 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Земля нарешті заповнила собою увесь оглядовий екран на капітанському містку. Величезна блакитна куля сяяла потужним внутрішнім світлом. Здавалося, що це жива істота. Велетенський світлячок, який заблукав у темряві. Варто визнати — ані божественний гнів велетня Юпітера, ані холодна гордовитість Сатурна ніколи не давали підстав назвати їх живими.
Вони — лише бездушні боги порожнечі. Не більше, і не менше...
А Землю я бачив різною — і як маленьку блакитну цятку, і як яскраву блакитну горошину — вона завжди виглядала живою, сповненою внутришнього життя. Вона завжди кликала до себе. І я щоразу уявляв собі повернення додому: нехай не триумфальне (хто ж не мріяв про таке?), а просто радісне. Але врешті-решт усе склалося зовсім інакше.
Власне, важкий рейдер “Тот”, який, як і його єгипетський аналог, вважався захисником світового порядку та рівноваги, за жодних умов не мав стати місцем служби молодого лейтенанта. Таких кораблів було лише три на усю Сонячну систему. Людство, точніше — перші транспланетні компанії — тільки почали освоєння її ресурсів і тому космос не був велелюдним місцем.
Більше того, на самому початку поганою новиною для романтиків й шукачів пригод було те, що для експанісї в Сонячну систему були не потрібні люди. Ну, майже не потрібні. З усією роботою ефективно та навіть ефектно справлялися автомати під керівництвом штучних інтелектів. Людина, забезпечення життєдіяльності якої коштувало на порядок більше ніж роботів, була потрібна лише в надзвичайній та геть нестандартній ситуації — і ця людина мала бути спеціалістом екстракласу. Таких навіть на Землі було лище декілька тисяч.
Здавалося б, економічна доцільність має жорстко окреслити шанси на присутність землян у космосі — орбіта Землі, Місяць та, безумовно, Марс (аж занадто багато мрій та планів зійшлося навколо цієї червоної планети щоб ось так просто почати рахувати гроші на її колонізацію).
Це був час, коли Сонячна система перетворилася на Дикий Захід. Великі можливості, надзвичайні прибутки, неймовірний ризик та практично повна відсутність правил. Але і винагорода вимірювалася в астрономічних цифрах. Хто першим дотягнувся до свого Ельдорадо, той і зірвав банк. Корпорації ставали багатшими за супердержави. Держави вимагали свою частину прибутку та тиснули на компанії, які переносили свої головні офіси на Місяць та Марс.
Можливо, так би й тривало досить довго, якби не “Різанина на Психеї”. За астероїд, вартість якого ще на початку століття оцінювали в десять тисяч квадрильйонів доларів США, розгорнулася справжня війна між усіма провідними корпораціями Землі, Місяця та Марсу. Війна, до якої усі готувалися, але на яку ніхто не очікував та до якої ніхто не був готовий.
Автоматичні місії, що мали лише розпочати видобуток, виявилися озброєними до зубів — усі до єдиного. Після короткої бойні на Психеї, автомати перейшли до бойових дій на орбіті Землі...
Вороги атакували автоматичні станції та супутники один одного. На щастя, принципово не піддавалися нападу поселення та космічні кораблі, в яких знаходилися люди. Це було ледь не єдиною аксиомою нового світу і ця соломинка врятувала світ.
Тим не менш, я досі пам'ятаю вогняний дощ над моїм містом — батьки в будинку не могли відірватися від екранів телевізорів та тремтіли від страху, а ми — діти — дивилися в палаюче небо та ділилися в соціальних мережах своїми селфі на фоні апокаліпсису. Для людства це був шок, а для мене — перший день в житті, коли я серйозно замислився про космос.
Тільки після цієї кризи з'явилися правила та закони поведінки компаній, держав та людей в Сонячній системі. Саме тоді в колоніях необхідною складовою нарешті було визнано присутність людини — тільки в цьому випадку атака ставала неможливою суто технічно, а якщо хтось наважився б обійти Головне правило співіснування, то такий напад отримував єдино можливу інтерпретацію — терористичний акт. Із відповідними правовими та економічними наслідками для усієї компанії.
Саме так присутність людини в космосі нарешті стала не просто необхідною, а й економічно вигідною — бо знимала цілу низку проблем. Питання у що вкладати гроші — сотні мільйонів в життєзабезпечення мешканців колонії з гарантіями її безпеки чи мільярди в оборону без жодних гарантій — тепер було риторичним.
І нарешті саме так з'явилися важкі рейдери — космічні кораблі, екіпаж яких мав підтримувати порядок і безпеку в космосі та в колоніях, рятувати та надавати допомогу. Тому на борту “Тота” були зібрані найкращі.
Але за все доводилося платити. Усі знали про наслідки тривалого перебування в умовах штучної гравітації чи життя на Місяці та Марсі. Існувала точка невороття — період, після якого організм вже не міг пристосуватися до земної гравітації. Але у кожного була своя причина для визначального кроку: люди обирали неймовірно велику платню, високий соціальний статус, стрімку кар'єру чи просто можливість розпочати життя з чистого паперу.
У випадку “Тота” збігалися усі названі умови. Служити на його борту було і почесно, і вигідно. Саме тому я справді не мав жодного шансу опинитися в складі цього екіпажу “Тота” як мінімум у найближчі десять років. І, чесно кажучи, не мав жодних планів навіть спробувати потрапити у список кандидатів. Але усе склалося немов би за чиєюсь волею — мені навіть не дали можливості помріяти про таку можливість.
Усі астронавти тут вже мали “печатку Гекати” - шеврон із зображенням голови чорного собаки на білому фоні. Знак того, що увесь екіпаж вже ніколи не зможе повернутися на Землю.
Давні вірили, що ця богиня протягом цілого століття затримувала тіні непокірних померлих на берегах Стіксу. Таке собі існування на тонкій межі між життям та смертю — як і сотень сучасних “непокірних”. Тих, хто назавжди залишив Землю та залишився працювати за її межами. Для переважної більшості — це був свідомий вибір.
Але одна людина на борту “Тота” мала шеврон з багряним фоном - Момоко Тіба. Її обрав космос, бо вона народилася на орбиті. У неї не було вибору — астронавти з повагою промовляли про таких: “Геката обрала її своїм поцілунком”.
В той час на орбиті Марса ми відпрацьовували складні елементи абордажу чи стикування з об'єктом, що втратив керування. Таке буває — наприклад, якщо ви стрибаєте по “Сходах Лагранжа”, але припускаєтесь помилки. Це досить непростий навігаційний прийом, що дозволяє суттєво економити паливо, але при цьому майже не втрачаючи в часі при перельотах між планетами. Однак якщо щось йде не так, ваш корабль або викидає в космос, або зіштовхує з орбити на поверхню. І в першому, і в другому випадку можна врятуватися ціною суттєвих витрат ресурсів. Але і в першому, і в другому випадку є високий ризик катастрофи.
Як виявилося, за нашими тренуваннями спостерігав Петро Андрієвський — перший пілот “Тота”, що якраз перебував на профілактиці на орбітальних верфях. Зрозуміло, що астронавту було нудно й тому він почав нас повчати — далеко не завжди справедливо та з необхідною часткою поваги. Ми мляво огризалися та між собою “перемивали кістки” пану зазнайці. Але одного разу він привів з собою порозважатися супутницю — бортінженера “Тота” Момоко Тібу. І тоді ми посварилися по-справжньому. Але усе закінчилося не бійкою, а моїм зухвалим викликом Андрієвського на змагання на трасі гравітаційного слалому. До біса складна, до речі, вправа.
Мої друзі та колеги сприйняли мою витівку як дурість. Але я все ж мав свій розрахунок — цю трасу я знав як свої п'ять пальців, бо останні два місяці практично щодня знущався над двигуном свого катера. Я знав — якщо мій візаві виявить трохи зверхності, у мене з'явиться шанс.
Власно кажучи, так і сталося. Майже весь час я ледь утримував пристойну дистанцію та не давав своєму супернику піти у відрив. Але при цьому зумів зберегти паливо — на відміну від опонента — і тому мій фінішний форсаж став несподіванкою для усіх. Справедливості заради варто визнати — коли я вперше вийшов на цю трасу, то до фінішу так і не добрався. Не дотягнув десь десять відсотків щляху. І це був один з найкращих результатів. Але я досі пам'ятаю ту ганьбу — транспорт збирав нас на орбиті, а інструктори ще рік нагадували про те, як займалися “зніманням мавп з ліани”... А Андрієвський примудрився з першої спроби подолати увесь маршрут. Що сказати — справжній ас.
І коли ми втомлені та веселі вибралися із кабін, я вперше побачив в очах першого пілота справжню цікавість та щіру повагу. Він виставив програне пиво, порозважав наше товариство страшними історіями, а потім легко попрощався та пішов геть із своєї супутницею. Я гадав — назавжди. Але ми зустрілися вже за дві доби.
Я вже пакував валізи, щоб повернутися на Землю, коли отримав наказ — терміново прибути у розпорядження капітана важкого рейдера “Тот” Ендрю Вілсона. Безумовно, суто теоретично я міг відмовитися. Але в цьому випадку мова йшла про порятунок людей і тому для астронавта, який поважає себе та свою професію, така опція була відсутня.
Як виявилося, декілька днів тому було втрачено зв'язок із транспортом “Еверест”, який повертався з експедиції на супутники Нептуна та мав на борту безліч унікальних зразків і результати роботи декількох автоматичних й однієї пілотованої експедицій. Людей на борту було обмаль — декілька відчайдух, які завершували підготовку баз на Тритоні для заселення командою науковців вже на постійній основі.
Ядерні двигуни “Тота” дозволяли йти в сектор пошуку на крейсерській швидкості без тривалої підготовки до походу із сподіванням, що колонії на Марсі, Ганімеді та Тітані встигнуть визначити координати зниклого транспорту і його не доведеться шукати як голку в копиці сіна.
Але був один нюанс — протокол проведення рятувальної операції забороняв работу лише з одним пілотом. Вочевидь, Андрієвський одразу вказав на кандидатуру, яку він вважав цілком достойною та яка до того ж знаходилася буквально поруч.
Мені залишалося тільки піднятися на борт рейдера та вирушити у тривалу подорож.
На жаль, відстані навіть межах Сонячної системи були велетенськими. На політ за орбіту Марсу досі витрачалися роки. І хоча на планетах вже на повну потужність працювали термоядерні реактори, поки що інженери робили перші кроки у створенні термоядерного двигуна.
По факту, ми були в ситуації мореходів епохи великих географічних відкриттів — відправлялися на свій страх та ризик за межі. І якщо щось мало статися — пам'ятали: в космосі ніхто не почує твій крик, а тим більше молитву. А якщо і почує, то наврядчи вчасно прийде на допомогу.
За півроку пошуків в секторі ми їх нарешті знайшли. Але, на жаль, дива не сталося. “Еверест» був мертвий — ми це зрозуміли одразу, як тільки штучний інтелект “Тота” ідентифікував сігнатуру транспорту. Візуальний контакт підтвердив найгірші очікування — кормовий відсік було практично знищено, енергоспоживання було на нулі: жодного бортового вогника чи сигналу. Що саме сталося — докладно з'ясують згодом вже на орбіті Землі — куди ми тепер мали доставити транспорт.
Я був саме тим пілотом, який пристикував наш десантний модуль до мертвого корабля. Це було дуже непросто - “Еверест” весь час хаотично обертався. На мою думку саме це свідчило на користь версії про вибух двигуна.
Наша коротка вилазка на борт засвідчила смерть нечисленого екіпажу в результаті практично миттєвої вибухової декомпресії. Ця прогулянка залишила тяжке враження й більше нагадувала проникнення у розриту могилу. Якщо мене колись спитають, що мені абсолютно не подобається в моїй професії, то я не вагатимуся жодної секунди: смерть людей, яких ти мав врятувати.
Але ця трагедія мала персональний вимір суто для мене. Саме тоді я отримав свій індивідуальний апокаліпсіс, оскільки перевищів ліміт перебування в умовах слабкої штучної гравітації. Тепер для мене повернення на Землю було чимось схожим на спробу самогубства. Якщо гравітація мене не вб'є, то точно перетворить на овоча. На мою думку, поцілунок богині, навіть такої як Геката, має бути більш приємним...
На капітанському містку пролунав сигнал загального збору. Я знав, що капітан щось готує — ритуали були невід'ємною частиною життя на борту космічного корабля. Як і у матросів минулого — вони дозволяли мати щось стабільне, створювали ілюзію контролю за ситуацією та життям. Я не знав, що має статися: церемонія вручення “печатки Гекати” була відома всім. Але мій випадок був особливий...
“Тот” перебував в перигеї — найнижчій точці своєї орбити навколо Землі. В стороні миготили вогники автоматичних заводів, які потрошили декілька астероїдів, виведених на геостаціонарну орбіту. На Місяці за роки моєї відсутності сяюче павутіння міст суттєво розрослося, немовби якесь божество чи то проклинало, чи то намагалося захистити супутник Землі вигадливими візерунками заклять. Навколоземний простір стрімко змінювався — ймовірно, згодом так само змінюватиметься й уся Сонячна система...
Але я зможу спостерігати за цими змінами тільки ззовні — з космосу. Моє омрієне повернення до Землі перетворилося лище на можливість сказати “прощавай” світу, який для мене був усім. Бо тепер дорога вниз на дно гравітаційного колодязя — це дорога в пекло.
Я перетнув свій Рубікон, але впевненості Цезаря не відчував.
За п'ять хвилин увесь екіпаж зібрався навколо капітана, той підняв долонь:
- Друзі, коли людина робить Вибір, це завжди подія, яка не має залишитись без уваги. І ми завжди йому віддавали належне. Але що робити, коли тебе обирає Космос? Тільки схилити голову та прийняти її волю. Тому я просто скажу — ласкаво просимо до родини, синку..
Хтось сильно стиснув моє плече і різко розвернув до себе. Краєм ока я побачив шеврон на своїй лівій руці — голова чорного собаки на багряному фоні. А потім у мене перехопило подих від поцілунку.
Коли я трохи отямився, то зрозумів — поруч стояла Момоко Тіба. Єдина на борту, хто мав таку саму багряну відзнаку.
Я трохи незграбно прокоментував несподіванку:
- Так от який насправді поцілунок Гекати.
У відповідь Момоко лукаво усміхнулася:
- Смієшься? Я набагато краще. Ніколи-ніколи не плутай легенду та життя, бо саме вибираючи богів, ми вибираємо свою долю. Усе залежить від точки зору: можливо, ти не втратив Землю, а здобув Всесвіт. |
|
|
|
Время приёма: 19:13 25.03.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев