Я нарешті отримав щось схоже до паперу. Він не схожий ні на папірус, ні на сучасний папір, який я знав. Місцеві жителі виготовляють його із старого опалого листя. Тут він називається фольюм. Я завжди асоціював це слово з фольгою, але немає нічого спільного у фольюма із фольгою.
Замість ручки чи олівця я мав суху, тонко загострену гілку дерева арбо. До цього я ніколи його не зустрічав у нашому світі. Високий стовбур наче сягав неба, а гілля спадало наче дівочі коси, вплетені райдужними стрічками, які мерехтять у місячну ніч. Пам’ятаю, як вперше я побачив мерехтіння арбо, як гілля вигравало барвистими кольорами так, що очі неможливо відірвати від цього дива.
Загострена гілка слугувала як перо гусака, хоча ніколи я не писав таким способом, проте не один раз бачив як це роблять у фільмах. Замість чорнила слугував сік маленьких синіх ягід бака. Одного разу я захотів спробувати ягоду, але на щастя мені дали знати, що вона отруйна. Гілка добре всмоктувала сік бака, й чудово залишала слід на фольюмі. Правлячі місцеві жителі – драєдаліс або як я їх називаю ельфи, які схожі на ельфів із Толкінського володаря перснів та народ деформен піклувалися про мене, і в той же момент я був їхнім рабом. Але у мене не було вибору.
***
Був ясний вечір. Сонце ще не сіло, й не сяде впродовж двох годин. Дні нині довгі. На небі не було жодної хмаринки, лише виднівся місяць. У дитинстві я дивувався, що у видну пору можна розгледіти місяць, хоча дитячі уявлення і загадки твердили зовсім протилежне.
Я їхав на своєму сріблястому мерседесі за містом. Дорога була практично пуста, лише час від часу проминали автівки. Я пам’ятаю швидкість була доволі невелика для мого авто, й сягала не більше 120км/год. Дорожнє покриття було недавно відремонтоване, тож можна було не турбуватися про зіткнення колеса з ямою. Задзвенів телефон. Це була моя дружина – Катя. Ми розмовляли про нас та про нашу доньку – Мирославу. Під час розмови я задумався, але не пригадую про що. Можливо про наступну відпустку чи доньку. Я так глибоко поринув у свої думки, що й не помітив як авто вилетіло з дороги на повороті і натрапило на дерево. Моє тіло пролетіло крізь лобове скло. Я не мав звички пристібати ремінь безпеки, за що і поплатився. В іншому випадку моє життя полинуло іншою течією. Подушка безпеки спрацювала за мить після моєї катапультації. Я ясно бачив біле полотно на водійському місці. Мене розривало від болю, а від неприродньо викручених ніг – нудило, хоча можливо, не лише від них. В очах поволі темніло. Я знав. Моє життя повільно стікає разом із моєю кров’ю.
Від безсилля голова моя похилилася і раптом до моїх очей потрапило дещо незнане. Маленьке людиноподібне створіння із двома парами крил бабки. Миле личко було здивоване від мого вигляду. Світло-зелені шати робили її непомітною. Єдине на що я спромігся – пошепотіти: «До-до-по-мо-жіть». Темрява охоплювала мій розум в свої обійми. Заплющивши очі, я відчув тепло і спокій. Не було вже болю. Здається, моя душа летить до небес.
***
Отямившись, я не міг зрозуміти де я. Я пам’ятаю те тепло, невже я помер, і потрапив до раю. Зелень заполонила все навкруги. Невже це – Едем? Рай? По тілу пробігло тепло, моя посмішка розквітла на обличчі. Лише здоровий глузд задавав сотні заперечень. Якщо я в раю, то чому я у клітці? Ця жива клітка не піддавалася мені. Гілля міцно сплелося, виконуючи своє призначення. Я чекав допоки хтось не з’явиться. Жахливо мучила спрага. За воду віддав би душу дияволу. Я хотів піти пошукати воду, але моє тіло не слухало мене. Напівсидячи я міг розгледіти усе навкруги, проте моя клітка псувала враження. Прекрасний густий ліс оточував усе довкола, але це не був ні український ліс, який я так добре знав, ні джунглі. Тут усе доглянуто, наче тут живе дбайливий садівник.
Мене мучили питання: де і як я опинився тут? Не бачив я і своє авто. Невже мене хтось врятував і переніс сюди? Але чому тоді я у клініці? Від моменту коли мого пробудження пройшло небагато часу, але втома огорнула всього мене.
Я прокинувся від солодкуватої води, що лилася до мого роту. Я зробив три великі жадібні ковтки і вода закінчилася. Я відкрив очі, щоб побачити та подякувати моєму рятувальнику, але від побаченого втратив дар мови. Слова стали поперек горла. В горлі знову пересохло, ніби до цього не мав ні каплі в роті.
Переді мною стояла щупла фігура дівчини п’ятнадцяти років, але це була зовсім не дівчина. Старе поморщене обличчя зеленого відтінку було усе в шрамах і більш схоже на обличчя орка ніж людини. Замість носа було два маленьких продовгуватих отвори, що нагадувало мені лорда Волдеморта. Худе тіло наче страждало від анорексії. З острахом спостерігав, як постать вийшла з маленькою глиняною мискою у руці. Щось незрозуміле промовила істота і клітка знову з’єднала своє віття.
Пам’ятаю казки, які мені розповідали батьки. Пам’ятаю, які розповідав своїй доньці. Вона їх просто обожнює. Ці дещо милі та безглузді історії, в більшість яких вкладено боротьбу добра та зла. Просто вигадка маленької людини у великому світі. Ця вигадка народжується із уяви людини інколи пов’язуючи з почуттями та пережитими моментами. Так я рахував, як розсудлива людина, але до цього моменту все змінилося.
Я згадав маленьке прекрасне створіння, яке бачив коли стікав кров’ю і зовсім протилежне жахливе створіння побачене щойно. З казок, котрі я знав маленьке створіння – це фея, яку так полюбляє моя донька. Але що за створіння мене відвідувало? Нічого подібного не бачив раніше. Можливо я сплю, чи це просто захисна реакція від усвідомлення, що я вмираю, а зараз просто повільно спливаю кров’ю. Повіки знову зімкнулися.
***
Я часто прокидався. Час від часу створіння приходило напоїти мене, здається я звик до нього і не відчував страху. Не знаю, скільки часу я тут провів, але я вже хотів повернутися додому, до сім’ї. Одного разу намагався заговорити з ним, проте у відповідь приходили незрозумілі звуки. На цьому мої спроби розмови і завершилися.
З кожним його приходом і з кожним ковтком води до мене поверталися сили. Я почав відчувати власні руки, а згодом і ноги. Але ходити все ще не міг.
Від нудьги я почав вивчати місцеву територію, наскільки дозволяла жива клітка. Флора і фауна були абсолютно незнайомі для мене, але дещо схожі до тих, що я знав. Інколи по клітці повзали різноманітні комахи, але жоден не заліз усередину.
Серед них був жук-олень. Зовсім не такий, який звик бачити. Його роги й справді були оленячі, лише в набагато меншому масштабі. А сам жук мав багряно-червоне забарвлення з білими круглими плямами.
Найбільше було жовтих мурах у синю смужку. Вони мали п’ять пар лапок. Окрім цього, вони нічим не відрізняються від мурах, яких я бачив в реальному світі. Мені було цікаво, чи вони теж будують мурашники, хоча можливо, на своє запитання я відповідь мав. Звісно, що так. Згодом це підтвердилося.
Але найбільше мені приглянувся метелик жовтогарячого кольору з трьома парами крил. Здається, його крила наче палали маленьким полум’ям, а можливо вони справді сяяли.
***
Настав день коли я зміг знову ходити, хоч і накульгував на ліву ногу. Того ж дня я вперше покинув свою в’язницю.
Безносе створіння як завжди принесло воду. Випивши воду, воно покинуло клітку й щось промовило. Клітка не зімкнулася. Воно знову промовило щось на свої мові, а я наче налякана тварина продовжував стояти на місці й спостерігати за ним. Тоді пробурмотіло щось про себе, підійшло і схопило мене за руку. Від несподіванки я відсахнувся і розгубилися. Його це не зупинило, цього разу міцно стиснувши за руку, створіння потягнуло мене з клітки.
- Куди ми йдемо? – з острахом промовив я. Але що воно могло мені відповісти? Як звичайно, щось не розбірливе і не зрозуміле.
Ми йшли вузькою стежкою. Моя рука була вільна. Мабуть зрозумівши, що я буду йти за ним, воно відпустило мене. Я йшов позаду, оглядаючи усе навкруги. На шляху зустрічалися такі ж створіння, як те, що йшло попереду. Вони мене оглядали з ніг до голови, в свою чергу я робив теж саме.
Ми підійшли до могутнього старого дуба – єдине, що я знав у цьому світі. Щоб його обхватити, напевно, знадобиться щонайменше десять осіб. Істота щось пробурмотала і показала пальцем вгору. На що я кивнув. Вона не рушила з місця, тож я поліз угору. Створіння полізло за мною.
Піднявшись на гору, мені відкрилась простора кімната, утворена кроною дуба. В кімнаті було семеро осіб. Двоє з них були такі ж, як істота позаду мене. Інші були наче звичайнісінькі люди ростом за два метри та загостреними вухами. «Невже це ельфи?», – перша ж думка, котра попала в ціль. Але у них були дві пари крил опущених як у мух. Такого у фільмах не показували.
Світловолосий ельф біло-оранжевому вбранні промовив до мене, але я не знав що саме.
- Я не розумію вас, – коротко відповів, хоча знав, що для них це прозвучить так само, як і їх слова для мене. Через хвилину він знову заговорив до мене.
- Вітаю тебе чужинцю. Яке твоє ім’я? – почувши знайомі слова, від здивування я привідкрив рота.
- Матвій, – розгублено відповівши, я вклонився, на що дехто з ельфів посміхнувся. – Ви мене розумієте?
- Звичайно. Ми драєдаліс – розумний народ. Ми знаємо понад сотню мов.
