10:02 03.02.2019
Поздравляем победителей 48-ого конкурса!
1 Юлес Скела ak003 Таємниця Живени
2 Ліандра ak024 Всі діти світу
3 Нездешний ak002 Подпольщики


05:50 03.02.2019
Сегодня в 17.00 заканчивается приём судейских бюллетеней и подводятся итоги 48-ого конкурса.

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 48 (зима 19) Фінал

Автор: Тень Тени Количество символов: 32240
Конкурс № 48 (зима 19) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ak012 Подарунок


    Крізь сон чую тривожне іржання Вороного. Так мій кінь подає знак про небезпеку. Ні звір, ні людина не підкрадеться зненацька до нашого нічлігу. Та й я сплю сторожко, ладний за мить стати до бою. Як і кожен козак на пістолях спочиваю, шаблею вкриваюся. Роки на Січі не пройшли даремно. Курінний отаман Марко Підкова, царство йому небесне, навчив багатьом військовим премудростям, серед яких найбільша – завше бути готовим до загибелі, але битися з ворогом так відважно, наче безсмертний.
    Розплющую очі – темно, ще й не світає. Небозвід всіяний зорями так густо, як перед жнивами поле пшеничним колоссям. Впізнаю сузір’я Борони, Великого Возу, Пасіки. А ось там вказує напрям на північ Кілок, без якого козаку вночі серед широких степів далебі й заблукати. Вслухаюсь у довколишній світ. Поблизу тихо сопе уві сні мій побратим Тиміш. Віддалік знехотя дзюрчить одинокий цвіркун. Нічого не передвіщає лиха, та на душі неспокій: щось має трапитись. Неодмінно.
    Й справді, наче думками наврочив — вуха вловлюють далеке гудіння. Обережно підвожусь, долоня лягає на руків’я шаблі. Враз помічаю на небі зорю, що летить із сходу. Мені доводилось багато разів бачити падаючі зірки. Вони сяють лише хвильку, а тоді гаснуть, так і не долетівши до грішної землі. А ця зоря все яскравішає.
    Від гуркоту з неба прокидається мій товариш. Він і собі зпинається на ноги, задираючи догори обличчя. Сяюча дивовижа пролітає сузір’ям Хреста, обминає Криницю, суне через Дівицю з Відрами й аж тоді падає десь за обрій на заході.
    — Грицьку, що то було? — побратим чухає потилицю. — Чи не біду та проява віщує? Мені стара Параска казала, що замолоду на небі хвостату зірку виділа. А після того два роки неврожаї, православні з голоду лободу їли.
    — Та годі тобі! Ми ж козаки, а не баби, щоб у забобони вірити, — заспокоюю я друга, хоч у самого на серці шкребуться щурі.
    — Ет, не кажи! Колись люди мудрішими були, знали всі прикмети. Передбачали на рік вперед, або й на довше коли краще сіяти, коли збирати, а коли дитину зачинати! Тепер батюшки й десятини того не знають, що колись за Київських князів мудрі старці відали.
    Вкладаюся знову до сну, завтра далека дорога. Добре було б відшукати оту зорю, що упала. Подарувати Марійці, бо у капшуку лише жалюгідні мідяки. А отець Олексій оповідав, що зорі, то срібні цвяшки, котрими чорний оксамит прибитий до тверді небесної. Якби знайти хоча б один такий гвіздок — справив би нареченій гарне весілля!
    
    ***
    
    В омитому росою та зігрітому ранковими променями степу, нічого не нагадує про нічну чудасію. Небо залишається блакитним, а сонце — жовтим. Так само, як і вчора, у високості літають жайворонки, щось життєрадісно наспівуючи. А вітер мирно колише буйне пахуче різнотрав’я. Снідаємо в’яленою рибою та сухарями, що захопили ще з Січі. Викурюємо по повній люльці міцного турецького тютюну.
    Що ж, пора й честь знати! Осідлавши коней, рушаємо в дорогу.
    — Я теж оженюся! Їй-богу! — обіцяє побратим, підкручуючи довгі вуса. — Поки нема війни козак мусить хату поставити, сина виростити, та ще й сад посадити!
    Посміхаюся його словам: хто не знає Тимоша? Він щороку обіцяє, що одружиться, а тільки жінками крутить, як циган сонцем. Все не може кращу обрати. Довше, як на кілька місяців ні з однією любаскою не втримується. Зате товариш з нього відданий. Ніколи побратима у лихові не покине. Тому й дружу з ним.
    — Ось погуляю на твоєму весіллі та й поїду на Лебединий хутір, — мрійливо закочує очі Тиміш. — Там така молодиця дарма пропадає, хоч з лиця води напитися.
    — Часом, не старого полковника Захарченка благовірна? — цікавлюся я.
    — Еге ж! Вона сама! На пампушки з часником давно мене кликала. Як гадаєш, не ввічливо ж козакові відмовлятись, коли така краля просить? — голосно регоче друзяка.
    Сміюся й собі з його жарту.
    Мимоволі згадую свою Марійку. Її тендітний стан, милі карі очі. Що вона зараз робить? Закінчує рушники вишивати? Чи може мене розлюбила, й зараз в обіймах другого? Ні, вона не така! Відганяю геть, наче набридливих комарів, сумніви. Ще кілька днів і ми доїдемо до тебе, моя люба. Нехай я не панського роду, не маю скарбів, не займаю високих посад, але ладен віддати за кохану душу, аби лиш зробити щасливою!
    Раптом помічаю попереду щось блискуче. Так буває, коли сонце віддзеркалюється від поверхні озера чи ставка. У баклажках мало води, доречно поповнити її запаси. Злегка втискаю чоботи в боки Вороного. Він пришвидшує ходу. Напевно й сам не проти напитися свіжої водиці, а може й скупатися, змивши із себе багатоденний пил.
     Та, що це! Під’їхавши ближче розуміємо, що помилялись! Натягую вуздечку, примушуючи коня зупинитись. Серед степу лежить здоровезна срібляста куля, понівечена кількома темними рваними дірами. Гігантський розмір видно в порівнянні з кількома вершниками, що гарцюють біля дивовижі — вони втричі нижчі за неї. Чудасія нагадує гарматне ядро, хоч якого калібру має бути для нього мортира — важко й уявити!
    — Ногайці, — впізнає Тиміш, вдивляючись у постаті. — Шестеро. Подужаємо?
    — По троє на брата? Бувало й гірше! Гайда за мною! — дуже кортить зблизька глянути на кулю. Та й не гоже козакові рідкісну річ залишати на поталу бусурманам.
    І ми галопом скачемо на кочівників. Вороги розвертаються до нас: на вилицюватих засмаглих обличчях передчуття легкої перемоги. Бачу, як роздуваються їх широкі ніздрі. На ходу виймаємо пістолі, гримлять постріли. Одна з куль влучає в переднього ногайця і той валиться зі свого коротконогого коника. Витягую з піхов вірну шаблю. Високо її підіймаю, ловлячи гострим лезом сонячний відблиск. Не запрошували ми клятих загарбників у наші краї, тож най тепер не сподіваються на гостинність.
    «З добрими людьми вчиняй по-доброму, а зі злими — по-справедливості!» — так учив мене курінний отаман Марко Підкова, земля йому пухом. Як то часто буває у шаленстві бою починає здаватися, що не я б’ю шаблею недругів, пригинаючись та відхиляючись від ударів у відповідь, а шабля керує мною, примушуючи руку, та й все тіло рухатись саме так, аби їй зручніше було вражати ординських воїнів.
    Ось і ще один ногаєць позбавляється життя з моєю допомогою, а його голова котиться по прим’ятій копитами траві, наче стиглий гарбуз. Тиміш також вражає супротивника у груди. Тим часом на мене напосідає багато вбраний чолов’яга, не інакше, як мурза. Його довга шаблюка, прикрашена багряними самоцвітами, надсікає мені щоку, поки я не відрубую його зброю разом із ворожою кінцівкою.
    Боєздатних бусурман залишається лиш двоє і вони, перезирнувшись, тікають геть, тягнучи за собою коня з важкопораненим вожаком. Я хочу їх переслідувати, але зупиняюсь, мов укопаний, углядівши біля сріблястої кулі ще одного чоловіка на землі. Він вбраний з ніг до голови у щось на зразок блискучого панциру. Тільки його обличчя прикриває не залізне забрало, а скляне віконечко. Виходить, що ми не тільки відігнали загарбників з рідної землі, але й врятували шляхетного лицаря.
    
