. Що в них все добре, Богданчик росте і допомагає няньчити сестричку.
    І жодного слова про…
    Одразу ж після цього листа в списку стояв офіційний лист з Землі з чорною міткою. Андрій і так знав, що там, але не був готовий відкрити. Він зробив відбір по чорній мітці і закинув всі листи з нею в окрему папку. Всього їх було 38.
    Люди народжуються і помирають…
    Мабуть деякі з цих листів повідомляли про смерть членів екіпажу, деякі – про ключових осіб на Землі. Але йому до них всіх було байдуже.
    Лише один лист його зацікавив – від вже дорослого Богдана через 19 років після вильоту. На ньому було одразу 2 мітки – соска і чорна. Андрій сумніваючись його відкрив.
    Дана померла. Та сама Дана, заради якої пожертвувала своїм життям його сестра.
    Дівчина покінчила життя самогубством одразу після народження власної дитини. Дівчинки… Богдан писав, що забрав її до себе і буде виховувати як власну дочку. Він назвав її Даною, на честь сестри.
    Дана померла і Дана народилася.
    Отже Андрій став… дідом. В 21 рік. Ця думка його розсмішила, незважаючи на сумну новину, яку ніс лист. Зрештою, він ніколи не бачив свою племінницю. І більше ніколи не побачить.
    Андрій закрив папку з "листами смерті" і одразу ж створив нову, куди закинув всі листи від Богдана. Їх було не так вже й багато – 217.
    Мабуть важко листуватися з людиною, яка не відповідає 38 років.
    Листи із знаком оклику містили суто офіційні повідомлення. "Зміна керівництва на Землі". "У Землі новий прапор". Або:"Коригування курсу крізь космічне сміття". "Зупинка на 128 годин для дослідження блукаючого астероїда."
    Він виділив усі ці листи і помістив у кошик. Їх було найбільше - 959.
    В загальній папці залишилося всього 4 листи. Від Олі. Перший лист був відправлений через 10 місяців після вильоту. Це були відеоповідомлення.
    Андрій не вагаючись почав відкривати їх один за одним.
    "Привіт, любий, - говорила Оля в першому відео. - Мені не пощастило. Геолог з першої зміни помер кілька днів тому. Банально помер – серцевий напад уві сні. Тому мене розбудили раніше. Мабуть, коли ти це дивишся, то вже знаєш, що зміни переформатували. Швидше за все, ми побачимося лише на Катарані. Це буде важко. Спочатку 5 років зміни без тебе, а потім колись ще 5. Думаєш ми витримаємо?".
    "Привіт, любий. Сьогодні я була у космосі, - казала вона у другому, - Тобі не передати як це захоплююче. Ми збирали зразки на блукаючому астероїді…"
    В третьому повідомлені Оля була чимось засмученою.
    "Привіт, - казала вона, - Тут стає нудно. Всі зразки вже вивчені, а нового каміння на горизонті не видно. Космос великий, занадто великий для такої дрібноти, як ми…".
    Останнє повідомлення було записане майже через 4 роки після третього.
    "Привіт, - Оля сиділа за столом і дивилася кудись в сторону, - Знаєш 5 років – то забагато для розлуки. Я намагалася, чесно намагалася. Але… в людини може існувати кілька споріднених душ. Я сподіваюся ти мене зрозумієш. Ось! - вона встала і Андрій побачив, що Оля вагітна, - Капітан дає додаткову декретну зміну. Я відслужу своїх 10 років за один цикл. І знаєш, не сумуй за мною. Можливо через багато років на Катарані окрім нас зустрінуться ще й наші діти?"
    Андрій вимкнув екран, відкинувся на ліжку і заплющив очі.
    "Не сумуй за мною", - Звучало в його голові. Отже, коли тітонька говорила про "усі втрати", вона мала на увазі не тільки сестру.
    Катя, Дана, Оля… Він знав, що буде багато поганих новин, ще коли Олексій повідомив йому скільки років він проспав насправді. Тому було не настільки важко, як могло б бути. Він глибоко вдихнув видихнув і намагаючись не думати про листи змусив себе заснути.
    "Не сумуй за мною", - так само прощалася і Катя.
     
    ***
    Андрій прокинувся від того, що в двері хтось стукав. Він провів пальцем по кнопці на панелі і двері відкрилися.
    В кімнату зайшов темношкірий чоловік із тацею в руках.
    - Привіт. Капітан попросила тебе нагодувати.
    Він поставив тацю на стіл і протягнув Андрію руку.
    - Я П’єр. Зазвичай ботанік, але сьогодні я твій офіціант.
    - Андрій.
    Андрій потис йому руку і потягнувся до таці.
    - Не треба було приносити, я міг і сам дійти в столову.
    - Ну ну, - усміхнувся П’єр, - всі так кажуть.
    Андрій підняв кришку, що накривала тарілку і побачив щось схоже на картопляне пюре з котлетою. Але котлета мала дивний червонястий відтінок і сірчаний запах. Андрій скривився.
    - В перші дні після анабіозу можна їсти лише просту їжу та синтетичні білки, - сказав П’єр, побачивши реакцію Андрія, - а взагалі – в нас різноманітне меню - ми вирощуємо 19 видів харчових рослин. Помідори, перець, картоплю– все є... Кілька днів назад в мене достигла диня. Правда ми вже її з’їли, тому тобі прийдеться чекати до наступного урожаю.
    П’єр усміхнувся.
    - Дякую, - мовив Андрій і взявся за виделку.
    На смак їжа була досить непогана. Навіть котлету з дивним запахом Андрій з задоволенням проковтнув і готовий був просити ще. Він і не уявляв на скільки голодний до цієї миті. Хоча що тут дивного – він нічого не їв 38 років.
    П’єр задоволено кивав головою.
    - Ти з якої зміни? – спитав його Андрій пережовуючи останній шматок котлети.
    - Четверта, - відповів П’єр.
    - Так дивно. Я з другої, але чомусь мене розбудили лише через 38 років.
    - Прочитаєш історію польоту і все зрозумієш.
    П’єр пішов забравши з собою посуд.
    - Вечеря буде орієнтовно о сьомій? – сказав він на прощання.
    Андрій поглянув на годинник, що світився на сенсорній панелі – було 14.08.
    Після обіду він почував себе повним сил і вирішив пройтися. Андрій більш за все хотів знайти місток та ілюмінатор.
    Він вийшов у коридор і кілька секунд стояв намагаючись зорієнтуватися. З Олексієм вони прийшли до його каюти з правої сторони. Тож він повернув на ліво і пішов вздовж коридору.
    Все було однотипне. Змінювалися лише номери на дверях кают. Йому на зустріч ішла жінка з рушником на плечах. Андрій впізнав у ній Настю.
    - Привіт, - усміхнулася вона, - і куди це ти зібрався.
    - Привіт, - відповів Андрій, - вирішив прогулятися.
    - Он як. Через 11 годин після анабіозу? Ти впевнений?
    - Я себе чудово почуваю. Дякую.
    Андрій не встиг роздивитися Настю вчора. Їй було близько 35 років. Вона мала світле русяве волосся і ніжні зелені очі.
    "Гарна", - подумав Андрій і одразу ж відігнав від себе цю думку.
    - Ну що ж . Я збиралася в душ, але мабуть прогуляюся з тобою, - усміхнулася Настя, - усім після анабіозу дуже гуляти хочеться. До першого повороту.
    - А ти з якої зміни? – запитав Андрій і зрозумів, що він занадто часто про це питає.
    - З сьомої. Я лікар.
    - Я думав, що Олексій…
    - Так. Зараз активних три лікарі. Я, Роджер – ти його вчора теж бачив, та Олексій. Коли на борту з’явилися діти… Ой…
    - …прийшлося розширювати штат медиків. Тіт… Капітан про це говорила, - доповнив її Андрій, - а чому іншим заборонено розказувати деталі польоту? Тільки "читай", "вивчай" сам?
    - Тому що нас важливий соціальний комфорт кожного. За роки, які людина лежить в анабіозі стається багато чого приємного і не дуже. Доведено, що те, як людина дізнається новини дуже сильно впливає на те, як вона прийматиме ці новини і як контактуватиме з тими, хто ці новини доніс. Особливо, якщо мова про погані… Тому було вирішено, що після анабіозу, людина дізнається новини виключно з історії польоту та особистих повідомлень.
    - Я зрозумів, - погодився Андрій, - А скільки всього активних людей зараз на борту?
    - 15 дорослих членів екіпажу та 18 дітей до 16 років.
    - Нічого собі. Я бачив кілька "сосок" у листах, але чомусь думав, що за цей час в мене на Землі просто з’явилося багато онуків.
    Настя сумно усміхнулася.
    - Отже ти ще історію ще не читав?
    Андрій похитав головою.
    - Лише деякі листи. І твоя правда, дізнатися ці новини з записів на екрані мабуть було легше, ніж якби хтось про це сказав прямо.
    - Так. До того ж, коли приходить лист з Землі, то він розказує новину якій вже кілька років. Земля - це минуле. Треба змиритися, що ми ні її, ні тих, кого там залишили, ніколи більше не побачимо.
    Вони дійшли до повороту.
    - Можливо тобі варто вже повертатися в каюту? – спитала Настя.
    - Ні, - відповів Андрій, - я хочу дійти до містка. Олексій казав, що там є ілюмінатор.
    - Добре, - іронічно відповіла Настя.
    Вони повернули. Різка зміна напрямку руху вдарила Андрію в голову. Він ступив кілька кроків після повороту і, обпершись на найближчу стіну, зупинився.
    - Ну що, повернемося назад? – усміхнулася Настя.
    - Що це за хрінь? Я відчував себе добре.
    - Ти 38 років спав в одному стані. Твій організм забув, що таке рух. Тому навіть на найменшому повороті без зупинки може закачувати. На повне відновлення моторики організму потрібно плюс мінус 48 годин.
    - Ти серйозно? Я вчора годину гуляв на тренажері і без проблем дійшов з медпункту до каюти.
    - Так, тому що медпункт знаходиться в кінці коридору. До нього немає поворотів. А щодо тренажеру – не кажи, що тобі на ньому було добре
    Настя допомогла Андрію стати прямо і повільно провела до його каюти.
    - Через годину до тебе зайде Роджер і покаже вправи, які можна робити, щоб швидше прийти в форму. А зараз лягай у ліжко і відпочинь. Можеш почитати новини.
    - Вчора ти казала, що треба більше рухатися, щоб біль пройшов, - сказав Андрій, коли Настя вже зібралася виходити, - А сьогодні запевняєш, що треба відпочивати.
    - Таке життя. Найвищий талант має той, хто знає, коли треба посилено крутити педалі, а коли завмерти і не рухатися.
    Наступну годину Андрій читав історію польоту. По суті це був капітанський журнал, де зазначалося, де корабель пролітав, хто на ньому помер, хто народився, кого розбудили, кого помістили в анабіоз.
    Він пройшов десь 8 років польоту, поки не дійшов до повідомлення:
    "Внаслідок нещасного випадку під час профілактичного огляду зовнішньої прошивки корабля, померли геолог Ольга Ковтко та молодший технік Джон Сміт".
    В Андрія відвисла щелепа. Він змирився з тим, що Оля його кинула, що народила дитину від іншого. Але він все рівно прагнув її побачити. Хай навіть через 150 років на Катарані.
    "Висловлюємо наші щирі співчуття дітям Ольги, - писалося далі в повідомлені, - Андрію та Катерині Ковтко - Його щелепа відвисла ще більше, - а також всім рідним Ольги та Джека, тим, що сплять і тим, що залишилися на Землі.
    Андрій знайшов у меню список активних членів екіпажу. В самому кінці списку стояло його ім’я і дата пробудження. Він проглянув список знизу вверх і підтвердив свої здогадки.
    У списку була лише одна Катерина і її прізвище було Ковтко. Але жодного Андрія окрім нього самого у списку не було.
    Він прогорнув історію польоту до кінця випадковим чином читаючи записи.
    Люди народжуються люди помирають.
    Люди, народжені на кораблі, дорослішають, навчаються і стають членами екіпажу зменшуючи можливість вийти на зміну тим, хто спить в анабіозі. Настане час, коли більше не будуть нікого будити. Будуть лише вкладати спати.
