20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.

13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.

   
 
 
    запомнить

Автор не проголосував вчасно.

Автор: Ольга Кухарчук Число символов: 30026
Пісня з орбіти Фінал
Рассказ открыт для комментариев

ax017 Рік починається із зими


    Ірина закриває очі і притуляється до м’якої стіни. Далекі зірки спалахують, наче котячі очі із вертикальними зіницями. А тоді тітка відповідає.

    – Ал-льо! – звук, наче смола, тягнеться через світові роки. Тітка сидить на кухні і ліпить вареники. Руки у неї в муці, стіл в муці, останнє тьмяне сонце спадає за вікном, і кімната наче викладена мандариновими шкірками, що лишилися з Нового року. У прочинену кватирку ллються тонким струмком талі сутінки.
    Розмова крутиться навколо якихось дрібниць – яка погода вдома (зима уже відступає), яка на станції (вічне літо нікуди не ділося), як робота у Ірини (нормально, одна дівчинка питала, що таке кульбабка, то ми їх весь урок малювали у конструкторі уяви), яке високе і прозоре сьогодні було небо і як тітка виглядала червону крапочку над обрієм.
    – Як твій брат? Він мені ніколи не телефонує.
    – У Андрія все добре.
    Звісно, подумки додає Ірина, йому ж-бо життя на станції подобається. Подобалося від самого початку.
    – У мене сьогодні знову кололо у грудях... – зітхає тітка. – Сусідка заходила, принесла корвалол. Важко мені вже самій.
    – Молодець ця сусідка… – Ірина стримує зітхання. – Ні, кажу, я просила не пити ліки без рецепту. Сходи до лікаря, я оплачу.
    – Оце на таку значить турботу я заслужила? – тітка, як завжди, трохи переграє. – Оце значить така мені дяка за ночі, які я недоспала, переживаючи, як ви там? Чула б це твоя нещасна мати!
    – Не треба, – Ірина на мить розплющує око, дивиться на протилежну стіну і знову заплющує очі. – Я все одно не приїду.
    – А могла б. Що тобі там робити? Не можеш собі навіть чоловіка знайти, хоча на цій вашій станції хлопців втричі більше, ніж дівчат.
    – У мене є робота.
    У дверцята кабінки постукали?
    – І ще я маю іти, – Ірина боляче прикушує губу, щоб у голосі не було забагато радості та полегшення. – Бувай.
    Вона розплющує очі, підхоплюється і повертає голову до прозорих дверей кабінки. У залі пошти пусто. Ніхто не стукав у двері, подумки звинувачуючи її у балакучості. Ірина штовхає двері і тут же забирає руку, але жирний слід уже висить на склі. Вона змахує рукою, і аж тоді двері самі відчиняються.
    У поштовій залі більше нікого, якщо не рахувати жіночки в сусідній кабінці. Молочно-білі сітчасті стіни підсвічені знизу молочно-матовим світлом. Вічка у стінах досить великі, аби крізь них, підійшовши досить близько і заплющивши одне око, роздивитися центральний хол.

Це улюблена розвага дітей, яких лишають у залі, щоб не заважали розмовляти в кабінці. Ірина часто робить зауваження дітям, які повисають на гнучких стінах, намагаючись визирнути через вічко, і дітям, які підбігають і в останню мить відскакують від дверей.

    Двері відчиняються, наче паща чудовиська, із плюскотом і чавканням, щоб випустити Ірину в центральну залу.
    Центральна зала шумить і вирує під прозорим куполом. У купол зазирає бузкове призахідне сонце. В Ірину мало не влітає якийсь чоловік, і поки вона відсахується, сама мало не збиває жінку. Перш ніж Ірина встигає вибачитись, жінка уже іде. Ірина перевіряє кишені – нічого не зникло. Начебто.
    Останніми місяцями на станції людей більше, ніж за всі роки її існування. Шатли прибувають переповнені, якби компанії дозволили – вони б і сидіння знесли і змусили б усіх стояти. Але правила космічних перевезень суворі, і, як жартують пілоти, кількість загиблих має відповідати кількості місць для сидіння. Ірина завжди шикає на такі жарти і намагається не думати про те, як вона прощалась із життям, коли прилетіла сюди. Як давно це було! А сама думка про те, щоб знову пережити ці відчуття, досі лякає.
    А люди наче не бояться. Прилітають на день-два, дивляться станцію, летять на екскурсію до Олімпа і повертаються на Землю. Відвідувачів не стало менше навіть після пожежі на одному із шатлів. Кілька людей постраждали, одна стюардеса задихнулась. Компанія прийняла рішення довше і детальніше перевіряти шатли перед зльотом. Менше шатлів курсувати не стало.
    – Шановні мешканці та відвідувачі станції «Леонід Каденюк-5»! Будьте взаємно ввічливі, дотримуйтесь норм особистих меж! Бережіть себе!
    Ірина ще раз перевірила кишені: а де кліпса-ключ? Так вона додому не потрапить! Доведеться чекати на Андрія, а він же прийде, як завжди, у свинячий голос. Добре, що с-приймач, як завжди, у настовбурченій задній кишені. Поки Ірина чекає на зв’язок із братом, знаходиться кліпса-ключ: вона, як завжди, закотилася за підкладку куртки. Треба уже зашити ту дірку. Андрій не відповідає, тож Ірина неохоче перериває зв’язок.
    Небезпека відкритих вод центральної зали уже майже позаду – Ірина тільки прикриває обличчя рукою, коли хтось кашляє неподалік, і не вдихає цілу хвилину, а тоді за її спиною із чавканням закривається паща чудовиська… точніше, двері до житлового блоку. Ці двері відкриваються вертикально, ще й лінія стику нерівна, зубчата, і це справляє чимале враження навіть на дорослих. Діти до трьох років панічно бояться дверей.
    Лишилося тільки пройти лабіринт Мінотавра, тобто житловий блок, у якому Ірина час від часу губиться і досі, і вона вдома.
    У лабіринті тихо. Усі на роботі, у центральній залі, у блоці відпочинку, там, де влаштовано тимчасове житло для туристів. Нікого немає у довгих матових коридорах із сітчастими стінами, люками у стелі, підлозі та навіть у стінах. Наче діти полишили майданчик, забувши свої іграшки.
    Хоча сітчасті стіни і гнучкі, підлога та стеля облицьовані жорсткими решітками. Це потрібно для того, щоб сітка під ногами не прогиналася. Порватися вона не порветься, але ходити буде незручно.
    Ірина ступає на чергову решітку. Решітка вигинається і дрижить. Голос решітки м’ячиком котиться вглиб коридору, відбивається від стін і повертається луною. Ірина здригається. Коридор наче зіщулюється, стає вужчим і тьмянішим. Якщо ніхто не зважає на цей звук – нікого не зацікавить і крик у мікрокосмі цих пустих коридорів.
    Ірина почувається рибкою, спійманою у сітку. Вона іде швидше і раптом злітає до середини стіни. У паніці вона хапається за сітку. Перебирає руками і опускається на підлогу. Піднімає одну ногу, дивиться на підошву. Так і є. Магніт загубився. Тепер треба іти обережно, зважуючи кожен крок, як гімнастка на канаті, інакше можна не розрахувати сил і вдаритися об решітку над головою. Треба рахуватися із низькою гравітацією.
    Коридор сердито дихає луною, тож Ірина іде обережно, але швидко, як тільки може. Ось уже і кінець коридору… Тут знову пахне тугою, набубнявілою зеленню.
    Ірина тамує подих, аби луна не сопіла їй на вухо. У стіну між дверима і круглим люком хтось знову тицьнув букет. Скоро, скоро вже вона відкриє двері і піде далі. Але зараз вона обтрушує вологий папір, розправляє обважнілі пелюстки тюльпанів. Струшує пил, кісточки і фантики, яких чимало накопичується між стін.
    Цікаво, як воно – отримувати такі подарунки? Справжні квіти на ЛК-5 дорожчі від зірок. Як можна тицьнути мрію, спогад про Землю у пил та сміття…
    Ірина піднімає голову. Що це був за звук? Луна чхнула? Ірина подається до дверей, не чекає, поки вони прочиняться повністю, і продирається у шлюз, дряпаючи плече. Шлюз – це круглий колодязь, накритий прозорою кришкою. Останнє синьо-фіолетове світло ще падає крізь скло на верхні поверхи. Внизу вже накопичились тіні.
    Ірина надто пізно помічає, що вона не сама у шлюзі, намагається вхопитись за повітря, за стіну, за щось – але інерція перемагає. За мить її ніс зустрічається із чужим плечем. Вона відсахується – відштовхується – від синьої куртки. Десь вона вже бачила таку куртку, шелестку і м’яту. Таку, яких немає ні в кого на станції.
    – Вибачте, – вона втягує голову в плечі. Жодних нарікань не слідує, тож Ірина наважується підняти очі й поспішає сховати квіти за спину. Це обличчя... Ця фігура… Світле волосся прилипло до скронь, широкий ніс, широкі покаті плечі. – Чекай-но…
