 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Петро_@бияк02 висів у повітрі, повільно обертаючись. Слабкі промені далекого Сонця підсвітлювали нечисленні порошинки, до яких не дібрався всюдисущий, але вже старий та ледь працюючий робот-прибиральник. Скло оглядової кабіни, стилізоване під ретрофутуристику приміщення - білий пластик стін, мигаючі вогники на чорних панелях, автоматичні розсувні двері... І система ременів та канатів, що не дозволяла незвичним до невагомості гостям відчувати себе астероїдом в космосі, безладно звиваючись, махаючи руками і ногами та летаючи від стінки до стінки в марних спробах за щось зачепитись.
Тут, на осі давно закинутої космічної станції, не було штучного тяжіння, що створювалось її обертанням і було необхідне для того, щоб м'язи "косміків" не перетворювались на желе. Врешті-решт, вистачало мандрівників-переселенців, які полюбляли пожити на Землі - вдихаючи натуральне повітря, купаючись в океанах, валяючись влітку на ложе зі степових трав; потім пару років поборотись за життя на меркуріанських колоніях - ховаючись від нищівного сонячного випромінювання, балансуючи між пеклом та крижаною ніччю на лінії термінатору... Звідти полетіти на Титан і провести кілька місяців в аварійній бригаді інженерів-ремонтників, що постійно носяться через шлюзи назовні житлових куполів у своїх незграбних скафандрах - ну не відпрацьована ще технологія побудови довготривалих житлових куполів в місцевих умовах і за некосмічні гроші, весь час на зовнішній поверхні куполу щось виходить з ладу, не витримуючи півтори атмосфери вуглеводневого смогу - а у вихідні милуватись на метанові річки під помаранчевим небом. Помандрувати червоними пустелями та скелями Марсу, повитріщуватись на неймовірні монументи на місцях приземлення перших марсоходів. А коли все це набридне, осісти на одній з численних космічних станцій - наукових, індустріальних, шахтарських, транзитних, обирай на будь-який смак - і пожити у ізольованому штучному середовищі з обертовим "тяжінням". Пластикові коридори, маленькі кімнати-каюти, космос за вікном - відчуй себе членом екіпажу ретрофантастичного зорельоту "Ентерпрайз"...
Люди, можливо, і могли б адаптуватись до повної невагомості. Жили ж якось місяцями "астронавти" на хилій та крихітній МКС на початку ХХІ сторіччя... хоча потім і мали проблеми після повернення на Землю. Але постійна міграція призводила до необхідності регулярно пристосовуватись до різної сили тяжіння - від одної восьмої "же" на тому ж Титані до повноцінної одиниці на Землі, так що для космічних станцій обов'зковою була штучна "гравітація", що досі створювалась дідівським способом - відцентровою силою, яка виникала при їх обертанні. Гравітаторів, обсосаних до кісточки в безлічі фантастичних книжок, людство досі не винайшло. Як і двигуна, здатного на надсвітлові перельоти, до речі. Так що Сонячна система була давно їжджена-переїжджена, проте навіть до сусідніх зоряних систем доводилось роками чвалапати на релятивістських швидкостях, а на несусідні людство могло лише облизуватись...
Петро поправив застібку на кишені, з якої грозив вилетіти контакт-тестер, та вчепився за найближчий ремінь. До невагомості він був незвичний, і у нього крутилась голова - а ще трохи нудило. Проте, він вже притерпівся до незручностей достатньо, щоб відремонтувати принаймні найбільш критичні речі в системі життєзабезпеченя. Бо крім нього, на станції це було зробити було нема кому.
По секрету кажучи, на станції взагалі більш нікого не було. Тільки один хлопець, двадцяти восьми років, на ім'я Петро Іванович Кобила. З унікальним мережевим псевдонімом Петро_@бияк02, що в сьогоденних реаліях було більш вагомою інформацію, ніж олдскульне ПІБ.
Діставши регульований ключ, він рішуче розібрався з кришкою магістрального повітроводу та, зачепивши її магнітом на мотузці - щоб не відлетіла - почав розкурочувати внутрощі складного девайсу. Добравшись, нарешті, до бажаного місця, встромив контакт-тестер та задоволено хмикнув, подивившись на індикатор. Проблема була саме тут, а не в семи попередніх контрольних точках, які він мучив майже півтори години.
На світ з'явилось щось на кшталт маленьких гнучких щипців, що працювали на ефекті пам'яті форми. Натиск на кнопку - і щелепи пристрою м'яко змикаються на дефектній мікросхемі. Павло м'яко похитав її та, примірившись - все-таки в невагомості працювати важко - успішно висмикнув виновницю проблем з повітропостачанням з гнізда. Покопавшись в кишенях, акуратно - щоб не улетіла - дістав заміну та вставив на місце. Трохи поскуб наліт поруч з гніздом, що встиг утворитись за роки неактивності. Повернув у початкове положення всі загогулини, що заважали дістатись до мікросхеми. З відчуттям виконаного боргу захлопнув кришку... і відлетів до сусідньої стінки, обертаючись, мов спіннер. Перед його очима почали блискавично змінювати одне іншого оглядове вікно, повітровід, стінки та двері...
"Трясця... ніяк не звикну."
Зачепившись за один з завбачливо навішаних по приміщенню ременів, він нарешті зупитив обертання, відштовхнувшись від стінки і погасив решту інерції, спіймавши натягнутий канат другою рукою. Величезним зусиллям втримав всередині нещодавній обід. І, перебираючи руками по канатах та ременях, полетів до виходу.