    Коли корабель відправлявся з Землі штат екіпажу складався з 13 людей: 1 капітан, 4 техніка-інженер, 2 геолога, 2 біолога, 1 лікар, 1 медсестра і 2 астрофізика, що мали вивчати космос в польоті. Людство вважало, що космос небезпечний. Що на корабель падатиме каміння, йому загрожуватиме тяжіння планет і чорних дір, що невідомі раси інопланетян захочуть його захопити і проводити над людьми досліди. Але виявилося, що найнебезпечніше для себе саме людство.
    За 38 років польоту на кораблі сталося 11 смертей. І лише 2 з них були нещасним випадком пов’язаним з космосом.
    Згідно з технічними записами, які були доступні Андрію, під час профілактичного огляду лівої гармати (саме так – на кораблі були гармати) сталося замикання і вона спрацювала. Трьох людей відкинуло далеко від корабля. Для того, щоб запустити рятувальний човник і забрати їх знадобилося 5 хвилин. Але Оля та Джон мали пошкоджені скафандри і на той час вже були мертві. Третій чоловік вижив.
    Після цього випадку скафандри удосконалювали. В пальцях рук скафандру зробили відділ з клейовим матеріалом. У випадку пошкодження його можна було використати, щоб тимчасово закрити тріщину і не дати повітрю вийти.
    Під поверхнею скафандру нанесли шар хлорофілового порошку, який виходитиме разом з повітрям у разі пошкодження і дозволить швидше локалізувати місце ушкодження.
    Страховий трос, який скручувався в передній частині, обладнали магнітними елементами. Якщо людину відкине від корабля, трос буде притягуватися назад до корабля, або човника.
    Додаткові ліхтарі, вбудовані в долоню скафандру, механізм перетворення вологих відходів у питну воду і ще кілька нововведень, доцільність яких Андрій не розумів.
    І майже навпроти кожного нововведення стояло ім’я Катерини Ковтко.
     
    ***
    Андрій кілька разів пробував читати листи Богдана, але зрозумів, що йому це важко дається. Коли вони відлітали Богдану було 6 років. Після смерті Каті йому прийшлося різко подорослішати і піклуватися про молодшу сестричку. Андрій не раз пускав скупу сльозу читаючи дитячі розповіді про перші успіхи немовляти. Того самого немовляти, яке через 19 років накладе на себе руки і залишить брату інше немовля.
    За 2 дні в каюті він пройшов лише 15-річчя племінника, той час коли хлопець став вивчати ботаніку, а його сестра роботехніку. У їхній сім’ї було багато техніків та інженерів.
    "Бо з машинами працювати легше, ніж з людьми", - казала його мама.
    Коли ж закінчилася ізоляція в каюті, Андрій взагалі забув за історію польотів та листи. Вони з Катею та ще 3 техніками зміни – Кевіном, Артемом та Марією почали готуватися до місії.
    Місія була на перший погляд простою – разом з роботами пройтися по зовнішній оболонці корабля, заглянути в усі зовнішні двигуни та відсіки, і перевірити чи немає ніде пошкоджень. Якщо є – усунути.
    - В правий двигун кілька днів назад залетів якийсь камінь, - казала Катя, - сканери фіксують його присутність. В першу чергу треба буде перевірити його.
    - Якщо це камінь, то мав би вже перетворитися на пісок у двигуні.
    - Мав би, але сканери його фіксують як цілісний об’єкт. Тому варто його дістати і дослідити. Якщо це новий вид мінералу – ми будемо першовідкривачами.
    - Ясно.
    - Ми підемо втрьох. Артем страхуватиме нас в рятувальному човнику, Марія слідкуватиме за нами з містка.
    Кевіну та Марії було по 17. Як і Катя, вони були дітьми корабля. І для Кевіна це був перший вихід в космос, як і для Андрія.
    Артем мав років 45, був доволі повним і майже не говорив. І це був єдиний представник другої зміни, окрім Андрія, на кораблі. Судячи по всьому, йому геть не подобалося, що ним керує вдвічі молодша дівчина.
    Але от Катя була профі. Вона виходила в космос вже 12 разів, знала кожен закуток корабля і кожне технічне нововведення впроваджувала особисто.
    - Хто буде керувати місіями, коли ти заснеш, - здивувався Андрій, коли вони залишилися вдвох, - ми ж усі зелені порівняно з тобою.
    - Ти, - відповіла Катя, - хоча я все ж сподіваюся ще трохи затриматися. Півроку назад Капітан розбудила Артема, щоб він замінив мене. Але анабіоз дав ускладнення на серце – йому не можна виходити у скафандрі.
