20:36 30.01.2021
Поздравляем победителей 56-ого конкурса
1 Христя Хмиз av004 Дресирувальниця космічного цирку (3 балла)
2 Сокира av001 Три слоїки (2 балла)
3 Инка av023 Остання відьма (1 балл)


11:00 14.01.2021
Поступила в продажу новая книга "Серце мiста". Цена прежняя - 150грн/экз.

   
 
 
    запам'ятати
     
Реєстрація Пісня з орбіти Фінал

Автор: Волод Йович Кількість символів: 29794
Пісня з орбіти Фінал
оповідання відкрите для коментування

ax018 Люди на Місяці


    Аякс завершував набивати припасами вже соту з чимось печеру. І вряди-годи пробивалась єретична думка – а може вже досить? Але він вперто відмахувався від такого дикого, безглуздого припущення. – Як то „досить”!? Завжди ж було недосить. Споконвіку. Навіть у доісторичні, благословенні часи – а вже ж видно, що і їм не досить.
     Але на двохсотій печерці Аяксу вже почало здаватись, що консерви не такі вже й смачні. Всі ці новесенькі, гарнесенькі і навіть непрострочені – чомусь блідли на тлі свіжої їжі. Й навіть Аналізатор, перейшовши у надчутливий режим, раптом заявив нечуване – свіжа консерва токсичніша за свіжу їжу. А Робомедик підхопив цю єресь і пообіцяв додаткові тисячі років життя за свіжину.
     Довелось тягати свинцеві плити і робити екрановану печеру. Лише там Аякс ризикнув розпакувати запасний Аналізатор. Здивуванню не було меж, але і невживаний видав те ж саме…
    
     Тому, останніми роками Аякс цупив лише свіженьке. Потрошку, непомітно, зі всього світу. І, зрештою, йому почало здаватись, що цей світ таки треба зберегти у незмінному стані. Аби й далі було все, що й нині. А не лише м'ясо пацюків. Вряди-годи. І котів – на свята. Та й стрибати далі в минуле – то так собі вихід. Хто зна чи там так само легко буде облаштуватись. І чи буде смачно. Й цікаво. А назад у зруйноване майбутнє вже ж не повернешся…
    
     – Мавко! Я почну втручатись у Земну Політику. – безапеляційно заявив Аякс.
     – От і дурень! І я й досі не розмовляю з тобою! – не зосталась у боргу та.
     – Ти ба, яка злопам'ятна… Але ви самі у всьому винні. Самі зазіхнули на мої консерви, самі погнались, самі загнали в кут, самі не лишили мені вибору. Дякуй, що хоч ти вціліла.
     – Все ми правильно робили! Був, і є, звичай, закон, як завгодно – слабкі зграї, а особливо одинаків – треба винищувати.
     – Саме через це ми тепер тут!
     – Ми тут, бо ти не здох пристойно!
     – Дурепа!
     – Лише дурень, чи покидьок, чи оскаженілий одинак міг запустити Хронос на повну потужність, стрибнути у невідомість, і лишити все людство, скільки там його лишалось – на руїнах… Саме тому таких споконвіку винищували.
     – Ви дуже помогли мені дійти до такого стану, коли цькували й переслідували мою зграю. І мене наприкінці. Тому я і тікав не помічаючи перешкод. Отже – все це є результатом ваших вчинків. І найбільше – твоїх.
     …
     – І тобі того ж. – посміхнувся Аякс і перервав зв'язок зі зворотнім боком Місяця.
    
     *
    
     Секретар генерального секретаря ООН, скорочено сексек, хоч йому таке й не подобалось – не любив читати пошту. Постійно якісь психи дізнавались адресу й починали щось вимагати. Доводилось їх видаляти, блокувати чи навіть і здавати у розшук.
     Але, водночас, треба було пильнувати, аби когось важливого не пропустити і не образити.
     Пекельна праця…
     Втім, деякі листи були ніби подарунком. Ось як „… Я вимагаю негайно й удвічі скоротити споживання лісу, нафти, газу, вугілля. І урану теж. А за дев'ять місяців – зупинити приріст населення. У випадку ознак непокори – вимкну вам електрику. Завтра. З 10 ранку. На годину.”
     – Гигиги! – не стримався сексек і злякав кількох недосвідчених відвідувачів "Душі й Серця світової політики". – Треба буде показати головному. Нечасто такі перли проходять всі фільтри…
    
     *
    
     – Дурень. Все як я і казала. Невже ти справді вірив, що вони щось там будуть скорочувати? Ха. Ха-ха. – зловтішалась Мавка.
     – Ха. Не вгадала.
     – Що не вгадала? Хіба ж не дурень?
     – І це теж.
     – А що ще?
     – Оту загадкову віру… Її я втратив ще коли в завалені тунелі здатен був пролазити. Траплялись тоді "віруючі". Так сильно вірили, що не хотіли нести здобич до дорослих.
     – Наші розбирали тунелі, а не дітей ганяли… – поринула в спогади Мавка й засумувала.
     – А наші економили. І коли бачиш як корчить дурбецела, що повірив у двохсотрічну консерву і вирішив самостійно перевірити – то це чомусь закарбовується у пам'яті назавжди…
    
     *
    
     Світло згасло, а слідом почав попискувати й безперебійник.
     – Клятий НЙ. Ніякої поваги до ООН. А могли ж дати нам виділену лінію живлення… Але ні. Їм, бачте, „волстріти” важливіші. Аніж усенький світ! – бурчав сексек, згортаючи працю.
     – А якраз десята ранку… – відірвав його від праведного гніву задумливий голос Генсека., що саме роззирався з дверей кабінету на темні коридори.
     – Гигиги…
     – Ні. Вже не смішно. Зв'язку теж нема. Лише супутниковий. Отже, станції стільникового не працюють аж хто зна на якій відстані.
     – Але яким чином пересічний псих міг таке втнути?
     – Зміг же ж таки… Тому уявімо, що він ще психованіший аніж здається, і повідомив лише нам. Отже, маємо годину аби підготувати вибачення, пояснення і поради для Пентагону. І решти світу. З'явиться зв'язок – додамо, коли пересилатимемо вчорашній лист. Він же ж ще є…?
     – Має бути. Я його перемістив у добірку "приколів".
     – Добре. Але треба буде її перейменувати. А ще були? Того ж автора?
     – Здається ні.
     – Кепсько. Отже, благати і вмовляти він не планує. Що ж… Піду все пояснювати через супутник. А ви починайте готувати документи. І залучайте всіх хто траплятиметься. Хай кидають поточні, вже застарілі, справи, і починають думати, як жити на половинній пайці енергоносіїв.
    
     *
    
     – От! Бачиш? Вже ворушаться! – хизувався Аякс, коли автоперекладач почав захлинатись від валу листів від усіх країн вимкнутої літньої півкулі й екватору.
     – Ой, можна подумати! Сумніваюсь, що вони здались. А як дізнаються, що ти сам один – то ще й погрожуватимуть. От побачиш…
     – Вже. Вже знайшлись довбні, що одразу почали верещати про "радіаактівний пєпєл". І я вже вимкнув їх на цілу добу. І вже почав пошук і вилучення всього радіоактивного, що вони мають. Будуть попередженням для всіх інших любителів „пєпла”. Бо треба ж, мабуть, думати, хоч трошечки, хоч дрібку, хоч крихітулечку, перш ніж щось таке заявляти…
     – Невже вони аж настільки беззахисті перед нашими Вимикачами!? – розгубилась Мавка. – У тебе ж не могло бути чогось потужного, коли тікав від нас. Чи в часовій лабораторії було ще щось цікаве, крім самого Хроноса?
     – Ні. Звичайні, похідні вимикачі. Може для тестування їх там тримали, коли ще пробували знайти схожі ознаки у полів вимкнення і часового переміщення. Але навіть мікропотужність земляни не здатні заглушити. Чи хоч би перервати її поширення. Таке враження, що навіть Тотальне й Безповоротне Вимкнення мені би вдалось…
     – Ні… Тільки не це. Ти ж не зробиш такого ідіотизму!? Не розумію, які покидьки могли придумати каскадне й невідновлюване нищення всієї техніки у світі… Це ж кінець. Кінець всьому. У цих приматів навряд чи хоч щось вціліє. А вони ж навіть і не загроза…
     – Як ти могла таке подумати… Хто ж тоді робитиме мені горгонзолу. Я просто дивуюсь наскільки беззахисні їхні системи. Слабші аніж малюсінькі й смачнюсінькі пацюченята. Аж трохи сташнувато – так і виникає думка, що зла й люта пацючиха вже близько й готується стрибнути до горла. Ззовні…
    
     *
    
     Відповідь на купу листів переляканого світу була лише одна на всіх. Ще й вражала нечуваною нахабністю:
     – Мені ніколи сперечатись з цілим натовпом племінних вождів. І недарма ж хтось створив ООН. І навіщось там є секретар, та ще й генеральий. От хай і секретарює. Всі питання – через нього. І, оскільки не бачу навіть ознак, що хоч трохи пригальмовуєте – вводжу планові вимкнення електрики. Наразі – кожна десята година. Поки що не чіпаю дрібні генератори. Але згодом вимикатиму і їх – маєте два тижні, аби приготуватись.”
     Генсеку не подобалась роль буфера… Він пробував казати, що деякі вожді дуже важливі. Й до них аж ніяк не можна без поваги. Що вони дуже чутливі й вразливі. І дуже-дуже небезпечні! Що краще ж таки домовитись. Мільярд? Два мільярди?? То гарні гроші для аноніма. Біткойнами дадуть! І то все неправда, ніби вони легко відстежуються! То брудний наклеп. Наркобарони ж користуються. Такі досвідчені люди не влізли ж би у казна що.
     Але Аякс чомусь не зацікавився…
     Тому, згодом, тональність листів змінилась. Сльозливі, зворушливі історії про зубожілих і голодуючих сиріт, просто дітей, старих, вдів, та й усіх інших – торкнув якусь струну в зачествілому серці Аякса.
     – Я вас почув. Розумію ваш біль. Сам пройшов крізь все це. В минулому. В тому – що ваше майбутнє. І готовий допомогти. Чим зможу. Передусім надсилаю вам, о мої нещасні предки, свої польові нотатки щодо техніки полювання на щурів і котів. Не хочу здатись некромним – але я був одним з найвидатіших мисливців свого часу. Та чого вже там – найвидатішим! Лиш уявіть – моє плем'я не знало нестачі м'яса. Мабуть, ці розкоші його й згубили… Звісно ж, нотатки треба адаптувати до ваших умов, коли ше нема отруйних і радіоктивих щурів. Але думаю, ваші біологи зможуть це вилучити.
     – Це надзвичайно щедро з вашого боку, – затинаючись, дякував генсек, насилу приховуючи огиду й бридливість на вгодованому обличчі. – Але, на жаль, у наших містах нема щурів…
     – Дійсно… – згодився Аякс, кинувши ще один, контрольний, погляд на чистесенькі міста. – До бомбардувань і завалів їм це ще нецікаво. Але я бачу безліч бездомних голубів, котів і собак. Незвично, що делікатеси так вільно бігають поміж голодуючих. Але, може це саме той випадок, „коли нема хліба, і треба їсти булочки”?
     – Ооо… – застогнав генсек, гірко скривившись. – Тут є ще одна проблема. Багато землян проти поїдання м'яса. З релігійних причин.
     – Ооо… Дивовижно. У наш час такого вже не було. Минулось. Зовсім… – задумався Аякс. – Але вихід є, мабуть. От, бачу, на полях лишається трохи зерна після збору. А ще – багато дикорослих ягід осипаються як непотріб. А чиста вода впадає у забруднені вами річки і сама стає брудом… Якщо зберете рослиноїдних людей для телепортації, то можу перекинути їх у злачні місця – хай живуть на підножних кормах.
     – Людство безмежно вдячне вам, о великий Аяксе, але з сумом мушу повідомити, що люди нині нездатні жити в польових умовах. А от якби хтось зібрав все те й заніс їм додому… – не здавався генсек.
     – Але хто ж це міг би бути…? – задумався Аякс. – Маєте когось на думці?
     – На жаль, ні. – важко зітхнув генсек. І обоє зажурено похнюпились. Кожен зі свого боку месенджера.
     – Еврика! – скрикнув Аякс. – Ваші, земні, новинарі ще тиждень тому, ще до мого втручання, писали, що в світі у сміття викидають половину їжі. Можемо спільними зусиллями спробувати нагодувати нею зубожілих. Вам, землянам, треба визначити де гори сміття найпоживніші. А я зможу телепортувати їх голодуючим. Якраз ще й згодиться зайва енергія від АЕС і не доведеться часто їх зупиняти.
     – Я обов'язково донесу цю неймовірно щедру пропозицію до керівників усіх країх світу. – урочисто промовив генсек. – З вашого дозволу от саме зараз і почну.
    
     *
    
     Прокинувшись Аякс передусім побачив повідомлення від Мавки.
     Радила глянути що поробляють земляни.
     А вони таки не нудьгували… Всі великі міста денної півкулі заповнювали велелюдні демонстрації. Суворі люди з суворими обличчями гнівно розмахували кулаками й транспорантами. "Люди – не тварини" – промовляли до глядачів деякі з них.
     – То як твої успіхи в дресируванні землян? – позловтішалась Мавка, вигулькнувши на комунікаторі.
     – А це цікаво? Хто ж тоді, якщо не тварини? Невже рослини? – припустив Аякс. Бо й справді – деякі люди статурою нагадували стовбури вікових дерев. Широкі, круглі, важкі…
     – Диви. Вони пишуть "Люди не їстимуть сміття!" Цікаво ж, правда? Наше покоління виживало на недоїдках залишених ними. Фактично ж на смітті. То це як – ми, отже, нелюди? – прожебоніла Мавка, і невинно закліпала віями.
     Аякс, згадавши як вона вбивала голими руками, стримав регіт. Але такий грайливий настрій гріх було не підтримати, тому почав заперечувати.
     – Але ж їх можна зрозуміти. Нащо їм їсти сміття, якщо більшість ще носить багатомісячний запас енергії на собі?
     – Якось забагато для запасу… – засумнівалась Мавка.
     – Ми просто не звикли. У моїй зграї не бувало настільки багато швидкопсувної їжі, аби полонені аж так розростались. Але припускаю, що це можливо, мабуть. І раптом вони передчувають ту Війну, і хочуть довше на ній протриматись? – припустив Аякс.
     – Ще трохи зарано…
     – Так то ж передчуття. Що з них візьмеш.
    
     *
    
     Генсек вперто шукав занепокоєність, збентеження, знервованість чи хоч би злість на обличчі у повідомленні присланому Аяксом. Хоч якийсь натяк на „з”. Але не знаходив…
     – „Увесь світ проти нього. Як він може бути таким спокійним!?” – подумки завивав Генсек.
     – Демострації – то добре, – ніби добив його Аякс, задоволено вміхаючись. – Добре, що люди розважаються на свіжому повітрі, замість "шопитись" і думати про свої "луки", чи ще щось таке… Але мене от здивувало дещо. Навіть коли здавалось, що всі й кожен демонстраторять – а електростанції працювали на повну. Як і завжди… Дивно.
     – О. Керівники держав мені це вже пояснили. – озвався Генсек. – Вони змушені так робити для накопичення енергії перед вимкненнями. Акумулятори електрики, холоду, тепла, води – всього що можна – накопичують за кожної нагоди. Жаль, що ми не можемо з вами спілкуватись в режимі 24/7. Для оперативного вирішення проблем. Тоді не треба було би так багато енергії акумулювати. Може ви би там, у себе, виділили ще людей для зв'язку?
     – На жаль, більше нікому… – засумував Аякс. – Але ж чому ви всі настільки ненаситні…
     – Люди бояться. Бояться зубожіти, як нам пояснила колега з України.
     – Але ж саме ця нездорова боротьба з отим уявним зубожінням і наближає справжнє. Яке ви залишили нам. У спадок. Коли всього десятикратно менше. І запасу міцності вже нема.
     – Так… Це сумно. – поспівчував Генсек. – Але людська природа не терпить бездіяльності. Це сильніше за нас. Ми змушені. Як можна карати людей за неусвідомлені дії?
     – Але ж, ви могли би спрямувати цю гіперактивність на щось краще, чи хоч не таке руйнівне. От, навіть, якщо не здатні захопитись сортуванням і переробкою сміття чи ще чимось корисним, то хоч би книги читали. Попри те, що більшість з них відірвані від життя, але ж все одно бувають цікаві. От я би залюбки поміняв дитинство вщерть заповнене полюванням за пацюками – на читацьке.
     – Але ж ми мусимо визнати, що ірраціональну поведінку не перемогти логічними доводами. А на наше життя має вистачити. І якщо лемінги хочуть стрибнути в океан – то вони ж стрибнуть… Навіщо втручатись? – не здавався Генсек.
     – Уже ні. Вважайте, що вам всім несказанно пощастило. Я ваш паркан. А життя у мене таки суттєво довше вашого. Тож, стрибати ще рано.
    
     *
    
     – Ти диви, що витворяють! – гиготіла Мавка, надіславши вже видалений запис спроби журналістського розслідування на тему: „а чому це по всьому світові арештовують людей отакої от зовнішності…?”
     Аяксу здалось що деякі фото – то його відображення в дзеркалі.
     – Не інакше як хочуть подякувати. – невдоволено буркнув у занадто щасливе Мавчине личко.
     – Ага, ага. І тому ще ні один не вийшов. Забагато подяк, мабуть. Винести не можуть! – продовжувла захлинатись хихотінням вона.
    
