 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Жінка йшла курною дорогою, не підіймаючи голови. Зачаївшись у чагарниках, Іван бачив її крізь гілки. Середнього віку, в тілі, але не товста, зігнута під вагою пакетів, вона простувала вперед, аж доки шлях їй не заступили двоє чоловіків. Давно неголені, без форми, але при зброї.
– Куди спішиш, кралю? – запитав один, безцеремонно вириваючи в неї ношу. – А що тут? Ні чорта собі, м’ясо! Танцюй, Кощію, у нас сьогодні бенкет.
– Тільки все не відбирайте, – ковтаючи сльози, попрохала жінка. – В мене хвора дитина вдома, йому їсти треба. Це я не для себе, а для сина дістала, присягаюся. Нікому більше про нього потурбуватися, після того як чоловік нас покинув…
– Покинув, кажеш? – озброєні перезирнулися й зловісно вишкірилися. – То ти, мабуть, скучила за чоловічою ласкою? Що ж, Кощію, здається, нас сьогодні не тільки нагодують, а й приголублять. Ходи-но до мене, кралю, розважимося…
– Ні! Не чіпайте мене! – жінка спробувала втекти, але говіркий вхопив її за руку і, вправно підставивши підніжку, повалив на землю. – Відпустіть! Спиніться, благаю! Допоможіть!
– Та не пручайся ти, сама ж цього хочеш…, – бурмотів чолов’яга, розриваючи на ній одяг. – Тільки собі гірше робиш. Кінчай смикатися, я сказав! Кощій, тримай її, бо це стерво сильне! Жиріють за нашими спинами, поки ми тут кров проливаємо.
Його мовчазний напарник, облишивши пакети, кинувся допомагати. Жінка відчайдушно боролася, плачучи й намагаючись вирватися. Терпіти далі це неподобство Іван не міг:
– Спиніться! – вигукнув він, вискакуючи з засідки й пересмикуючи затвор. Всі троє обернулися до нього, на мить замерши, а потім обидва чоловіки потягнулися до зброї. Іван вдарив чергою, не лишивши їм і шансу. Коли він відпустив гачок, то сильний штурхан змусив його скривитися від болю.
– Й що ти наробив, йолоп? – Дмитро спідлоба дивився на нього, зневажливо скривившись. – Казав же не висовуватися. Та що вже поробиш, ходімо звідси. Більше я тебе на вилазку не беру, шмаркач ти ще для цього…
Іван покірно плентався за старшим товаришем. Навіть після того, як дерева сховали від них дорогу, він чітко бачив стомлене пом’яте обличчя жінки, прошитої його кулями. Воно вже ніколи не зітреться з пам’яті юнака, переслідуючи мимовільного вбивцю до кінця його днів.
«На щастя, терпіти зосталося недовго», – всміхнувся Іван, ведучи автомобіль по вибоїнах ґрунтової дороги, що чим далі, тим більше нагадувала радше широку стежку. По обидва її боки височіли правічні сосни та ялиці, а ген вдалині, за дрімучими лісами, торкалися хмар гірські вершини. На одній з них він невдовзі і зустріне свій останній світанок, перш ніж розпрощається з життям.
Смерті Іван не боявся. Навіть навпаки, вирішивши накласти на себе руки, жадав її приходу, як спраглий води. На цьому світі його нічого не тримає, він живе позиченим життям, яке не приносить радості. Мертві ввижаються йому, кличуть до себе, то хто він, щоб їм опиратися? З рідними Іван попрощався, не сказавши їм правди, але вони лише зітхнули з полегшенням: життя з ним тяготило їх не менше, ніж його самого. Повернувшись зі Сходу, юнак немов опинився серед чужинців зі знайомими обличчями, яких начебто й пам’ятав, але серце мовчало. Тож всім покращало, коли він з’їхав.
Пістолет приємно відтягував кишеню шкіряної куртки. Форт-17, вітчизняний. Не нагородний, такого Іван не заслужив, а незаконно куплений в одного з товаришів по службі. Поряд лежав шоколадний батончик, що стане його останнім сніданком. Так, юнак старанно, до найменших дрібниць, продумав своє самогубство. Завтра він підійметься на Туркул і діждеться там світанку, з’їсть батончик, а потім пустить собі кулю в скроню. Звісно, взяту напрокат машину нікому буде повернути, але в цих штуках начебто є маячки, за якими компанія-власник їх відстежує, тож Іван сподівався, що його кончина не спричинить надто великих незручностей решті світу. «Якщо тобі власне життя не миле, це ще не привід псувати його іншим», – міркував він, беручи вліво, щоб ненароком не зачепити оголену дівчину на узбіччі.
«Що?» – промайнуло у нього в голові. Іван швидко обернувся, навіть пригальмувавши. Так і є, повністю роздягнена білявка, фігурі якої позаздрила б й антична богиня, безсоромно стояла під соснами, навіть не намагаючись прикритися. Помітивши, що Іван спинився, вона усміхнулася йому, підморгнула й зазивно поманила пальчиком. Шумно ковтнувши, юнак, не глушачи двигун, вийшов з машини, не надто тямлячи, що йому сказати чи зробити. Красуня між тим почала еротично пританцьовувати, пестячи своє оголене тіло й закусуючи пухкі, немов налиті кров’ю, вуста. Поки розгублений Іван марно шукав підходящі слова, позад нього почувся тріск зламаних гілок і пролунало:
– Яка ж я рада вас бачити!
Обернувшись, юнак мимоволі відсахнувся, ледь не заволавши від жаху. Жінка, що зверталася до нього, брудна й втомлена, приязно всміхалася, мимохідь витягуючи галузки з волосся. Середнього віку, в тілі, але не товста, з нещасним, немов пом’ятим обличчям. Тим самим обличчям, яке переслідувало Івана у його снах.
«Це видіння. Це точно має бути видіння», – в розпачі думав він, моргаючи до сліз, але жінка й не думала зникати. Натомість, трохи перепочивши, вона видала:
– Розумієте, мій чоловік, Роман, вже два тижні як пропав. Я намагаюся додзвонитися, але марно. «Немає зв’язку», кажуть. Він тут, у цій глушині, плановою обмоткою газопроводу займається, з бригадою. Тож я до поліції, а вони нічого. Кажуть, що він дорослий, тому ще рано його шукати. От я дітей лишила в подруги, а сама поїхала. Ледве автобусом сюди дісталася, а він далі не їде. В гори так, а до лісу ні. Я в місцевих дорогу спитала, вони вказали, та я… якось заблукала. Ці ліси такі підступні: начебто є стежка, а потім крок вправо, крок вліво й нема. Добре, хоч на дорогу вибралася і вас зустріла. Та що це з вами? Ви наче мерця побачили!
– Ви…ви…ви… Ви її бачите? – вирвалося у Івана, але, коли він обернувся, роздягненої білявки вже не було. «Все дивніше й дивніше», – промайнуло в нього у голові.
– Кого? – розгубилася жінка. – З вами точно все гаразд?
– Так, вибачте. Розморило щось, – пробурмотів він, дурнувато всміхаючись. «Поки підіграю їй, а там побачимо, – вирішив юнак, про всяк випадок пильно стежачи за кожним рухом жіночки. – Врешті-решт, я сам невдовзі приєднаюся до мерців, тому час перестати їх боятися».
– То ви мені допоможете? – запитала незнайомка. Іван широко всміхнувся.
– Звісно, – і, трохи подумавши, додав: – А чим?
– Знайти Романа, мого чоловіка, – пояснила вона. – Це тут недалечко. Спинитися біля чорного каменю, а потім йти вздовж труби, так мені розповідали.
– Гаразд, – юнак відчинив дверцята. – Сідайте.
– Що так просто? – жінка від несподіванки навіть позадкувала. – А ви не боїтеся, що це виявиться пастка чи щось подібне?
– Гадаєте, ви зможете мені нашкодити? – в одеському стилі відповів Іван. Враховуючи, що він був майже двічі вищим від неї, широкоплечим і зарослим жорсткою чорною щетиною, вона запізно подумала, що остерігатися варто було б їй. Але не стала.
– Гаразд, поїхали, – сівши в машину, рішуче заявила жінка. – Мене, до речі, Марією звуть.
– Іван, – відрекомендувався юнак, повертаючись на водійське сидіння. – От і познайомилися.
– Он він, он! – десь через десять хвилин оголосила Марія, ледь не вискакуючи з машини. – Он чорний камінь, а за ним і труба. І як я тільки першого разу його проминула? Спиніться тут. Дуже вам дякую.
– Я з вами піду, – запропонував Іван, зупиняючись. – Про всяк випадок.
– Це зайве, – жінка скривилася. – Ви й так дуже допомогли мені і я не хочу вас обтяжувати.
– А я нікуди не поспішаю, – заперечив юнак. – Дозвольте вас провести. Раптом ви знову заблукаєте?
Сперечатися Марія не стала. Проминувши блискучу обсидіанову брилу, вони рушили вздовж довжелезної труби, всередині якої запросто могла поміститися доросла людина. Іван не очікував, що вона виявиться настільки великою: незважаючи на численні згадки в новинах, він ніколи насправді не замислювався, як виглядає міжнародний газопровід. Побачений же на власні очі, він вражав, нехай це й був тільки маленький шматочок. Сама природа немов цуралася сусідства з цим творінням людських рук, що немов іржавий удав прорізав зелень Карпат у своєму невтомному русі на захід.
– А ось і вони! – обірвав його думки щасливий жіночий голос. – Це їхній табір! Романе! Романе, де ти?
Не тямлячи себе, Марія швидко побігла вперед. Іван ледь встигав за нею, невдовзі безнадійно відставши. Вони опинилися серед фур з жилими причепами, таких собі авто-вагонів, які слугували водночас транспортом та житлом працівникам бригади. Повсюди валялися інструменти, обладнання, одяг, ковдри, шматки трубної ізоляції та ще багато такого, про чиє призначення юнак міг тільки здогадуватися. Витоптану траву тут зміняла всіяна слідами чобіт та черевиків невисихаюча грязюка, яка вкривала все навкруг і немов навіть витала в повітрі, роблячи його важким для диханням. Тонкий чорний димок ще вився над залишками багаття.
– Романе? Романе! – Марія бігала між вантажівками, зазираючи то в одну, то в іншу, й потроху втрачаючи надію. – Де ти? Де всі? Куди ж ви поділися?
Іван присів над багаттям, замислившись. Якщо вона зараз не знайде чоловіка, то неодмінно рушить в поліцію, ще й його потягне як свідка. А це означає, що пістолета доведеться позбутися, аби не загриміти в каталажку. Тоді й самогубство відкладається. Оце набралося проблем і все лише тому, що Марія як дві краплі води схожа на ту, мертву…
Раптом повіяв вітер, принісши з собою прохолоду, свіжість та аромат весняних першоцвітів. Піднявши погляд, юнак побачив, що перед ним стоїть оголена білявка з дороги. Приязно всміхнувшись, красуня взяла оторопілого Івана за руки, допомагаючи підвестися. Крики Марії віддалилися, а згодом стихнули, як і все навкруг. Всі лісові шерехи та шелести, скрипи й хлюпи, взагалі всі звуки раптом зникли, немов він в одну мить зробився глухим. Юнак зазирнув у розкосі зелені очі красуні, потім його погляд опустився нижче, до коралових, наче вимазаних кров’ю, губ, пружних грудей з випнутими рожевими сосками, плаского живота й вкритого золотистим волоссям лобка. Озирнувшись, він побачив, що інші дівчата оточили їх, і всі вони виглядають не гірше від білявки і теж роздягнуті. Їх було не менше двох десятків, а той з півсотні і вони насувалися на нього, підходячи дедалі ближче, ближче й ближче…
Іван та Дмитро бігли крізь ніч, не розбираючи куди. Повсюди гриміло й гуркотіло, земля здригалася від вибухів, темряву розколювали блискавки пострілів або ж раптом все навкруг заливало сяйво сигнальної ракети.
Черговий снаряд впав зовсім близько і вибух збив з ніг їх обох, присипавши землею. Дмитро отямився першим, перекидом ставши на ноги, а от Іван забарився.
– Швидше! – вигукнув Дмитро, стріляючи, доки автомат не поперхнувся, змовкнувши. – Дідько, – пробурмотів він, викидаючи спорожнілий магазин і зникаючи у пітьмі.
Не підіймаючись, Іван стріляв в наступаючих ворогів, аж доки в нього не вирвали зброю, ледь не зламавши пальці. Його скрутили, зв’язали і штурхаючи, потягли по землі, немов пустотлива дитина іграшку.
– Живим беріть, – переговорювалися вояки, важко дихаючи і повсякчас зриваючись на лайку. – Нам язик потрібен.
Озираючись, Іван побачив, що їхні очі світяться в темряві, мов у диких звірів, що з ротів визирають гострі ікла, а на руках, які його тримали, з’являються загнуті хижі пазурі. Шкіра на бридких давно неголених обличчях, гнила й відпадала, оголюючи білі кістки і зотлілу, немов у мерців, плоть.
Дивлячись на дівчат, Іван бачив, що їхні очі світяться в затінку правічних дерев, мов у диких звірів, що з під звабливих губ визирають гострі, як голки, ікла, а на руках, які його обіймали, з’являються загнуті хижі пазурі. Шкіра на прекрасних обличчях й оголених тілах гнила та відпадала, оголюючи білі кістки і зотлілу, немов у мерців, плоть. Подекуди назовні навіть випадали смердючі, мертвотно-сині нутрощі. Раптом прогримів вибух, в одну мить повернувши юнака у світ звуків.
Скориставшись тим, що колишні красуні відволіклися, юнак вихопив пістолет і вистрілив білявці в голову. Його на мить оглушило, забризкавши кров’ю та мозком, й скалічене, але все ще живе, створіння впало, смикаючись і дряпаючи землю своїми жахливими кігтями. Решта хижачок, зловісно засичавши, розбіглися хто куди, визираючи з-за дерев чи причепів, але не наважуючись напасти. Раз у раз хтось з них пробігав повз нього, рухаючись так швидко, що Іван ледь помічав їх. «Дражняться чи провокують?», – подумав він, зацьковано озираючись.
Юнак кілька разів вистрілив, але ні в кого не влучив. Тоді він згадав, що не один дістався покинутого табору.
– Маріє! Маріє, де ви? – закричав Іван, пробираючись між причепами. Потвори слідували за ним, зберігаючи дистанцію.
Обігнувши чергову вантажівку, парубок здригнувся від побаченого. Марія лежала на землі, а її осідлала довговолоса оголена брюнетка, своїми кривими пазурами шматуючи одяг жінки. Найдивнішим було те, що Марія й не думала опиратися, а тільки, заплющивши очі, шепотіла:
– Романе, не варто… Не прямо тут. Хтось же побачить. Ти в мене такий пустун!
– Досить на сьогодні пустощів, – заявив Іван, приставляючи пістолет до потилиці хижачки й натискаючи на гачок. Тіло впала поряд з залитою кров’ю Марією, яка, отямившись, заволала від жаху.
– Що ви наробили? – помітивши чудовиськ, які їх оточили, вона чомусь перейшла на шепіт. – А це хто такі?
– Гадки не маю, але хочу опинитися від них якнайдалі, – пробурмотів Іван, ривком поставивши її на ноги. – Побігли, швидше!
Вони кинулися у кущі, біжучи, не розбираючи дороги, але невідомі почвари не відставали, повсякчас вигулькуючи попереду і невдовзі юнак з жахом збагнув, що їх женуть, немов вовки оленів. Невідомо, чи зрозуміла це Марія, але й на її обличчі з’явився розпач.
– Нам кінець, так? – спитала вона, якось по-дитячому схлипнувши. – Ви що, не можете всіх їх перестріляти?
– Я вже десять куль витратив, – роздратовано відказав Іван. – І лише дві з користю, тож варто бути ощадливішим.
Про те, що в магазині лишилося всього п’ять набоїв він вирішив не повідомляти. Раптом прогримів постріл і одна з нападниць впала з-за дерева, бруднячи червоним зелень трави. Озирнувшись, Іван побачив кістлявого сивовусого дядька з двостволкою, що помахав їм рукою. Відмовлятися від нежданого порятунку наші герої не стали.
Щойно вони підбігли до нього, чоловік заволав, що було сил:
– Андрію, зараз!
В туж мить прогримів ще один вибух, відволікши хижачок. Скориставшись цим, трійця кинулася навтіки, зрідка відстрілюючись. Потвори переслідували їх, аж доки втікачі не досягли заржавілого вказівника з напівстертим написом: «Хутір Межевий».
Щойно вони проминули його, сивовусий спинився, хрипко дихаючи і щасливо всміхаючись. Обернувшись, Іван побачив, що потвори стоять поряд зі знаком, не наважуючись перетнути межі…ем, Межевого.
– А чому вони не заходять далі? – спантеличено запитала Марія, витираючи спітніле чоло.
– Тирлич, – сивовусий вказав на високу траву з жовтими квітами, якою густо поросло все навкруг. – Мавки його бояться.
– Мавки? – вражено перепитала жінка. – Це як у Лесі Українки?
– Радше, як в Гоголя у відхиленому цензурою, – криво всміхнувся дядько. – Ходімо до хати, я вам все розповім. Андрію, ти теж злазь. Дякую, що допоміг, без тебе не відірвалися б.
З дерева спритно зіскочив білявий хлопчина, на вигляд не старше вісімнадцяти, й, по-ковбойському покрутивши ракетницю, винувато відзначив:
– Всього одна зосталася.
– То прибережи її, – сухо звелів сивовусий. – Може, нам таки вдасться покликати поміч. Ходімо.
Хутір був крихітним, всього на п’ять дворів. Більшість маленьких, похилих хаток виглядали занедбаними й покинутими, і лише одна ще більш-менш трималася, хоча й скидалася більше на великий курінь, ніж сільський дім. Жодного натяку на господарство не було: ліс давно поглинув і грядки, й сади, невмолимий у своєму наступі на чужинців, що насмілилися проникнути в його хащі. Відчинивши скрипучі двері, всі четверо зайшли всередину.
Старий у вилинялому хутряному кептарі і дірявій, проїденій міллю, крисані, дрімав, сидячи над згаслим багаттям та затиснувши в роті люльку. Його зморшкувата шкіра почорніла від сажі і він більше скидався на домашнього ідола, ніж живу людину.
– Андрію, запали ватру, – звелів сивовусий – Устим розумна голова, але на людей його віку покладатися вже не варто. Що ж, давайте знайомитися. Я Василь, а це, як ви вже, мабуть, здогадалися, Андрій та Устим. – він по черзі вказав на хлопчину, що клацав запальничкою над хмизом і незворушного старого.
– Я Марія, це Іван. Дуже вдячні за порятунок, – відповіла жінка і, лише щойно помітивши, що Василь та Андрій вдягнені в однакові засмальцьовані комбінезони, вигукнула: – Ви ж з бригади по ремонту трубопроводів? Тоді ви маєте знати мого чоловіка, Романа.
– Романа? Помічника бригадира? Звісно, знаємо! – чоловік було всміхнувся, але кутики його вуст одразу сумно обвиснули. – Але я не хочу давати вам оманливу надію. Ніхто, крім нас, не вижив.
– Як? – Марія залилася сльозами і неодмінно б впала, якби Іван її не підтримав. – Що сталося?
– Ох, сподіваюся побаченого вам вистачить, щоб повірити, бо доказів у нас немає, – Василь відвернувся, спершись на стіну. – Ми приїхали на нове місце, розбили табір і взялися за роботу. А потім з’явилися вони. Не знаю, чи ми їх чимось розлютили, чи просто не в те місце зайшли, але вони вбили всіх, крім нас з Андрієм. Ми змогли дістатися цього хутору, де нас захищає терлич, але до цивілізації потрапити не можемо. Час від часу вибираємося, щоб прихопити консервів з табірних запасів, проте, хоча дорога й зовсім близько, кляті хвойди нас до неї не підпускають. Вибачте, пані, мою грубість.
– Мавки і є хвойди, – втрутився старечий скреготливий голос, від якого всі здригнулися. – Бісові доньки. Вони спокушають чоловіків, а потім їх пожирають.
– Й не лише чоловіків…, – пробурмотів Іван, змусивши Марію почервоніти.
– Прийшли до нас на хутір і всіх замордували, навіть немовлят, – продовжував Устим, говорячи не стільки до них, скільки сам з собою. – Вони завжди тут жили, споконвіку, але тоді їх чугайстри в страху тримали, не дозволяючи лютувати.
– Що ще за чугайстри? – перепитав Іван. – А зараз вони нам не допоможуть?
– Та не слухай ти старого йолопа! – роздратовано сплюнув Василь. – Він тут хтозна скільки сам живе й давно з’їхав з глузду. Чугайстер це гуцульський лісовик, його насправді не існує.
– Отже в мавок ти повірити можеш, а в лісовика ні? – відказав Іван, підійшовши до Устима. – Скажіть, будь ласка, де знайти чугайстра?
– Раніше повно їх водилося, – плямкаючи беззубим ротом радісно повідав старий. – Були вони приязні до людей й дуже щирі. А як танцювали вправно, жодний смертний так не зуміє! Але потім люди почали вирубати ліси, прокладати труби, вкривати землю асфальтом. Все це губило природу, а з нею і чугайстрів, тож вони образилися і пішли. Зникли назавжди. Але один, я в це вірю, ще лишився. Останній чугайстер. Він на вершині Туркулу живе.
– То нам треба дістатися туди і знайти його! – вигукнув Іван, подумки відзначивши: «Як не крути, а шлях мені до цієї гори»
– Еге! – Василь глузливо скривився. – Якби ми могли туди дістатися, то на дорогу тим паче б вийшли. Не випустять мавки жодного з нас й не сподівайтеся.
Запанувало тягуче важке мовчання з яким ніяк не в’язалося веселе палахкотіння полум’я. Потроху жар від нього розходився куренем, зігріваючи тіла і розтоплюючи серця. Кахикнувши, Василь продовжив:
– Є ще дещо. Це особиста справа кожного, але ти маєш знати, Іване, – він опустив погляд додолу, не сміючи поглянути юнакові у вічі. – Мавки впливають на…хм, чоловіче бажання. Ти немов чуєш їхній поклик, тебе тягне до них і ти не в змозі стриматися, тож рано чи пізно добровільно станеш їхньою жертвою. Щоб цього не сталося, ми вжили заходів і тобі теж варто.
– І що ж ви зробили? – запитав Іван, вперши руки в боки. Присунувшись впритул, Василь пробурмотів.
– Вирішили проблему, – Андрій кивнув, крадькома змахнувши непрохану сльозу. – Радикально.
На якийсь час знову настала тиша, а потім Марія спитала:
– А мастурбувати ви не пробували?
– Я ж казав, що є інший спосіб, козлина! – вигукнув Андрій, зацідивши Василеві в пику. – В мене ж наречена лишилася!
Іванові ледве вдалося їх розтягнути.
Повечерявши консервами та рідкою трав’янистою юшкою, Іван прихопив спальний мішок та рушив до одного з покинутих будинків. Притулившись спиною до зруйнованої груби, він дивився на зоряне небо, видиме крізь проріхи в стелі й міркував, що всі його плани та передбачення можуть йти коту під хвіст. «Навіть загинути нормально не дадуть», – всміхнувся він, перевертаючись набік. Та щойно він склепив повіки, як в двері постукали.
– Так? – Іван підвівся на лікті. На порозі стояв Василь.
– Якщо раптом стане зовсім несила терпіти, це допоможе, – він поклав на долівку кайданки, собачий ланцюг з нашийником і товсту мотузку. – Я можу допомогти прив’язатися, якщо хочеш.
– Не варто, – юнак ледве втримався, щоб не розсміятися. – Дякую за турботу.
Щойно за ним зачинилися двері, як Іван замислився. Він дійсно відчував поклик мавок, бачив їхні бездоганні оголені тіла, ледь заплющував очі, але нічого непереборного в цьому не було. Принаймні, поки що бігти в ліс йому точно не кортіло. «Певно, втративши жагу до життя, стаєш байдужим до його насолод», – вирішив юнак, коли в двері знову постукали.
– Що? – роздратовано спитав він.
– Можна увійти? – цього разу це була Марія. Іван швидко підскочив, відчинивши їй двері:
– Звісно, заходьте.
Марія увійшла, одразу спіткнувшись об «подарунок» Василя.
– Обережніше, тут місцеві причуди, – юнак швидко відсунув їх ногою. – Щиро співчуваю вашій втраті.
– Ох, Роман…, – розгублено пробурмотіла жінка, схопившись за голову. – Мені й досі важко визнати, що його більше немає. Мабуть, лише тому і тримаюся.
– Вірно. Не знаю, як для вас, та для мене це точно не звичайний день, – відзначив Іван і вони обидва невесело засміялися. Опустивши погляд, Іван побачив її великі округлі груди, що визирали крізь розірваний одяг. Краплі поту прочертили звивисті доріжки на брудній шкірі, нагадуючи котячі смуги. Помітивши, куди він дивиться, жінка густо почервоніла.
– Даруйте, – юнак спішно відвернувся. – Не знаю, що на мене найшло.
– Нічого страшного, – Марія змучено всміхнулася. – Тільки скажіть… цей поклик мавок, про який говорив Василь… ви відчуваєте його?
– Так, – Іван розгублено почухав потилицю. – Не те щоб сильний, але нав’язливий. Та, гадаю, я впораюся без радикальних заходів.
– Але я можу допомогти вам, – жінка швидко підсунулася до нього і палко заговорила, лоскотаючи диханням його підборіддя. – Ми можемо допомогти одне одному. Я знаю, що це неправильно, що ми ледве знайомі і мій чоловік загинув жахливою смертю, але… мені це зараз потрібно. Ох, даруйте я не подумала! Я значно старша від вас і, якщо я вас не приваблюю, то…
– Помовчіть, – юнак обійняв її, не даючи піти. – Просто помовчіть бодай хвильку.
– Мене звуть Іван, – відхаркуючи кров, пробурмотів Іван, не розплющуючи очей. – Я… я солдат. Я присягався служити та захищати…
– Ой, та замовкни вже! – могутній удар ледь не вибив з нього дух, відізвавшись болем у всьому тілі. – Слухати гидко. Наче заведена пластинка, по п’ятому колу одне й теж. Розкажи нам щось важливе, гнидо!
– І що він по-твоєму тобі розкаже? – глузливо поцікавився інший голос. – Ти глянь на нього! Хлопчику ледь за двадцять, рядовий, по-твоєму він бодай щось знає? Не здивуюся, якщо він це місце навіть на мапі не знайде. Тож кінчай його лупцювати і кидай до інших. Блін, ці ідіоти хоча б раз можуть когось вартого уваги притягти?
Раптом знадвору почулися постріли, гамір метушня. Вони ставали дедалі гучнішими та наближалися. Кати перезирнулися і зацікавлено приникнули до вікон, про всяк випадок діставши зброю.
– На нас що, напали? – чоловік виглядав радше здивованим, ніж стурбованим. – А як же «режим»? Я гадав лише ми його порушуємо.
– Чого вони так довго возяться? – роздратовано пробурмотів інший. – Він же всього один.
– Один? – розплющивши заплилі очі, Іван істерично зареготав. – Це Дмитро. Дмитро прийшов. Тепер вам всім кінець, покидьки.
– А ну замовкни! – ще один важкий удар прийшовся по вже зламаним ребрам, трощачи й без того травмовані кістки. Раптом прогримів вибух і все затихнуло. Розплющивши очі, Іван вражено поглянув на своїх катів.
– Спікся твій Дмитро, – спокійно заявив не любитель бруднити руки, повертаючись за стіл.
Секс не приніс задоволення жодному з них. Це було радше механічне тертя тіл, без всяких почуттів чи бодай інстинктів за ним. Врешті-решт, не змовляючись, так і не кінчивши, вони відірвалися одне від одного, дякуючи темряві, що вона ховає червоні від сорому обличчя.
– Пробач, – Марія дивилася на всіяне зорями небо крізь діряву стелю. – Це була дурна затія.
– Не вибачайся, – Іван обійняв її, перебираючи волосся – Справа не в тобі, а в мені. Ні, я серйозно. Я був на війні і лишив там частину себе. Мабуть, не варто було повертатися.
– Не кажи такого, – заперечила жінка – Якби ти не повернувся, то й я б сьогодні загинула. Ти був на Сході? Знаєш, моя сестра-близнючка там живе, з чоловіком і сином. З того часу, як все закрутилося, не можу з нею зв’язатися. Жодного разу її малого не бачила і навіть не знаю, чи живі вони ще. Що з тобою?
«То он воно як, – подумав юнак, затамувавши подих. – Що ж, принаймні я не божеволію, це вже привід для щастя».
– Нічого, – він відвернувся, аби вона не помітила його сліз. – Піду відлити.
Накинувши куртку, юнак вийшов за двері і одразу зіштовхнувся з Андрієм. Хлопчина кинувся було навтіки, але Іван схопив його за руку і вручив шоколадний батончик:
– Пригощайся.
Не дякуючи, Андрій накивав п’ятами, розчинившись в темряві.
«Він підглядав чи що? – нарешті, зрозумів юнак. – Ха, певно, не такі вже й радикальні у них заходи»
Повернувшись, він поглянув на Марію, яка, розметавшись, лежала оголена у відкритому спальному мішку. Її немолоде повне тіло, брудне й спітніле, й близько не наближалося до надзвичайної вроди мавок, але в місячному сяйві воно здалося Іванові неймовірно прекрасним.
«Я займався сексом з ровесницею своєї матері, – схопившись за голову, подумав він. – І що найдивніше, це найнормальніше з усього, що трапилося сьогодні»
– Я обов’язково врятую тебе, Маріє, – сказав юнак в голос і, відчувши знайоме збудження, продовжив вже зовсім іншим тоном: – А якого біса! Не спи, нам варто спробувати ще раз.
«Ще раз» вийшов вдалішим.
Вранці їх зустріли присоромлений погляд Андрія, роздратований Василя та байдужий Устима. Поснідавши, Іван оголосив свій план:
– Я збираюся визволити всіх нас.
– Ха! – Василь зневажливо реготнув. – І як ти плануєш це зробити? Мавки нас не підпустять до дороги.
– Ми проб’ємося крізь них, – заявив юнак. – Розчистимо собі шлях.
– Не вийде, – заперечив сивовусий – В нас немає проти них зброї. Зірваний терлич втрачає силу, я це вже перевіряв і ледь живим лишився. В мене двадцять набоїв лишилося і одна ракета в Андрія.
– І п’ять моїх куль, – додав Іван, поклавши на стіл свій пістолет. – Негусто, але ми впораємося. Можна взяти ножі і палиці, зробити смолоскипи. Устим та Марія теж зможуть підсобити.
– Не допоможе, – похитав головою Василь. – Ми тільки марно загинемо від їхніх кігтів.
– А тобі охота загинути «не марно» від голоду? – розлютився юнак. Сивовусий грюкнув кулаком по столу:
– Мені охота прожити довше. А ти пропонуєш піти на вірну смерть.
– Але зрозумій, що довго тут нам все одно не протягнути, – зазирнув йому у вічі Іван. – Навіть якщо дуже пощастить і нікого не впіймають, що робити, коли закінчяться табірні консерви? Слухай, якщо не хочеш ризикувати твоє право, вчинимо інакше. Ви відволічете їхню увагу, а я самотужки дістануся дороги. Як бачиш, жодної небезпеки для тебе. То як, ти згоден?
– Не треба йти на дорогу! – втрутився Устим, знову всіх налякавши. – Підіймися на вершину Туркула і знайди там останнього чугайстра. Лише він наш порятунок.
– Закінчуй з цією маячнею! – розлючено гаркнув Василь. – А чому інші мовчать? Хтось ще хоче висловитися щодо ідеї нашого відчайдуха?
– Я за, – впевнено заявив мовчазний Андрій. – Набридло без Інтернету сидіти.
– Я теж за. Але Іване…, – Марія почервоніла й потупила погляд. – Будь обережний.
– Схоже, нас більшість. – Іван задоволено всміхнувся. Василь вилаявся і здався.
– Гаразд, я згоден. Тільки пам’ятай, що твоя мета дорога й люди. Навіть не здумай слухати цього старого дурня, – він люто зиркнув на Устима. – Я був на вершині Туркула і там нічого немає.
– Ну, от ми й вийшли, де ж ви? – Василь з Андрієм роздратовано походжали поряд з Межевим, по той бік порості терличу – Мавоньки, ау! Виходьте погратися.
Висока оголена брюнетка з’явилася позаду Андрія, але Василь врятував його, зацідивши їй прикладом в ніс. Мавки почали з’являтися повсюди, визираючи з-за дерев і рухаючись так швидко, що за ними не встигало стежити око. Зловісно сичачи, вони наступали і чоловіки поспішили повернутися у безпечний Межевий.
Розлючені втратою здобичі, мавки не поспішали зникати і, скориставшись цим, Устим з Марією влаштували концерт, відволікаючи їх гучними звуками. Старий бренькав на зламаних цимбалах з порваними струнами, тоді як жінка відчайдушно калатала ополоником по старим дірявим каструлям та металевій каністрі. Скориставшись здійнятим гамором, Василь з перемінним успіхом стріляв з рушниці, тоді як Андрій, піймавши удачу, випустив свою останню ракету. Вона влучила в живіт одній з мавок, розірвавши ту на шматки і зачепивши кількох її подруг. Решта товаришів по нещастю радісно зареготали, плескаючи по плечу й поздоровляючи хлопчину.
– Точно в яблучко, – пробурмотів Іван, для якого постріл з ракетниці став сигналом. Вибравшись з іншого боку хутору, він дременув лісом, сподіваючись зробити великий гак і вийти якраз до своєї машини. Йому це майже вдалося, він вже бачив автомобіль, коли мавки почали зловісно визирати з-за дерев, ігноруючи галас у Межевому, чутний навіть тут. Прискорившись, Іван заскочив у машину і повернув ключ. Не заводиться. Юнак пополотнів від недоброго передчуття.
– Ну ж бо! Ну ж бо! – благав він, люто б’ючи кермо. – Я жити не хочу, але їм загинути не дам.
В дзеркальце заднього виду Іван побачив як кілька мавок хапають машину. Перш, ніж він збагнув, що це означає, вони жбурнули автомобіль в хащі, де трощачи дерева і кілька разів перекинувшись, він врешті-решт спинився, впавши на дах. Побитий та подряпаний, юнак вибрався крізь вікно десь на половину, коли над схилилася мавка, вишкіривши свої гострі, як голки, ікла. Іван вистрілив їй у обличчя і, залитий своєю й чужою кров’ю, продовжив вилазити. Йому довелося стріляти ще двічі, перш ніж він звільнився. Мавки все прибували, тож юнак просто біг, не розбираючи дороги.
Вже сутеніло, коли він вибрався з лісу, опинившись на березі великого озера. Іван присів перепочити, та тієї ж миті його плеча торкнулася кігтиста долоня. Юнак обернувся, вистріливши, але промазав. Перша побачена ним мавка стояла зовсім поряд, зловісно й, в той же час, манливо посміхаючись. Її колись бездоганне обличчя спотворював шрам від випущеної ним вчора кулі.
«О ні, тварюко, я ще не попався! – подумав Іван, задкуючи. – Якщо й гинути, то не від твоєї, бісова донька, руки!»
Він рішуче стрибнув у воду, лишивши розгнівану мавку, зривати злість на безневинних деревах, люто шматуючи їх своїми пазурами. Від крижаної води тіло юнака одразу заніміло, хвилі кидали його, немов безвільну іграшку, і запізно Іван згадав, що це певно те саме озеро, яке зветься Несамовитим. Але він відчайдушно боровся і, врешті-решт, дістався протилежного берегу, відпльовуючи воду та ледь живий від втоми. Давши собі кілька хвилин перепочинку, юнак піднявся на ноги і рушив вперед.
Всю ніч він здирався на гору, на щастя, доволі пологу. Діставшись вершини, зняв мокрий одяг і став дожидатися світанку. Побіліле небо, на якому ледь виднівся місяць та рідкі зорі, вказувало, що чекати йому зосталося недовго.
– В мене для тебе гарні новини, – підійшовши до Дмитра, наглядач ляснув його по голові паперами й скривився, побачивши на них кров. – Тебе обрали для обміну й невдовзі ти повернешся додому. Чудово, правда? А от ти ні, – він обернувся до Івана й гидко всміхнувся. – Вибач, красунчику, кількість місць обмежена.
– Ну, ви й йолопи! – розреготався Дмитро. – Ви дійсно обрали мене замість нього? Не дивно, що такі ідіоти навіть нормально відділитися не можуть!
– Про що це ти? – розгублений наглядач штурхнув його ногою. – Ти того, не нахабній. Пару тижнів ти ще зі мною побудеш і я зумію зробити їх незабутніми.
– Ой, ну подумай же головою бодай раз в житті! – вигукнув Дмитро. – Я з судимістю, без сім’ї, з бандитським рилом, ще й без руки й ноги. Кого ви на мене плануєте обміняти, загублене кошеня? Так і його пошкодують. З іншого боку він: з повної забезпеченої родини, личко симпатичне й все при ньому. Та за такого красеня навіть трьох просити не шкода, а у вас йому місця не знайшлося!
– Так це легко міняється, – широко усміхнувся наглядач. – Гаразд, ти «симпатичний» йдеш на обмін, а обрубок лишається у моїй власності. Тепер всі задоволені? Я такий добрий, що сам себе лякаю.
– Дмитре, що ти робиш? – очі Івана наповнилися сльозами. – Не варто. Це ж через мене ти сюди потрапив й покалічився… теж через мене.
– Замовкни, шмаркач! – гаркнув Дмитро. – Ти така плакса, що навіть в нинішньому стані я тебе легко відлупцюю. Дідько, я тебе відлупцюю взагалі без рук і ніг! Для себе я все вирішив, а ти… – він раптом закашлявся, спльовуючи кров. – Ти мені винен, тож маєш дещо пообіцяти. Я родом з хутору Межевого, що в лісах між Івано-Франківською і Закарпатською областями зачаївся. Обіцяй з’їздити туди, піднятися на вершину Туркула й подивитися на світанок. Це так гарно, що… Це найгарніше, що я коли-небудь бачив у своєму житті і я мушу цим з кимось поділитися. Та тільки нікого кращого від тебе в цьому бісовому житті не знайшлося, – крихітна сльоза скотилася по вкритій кров’ю та брудом щоці. – Дідько, ти й мене плаксою зробив!
– Виговорився? – наглядач присів поряд з ним, співчутливо поклавши руку чоловікові на плече. – От і добре. Бо знаєш, після твого спічу я раптом зрозумів, що такий нікчема й мені тут ні до чого.
Діставши пістолет, він приставив його до голови Дмитра і натиснув на гачок. Прогримів постріл, забризкавши Івана кров’ю товариша.
– За що? – волав він, марно пручаючись та намагаючись вирватися. – За що ви з ним так? Він же не міг вам нашкодити.
– Але міг образити, – оглушений власним пострілом, наглядач кричав, аби заглушити дзвін у вухах. – Ніхто не має права мене ображати, чуєш, паскудо, ніхто? Я, врешті-решт, професора син. А обіцянку, Ваня, ти все ж дотримай. Ти ж не хочеш, щоб її виконав я.
Небеса на сході забарвилися рожевим і край величезної розжареної кулі з’явився на горизонті. Сонце освітило безкраї дрімучі ліси та зелені гірські вершини, що здіймалися над ними, знаменуючи початок нового дня і свою перемогу над темрявою та злом.
– Ти був правий, Дмитре, – пробурмотів Іван, плачучи від розчулення. – Це дійсно найгарніша річ у світі.
Та ось світанок скінчився і світило здійнялося високо в небо. Час милування завершився, настала пора діяти. Спинившись над проваллям, Іван підніс пістолет до скроні, знявши з запобіжника. В нього лишилася остання куля і він здійснив дану Дмитру обіцянку, тож більше нічого не тримало його на цьому світі. Звісно, були ще четверо, приречених на жахливу смерть, але він нічим не міг їм зарадити. Тож лишалося тільки натиснути на гачок і…
– Ні, – опустивши пістолет, Іван жбурнув його у провалля. – Я житиму. Я житиму, чорт забирай! А ще врятую Марію та інших.
Не одягаючись, він рішуче попрямував вниз, до підніжжя гори.
Спускаючись, Іван з подивом відзначив, що волосся на його тілі посивіло. «Це ж треба! – подумав він – Хоча, після пережитого, нічого дивного. Це могло статися й раніше»
День видався прохолодним – рання осінь, як ніяк – тож, щоб зігріти себе, юнак почав пританцьовувати. Він підскакував, викидав колінці, плескав в долоні і навіть ходив навприсядки, хоча до цього ніколи не вчився й не любив танцювати. Розпалений танцем, Іван не помітив, як досягнув озера і рішуче шубовснув у нього. Дивно, але цього разу вода не здалася йому холодною, а течія сильною. З легкістю діставшись протилежного берега, він одразу зіткнувся з давньою знайомою.
«А ти, схоже, до мене не байдужа, якщо всю ніч чекала», – всміхнувся Іван, зустрівшись поглядом з зеленими очима мавки. Шрамована наблизилася до нього, не прикидаючись, вишкіривши зуби і зловісно сичачи, аж доки вони не опинилися так близько, що могли відчувати дихання одне одного. Якийсь час вороги не рухалися, а потім… Іван схопив її за плечі і одним укусом відгриз мавці голову.
«О, а ти смачна!» – подумав він, з задоволенням накидаючись на оголене неживе тіло, що ще смикалося в його руках. Зжерши половину, юнак настромив решту на гілку, аби не дістали вовки, і пішов до річки змити кров.
«То от що зі мною сталося! – збагнув він, дивлячись на відображення вимазаної свіжою кров’ю з голови до ніг величезної людини-звіра, вкритої довгою білою шерстю. – І от який він, останній чугайстер. Що ж, так тому й бути»
Іван рушив крізь ліс, чіпляючи маківкою крони найвищих дерев. Діставшись Межевого, він побачив, що мавки все ще оточують нещасний хутір, певно, розгнівані втратою здобичі й дуже зголоднілі. Що ж, як і він. Заревівши так, що здригнулися гори і відлуння його рику прокотилося Карпатами, чугайстер накинувся на мавок, розриваючи їх на шматки, трощачи кістки та пожираючи живцем. Хижачки намагалися опиратися, але супроти люті господаря лісу вони були немов всохлі травинки перед вітрюганом. Зрештою, найрозумніші кинулися навтьоки, зникнувши серед дерев. Чугайстер заприсягнувся неодмінно знайти і прикінчити кожну з них. Але не сьогодні. Йому не треба квапитися, адже тепер у нього попереду ціла вічність.
– Що це таке? Що це в біса таке? – істерично верещав Василь, не маючи сил підняти рушницю тремтячими руками. – Наче нам було мало мавок так звідкись ще ця почвара вилізла! І як нам проти цього дитяти перевертня й Кінґ-Конґа боротися, скажіть мені, га?
– Це ж чугайстер! – ледь не плачучи від розчулення, запричитав Устим. – Лісовий господар повернувся. От тепер все піде до ладу.
– Що? Це і є ваш чугайстер? – жахнувся сивовусий. – Оцей маніяк? О ні, ні, я йому не довірюся.
Він підняв рушницю і вистрілив з обох стволів. Кілі влучили в ціль, але Іван лише скривився, не відчувши нічого сильнішого від комариного укусу.
– Тепер вас ніхто не зачепить, – він намагався говорити, але з його горла виривалося лише звіряче гарчання – Покиньте ліс і повертайтеся до людей.
– Іване, це ти? – вражено спитала Марія, заливаючись сльозами і невідомо як його впізнавши. – Лишенько, що ж з тобою сталося?
Про всяк випадок ще раз вказавши довжелезною рукою в напрямку дороги, чугайстер, понуривши голову, рушив вглиб лісу. Діставшись берега озера, він люто заревів, сповіщаючи всіх мавок про скору розплату. Того дня Іван виправив свої помилки, але ще не спокутував гріхи.
Що ж, для цього він матиме вдосталь час і щодня зможе милуватися світанками на вершині Туркулу. А хіба є щось прекрасніше на світі?
|
|
|
|
Время приёма: 12:26 10.03.2020
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев