07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 53 (весна 2020) Приём рассказов

Автор: ЧучундрУА Количество символов: 25364
Конкурс горору Фінал
рассказ открыт для комментариев

aq020 Поріддя


    

    «Не хвали день, доки не пережив, а жінку – до смерти!»
    Схоже, літній гуцул, котрий випасав коней на полонині під Сивулею, знав, про що казав. Шкода, що ми з Остапом не повірили його безапеляційному вердиктові: «Звечора буде моква», – погода-бо стояла така, що, здавалось, у небі дзвеніло.
    Удвічі прикро, що ми не дослухались до його настанови щодо обраного маршруту. Старий не радив збочувати на захід – ліси там, мовляв, глухі, неходжені. До того ж десь у тому керунку живуть «темні» – відлюдники, що здавна не пристають із місцевими жителями, не мають ні церкви, ні цвинтаря й звісні як народ непевний.
    – Дід нас явно морочить, – озвучив мої підозри Остап за першим-таки скрутом стежки. – Ач, лякати надумав, старий шкарбун.
    – Думаю, він там знає грибні чи ягідні пасма, от і віднаджує чужинців, – згодився я.
    Відтак ми, звірившись із компасом і проваджені бісом суперечності, почвалали акурат у заказаному напрямку. Тим більше, що новий маршрут якнайкраще відповідав нашим сподіванкам – побільше бездоріжжя, екстриму та нових вражень.
    Довколишні ліси направду виявились малопрохідними. Люди в ці нетрі, як виглядало, не потикались. Нечисленні стежки, стрінуті нами, протоптали тварини.
    Спочатку мандрівка проходила пречудово – приємне сухе тепло, скісні смуги сонячного проміння на смерекових стовбурах, лункий хорал вітру в темно-зелених кронах, запаморочливий запах живиці, різнотрав’я і нагрітої глиці…
    Але після обіду де не взялися хмари й шпарко обложили небосхил. Освіжаючий легіт змінився поривчастим шквалом, від чого ліс загудів похмуро й тривожно. Почало стрімко сутеніти. За поблизькими кичерами кілька разів протяжно гуркнуло.
    – Кепська справа, – сказав Остап, і на його добродушному лиці з кирпатим носом і кучерявою борідкою проступив неспокій. – Що робитимемо?
    Я роззирнувся – звідусіль їжилися суцільні хащі. Що найгірше – негода заскочила нас на крутосхилі. Либонь, намет тут ще сяк-так можна було нап’ясти, але під час грози згірком потече вода…
    – Треба зійти в долину. Принаймні якнайнижче. Може, натрапимо на рівну місцину.
    Ми прискорили крок, наскільки це було можливо на природному серпантині. Небо у просвітах смерекової чатини набухало темною вологою, все дужче кошлатилось хмаровищами. Гроза намічалась неабияка.
    Раптом Остап, що йшов попереду, здивовано скрикнув.
    – Що там? – стривожився я, наближаючись.
    – Дорога! – в голосі мого друга радість змішувалася зі збентеженням.
    То справді виявився битий шлях – старий, але добротний, доглянутий. Вочевидь, ним часто користувалися. Окрім численних слідів, на утрамбованій глині було повно овечих буруб’яхів, траплялися й коров’ячі коржі.
    – Звідки тут дорога? – звів на мене очі Остап. – У такій-бо глушині?
    – Гадаю, десь поблизу людське житло – найпевніше, кошара, – я схилився, роздивляючись відбитки ратиць. – Сліди свіжі, худобу тут прогнали недавно, щонайпізніше вчора.
    – А може, це оті… затюкані? – вишкірився мій друг.
    – Темні, – й собі посміхнувся я. – Що, втім, одне й те ж. Та нам-бо яка різниця? Головне – знайдемо прихисток од бурі. В горах зазвичай не відмовляють у гостинності мандрівникам.
    – Ось тільки старий пройдисвіт відгукувався про них не вельми схвально.
    Я знизав плечима.
    – Такий талан усіх безлюдьків. Що невідоме, те апріорі страшне. Думаю, на ділі оті «темні» – не що інше, як якась тоталітарна секта. Ну, з тих диваків, яким віра забороняє ходити до школи, користуватись мобільником чи носити штани. Насправді це, мабуть, цілком сумирні люди.
    – Еге ж, – покивав Остап лицемірно. – Чого ж вони тоді в такі нетрі запорпались?
    – А щоб не діставали їх розумники на кшталт тебе, – цієї миті згори пороснуло першими краплями, мовби хтось із високості недвозначно натякав припинити балаканину. – Загалом, давай визначатися: мокнутимемо тут, чи пошукаємо нормальне укриття?
    – М-м, укриття звучить краще, – легко попустився Остап. – Але… – він безпорадно роззирнувся, – в який бік рушати?
    – Байдуже, – махнув я рукою. – Кудись дорога та й виведе…
    – Браво!
    – Хоча… Здоровий глузд підказує, що треба йти долі схилом. Людське житло більше шансів зустріти внизу, тоді як пасовище – навпаки, на верховині.
    – Логічно, – визнав Остап. – То гайда, поки не змокли до нитки.
    Дощ припустив рясніше, однак його поки що затримували крислаті верховіття дерев. Тож ми поспіхом рушили під укіс, на ходу діставши дощовики й перетворюючись для стороннього спостерігача на двійко горбатих постапокаліптичних старців.
    Про красоти Карпат кожен чував чимало. І за хорошої погоди це щира правда. Але коли в лице швиргає дощем, а під ногами чвакає перемішана з глицею глина консистенції рідкого гуано, все хороше миттю забувається. Гори стають ворожими, непривітними, й навіть гіркуватий запах вогкого лісу викликає роздратування.
    Перспектива скорої бурі аж ніяк не додавала нам оптимізму, змушуючи все пришвидшувати ходу. На щастя, дощ невдовзі трохи вщух, хоча, без сумніву, то був лише короткий передих, і ним належало скористатися щонайкраще.
    Ми так зосередились на шляху та насущних клопотах, що, коли після чергового закруту зненацька посвітліло, непорозуміло спинилися, мружачись. Смереки попереду розступились, і нашим поглядам відкрилося устя тісної долини, яку звідусіль обступали порослі понурим пралісом гори.
    – Здається, прийшли, – промимрив Остап, прокліпавшись. – Знати б іще куди?
    – Онде! – придивившись, я вказав на темну масу, що бовваніла віддалік, схована чагарями й сутінковою імлою.
    Мій друг із сумнівом похитав головою.
    – Виглядає не надто жваво. Жодного вогника.
    – Звісно, електрики тут ми не знайдемо, – саркастично посміхнувся я. – Люксусових вигод, либонь, теж. Але принаймні збережемо п’яті точки від дощу й холоду.
    – І то правда!
    Тут сліпуче сяйнула блискавка й гримнуло так, що, здалося, репнуло саме небо. Мимоволі ми поприсідали, а затим, мов ужалені, кинулись до невиразного громаддя в глибині долини.
    Що ближче ми підступали, то дивовижніша картина відкривалася нашим очам. Те, що здаля сприймалося за опрічну будівлю, розросталося вшир і вгору, аж поки ми не опинились перед глухою стіною, певніше – частоколом із грубих обкорених колод у два людські зрости заввишки. Дерево було темним од часу й полискувало в останніх відсвітах майже згаслого дня, мов полите олією.
    – Трясця! – вилаявся Остап, різко спиняючись. – Це ще що за громадище?
    – Ну, – відхекавшись, пожартував я, – може, декорації до якогось історичного фільму?
    Насправді мені було не до сміху. Стіна-бо дихала похмурою чужорідністю, мовби перенеслася в наш час із глибин минулого. Хтозна, що ховалося за нею?
    – Тільки не кажи, що це кошара, – відмахнувся мій друг. – Така обора витримає й натиск слона.
    Я гмикнув.
    – Тут не водиться нічого більшого за ведмедя, заспокойся. Думаю, це поселення отих… неписьменних. І стіна – не для захисту, а радше щоб одгородитися від сторонніх очей.
    – Такими-бо колодами? – скептично прискалив око Остап. – Ну-ну… Проте що ж нам робити?
    – Стукайте, і вам відчинять, – я вказав на вузьку браму, що невиразно вимальовувалася на тлі гостроколу.
    Ми звільна приступили до воріт, зупинилися, прислухаючись. Чутно було тільки лункий клекіт лісу й лопотіння дощових крапель по дощовиках. Із-за стіни не долинало ні звуку. Це було дивно й неабияк насторожувало.
    – І запаху диму не чутно, – зауважив Остап пошепки.