- Скажіть, де я і як я сюди потрапив. Я хочу додому, до сім’ї, – заскиглив наче мала дитина.
- Матвію, ти знаходилося у Флоребусі. Тут проживає два народи: драєдаліс та деформен. Деформен слугують нам – драєдалісам, – ну звісна річ, хіба можливо, щоб прекрасними ельфами керували потворні створіння. Подумалось мені, а високий ельф продовжував свою річ. – Один з народу деформен врятував твоє життя, коли ти помирав від втрати крові. Його ім’я Віріділюкс, він весь цей час доглядав за тобою. Віріділюкс стверджує, що ти в нього попросив допомоги. Чи це правда, чи він порушив наш закон?
- Зачекайте, – розгублено промовив, і почав впорядковувати свої спогади. - Здається, коли я помирав, я бачив маленьке прекрасне створіння.
- Це і був Віріділюкс, – перебила мене ельфійка в яскраво-червоному вбрані. – У вашому світі деформени стають маленькими й прекрасними, як ми - драєдаліси. У вашому світі ви звете їх – феями.
- Проте ти не відповів на наше запитання! – перебив її ельф у синіх шатах.
- Я не пам’ятаю, але здається, що я міг просити про допомогу. Коли вмираєш, то не час для гордині, принаймні я так думаю. Така відповідь вас влаштовує? – нахабно і цинічно ляпнув я. – А звідки ви так багато знаєте про нас, людей і про наш світ?
- Ми посилаємо деформенів у ваш світ, як ви говорите – на розвідку. За допомогою нашої магії ми можемо бачити те, що бачать вони. – промовила ельфійка. Здається, вона прихильна до мене, але тут мовив найстарший – ельф у чорному вбранні із сивим волоссям.
- За твоє врятоване життя та турботу ти повинен відслужити сто літ у якості плати.
- Але я стільки не проживу. – я різко заперечив, але сивоволосий продовжував.
- Не хвилюйся, про це ми попіклуємося. Роки тобі будуть рахуватися тільки тоді, коли ти будеш працювати нарівні з деформеном. А тепер можеш бути вільним. Віріділюкс тобі все покаже. Та відразу застерігаю. За спробу втечі ти будеш жорстоко покараний, – і махнув рукою, аби я йшов.
- Але я хочу додому, до дружини та доньки.
- Геть! – крикнув старий, показуючи на вихід пальцем витягнутої руки.
- Тобі було висунуто вердикт, – вперше мовив ельф в білому, – і вердикт почне діяти, як тільки будеш працювати. Сто драєдальських років, і не днем менше. А тепер забирайся, поки ми не скинули тебе.
Віріділюк взяв мене за руку й потягнув за собою. Спускаючись з дуба, я озирався по сторонам у пошуках краю лісу. Я не збирався тут провести сто років. У мене є донька, яка чекає на батька та дружина, що чекає на чоловіка. Та краю лісу було не видно. Та хіба побачиш край лісу зайшовши в нього за три сотні метрів?
Я заговорив з Віріділюком, але у відповідь почув лише незрозумілі звуки. І чому його не могли навчити мови. Вони хоч розуміють мене, могли б все самі показати та розповісти. Але куди нам до них? Я зрозумів, що тепер буду рабом як і ці створіння – дефо... деро... чи як їх там. Та що за ім’я таке Віріділюк? Я буду називати його Вірі, аби не ламати собі язик.
Вірі пішов, а я за ним слідом. Розпитувати щось не було сенсу, так як я не розумів, що він говорить. Можливо з часом я трохи вивчу їх мову, хоч і важко буде знати, що він говорить. Та життя в їхньому світі допоможе з цим. Та сто років я в ніякому разі не збираюся тут бути.
Вірі привів мене до струмка, й почав пити воду. Я теж не змушував себе чекати. Перебуваючи у клітці майже завжди хотілося пити.
- Як це по вашому? – сказав я. – Звісно він ні бе, ні ме. – промовив про себе. - Віріділюкс, – мовив я, тикнувши в нього пальцем. А тоді набрав в пригорщі води і сказав, – а це?
- Акуа.
- Акуа, – не знаю чи він зрозумів, та все ж я повторив вказуючи на воду. Вірі лише кивнув і сказав знову «Акуа». Цим я залишився задоволений.
Ми рушили далі.
***
Місце призначення мене дещо збентежило. Серед усього живого, побаченого тут мною – це було перше мертве дерево. На пагорбі височів сухий стовбур, розкидаючи безлисте гілля на всі сторони світу. В корінні була чорна овальна діра – вхід в підземелля. Щоб увійти у нього мені прийшлось пригнутися.
Спершу я нічого не бачив, окрім маленьких вогників. Та коли очі звикли до темряви, я побачив весь обсяг печери розміром із стадіон. На стелі печери розмістилися тисячі світлячків, які дарували хоч якесь джерело світла. По всьому периметру сиділи деформени. Замість зручного ліжка з м’яким матрацом слугувало сухе опавше листя.
В голові виникло сотні питань без відповіді. Чому тут, де цвіте все живе така гендерна нерівність? Чому ці створіння, хоч і жахливі на вигляд і низькі ростом змушені жити під землею. От у нас... А що у нас. Те ж саме. Хто має гроші і владу проживає без турбот. А голодні мусять тяжкою працею здобувати собі право на життя. Чому зовсім два різних світи мають одну і ту ж несправедливість.
Від роздумів у мене розболілася голова. Я зайняв своє місце, на яке вказав Вірі. Листя зашелестіло піді мною. Я ліг намагаючись заснути, та думки заважали полинути у сон. Та з часом я все-таки заснув.
***
Минали дні. Моє тіло було практично здорове. Лише легке накульгування нагадувало про смертельну аварію. З кожним днем я дізнавався нові слова, але створити повноцінне речення мені ще не вдавалося.
Одного дня Вірі повідомив мене, що за три дні я приступлю до праці. Це йому сказав один з ельфів. Яка саме праця мене чекає вони не повідомили.
Я дізнався, що деформенів тут проживає дві-три тисячі. Натомість народ драєдаліс нараховував двадцять одну особу. З них двоє дітей. Мене цікавило питання, як два десятка можуть правити іншим народом, який перевищує їх в сотню разів. Та отримати відповідь я не міг, хоч і намагався безліч разів показати питання за допомогою жестів та моїх нарисів на піску. Можливо вони з легкістю скинули з престолу ельфів, але я ще не знаю, що їх тримає на верхівці.
За три дні, як і казав Вірі, я приступив до роботи. Я як і більшість доглядав за рослинністю лісу та за доставкою води. Вірі працював у так званій розвідці, перетворюючись на фею, він проникав у різноманітні світи. Попри всі мої намагання потрапити туди я завжди опинявся на доставці. Мені до нестями хотілося потрапити додому, поглянути хоч одним оком на свою донечку та дружину. Ще були помічники ельфів, я б сказав – слуги. Вони також брали участь у приготуванні живильної води – вівентем. Саме вона продовжувала життя і давала сили. Кожен на початку дня отримував свою порцію. Як не дивно порції вистачало на цілий день, а зранку починалася справжня спрага.
Я поставив собі ціль – роздобути якнайбільше пляшечок з цілющою рідиною. Впродовж десятка днів, ціль так і залишалася незмінною. Усі намагання заощадити воду були провальні. Ще до обіду наступала безмежна спрага, наче похмілля після доброї гулянки. До одного дня коли пропало дитя ельфа. Саме тоді скриня з водою була без нагляду. Я взяв дві пляшечки: одну – випив, іншу – сховав. Вирушивши разом з пошуковою групою, я мав намір накивати п’ятами.
Група рухалася жваво і без зупинок. З кожною сотнею кроків декілька осіб розходилися, аби збільшити радіус пошуків. «Я теж маю відділитися від групи», – постійно повторював не промовляючи ні слова з вуст.
Перше, що я зробив покинувши групу – сів, аби перевести дух та дати відпочити тілу. Через двадцять хвилин я все-таки рушив далі. Я йшов з надією, що загубившись мене не стануть шукати відразу. А там, можливо зустріну якесь життя і попрошу допомоги повернутися до моєї сім’ї.
Поволі темніло, сонце неспішно спускалося за горизонт. Я побачив кінець зеленої долини, а достигнувши її кордонів, моїм очам відкрився безмежний вид пустелі. На піску я побачив чиїсь сліди. Я рушив за ними. Сліди були злегка розвіяні вітром, хоч із самого ранку я не відчував жодного його пориву. Не знаю чому, але я йшов по слідах. Сонце безжально палило, не дивлячись, що воно опускається за обрій. Сили покидали мене, тож довго не роздумуючи, я ліг на верхівці дюни. Сил ще б вистачило спуститися з неї, але перспектива бути заметеним піском зовсім не надавала натхнення.
Прокинувшись від холоду, я поглянув на беззоряне небо, де пустелю ледь освітлювало два молодих місяці. Я розтирав своє тіло, аби хоч трохи зігрітися, а тоді вирушив знову в дорогу. Рух тіла дарував невелике тепло, але і його було мало. Бігти не було сил, та і пустеля не найкраще місце для бігу. Коли сонце показало перші промені у мене за спиною, я обернувся аби зігріти обличчя. Здається, за одну мить тепло розпливлося по всьому тілу. Я впав на спину, від задоволення заплющивши очі. За хвилину я уже спав.
Прокинувшись, відразу випив єдиний флакон води. Сили наповнювали мене, але цілюща рідина не рятувала від безжальної спеки. Я продовжив рух. Сонце було в зеніті, і від нього нікуди не сховатися.
Не знаю, чи це співпадіння чи просто везіння, але я не загубив невідомі сліди. Крокуючи безмежними пісками, нерідко опинявся навколішках, рачки продовжуючи рух. Знайшовши за кілька годин перший затінок, я розлігся й зробив годинний перерив. Моє тіло боліло і бажало води. Вперше порції води не вистачило для цілого дня.
Через кілька годин я побачив обриси лісу. Не знаю чи це реальність, чи міраж, а можливо я повільно втрачаю глузд. Шлях був довгий, але я не втрачав надії дійти до дерев ще до темряви. Сонце ховало останні промені, коли я дійшов до зеленої трави і від щастя звалився на коліна.
Вечірню темряву розвіяли дюжина вогнів і всі навколо мене. Деформени тримали факели. Крізь юрбу пробився до мене ельф і промовив:
- З повернення. Ти подолав нелегкий шлях, аби повернутися назад. Як і більшість членів ради здогадалася – ти не втратиш першу можливість накивати п’ятами. Тому ми підготували тобі ось таку провокацію. Тобі пощастило, що ти не звернув із шляху, залишеним нашим братом. Ще нікому в нормальній подобі не вдавалося подолати ці піски. Завтра на тебе чекає суд.
Мене завели до печери. Я не звертав увагу ні на що. Мене в один час зацікавили слова, а з іншого боку дещо засмутили. Весь пройдений шлях був нічого не вартий. Вони змусили мене покласти свої сили і волю на вівтар виживання, лише щоб переконатися, чи не захочу я втекти. А тепер мене чекає суд. Цікаво, що в них за покарання. Ще сто років у рабстві? Нічого, не вся надія втрачена. Якщо нікому не вдавалося перетнути цю пустелю, це не означає, що я її не здолаю. Лише потрібно трішки зачекати й створити запас цілющої води. Треба трішки зачекати, лише трішки. Не сумуйте, мої любі. Я скоро вирвуся з цього світу й повернуся до вас.
***
Я міцно спав, коли мене розбудили й повели у знайоме місце на дереві. Ранок був теплий та сонячний. Цікаво пустеля огортає його з усіх сторін. Треба буде розпитати про це Вірі.
Піднявшись на гору на мене чекали ті ж самі п’ять ельфів, що і минулий раз. Першим почав сивоволосий ельф. Здається, він починав і минулий раз, можливо він тут головний, чи можливо це просто співпадіння.
- Матвій, вітаю тебе. Ти порушив наш закон та не дослухався до нашого застереження, намагаючись залишити нас не відпрацювавши свій борг. Окрім цього, ти здійснив крадіжку вівентем. Рада присудила тобі два роки без вівентем.
Я стояв розгублений. Все відбувалося зовсім інакше як у нашому світі. Не було слухання й допиту. Оголосивши вирок п’ятірка розвернулася, щоб полишити простору кімнату. Я лише встиг із розчарування промовити:
- А як же я проживу без води?
- Ти отримуватимеш вівентем один раз на два дні, протягом чотирьох років. - відповів ельф в білих шатах й зник з мого виду.
Я спустився і мене провели до місця праці. Тепер виконував один обов’язок – доставка води до ельфійського помешкання. Від роботи боліли ноги і спина. Руки вкрили мозолі. Як не дивно втома приходила ввечері, коли лягаєш на своє спальне місце покрите листям.
Йшли дні, тижні, а за ними місяці. Мою другу спробу вкрасти знову помітили, хоча я був цілком впевнений, що ніхто не бачить моїх дій, все відбувалося як завжди. За свій вчинок я отримав ще один рік без цілющою рідини.
Я постійно вивчав місцеву мову, але не достатньо, щоб задати Вірі свої тисячу і одне запитання. Та за шість років мені вдалося її освоїти. Ви запитаєте звідки така цифра? Саме тоді минув термін мого покарання. А через кілька днів я почав розмову з Вірі.
Пам’ятаю, я прийшов з праці не так втомлений як зазвичай. Вірі сидів на своєму місці у печері. Він був сам. Його зелене обличчя роздумувало над чимось приємним. Його посмішка розтягнута до вух хоч і трішки прикрашала потворне обличчя.
- Вірі, – від несподіванки він здригнувся. – Вірі, я маю кілька питань.
- Знову ти зі своїми дурними питаннями. Ти вже здається добре розмовляєш нашою мовою.
- Та ні, інше. Я хочу запитати тебе про життя у вашому світі.
- Ти і так знаєш, що тут і як. Не перший рік тут перебуваєш.
- Ні, ти не зрозумів. Я хочу запитати, чому таких як ти тисячі, а вами правлять два десятки ельфів?
- А хто такі ельфи? – здивовано запитав Вірі. Звісно він не знав хто такі ельфи. Це ж я їх так називаю, аби не зламати собі язика.
- Драєдаліс. – коротко відповів я.
- Це сталося багато поколінь тому, а ми – деформети живемо більше двох з половиною сотень років. Коли це сталося невідомо. Якщо вірити розповідям мого діда, а він чув це від свого батька, колись пустелі не було. Замість неї були безмежні степи та квітучі лани. Земля кормила наш народ як рослиною так і твариною їжею. Але однієї ночі один з нашого народу побачив сонце, що падало з неба. Ніч змінила день, а сонце наближалося до поки за кілька днів не досягнуло землі.
- Це мабуть був метеорит. – перебив я його, проте він не зрозумів моїх слів. – Не зважай. Продовжуй. – промовив я уже на їх мові.
- Наш народ мав знамення: коли сонце впаде - життя занепаде. Ці рядки знав кожен. Аби захиститися ми сховалися під землею. Провели там кілька місяців, допоки наші запаси їжі не закінчилися. Ми були прекрасні, багаті та працелюбні. А тепер поглянь на що ми перетворилися, – й показав на своє обличчя. – Після падіння сонця багато деформенів загинуло. Тих хто вижив – забирав голод. Наша родюча земля перетворилася на пісок. Ми розділилися на групи і розійшлися у пошуках їжі та хорошої землі. Одній із груп вдалося знайти зелений ліс. Драєдаліс якось вдалося вберегти свою землю від впавшого сонця. За місце в зеленому шатрі та за їжу ми повинні були доглядати за лісом та слугувати драєдалісам до кінця свого віку. Свій обов’язок ми виконуємо, так як праці наш народ не цурався. Та й з самого дитинства привчаємо до неї своїх дітей. Та замість їжі нам дали вівентем, що цілком заміняло їжу та всі її можливості.
- Але чому вас поселили під землею з сухим деревом?
- З самого початку, ми теж жили на деревах. Ліс розростався. Але за кілька місяців усе змінилося. Було у нас деформенське свято, я вже не пам’ятаю як воно звалося, але знаю, що його святкували п’ятнадцять днів. Під час святкування наш народ забув про свій головний обов’язок – доглядати за деревами. Ці дерева незвичайні. Вони вимагають догляду кожних чотири дні. На п’ятий день святкування драєдаліс помітили, що дерева втрачають життя. Вони кинулися рятувати їх. Їм це вдалося, окрім одного. Деформети були вперше покарані. Їх виселили з дерев і поселили внизу. Щоб не забували про провину, поселили під мертвим деревом арбо. Від того дня жодне народне свято не святкувалося. Ми не маємо часу на святкування, нам потрібно виконувати свій обов’язок.
- А хіба це справедливо працювати без відпочинку?
- У нас немає іншого виходу. Не служити драєдаліс означає не мати їжі.
- А що сталося з іншими групами?
- Ніхто нічого про них не чув. Можливо, вони знайшли десь своє місце і влаштували своє життя, а можливо згинули, – й тяжко здихнувши він опустив голову.
- Вірі, а розкажи як ви потрапляєте у мій світ.
- Нам дають крила. А ще ми стаємо прекрасними, набуваючи їх мініатюрну подобу. Ми відправляємось крізь пустелю в одне і теж саме місце, де росте могутнє і дивовижне дерево, покрите сотнею тунелів. Тунелі вкриті різнобарвними хвилеподібними лініями. Крізь них ми і потрапляємо в різні світи. Деякі тунелі ведуть і у ваш світ.
- А навіщо ви відвідуєте всі ці світи.
- Щоб дізнатися, що там відбувається. Чи не закінчує своє існування один із них. Або ж принести деякі речі, по які нас відправляють.
Я слухав немов дитина, зачарований захоплюючою історією про подорожування світами. Я дізнався як вони проносять різноманітні речі у цей світ. А одного разу, однією із речей став я сам. Та найбільше мене цікавив час, а точніше його відлік. По своєму відображенні у воді я мало змінився. Невелика борода з’явилася на моєму обличчі. У нашому світі така з’явиться менше ніж за шість місяців. Можливо рік у цьому світі дорівнює місяцю у нашому. Я надіявся на це. Надіявся ще зустріти свою Катю. Я так сумую за нею, але нажаль, з кожним днем її лице розвіюється у моїй пам’яті. А обличчя моєї доньки я взагалі забув. На мої прохання відвідати їх я отримував відмову. Але одне прохання все-таки виконали, хоч і не відразу – я отримав можливість писати свої спогади і події, які сталися зі мною у цьому дивному світі.
***
Я кілька тижнів роздумував, як мені використати інформацію, яку мені надав Вірі. Він повністю відмовлявся переносити мене у мій світ. Втекти без запасів води, у пошуках дерева видавалось зовсім безглуздим, так як без значного запасу вівентему йти у пустелю – це чисте самогубство. Тож у мене залишився єдиний варіант – заколот.
У нашому світі революція неодноразово показувала як можна круто поміняти владу. Це єдиний шанс потрапити додому. Скільки вона триватиме? Не знаю, можливо місяць, щонайбільше рік, що значно менше одного століття рабства. Тай не думаю, що скинути з влади два десятки осіб буде проблемою. Залишилося знайти підходящі слова, аби запалити іскру у сухому хмизу.
Ввечері, коли всі зібралися я розпочав своє дійство.
- Шановні! Послухайте мене, – мій голос тремтів, але з кожним словом набирав впевненості. – Я знаю вашу історію. Я знаю, що довелося пройти вашим предкам аби ви всі були тут. Ви служите драєдаліс вже багато століть. Служите вірно, не покладаючи рук. Ви не маєте коли відпочити, щоб хоча б один день мати змогу провести день так, як вам заманеться, – здається мої слова зацікавили їх. Всі їх погляди були прикуті до мене. – Знаю, що ваші пращури уклали договір з ними, що служитимуть їм до кінця свого віку. І їх вік минув, і настав ваш вік. Я не говорю, що ви повинні все кинути і почати жити так, як вам заманеться. Потрібен рівноцінний поділ праці. Вони повинні працювати так само як і ви, а не керувати вами.
Що я далі говорив, я і сам не пам’ятаю. Але слова заділи майже кожного. Були і противники революції. Серед них був і Вірі. Складалося враження, що четверта частина була задоволена своїм життям. Та не дивлячись на них, ми вирішили діяти негайно.
Гуртом вийшли до високого дуба. Напевне, хтось доповів про повстання, так як один із ельфів чекав внизу на нас. Оточивши його він лише промовив: «Йдіть, і повертайся завтра. Тоді ми і оголосимо своє рішення.» По закінченню своїх слів він піднявся на гору. Ми повернулися до печери.
***
На ранок ми знову були біля могутнього дуба, чекали на ельфів. Через кілька хвилин всі члени родини спустилися, а ельф у білому сказав:
- Вітаю, вас. Наш мудрий народ хоче почути ваші умови.
- Хочемо, щоб ви також працювали! – вигукнув хтось з натовпу.
- І щоб був один вихідний на десяток днів! – я хотів крикнути один день на тиждень, та мене хтось випередив.
- Щоб ми жили на деревах!
Вигуки припинилися. Не так я собі уявляв революцію повалення ельфів. Порадившись і за хвилину ельф в білому промовив.
- Хочете, щоб ми працювали. Я скажу вам. Ми не сиділи без праці, тільки праця наша непомітна. Ну що ж, хочете щоб ми доглядали за садом, нехай буде так, – я вигукнув «Ура!» і решта за мною підхопила. Дочекавшись коли ми стихнемо, ельф продовжив. – Ви просите про вихідний кожен десятий день, нехай рахунок почнеться від сьогодні, – тут же звуки радості голосили без мого запалу. – І останнє. Ви хочете жити на деревах? Так живіть, але пам’ятайте, будуватися ви будете без нашої допомоги у вільний час.
- Рівність між драєдаліс та деформенами! – вигукнув я. Ельф оглянувся. Сивий драєдаліс лише кивнув головою, а тоді ельф в білих шатах відповів:
- Нехай буде так. А тепер до праці.
Всі розійшлися у радостях, перемовляючись один з одним. Як на диво, робочий день швидко минув.
***
Ельфи як і обіцяли доглядали за лісом. Але більшість деформенів більше розмовляли й займалися своїми справами ніж працювали. Так минали дні за днями, до поки не почався перший вихідний.
Не пройшло і десяти днів, як знову зібралися два народи біля старого і могучого дуба. Деформени щось обурливо обговорювали між собою.
- Де вівентем? – обурливо хтось крикнув, а його крик підхопили ще кілька десятків осіб.
- Запас закінчився, – вигукнув хтось із групи, які допомагали варити цілющий напій. – Останній раз, коли ми готували вівентем, ми використали останні залишки зілля потіо, яке заготовляли і давали драєдаліс.
- Річ у тім, – спокійно промовив сивий ельф, – що зілля потіо потребує особливих умов та догляду. Збирання його цвіту дуже клопітке. Але ви всі захотіли, щоб ми працювали і були рівні. Наглядаючи як ви працювали усі ці дев’ять днів, можу сказати, що ви не дуже старалися. Ваші вчинки не лишили нам іншого виходу, як доглядати за садом самостійно, покинувши вирощування потіо на основі якого виготовляється вівентем, так як цього напою наш народ не потребує.
Всі почали шепотітися між собою, поки Вірі не крикнув:
- А я говорив, що ваша революція нічого не дасть. І ось ми бачимо наслідки. Пропоную повернути все як було, – його слова підтримали інші. Та сивий ельф продовжив:
- Аби повернути все як було вам потрібно здати ініціатора цього бунту. Віддавши його нам, ви будете отримувати вівінтем як і раніше, окрім сьогоднішнього дня, так як нам його потрібно приготувати. Ви як і раніше будете жити у печері під сухим арбо. Щодо вільного дня, нехай буде кожен десятий день вільний. Так як немає вівентему – сьогодні день вільний.
Почувши ці слова, мене усі оточили і відвели до ельфів. Покарання дали мені жорстке: двадцять п’ять років без вівентему та позбавлення письма. Пишучи ці рядки мене огортає смуток, завтра прийдеться попрощатися з письмом до кінця віку. Того ж ранку мені прийшлося жити окремо від деформенів, ті не захотіли мешкати поруч зі мною, хоч і завдяки мені отримали вільний десятий день. Я став самотній. Що буде далі я не знаю. Але мені треба вибратися із цього світу, назад, додому, до моєї сім’ї. Сумую за вами, любі.
***
Маленьку кімнату освітлювали три вогники, хаотично переміщуючись по стелі. Біля вікна стояло дитяче ліжечко. Біля нього лежали декілька ляльок і м’яких іграшок. Лише плюшевий заєць удостоювався честі спати на м’якому ліжку під теплим покривалом, поруч з його власницею.
Раптом посеред стіни отворився різнобарвний тунель, освітлюючи кімнату райдужним світлом. З тунелю показалася нога, за нею з’явилося все тіло чоловіка. Тунель зник, а за ним зникло і світло. Лише залишилося три вогники на стелі.
Чоловік оглянув кімнату. Нічого знайомого він не зустрів. Він поглянув на вогники, які мерехтіли по стелі й промовив про себе: «Здається кілька світлячків проникли разом зі мною». Різноманітні речі наповнювали кімнату, але для чого вони слугували старий не розумів. Помітивши не порожнє ліжко, чоловік затамував подих, а у його голові лише минула одна думка: «Мирося?».
Він ступив крок, зробив ще один, а тоді щось зачепив. У кімнаті пронеслося дзвінке «Дзинь!». Дівчина спохопилася й сіла, зпросоння промовивши:
- Хто тут?
Вона дивилася на старого худого чоловіка, потираючи час від часу очі двома маленькими кулачками. Вона оглянула його з ніг до голови. Єдине, що їй прийшло до голови – Санта. Але інші думки, що чоловік без червоного костюма та без мішка відкинула, і вона лише стиха промовила:
- Хто це?
Чоловік дивився на дитя й роздумував. Їй десь п’ять років. Це не була його донька, хоча він практично забув її обличчя. Але очі, ці зелені очі були її. Здається, ще якісь риси нагадують її, але згадати які він не міг. Чоловік ступив крок і невпевнено промовив:
- Це я, – завів розмову з кимось у перше за багато років, а тоді підійшов до ліжка і присів. – А як тебе звати?
- Маса. – все ще сонно промовила дівча.
- А як звуть твою маму?
- Милослава. – гаркаво сказала дитина. – А ти Санта?
- Ні, я не Санта, я твій дідусь - Матвій. А у тебе є бабуся Катя? – з посмішкою відповів чоловік.
- Є, вона спить у своїй кімнаті. Тепел у мене два дідуся?
- Так. – відповів старий задумуючись над роками.
«Скільки це часу минуло. Там я провів п’ятдесят років. А тут скільки минуло? Скільки було Миросі, коли я потрапив цей світ? – він і не помітив, як взявся обома руками за волосся. – Здається, вона була такого ж віку. Тоді минуло десь двадцять-двадцять п’ять».
- Дідусю, з тобою все добле?
- Га? – відповів чоловік виринаючи з думок. – Так, все добре. Ти лягай. Ніч уже за вікном.
- А лоскажи мені каску, – Матвій на мить завагався. Він забув усі казки, що знав. – Будь ласка, – й поглянула на нього милими зеленими оченятами.
Чоловік почав розповідати те, що знав. Розповідаючи, погладжував волосся внучці. Він розповідав про ельфів та фей, які врятували життя хлопцю. Він не хотів розповідати їй свою історію, але не помітив як історія про хлопця плавно перейшла в історію його життя. За кілька хвилин дівча спало солодким сном, а він продовжував розповідати занурюючись в свої спогади все глибше і глибше.
Повз кімнату проходила стара жінка. Вона почула дивні звуки з кімнати внучки. Жінка відкрила двері, аби запитати дівчину чому та не спить. Вона поглянула на худу постать, що сиділа на краю ліжка. Жінка заціпеніла від несподіванки. Хотіла щось промовити, але їх погляди зустрілися.
Чоловік повільно підвівся й підійшов до жінки. Вона так сильно змінилася і постаріла. По її очах бігли сльози. Матвій обійняв жінку, а та відповіла взаємністю, пригорнувши щупле тіло. Його довге волосся вкривала сивина, а обличчя густа борода. Крізь сльози вона промовила:
- Де ти був всі ці роки?
Він нічого не відповів. Не знав що сказати. Його руку пробив струм. Очі чоловіка наповнилися слізьми й покотилися по щоках. «Ще п’ять хвилин. Благаю, дайте ще п’ять хвилин», - подумки промовив чоловік.
- Слава! Біжи сюди! - крикнула жінка з усіх сил, що були. Від крику проснулася і Маша. Вона сиділа в ліжку в не в змозі зрозуміти, що відбувається.
Матвій ненавидів себе. Ненавидів за те, що захопився своєю історією і не зміг побути довше з дружиною. Ненавидів за те, що пропустив багато років. Що не бачив як його донька виросла, закінчила школу, одружилася та народила доньку. Ненавидів за те, що гнав на автомобілі того фатального вечора через, що потрапив у рабство.
За спиною заграло світло.
- Мені треба йти, – промовив чоловік, відпустивши дружину і витираючи сльози. – Я ще повернусь. Я обіцяю. Я щось придумаю, – й востаннє поглянув на дружину.
До кімнати вбігла молода жінка. Вона встала немов вкопана, не розуміючи, що відбувається. Чоловік на мить глянув на лице доньки, коли його охопили кілька рук і затягли у тунель. Портал закрився, а на місці нього залишилися кілька списаних сторінок. Їх помітить Маша лише зранку.
Дві жінки стояли у кімнаті, одна з жінок крізь сльози промовила:
- Це був твій батько.
|
Рассказ открыт для комментариев