Fill my eyes with that double vision
No disguise for that double vision
Ooh, when it gets through to me,
it's always new to me
My double vision gets the best of me
Foreigner - Double Vision – Відрив! – Юльчин голос дзвенів у слухавці. – Ти далеко? Візьмешся?
– Біля офісу, – Дмитро заглушив двигун, відкинувся на сидінні, заплющив очі.
Хотів забрати звіти та написати вдома, бо останнім часом все більше "в полі" працював, а на папірці часу не вистачало.
– Звісно візьмуся.
– Я тобі геомітку скидаю.
– Ловлю, – всміхнувся сам собі. – Сподіваюся, випадок одиничний?
– Так. І останній на сьогодні... Напевне. Все, скинула.
– Добре. То що, коли останній, тоді до завтра?
– Ага, бувай.
Дмитро відбив виклик, відкрив мітку і проклав маршрут. Недалеко.
– Добре, за паперами заїду пізніше, – промурмотів незадоволено.
Двигун заревів.
***
За адресою дістався швидко. Запустив на смарті застосунок, вивів деталізовану мапу сканерів. Неактивний, неактивний, неактивний. Ось, знайшов. Сигнал слабкий, відхилення заледве нуль цілих одна сота одос*.
"Дрібниця, – подумав Дмитро, – майже норма. Впораюся миттю".
Вийшов з машини, повів плечима, роззирнувся. Велети багатоповерхівок з чотирьох боків обступили подвір'я, утворюючи квадрат. Дерева вишикувалися рідким ланцюгом, ніби намагаючись стримати подальший наступ кам'яниць. Хитали кронами, перешіптувалися.
На подвір'ї метушилася малеча, матусі розсілися довкруж дитячого майданчика і пильнували гамірних чад. На лавах біля під'їздів згуртувалися знавці життя і поголів'я місцевих наркоманів та проституток – всюдисущі бабці. Гомоніла аудиторія новинарні "а Семенівна казала" голосніше за дітей.
Звичайнісіньке подвір'я. Відрізняли його від мільйонів таких самих по усім містам і містечкам України лише незримі мацаки сенсорів, що обплутували усеньке місто щільною мережею. Чому МОЗ вирішив впровадити пілотний проект "Критичне мислення" саме у їхній глушині Дмитро не знав. Втім, йому це було не так вже й важливо.
Витер піт з чола – липень видався занадто спекотним – і рушив до потрібного під'їзду. Спиною відчував жадібні погляди бабусь, здавалося ось-ось, і теніска спалахне, пропалена всевидячими очима.
Піднявся на шостий поверх, дослухався до відчуттів. Провів правицею по дверях. Реальність під долонею ледь відчутно вібрувала.
– Суще жорстке, пластична свідомість, – прошепотів. Стиснув пальці, поворушив, ніби розминаючи пластилін.
В очах попливло, Дмитро виокремився з реальності, розмножився. Десь позаду бачив свій силует, що досі впирався у двері. І одночасно з тим бачив міріади своїх постатей, що ковзали комірками нескінченної кристалічної ґратки реальності, відшукуючи дефект. Проріху. Відрив.
Міріади мене зливаються в єдине я.
Розігрітий за день пісок поскрипує під спиною. П'яти облизує піна прибою, приємно холодить розпечене пристрастю тіло. Крізь примружені повіки пробивається зоряне світло. Чоло партнера вкривають краплі поту, важке дихання лоскоче вухо. Він мурмоче якісь ніжні дурощі. Сильніше втискаю коханця в себе порухом стегон. На вустах закипає стогін-крик. Зараз вибухну!
Трусонув головою. Треба ж, втрапив у кульмінацію. Робота тьху – класичний еммануель, та ще й підлітковий здається. Онде видніється відрив, бовваніє безколірною амебою. Тягнуся до нього.
Зараз, дівчинко, буде неприємно, але так треба. Інакше чекатимеш усе життя свого Бреда Пітта, чи хто там у вас зараз за секс-символа? Звісно, не дочекаєшся, бо ж принців у світі значно менше, ніж тих, хто їх очікує. Згодом вискочиш заміж за першого-ліпшого волоцюгу, бо так треба. Щоправда, кому треба, невідомо. Або так і помреш дівою старою. А нащо собі життя калічити? Ти суспільству потрібна здорова: і фізично, і психічно.
Виштовхую коханку у відрив. Зойк розпачу. Так, мала, знаю, неприємно воно, в чорта-біса! Не пляжний пісок скрипить під спиною, а ниють пружини старенького ліжка. Зірки зникли, поступилися місцем остогидлій стелі. Рокіт океану змінили звуки дешевого порно з екрану. Лагідний доторк бризу обернувся розпеченим міським вітром, що шарпає фіранку.
– Ні! – істеричний стогін-крик зривається її вуст.
Лівицею дівча робить порух, ніби намагається ухопити те, чого в реальності вже не існує, пальці стискаються кільцем. Правиця починає рухатися швидше, проте тонкий палець у вагіні так собі конкурент міцному прутню.
Тіло судомить, з вуст зривається стогін на межі крику. Вибухнула? Ну, приходь до тями. Реальність, звісно, гірша, ніж берег океану. Проте, краще дочекайся реального судженого, ніж постійно кохайся з марами. Ну, мені вже час. Бувай.
Дмитро відсахнувся від дверей. Перевів подих. Оглянув себе.
– Трясця!
Ерекція була ну зовсім недоречною, ще бабці за маніяка якого вважатимуть. Проте, що поробиш – недоліки є в будь-якій роботі.
Глибоко вдихнув – видихнув. Уявив пательню, на якій шкварчать кружальця кабачків.
– Бр-р-р, гидота, – скривився. Смажені кабачки Дмитро ненавидів з дитинства.
Знову оглянув себе, задоволено кивнув. Позіхнув, викликав ліфт.