    – Мабуть, вони вечеряють рано, – мої дотепи ставали дедалі силуванішими.
    – Ага, і спати лягають теж із курми… Стукай давай!
    Я гупнув кулаком об шорстку дошку. Звук вийшов глухий і тихий. Довелося повторити закаблуком – не набагато, втім, гучніше.
    – Так не годиться, – Остап видобув із наплічника сокирку й рішуче загримав у дерево обухом. Цього разу грюкіт здійнявся знатний – і мертвого підняв би.
    Однак реакції з-за брами не надійшло жодної.
    Кілька хвилин по тому Остап стомився й відступив.
    – Хай йому грець! Оце то гостинність!
    – Зажди-но, – рука моя раптом намацала над головою масивний брус, досі не помічений нами в сутінках. – А це що?
    – Засув, – констатував очевидне мій друг і чомусь із полегкістю зітхнув. – Отож, тут нікого нема.
    – Та мабуть, – у душі моїй зворухнувся хробачок тривоги. Здавалося, підстав для неї начебто не було, і все ж… Щось незвичне чаїлося в безмовності замкненої брами. Підозріле. І нехороше.
    Знову загриміло, мовби за сусідньою горою розвантажився титанічний самоскид із камінням. Дощ негайно ринув із тупою люттю, шиплячи цівками, мов розлючений смок.
    – Чорт, годі стовбичити тут, як йолопи! – похопився Остап. – Гайда всередину! Нам усього-бо й треба сховатись від негоди. Якщо господарі й повернуться, – в чому я сумніваюся, – думаю, вони пробачать нам таку неґречність.
    Я механічно кивнув і допоміг Остапові зняти з металевих гаків важкий прогонич, усе ще розмірковуючи про недоладність ситуації, в якій ми опинились. Якщо це кошара, чому вона порожня й замкнена ззовні? Худобі давно б годилося бути в загоні. А якщо перед нами село, то й узагалі нічого не зрозуміло. Де ділись люди й тварини? Адже на дорозі стрічалися сліди і тих і тих. Куди й навіщо вони пішли?
    Притомного пояснення ніяк не знаходилося, тож урешті довелося відкласти рефлексії до кращих часів. Позволікавши, ми із зусиллям прочинили стулку брами, протиснулися всередину – і сторопіли.
    Побачене приголомшило нас незгірш од удару мокрим мішком по тімені.
    Ми направду опинились у крихітному селі! Але воно докорінно відрізнялося від усіх раніше бачених поселень. Річ навіть не в тім, що найбільше довколишні споруди нагадували внутрішність прадавнього замку чи фортеці. Незнайомою, архаїчною була сама архітектура рублених будівель зі стрімкими дахами, вкритими потемнілим ґонтом і замшілою корою.
    Зачудовано роззираючись, ми вихоплювали з сутінків усе нові й нові деталі. Одразу під стіною тяглися довгі стодоли й стайні з односхилими спадистими дахами; двері їхні виходили на широку второвану вулицю, що, певне, оббігала поселення. На протилежному її боці тісно стояли вищі й охайніші будівлі – вочевидь, житлові, бо мали крихітні вузькі вікна. У них не було видно жодного проблиску. А в глибині, мабуть, у центрі села, височіла дебела споруда з вигадливими острішками і центральною конусуватою вежкою зі шпилем.
    Цю дивовижну картину оживляли тільки косі струмені дощу, що періщили по дахах і дзюрили зі стріх у все ширші калюжі на дорозі. Більше жодного поруху й жодного стороннього звуку ми так і не зауважили.
    – Агов! – гукнув Остап. – Є тут хто живий?
    Живих, вочевидь, не виявилось, тож нам лишалося самим спішно подбати про себе.
    – Давай знайдемо хоч якийсь сховок, – запропонував я, щулячись.
    Остап кивнув, і ми притьмом попрямували до найближчої стодоли. Та ба, вона виявилася замкненою на грубий навісний замок. Сусідня стайня – теж. Пройшли далі – та сама картина.
    – Що за мара! – розізлився мій друг. – Якого біса замикати господарські приміщення? Тут же наче самі свої живуть.
    – Від сторонських злодіїв, – гмикнув я невесело. – Вертаймося, далі йти нема сенсу. Краще заглянемо в котрусь хату.
    – Вони тим більше, мабуть, замкнені, – процідив Остап. Він добряче змок – благенький дощовик уже мало рятував од зливи.