    Він тягнеться вперед.
    Ірина відсахується.
    – Чекай!
    Пізно. Синя синтетична рукавичка торкається її, і у плече заганяє сотню прозорих заноз.
    – Вибач! – тепер уже він відсахується і тре руку. Він швидко ховає щось у кишеню.
    – Нічого... – Ірина усміхається і тре плече. – Тепер знатимеш, що після виходу в космос ти електризуєшся.
    – Я і справді щойно з космосу. Як ти знала, І?
    – Андрій працює за межами станції. Коли він повертається, у нього волосся завжди мокре після санітарного душу. Поміняй рукавички на шкіряні, має допомогти.
    – Мені ці видали, і я не знаю, де взяти інші... – він маше рукою і його кругле обличчя розпливається в усмішці. – Про що ми взагалі говоримо? Я нарешті тебе знайшов, І!
    – А ти мене шукав, О? – у тон йому відказує Ірина. В кутиках очей складками збирається радість. Орест киває і дивиться трохи убік і їй за спину, тож Ірина міцніше перехоплює букет. – Чаю? Кави? Якщо ти не поспішаєш… Я знаю, де мій любий братик сховав пляшку коньяку.
    – Не відмовлюся.
    Ірина поглядає одним оком на ліфт, що вже мав зреагувати і поїхати вниз. Ліфт щоразу так гудів і напружувався, що Ірина була певна: одного дня ліфт застрягне, чи ще гірше – впаде, звісно, коли сам Ірина буде всередині, як же інакше – і думка про те, що такого на станції раніше не ставалося, мало втішала. Усе колись стається вперше.
    – То що привело тебе на ЛК-5?
    – Робота. Треба розширювати горизонти. Ми із моїм журналістом уже побували усюди на Землі, знімали сюжети про мангрові ліси, війни в Африці, пінгвінів на «Академіку Вернадському», підводний світ. Коли запропонували зробити сюжет про космічний туризм, я буквально вигриз цю роботу.
    – Космічний туризм? Я б радше сказала, космічно-туристська навала. Станція стільки років була закрита, і за ці роки ніхто не додумався топтати квіти в оранжереї, курити просто на станції і стрибати з верхніх поверхів без підготовки. А… що означає «твій журналіст»?
    Орест усміхається.
    – Це означає, що без мене журналіст і секунди сюжету не зніме, а от я без нього можу назнімати матеріалу на три сюжети. Щось ліфт довго не їде. Може, зламався?
    – Ні, такого не може бути. На станції нічого не ламається.
    Ірина схиляє голову. Дослухається.
    – Важливе уточнення: саме не ламається, а от хтось зламати може. Ходімо.
    Ірина тягнеться до сходинок, приварених до стіни. Дихання більше не відлунює у вухах, хоча серце б’ється швидше. Сходи вона любить ще менше, ніж ліфт. Сходинки слизькі, за них треба хапатися із усіх сил, щоб не впасти.
    – Ми зі знімальною групою тут вже два дні. Сьогодні виходили в космос, аби зняти станцію та взагалі поверхню Марса. Що це за відчуття! Спочатку тебе втискає у сидіння так сильно, наче на тебе впав слон. Тоді слон із тебе встає, і хоча ти ще трохи пом’ятий і в тебе бракує кількох зубів, ти усміхаєшся. Починається найвеселіше: невагомість! На станції без магнітів не походиш, усім заважатимеш, їх можна витягнути хіба що у своїй кімнаті – а кімнати два на три метри, що за радість? А от у космосі... Ми навіть спеціально відпустили камеру, і кілька хвилин вона пливла і знімала усе підряд – нас, екран, на який виводили зображення іззовні, підлогу, стелю… Я тобі потім покажу. Неймовірні кадри. Саме для цього і треба заохочувати людей перетинати всесвітній океан.
    Ірина здригається і відштовхується від металевої сходинки. Сходинка видається гумовою. Сходинки треба перебирати, поки руки не заніміють. Підлога повільно опускається у прірву. Головне – не дивитися вниз. Квіти пливуть понад плечем, наче повітряна кулька. Їх тільки іноді треба підкидати вгору.
    – Знаєш, коли я отримав це завдання, одразу подумав про тебе.
    Ірина озирається, але бачить тільки колодязь. Колодязь крутиться, наче барабан пральної машинки.
    – Тому ми сьогодні й зустрілись?
    Орест мовчить. Ірина підштовхує плечем квіти, вони відлітають убік, і вона тягнеться по букет, і нога ковзає на сходинці, і за мить усередині все обривається… Але вона не падає.
    – Обережніше.
    Рука на її спині проводить тільки тепло і жодного току. Ірина притискає до себе квіти.
    Квіти лежать у мийці, скраплені водою із запахом хлорки. Ірина видихає. У коридорі знову не було світла. Якби вона була сама, нізащо б не наважилась іти. Хіба що пробігти це місце якнайшвидше, ризикуючи впасти. А коли кроки за спиною не примарні, а повної ваги, і коли в руках у неї запозичений ліхтарик (У тебе є ліхтарик? – У мене є дещо краще – світле майбутнє! Ну, і ліхтарик також), навіть у найтемнішу левову пащу іти не так страшно.
    Ірина іде через темний тамбур до вітальні по вазу. Ваза важка, кришталева, все поривається вислизнути з рук, тож на півдорозі назад, до кухні, Ірина ставить вазу біля дзеркала, навпроти світла з кухні, і ловить погляд свого відображення: сива прядка тут, глибша складка там... Записка – «Ірен лампу в коридорі зроблю як повернусь» – наче клеймо на лобі.
    Андрій так і не відповів, чи все у нього добре, а Ірина не зателефонувала вдруге. Ні, він часто затримується, і не завжди відповідає, але… Вона дістає з кишені с-приймач, натискає кнопку.

В кінці коридору клацають двері. Ірина заправляє волосся за вуха, і щоки умить дозрівають. Губи капризно вигинаються. Вона зручніше перехоплює вазу.

    – Давай допоможу.
    Орест забирає у неї вазу і несе на кухню. Ірина ховає с-приймач і йде за ним. На столі уже стоять відкрита пляшка і два непроливні келихи. Перша ніяковість швидко спливає, і вони ідуть на балкон, сторожко озираючись, наче їм знову по чотирнадцять і тітка може повернутись щомиті. Можливо, це відчуття пробуджує сама квартира: дерев’яний паркет, чехословацька стінка, смугасті шпалери. Зроблена на замовлення точна копія дому, схожа на станцію, як Марс схожий на Землю.
    У кімнаті з балконом стоїть диван, вкритий картатим пледом. Зі стіни дивляться олені. На тумбі біля ліжка лежить книжка. Орест відкриває книжку, і вона видає усі секрети.
    – Три розумні голови. Англійська казка. Ти це на ніч читаєш?
    – Ні. – Ірина прочиняє двері на балкон. Двері затишно, ледь чутно риплять. – Це для роботи. Діти зараз проходять казки.
    – Діти?
    – Так. Мій клас. Вони більше люблять «Марсіанські хроніки». – Ірина виходить на балкон. На балконі іде сніг. Вдалині блищать вологими краплями вогні бульвару, сонно мерехтять дахи навпроти. На деревах висять небачені плоди – ліхтарі, тіні, хмари… Гарна ілюзія. Домашня і затишна. Орест дістає пачку, і перш ніж Ірина встигає сказати бодай слово, дістає з пачки цигарку і натискає кнопку. Діод в кінчику цигарки горить червоним.
    – На Землі зараз зима. – він затягується і ловить сніжинку. Сніжинка проходить крізь його руку. Ірина вдихає гіркий запах тютюну.
    – Температура повітря – плюс двадцять п’ять за Цельсієм, –повідомив м’який голос. – Тимчасово перекриті блоки…
    – На Землі рік тільки почався, так? – Ірина дивиться на горизонт, за яким нізащо не вгадаєш, що навпроти – такий само крихітний балкончик. – Тут рік триває уже триста тридцять днів і заледве досяг половини. Хоча рік доволі одноманітний. Сезони пилових бур змінюються сезонами пилової завіси.
    – Отже, це я тебе не бачив десять років, а ти мене – тільки п’ять? – Орест для наочності малює цифри пальцем у повітрі.
    – Еге ж, і мені двадцять один, це саме так і працює. – Ірина відпиває трохи і спирається на поручні. Поручні приємно холодять руки. – Я скучила за зимою. Але ще більше – за літом.
    – Тут же вічне літо.
    – Ні, тут ти сидиш на нескінченному домашньому арешті. За справжнім літом ходять в оранжерею.
    – В оранжереї я був. Там же дві грядки і три кущі. І це – літо?
    – Не кажи цього при інших станційних. З’їдять. Для них оранжерея – Гефсиманський сад.
    – Розумію. Не говоритиму.
    Ірина спирається ліктем на поручні та опускає підборіддя на руку.
    – Що ти там робив? Після Землі наша оранжерея видаватиметься парком тільки тим, хто десять років не був удома. Туди ходять гуляти і купувати квіти.
    Орест дивиться вниз, у оманливо сонний двір.
    – Пригадуєш, як ми вилізли на дах? Тієї весни, коли ти поїхала?
    – Так, ми втекли з останнього уроку в п’ятницю, ще й з географії. Тема – ЛК-3 та взагалі марсіанські колонії, під стелею крутиться муха, і її слухати цікавіше, ніж учительку, вже майже обід, лікоть крізь вікно обпікає сонце… А тінь у шкільному дворі вогка і пахне абрикосовим цвітом. Нагадай, навіщо ми це зробили?
    – Щоб випробувати мій новий старий фотоапарат, подарований батьками. Вітер несе хмари, покрівля пахне гарячим залізом і пече долоні, небо так і проситься у кадр. У якомусь довіднику було написано, що у пейзажі небо завжди згори, а земля – внизу. Я поставив собі за мету довести, що це не так, перенести на плівку відчуття головокружіння від висоти чотирнадцятого поверху.
    – Головокружіння, так… Мабуть, це я винна у тому, що тітка нас побачила. Я подумки вмовляла її обернутися і врятувати мене від розриву серця у чотирнадцять років.
    – Ти могла просто сказати, що не хочеш підніматися.
    – Після того концерту, що ти влаштував тітці? «Наталю… Як вас по батькові?» «Миколаївна». «Так от, Наталю Миколаївно, помовчите!». – Ірина відставляє келих. – Мить, коли ми нарешті спустились, для мене досі еталон щастя: все скінчилось, коліна дрижать, але руки відігріваються, і я говорю й говорю, бо це таке щастя – мати змогу говорити і чути.
    – Хіба не навпаки? Від страху тільки солодше відчуття, що світ такий великий, сонячний і пишнозелений. Тієї миті я розумів, що буває інакше, що існують зима, ніч, інші планети, але не міг у це повірити.
    – Нагорі найгірше: у голові паморочиться, мокра блузка полощиться на вітру, як вітрило, вуха просвистує наскрізь вітер, а якщо подивитися вниз, чортеня нашіптує: стрибни, це весело!
    Орест сміється.
    – Тобі нашіптує? Не може бути!
    – Це чортеня вміє і не таке. Воно іноді нашіптує: «Хочеш повернутися? Справді? А що робитимеш на Землі? Ким працюватимеш? »
    – Сумуєш за старенькою Геєю?
    – Сумую. Але контракт закінчується тільки за місяць, і я, мабуть, його продовжу.
    Ірина дивиться на с-приймач. Брат так і не відповів. Щось сталося, щось мало статися… За мить її думки перериваються.
    – Але тут тобі не подобається.
    – Я цього не казала. Хоча... у мене серце не лежить до низької гравітації, до замкненої клітки станції, до переживань. Будь-яка поломка може стати фатальною, а останнім часом їх усе більше і більше. Лампи не горять, закльопки відриваються, крадіжки – коли станція була закрита, такого не було. Ще й ця пожежа в шатлі на тому тижні. Коли ми прилетіли, наш шатл теж сідав у аварійному режимі із поламаним двигуном. Я кілька разів прощалась із життям…
    – То навіщо ти погодилась полетіти?
    – Бо тітка була переконана, що станція – це безпечно. Там, на Землі, розбиваються літаки та автівки, люди падають, тонуть, гинуть. А тут тихо. Навіть порушників спокою виганяють, як тих туристів, що стрибали з висоти і поламали собі ноги.
    – Тихо? І це все, що тебе цікавить? Не відкриття, не космос, не чужа планета, а можливість жити спокійно? Тоді ти могла взагалі нікуди не летіти. На Землі люди їздять без шоломів на мотоциклах, бо «Ну загинув десь хтось; але ж зі мною такого не станеться».
    – Без шоломів їздять, бо самі сидять за кермом. А у літаках хіба не бояться літати навіть на Землі? У ДТП є шанс вижити. Якщо впаде літак чи шатл – шансів майже немає у всіх двохсот із лишком пасажирів.
    – Але ж якщо зламається щось на станції...
    – Станція – це Макондо, у якому навіть кладовища немає.
    – Так, ризиків більше, тому і увага до проблем і поломок пильніша. Космос лякає усіх, не тільки тебе.
    – Я не казала, що мене лякає космос.
    – Так, вибач, не космос, а геть усе. – Орест затягується. – Якщо хочеш повернутися – чому ти так і не зробиш?
    – Я вже сказала…
    – Це відмовки. І на Землю повертатись тобі страшно, і тут лишатись страшно…
    – Це не страх. Просто я знаю, що погане завжди стається несподівано.
    – Так і є. До цього неможливо підготуватися. То навіщо псувати страхом хороші дні?
    – Неможливо підготуватися, кажеш? А чи можна підготуватися до того, що твої квіти викинуть, а ти зустрінеш когось із знайомих із цими квітами?
    – Що?
    – На станції ніхто б не став дарувати квіти. Вони тільки злять. Все одно, що запропонувати руку і серце, але подарувати кролячу лапку. Я два дні знаходжу у коридорі блоку квіти, а тоді зустрічаю старого знайомого, який не живе на станції і не знає правил. Які ще висновки я маю зробити?
    – Тоді навіщо ти їх забрала?!
    – Вони дорогі. Шкода. Я на такі ніколи не зароблю. А в подарунок тим паче не отримаю. Кому призначалися ті квіти?
    Орест затягується і не менше хвилини мовчить. А тоді повертається до Ірини.
    – А знаєш, я був щиро радий тебе бачити. Не щастить мені із цими цигарками. Із справжніми завжди щастить. Досить тільки розкурити цигарку – і успіх закріплено печаткою небесної канцелярії. Як тоді, коли я знімав раллі, і мотоцикл, який занесло, пролетів у сантиметрі від мене, і коли знімальна група була в Африці, і ми відійшли покурити, а журналістську палатку розстріляли. А із цією іграшкою не працює. Один раз мені кинули квіти в обличчя, а в другий все було іще гірше. Мене спіймали на гарячому.
    Орест клацає пальцями, і цигарка летить вниз. Вони обоє мовчазно спостерігають за польотом, траєкторію якого відзначає червоний діод.
    – Ти це спеціально? – сердиться Ірина. – Це ж сміття! Мене оштрафують! Ні, чекай... Це тебе оштрафують!
    – Чорт! Вона ж дурних грошей коштує! – Орест перехиляється через поручень, і за мить ілюзія розсіюється. За мить від піднімає голову. – Чого це мене оштрафують?!
    – Треба забрати, поки ніхто не бачив…
    Ірина відштовхується від поручнів і повертається до кімнати. Орест іде за нею, іде повз неї в коридор і перечіпляється через щось. У коридорі темно, тільки з кімнати долинає світло, висвітлює трикутник на підлозі і відбивається у дзеркалі. Він вмикає ліхтарик. Дожив: перечепився через власні кросівки! Він навпомацки взувається і шукає вішак із курткою. А де Ірина? Дивне місце ця станція. На ній наче не існує нічого справжнього. Ані справжніх цигарок, ані справжніх небезпек, ані справжніх людей. На Землі принаймні знаєш, із чим маєш справу: змія може вкусити, мавпа краде спалах, журналіст свариться і п’є горілку з чашки з чаєм; а тут? Інша планета…
    Ірина зупиняється серед кімнати. Відбиває виклик, на який так ніхто і не відповів, і відкриває книжку. (зателефонуй, спитай, де він, обривай с-приймач) Книжка розкривається на заломлених сторінках. Три розумні голови. Англійська казка. (набридай, аби заглушити страх і неспокій, аби заглушити дзвін у вухах, який породжують натягнуті струни) Діти цієї казки не розуміють. Вони не знають, що це таке, коли сокира таки падає на голову неочікувано. Вони живуть у раю.
    Ледь чутно клацають двері.
    Ірина піднімає голову. Орест стоїть на порозі, і за його спиною – темрява.
    – Що сталось?
    – Все нормально. Ходімо. – Ірина тре око. Палець стає теплий і мокрий.
    – Так, ми нікуди не підемо, поки…
    – Андрій уже мав прийти. Я не знаю, де він і чому не відповідає на виклики.
    – Ще навіть дід Панас не сказав «от і все, малята». Чи не зарано переживати? У нього міг сісти телефон, тобто цей… с-приймач. Може, він випиває з друзями. Може, с-приймач вкрали.
    – Може. А може, його ще заразом вдарили по голові і він десь лежить непритомний, і ніхто навіть повз не пройде…
    – Це імовірно. На станції ж має бути щось на кшталт поліції?
    Ірина кривиться.
    – Слухай, О…
    – Ні, це ти слухай, І. Я не кажу, що у тебе немає підстав для переживань, але зараз ти накручуєш себе. Йому вже скільки, дев’ятнадцять? Тільки не кажи, що він не може про себе подбати. Нехай не відповідає. Ти краще сама раз чи два не візьми слухавку.
    – І що буде?
    Ірина спирається на стіну. Лишається тільки сподіватись, що у її позі більше зверхньої недовіри, аніж потреби спертися бодай на щось, аби не впасти.
    – Невдовзі побачиш із десяток пропущених викликів.
    – Це жорстоко – змушувати когось відчувати усе те, що я відчуваю зараз...
    – А те вирішуй за брата, що йому відчувати. І взагалі ні за кого не вирішуй. Інакше і надалі підбиратимеш чужі квіти.

Це вже край. Ірина розвертається і йде на кухню. І де поділася слабкість? Ваза у мийці, квіти лежать на столі. Залишається тільки зібрати їх і винести. Очі сухі. Холодна вода заливає руки, крапає на підлогу. Ірина взувається, притримуючи квіти однією рукою. Це легко, бо шнурки зав’язані вільно, так, щоб можна було серед ночі підхопитися і одразу взутися. Зеленувата крапля падає і розпливається носаком кеда. Квіти пахнуть рястом і сльозами.

    Орест пропускає її у коридор.
    – Припини. Зарано турбуватись.
    Сміх накочується, наче хвиля.
    – Зарано? – Ірина торкається дверей, і вони закриваються. Ірина кривиться від звуку, що точить кігті об її нерви. – Погане стається несподівано. Я знаю, я це відчула на собі. Але це не означає, що до цього неможливо підготуватись і що я маю жити, наче безтурботний метелик.
    Вона іде в темряві уздовж посадкової смуги закльопок до колодязя. Обертається. Він досі стоїть на порозі закритих дверей, у тьмяному світлі далеких ламп.
    – І ще… вибач, що я забрала квіти. Якби знала, що вони призначені дівчині, яку ти знаєш заледве два дні, я б їх і не торкнулась.
    Вона згинає коліна і стрибає. Колодязь обертається і летить назустріч. Відлуння, наче тінь, застигає за спиною. Ірина чекає на удар, але приземляється легко, наче спустилась на парасольці, чи на повітряній кульці, чи на кульбабці. Вона стає навшпиньки, проходить кілька кроків, змахуючи руками – в одній руці вона досі тримає квіти – а тоді нога підвертається. Легко, наче у ляльки з ганчір’я. І набагато болючіше.
    Ірина сідає – падає – на підлогу. Литка на витягнутій нозі гаряче пульсує і на очах надувається. Так тобі і треба, думає вона. Поводишся, наче норовлива дитина. Віриш, що знижена гравітація спрацює як подушка безепки, що все обернеться добре, як у дітлахів, які постійно стрибають, робиш те, що давно хотіла.
    На плече лягає важке тепло.
    – Сильно болить? – Орест допомагає їй підвестися.
    Вона тицяється носом у зелено-синю шелестку куртку.
    – Зможеш дійти назад?
    – А цигарка та квіти?
    Ірина штовхає носаком кеда поламані стебла.
    – Я потім заберу. Або нехай надсилають штраф. Я все оплачу. Як нам піднятися?
    – Бачив у коридорах люки в стінах та стелі? У цих люках є гірки, мотузкові драбини, підйомники… Один такий підйомник є у сусідньому коридорі…
    Нарешті диван штовхає під коліна, на плечі лягає плед. Нога на подушці у холоді, майже не болить.

Ірина ховає ліву руку під подушкою, як у дитинстві. Подушка пахне, як у дитинстві, крохмалем і порошком. Напруження спало, залишило по собі тільки пустоту із солонуватим присмаком. Горішнє

    світло вимкнене, світиться тільки нічник на тумбочці, та ще з балкону долинають далекі відсвіти.
    – Я давно уже сплю із світлом. Відколи мама з татом загинули. Того вечора ми з Андрієм були самі вдома, зробили якусь шкоду і чекали на покарання… яке вийшло надто вже жорстоким, як гадаєш? – Ірина піднімає кутики губів. Отже, усі її страхи – примарні, навіяні, породжені неспокоєм душі… Варто усього лиш добряче розізлитися, відволіктися – і страх випаровується.
    У відкриті балконні двері порухом вітру заносить обривок фрази:
    – Шановні мешканці та відвідувачі станції! Ремонтні роботи майже завершено. Будь-ласка, наступні півгодини залишайтесь на місцях, скоро пропускну здатність станції буде відновлено…
    – Що там таке? – Орест піднімає голову і дивиться у прозорі балконні двері.
    – Знову щось зламалось, – Ірина позіхає. – Оце тому Андрій, мабуть, і затримується. Якщо ремонт майже завершено, значить, через півгодини звільниться.
    Орест підозріло дивиться на неї, а тоді встає – акуратно притримуючи її ногу, яка досі лежала у нього на колінах.
    – Піду зателефоную. Хтось із знімальної групи напевне уже щось рознюхав. Відпочинь поки.
    – У вітальні ловить найкраще, – Ірина тягнеться по нічник і вимикає його, щойно двері зачиняються. Нічник гасне, але за кілька хвилин світло, що просотується через балконні двері, сповнює кімнату синюватих тьмяних відблисків.
    Ірина дивиться на гобелен із оленями, знайомий із дитинства. Скільки разів вона засинала, розглядаючи цих оленів. Олені оживають і трусять боками, що парують. Дзвенять шматки льоду, намерзлі на хутрі. Олені тепло і трав’янисто дихають в обличчя, а тоді піднімають голови на схід сонця, і усе починає оживати, скресати з-під льоду.
    У сусідній кімнаті рипить паркет і чутно приглушені голоси. Тьмяне світло смугами падає на підлогу. Світло витягується і потягується, і спалахує у повну силу, коли Арес відкидає завісу пилу.
    Двері тихо відчиняються.
    Ірина зависає у теплій пустоті, яка мружиться, наче лінивий кіт, тисячами очей із вузькими зіницями. У пустоті затишно, як під ковдрою, затишно і трохи поколює шкіру. Далекі зірки складаються у напис: «Думати про чорний день – означає робити кожен день чорним». Які розумні зірки!, думає Ірина і позіхає. Її обличчя обдає прохолодою, вона падає у пустоту, усе швидше і швидше, і поколювання прискорюється, пульсує у кінчиках пальців. Ірина відкриває очі. Салон заливає свіже, прохолодне повітря. За вікном сонячне світло тече тротуарами.
    Ірина встає, іде до виходу, вистрибує на хідник, ігнорує руки, що підтримують її за талію. Вона закидає голову і мружиться. Голова іде обертом, а заразом і чисте, без жодної хмари небо, і голе віття, і теракотове світло, яке заливає сухі тротуари.
    Посмугована туша аеробуса відчалює від зупинки і пливе річищем бульвару.
    – Ну от, а ти не хотіла повертатися на Землю. – Орест, не відриваючи від неї погляду, прикриває очі рукою і натискає кнопку на переході.
    Вони переходять дорогу і опиняються у тенетах схрещених тіней голого віття – на середині бульвару. Звідси вже видно чотирнадцятиповерхівку, і дах тітчиного дому. Піднімається вітер. Вітер куйовдить волосся, несе пил та сухе листя, сповнює груди тугим запахом весни.
    – Я тільки тверезо оцінила наші шанси і сказала, що шатл обов’язково впаде. – Ірина на мить сповільнює крок.
    – Так і сталося. Наш шатл звалися просто в космопорт.
    – Значить, правильно я зробила, що погодилась.
    – Шкода, що твій брат не схотів полетіти.
    – Йому є чим зайнятися на станції. І ніхто б його не відпустив. Хто ж тоді залишатиметься після зміни і в аварійному режимі усе ремонтуватиме? До речі… от я так і знала! Шість пропущених! Я ж сказала, що раніше третьої не зможу відповісти…
    – Він переживає. Ти мала б одразу зателефонувати, коли шатл сів.
    – З нами ж нічого не сталося.
    – І!
    – Жартую! Я вже натиснула кнопку виклику. Бачиш? – Ірина піднімає брови і одразу занурюється у іншу розмову: – Так, ми прилетіли. Ні, все добре. Щойно побачила. Так, я не стережу телефон в очікуванні дзвінків від вашої величності. Зателефонуй краще тітці. Так? А мені все одно!.. Щоб до вечора поговорив. Я перевірю.
    Брат сміється і відключається. Ірина закидає голову і глибоко вдихає. У небі далекою крапкою підморгує Марс.

  Время приёма: 13:17 27.03.2021

 
     
[an error occurred while processing the directive]