     *
    
     – У мене трохи незвичне звернення, пане Аяксе. – затинаючись розповідав Генсек. – Керівники світу, усіх найпотужніших жержав, я маю на увазі, санкціонували розлідування вашого місцеперебування. Я тут ні до чого! Запевняю вас. І от, вони переконані, що знають де переховуєтесь. На Місяці!
     – Гм. А я ж і не переховуюсь. Нащо мені то? Після того, як виявив наскільки Земля беззахисна.
     – То от, вони кажуть, або ви здастесь, разом зі всіма своїми чудо приладами, або… Ядерний удар по Місяцеві! А от якщо здастесь, то гарантують безпеку, захист і багато всякого іншого! Казкове життя!
     – Якась незрозуміла пропозиція. Вони пропонують те, що я можу взяти і сам? Мені здається, що це безглуздо.
     – Але ж ядерний удар! Вже скоро!! – вирячив очі Генсек.
     – Вдарять, то й вдарять… Що тут такого? – не зрозумів Аякс.
     – Але ж усе буде знищене!
     – Чим?
     – Ударом!
     – Яким?
     – Ядерним!!!
     – Не вірю. На низькій орбіті Місяця все буде автоматично вимкнене.
     – Ви не розумієте! Вони передбачили і це! – почав істерити Генсек. – Частина бомб – найпримітивнішої конструкції. Летітимуть за інерцією і не можуть бути відкликані чи вимкнені.
     – Ні. Це, вони, мабуть, не розуміють. Вимикач розробляли багато-багато поколіннь ваших нащадків. І не просто так, задля розваги, а намагаючись відібрати їжу в інших і не вмерти самому з голоду. Відчуваєте різницю у мотивації, порівняно з вашими гедоністами!? А ще у нас там дехто бува пробував шукати лазівки й у примітивних технологіях. Тому, всі ваші хитрощі вже давно закладені в конструкцію і базу даних Вимикача. І якби я мав хоч якісь сумніви, то, звісно ж не говорив би з вами зі своєї місячної бази.
    
     *
    
     – Оце так любов… – задумливо прокоментувала Мавка, коли вимкнені бомби почали безшумно гупати об Місяць й здіймати пилюку. – Щось твоя дресура не дуже працює. Чи може навіть дуже не працює?
     – Але ж я тільки кілька років як почав. Дай їм ще хоч століття… – засоромлено віднікувася Аякс.
     – Але ж хіба не мало би бути хоч якихось помітних зрушень вже нині? – не здавалась Мавка.
     – Їм важко. Вони ще недавно вважались царями Природи. А тут – отаке…
    
     *
    
     – Пане Аяксе, запевняю, що оте огидне й безглузде бомбардування не має до мене стосунку. То все оті великі, й важливі, й ображені вожді крупних племен, які ще від початку надто болісно сприйняли неможливість говорити з вами напряму. – нервово переконував Генсек, одразу після привітання.
     – Та байдуже. Можна вважати це програмою роззброєння. Краще ж, що зброї, якою знищили Землю під час Останньої Світової Війни – на ній тепер поменшало. Але й досі забагато є… Маю ідею. Скажіть їм, що я дуже страждаю від бомбардувань, що дах тріщить і протікає, місячним пилом, наприклад. Тому хай продовжують! Я навіть вимикатиму Землю не так часто, хай їм здається, що дійсно слабну.
     – Війна? Яка війна…?? – ошелешено забельокотів Генсек. – І дарма ви все оце сказали. Вони підслухали і припинять бомбардування…
     – Не підслухали. Я вдав, ніби всі сили спрямовую на маскування свого сигналу і вимкнення всіх слухавок, що були під'єднані вздовж каналу зв'язку. В тому числі й сім штук у вашому кабінеті…
     – Сім? Як то сім?? Звідки сім??? Ні, не те… Війна!? Чому війна?? Коли війна??? – затинався Генсек.
     – О. Не турбуйтесь. То ще не скоро. Далеко після вашого життя. Якраз вкладається в отой лемінговий план, що ви описували. Типу "після вас хоч потоп…" Крім того, я ж уже почав руйнувати той план. І сподіваюсь відкласти війну хоч би на тисячоліття.
    
     *
    
     – І довго вони так гупатимуть? – поскаржилась Мавка через місяць. – Неможливо ж спокійно поблукати по поверхні. Постійно пищить попередження, що щось падає. Це було цікаво лише перший тиждень! – люто зиркнула й вишкірила зуби.
     – „Які гарні зуби!” – замилувався Аякс. – „Правду казали, що вона могла загризти ворога навіть коли повністю зв'язана”. Тому, про всяк випадок, вирішив виправдатись: – Скоро перестануть. Генсек казав, що вже якось не дуже вірять у мою вразливість. Добре, що хоч стільки часу протримались…
    
     *
    
     Роки минали в похмурому мовчанні. Лише побажання $$$ЗдохниМісяченко вперто очолювали всі хітпаради. Спершу їх таврували як "мову ненависті", але, позаяк, Аякс не нарікав, і ніби й не помічав – зрештою перестали видаляти. Втомились, мабуть. Бо схоже було, що всі земляни ніби змовились і коли вимкнення електрики відривало їх на годинку від соцмереж – несамовито писали гнівні дописи про свою важку кріпацьку долю, аби миттю оприлюднити, щойно мережа з'явиться. Постачальники інету теж очолювали хітпарали найненависніших істот, і намагались зробити інет енергонезалежим хоч на час вимкнення – але любителі необмеженого і важкого трафіку зводили це нанівець.
     Так вони всі жили, поки хтось не запустив кампанію примирення.
     – Погляньте які чисті стали річки! А все ж завдяки Місяченку! – казали одні, зневажливо називані місяцеботами.
     – А яке повітря прозоре…! – підспівували інші. Й теж негайно потрапляли до тих самих ботів.
     Втім, після ще кількох років, сповнених такої гризні, людство вже не надто і завивало, коли читало перелік номінантів на нобелівську премію миру.
    
     *
    
     – Дурень… – скрушно зітхала Мавка.
     – А чом би й ні? От що вони мені зможуть зробити? – знову не погоджувався Аякс.
     – Вб'ють тисячею різних способів, наприклад.
     – Ти їх переоцінюєш. Я все продумав. Плаватиму в баку з броньованого скла з багатократною поляризацією. Вимикачі й телепорти – в повній бойовій готовності. У земляшок жодного шансу.
     – Ага… У моїй зграї були такі. Які йшли грабувати велике пацючаче гніздо зі словами „пхе… та що якісь там нещасні пацюки можуть нам зробити?” Героїв потім опізнавали за знімками скелету – єдиним що лишалось для опізнання.
     – Ха-ха. Ха. Ото порівняла – де папюцячі печери, а де урочисте вручення нобелівських премій. Це ж зовсім, цілковито неспівставно. Земля і Небо. Це ж еліта людства. Це ж найвище визнання мого неоціненного вкладу в мир у всьому світі.
     – „Підлога світу сміється з тебе” – як пишуть нинішні стародавні тролі. Але от щодо тебе – це і справді підходить. Один в один. Все ж сходиться… – кепкувала Мавка.
     – Визнай, що тупо заздриш.
     – Ооо… Як людям, що заскакували з розгону в радіоактивні примішення.
    
     *
    
     Аякс миттю став зіркою на врученні.
     Учасники робили гак на пів-зали лиш аби пройтись біля баку й зиркнути на загадкового Місяченка. Ступали тихенько, обережно, мало чи не навшпиньки. Ніби біля клітки з тигром, після усвідомлення, що клітка ж насправді є лише ілюзією.
     Аякс зверхньо зиркав на вершки врятованого ним людства і роздувався відчуттям грандіозної власної значимості. – „Вони ж, всі разом взяті, з карантинами вкупі, не могли запобігти катастрофі – а я беру й роблю!”
     Програму скоротили до мінімуму, аби не обтяжувати великого гостя. Спочатку вручили нагороду кільком землянам за всілякі дрібниці. За ліки від раку. За керований і цілковито безпечний термояд. За технологію концентрації зайвої енергії і вистрілювання її плазмовими згустками в напрямку Сонця.
     І потім перейшли до головного – „миру в усьому світі”.
     – З радістю хочу запросити на нашу сцену людину, яка змінила все, яка дозволила нам без страху дивитись у майбутнє! Пане Аякс, чи вийдете на сцену? Але, якщо це неможливо, то, звісно ж залишайтесь на місці.
     Аякс зверхньо посміхнувся, кепкуючи з дрімучої наївності всіх цих колгоспників, і тепепортував бак на сцену.
     – О… Чудо! – зашепотіли люди в залі.
     – „Мабуть, від них приховували мої колишні чудеса. Хоча навіщо? Це ж "видовища". Якщо вже нили, що я їм заважаю топтатись по хлібові, то хоч би чудесами помилувались. Все треба думати самому. Ні на що вони тут самі нездатні…” – поблажливо посміхаючись розкланювався Аякс всім тим оплескам від стоячих і приголомшених аборигенів. – „Непогані все-таки предки. Бруднулі, але потенцал є. Під моїм мудрим і чуйним керівництвом…”
     – Панове, панове! – втрутився розпорядник. – Треба ж дати слово вельмишановному винуватцю свята.
     – "А бодай тебе покорчило, як каже Мавка! Не тобі ж плескають. То чого лізти? І слово ж яке цікаве – "винуватець" – злостився Аякс, але мить вже минула. Тому вирішив не відволікатись і перейти до справи. – Я радий, що ми тут зібрались. А ще радий, що ви, людство тобто, починаєте братись за розум. Все те, що ви тут витворяли – то й справді була війна. Війна на знищення Землі. Але мир настане. Так чи інакше. Хочете ви цього, чи не хочете. З вами, чи може й майже без вас. Щоправда, майбутнього і так вже нема. Воно було знищене глибоким стрибком у часі. Але хоча би ті кілька тисяч років що лишилися до початку масштабних руйнувань будь-якої техніки – маєте прожити пристойно. Я все сказав!
     – Ох… Сильна заява. Трохи неочікувана, але ж сенс є… Що ж, мабуть, це й на краще… – забубоніли в залі.
     – Добре… – протягнув розпорядник. – На цій неоднозначній ноті, але, принаймні з визначеністю щодо майбутнього, я хотів би запропонувати продовжити святкування у банкетній залі. Пане Аяксе, чи були би ви такі люб'язні вшанувати нас своєю присутністю?
     – Так, так, так… – загуділи в залі.
     – Гаразд. Але їсти я там не ризикну… Раптом ви виношуєте задуми мене там отруїти, хе-хе…
     – Ой, та як можна… Але всіх інших запрошую до частування. Маємо делікатеси з усього світу.
    
     *
    
     Свято було майже так само веселим як за часів ще до першої Великої Депресії. Звісно ж, не зовсім. З Чапліним зрівнятись неможливо, мабуть. Особливо таким ненажерливим і вайлуватим нащадкам. Але таки схоже.
     Аякса обступали, розпитували. Про те і се. Але переважно про майбутнє. Всім же ж цікаво як воно там… Які книги читають у перервах між полюванням на пацюків? І чи роблять з них хамон? З пацюків, тобто.
     Навіть окремий стіл на фуршеті присвятили саме дрібногризуновим. І назвали його "кухня майбутнього". Люди сторожко підкрадались, дами повискували, але всі потрошку куштували всю цю небачену екзотику. Під зверхніми поглядами Аякса і деяких азіатів.
     – Та це ж курка! – розчаровано вигукували деякі.
     Аякс, бачачи як спокійно всі й усе їдять, вирішив перевірити їжу аналізаторами. А тоді й сам спробував, перенісши шматок дискретною високочастотною телепортацією мікрострибками – аби справити більше враження.
     – Таки є невловимі нотки пацюка. – авторитетно оголосив після цього. – Але це якийсь м'якотілий вид. Певно на фабриці вирощували, тому воно таке прісне.
     У натовпі почали коментувати:
     – Ооо… Дикі, мабуть, як і завжди, смачніші.
     – Але ж дорожчі!
     – "Ага. Йдіть, і спробуйте вполювати… Успіхів." – подумки познущався Аякс і вирішив краще поїсти найпопулярніших страв. Якщо поважні люди і без аналізаторів не бояться, то чого ж йому перейматись?
     Так багато незнайомих страв. І смачні ж. Он, всі пригощаються і аж мружаться. Та ще й підписані всі ті смаколики – мабуть, аби зручніше було занотовувати найкращі назви.
     Аякс поволі телепортував і куштував крихітні шматочки. Він вмів їсти багато. Мисливець має бути жирним перед голодними часами. Але ж якщо страв тисяча, то більше пари грамів не вийде.
     Втім, проблема вирішилась швидше. Значно швидше.
     Відчувши, що різко почав втрачати свідомість, Аякс раптом згадав, що довкола ж вороги…
     – "Телепорт. Місяць. Роболікар. Мавка…" – встиг видати команди, перш ніж знепритомніти посеред миттю озвірілого натовпу, що раптом чомусь спробував розколоти капсулу…
    