Станція була закинута - що нерідко траплялось, якщо вона будувалась як шахтарська. Коли всі корисні копалини з астероїда вибрано в нуль, а переганяти станцію до іншого важко та дорого - дешева модульна конструкція до такого банально не пристосована - з неї просто вивозять все, що дорожче за вартість перевезення, а корпус - часто з працюючими системами життєзабезпечення, сонячними батареями (якщо до Сонця не дуже далеко і вони мають сенс) або напіврозрядженими енергетичними елементами на радіоактивних ізотопах - залишався пливти через чорний космос, мов та "Марія Селеста". Іноді такі станції слугували своєрідними "рятувальними пунктами" для тих, у кого неподалік метеорит потрапив у двигун, стара корабельна автоматика раптом відмовила - або сталось ще якесь лихо. Дати сигнал SOS, дотягнути до найближчої покинутої станції та перечекати до появи рятивників - такі "примарні станції" врятували не одне життя. Саме тому їх спеціально старались покинути в більш-менш робочому стані, а на складах залишити трохи запчастин для аварійного ремонту.
Вибравшись нарешті в зону нормального тяжіння та перечекавши нудоту та крутіння голови, космічний мандрівник спрямував свій шлях у каюту, що одразу впала йому в око - в ній він і вирішив жити. Тихі кроки віддавались луною у порожній тиші станції.
* * *
У цьому місті часто йде дощ. Неон реклам, яскраві голограми та картинки на велетенських екрананах віддзеркалюються у калюжах, мерехтять розмитими кольоровими плямами на мокрому асфальті.
Кібер-сіті. Мегаполіс, пронизаний мережевими пакетами, неоновим світлом та краплями дощу.
По провулку іноді прошмигують чорні фігури. Саме прошмигують - озираючись, кутаючись у блискучі мокрі дощовики. Майже в кожного зламано соціальний чіп - і замість стандартного коду громадянина над ними виводиться якась нісенітниця на кшталт @$$$$32^Р, що до того ж змінюється кожні кілька секунд. І їх ніяк не цікавить хлопчина в чорній масці під капюшоном, на ім'я Піт (в іншому житті Петро), що притискається до стіни, стискаючи в руці старий поліцейський пістолет.
Над Пітом, до речі, взагалі нічого не висвічується. А це вже вищий клас - не просто налаштувати соціальний чіп на виведення беліберди, а заблокувати сам вивід.
Заборонений імплант, що має ставититись тільки елітним спецпризначенцям, виводить тактичну картинку поверх темних будинків та неону. Супротивник за дверями, і у нього... мигання системи роспізнавання, відповідь... МО-101Р. Компактний швидкісний голкостріл. Голки з електричними розрядами, що в наскрізь мокрому середовищі дуже небезпечно.
Погано.
І супротивник це розуміє.
- Кроу, ти знаєш, що тобі кінець! - лунає з-за дверей. - З твого мотлоху тільки у хворих пацюків стріляти, і то пацюк хіба що від сміху помре! Сховай свою пукалку, відкрий канал, я викачаю базу даних і ми розійдемось, як коханці, що давно один одному набридлі. Органи твої чіпати не буду, ти знаєш - я таким не займаюсь, у мене навіть контейнерів для них немає!
Кроу. Crow, Ворон. Під таким іменем він відомий серед Вільних Хакерів. Тих, що під маскою Гая Фокса протистоять тотальній системі корпорацій.
Ну як протистоять... десь в тій же мірі, в якій таргани в хаті простистоять людям, яким ця хата належить.
Нічого не відповідаючи, Кроу скошує очі вбік, де виводяться якісь цифри. Його сила ніколи не була в протистоянні м'язів та рефлексів. Незважаючи на ламаний елітний імплант.
99%... 100%... Done!
Супротивник за дверима хапається за голову і починає розхитуватись.
- Кроу! Наволоч! Як ти це зроби... ААА!
Ворм [1]- так називали того, хто сьогодні став його ворогом - падає і починає смикати ногами.
Ось тепер можна.
Спокійно і не кваплячись Кроу підходить до дверей, достає з кишені якийсь гаджет, витягує з нього провід. Далі на світ з'являється маленький металевий гачок, що згодом чіпляється за щось непомітне, розхитує та надавлює.
Відкривається панель з безліччю проводів. Малолітній хакер спритновстромляє контакт на кінці провода в непомітне гніздо на панелі. Його пальці починають порхати над гаджетом, і за декілька секунд двері відчиняються.
Переступивши через поріг, Піт схиляється над довжелезною фігурою Ворма.
В цей момент в його вухах лунає голосний дзвін. "Вхідний виклик. Drizzt/Kurita32" - спливає перед очима табличка.
Важко зітхнувши, Петро командує "Гра, пауза. Прийняти виклик". Картина Кібер-сіті замирає, краплі дощу зупиняються просто в повітрі. Нагорі поля зору починає мигати напис "Гра на паузі".
Перед хлопцем виникає світле вікно немов в інший світ. Сонячне світло, кремезний хлопчина у джинсах, ковбойському капелюсі та з револьвером в кобурі. На задньому фоні видні неосяжні прерії, ліворуч - двері салуну. Двері розпахнуті, з них вилітає п'яний ковбой, що завис у повітрі. Збитий капелюх завис поруч. Якщо придивитись, можна помітити на задньому плані застиглий пиловий вихор.
Ковбой весело салютує Піту... точніше, тепер вже Петру.
- І не набридло тобі в кіберпанк гратись? - починає він балаболити. - Дощ, темрява. Залізки в голові, віртуальні простори з квадратних клітин. Жанр застарів морально ще п'ятдесят років тому, що ти в ньому знаходиш?
Так-то ковбой мав рацію. Імпланти, що з'єднували мозок людини з комп'ютером, існували вже давно - але до масової чіпізації справи ніяк не доходили. І тому, що у людини стоїть психологічний запобігач проти порушення цілісності тіла, тим паче голови. Навіть у відмороженої молоді. І тому, що зламаний імплант в мозку міг мати набагато неприємніші наслідки, ніж зламаний зовнішній комунікатор. Так що кіберпанку так і не сталось, а імпланти стали відзнакою тільки особливо дивакуватих чи тих, кому без цього не обійтись по стану здоров'я. Що ж стосується транснаціональних корпорацій - ще одна ознака кіберпанку - то вони, звісно, існували і мали величезні впливи, але обличчя у них було далеко не настільки звіряче, як малювали численні кіберпанківські антиутопії.
Звісно, світ був зараз дивним місцем. Розвиток інформаційних технологій, віртуальні світи, космічні подорожі, нью-ейдж синтетичні духовні вчення та популяризація особистісного розвитку... Це був той ще котел з ірландським рагу [2]. Але ніяких антиутопій, що так полюбляли фантастикінця XX - початку XXI сторіччя, не спостерігалось і близько. Та й загалом психологічний клімат на Землі був помітно здоровішим, ніж половину сторіччя тому.
- Твої ковбої взагалі в дев'ятнадцятому сторіччі закінчились - пробурчав Петро. - А стімпанк Тоні - це взагалі щось з чимось. І що, сильно це вам заважає?
Насправді причина захоплення кіберпанком була банальною. Який підліток не захоче погратись в Боротьбу Проти Системи, та ще і з хакерською романтикою? Але не признаватись же в цьому. Тим більше що геройська романтика ковбоїв йому також подобалась.
- А, нічого ти не розумієш у романтиці старовинного світу - махнув рукою Марек.
Марек - так звали ковбоя - був щирим, позитивним та простим хлопцем. І добрим приятелем Петра. Тоня була дівчиною Петра і заодно старою приятелькою Марека. У дружелюбного такомпанійського чеха взагалі, здається, весь світ був у приятелях.
- Слухай, я чого тобі дзвоню - пожвавішав ковбой. - Завтра о дванадцятій нуль нуль ю-ті-сі [3] відкривається новий сервер на "Дикому-Дикому Заході". Хочеш?
Загалом Петро полюбляв одиночні ігри, де інші гравці були відсутні. Але багатокористувацькі ігри у добрій компанії - чому б і ні? Тим більше ковбойська тематика йому також подобалась.
- А давай. Я зараз допроходжу місію в "своєму кіберпанку" - передражнив він співрозмовника. - Це ще хвилин п'ятнадцять, бій я якраз завершив, коли ти подзвонив. І будемо реєструватись.
- Хей-хо! - відсалютував ковбой. - Ніщо не може протистояти парі мисливців за головами!
І відключився.
Петро кілька секунд простояв, згадуючи, на чому він зупинився в Кібер-сіті, та заново вживаючись в образ хакера Кроу. Після чого зняв гру з паузи та продовжив.
* * *
Петро_@бияк02 народився у другій половині XXI сторіччя у місті Вінниця Східно-Європейської Федерації. Почавшись як своєрідна реінкарнація Речі Посполитої та об'єднавши Україну, Польщу та Литву, СЄФ одразу почала слугувати своєрідним центром тяжіння для слов'янських держав, що почувались чужинцями в ЄС. В результаті на момент народження Петра Івановича Федерація вже була один з помітних центрів впливу у Європі.
Він рос звичайним хлопцем - багато часу проводив у Мережі та за віртуальними іграми, дружив з хлопчиками, залицявся до дівчат. Мав виражений хист до техніки і вже у 11 років знав, що буде кимось на кшталт техніка чи інженера. А у 13 років він вперше побачив дивний сон.
Власне, у змісті сну нічого особливо дивного не було. Просто космічна станція. Стара, закинута космічна станція. Дивним було сприйняття.
Все навколо було надзвичайно реальним. І не схематичним, як часто буває уві снах, а з купою деталей. Він ходив по станції, заглядав у каюти, проводив рукою по подряпинах на білому пластику, вдихав запах запустіння...
Дуже насичено. Дуже яскраво. Надзвичайно реально. Куди там віртуальним світам...
Прокинувшись, Петро деякий час приходив до тями. Пригадував деталі сну, дивувався. А потім викинув його з голови. Буває.
І все б нічого, але через деякий час сон повторився. Хлопець знову ходив по тій самій станції - він впізнавав знайомі деталі, і все знов було надзвичайно яскравим і насиченим.
А прокинувшись, він відчув легку тягу туди. Немовби у грудях ворухнулось відчуття чогось рідного. Чогось... дуже свого.
Коли йому виповнилось двадцять два і образ станції остаточно сформувався як щось, до чого його тягне всерйоз, черговий обліт - звісно, уві сні - навколо цієї купи металобрухту дозволив розгледіти її назву. Іридій-3. До цього часу він "гуляв" виключно всередині станції, і тільки зараз почав "вибиратись" назовні.