    ***
    
    Злізаю з коня, витираю рукавом піт з чола. Підходжу ближче до лежачого воїна. Його руки й ноги зв’язані мотузками — робота ногайців. Ми підоспіли вчасно, інакше знані на весь широкий степ людолови забрали би і цього лицаря в ясир, як це вони робили із тисячами простих українців. І те, що він прибув сюди, судячи з одягу, із далеких країв — тільки додало б йому ціни на невільничому базарі у Кафі.
     Схиляюсь над чужинцем. Не вагаючись розрізаю шаблею міцні пута.
    — Мертвий? — цікавиться Тиміш, й собі наближаючись до звільненого бранця.
    — Наче дихає, — кажу з надією. — Тільки рідко.
    Через кругленьке прозоре скло вдивляюсь у лежачого. Обличчя дивне, так одразу й не визначиш якого він роду-племені. Одне зрозуміло — нетутешній. Ось тільки занадто блідий, шкіра мало не зеленкуватого відтінку. Чи може чоловікові так погано? Я ж не лікар, аби знати чим йому зарадити. Через оті обладунки навіть водою напоїти не можу. Їх треба обов’язково зняти, а то ще й справді лицар в таку спеку від задухи дуба вріже.
    Шукаю застібки на шиї, але знайти не можу. Пальці ковзають по гладкій поверхні не маючи за що зачепитись. І як розбирається цей клятий панцир?
    Раптом помічаю, як у чужинця сіпаються повіки.
    — Живий! — радіє Тиміш, ляскаючи мене по спині.
    — Ага! — кажу з полегшенням, щиро вболіваючи за врятованого. Наче те, що я вирвав невільника з рук ногайців накладає на мене відповідальність за його долю.
    Чужинець поволі розплющує очі. Але що це? Вони у нього по-котячому жовті з чорними вертикальними зіницями. Від несподіванки відсахуюсь, завмирає серце. Позаду здивовано зойкає побратим. А він далеко не з лякливого десятка, був у полоні веслярем на галері, бачив Стамбул, чимало всякого спізнав у житті.
    Здається, що це страхітливий сон і я зараз прокинусь. Щипаю себе за вухо — болить, значить все наяву… Але ж у людини просто не може бути таких очей! А у кого може? Правильно, у чорта! Тут і отця Олексія звати не треба, аби впізнати губителя православного роду. Тремтячою рукою тричі перехрещуюсь.
    — Дякую за допомогу, людино! — каже потвора деренчливим голосом, хоч я можу заприсягтися усіма святими угодниками, що те, як рухається її писок не співпадає з словами, що звучать десь від її поганських грудей.
    Паморочиться в голові, стає зовсім зле. І не тільки від усвідомлення, що не далі, ніж на аршин від мене — господар пекла, але й від того, що я врятував його від бусурманів! Хоча, як кочівники могли впоратись з самим дідьком? Ясно, як! Тільки якщо він їм дозволи це зробити, аби потім звести козаків із білого світу!
    І за що кара на мою голову? Ще й перед весіллям? Чи це таке випробування моєї віри? Авжеж я грішний, сперечатись не буду. Не так часто, як треба ходив на службу до церкви, рідко сповідався. Жебракам милостиню мало давав, бо й сам часто перебивався з хліба на воду. Але ж в усьому іншому намагався не гнівити Бога.
    — Сталася аварія, здійснив вимушену посадку, — пояснює чортяка. Судячи по тому, що він сідає, впираючись в грунт руками, йому вже ліпше. — Вийшов назовні для проведення ремонтних робіт. Охоронні системи були виведені з ладу, тому й не зчувся, як налетіли дикуни, повалили на землю, стали в'язати. Якби ви не підоспіли — загинув би.
    — З ким не буває, — погоджуюсь з облесливими хитрощами володаря тартару, а сам поволі відсуваюсь. Головне не відкривати своїх почуттів, щоб сатана не вважав, що має наді мною владу. Курінний отаман Марко Підкова, вічний йому покій, вчив, що не боїться тільки дурень, а розумний не показує страху.
    — Куди ж ви? Зоставайтесь! Хочу віддячити своїм рятівникам, — в голосі жовтоокого вчувається щирість. — Знаю, що у вас цінується золото. В мене є його досить!
    — Дякуємо, та не треба! — відмовляюсь без роздумів. Гіршої ганьби, як продатись нечистому за гроші тяжко й уявити. Такий гріх і в Святій Лаврі повік не відмолиться.
    — Я тут ще трохи побуду. Приходіть, як надумаєте. Буду радий знову зустрітись!
    Ми швидко задкуємо до коней, вдоволені, що так легко відбулися.
    
    ***
    
    Призахідне сонце осяє багрянцем чепурні хатинки-мазанки під солом’яними стріхами в обрамленні садків та городів. Нарешті ми дістаємося Яблуневого. Саме тут живе із матір’ю моя Марійка. Серце щемить при думці, що скоро її побачу. Може саме зараз вона сідає вечеряти й не сподівається, що її наречений так близько. Ляскаю Вороного по крупові: не терпиться скоріше обійняти кохану.
    Пускаємось в чвал, аж за ними мало не до небес летить курява й порскають з-під копит налякані кури. Здіймається такий гавкіт, що здається всі собаки села кидаються у погоню за нашими кіньми. Люди також визирають з осель подивитися хто вчинив ґвалт, чи бува не суне який ворог? Та побачивши двійко хвацьких козаків — нам привітно махають руками, вітаючи, мов старих знайомих.
    Мало не проґавивши потрібного двору, різко зупиняю коня, аж він мало не стає дибки. Приглядаюся: перед нами низенький, наче врослий у землю будиночок з маленькими вікнами, навколо якого цвітуть білі та рожеві мальви. Так, я не помилився, тут живе моя люба! Ось на тій лаві під старою грушою ми сиділи востаннє, саме там я пообіцяв приїхати через рік, як тільки повернуся з походу.
    Що ж, я виконав обіцянку. Нехай і не заробив великих грошей, зате віддано боронив Україну. Завдяки таким, як я, тут панував мир, народ міг спокійно трудитись й ростити дітей. По-моєму, це значить більше, ніж повна скриня червінців.
    Спішуюсь, прив’язуючи коня до стовпа біля воріт. Тиміш приєднується до мене, підкручуючи довгі вуса. Дивно, але чомусь дерев’яніють ноги. А що як Марійка мене забула й не пустить до хати? Бачачи мою нерішучість, досвідченіший у справах з жіноцтвом побратим злегка підштовхує мене у спину. Мовляв, давай-давай! У бою виступаєш першим, то й тепер не має чого пасти задніх.
    — Гей, господине! — гукаю я від плоту. — Приймай гостей!
    Ніхто не відповідає. Певно, спати вже повкладались, чи може куди пішли?
    Підходжу до хатини, стукаю у поточені шашілем двері.
    — Хто там? — чується з глибини оселі кволий жіночий голос.
    — То, я. Грицько!
    За хвилину на порозі з’являється літня жінка, вбрана у чорну хустку. Кидається в очі її змарнілість. Ледве впізнаю матір моєї нареченої. Кепське передчуття холодить спину, хоч на дворі по-літньому тепло.
    — Де Марійка? — я так спантеличений, що ледве видобуваю із себе шепіт.
    — Се ти, козаче? — підсліпувато вглядається у мене стара.
    — Так, я! — роблю над собою зусилля й голосно питаюсь. — Кажіть, що сталося?
    — Немає більше у мене донечки, — у жіночки на очах проступають сльози.
    — Як так? — горло стискає болісний щем, земля хитається під ногами.
    — Пропала, моя квітонька. Пропала, єдина радість…
    — Куди ділась? Кажіть толком, — трясу Марійчину матір за худі кістляві плечі.
    — Ніхто не знає… Послала доню до мого брата, в якого нещодавно жінка померла, гостинця віднести, а вона й не повернулась. Увечері я занепокоїлась, побігла до Кіндрата, та її там вже не було, а він казав, що відправив дитину до мене ще в обідню пору. Цілу ніч й ще кілька діб по тому блукала селом, мов божевільна, всіх розпитувала, чи хто не бачив Марійки, та марно. Уже два тижні минуло, а я й на жоден слід від неї не натрапила! Ой, горе ж яке чорне спіткало мене на старості літ!
    — Я знайду її. Обов’язково! — втішаю прибиту горем матір.
    — Життя покладемо, та вашу доньку відшукаємо, — підтримує мене вірний побратим Тиміш. — І не сумнівайтесь! Козаки ж ми, чи хто?
    На заплаканому обличчі старої з’являться квола посмішка. Їй дуже хочеться нам вірити, хоч вона і розуміє, що ми далеко не всесильні.
    — Підкажіть, де мешкає ваш брат, — питаю наостанок, бо подумки вже мчуся на пошуки коханої. — Можливо, він підкаже щось про Марійку.
    
    ***
    
    Небо темнішає, та над головою бовваніє повний місяць. Завдяки його сяйву все довкола видно так добре, хоч голки збирай. Ми поспішаємо, бо маю надію, що дядько Кіндрат наведе мене на Марійчин слід. Він живе на окраїні села, майже під лісом. Ще здалеку помічаю велику хату, якісь прибудови, сараї для худоби. На подвір’ї шестеро міцних парубків носять з трьох возів, запряжених волами, повні мішки й складають їх у клуню. Я й не здогадувався, що у моєї нареченої є такий заможний родич.
    — Добрий вечір, хлопці! — чемно вітаюсь, зупиняючи коня. Добре, що у дядька ще не сплять. Хутко розпитаю про все, що треба. — Покличте господаря, будь-ласка!
    — Доброго здоров’ячка, козаче, — з хати виходить низький животатий чоловічок. Побачивши нас він одразу ховає руки за спину. Напевно соромиться показувати мозолі перед чужинцями. — Чого треба? Яка нагальна справа не може почекати до ранку?
    — Я — Грицько, Марійчин наречений. Ваша сестра казала, що ви останні, хто бачив дівчину. Може племінниця натякала, куди хтіла йти далі, або щось підозріле казала. Поїду хоч на край світу, загляну в кожну шпаринку, під кожний листочок аби її знайти.
    — Кхм… — глибокодумно кашляє хазяїн маєтку. — Мабуть, бідолашна, пішла за малиною в ліс. Я туди три дні поспіль з сусідами на пошуки ходив. Кликав її, мало горлянки не зірвав. Обійшли усю місцину аж до Кривої Яруги. Та все дарма, певно вовки роздерли. Так само, як два роки тому Іванка, молодшого сина мельника. Може, чули?
    — Ні, — опускаю голову, відчуваючи, як крижаний відчай стискає серце.
    — Якби людина загинула від вовчих зубів, то десь би залишився її одяг, — раптом зауважує Тиміш. — Хоча б шматки.
    — Напевно… — після мовчанки відповідає Кіндрат, з-під лоба зиркаючи на мого побратима. — Але якщо звірі затягнули її тіло на дно яру і вже там спожили здобич — то кісточки та залишки одягу можуть назавжди схоронитись в темряві між камінням.
    — Я відшукаю! Не судилось живою, то мертву! — обіцяю врочисто.
    — Синку, не муч себе, не ятри душу, — лагідно, наче батько, радить гладкий чоловічок. — Мені теж дуже шкода дівчину. І не тільки тому, що вона донька моєї рідної сестриці. Гарнішої за мою племінницю в усіх довколишніх селах немає…
    Марійчин дядько на хвильку замовкає, розчулено шмигаючи носом.
    — Утім, певно, така її доля. Господь забирає до себе скорше тих, хто йому миліший. То ж постав свічку у церкві за упокой, та простуй з миром. Ти ще молодий, знайдеш собі пару. Нічого побиватися за тим, чого не вернути.
    Змалечку я вважав за святий обов’язок коритися Богу. І в козаки подався захищати від ворогів не тільки рідну землю, але й віру. Проте від розважливих слів Кіндрата в глибіні єства народжується протест. Не вміщається у голову чому бідну дівчину, схожу більше на ангела, ніж на людину, спіткала така нагла й страшна загибель.
    — То, ви мені не допоможете? — питаю, хоч уже й здогадуюсь про відповідь.
    — Козаче, у мене клопотів повний рот. Хоч і сумую за Марійкою, та життя не стоїть на місці. В мене дружина померла, а діти підростають, треба їх на ноги ставити. Як маєш охоту, то блукай лісом скільки влізе, а мене до цього не силуй.
    — Їдьмо, Грицьку, — бачачи, що я закипаю від злості, Тиміш тягне мене за плече. — Переночуємо у Марійчиної матері, а там видно буде.
    — Ні, — мовлю крізь зуби, затято. — Скачи куди хочеш, а я до лісу.
    — Що ж, можна і в лісі заночувати… — примирливо каже побратим.
    
    ***
    
    У непевному місячному світлі дерева скидаються на химерних велетнів. Таємниче тріскає сухий хмиз під ногами, порипують старі стовбури, тужливе совине зітхання лунає вдалині. Йду в глиб лісу, тягнучи коня за вуздечку: через гілляки, що часто спускаються досить низько, верхи їхати не виходить. В грудях тисне, тяжко дихати: перед внутрішнім зором все постає кохана Марійка. Бачу її милий образ, мов наяву…
    Якби не був козаком — впав би на землю, та й гірко заплакав. Та не час розкисати. Покійний кошовий отаман Марко Підкова, вічна йому пам'ять, казав, що сльози — діло не хитре, а з бідою впорається лиш той, хто вдержить себе в руках. А як Марійка ще справді жива й лежить в якісь глибокій ущелині, ждучи на мене? Поки не знайду тіла, чи те, що від нього лишилося — не вважатиму її мертвою.
    — Може то не вовки? — висловлює здогад Тиміш, що плентається в кількох кроках зліва, час від часу шпортаючись об грубі коріння.
    — А хто ж?
    — Усякий міг викрасти дівчину. До прикладу, якість розбійники йшли лісом, ховаючись від людей, та й забрали Марійку з собою, щоб вона їх не виказала.
    Здригаюсь — не тільки дикі звірі по нашим лісам бродять в пошуках здобичі. На жаль, вдосталь є і двоногих хижаків.
    — Якщо це так, то де її шукати? — розмірковую вголос.
    — Не знаю, — тяжко зітхає побратим, щиро співчуваючи моєму горю. — Варто ретельно оглянути всю місцину. Може Марійка, як її тягнули, устигла по собі знак полишити, а Кіндрат з односельчанами — не помітили.
    Втомлені коні фиркають, неохоче переставляючи копитами. У мене також сил зосталось лиш на денці. Та я не зважаю й верчу головою, озираючи дерева та кущі. І яку би звістку кохана подала тим, хто шукатиме? Повісила на гілочку коралове намисто? Чи кинула на землю барвисту стрічку з кісника?
    Немає певності, що дівчині дали таке вчинити. Розбійники ж не дурні залишати по собі сліди. Отже справа майже безнадійна. Можна роками тинятися хащами — та все дарма, бо мою наречу могли давно відвести за сотню верст звідси.
    І тут я заклякаю, наче прибитий громом. Здогад настільки огидний, що спочатку хочу його пожбурити геть, як бридку жабу-ропуху. Помізкувавши трохи розумію — це може бути жахливою, осоружною, але правдою. «Послала доню до мого брата, в якого нещодавно жінка померла, гостинця віднести». «Гарнішої за мою племінницю в усіх довколишніх селах немає»… Хутко розвертаюсь, де й сили беруться.
    — Братчику, що ти надумав? — тривожиться Тиміш. — З тобою все гаразд?
    — Хочу Кіндрата провідати.
    — Чому?
    — Пам’ятаєш, як він запевняв, що Марійку вовки з’їли, хоч доказів ніяких не мав?
    — Дядько себе виправдовував, аби зайвий час не гаяти на пошуки вбогої родички.
    — Я те ж так думав, — киваю побратиму. — А що як нас умисно такою брехнею частували, яку й перевірити неможливо?
    — Про що ти? — в голосі товариша бринить спантеличення.
    — Може дівчина того дня зовсім в ліс не ходила?
    — Ти хочеш сказати… — шепче Тиміш, наче в цих хащах нас можуть підслухати. — Але ж… Не може бути!
    — Це лише припущення, — поспішаю другові на поміч. — Та якщо Кіндрат справді схопив Марійку, зробивши бранкою? Розраховуючи на те, що бідну напівсироту ніхто особливо шукати не буде, тим більше у нього в господі?
    — Треба перевірити, — після гнітючої мовчанки радить товариш. — Але тихцем, без галасу. Бо як помиляємось — ганьби не оминути.
    