     *
    
     Мавка спала. Не бажаючи дивитись як Аякс ганьбиться на очах у тих нахабних, ненаситних, розжирілих земляшок.
     Але зі сну її вирвав не шум моря, в якому вона інколи любила поплюскатись зранку, поки земна гравітація її не стомлювала – а бридкий сигнал зв'язку.
     – Хай то лише буде п'яне варнякання про якісь додаткові медальки і кільце у ніс від "вдячних землян". Прорвусь до тебе на базу і товктиму пикою об стіл, поки не заплачеш! – пробуджувала себе Мавка надійними заклинаннями.
     – Пані Мавко, дозвольтесь звернутись. – пробубнів робот.
     – Чи ти здурів, будити людину? І як обійшов моїх роботів!? – миттю знавісніла дівчина від такого нахабства.
     – Найвищий пріоритет! – відповіли всі хором.
     – Що сталось?
     – Пан Аякс у комі. Всі повноваження передав вам. А до Місяця наближаються кораблі землян.
     Мавка телепортувалась, притислась до капсули Аякса і заніміла.
     – Дідько, я так і знала… – тихо заплакала, аж поки тривожне пищання вирвало її з шоку і дало зрозуміти, що це таки аж ніяк не жарт…
    
     *
    
     – Вітаю вас, о мої нелюбі предки! – пролунало водночас по всій земній кулі з усіх гучномовців, динаміків, телефонів, навушників… А далі людство потроху сивіло слухаючи про своє майбутнє:
     – Сьогодні ви всі були дуже неслухняними хлопчиками і дівчатками…
     І, тому, саме сьогодні закінчується ваше казкове дитинство. І починається важке, доросле життя.
     І ви самі вибрали такий різкий перехід.
     Ох, і справді, ми ж незнайомі.
     Я Мавка – подруга Аякса. Теж живу на Місяці. А ви всі – покидьки, що його нині отруїли. Ой, а чого це виєте, ніби то не ви? Ваші найвищі представники, а, отже, і всі ви разом взяті.
     Коротко кажучи – вам всім не пощастило. Ви ж думали, мабуть, що він лише один?
     Помста? Ой, та чого ж ви всі так дрібно мислите? Просто тепер ви стали моїм хобі. Раніше це були суперечки ж Аяксом. А тепер, поки його не вилікуєте – розважатимусь з вами…
     А дорослі правила гри такі:
     * електрика та крупні машини – по годині тричі на добу, і не вийте, бо може бути й менше;
     * всі сили людства нині будуть спрямовані на дослідження такої неймовірної, нечуваної мерзоти як комбінаційні отрути в їжі і як їх вивести ж організму або ж знешкодити, а от аби науковці не відволікались – щомісяця труїтиму якихось саботажників, і ні, я передчуваю, що хтось має таки знайтись на 8млрд людей;
     * дослідники отримають ресурси без обмежень, робота цілодобова, в кілька змін, але директори будуть особисто відповідальні, аби не менше 90% робочого часу йшло саме на роботу, а не на пась'янси, перегляди прогнозів погоди і курсів валют;
     * щодня згрібатиму всі великі скупчення людей і перекидатиму вас на сміттєзвалища – розгрібайте й на вторинну переробку. Не буде скупчень? А це ви дарма… Тоді переміщуватиму сміття вам на головні площі міст, містечок, сіл.
     Вбити мене? Що ж, ідея слушна, не заперечуватиму. Але будьте готові, що коли вмру – вся техніка у світі, все що складніше за колесо й важіль – буде вимкнене й зламане. І непридатне для ремонту. І ви проживете своє майбутнє у вкрай стислий строк. І навіть не уявляю, наскільки то буде болісно…
     І не треба аж так вити. Все оце – результат ваших дій. Саме ви заселили Місяць. А потім знищили Землю. І саме ваші недобитки ниділи на тому Місяці в безнадії, і без майбутнього, і в постійній гризні. А я – лише результат отих казкових умов. У вас же є страшні казки? Але ж навіть і там добро перемагає зло? А як перемогти те зло, якщо воно все скупчилось у минулому? Так отож…
     Жаль лише, що я на Землі жити вже не можу… Бо інакше перемагала би значно швидше і дієвіше.
     Тому пропоную вам радіти, що все саме так склалось, і десь отакий план – шукаєте лікування для Аякса, і готуєте йому подарунок – гарненьку, чистеньку, прибрану Землю. А потім, всі разом, йому скажемо, що приспали, аби не вигорав на такій важкій роботі. Це ж таки виснажувало його – щодня панькатись з вами…
     Домовились? Ой, та не нервуйтесь так. Домовимось. Обов'язково домовимось. А всіх відмовників я вважатиму добровольцями для випробування ліків. То хто? От халепа – вже вас нема… Гаразд. Потім скажете.
     А тепер – вйо, до роботи! І хай буде з вами сила.
    

  Час прийому: 12:45 28.03.2021