На першому "виході" він помітив біля станції астероїд характерної форми, з явними ознаками видобутку якихось копалин. Теперь ось - назву. Цього було достатньо, щоб цю станцію ідентифікувати... якщо, звісно, вона існувала насправді, а не була плодом занадто багатої уяви.
Існувала. Насправді.
Серце Петра колотилось, коли він читав результати пошуку інформації. "Іридій-3" виявився закинутою шахтарською станцією (про що Петро вже давно здогадався з деяких деталей інтер'єру), а астероїд на фотографії виглядав точнісінько так, як і уві сні.
Тоді і визріло рішення будь-що дістатись станції. Загалом, Петро був не фанатом космічних подорожей. Хоч він і літав і на Місяць, і на Марс, і жив трохи на парі станцій (не таких задрипаних, як Іридій), але знаходив для себе набагато цікавішими подорожі Землею та віртуальні світи.
Але Іридій... це було щось особливе. Та особисте.
У двадцять дев'ять років одержимість космічною станцією розвилась до просто-таки непристойних меж. Він не тільки бачив її уві сні - нерідко видіння станції переслідували його і вдень. Не раз він ловив себе на тому, що машинально складає модель станції чи окремих її частин з дроту, паперу, картопляного пюре - всього, що попадає під руку.
І саме в цьому віці він нарешті дійшов до реалізації останньої стадії свого плану. Бо попасти на закинуту космічну станцію було не так-то просто.
* * *
Для того, щоб вільно літати Сонячною, людству довелось згадати концепцію ондуляторного двигуна. Загалом, варіантів потужного космічного двигуна, крім різних версій реактивного - викидаєш назад речовину, тож летиш вперед - придумати поки не вдалось. А оскільки ефективніше за все викидати плазму, а плазма - це як від'ємно, так і додатньо заряджені частинки, виникає проблема: як зробити такий прискорювач, щоб частинки різних знаків летіли в один бік, а не в різні? Відповідь одна - ондулятор.
Концепція ондулятора була запропонована ще в середині XX сторіччя [4]. Наприкінці ХХ сторіччя відомий український фізик запропонував використовувати ондулятори як космічні двигуни і заодно розробив кілька конструкцій ондулятора, що підходять саме для такого використання (а підходить не кожна) [5]. Проте, однієї тільки концепції і навіть робочої конструкції було замало. Знадобився час для того, щоб реалізувати цю концепцію в бюджетному варіанті (американці), додавши компактний реактор (ЄС) та необхідну електроніку (японці) [6]. Як результат, накопичити на повноцінний космічний корабель при наявності сильного бажання та наполегливості могла будь-яка людина середнього достатку.
У Петро_@бияк02 і бажання, і наполегливості вистачало з головою.
Щоправда, малопотужні двигуни такого космічного коня не могли подолати гравітаційний колодязь повноцінної планети. Щоб він міг кудись полетіти, потрібно було спочатку вивести його на низьку орбіту, для чого використовувались спеціальні стартові платформи. Звісно, платні. Майже монополістом в плані таких платформ була космічна компанія SpaceY, що вже більш ніж півстоліття продавала доступ у космос по доступних цінах (такий ось каламбур). Спочатку дворазові ракети, потім багаторазові... А теперь ось - космічні стартові платформи, що регулярно виводять у космос особисті, а також невеликі пасажирські та вантажні "зорельоти".
А ось після виводу на орбіту перед тобою вже відкривається вільний неосяжний космос. Тяги космічного човника вистачало, щоб маневрувати біля астероїдів та малих планет, а також вільно літати по всій Сонячній без приземлень на великі планети. Сонячний парус дозволяв економити паливо, а у разі необхідності - долетіти до найближчої станції і з непрацюючим двигуном... якщо вистачить їжі, а системи регенерації води та повітря не відмовлять.
На одній зі стартових платформ і стояв зараз "Вояджер-3М" пана Кобили. А сам пан нервував і стискав підоікотники пілотського крісла. Ні, він не боявся старту - технологія була вже надійна і відпрацьована. Його манив Іридій-3, від якого його відділяв всього-навсього один політ крізь холодну порожнечу.
І саме усвідомлення цього факту і вимушувало його стискати підлокотники свого крісла, нервуючись все сильніше.
* * *
Станція, що все збільшувалась і збільшувалась на екранах по мірі наближення, виглядала точнісінько так же, як і у видіннях. І точно так же збита (ймовірно, дрібним метеоритом) одна сонячна батарея, а відповідне кріплення погнуте. І точно так же намальоване якимось любителем космічного графіті червоне око неподалік від малого шлюза. Дідько, та він ледь не всі подряпини на корпусі станції пам'ятав, як свої родимі плями!
Акуратна стиковка до середнього шлюзу, призначеного якраз для малотонажних кораблів. Корпус трохи здригається, з'єднуючись з закинутим космічним містом в одне ціле.
Плутаючись у застібках, хлопець нарешті натягнув скафандр і приготувався до входу на станцію.
Серце лупало в грудях, мов навіжене.
Він нарешті тут... У місці, куди прямував майже все свідоме життя. Навіщо? Це йому і належало дізнатись.
Шлюз з тихим шипінням наповнювався повітрям. Нарешті, Петро зміг зняти шолом скафандру та зробити перший вдих, заповнивши легені повітрям цього загадкового місця. Двері шлюзу з негучним скреготом - давненько їх не чіпали - від'їхали назад та вбік.
Таємнича станція пахла пластиком, старою електронікою та стерильністю. І... все. Не лунали фанфари, не розстилалась червона доріжка під ноги. Комітет по зустрічі в особі синьошкірого гуманоїда, моторошного інсектоїда та духовної істоти вищого плану, що тимчасово втілилась у наш простір-час, чомусь також був відсутній.
Ну... і що далі?
Петро почекав трохи. Потім ще трохи. Потім ще, ще і ще. Нічого.
Розчарування, здивування, нерозуміння. Легкий ступор. Клубок емоцій в грудях. До такого він не був готовий. Йому завжди здавалось, що варто буде тільки зробити крок через поріг - і відбудеться... щось. Щось, що не давало йому спокою вже більше 15 років. Але це "щось" не квапилось.
* * *
Петро обійшов станцію два рази. І знайшов тільки те, чому і належить бути на станції. Коридори, кафе, двері у численні каюти, розважальний центр, диспетчерська, сервісні служби. Приміщення для керівника станції, відкрите у вільний доступ у зв'язку з відсутністю керівника. Склади зі старим шахтарським обладнанням. Маленька поліцейська дільниця.
І жодного сліду чогось незвичного. Ксеноморфи, портали у іншу реальність, артефакти Предтеч? Ні, не бачили.
Чому ж тоді його сюди так тягнуло?
Повертатись додому дуже не хотілось. Якось це було... Це був би величезний облом, після всіх цих років. Тож пан Кобила вирішив піти по шляху найменшого спротиву.
Якщо він вже опинився тут, має сенс принаймні перш за все налагодити системи життєзабезпечення. Так, щоб можна було провести на станції деякий час і не боятись раптової розгерметизації або відмови, наприклад, системи регенерації повітря.
А після цього він обнишпорить станцію. Кожен її клаптик, кожен квадратний сантиметр стін, каюти, спільні приміщення та технічні лази - ніщо не залишиться без уваги.
Він відкриє таємницю цього місця.
* * *
Пластикові двері з тихим шипінням від'їзжають вбік. Порожня каюта, забутий попереднім мешканцем стилус на столі.
Він ще не знав, що саме шукати. Але ж не просто так його сюди тягуло через пів-Сонячної? Авжеж.
Шафа у стіні. Нічого... крім обірваного краю якогось постеру. А ось тут має бути прихована панель... добре бути досвіченим техніком. Панель цю, схоже, і не відкривали з часів єгипетських пірамід. Вона піддалась дуже важно, відкривши жмути проводів, кілька електричних входів та купу різнокольорових індикаторів.
Ну... тут регулювати нема чого. Закриваємо панель. Йдемо далі.
* * *
Світло далекого Сонця кружляло по стінах та по підлозі - по мірі того, як Іридій-3 обертався. Петро задумливо дивився у блактину стелю, розфарбовану під земне небо з білими хмарами.
Йшла тринадцята доба на станції.
"А що я, власне, очікував тут знайти?".
"Не знаю... Щось."
В голову Петра лізли запізнілі, але вкрай логічні думки. Наприклад - може бути таке, що він побачив цю станцію в дитинстві - в якихось новинах, в репортажі, але забув про неї? Свідомо забув. Але через якийсь виверт підсвідомості картинки цієї станції наполегливо стукались в голову. Раз за разом, день за днем.
А потім і манія виникла.
Може таке бути? Абсолютно. З натяжкою - все-таки деталей цієї станції він пам'ятав забагато для короткого репортажу, але не виключено.
Тож якої чорної діри він сюди приперся?
Найбільш паскудним фактом було те, що дивні сни припинились. Ніяких підказок, що тут треба зробити - з серії "Встаньте туди, куди дивиться статуя, та подумайте "Діаспар не завжди був таким""[7] - та й загалом ніяких більше видінь.
Станція була обшукана згори донизу, знизу догори, зліва направо та справа налівоі ще трохи. Він би міг подумати, що "щось" сховано у технічних лазах, серед хащ проводів - але для нього як для техніка ці хащі були, можна сказати, рідною домівкою.
Ніде. Нічого.
І що тепер робити?
* * *
Хлопець безсистемно швендяв коридорами станції.
Він гадки не мав, що йому робити далі.
Чекати? Скільки чекати? Місяць, рік? І чого чекати? Як він дізнається, що дочекався?
Повернутись на Землю? Ця думка все більш і більш наполегливо стукала в мозок.
Бо справді, що тут робити? Гуляти порожніми коридорами?
На Землі залишились батьки - яких він попередив, що відправляєттся в подорож і хоче побути наодинці з собою, тож не знати скільки буде поза зв'язком. Кілька приятелів і навіть два справжніх друга. Дівчини зараз у нього не було - перед відльотом Петро акуратно закруглив останні відносини, але знайти нову - не проблема.
Тож що він тут робить?
А сьогодні, між іншим, його день народження. Ювілей. І якого дідька він зустрічає тридцятник сам-один, на купі космічного металобрухту?!
Відповіді не було.
Так нічого і не надумавши, чоловік завалився спати.
* * *
Валяючись на ліжку, Петро бездумно перебирав свої знахідки. Покидаючи станцію, її мешканці очікувано залишили купу сміття, яке досі не розтащили на утилізацію роботи-прибиральники. Стилус, упаковка від харчового раціону, старий акумулятор від персонального комунікатору, обривок синтетичної тканини від комбінезону... і жодного артефакту прибульців.
Серед купи різноманітного мотлоху знайшлись навіть працюючі комунікатори та інші гаджети, а також сховища даних. Небагато - всі цінні речі ретельно прибрали при від'їзді, але якесь заняття пан Кобила, що вже давно відверто нудився, таки собі знайшов.
Якби дія відбувалась в старій комп'ютерній грі, на цих гаджетах збереглись би текстові повідомлення та аудіозаписи, що потроху розкрили б жахливу картину захоплення станції ксеноморфами. На щастя, це була реальність, а не космічний хоррор. На жаль, через це шанси знайти щось цікаве прямували до нуля.
Власне, все і виявилось цілком очікуваним. Ніяких одкровень типу "Весь світ - комп'ютерна симуляція, щоб у цьому впевнитись, встань по центру третьої каюти зліва та голосно тричі скажи "Абракадабра!"" чи "Пристрій зв'язку з давньою та мудрою цивілізацією ельдар я сховав у своїй шафі, код доступу 3260". Найцікавіше, що там було - це старі комунікатори двох, очевидно, приятелів. Обидва з яких, видимо, дуже серйозно - не на популярному рівні - займались, так би мовити, розширенням свідомості.
Ні, не за допомогою заборонених речовин. Один з них, з нікнеймом Абе, практикував прикладну психологію. Різні варіації генеративного трансу, НЛП кількох поколінь, арт-терапія, тілесна терапія та інші варіанти контакту з підсвідомістю та засоби її налаштування. Інший - точніше, інша, дівчина чи жінка на ім'я Алія - практикувала щось більш класично-езотеричне.
Ні, ніяких пошуків НЛО чи барабашок. Але в її арсеналі були різні види медитації, від трансцендентальної до динамічної, йогівські комплекси, особливі дихальні практики і таке інше.
Хтозна, чому їх комунікатори залишились на станції, та ще працюючому, робочому стані. Може, купили нові моделі, переписали інформацію, а старі викинули? Але чому не стерли з них дані? Так чи інакше, ці комунікатори виявились чудовим подарунком на тридцятиріччя вінничанину з безладдям на душі. Заспокоїтись, привести розум в рівновагу, досягти гармонії в душі - це те, що точно зараз потрібно.
А потім, як розум прийде до ладу, нарешті може і визріти і мудре рішення стосовно того, що все ж таки робити далі. Рішення, якого зараз може бути просто не видно за емоціями та замиленим оком.
* * *
За один раз, за одну годину - та навіть за один день важко зробити зі своєю свідомістю щось серйозне. Але якщо раз за разом, день за днем займатись дисциплінувати свій розум (вже тренований інженерно-технічною освітою), будучи відірваним від потужних інформаційних потоків сучасного світу, немов на езотеричному ретриті [8]... З часом ефекти стають все сильнішими.
Квадратне дихання. Вказівний палець правої руки рухати перед собою по квадрату. Слідкувати очима за пальцем. На кожну сторону квадрату - чотири рахунки: проговорювати про себе "раз, два, три, чотири". При цьому на верхній стороні квадрату - вдих, на бічній - затримка дихання, на нижній - видих, на другій бічній - знов затримка дихання. Робити щонайменше кілька хвилин.Заспокоює та врівноважує розум.
Динамічна медитація. Кілька етапів, на кожному треба виконувати свій тип рухів під свій тип музики. Не тільки рухи: на одному з етапів, наприклад, ще треба кричати. Для її проведення бажано мати живого інструктора, але - хвала сучасним технологіям! - його чудово замінює інструктор віртуальний.
Зараз Петро грав у гру "Алфавіт" так званого "Нового коду НЛП" [9]. "А" - видихав він, підіймаючи ліву руку та праву ногу. "Ге" - піднімаючи обидві руки...
Метою гри було введення людини у досить цікавий стан - так званий HPS, high-performance state [10]. Під час гри синхронізуються ліва та права півкуля мозку, якщо пояснювати на пальцях - ось і виходить HPS.
І це спрацювало.
Після того, як пан Кобила поробив дивні рухи кілька хвилин, його раптом торкнуло. Він на собі відчув, що таке "змінений стан свідомості": нібито змінився світ навколо. І молодий чоловік зі здивуванням зауважив, що голова його нібито стала яснішою, мислення - більш чітким і водночас більш гнучким. Йому в голову прийшов дуже простий варіант, як розрулити складний бій у стратегічній грі, якою він бавився в перервах між мозгокрутними практиками. Потім - ніби сам собою - в голові сплив новий рядок з вірша, якій він ніяк не міг дописати.
Петра Івановича попереду чекало ще чимало цікавих відкриттів...
* * *
- Тоню, навіщо ти це зробила?!
Петро плакав. Сльози текли по щоках, капали на водовідштовхувальний комбінезон, стікали на пластикову підлогу.
- Тоню, навіщо?!! Я тобі так довіряв... Так довіряв... Я не власник, але... з моїм другом? Навіщо? Невже тобі було зовсім байдуже, що я відчую?!!
Чоловік опустився на коліна, обхопив голову руками і почав розгойдуватись з боку в бік. "Чому?! Навіщо?!" повторював він раз за разом.
Так... якщо якісно покопатись в своїй підсвідомості, можна викопати багато чого. А коли починаєш копатись в цьому "багато чому", відкривається такеее...
За ці тижні на Іридії - за тижні прочистки свого мозку - Петро_@бияк02 багато чого збагнув. І одна з тих речей, які його сильно здивували - як просто, виявляється, відкривався ларчик психологічного старіння.
"Яскравий світ, як в дитинстві..." "Раніше і трава була зеленішою..." "З віком яскравість відчуттів чомусь згасала і згасала, і зараз я живу немов у світі, що пофарбований сірим..."
Скільки про це написано книжок, віршів... Скільки людей філософськи змирялись з тим, що нічого тут не поробиш...
Як виявляється - поробиш. Причому - що саме поробиш, люди знають вже біля століття. І це якщо брати масове - не езотеричне - знання. Просто, як завжди - хтось занадто інертний або лінивий, щоб активно копати в цьому напрямку; хтось активний, але занадто зашорений і не здогадується копнути вбік... А хтось таки докопується.
І Петро докопався... в комунікаторі Абе.
Ключ виявився в психологічних травмах. В дитячо-підлітковому віці, коли людина є дуже вразливою емоційно, вона багато подій переживає як трагедії. І ці переживання, як рани - вони заростають, але залишається шрам.
І шрам цей поводить себе дивно. Це нібто запечатаний біль, кулька з твердою шкаралупою, що опускається на дно підсвідомості і продовжує там жити. І на підтримання шкаралупи, що цей біль екранує, весь час тягнеться енергія. Нервово-душевна енергія.
З часом кількість цих шкаралуп у людини більшає та більшає (а з'являються вони не тільки в юнацтві-дитинстві), енергії, відповідно, меншає і меншає... І в результаті люди мають те, що мають.
Що з цим можна робити? Підняти шкаралупи на поверхню, одна за одною. Розкрити їх. Прожити біль, схований всередині. Переписати травмуючу подію і повірити, що вона сталась саме в переписаному, позитивному варіанті. А проживши та переписавши - нарешті відпустити.
Психологи робили це різними методами. Наприклад, як-от зараз робив Петро: представити ту стару подію чи людину, з якою ця подія пов'язана. Проговорити цій людині все, що хотілось. Потім встати на бік цієї людини і побачити себе її очима. Сказати "собі" все, що хочеться сказати. Подивитись збоку на фігури себе та іншої людини. Виговорити, найти порозуміння, переписати подію... Техніка не була чітко фіксованою та залишала великий простір для роботи по ситуації.
Звісно ж, "просто представити" було мало. Потрібно було справді з'єднатись з тією подією, з тією людиною, аж до глибин підсвідомості. Цього можна було досягти двома шляхами: або попросити провести роботу кваліфікованого психолога, або впоратись самому, обмежуючись психологом віртуальним - але тільки якщо вже маєш налагоджений сильний контакт з підсвідомістю і натреновану звичку до неї звертатись.
Петро_@бияк02, звісно, кваліфікованого психолога на станції дістати не міг, тож йому залишався тільки другий варіант. На щастя, попередні практики розхитали блок на підсвідомості достатньо для того, щоб метод спрацював.
Добряче спрацював. Он як його плющило...
Такий спосіб, звісно, не був єдиним. Можна втілювати старі душевні шрами у малюнки чи рух тіла. Можна нібито подорожувати у часі, занурюючись все далі і далі у минуле... Багато чого можна. Представники старих духовних вчень досягали такого ж ефекту багаторічними медитаціями, що потроху очищували розум - і в якийсь момент на поверхню починали спливати ці "шкаралупи", що раніше були придавлені повсякденними переживаннями. Так чи інакше, вони приходили до одного і того ж результату. Якщо все зробити правильно, людина отримувала яскравість юності разом з мудрістю зрілості.
Ситуація, яку зараз намагався "прочистити"наш герой, стосуваласьйого підліткових років. Перша дівчина юнака, Тоня, в якийсь момент почала проявляти зовсім не дружній інтерес со свого (та і Петра також) приятеля Марека. Той - даром що був широкою душею та дещо роздовбаєм - був категорично не в захваті від того, що до нього намагається підкотити дівчина доброго приятеля. Тож до чеха у Петра претензій не було.
А ось до Тоні - були. Він не вважав дівчину своєю власністю, але так... залицятись до його друга... Це він зрозуміти так і не зміг. І пробачити також.
Коли йому вдалось нарешті пропрацювати цей неприємний дослід і відпустити його, він спіймав те, що називається "інсайт" - глибинне розуміння. В даному випадку - розуміння того, чим аукалась йому ця Тонина витівка всі ці роки.
Так, справа виявилась не тільки в тому, що "шкаралупи" тягнуть енергію. Ой не тільки... Докопавшись до глибин свого "я", Петро зрозумів, що підсвідомо боявся зради всіх наступних дівчат, що були після Тоні. І як наслідок - сам, своїми руками, раз за разом їх відштовхував. Аж ніяк цього не усвідомлюючи.
Там зле слово, там холодна інтонація, там "випадково" забув підтримати чи поздоровити з чимось важливим... і ось вже дівчина почуваєттся якось ніяково.
Але ж об'єктивних причин їх відштовхувати не було. Всі вони, всі до єдиної дівчата після Тоні були з хлопчиною чесними - він зробив правильні виводи з болісної ситуації і уважно придивлявся до потенційної пасії, перш ніж перейти в рішучу атаку. Всі вони або залишались йому вірними, або чесно попереджали, що у них є/можуть бути відносини з іншими. А він... ех...
* * *
Проходив час. Авгієві стайні старих травм, болей та різних неприємностей потроху чистились. Петро раз за разом ловив себе на тому, що він все краще усвідомлює, що відбувається у нього на душі, що він робить в той чи інший момент і чому він це робить. Якось він зі здивуванням збагнув, що йому цікаво і не нудно просто наодинці з собою. Всередині нього - цілий всесвіт, голос якого він досі просто не чув. Та і ззовні... Якщо у розумі тиша, якщо думки не скачуть, немов білки по деревах - ти стаєш набагато відкритішим до дрібних радостей життя. Теплий сонячний промінь на шкірі, гіпнотичне мерехтіння скупчень зірок в оглядовому екрані, відтінки смаку у елітному харчовому раціоні, забутому тут якимось багатієм... Зненацька виявляється, що можно часто і щиро радіти без якихось суттєвих, здавалось би, причин.