    ***
    
    Нам винятково щастить: замість того, щоб приступом брати оселю Марійчиного дядька, бити шибки чи ламати двері на міцному засуві — примічаю єдине у всій хаті прочинене вікно. Прокрадаємось до нього так обережно, що напевно позаздрив би лев. Ще й місяць зайшов, що теж зараз нам у поміч. Довго прислухаюсь, поки не переконуюсь, що все спокійно. Зазираю до кімнати — в середині так темно, що ледве вгадуються обриси великого стола, а також стільців довкола.
    Можна сміливо лізти, не остерігаючись здійняти лемент на всю хату. А потрапивши до будинку випитаємо в господаря все, що треба. Якщо він чесний чоловік і покаже усі закапелки, щоб ми переконались у відсутності Марійки — йому немає чого боятися. Але як я виявлюсь правим, і ми її таки знайдемо — хай начувається!
    Тиміш з кректанням підсаджує мене на підвіконня. Залізши до кімнати та упевнившись, що там нікого — подаю руки побратимові. Ох і важкий же козарлюга: з натугою втягую друга всередину. Аби не скрипіли дошки підлоги та ні на що не наштовхнутися, дуже помалу йдемо до дверей, що ведуть у сіни. Легенько штурхаю їх…
    Яскравий спалах і гуркіт пострілу зливаються воєдино.
    Тиміш з глухим стогоном падає скошений кулею.
    На нас чекали! Це засідка, в яку ми втрапляємо, мов сліпі кошенята.
    Стрибаю у бік та хапаюсь і собі за пістоля, що стирчить за моїм поясом. Але занадто пізно: другий постріл обпалює моє праве плече й зброя випадає з долоні.
    Ноги підгинаються, підлога летить назустріч обличчю.
    
    ***
    
    Свідомість вертається поволі. Голова гудить наче церковний дзвін на Великдень. Чомусь не можу поворушити ні руками, ні ногами.
    — Вилийте на нього жбан води, — чути звідкись здалеку. Скидається на те, що я лежу на дні пересохлого колодязя, а десь угорі на ді мною приглушено лунає чоловічий голос. — Маю з ним перемовитись, перед тим, як до праотців відправити.
    Купіль із холодної водиці вмить допомагає все згадати.
    Здригаючись від огиди та злості, розплющую очі.
    — По-хорошому радив, щоб їхав звідси й горя не знав. А ти не послухався, — бачу над собою Кіндрата, що скрушно хитає головою. В кімнаті добре видкося, горять кілька свічок. Навколо помічаю ще двох чоловіків. Троє проти одного? Подужаю! Намагаюсь схопитись та зацідити головному негіднику просто в пику. Однак міцні мотузки, якими до тулуба туго прив’язані руки, зводять порив нанівець.
    — Я ще тоді зрозумів, що ти повернешся, — продовжує нелюд самовдоволено. — Тому й влаштував пастку, прочинив потрібне віконце. Правда, не сподівався, що ти, розумнику, так швидко до неї потрапиш!
    У Кіндрата від реготу гидко смикаються щоки. Йому до вподоби позбиткуватися над беззбройним та знерухомілими супротивником. І носить же наша свята земля тварюк, котрим біль та приниження інших — то найкраща втіха. Дивлюсь на його долоні — на них свіжі подряпини. Може то моя кохана так боронилась від цієї наволочі? Так ось чому він ховав руки за спиною при першій зустрічі!
    — Де Марійка? Що ти з нею зробив, покидьку?
    — Ха! Нащо знати? Тобі тепер лиш в ґрунті хробаків годувати, — зверхньо шкіриться господар оселі. — І те, як швидко ти цим займешся — цілком у моїй владі.
    По цих словах він наступає чоботом на моє ранене плече. Від нестерпного болю перед очима пливуть чорні кола. Прикушую губу, аби стримати крик.
    — Знаєш, чому досі живий? — Кіндрат неохоче забирає з мене ногу.
    Мовчу. На відповідь зараз просто немає сил, хоч дійсно цікаво.
    — Нещодавно запорожці повернулись із вдалого походу. Подейкують, що ви захопили не одну бочку османського золота. Як розкажеш де воно — подарую життя. Ні — живцем шкіру здиратиму й сіллю посипатиму. Її у мене вдосталь, ти бачив, як наймити мішки вивантажували. Вистачить і на тебе, й на те, щоб на базарі добрий виторг мати.
    Як пояснити жадібному й заздрісному до чужого, що вдалість військового походу у козаків вимірюється кількістю визволених з неволі побратимів, а не захоплених скринь з монетами. Хоча інколи й трапляється здобути коштовні трофеї, та їх в рази менше, ніж вважать ті, що на війні не бували і навіть гадки ніколи не мали ризикувати власним життям за мир і спокій батьківщини.
    — То, як? Зараз скажеш де гроші сховали, чи кортить помучитись?
    — Не вистачає на окраєць хліба? Забери мого капшука, — відповідаю з гідністю, як і личить належному до степового лицарства. — Більше нічого не маю.
    — Глузуєш з мене? — бризкаючи слиною, сердиться Марійчин дядько. — Я не старець-кобзар, щоб з дріб’язку тішитись. Не вірю, щоб у такого хвацького молодця, чи у побратимів, не було чогось цінного на чорний день приховано.
    Сперечатися з негідником не має змісту. І чому така несправедливість панує у світі, що довести свою чесність можна лиш лютою смертю?
    — Гей, Микито! — Кіндрат гукає одного з посіпак. — Переверни на живіт лайдаку й добряче розмалюй батогом спину! А потече червона юшка — щедро посипай сіллю. Подивимось якої він після цього заспіває.
    З кожним ударом терпіти стає все важче. Проте я лиш міцніше стискаю покусані губи. Як казав курінний отаман Марко Підкова: «Коли вже прийшов край — то достойно помирай!». Вороги до кінця свого мерзенного існування пам’ятатимуть мою стійкість.
    Проте коли безжальні кати стають осипати їдкими крупинками пошматовані плечі — я, на жаль, не стримую стогін. Муки настільки нестерпні, що здається душа от-от відлетить до Бога. Однак й це не змушує мене просити про пощаду.
    — Гадаєш, що не зможу розв’язати тобі язика? — супить брови господар оселі, роздратований тим, що я мужньо витримую нелюдські страждання. Він довго міряє кімнату дрібними кроками, а тоді, щось вигадавши, жваво потирає долоні. — Степане! А приведи-но сюди його непокірну дівку!
    Марійка таки жива! Я був правий! Добре хоч перед смертю побачуся з коханою! І одразу відчай затоплює змучене серце: вона назавжди зостанеться із кривдником, я нічим їй не зараджу. Ця думка приносить чи не більші тортури, ніж ті, що пережив недавно.
    Та коли Марійка заходить й голосно зойкає, впізнаючи свого нареченого — я вітаю її привітною посмішкою, намагаючись хоч трохи заспокоїти дівчину.
    — Значить так, Грицьку, — Кіндрат хитро зиркає то на мене, то на бранку. — Ти довів, що є найбільшим упертюхом на світі й скоріше здохнеш, ніж розпрощається зі скарбом, що тільки свідчить про його неабиякий розмір. Однак, що робитимеш, якщо я при тобі дам покуштувати батога Марійці?
    Миле обличчя коханої блідне, видовище мого скривавленого тіла не додає її снаги. Стискаю кулаки, не в змозі чимось допомогти. Зараз усі муки пекла видались би раєм, хай лиш нещасна Марійка зостанеться цілою й неушкодженою. З сумом відзначаю, що і мудрість курінного отаман Марка Підкови нічим не може зарадити в такій халепі. Якби я й справді десь приховав дзвінку монету — виклав би зараз не вагаючись.
    — Микито! Дай-но мені батога, — наказує посіпакові Марійчин дядько й направляється до племінниці. — Най повчиться уму-розуму! Давно заслужила!
    — Стій, сволото! — зупиняю покидька. — Отримаєш гроші! Тільки її не чіпай!
    — О, так би й одразу! Прірву часу з тобою згаяв, — каже Кіндрат злостиво, але його пика сяє перемогою. Пахолки й собі зраділо перезираються, в надії, що і їм перепаде гарний шмат від здобичі господаря. — А то вже думав, що ти дійсно жебрак.
    
    ***
    
    Полуденне сонце не на жарт припікає, на небі ні хмаринки. Вітерець злегка колише високі трави, але його подиху не достатньо, щоб послабити літню спеку. Кривлюся від болю в зраненому тілі: різкі рухи спричиняють неймовірні муки. Я їду на Вороному попереду, показуючи дорогу. За мною слідує на конях Кіндрат та ще шестеро його озброєних до зубів посіпак. Зв’язану Марійку також везуть з нами.
    Пригадую, як ще недавно мандрував степом разом з побратимом. Як нас переповнювали гарні передчуття, майбутнє здавалося вишитим рушником, в якому переважають яскраві червоні нитки. А виявилося, що жорстока доля вигаптувала візерунки лише чорним, та й і тих небагато. Так і не дочекається Тимоша на Лебединому хуторі вродлива молодичка. І мене теж не очікує нічого доброго.
    Хай навіть я застану жовтоокого й випрошу скарб — Кіндрат ні мене, ні Марійку все-одно не відпустить. Не має він і крихти честі, щоб сподіватися на обіцянку. Як тільки бажане потрапить до його загребущих рук — першим ділом мене, знесиленого й беззбройного, відправить на той світ, як небажаного свідка злочинів. А згодом, коли вдосталь позбиткується з вродливої племінниці — настане і її смертна година.
    Нарешті помічаю блискучу кулю, вказую на неї Кіндратові. Той довго вдивляється, здивовано прицмокуючи язиком. Пахолки протирають очі, переконуючись, що їм не ввижається. Тільки Марійка не виказує здивування. Певно також не вірить дядьковому слову. Під’їхавши ближче, зауважую, що диявольська оселя майстерно відремонтована. На рвані діри накладено латки, та так добре, що ті місця відрізняються від решти лише світлішим відтінком. Гарний з чорта коваль, на Січі би нам такий, ой, як знадобився!
    — Вважав за байки історії про те, що деякі козаки уміють дива творити, — подає голос Кіндрат, намагаючись приховати острах. — Тепер бачу, що ви мастаки на чудасію. Хутчіш віддавай золото, та й мирно розійдемося! Інакше твоїй дівці кінець!
    — Зачекайте тут. Треба зняти закляття, — кажу перше, що спадає на думку. Озираюсь на Марійку, вона щось каже одними губами. Розбираю слово «тікай». В її очах благання, дівчина все розуміє й прагне хоч мене порятувати від свавільного родича. Та я не з рідкого тіста ліплений, щоб напризволяще кидати коханих.
    Зістрибую з Вороного, ніжно гладжу вірного коника, наче прощаючись. Йду повагом до величезної таємничої кулі, вдихаючи на повні груди степове повітря. Високо в небі лунає пісня жайворонка. Як же добре бути таким вільним, як ця маленька пташина!
    Стукаю кулаком по сріблястій поверхні. Жду, коли вийде господар. Й справді, з’являється круглий отвір, випускаючи назовні постать в лицарських обладунках.
    — Вітаю, чоловіче! Повернувся за подарунком?
    — Ні, — мужньо дивлюсь в хижі зіниці потвори. — Це я привіз тобі гостинці. Візьми тих людей до пекла, вони сповна заслужили на кару. Всіх, окрім дівчини, її не чіпай. Як треба, то і я готовий віддати тобі свою душу.
    — Ти не розумієш, чого просиш. Я не займаюсь такими речами, — протестує чортяка. — Та й не можна кудись забирати розумних істот без добровільної згоди.
    От і все, козаче! Навіть нечистий відмовляє тобі у помочі. Гіршого не вигадати!
    І тут в моїй голові народжується така неймовірна ідея, що якби розказав її бойовим побратимам — вважали б за божевільного.
    — Тоді забери мене й Марійку! — з болем у голосі пропоную чудернацькому створінню. — Ми даємо згоду. Тільки допоможи вирватись від покидьків.
    — Це, можливо, — після роздумів погоджується жовтоокий чужак. — Однак думаю, що розчаруєтесь. Бо пекло — то скоріше на цій планеті…
    
    ***
    
    Коли Земля лишається десь далеко внизу, а назустріч мчить сповнена яскравими вогнями безодня, я розумію, що подарував коханій не срібний гвіздок, про який колись мріяв, а всі зорі, що є в безмежних небесах, увесь Чумацький Шлях!
    І нехай попереду тривала подорож, поневіряння й небезпеки — разом витримаємо усе. Бо навіть чорт допомагає, якщо кохання справжнє!

  Время приёма: 16:52 20.01.2019