    - Це сумно.
    - Це не рідкість. Кожен четвертий чоловік після анабіозу має відхилення в організмі. Зазвичай все приходить в норму через кілька місяців. Але інколи зміни не зворотні. Жінки виявилися в цьому плані стійкішими. Тому коли виникає питання кого зі зміни будити чоловіка чи жінку – виберуть жінку.
    - Тому мене розбудили останнім?
    - Мабуть, - знизила плечима Катя, - Для профогляду достатньо 4 людей: 3 в скафандрах, 1 на містку. Але після того як мама загинула Капітан ввела обов’язкове чергування на човнику. Тому зараз розглядається питання, щоб ввести в штат 5-го техніка.
    Вони замовкли.
    - А чому твоя мати виходила в скафандрі, вона ж не технік? – раптом спитав Андрій.
    - По стану здоров’я двоє техніків зі зміни не могли вийти. Тож маму попросили замінити, бо вона вже мала досвід виходу на астероїд.
    Андрій розуміюче закивав.
    - Ми з нею були знайомі, - зненацька сказав він.
    - Мама казала, що назвала нас з братом на честь своїх друзів – брата і сестри.
    - А де твій брат?
    - В анабіозі. Він не захотів проходити зміну. Заснув, як тільки йому виповнилося 16.
    Через 17 днів після пробудження Андрій почав свою першу місію в космосі.
    Він одягнув скафандр першим. Катя перевірила герметичність всіх з’єднань і наказала йому йти до шлюзу. Артем пішов з ним до свого човника.
    - І як ти пережив свої втрати? – спитав Артем, коли вони йшли наодинці.
    - Важко, але вже змирився, - відповів Андрій.
    - А я ще й досі не можу. Мої діти… Дружина… Кожен день картаю себе за те, що їх залишив.
    - Що з ними сталося?
    - Те, що й з усіма – епідемія, вірус, - відповів Артем, - усі загинули. На Землі людства більше немає.
    - Що? – Андрій зупинився, - як немає? Ти про що?
    - Ой, Я думав ти читав історію польоту і чорні мітки.
    - Читав, вибірково. Там сотні сторінок звітності, тисячі листів. Я не міг все за раз… О, Боже…
    - Мені шкода, - налякано сказав Артем, - мені не можна було цього говорити., якщо ти не знав...
    Андрію хотілося взятися за голову і заридати, але він вже був повністю упакований у скафандр. Попереду був шлюз, зовнішня оболонка корабля і профогляд.
    До них вже підходили Катя з Кевіном.
    - Будь ласка, не кажи нікому, що я тобі розповів, - попросив Артем.
    Андрій кивнув і Артем попрямував до човника.
    Вони вийшли зі шлюзу одночасно – 3 скафандри, 1 човник і кілька роботів-ремонтників, які одразу розповзлися по оболонці і почали шліфувати дрібні подряпини від космічного сміття.
    Андрія трусило. Він дивився на темряву космосу і бачив обличчя Богдана.
    - Ви мене чуєте? – спитав голос Каті йому на вухо. Сама Катя стояла за кілька метрів від нього. Кевін стояв поруч.
    - Так, - підтвердив Кевін.
    - Чую, - сказав голос Артема, човник якого вже летів над ними.
    - Місток теж, - додала Марія.
    - І я чую, - ледь вичавив з себе Андрій.
    - Чудово. Ідемо до правого двигуна. Марія, ти вимкнула його
    - Так обидва. Ще 20 хвилин назад. Вони вже мали б охолонути.
    - Гаразд, повідомляй зміни на сканерах.
    - А можна я піду в середину? - раптом спитав Андрій. Його губи тремтіли, але крім нього цього ніхто не чув.
    - Ти впевнений? – здивувалася Катя, - Будучи у відкритому космосі хочеш полізти в двигун.
    - Так, - підтвердив Андрій.
    - Тоді добре. Якщо Кевін не проти. Порядок дій ти знаєш.
    Корабель насправді мав лише 1 центральний термоядерний реактор. Маленька зірка в самому серці корабля. Реактор повністю забезпечував корабель енергією, в тому числі запускав в дію механізм зовнішніх двигунів.
    По своїй суті зовнішній двигун був розподільчою кімнатою, в яку при потребі направлялася енергія з реактора, що забезпечувало рух та маневри корабля.
    Кевін залишився назовні для контролю, а Катя з Андрієм залізли в середину. Вогнетривкі стіни товщиною 10см, тисячі раз обшліфовані вогнем були гладкими наче скло. В кімнаті було темно і тепло, не зважаючи на те, що шлюз до реактора був закритий.
    - Обережно, - сказала Катя, - Інколи магнітні черевики тут втрачають щеплення.
    Вони увімкнули усі наявні ліхтарі на скафандрі і почали оглядатися навколо, щоб знайти камінь.
    - Він доволі великий – в районі півметра в ширину.
    Та такого каменю вони не бачили.
    Щось привернуло увагу Андрія, але він не міг зрозуміти що поки не підійшов притик до стіни. В самій стіні стирчав невеликий шматок каменю близько 10см., чорного, наче сам космос. Він ніби вріс в стіну.
    Катя теж підійшла до нього.
    - Але, сканер показував, що він більший…
    - Можливо камінь пробив стіну наскрізь – припустив Андрій, - але під дією температури сплавився з нею? Тому розгерметизації не відбулося.
    - Це неможливо, - відповіла Катя.
    - Але дуже схоже, - відповів Андрій.
    - Гаразд, це дуже легко перевірити, - Катя увімкнула приймач на рукаві, - Маріє, ти чуєш?
    - Так, - відповіла Марія.
    - Перевір чи немає аномальних відхилень з відсіками, по-сусідству з двигуном. Андрій висунув версію, що камінь пробив стіну і сплавився з нею.
    - Це неможливо, - заперечила Марія, - якби таке сталося, система зафіксувала б і повідомила миттєво. По сусідству машинне відділення номер 13. Прямо під теплицями. Там зараз П’єр. Можу на всяк випадок попросити, щоб він туди заглянув. Він не технік, але пробоїну зашиту каменем в стіні побачить.
    - Гаразд, - мовила Катя, - давай перевіримо цю божевільну гіпотезу.
    - Але щоб там не було, - промовив Андрій, - камінь так просто не усунеш. Його треба буде вирізати, або залишити як є.
    Він нахилився ближче до каменя і торкнувся пальцем скафандра. Йому здалося, що в чорноті каменя за ним щось спостерігало. Андрій здригнувся і забрав руку.
    - П’єр погодився спуститися, - почувся голос Марії, - я підключаю його до нашого зв’язку. П’єр ти тут?
    - Угу, - почувся стомлений голос ботаніка, - Технік на півставки вже спускається до машинного відділення.
    - Сканер показує, що камінь знаходиться зверху на лівій суміжній стіні. Тому в першу чергу оглянеш її, - сказала Марія.
    - Добре, заходжу, - відповів П’єр, - вмикаю світло, оглядаю сті...
    П’єр різко замовк.
    - Що сталося? – спитала Марія, - П’єр, ти чуєш?
    - Так, - обізвався П’єр, - намагаюся підібрати цензурні слова, щоб описати те, що бачу. Я вишлю тобі зображення.
    - Охрініти! - почувся здивований голос Марії, - схоже Андрій був правий. Але… Це не просто пробоїна.
    - Поясни, - наказала Катя.
    - Камінь півметра в ширину. І… він майже весь у середині.
    Андрій з Катею поглянули на той малий шматок, що стирчав зі стіни. Навколо нього не було ушкоджень. Він просто пройшов крізь стіну.
    - Гаразд. Відчуваю, що треба буде ще одна місія. Ходімо! Кевіне, ми виходимо.
    - Тримаю вам відкритий шлюз, - відповів Кевін.
    Катя попрямувала до виходу. Андрій ще раз придивився до шматку каменя. Йому здалося, що в середині щось ворухнулося.
    Андрій дивився на камінь, а камінь дивився на Андрія. На хвилю Андрій згадав обличчя Богдана і гострий біль вдарив у голову. Але це був біль не тільки його втрат. Йому здалося, що в каменя теж є біль.
    Дурість.
    Андрій попрямував на вихід за Катею. Вже за хвилину вони були назовні корабля.
    - Я закриваю шлюз, - сказав Кевін.
    - ЙОПЕРЕСЕТЕ, - почувся крик П’єра у приймачі.
    - Господи, що сталося? – стривожено спитала Катя.
    - Камінь… Він… рухається. Він ніби виходить назад назовні. Тікайте звідти.
    Та було вже пізно. Камінь просочився крізь стіну і вилетів через шлюз у космос. На шляху його траєкторії стояв Андрій. Камінь відірвав хлопця від поверхні і полетів разом з ним далі.
    - Артем! Човник! Негайно! – закричала Катя.
    Андрій був приклеєним животом до каменю. Його чорнота поглинала погляд.
    Андрій дивився на камінь, а камінь дивився на нього.
    "Тобі теж щось болить?" – спитав Андрій у каменя. І не почув, а скоріше відчув ствердну відповідь. Андрію здалося, що його обнімають. Він подумки обняв у відповідь.
    Тоді камінь загальмував, відділився від хлопця і полетів в іншу сторону.
    Вони відлетіли від корабля на пристойну відстань.
    - Андрій, ти тут? Андрій! – чувся голос Каті.
    - Так. Камінь мене відпустив, - відповів Андрій.
    Він поглянув на корабель здалеку. Ось вона – єдина Земля для людства на найближчі 150 років. Шматок металу на якому дрібнота народжується і помирає, прокидається і засинає. Усе впирається в людей. Доки існують люди – існуватиме і їхня Земля.
    - Артем вже летить за тобою. Андрій, у тебе витік повітря, - знову почувся голос Каті.
    Стало важко дихати. Він побачив зелену смужку газу, що виходила з-під його пахви.
    Андрій увімкнув кнопку на рукавиці і наніс клейовий розчин на місце звідки витікала зелена смужка. Витік припинився. Він усміхнувся.
    Як важливо, коли в твоїй команді профі.
    "Ну що ж, - подумав Андрій, - перевіримо все".
    Він відкрив передній відділ і вийняв звідти трос і його магнітні елементи потягнулися до човника.
     
    ***
    Коли Андрій добрався до своєї каюти після численних допитів з боку інших членів екіпажу, він в першу чергу зайшов у список чорних міток і почав їх відкривати одну за одною доти, доки не добрався до тієї, яку шукав.
    Він перечитав листа кілька разів.
    Богдан помер у віці 36 років від вірусу невідомого походження, смертність від якого 99,9%.
    "Але людство має надію" - писалося в тому листі.
    Донька Богдана Дана мала імунітет від вірусу і її кров могла всіх врятувати.
    Але в останній мітці, яка прийшла з Землі повідомлялося, що вірус уразив все населення планети. Ліків знайти не вдалося.
    "Ви останні люди у всьому всесвіті, - говорилося там, - Коли ви це читаєте, на Землі людства вже немає. Бережіть себе і щасливого вам життя на Катарані".
    Андрій заплакав. Вперше після пробудження.
    Десь глибоко в душі Андрій вірив, що хтось з його нащадків повернеться на Землю років через 500 і зустрінеться з нащадками його сестри. Вони сядуть під квітучим деревом десь на пагорбі на відновленій після апокаліпсису Землі і будуть розповідати один одному легенди своїх планет.
    Серед цих легенд могла б бути і легенда про живий камінь, який мандрує всесвітом ховаючи свій біль у чорноті.
    Але тепер дороги назад немає.
    Приймаючи не відворотне Андрій заснув.
    Прокинувся він від сигналу повідомлення.
    "У вас новий лист" – писало на екрані.
    Він відкрив список і завмер. В полі адресанта було вказано ім’я Богдана. Він відкрив листа. Це було аудіо повідомлення.
    Для міжзоряного листування не рекомендували використовуватися вудіо та відео повідомлення – великі об’єми інформації могли просто розсіятися при доставці.
    Але цей лист дійшов. Андрій вагався, але запустив його.
    "Тим, хто мене чує. Мене звати Дана. І я єдина людина, яка вижила в моїй комуні. Я безсимтомний носій. Якщо хтось мене чує, знайте, - я готова співпрацювати в експериментах для пошуку ліків. Але будь ласка, Відгукніться!"
    В голову знову вдарив біль.

  Час прийому: 15:23 28.03.2021