***
Дмитро запаркувався біля офісу. Як не як, а звіти теж писати потрібно. Не любив цього – страх.
Вийшов з машини, рушив до кіоску, що стояв поруч.
– Як завжди? – всміхнулася продавчиня.
Він кивнув. Розмовляти чомусь не хотілося.
– І як ви п'єте стільки кави, та ще й без цукру?
– Життя і так занадто солодке, – спробував віджартуватися.
– Візьміть, будь ласка. Смачного.
– Дякую, – Дмитро забрав каву, розрахувався, рушив до машини.
Поглянув на офіс. Неонові літери сповіщали перехожих, що "Ваші зв'язки – наш обов'язок". Нижче, на неосвітленому зараз лайт-боксі, красувалася назва: "Арт-офіс "Невідривно".
Дмитро обперся на автівку, заходився неквапом смакувати кавою. П'ятий відрив – щось занадто, як на робочу зміну. І це лише в нього, у колег, напевно, не менше. Страшенно тягнуло на сон, втім, як завжди. Ніхто не міг пояснити таку особисту реакцію при роботі. Відтак, в особливо напружені дні, каву споживав ледь не літрами, за що отримав жартівливе прізвисько від співробітників – зерня. Відразу було кавове, проте з часом колеги скоротили. Лишився просто Дімкою-зерням.
Юлія неквапом вийшла з офісу, навіть не поглянувши у його бік. Та й їй було не до нього – пальці хутко пурхали над смартфоном.
"Знову чатиться, – докірливо подумав Дмитро, – ет, лише чатами і живе".
Допив каву, злісно зім'яв стаканчик, крапля протекла крізь стиснутий кулак, не втрималася, зірвалася, розбилася об асфальт.
– Сльозу нагадує, – мугикнув відсторонено.
Русяве волосся злітало у такт Юльчиним легким крокам, опадало на бурякового кольору футболку. Дмитро провів її поглядом, жбурнув стаканчик у смітник і рушив за документами.
***
Жорж зустрів вимогливим нявканням.
– Зголоднів?
– Ня-я-я-в!
– Зараз, дай лишень роззутися, – Дмитро потріпав кота між вухами.
Чорний, немов вугілля, Жорж розтягнувся на підлозі, хитро мружачи золотаві очі. Як тільки вивільнена з полону черевика нога опустилася долі, кіт вчепився в неї, заходився кусати.
– Жорж! – гримнув Дмитро, – зажди, кажу.
Скинув другий черевик і вони рушили на кухню: кіт попереду, Дмитро позаду. Мимохідь увімкнув електрочайник. Насипав Жоржу повну миску корму і той накинувся на їжу.
Допоки Дмитро роздягався, задзвонив телефон.
– Так, Сєрий.
– Сам такий, – відгукнулася слухавка.
– Привіт, Алько. А де чоловіка діла?
– В гаражі сидить. Попросив тебе набрати. Ти чого до нас на каву не заїжджаєш? Ми вже скучили за тобою.
– Весь в роботі якось. Зашиваюся. Щось останнім часом побільшало... Втім, не зважай. Ви там як?
– Та нормально. Дімка, приїжджай. В карти перекинемося, чи в настілку яку партію-дві відіграємо. Сергію он розважитися треба. Та й ти б відволікся.
– Вибач, сьогодні ніяк. Звіти підзапустив, треба підігнати.
– Чуєш, а тобі ніхто не казав, що ти козел?
– Я тебе теж люблю.
– Любе він, – пирхнула Аліна. За мить додала:
– То може хоч завтра вирвись. Ну дійсно вже більше місяця не бачилися. Ви ж як не як найкращі друзі.
– Не буду нічого обіцяти. Спробую.
– Ага. Тільки пробуй добре, так щоб вийшло.
– Побачимо. Привіт Сергію.
– Дякую. Бувай.
– До зв'язку.
Дмитро сходив на кухню і заварив кави. Нагодований Жорж задоволено урчав, простягнувшись перед клавіатурою посеред комп'ютерного столу.
– Ну і де мені працювати?
Кіт глипнув і демонстративно відвернувся до вимкненого монітору.
– Помічник хріновий, – вдавано образився Дмитро.
***
Я під'їхав. Юля вже чекала надворі, біля будинку. Одягнена була у простий спортивний костюм.
– Привіт, красунечко.
– Привіт.
Виходжу, обіймаємося.
– Сідай, поїхали. Сеанс скоро почнеться.
– Дім, не хочу я ні в яке кіно. Давай просто посидимо, потеревенимо. Диви, який вечір тихий.
– Як скажеш.
Сідаю поруч, обіймаю. Плечі під рукою напружені, тремтять.
– Ти чого?
– Нічого, все добре.
Так і сидимо, теревенимо ні про що і про все одразу. Вечір направду видався гарний і тихий. Жодної хмаринки в небі, яскраво переморгуються зірки, молодик сором'язливо відвернувся, лишив тоненьку биндочку. Певно, щоб не дуже заважати світлом.
На окраїні міста майже нікого і немає. Хто був з молоді – гайнули ближче до цивілізації – споживають коктейлі та децибели. Хороше.
Юлька лягає на лаву, кладе голову мені на коліна. Куйовджу її шовковисте волосся, бавлюся ним, то пропускаю між пальцями, то намотую на вказівний. І сидів би так довіку.
– Мені вже час, йтиму.
– Чому так рано? Я хочу ще побути разом.
– А що, останній раз бачимося?
– А раптом? – напускаю у голос жартівливих ноток.
– Ні. Якщо ти справді цього хочеш, то ні.
Підставляє щоку для поцілунку. Трясця, а так кортить вуста! Обіймаю. Пальці ковзають по шиї, татуювання "Custos meus mihi semper"** ніби набрякло і нагадує шрифт Брайля. Брехня звісно, я просто знаю, що воно там є. Решта – гра підсвідомості. Тягнуся до жаданих вуст, проте Юлька ухиляється і лишає щоку. Шкіра ніжна, оксамитова, тепла.