    Як виявилося, мій друг мав рацію. Хоч у який будинок, зведений, схоже, без жодного цвяха, ми потикалися, всюди зустрічали глухі двері й закладені брусами віконниці.
    – Дивись! – раптом зраділо скрикнув Остап, штовхаючи мене під бік. – Світло!
    Та я вже й сам побачив мерехтливі червонуваті омахи, що показалися з-за рогу крайньої хижі. Ми прискорили крок і неждано вийшли на невеличкий майдан перед поміченою ще від брами головною будівлею поселення. Майдан був порожній, якщо не рахувати чималенького колодязя, що вивищувався в центрі. Його замшіле кам’яне цямриння прикривала дерев’яна ляда, поряд валялись якісь ланцюги – ними, певно, витягали цебра з водою.
    Двостулкові двері масивної споруди, схожої на химерну помісь оборога з каплицею, були навстіж розчинені. Саме з них цідилося тремтливе світіння, перемішуючи поблизькі тіні.
    Ми перезирнулися.
    – Мабуть, то церква чи щось на кшталт цього, – невпевнено припустив я.
    – Схоже на те. Правда, хреста не видно… Гадаєш, вони всередині?
    – Хто? Ти ж сам бачив – брама закладена ззовні, все позамикано...
    – А тут відчинено, ще й світло горить… Чи ж не дивина?
    Підозри й незбагненний острах зворухнулись у моєму серці з новою силою. Та водночас проклюнулось роздратування. Якого дідька? Хай що тут відбувається – чого нам боятись? Ми ж не грабіжники якісь. Усього-бо й потребуємо, що даху над головою.
    – Може, давай дивуватися всередині, раз є така змога? Там хоч сухо.
    Остап глипнув на мене чи то з захватом, чи з повагою, поплескав по плечу й першим рушив до освітленого входу. Я почимчикував услід, почуваючись ні в сих ні в тих.
    Минувши колодязь, ми ступили на похилий дощатий настил, котрий навіщось заміняв тут звичні сходи, й опинилися перед проймою – незугарно високою й широкою, начеб досередини заїжджали возом. Зібравшись із духом, сторожко зазирнули за поріг.
    Мабуть, кожен із нас підсвідомо сподівався побачити за дверима щось на взір пишного храмового убранства. Проте нас чекало розчарування. Рублені стіни споруди всередині виявилися так само голими, як і ззовні, без жодних прикрас. Про стелю й протилежну від входу стіну сказати щось було важко, вони потопали в густій тіні. Дощату підлогу вистилали оберемки сушених трав та зілля. Посеред приміщення тріпотіло озерце світла, осердям якого виявився чорний прямокутний поміст, заставлений череп’яними каганцями й мисочками з майже стопленими свічками, що страшенно чаділи. До нього вів менший, так само похилий пандус із дощок.
    У «церкві» було порожньо. Сильно пахло цвіллю, гарячим лоєм і, хоч як це дивно, якоюсь стравою. Але при цьому час від часу звідкись протягало солодкавим смородом.
    – Дивне місце, – здавлено пробурмотів Остап і, повагавшись, зайшов до будівлі. Я дістав ліхтарик і, злодійкувато озирнувшись, теж ступив уперед.
    Порошні конуси електричного світла хаотично застрибали, спотикаючись об ваговиті деталі незрозумілого інтер’єру. Навсібіч шугнули, заметалися тіні.
    – Та тут справжній свинюшник, – почулося ліворуч.
    Я посвітив туди – промінь ліхтарика вихопив клишоногі лавки вздовж стіни й довгий стіл на кобильницях, завалений недоїдками. Остапова постать нависала над ним, лице його кривилось від огиди.
    – Все вже протухло й підгнило, – констатував він. – Мабуть, бенкетували днів зо два тому.
    – Виходить, це всього лише громадська їдальня, – виснував я, казна-чому відітхнувши вільніше.
    Остап стенув плечем.
    – Може й так. Тільки прибирати за собою їх, мабуть, ніхто не вчив.
    – Темні, що ти хочеш? – засміявся я й прикусив губу, відчувши, що сміх тут не вельми доречний.
    Мій друг тим часом скинув дощовик і з полегкістю звільнився од наплічника. Поки я наслідував його приклад, Остап зацікавлено роззирався.
    – Центральний стіл, мабуть, для старшини призначений, – зауважив він. – Може, їхні очільники охайніші? Піду гляну, чи нема де незасміченого місця. Не ночувати ж нам серед покидьків.
    Перспектива провести ніч у цьому неподобному «храмі» викликала в мене мимовільну остуду. Навколишня атмосфера казна-чому навівала страх і пригнічення. Здавалося, звідкись згори чорними закіптюженими стінами в’язко стікає моторош.
    Я із зусиллям одігнав непрохані асоціації, й цієї хвилі почув, як десь далеко, можливо, в навколишніх лісах, глухо застукотіло, мовби хтось монотонно бив у бубон. Гіпнотичний ритм цього стукоту наганяв апатію, та водночас будив у душі безпричинну тривогу.
    – Ти чуєш? – хрипко спитав я друга.
    Той озирнувся.
    – Що? – прислухався. – Дощ шумить… Хоча ні… Якийсь стукіт.
    – Тамтами…
    Остап розреготався.
    – Друже, схаменись, тут тобі не Африка.
    – Так, звісно. Але мені це не подобається.
    – Що саме?
    – Все. Щось тут нечисто.
    Остап повернувся, поклав руки мені на плечі.
    – Думаю, це помисливість. Висповідайся старому дружбанові, облегши грішну душу.
    Я збентежено відвів погляд.
    – Іди к бісу. Я не можу пояснити, що тут діється й навіщо – і це починає мене лякати, – помовчавши, я додав: – Краще давай ушиватися звідси.
    – Добре, як скажеш, – легко згодився Остап. – Ось тільки дощ спиниться, і підемо. Краще заночувати десь інде. Незатишно тут, твоя правда.
    Скосивши око на вхід – дощ і не думав ущухати, стукіт теж не припинявся, – я зітхнув і прикляк на долівку.
    – Сядь, не маяч, – кинув роздратовано Остапові. – Із твоєї недоречної моторності за версту видно, що і в тебе нерви не на місці.
    – Ну так, – визнав він. – Але сидіти сиднем ще гірше. Краще полякаю тутешніх привидів.
    Звівши ліхтарик, він почав обережно здиратися рипучим пандусом. Я знічев’я слідкував, як промінь висвітлює поміж свічок металевий посуд – якісь дзбанки, чари, таці… великий полумисок, на якому, либонь, можна було подавати цілу свиню.
    – Що це вони тут лигали? – порушив мовчанку Остап. – Порції мовби для велетня… Ти ба, нічого не рушено, здається. Чому це? – він схилився, щось понюхав. – Фу-у, зіпсоване. Може, бенкет чомусь був знагла перерваний? – кинув він мені.
    – Не думаю, мешканці пішли звідси без поспіху, організовано, все надійно замкнувши й забравши худобу, – я в задумі покусав губу. – Начеб чогось боялися.
    – Ти ж сам казав, що тут не водиться нічого більшого за ведмедя, – заперечив Остап.
    Я помовчав.
    – Од ведмедя можна було сховатись за огорожею. Вони ж пішли геть, заклавши вхід…
    Раптом мене осяяло, і це осяяння було – мов довбнею по голові.
    – Остапе, вони боялися чогось усередині!.. – долаючи крижаний дрож, пробелькотів я.
    – Га? – неуважно спитав мій друг, силкуючись роздивитися щось перед собою. – Натякаєш на якусь пошесть? Це чимало б…
    Зненацька Остап закляк, мовби на нього напав правець, затим відсахнувся і прожогом зістрибнув із помосту, ледь не переламавши собі ноги. Схарапуджено заметався, розмахуючи руками, тоді враз переламався навпіл, і його жорстоко знудило.
    – Що трапилось? – остовпів я.
    Остап із надривом схлипнув, машинально втерся й позадкував до наплічника.
    – Там… там… – тремтячі руки мого друга заледве потрапляли в лямки; очі нагадували олов’яні кульки, в них хлюпотів дикий переляк. – Забираємося звідси! Ходу з цього клятого кодла!
    Мене не довелося прохати двічі – страх штука заразлива, а незбагненний – у стократ. Сяк-так похапавши речі, ми стрімголов вискочили під проливний дощ, але спохвату посковзнулись на мокрих дошках настилу й заорали носами в баюру обіч.
    Цієї миті звідкись здалеку крізь шипучу завісу зливи долинув протяжний і масний, невимовно сумовитий звук трембіти. Барабани на хвильку змовкли, а тоді зачастили з божевільною швидкістю, мовби захлинаючись панікою.
    І негайно ж десь зовсім поряд почувся гучний брязкіт ланцюгів. Ляда на колодязі, повз який нам належало пройти, підскочила, бридко гуркнувши. Раз, удруге…
    Ми забули про втечу. Ми забули про все на світі. Кожну часточку наших скоцюблених тіл скував такий дикий, мертвущий жах, що при всьому бажанні годі було бодай поворухнутися. Здавалося, з усіх органів чуття дієвими лишились тільки очі, вуха й ніс – і через них у душу вливалися нові й нові хвилі переляку.
    Третій удар зірвав ляду з ланцюгів, які, здається, її зазвичай утримували, й відкинув далеко вбік. Із надр колодязя вихопився і вперся в навислі хмари стовп рідкого синявого світіння, що розгоралося дедалі яскравіше. Водночас сапнуло таким гидомирним смородом, що засльозились очі. Барабанне стаккато здаля ще пришвидшилося. Вуха раптом різонув пронизливий стрекіт, од якого занили зуби, а по шкірі забігали міріади терпких мурашок.
    Щось вилазило з-під землі, щось небачене й невимовно маркітне!
    Якби ми могли, то неодмінно б міцно зажмурились. Та це виявилось понад людські сили, тож кожен з нас, напівпритомний од жаху, мусив до дна випити свою скорботну чашу.
    Мить – і ми побачили вихідця з незнаних пекельних безодень.
    Правдоподібніше, не зовсім побачили. Потвора світилася, мов гнилиця, але при цьому була майже прозорою, хоч ця прозорість постійно змінювала як барву, так і густину. Мабуть, її тіло взагалі було б невидимим за звичайних умов і при денному освітленні. Але злива абияк окреслювала всі нечестиві, богопротивні контури, надаючи їм консистенції рідкого скла.
    Я навіть не пробуватиму описати неподобну прояву. Це неможливо. Страхітливий виплодок мав мацаки спрута, павучі лапи, зазублені клешні й навіть недорозвинені перетинчасті крила. І багато, багато пащ, – манірно засупонених на подобу сфінктера, присоскоподібних та всіяних гостряками зубів. Але всі ці деталі мелькали без жодного ладу й симетрії, позаяк насправді чудовисько не мало фіксованої форми, повсякчас мінилося й перетікало з подоби в подобу, наче отруйливий туман…
    Вибираючись із колодязя ривками, мовби під власним тиском, як тісто з корита, воно видавало осоружний дражливий звук – начеб мокра гума рипіла по віконному склу…
    Вивалившись урешті в розкисле багно, монстр деякий час судомно качався в рідоті, від чого набув ще застрашливішого вигляду. По тому, стріпнувшись, зібгався у тремтючу драглеподібну гору й навально покотився до нас, розбризкуючи цівки болота.
    Частинкою свідомості, ще не остаточно пригашеної мертвотним страхом, я приречено розпрощався з життям. Рятунку не було.
    Проте останньої миті страховисько чомусь збочило й, не звернувши на нас уваги, проворно здерлося настилом. Перед входом до «каплиці» воно по-зміїному вигнулося й, несито гарикнувши, кулею увірвалось досередини. По хвилі до нас долинуло гучне чавкання й пожадливі смоктальні звуки.
    Потвора бенкетувала.
    Але ж…
    Додумати я не встиг. Крізь тіло мовби пропустили електричний розряд. Чари спали, досить було монстрові зникнути з очей. Ще секунду тому здавалося, що параліч не мине ніколи, що мені так і судилось померти серед бруду й жаху. Та, мабуть, наш організм наділений невідомими прихованими резервами, які проявляються лише щонайкритичнішої миті.
    Підострожений інстинктом самозбереження, я підхопився, з божевільною радістю зауваживши, що й Остап віднайшов змогу рухатися. Достатньо було обміну дикими поглядами, щоб узгодити наші наступні дії. А може, здоровий глузд усе вирішив за нас наперед?
    Не озираючись, ми дременули навтікача – Остап із наплічником, я порожнем, ніскільки не переймаючись цим. Життя було дорожче.
    Сам не знаю, як нам удалось віднайти зворотний шлях у плутанині незнайомих будівель. Свідомість узагалі не зафіксувала перебігу втечі. Трохи отямився я вже біля брами, коли протискувався поміж прохиленими стулками. Віддалік маячіли плечі Остапа.
    Раптом позаду лунко ревнуло. А може, то гуркнув грім – злива все ще бушувала, поливаючи ніч і довколишній ліс потоками дощу. Жижки мої зрадливо затрусилися, п’яти запекло вогнем. Та я, захлинаючись переполохом, змусив себе спинитись. Озирнувся.
    Поміж темними будівлями металася примарна світляна пляма. Ні, не металася – швидко наближалась. Наздоганяла!
    Я закричав – хрипко, з надсадою, наче з мене видирали нутрощі.
    Остап спіткнувся, прикляк, нестямно зиркнув у мій бік. Перегодом погляд його став осмисленим. Ніби долаючи спротив, мій друг кинувся назад. Певне, гадав, що мені потрібна допомога.
    Почасти так воно й було.
    – Брус! – перекрикуючи шум негоди, загорлав я. – Допоможи покласти на місце брус!
    Остап вирячився на мене, мов на причинного.
    – Ти здурів? Ноги в руки!
    Я мигцем позирнув через плече – жахливий приходень із потойбіччя був уже майже поряд.
    – Брус! – гаркнув я. – Інакше не втечемо!
    Здається, Остап зрозумів, бо схилився й почав гарячково нишпорити в багні.
    – Є!
    Брама здригнулася від дужого удару. Либонь, потвора двигнула собою об стіну неподалік, інакше нам прийшов би кінець. Важкий трупний сопух забив памороки. Оглушливо застрекотіло, мовби тисяча цвіркунів зіпнула в єдиному пориві.
    – Хутчій!
    Відчуваючи, як жили заледве не рвуться на шиї й руках, ми завдали брус і з зусиллям опустили на гаки.
    Саме вчасно! Важка туша тут-таки увігналася просто в стулки. Крізь шпари бризнув ядучий гній.
    Дошки жалібно затріщали, але витримали.
    Ми – ні.
    Забувши про все на світі, Остап і я стрімголов кинулись од проклятого поселення й, не розбираючи дороги, тікали, тікали, тікали… аж поки ноги відмовились нам служити. На щастя, це сталося вже під ранок і далеко бозна де. Звісно, належало ще витратити чимало часу й зусиль, щоб так-сяк зорієнтуватися й вийти до людей. Але то були дрібниці. Головне, що нам удалося вціліти (подряпини й забої не в рахунок). Опинитися серед звичного довкілля з його відомими небезпеками й викликами. Й при цьому, що найвтішніше, зберегти здоровий глузд.
    Трохи оклигавши, ми мовчки опорядилися, майже не розмовляючи. Серед білого дня всі нічні жахіття видавалися далекими й нереальними. Мабуть, кожен з нас щиро вірив – принаймні, сподівався, – що з часом усе забудеться, розмиється в пам’яті й сприйматиметься не більше ніж страшним сном. Якщо свідомо не будити тіней минулого, вони, можливо, заснуть навіки.
    З чим саме ми з Остапом зіткнулися в поселенні, що мали нещастя спостерігати – знати мені зовсім не кортіло. І так ясно, що то була нечестива проява з темного вивороту буття, котра бозна як і з якою метою вдерлася в підмісячний світ, осквернивши його своєю мерзотною присутністю. Яким боком до цього були причетні мешканці клятого вертепу серед гірських лісів – теж займало не надто. Вочевидь, не дарма їх називали «темними».
    Але одного я не міг собі пояснити: яким дивом ми уникли неминучої жаскої смерті? З якої примхи долі почвара не напала на нас одразу? Не помітила, чи її увага була відвернена іншим, важливішим?
    Ця гадка ніяк не давала мені спокою. Настільки, що я врешті не витримав.
    – Ота потороч… що її так принадило до «церкви»?..
    Обличчям Остапа майнула тінь минулого перестраху. Він спохмурнів, зціпивши зуби. Однак відповів.
    – Запах… її звичного пригощання.
    Я напружився, передчуваючи лихе, але нечистий усе ж смикнув мене за язик.
    – Що ти побачив там, на помості?
    Мій друг зблід і спазматично глитнув.
    – Пригадуєш, старий під Сивулею казав, що в «темних» нема цвинтаря?..
    Далі я не питав.

  Время приёма: 17:37 11.03.2020