Цікавий момент: йому абсолютно перестав подобатись кіберпанк. Депресивна, гнітюча атмосфера цих цинічних та жорстоких світів категорично не резонувала з його сьогоденним станом.
Ну а якщо психічно здорова людина має врівноважений розум і часто радіє... У неї всередини починають відбуватись цікаві речі.
Прокинувшись наступного ранку, Петро прийнявся за звичні практики... і раптом усвідомив, що з ним сталась ще одна зміна.
Він читав про щось схоже, це називали "станом усвідомленого незнання". Але читати і відчути на собі - абсолютно різні речі.
Нібито весь світ, що він бачив навколо, був увішаний безліччю стікерів та бирок. Це - двері. Це - стіл. Це - вікно. І так далі. Він настільки звикся з цими бирками, що сприймав не реальний світ, а тільки їх набір. Більш того, фільтрація проходила аж на підсвідомому рівні, і нічого крім стікерів він в принципі бачити не міг - а багато речей цим фільтром взагалі відкидалась, і він не бачив ані предмету, ані навіть стікеру.
Зараз же... немов всі ті стікери разом позлітали, і він глянув на світ широко розкритими очима дитини. Дитини, що є новачком в цьому світі і бачить всі речі такими, якими вони є - а не тим, що малює на цих речах натренований розум.
Це було... неймовірно. Ніби цілий новий світ відкрився хлопцю... маленькому хлопчику. Петро просто застиг на місці, помічаючи все нові і нові речі, що весь час були у нього під носом - але він їх просто не сприймав.
Стан тривав кілька хвилин, після чого світ моргнув - і знову повернувся до звичної картини. На всіх предметах з'явились "бирки", але... те, да не те. Якась яскравість, щирість сприйняття залишились. Та й предмети, які Петро раніше не помічав, вже міцно посілились у видимій картинці і не здавались порожним місцем.
Так, стан минув, залишивши тільки приємний післясмак. Але Петро не сильно цим переймався. Він вже зауважив, що якщо якийсь цікавий стан вдалось схопити хоч ненадовго - це тільки питання часу, коли вдасться провалитись в нього на довше. А потім ще на довше. А потім і взагалі - по бажанню.
Йому ж не потрібен цей стан постійно. Робити ремонт, наприклад, маючи "світ без стікерів" було б дуже незручно.
Чоловік трохи посмакував легкий флер, що залишився на оточуючому світі, та продовжив практики.
Коли він встав, випростався та зі смаком потягнувся, його знов торкнуло.
Цього разу відчуття було іншим. Він раптом усвідомив, що його розум - той простір, що кипить думками, де виникають оцінки подій, речей, людей - не є ним. Це простір, на який дивиться якийсь спостерігач.
І він - спостерігач. Аж ніяк не простір.
Він може переживати бурління думок, емоцій, оцінок, що неперервним потоком виникають на "екрані" свідомості. Може відсторонитись, спокійно спостерігаючи збоку. Може навіть керувати цим бурлінням. Але головне... головне, розум весь час намагається ототожнити людину на ім'я Петро з цим бурлінням. Занурити туди повністю, щоб він не розумів, де думки, а де він.
Але ж насправді він - той, хто дивиться на думки...
Цього стану також не вистачило надовго. Чоловік виринув назад, на поверхню розуму, і про стан "спостерігача" залишились тільки спогади, що намагались скластись в слова та відчуття.
Але головне - всередині нарешті розкрилось дуже важливе усвідомлення.
Він весь час шукав якесь диво ззовні себе. Шукав на Іридії-3, зазираючи в кожен його кутик. Але він дивився не там. Бо насправді це диво і так завжди було з ним. Всередині.
Тільки він не вмів туди дивитись...
Десь збоку, ліворуч, раптом з'явилось м'яке сяйво, якесь мерехтіння теплого, сонячного кольору. Не на стіні, не на підлозі - це "щось" висіло просто у повітрі. Форма та деталі, на жаль, не розрізнялись бічним зором.
Петро_@бияк02 з цікавістю повернув голову в бік цього мерехтіння.
Примітки
[1]Worm (англ.) - черв'як (хробак).
[2]Ірландське рагу - вигадане блюдо з повісті Дж.К.Джерома "Троє у човні (не кажучи про пса)". Сутність цього блюда полягає в змішуванні всіх наявних харчових компонент.
[3]UTC - універсальний світовий час
[4]Див. https://en.m.wikipedia.org/wiki/Undulator
[5]Див. https://uk.m.wikipedia.org/wiki/Куліш_Віктор_Васильович
[6]А ось це і далі - вже фантастика.
[7] Цитата з фантастичного роману Артура Кларка "Місто і зорі".
[8]Ретрит - індивідуальна чи (частіше) колективна робота над собою, над особистісним розвитком. Як правило, проводиться в умовах ізоляції від суспільства та під керівництвом тренера.
[9] Див. http://newcode.ru/doku.php/alphabet-game
[10]High-performance state(англ.) - високопродуктивний стан. |
|
|
|
Время приёма: 22:37 27.03.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев