12:26 12.10.2019
Вітаємо переможців конкурсу Українське фентезі!

1 Літопис Града Змієва an011 Через воду і вогонь
2 Анастасія Гетманська an016 Творчий підхід
3 Леданика an030 Добриденько


19:23 29.08.2019
Отпечатан тираж 39-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 51 (осень 19) Первый тур

Автор: Руслан Бєдов Количество символов: 13331
Конкурс фентезі Первый тур
рассказ открыт для комментариев

an028 Суд над Барбарою (уривок з роману)


    

    Барбара пам'ятала, як вперше семирічною дівчинкою потрапила в цей костьол. Батьки вперше взяли її з собою до великого міста на свято Божого Народження. Ці стрілчасті склепіння тоді здалися їй недосяжно високими та ніби сягали неба. Статуї та фрески, які зображували Пресвяту Діву з Дитиною на руках, Ісуса Христа у терновому вінці з важким хрестом на плечах, святих апостолів з жовтими німбами над головами, лякали Барбару та приваблювали одночасно. Костьол уявлявся їй брамою у потойбічний світ, за якою її чекали або пекельні муки, або райська насолода. І те, і інше для неї було однаково незрозумілим, тому в однаковій мірі викликало цікавість.
     Барбара багато розпитувала старого ксьондза з містечкової каплиці про вічні страждання та насолоду, слухала уважно, розкривши рота, але майже нічого не розуміла. Їй тоді вдалося втямити лише те, що страждання в пеклі будуть схожі на біль, який вона відчуває, якщо торкнеться розпеченого металевого дроту в кузні, а насолода — то з рідні відчуття, коли заходиш до пекаря, якій щойно витягнув з печі булочки з корицею та вдихаєш аромат свіжо запеченої здоби. Певно, саме на неї кожен собі відкладає в небесні комори, купуючи в благочестивих ченців грамоти прощення. Чим більше купиш, тим більше райської насолоди отримаєш після того, як помреш. А як замало, то різками по оголеній дупі, або ще гірше, кропивою чи то пак шкіряним батогом, таким самим, як у заможного сусіда, який володіє двома ткацькими мануфактурами.
     Але зараз Барбара зрозуміла, що та кількість пергаментів з папською печаткою з червоного воску, які свого часу старанно скуповували для неї її набожні батьки, не вберегли її від халепи, в яку вона стараннями ворога людських душ втрапила. Цього разу її привели до цього собору у важких кайданах. Металові обручі розривали шкіру на кісточках, а ланцюг між ними волочився по кам'яній підлозі, наповнюючи простір моторошним галасом.
    Тепер Барбара була впевнена, що для неї цей собор є брамою. Брамою до пекла. У кріслах з високими різними спинками за величезним дубовим столом сиділо троє літніх чоловіків, одягнених в розкішні єпископські мантії. Двоє з них суворо оглядали бранку, третій, вірогідно, вивчав папери, які перед цим приніс йому один з ченців. На лавах, що стояли в три ряди вздовж стін, та помпезних могил з мощами святих угодників, гомоніли поважні купці, священнослужителі з сусідніх парафій, прачки, жебраки, ремісники та крамарі.
    З багатьма з цих людей Барбара була знайома, з декотрими навіть товаришувала, але зараз вони поводилися так, ніби вперше її бачили. Сморід, що виходив від декількох сотень спітнілих тіл та непраного одягу, швидко заполонив собор, але на це ніхто не зважав. Усіх цікавила лише Барбара — молода вродлива жінка, що стояла посеред цього судилища в кайданах. Її довге скуйовджене волосся закривало частину обличчя, очі горіли нездоровим вогнем від спраги, голоду та багатьох днів, проведених в холодній та сирій міській в'язниці.
    Бранка дійсно була схожа на справжню відьму, яка попри всі свої бісівські витівки опинилася перед справедливим судом Божим. Коли Барбара з'явилася у вузькому проході між лавами зі строкатою публікою, гомін голосів швидко згас, ніби те полум'я свічки на протязі. Голоси перетворилися на зловтішний шепіт. Люди, які поза стінами собору навіть і не подивилися одне на одного при зустрічі, зараз сиділи поряд та пошепки або й впівголоса обговорювали, коли і в який спосіб покарають цю служницю сатини.
     —Заживо спалила нареченого, коли той спіймав її за чаклуванням...
     —Викликала вогонь з самого пекла, тому так довго не могли згасити...
    —Добре було б, аби дрова вологі були, щоб довше горіла...
    —Вона володарка вогню, чув від знайомого ксьондза, що полум'я її не візьме. Треба четвертувати...
     Барбара намагалася поглядом відшукати тітку, єдину рідну людину серед цієї зграї хижаків, але її ніде не було видно. Або побоялася прийти, або ж не пустили. Обидві причини Барбара могла зрозуміти, але не знайшовши тітки серед присутніх, особливо гостро відчула себе самотньою та безпорадною. Нарешті єпископ, який перед цим читав справу, підняв увінчану перукою голову та подивився на бранку випуклими риб'ячими очима.
     —Назовіться, — несподівано лагідним тоном мовив він.
     —Барбара Ленц, — ледве ворушачи язиком, відповіла засуджена, — але вкриті фресками стіни хутко рознесли її хриплий голос по соборові. Жінці здавалося, що навіть її дихання чує кожен з глядачів, хижо спостерігаючи за тим, як піднімаються та опускаються груди під брудною сорочкою.
     —Повідомте, будьте ласкаві, хто ваші батьки, — продовжував питати єпископ тим самим вкрадливим тоном, від якого, однак, у Барбари мурахи по шкірі бігли.
     —Мій батько, Франц Альбрехт Ленц, баварський німець. Моя мати Агнєшка Моравецька, донька крамаря з Кракова. Обидва померли десять років тому...
     —Чи визнаєте ви, що спалили вашого нареченого, Матеуша Радуцького та всю його родину в їхньому будинку, використавши при цьому, за свідченням свідків, диявольську силу?
     Останнє питання виголосив інший єпископ. Голос він мав неприємно писклявий.
    —Я нікого не вбивала і, тим більше, не займалася чаклунством, —впевнено відповіла Барбара.
     —Брешеш! — заверещав другий священник, — брешеш, клята відьмо!
     —Скажіть будь-ласка, — продовжував єпископ, владним жестом наказавши своєму колезі замовкнути, - чи визнаєте ви зв'язок з жінкою на ім'я Амага?
     Барбара сумного посміхнулася. Відхреститися від знайомства з Амагою вона не могла. І не тільки тому, що багато хто в місті бачив її в товаристві цієї дивної жінки. Барбара познайомилася з нею декілька років тому, ще до того, як зустріла свого нареченого. Тітка Барбари, Юстина, молодша сестра покійної матері, важко захворіла. Всі лікарі в один голос стверджували, що ліків від тої недуги не існує. Але не такою Барбара людиною, аби отак просто скоритися долі. Почула від сусідок про целительку, яка живе в лісах на північному сході. Мовляв, нікому, хто до неї приходив не відмовляла у допомозі.
    Барбара ухопилася за цю можливість. Знайти людей, яким та целителька вже допомогла виявилося не так складно. Спочатку жоден з них, звичайно, не хотів визнати, що користувався послугами чаклунки, боячись гніву кліриків, але зрозумівши, що Барбара дійсно потребує допомоги, розповіли про жінку, яку звали Амага. Ніхто з них не зміг пояснити, де саме вона мешкає, але запевнили, що нерідко зустрічали її на ринку біля Ратуші у вихідні дні — висока вродлива жінка в одязі простолюдинки з довгим, ледве не до самої талії, русявим волоссям та проникливим поглядом великих сірих очей. На диво Барбарі не довелося довго шукати.
     Загадкова Амага сама наблизилася до неї під час недільної меси та прошепотіла на вухо:
    —Приїзди до мене до того, як місяць буде повним і я допоможу тобі.
    Перш, ніж Барбара встигла запитати, куди саме їхати, жінка зникла у натовпі.
     Наступного дня вранці, обслуговуючи чергового покупця, Барбара раптом зрозуміла, що знає дорогу до Амаги в усіх подробицях, ніби неодноразово там бувала. Те місце було далеко. Настільки далеко, що Барбара не була впевнена, що Юстина доживе до того, часу, як вона повернеться, адже тітці з кожним днем ставало все гірше. Але іншого виходу не було, тому Барбара заходилася збиратися в дорогу — до повного місяця лишалося лише тиждень та декілька днів. Вона поспішала, але все виглядало так, ніби увесь світ разом янголами раю та демонами пекла повстав проти цієї подорожі.
    Напередодні Барбара впала, добряче потягнувши ногу, через що ледве могла пересуватися. Наступного дня, в придорожній корчмі десь на Холмщині хтось витяг в неї шкіряний мішечок, в якому вона тримала срібло. Це були майже всі гроші, які вона мала. Тож більшу частину шляху, що лишився, Барбара долала пішки, потерпаючи від болю в хворій нозі, нічного холоду, голоду та страху за свою тітку, яка могла не дожити до свого зцілення. Вчергове заблукавши та опинившись посеред ночі на перехресті двох порожніх трактів, що зміями звивалися поміж лісистих холмів, Барбара, ковтаючи сльози впала на коліна, голосно благаючи прозоре зоряне небо про допомогу, але у відповідь чула тільки вовче завивання. На диво саме воно вкотре повернуло знання про те, куди саме треба йти.
    Долаючи жах перед нічними хижаками, Барбара підвелася та, спираючись на дрючок, пошкандибала далі на північний схід. Коли Барбара дісталася місця та вдруге зустріла Амагу, та привітно посміхалася. Чаклунка була одягнута в довгу білу сукню. На чолі красувався вінок з польових квітів. В першу ж мить зустрічі, зустрівшись поглядом з Амагою, Барбара відчула в собі дещо, від чого вона навіть почервоніла. Але хазяйка зробила вигляд, що нічого не помітила. Протягом довгого літнього вечора вони розмовляли. Амага попросила Барбару розповісти про тітку в усіх подробицях. Також розпитувала про батьків, сусідів та взагалі про життя у великому місті. Мовляв, буває в Кракові дуже рідко. Відповіді слухала уважно, не відводячи погляду від гості. В якийсь момент Барбарі здалося, що вона знає Амагу все життя, ніби вони найкращі подруги і розуміють одна одну з напівслова, хоча за весь час розмови, чародійка ледве проронила про себе декілька слів. Вони встали з-за повного наїдками столу, коли за дверима охайної хатинки серед лісу вже панувала сліпа ніч. Хазяйка приготувала для гості ліжко у світлиці, побажала спокійної ночі та вже була готова закрити за собою двері, але Барбара покликала її.
     —Ти вилікуєш мою тітку, правда? Чаклунка посміхнулася, наблизилася до Барбари та легко торкнулася прохолодною долонею її лоба.
     —Не переймайся, — мовила лагідно, — твоя тітка вже зцілилася. Тільки зазнаєш ти через неї багато горя, люба.
    Барбара хотіла запитати, що це значить, але її тілом раптом оволоділа така слабкість, що вона опустилася на ліжко та провалилася в сон.
     Наступного ранку на Барбару чекав смачний сніданок та гаряча ванна посеред галявини, настояна на дубових бруньках. Саме після купання сталося те, від спогадів про що Барбару щоразу охоплював сором, а по спині бігали мурахи. Вірогідно то і був саме той смертельний гріх, за який їй доведеться страждати в пеклі цілу вічність, а перед тим пізнати на власній шкурі, що таке пекло земне.
     —Так, я знайома з жінкою на ім'я Амага, — трохи помовчавши, відповіла підсудна.
    —Чи перебували ви з нею...гм...у статевому зв'язку? — запитав єпископ, вдивляючись в бліде обличчя Барбари. Костьол осудливо загудів, почувши це питання, але гудіння те швидко змінилося гробовою тишею...
     Підвівшись з ванної, та потягнувшись за рушником, Барбара побачила Амагу. Гола відьма наближалася до неї, граційно ступаючи босими ногами по вкритій ранковою росою траві, та привітно посміхалася. В її очах Барбара побачила сині яскраві вогники, від яких їй стало моторошно і якось млосно одночасно. Амага наблизилася впритул, легко, ніби пушинка кульбабки, торкнулася плеча. Барбара стояла нерухомо у ванні та дивилася у відьмині очі, не в змозі відвести від них зачарованого погляду. Потім відчула, як пушинок на її тілі ставало більше. Дотик за дотиком до вологої шкіри: шия, плечі, груди, живіт, стегна. Губи Амаги викликали тремтіння та млосне відчуття в животі, яке поволі зростало від ледве вловимого подиху вітерця до вируючої стихії...
     —Так, — ледве чутно відповіла Барбара, — я перебувала у...стосунках з Амагою.
    Останні слова миттю потонули в загальному збуренні. Хтось плював у підсудну, хтось кидав в неї тухлі яйця, з чиїхось вуст лунали, беззвучні у загальному гомоні, прокляття.
     Барбара стояла посеред того несамовито волаючого натовпу і на обличчі її грала блаженна посмішка. Того, як здавалося, далекого серпневого ранку вони разом з Амагою лежали на траві в обіймах одна в одної, роздивляючись хмари, що пропливали над ними в прозорому блакитному ставі. І здавалося тоді Барбарі, що то янголи летіли геть від неї після того, що вона вчинила, піддавшись магії. Чи може, то така ціна за зцілення тітки, її, Барбари, душа?
    —Що буде далі? — зтиха запитала Барбара чи то у тих ангелів, чи то у Амаги.
     —Ти любиш мене? — відповіла питанням відьма.
     —Так... — відгукнулася Барбара і ніби забула про своє питання.
     —Тоді ніколи не зрікайся від мене перед людьми, що б не сталося.
     —Звісно... — знову мовила Барбара, не відриваючи погляду від хмарин-янголів.
     —В той день, коли відречешся від мене, загине твоя тітка від своєї хвороби...
     —Досить! — гнівний окрик єпископа повернув підсудну до реальності.
    В соборі знову запанувала тиша.
     —Чи відомо вам, скільки жінок скривдила та відьма? — запитав священнослужитель.
    

     Барбара заперечливо похитала головою.
    —Більше десятка! І з кожним місяцем ця кількість зростає.
     Підсудна мовчала.
    —Закликаю вас виконати свій обов'язок перед Святою Церквою та перед громадою і вказати місце, де мешкає та підступна відьма!
    —Я не можу цього зробити, — відповіла Барбара, відганяючи від очей нав'язливе видіння янголів, - навіть якби хотіла. Бо пам'ять моя зрадила мене...
    Єпископ підвівся. Разом з ним зі своїх місць піднялися усі присутні.
    —Барбара Ленц! Владою даною мені його величністю королем Сигизмундом і Святим Престолом, повідомляю вам, що ви знаходитесь під сатанинським впливом лісової відьми зі Сходу. З огляду на обставини, приймаю рішення відправити вас до Остинського Замку задля вигнання бісів, що волею князя їхнього оселилися в тілі вашім, аби врятувати душу для Царства Небесного. Рішення остаточне та оскарженню не підлягає.
     Покидаючи костьол під прокляття натовпу, Барбара знову намагалася знайти серед безлічі сповнених ненависті облич, свою тітку. Але марно.
    
    
    

  Время приёма: 21:23 15.09.2019