– Добраніч!
– Солодких снів, Юліє.
***
Пальці правиці обпекло. Дмитро засичав, відсмикнув руку. І одразу ж у лівицю уп'явся Жорж.
– Трясця! Ти чого? Тут я вже, повернувся.
– Ня-я-я-я-в! – Кіт нервував. Шипів, терся об руку, намагався лизнути в обличчя. Випускав і прибирав пазурі.
– Заспокойся, все гаразд. Ось я, живий і здоровий.
Додав подумки, ніби боявся, що Жорж його почує і зрозуміє: "ну майже здоровий".
Під правою долонею на стільниці застигав віск. Поодиноко чорнів посеред калюжки зотлілий ґніт.
Дмитро подув на обпечені пальці, скривився. Шкіра була чорною, узялася кіркою і вже просто не встигала загоюватися, проте він на це не дуже зважав.
Відкрив на смарті застосунок, увімкнув найближчі сенсори. Перевірив, чи не засікли його часом інші, не вимкнені заздалегідь. Все ж таки проект пілотний, іноді сенсори живуть власним життям, збільшують або зменшують робочий діапазон і фіксують ті відриви, які засікати зовсім не потрібно.
Ні, цього разу обійшлося і тривоги машинерія не здійняла.
– Ну і добре, – прошепотів і вимкнув застосунок.
Спати кортіло нестерпно.
– Та й ну його все.
Ледь стало сил доплентатися до дивану і заритися у його м'які обійми. Жорж трохи заспокоївся, проте прибіг і примостився поруч.
Стосик звітів так і залишився незайманим на столі.
***
Такого хаосу за майже вісім місяців роботи Дмитро не бачив ніколи. Робочі столи були зсунуті в центр приміщення, у дальньому кутку височіла піраміда з оргтехніки. Біля неї, прямо на підлозі хтось примостив чимале нагромадження тек, швидкозшивачів, папірців у файликах і без них.
"Відрижка життєдіяльності офісу", – подумалося Дмитру. Одразу ж згадалися так і не написані звіти.
Посеред зсунутих столів самотньо примостився чийсь ноут із підключеним проектором. Вікно навпроти закривав проекційний екран.
Лептоп і проектор виглядали зовсім чужорідними серед пластикових стаканів і пляшок, ваз із фруктами і тарілками із нашвидкуруч нашаткованою м'ясо-сирно-овочевою нарізкою. Відкриті коробки піци наповнювали кімнату п'янкими пахощами.
Дмитро ковтнув слину – робочий день виявився непростим, тож нормально поїсти не вдалося. Окрім кави – ранковий сендвіч, ото й увесь денний раціон.
У офісі було занадто гамірно, як на пів на шосту вечора. Окрім менеджерів та диспетчерів денної та нічної змін за столами засідали або купчилися довкола них невеличкими групками працівники моніторинго-аналітичного відділу, технарі, сервісники. Лише водіїв і механіка не вистачало.
– О, Зерня! Нарешті! – Ошелешений Дмитро не помітив, хто вигукнув доволі сумнівне привітання. Відгукнувся:
– Усім привіт! З якого приводу застілля?
– Ти часом ніде не перегрівся? – Іван, кремезний чолов'яга з аналітичного, плеснув Дмитра по спині. – Чи сам у відриві?
Хтось всміхнувся жарту, хто саме – не запам'ятав. Пошукав поглядом Юлію. Знайшов. Дівчина сиділа осторонь, цілком поглинута телефоном. Щось комусь писала.
"Черговому дурнику мізки парить", – майнула злостива думка.
– Колеги, хвилинку уваги! Агов, тихіше! – сисадмін рушив до ноута на столі. – Коли вже всі зібралися, то давайте перейдемо до офіційної частини.
Проектор засвітився, не екрані з'явилося віконечко скайпу. За мить абонент прийняв виклик і, на превеликий подив Дмитра, з'явилася очільниця МОЗ. Пані Уляна посміхнулася.
– Доброго дня, колеги. Дякую, що запросили мене сьогодні на ваше свято. Дозвольте привітати вас із нашим маленьким досягненням – першою роковиною важливого проекту. Уся спільнота, напевно, пам'ятаєте дев'ятнадцятий рік. Перші і другі вибори. І чого це коштувало Україні. Тоді результати шокували увесь світ. Наша команда більше двох років досліджувала цей феномен масового психозу. Були зроблені певні висновки, розроблені програми і методи, які ви усі зараз успішно випробуєте і втілюєте. Саме від вас залежить не тільки психологічне здоров'я нації, а й національна безпека країни. Разом зі мною проект моніторить навіть пані президент. На нас із вами покладені великі надії, адже ми – вістря хірурга. І від нашої успішної роботи залежить чи витримають українці чергову емоційно-психологічну атаку. Чи дозволять знову відірвати себе від реальності? Чи зможуть критично осмислити свої дії, вірно побудувати причинно-наслідкові зв’язки?
Дозвольте підняти цей келих за ваш успіх. Ваші зусилля вже приносять плоди. Наразі проект починає розширюватися на усі регіони країни.
Не втрачайте зв'язків із реальністю! Будьте критичними! Будьте здоровими! Ми з вами завжди будемо на одному шляху. Дякую вам за вашу нелегку працю!
Пані міністерка на екрані вмочила вуста у шампанське. Колеги разом підняли власні стакани.
Зв'язок урвався. І одразу здійнявся галас. Хтось вигукував тости, гримали стільці, шурхотіли серветки.
"Еге ж, дають плоди", – замислився Дмитро. Він щойно повернувся із поля бою з такими плодами. Трапився колективний андерсен, та ще й доволі сильний – нуль цілих дві десяті одос.
Зазвичай, андерсенів він ігнорував, просто вимикав сенсори і писав звіти про проведену роботу. Щиро вважав, що психологічне здоров'я відірваного тільки погіршиться. Ну от стрибає чоловік у гречку, при тому складає дружині такі казки, що вона їм вірить, ліпить з них свою реальність, тим самим відриваючись від дійсності. А повернеш її на місце, зшиєш відрив – і все, кінець. Депресія, комплекси, розлучення, неповноцінна родина. Психологічні травми у дітей. У найгіршому випадку – суїцид.
Колективний андерсен досі стояв у Дмитра перед очима. Величезна ропуха сиділа на золотому танку. Замість розпізнавальних знаків – напис "продам" червоною фарбою. Нижче, білою крейдою і, схоже, дитячою рукою, дописано "усе". Химерний гібрид оплоту, панзера і абрамса поставлений на колісну базу від БТР неквапом котився по залізничних рейках. Ропуха мала обличчя пані Ірини. В одній лапі тримала шматок газового трубопроводу, з якого стирчала президентська булава, у іншій – чималий гаман. На мішковині красувалася позначка долару США. І допис тією самою білою крейдою "ротирдам+". Усі кінцівки ропухи були закривавлені, червоне скрапувало з них і залишалося на землі масними калюжами. Пахло шоколадом.
Створіння було особистим ворогом кожного із членів родини. В кожного щось поцупило, хоч цупити, власне, і не було чого. Що саме вкрали – ніхто з членів сім'ї не відав, хіба донька точно упевнилася – її улюблену ляльку саме ця істота і хапнула. Те, що лялька зникла ще до обрання пані Ірини президентом цілком вкладалося у дитячу модель світу.
Такого Дмитро не зустрічав ніколи. Відрив тут був скажений, цілий пласт реальності зник, як світло у чорній дірі. Аномалія ширилася, розповзалася, підточувала суще. Ненависть повнила родину, часто вихлюпувалася зовні. Найбільше на самих себе. Обливала кожного з маківки до п'ят. Звідси постійні чвари і сварки, нерідкі синці і центнери тоналки щоб їх приховати.
Зранку Дмитро встиг на один відрив – простеньке скло, нуль цілих одна тисячна одос. Андерсен відібрав решту дня. Дмитро сам достеменно не зрозумів, як залатав це. Найпростіше виявилося з жінкою, найбільш пручалася, навдивовижу, дитина. Хоч і вважається, що дитяча психіка більш пластична, проте – дзуськи. Певно, через ляльку.
– Ти що, заснув? – Іван обірвав Дмитрові спогади. – Чому такий кислий? Не їси, не п'єш?
– Бо лимон.
– Що?
– Вижатий, немов лимон кажу. День важкий. Завтра звіти читатимеш – побачиш.
– Щось цікавеньке? То зараз розкажи, – очі аналітика спалахнули цікавістю, він відсунув тарілку з надкушеним шматком піци. Стакан рушив услід.
– Не хочу. Досі оговтатися не можу.
– Ну от, заінтригував і мовчить. Я ж на твої звіти чекаю сильніше, як на премію. А ти... Ет... І взагалі, дограєшся колись, що я з твоєї звітності книгу напишу. Ох і бестселлер буде! А тобі й копійки не дам, коли мовчиш.
Написати книгу Іван дійсно міг. Розум мав гострий, по життю був цілеспрямований і пробивний. Давно міг очолити аналітичний відділ, проте не квапився. Уникав, з його ж слів, зайвої відповідальності. "А на хліб з маслом і тут вистачає", – казав часто.
З Дмитром вони були знайомі ще до праці у "Невідривно". Пересікалися по колишнім роботам. Після шалених подій двадцять другого року, коли за вказівкою тодішнього президента Верховна рада відправила спікера у відставку і обрала опозиційного, а сам гарант видав указ про розпуск парламенту і просто зник у досі невідомому напрямку, Іван подався у політику. Очолив місцевий виборчий штаб пані Ірини, а згодом, на парламентських і її політсили. Намагався долучити до цієї справи і Дмитра, проте невдало. Той усіляко відхрещувався. Згодом Іван прийшов у проект, куди, власне, опісля трьох місяців роботи і привів Дмитра. Як виявилося – не даремно, Зерня став найкращим менеджером.
– Ну колися вже! Май совість.
– Звідки совість у менеджера? – віджартувався Дмитро.
– Ну серйозно, я ж ніч не спатиму тепер.
– Ти й мертвого угойдаєш.
– А то! – вищирився Іван.
– Андерсен...
– Тьху ти, пил. А стільки інтриги наробив.
– ... колективний. Нуль два.
Іван присвиснув.
– І не думай, – Дмитро випередив наступне питання. – Решта у звіті. Зобов'язуюся написати вчасно.
– Домовилися, – простягнув розчаровано аналітик.
– Піду свіжим повітрям подихаю.
– Давай. А я піцу дожую.
Дмитро вийшов надвір. Колеги курили чи також просто провітрювалися. Лунав сміх і точилися якісь розмови. Звичайні люди на звичайній пиятиці.
Раптом Дмитро помітив Юлію. Та вийшла з офісу із сумкою на плечі – найпевніше додому зібралася. За столом він спостерігав за нею краєм ока. Алкоголь дівчина не вживала, та й їжі не дуже торкалася, складалося враження, що для неї то не свято, а радше відбування повинності. Втім, для нього так і було. Дмитро наздогнав Юлію.
– Горілці бій дамо останній, чи може сухий закон ввели?
Дівчина всміхнулася.
– Щось не хочеться.
– Буває. Чи ти може в декрет зібралася? – спробував пожартувати.
Юлія зашарілася, а чи може йому просто здалося. Жарт не вдався, однозначно.
– Вибач.
– Та нічого, все нормально.
– Щось ти рано додому.
– Малий. Мама телефонувала – бешкетує страшне. А батько в полі саме. Мушу їхати, бо ще хату рознесе. Він у мене такий.
– То може тебе підкинути?
– Дімо, не треба. Я сама якось. Он, таксі вже викликала. Дякую.
– Як знаєш.
Помовчали. Говорити не хотілося обом. Врешті з перехрестя вигулькнула машина.
– Ну, мені вже час. Гарно відсвяткувати. Бувай.
– Добраніч.
Повертатися за стіл не хотілося. Назагал, не було й потреби – усі речі лежали в машині, а ключі у кишені. Дмитро сів за кермо і завів двигун.
"Врешті, хоч звіт напишу. Обіцяв, як не як", – подумав відсторонено і втиснув педаль акселератора.
***
Кохаємось шалено, спрагло, рвучко. Як востаннє...
Хоча, чому ж, власне, "як"? Вперше і востаннє. Юлькина вагітність... Трясця, ну чому так? Чому?!
Дівчина віддалася прямо тут, на задніх сидіннях машини. Покірно і тихо. На мить здалося – якось навіть злостиво. Ніби мстилася комусь. Чи ж не мені?
Місяць ллє світло крізь прочинені вікна у салон, на її біле, струнке тіло. Тепле, м'яке. Таке жадане. Таке далеке. Таке не моє... І байдуже на усе довкола: незручність, спека, можливість бути поміченим – усе поглинула наша близькість.
Піт на чолі. Хочу витерти, та на це немає часу. Втратити бодай мить, відволіктися – занадто висока ціна. Юльчині широко розплющені карі очі всотують, тримають, вологі вуста привідкриті, пропускають хрипке, уривчасте дихання. Це так дивно – одночасно розчинятися в її очах і в ній самій.
Ще мить, ще рух, ще міліметр і вибухну...
– Ня-я-я-я-в!
Жорчині пазурі глибоко уп'ялися у шкіру. Кіт рвонув лапою. З руки бризнула кров. Вдарив знову.
Дмитро вилаявся, відштовхнув Жоржа. Поглянув на стільницю. Віск захолов і вже давно, лежав на стільниці твердим білим коржем.
– Я навіть не відчув? – невідомо у кого спитав Дмитро.
Рука кривавилася, Дмитро рушив по аптечку, промив рану перекисом. Дуже здивувався, коли побачив рани. Нарахував десяток глибоких порізів.
– Це я й тебе не відразу відчув? На скільки ж я відірвався?
– Ня-я-в!
– Та ясно, що нічого не ясно, – пошкріб потилицю. – Дідька лисого тут перекис допоможе.
Розірвав упаковку бинта і заходився незграбно перев'язувати руку.
– Добре, хоч звіт написати встиг.
***
Нарешті видався вільний вечір і Дмитро вирішив навідати друзів. На столі примостилися келих пива, фужер вина та філіжанка кави. Між напоями барвисте поле "Колонізаторів" вкривали мініатюрки поселень і доріг.
– Твій хід, – Сергій передав кубики дружині. Та кинула, лайнулася. Додала:
– Дімко, що там твоя Юлька?
– Відколи це вона моя?
– Ну звісно ж відтоді, як ти на неї запав, – всміхнулася Аліна і ковтнула вина. – Ходи давай.
– Не моя вона. І не стане ніколи.
– Ну то й забий. Передай мені кубики, до речі.
– Сєрий, ну не можу я просто забити.
– Тоді що ти хочеш?
– Її.
– Клініка. То роби щось. Аліно, подай мені дорогу.
– Та тут що не роби – намарно.
– Слухай, я тобі вже казала, що ти козел? Так? Ну то повторюся тоді. Ну хіба ж я повинна тебе вчити, як до баби залицятися?
– Не повинна. Сам знаю. Але ж тут взагалі діло швах. Юлька нещодавно вийшла з аб'юзних*** стосунків. А тепер, здається, взагалі чоловіків не підпускає. Не підпускала. Або лише мене, а з іншими… Ет!
– Дай їй час, почекай.
– Алю, скільки? Тут яка хєрня. От уяви тільки – отримую я від неї повідомлення у вайбері після кількох місяців залицянь і активного спілкування: "Я тебе хочу". І купу картинок, як саме вона мене хоче. Добре, пропоную зустрітися. Погоджується. Приїжджаю до неї. Посиділи, побалакали, типу побачення. І так кілька разів. Ніби все добре. Я ж не тисну, – Дмитро ковтнув кави, продовжив:
– Разом за п'ятим намагаюся поцілувати. Ну, власне, поцілунком це важко назвати – я так із дівчатами у першому класі цілувався, хіба в дитинстві було пристрасніше. Не встигаю додому приїхати – повідомлення: "Ми не можемо бути разом. Я заміжня. Вибач". Заміжня вона! Півтора роки з дитиною у батьків живе, а чоловік – той взагалі з-за кордону не повертався. І не планує. На родину йому начхати.
– А я тобі повторюю – забий. Нормальних навкруги купа, а ти на неадекватну час витрачаєш.
– Ні, кицю, зачекай, ти не правий. Тут щось глибше. В них обох. Дімо, а чому ж ти її не відпустиш?
– Та не знаю я! Люблю... Напевно. Ти маєш рацію, тут щось більше. Я – Фродо, вона – Перстень. І хочу позбутися, проте сил не маю.
– Я люблю и ненавижу тебя****, – наспівала Аліна.
– Ага, щось на кшталт.
– А це часом не спортивний інтерес? – голос дівчини став вкрай уїдливим. – Чи власне его потішити? Пресвітлий лицар рятує принцесу від її підсвідомих драконів.
Дмитро здивовано поглянув на Аліну. Іноді йому здавалося, що вона читає думки. Або знає щось про його роботу. «Може, її до нас запросити. Гляди, гарний менеджер вийде», – майнула думка. Та продовжила:
– Тобі не вдається її завоювати, от і казишся. А уяви – завоював. Пограєшся файною іграшкою і що? Назавжди? Чи теж кинеш?
– Гм... не думав. Може і так. Але знаєте, що саме цікаве? На роботі вона постійно бідкається, як втомилася від самотності, наскільки вона хоче знайти коханого. Навіть зараз, хоча, здається, вагітна.
Сергій плеснув себе долонею по лобі.
– Ти не козел, ти – ідіот. Чесно.
– Знаю, друже, знаю. Добре, давайте тему змінимо. Їй-бо, відволікся з вами.
– А в мене, до речі, сім очок. Так от, хлопчики. Ще партію?
– Та ні, чверть на першу ночі як-не-як, – Дмитро поглянув на годинник, – а завтра на роботу. Буду збиратися.
– Добре. Я проведу, якраз покуримо, – Сергій розім'яв у пальцях цигарку.
– Бувай, Аліно.
– Добраніч, – відказала та і заходилася складати настілку.
Дмитро з Сергієм вийшли з хати.
***
Кіт мурчав, нявчав, лоскотав вусами і тицявся носом у обличчя.
– Жорж! – Дмитро розліпив око. Зиркнув на годинник і, немов ошпарений, скочив на ноги.
– В чорта-біса, проспав!
Умчав наводити лад на пожмаканому обличчі. Ледь не зашпортався об Жоржа.
– Зараз, вмиюся і нагодую!
– Ня-я-в!
– Та зажди, трясця. Запізнююся ж.
Сяк-так поголився, вмився. Вибіг на кухню. Сипнув у миску консерви. Знову поглянув на годинник. Зрозумів, що вчасно не встигне ну ніяк. Відтак вирішив, що особливої різниці не буде – запізнитися на п'ятнадцять чи на двадцять три хвилини. Заварив каву.
Допоки та холонула – одягнувся. Прибрав котячий туалет. Окрім усіх плюсів Жори був і мінус – кіт дуже ревно ставився до цього. Відтак – увечері уся квартира могла бути загиджена. Просто у помсту.
Випив каву, викурив ранкову цигарку. Колись давно палив нещадно, проте кинув. Майже. За домовленістю з власною совістю залишив собі слабкість ранкової цигарки.
У дверях кинув звичне:
– Жорж, лишаєшся за старшого. І щоб порядок мені був!
Телефонний дзвінок застав Дмитра вже за кермом. Поглянув на дисплей – невідомий номер.
– Слухаю!
– Доброго ранку, Дмитре. Я диспетчер, підміняю сьогодні Юлію. Відрив візьмете?
– Так, звісно. Зараз вільний.
– Я вам мітку скинула. Вдалої роботи.
– Дякую.
Дмитро проклав маршрут. Їхати довелося на інший край міста. Навколо геомітки розкинулися господарчий, меблевий та продуктовий магазини, а також відділення "Нової пошти". Дмитро не дуже полюбляв працювати у людних місцях, втім робота є робота.
На місці підключився до сканерів. Відрив відшукався у господарчому магазині. Бурштин, нуль шість десятих одос.
Дмитро присвиснув.
– Лупайте сю скалу, – простягнув здивовано. – Щастить мені останнім часом.
Перепаркувався так, щоб було зручно працювати з автівки.
– Суще жорстке, пластична свідомість, – стиснув пальці, поворушив, ніби розминаючи пластилін.
У магазині відшукалася крихітна кімната, виділена під офіс. Табличка повідомила: "Репанський Анатолій Вікторович". Під написом золотиста корона, кожний промінь увінчаний чималим брильянтом.
Я заходжу, мощуся у крісло. Господар кабінету метушиться, топче стежину з кута в кут. Ходу має дуже кумедну – перевалюється, хитає головою у такт крокам. Кілька разів здається, вона от-от відірветься і закотиться під стіл.
Стіни кабінету завішані дипломами і подяками. Як від реально існуючих організацій, так і від... Гм... Назву умовно "відривними". Чого лише вартує диплом від уселенської організації ветеранів визвольної боротьби ельфів проти комуністичного поневолення Кот-Д’Івуару за підписом Адольфа Муссолініеля. Лютий треш. Ну і що мені робити з цим ділком?
Дослухаюся до розмови. Певно, обговорюється проект якогось будівництва. Я ворушу пальцями, переводжу розмову на гучний зв'язок.
Пан Репанський цього навіть не помічає.
Співрозмовник по той бік роздратованим голосом чеканить:
– Толік, я тобі вкотре повторюю, в нас є субпідрядник. Який побудує швидше, дешевше, а найголовніше – якісніше. А твоя будівля-на-соплях за скажені кошти нікому не цікава. Навіть за добрячий... Ну, ти зрозумів.
Проте Репанський чує інше.
"Шановний Анатолій Вікторович! Звичайно ж міська рада потребує ваших послуг. Ба більше, без вас проект взагалі не рушить з мертвої точки. Звісно, ми готові зробити повну попередню оплату. І звісно ж, додамо певну маржу, на знак невимовної поваги до вас".
– Добре, домовилися, – відказує горе-ділок.
Відбиває виклик і одразу ж набирає когось іншого.
– Олеже, привіт! Так, усе погоджено. Завтра з самого ранку ви на об'єкті. Що? Так, матеріали сьогодні підвезуть.
Бізнесмен завершує виклик і плюхається у крісло. Ніжно водить пальцями по статуетці – себе, коханого, на троні.
З нуль шість я ще не працював ніколи. А тут конче потрібно зшивати, бо це вже загроза не тільки йому, а й підлеглим. Що сам рано чи пізно закінчить в дурці – то таке. Врешті, психічна стійкість дана далеко не усім. А от люди постійно відчувають когнітивний дисонанс і знаходяться на межі власних відривів.
Зазвичай, з бурштинами нескладно працювати – відшукуєш факт, навколо якого кристалізувався бурштин. Добряче стукаєш по ньому контрфактом і все. Єдина проблема – ту першопричину знайти.
З паном Репанським виявляється складніше. Я ніяк не можу намацати зародок. Ага, здається знайшов. Серед дипломів на стінах – заява Репанського на звільнення з якоїсь організації. Овва, ще й керівником там працював. На заяві резолюція: "Відмовити, в зв'язку з виробничою необхідністю". Створюю контрфакт. Резолюція змінюється: "Звільнити в зв'язку із службовою невідповідністю".
Бурштин ледь відчутно вібрує. Проте, луснути і розпастися так, як це зазвичай трапляється, зовсім не поспішає.
Отакої. Гм... Що я ще про бурштин знаю? Крихкий, не дуже міцний. Здається, легкоплавкий. Добре, спробую плавити. Чим тільки?
А як щодо принципу "подібне – подібним"? Почуття власної важливості – синдром ще той.
Крихітний кабінетик Репанського перетворюється на Овальний кабінет, лідери Великої сімки просять поради у Анатолія. Той раптово починає збільшуватися у розмірах. Бурштин вібрує.
Схоже, тактику я обрав вірно.
Толік вже атлант, нагромадив на плечі небокрай. Навколо постаті спалахує гало. Спочатку синє, згодом колір пливе у жовтий, потім стає ледь видимим білим.
Бурштинові краплі стікають донизу, збираються калюжкою, застигають. От вже маківка Репанського звільняється із полону. Бізнесмен заходиться криком. Боляче, сердега? Терпи, мені он теж неймовірно пече.
Коли останні краплі стікають із щиколоток, реальність на мить ніби колапсує. Одразу ж відновлюється. Біля ніг бачу слимака. Невже впорався?
Дмитро вийшов з машини. Неймовірних зусиль вартувало утримувати очі відкритими, повіки здавалися чавунними брилами.
Думки перетікали в'яло. Одну він навіть вловив: "Ніби енергія з мене в клієнта перетекла, нагадує закони збереження". Думка видалася слушною, Дмитро вирішив її обдумати при нагоді.
Погойдуючись дошкандибав до продовольчого магазину
– Добридень, дівчата. Кавовий апарат маєте?
– Звісно, – відповіла продавчиня.
– Потрійне еспресо, будьте ласкаві. Без цукру. В одну тару.
***
Увечері зателефонували з бухгалтерії і попросили заїхати на офіс – отримати зарплатню. Якісь перебої чи то з Інтернетом, чи то з банком, відтак на картку кинути не можуть. Зрадів Дмитро не дуже, сподівався якнайшвидше потрапити додому. Бурштин відібрав майже усі сили. Проте, нічого робити – мусив їхати, не підставляти ж дівчат.
На парковці біля офісу місця не знайшлося, довелося скористатися комунальною, звідки до роботи – квартал пройти. Автоматично придбав каву, пив на ходу, майже не відчуваючи смаку. Гаряча – то й добре. Прийшла запізніла думка: «Навіщо купив?». Мляво відігнав її.
Світ навколо здавався ватяним, звуки долинали приглушено, навіть йти ніби щось заважало. Немов рухався крізь кисіль. Перед проїжджою частиною спинився, потер вільною рукою щоку, ущипнув себе за руку. Допив каву. Це трохи повернуло до життя.
З іншого боку вулиці побачив Юлію. Її увага, як завжди, була зосереджена на телефоні. Дівчина не помітила, що вийшла на дорогу.
Дмитро роззирнувся, серце підскочило йому у грудях. Зрозумів – ще крок і Юлія опиниться перед вантажівкою. А водій просто не встигне спинитися, бо законів фізики ще ніхто не скасував. Крикнути – Юлька розгубиться, але за інерцією встигне зробити крок. Добігти і перехопити не вистачить часу. Лишається єдине.
«А як не вийде? Що буде зі мною? З нею? А батьки? А Жорж? Чи варто? Хто вона мені, врешті решт? Все одно – назавжди не моя. Вагітна від іншого... Я люблю и ненавижу тебя».
На пульті диспетчера завила сирена. Дівчина поглянула і відсахнулася – бінарний відрив стався зовсім поруч. Цифри на лічильнику миттєво змінювалися і спинятися не збиралися. Диспетчерка ухопила смарт, заходилася набирати Дмитра. Телефон не відповідав. Підбігла до вікна, визирнула. Сторопіла. Побачила вантажівку і Юлію. Пронизливо заверещала.
Юля зробила смертельний крок. Майже. Поперед нею ніби виросла незрима стіна. Дівчина завмерла, начебто застигла у бурштині. А за мить вантажівка майнула повз неї і поїхала у своїх справах. Ошелешена Юлія покрутила головою, смикнулася, ледь не простягнулася долі, коли незриме відпустило.
Диспетчерка схлипнула і втратила свідомість.
З іншого боку вулиці молодик, що стискав у руці порожній стаканчик з-під кави горілиць завалився на асфальт.
Цифри на пульті зафіксували заглиблення у нуль цілих дев’ять десятих у періоді одос.
***
– Сєрічка, а ти на Юльку підписаний?
– Це на яку?
– Ту, що Діма любив.
– Ні, а що?
Аліна поставила каву на стіл, присіла навпроти чоловіка.
– Нещодавно народила. Фотки викладала. У дитини така кумедна родимка на щоці – нагадує кавову зернину. А ще, здається, в Юльки синець під оком. Що там Дмитро?
– Нічого. Без покращень. Вчора заїжджав до лікарні – ескулапи досі нічого зрозуміти не можуть.
Розмову урвав телефонний дзвінок. Сергій глянув на дисплей – номер був невідомий.
– Слухаю.
– Сергію, доброго ранку. Мене звати Іван, я працював разом із Дмитром. Я хотів би зустрітися з вами, якщо можна – терміново. Питання стосується Діми. У вас із дружиною вийде?
Сергій поглянув на Аліну, та питально повела бровою. Прикрив слухавку рукою і прошепотів:
– Дімин колега просить зустрітися. З нами обома, терміново.
– Звісно.
– Так, ми згодні. Де і о котрій? Так, зрозумів, добре. До зустрічі.
***
Літня злива загнала усіх відвідувачів кав'ярні з тераси усередину. Надворі лишилися лише Іван та Сергій з Аліною. Дощ дріботів по парасольках, проте трійці було байдуже. Кава давно вихолонула, трійко стаканів тулилися одне до одного посеред стільниці. Напій так і лишився незайманим. Натомість попільничка вщент наповнилася недопалками.
Аналітик коротко і по суті посвятив подружжя у подробиці роботи Дмитра і ті ошелешено осмислювали почуте. Іван вів далі:
– Ми провели службове розслідування. Виявляється, Дмитро настільки закохався у Юльку, що в нього були з нею стосунки. Там... Звісно, вона про те не відала. Але це не так важливо зараз. Так от, він часто зривався, вірніше, відривався. Пірнав глибоко, так, що сам не міг повернутися. Вважаю, йому хтось, або щось допомагало. Принаймні, сліди на шкірі вказують на це.
– Точно. Руки переважно були або спечені, або передерті, або і одне й інше, – згадав Сергій.
Іван закурив чергову цигарку.
– Діма мав домашнього улюбленця?
– Так. Жорж. Кіт, – Сергій закурив і собі.
– А де він зараз?
– Батьки забрали, – відказала Аліна. Мить помовчала і щосили плеснула себе долонею по лобі. Випалила:
– Ви вважаєте..?
– Скоріш за все.
– Сєрічка, дзвони матері, в тебе ж лишився телефон!
***
– Зрозумійте, не можна до лікарні із тваринами, – головлікар витер спітніле чоло. – Я б залюбки допоміг, проте є певні правила.
– До біса ваші правила, якщо це може врятувати людину!
– Дівчино, заспокойтеся, прошу.
– Та не буду я заспокоюватися! Мій друг в комі, ми можемо допомогти, а ви – правила!
Сергій шарпнув дружину ногою під столом. Та глянула так, що на чоловікові ледь не зайнялася футболка.
Другу годину вони намагалися пробитися крізь провінційну лікарняну бюрократію. Поставили на ноги усіх – від реєстратури до головного лікаря. Проте – безрезультатно.
У ескулапа задзвонив телефон.
– Вибачаюся, – перепросив він і додав уже у слухавку:
– Радченко. Слухаю вас.
Кілька хвилин мовчки слухав, обличчя то сіріло, то біліло, то бралося плямами. Врешті вичавив із себе:
– Так, я все зрозумів, пані Уляно. Буде виконано.
Відбив виклик, докірливо поглянув на подружжя і ледь не з дитячою образою промурмотів:
– Так би одразу і сказали, що за вас міністр проситиме. Йдіть уже.
– Дякуємо, – роздратовано відказала Аліна.
– Та йдіть кажу. Рятуйте. Теж мені, кашпіровські хрінові.
Аліна втягла повітря щось відказати лікарю, та Сергій хутко потягнув її з кабінету. Жорж у корзинці нявкнув.
Іван чекав біля палати. Побачивши їх підвівся з кушетки.
– Дзвінок міністра ви організували?
Аналітик кивнув.
– А хіба не можна було заздалегідь?!
– Алю, не зараз, – Сергій стиснув руку дружини.
Іван знітився, промурмотів:
– Розширення плануємо. От, вирішив подивитися, як... як потенційний кандидат у складних умовах стане поводитися...
Аліна здивовано здійняла брову, проте промовчала. Аналітик прочинив двері і прошепотів:
– Не знаю, як ви, а я вірю в успіх.
***
– Ня-я-я-я-я-я-я-в!!!
Повіко Дмитра затремтіло і розплющилося. Кіт несамовито лизав обличчя, шматував лікарняну піжаму на грудях.
– Ня-я-в! Ня-я-я-в! Ня-я-я-я-я-я-я-в!!!
– Жорж, відчепися! Тьху! Та забирайся кажу!
Врешті Дмитро розплющив друге око. Перед поглядом усе пливло, бляклі плями кружляли у хороводі. Врешті йому вдалося сяк-так сфокусуватися і розгледіти щось, окрім котячої мордочки.
– Хто я? Де я? – прошепотів Дмитро.
З-за Жоржової голови вигулькнуло обличчя Івана:
– Вдома. Тепер ти вдома, друже. І знаєш, ти найефективніший менеджер, якого я бачив. Юлька тобі має все життя віддячувати.
– Хто така Юлька?
У палаті запала мовчанка. Навіть кіт ніби пройнявся і не мить перестав муркотіти.
– Амнезія? – Іван пошкріб потилицю.
– Не певна. Гадаю, це тут зовсім ні до чого.
Жорж нявкнув і продовжив самовіддано вилизувати обличчя господаря.
* Від грецького όντος – суще, те що існує.
** Мій янгол завжди зі мною (лат.)
*** Поняття аб'юз (від англійського abuse – зловживання, образа, жорстоке поводження, насильство), яке використовують психологи, описує стосунки між людьми, у яких один виступає у ролі агресора, а другий – жертви. Це не лише фізичне насилля, а й, зокрема, психологічне, яке може бути не менш болючим, травмуючим і небезпечним.
**** Гурт «Ария» – «Улица роз»
|
Рассказ открыт для комментариев