17:23 11.08.2019
Вітаємо переможців 50-ого конкурсу!

1 Юлес Скела am017 Річку перескочити
2 Shadmer am018 Интересная жизнь
3 Панасюк Сергій am002 Краплі дощу


17:41 01.05.2019
Вышел в свет НУФ-2018
Поздравляем писателей и читателей с этим событием!


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 50 (лето 19) Фінал

Не соответствует формату конкурса

Автор: Сергей Белый Количество символов: 33852
Конкурс № 48 (зима 19) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ak011 Хо з пагорбу мерців


    – Хо! Йди-но сюди! Мерщій!, - батько присів навпочіпки і зосереджено дивився кудись донизу. Шпортаючись у переплетінні стебел і коріння, маленький Хо підійшов ближче. Батько присів на краю чималої і досить глибокої ями – місцеві мисливці викопують такі для полювання на велику дичину. На дні пастки лежала велика мертва туша левиці, а біля неї порпалося маленьке грайливе левеня. Батько скочив до ями і взяв маленького «царя звірів» на руки: – Дивися, Хо, - неначе кошеня. На, тримай, - подав тварину синові. Хо прийняв левеня з рук батька і заходився його пестити, а той у свою чергу лизнув йому щоку своїм теплим, вологим шершавим язиком: – Він такий милий, - дзвінко зареготав малий, - батьку, давай візьмемо його з собою! – Візьмемо… Звісно, візьмемо… Сам тут, у джунглях, він неодмінно загине, - батько уважно оглядав велику чорну рану на тулубі мертвої левиці, – Ні спису, ані стріли... ні бодай наконечника… - промовляв він сам до себе, - це знову вони… Це знову їхня страшна зброя… Хо здогадувався, що так збентежило Батька. Батько Хо був великою у цих місцях людиною. Вождь свого роду (кажуть, дуже давнього, кращі представники якого багато тисяч років тому брали участь у Великій Війні) у Місті він обіймав високу посаду Володаря Лісів, яка накладала на нього важкий тягар відповідальності. Тут вам і збереження навколишніх лісів, і піклування за усією тамтешньою дичиною, і визначення лісових ділянок, які цьогоріч можна випалити під нові посіви, а ще він вирішував, кому, де і на кого можна полювати, візував клопотання на зброю (указом Верховного Володаря її всю було зібрано у людей і передано до державного арсеналу – під пильне око Володаря Війська). Та віднедавна у цих краях з’явилися Білі Боги. Дивні істоти – кажуть, вони дуже схожі на людей, щоправда, в більшості своїй мають білу шкіру, а деякі з них – ще й біле або руде волосся та блакитні очі. За домовленістю з Верховним Володарем вони оселилися десь у джунглях. Ні Хо, ані навіть його батько жодного разу не бачили їх – чули про них від людей з інших міст – кажуть, Боги час від часу бувають у Столиці. А ще Хо кілька разів бачив срібних птахів, які прийшли сюди разом з Білими Богами. Іноді з страшним гуркотом, а іноді – з дзижчанням комахи, іноді невеликі одноголові, а іноді – і гігантські триголові, виблискуючи на сонці своїми металевими прямими, заокругленими на кінцях крилами, пролітали вони над Містом. З появою Білих Богів батько почав натрапляти у лісі на трупи тварин, вбитих якоюсь дивною зброєю. Ті, хто їх вбив, не використовували ні стріл, ні списів, ані дротиків, проте поранень їхня зброя завдавала дуже страшних. Іноді для того, щоб убити велику тварину, як-от: тигра чи лева (як зараз), їм достатньо було одного влучного пострілу. Вбивали вони і слонів. Їх трупи зі слідами дивної зброї чужинців батько Хо бачив значно частіше. І, що характерно, у всіх їх були вирвані або відпиляні бивні… Батько – старий мисливець – жив цим лісом, любив тварин і ніколи не вбивав їх інакше, аніж задля їжі. Тому сприймав такі знахідки близько до серця. З точки зору законів країни такі варварські вбивства тварин були неприпустимі. Та що з цим вдієш? Чіпати Білих Богів суворо заборонив Верховний Володар – боявся він їх, немов власної смерті. Давні рукописи казали: колись давно у світі сталася Велика Війна: люди різного кольору шкіри, що жили на різних кінцях Землі безжально вбивали одне одного. Білі люди тоді перемогли: кажуть, їхні Білі Боги подарували їм зброю, яка спалювала цілі міста. І лише дивом їм не вдалося знищити весь світ… … – Ходімо додому, - якось чи то сердито, чи то збентежено пробурмотів до Хо батько, і, вже тепло, як на те був здатен лише він один, усміхнувшись, додав: маля, певно, зголодніло. Ти вже надумав, як назвеш свого нового друга? Між іншим, леви – тотем нашого роду. Колись ця тварина врятує тобі життя… – Фрідріху, а зробіть-но своєї уславленої бразильської кави. Якщо у цій дірі є бодай якийсь позитив, то лише один – ваша відмінна кава, - одягнений у літню (тропічну) військову уніформу з «пташками» генерал-лейтенанта Люфтваффе на петлицях кремезний чолов’яга звертався до високого худого цивільного років сорока п’яти, чия сяюча лисина та пенсне видавали в ньому вченого або партійного функціонера. У кімнаті дерев’яного будиночку було душно. Великий вентилятор на стелі ганяв гаряче повітря туди-сюди, проте прохолодніше від цього не ставало. Через відчинене навстіж вікно в приміщення влітав шум розташованого десь неподалік аеродрому. Фрідріх підійшов до вікна, зачинив кватирку – користі від відчиненого вікна жодної, а так хоч шуму буде менше – і, повернувшись до невеличкої кухонної стійки, заходився споряджати турку. Засипав туди три з половиною чайних ложки кави, трішки кориці, трішки паприки і дві чашки води… Коли все було готове, запалив камфорку невеличкої газової плити, поставив турку на «повільний» вогонь і став чекати, поки все це закипить. – Так, ви праві, Гельмуте, - не повертаючись до свого співбесідника, відповів Фрідріх, - кава – це щось, особливо коли там (Фрідріх, чомусь, показав пальцем вгору), вдома, люди п’ють усіляке лайно, на кшталт вівсяного ерзацу. Кава піднялася нагору і утворила на поверхні пористу коричневу кірку. «Напевно, така ж утворюється після виверження у жерлі вулкана», - мимоволі подумав Фрідріх. Але кірка була лишень ззовні. Там, під нею, вже оживали поснулі досі кінетичні процеси. Температура розрухала наймікроскопічніші частинки, що з кожною секундою рухалися все швидше і швидше. Ось під за металевими стінками турки почалася легенька вібрація. Ось вона наростає. Ось кірка на поверхні варива колихнулася. Десь там, знизу її бомбардують десятки, ні вже сотні чи навіть тисячі маленьких бульбашок. Ось десь скраю кірки їм вдалося пробитися назовні. Отвір розширюється – і кірка не витримує. Вона натягується, подається вгору і… стрімко падає. Кипуча темно-коричнева, майже чорна волога заливає її зверху і раптом починає різко підійматись до краю турки. Ще мить і, здається, весь вміст турки виплеснеться на простори газової плити… Та Фрідріх – профі у приготуванні кави. Звісно ж, він не дасть цій ароматній і такій бажаній там, де люди п’ють ерзац, рідині просто так розлитися по плиті… Відточеним рухом він перекриває подачу газу до камфорки… – Який виплеск енергії! – сам не помічає, що свої думки вигукує на загал, - от якби можна було ось так, одним поворотом крану зупинити реакцію в нашій «іграшці», - і вже зрозумівши, що Гельмут чує його слова, додає, - ви не знаходите, Гельмуте, що оця турка – це така собі модель нашої диво зброї. Різниця лишень в тому, що там після запуску реакції виплеску енергії вже зупинити не можливо, чи не так? – Ви маніяк, Фрідріху, - Гельмут потуплено дивився на свого візаві, приймаючи у нього чашку щойно налитої паруючої кави, - ви говорите про свою жахливу зброю так, неначе Вагнер про свою «Валькірію». Зрештою, ще трохи – і у нас усіх в цьому пеклі поїде дах. Я не розумію, Фріце, що ми тут робимо. Га? Ні, я, звісно, знаю про ту велику місію, яку поставив перед нами Фюрер (Гельмут ледь втримався, щоб не вскочити з місця і, витягнувши вперед праву руку, не гаркнути «Хайль!»). Але ж місію виконано. Іграшку сконструйовано і вона готова стерти з лиця землі будь-яке місто, на яке вкаже Фюрер (Гельмут знову смикнувся, але втримався) – будь то Лондон, Москва чи навіть Нью-Йорк. То чого ми ще чекаємо? – Місію ще не виконано, - коротко відповів вчений. На його губах з’явилася ледь помітна усмішка, яка зробила його обличчя якимось зловісним, - Іграшку треба випробувати тут. Є і підходяще місто-п’ятдесятитисячник… – Фрідріху, ти таки з’їхав з глузду, - скоріше прошепотів, аніж вимовив генерал, забувши навіть, що ще дві хвилини тому звертався до вченого на «ви», - Ти хочеш безжально спалити місто, де люди навіть не знають, що таке залізо, не кажучи вже про електрику, дизель і вогнепальну зброю… – Ох-ох-ох. Здається, дехто тут щойно говорив про Лондон, Москву і Нью-Йорк, не особливо переймаючись долею їхніх мешканців. – Але ж Фрідріху, ви самі казали, що внаслідок дії електромагнітного імпульсу і наведеної радіації портал може закритись або суттєво зменшитись у розмірах. Тоді у нас не залишиться жодного шансу повернутись додому, а у вас, - Гельмут спробував тиснути на марнославство науковця, - похизуватись своїм винаходом. – Я завжди підозрював, Гельмуте, що навіть у благих помислах ви все-таки керуєтесь егоїстичними мотиваціями. Так, внаслідок іонізації атмосфери портал дійсно може закритись. Але шанси для цього невеликі. Скоріш за все, він суттєво зменшиться у розмірах. Можливо, ми не зможемо вивезти звідси техніку і виробничі потужності, але шанси вийти звідси самим у нас є і дуже високі. Тепер про винахід. Він ніщо, якщо я не матиму з собою документів, які б засвідчили результати випробувань бомби: фотографій руйнувань, а також того, що залишиться від людей, заміри рівня радіації, показники сейсмографів та гідрометеорологів тощо. Все це у мене буде, якщо ми скинемо бомбу на Місто. В іншому ж випадку мій винахід знову присвоїть якийсь нездара, на кшталт Гана чи Штрассмана. Гельмуте, я двадцять років штудіював санскрит, усі його діалекти і відгалуження, а зі знання вед, «Махабхарати», «Рамаяни» і Бог зна чого ще я дам фори будь-якому брахману. Я вступив до «Анненербе» з перших днів його існування – і все заради того, щоб прибути сюди, знайти отих чортових аріїв, про яких нам купу років талдичили Гіммлер і Геббельс, що, мовляв, це прямі наші з вами пра-пра-пра-прадідусі, які лишень сплять і бачать, як то розповісти нам – недолугим нащадкам – принцип дії отієї чортової супер-зброї з їх чортової «Махабхарати». Я знайшов портал, я потрапив сюди, у мене цілий завод інженерів і ціла армія військових, у мене найкращі у світі літаки та обладнання. Але тут я не знаходжу ані аріїв, ані санскриту… Коли ж я вивчив мову цих чортових унтерменшів, прочитав їхні рукописи і таки знайшов секрет супер-зброї і передав їх туди (Фрідріх знову показав пальцем у стелю) для доповіді фюреру, ці вискочки Ган, Хартек, Гейзенберг мало того, що присвоїли усі мої здобутки собі, вони ще й, як поговорюють, приторговують цими знаннями з американцями. Є лише один шанс повернутися на батьківщину не нікчемним нездарою, у якого вкрали все – і плоди багатолітньої праці, славу і навіть ім’я, а новітнім генієм. Привезти звідси реальні фото наслідків ураження і реальні виміри. І тоді я, а зі мною і ви повернемося тріумфаторами. На нас дивитимуться як на богів. В іншому випадку на нас чекає забуття, а можливо (хто зна?) і «випадкова» смерть, на приклад, в авто- або авіакатастрофі – надто багато ми з вами, Гельмуте, знаємо… …Надворі вже була глупа ніч. Шум літаків давно стих (вночі польотів не відбувалося), але очікуваної тиші все одно не настало. За вікном стрекотали цикади і час від часу перегукувались вартові. Зачиняти ж вікно Гельмутові не хотілося. Не зважаючи на ніч, було душно: вентилятор на стелі не справлявся та й не міг він замінити собою свіжого повітря з вулиці. Гельмут вже годину крутився на ліжку, та сон все не приходив. З голови не йшла сьогоднішня розмова з Фріцем. «Ви маніяк, Фрідріху», - знову і знову генерал повторював сказані ним же слова… Раптом, остаточно втративши надію на міцний і здоровий сон, військовий підвівся з ліжка і підійшов до столу, на якому стояв лакований апарат польового телефону. – «Остзее», - голос у трубці назвав позивний чергового по комутатору. – Гауптмана Хартманна мені, - промовив генерал. – З’єдную, - промовив черговий. – Хартманн, - почулося у трубці за хвилину. – Віллі, слухай, мені потрібен толковий «папуас», який знає мову тутешніх аборигенів. Гауптман Віллі Хартманн завідував у «господарстві» Гельмута розвідкою. Під його керівництвом був окремий підрозділ, який складався з індусів, що їх учасники експедиції взяли з собою. Їх-то генерал і називав папуасами. – Є такий. За мить буде у вас, пане генерал, - чітко, по-воєнному відрапортував Віллі… Сонце вже стояло високо в зеніті і спека позаганяла численних мешканців Міста до прохолодного затінку домівок. Навіть на розлогих навколишніх полях усі роботи припинилися, як це зазвичай траплялось у цю пору доби, коли жахлива спека робила виконання сільськогосподарських робіт неможливим. Сонний від спеки Хо вийшов на подвір’я, з сумом подивився на палючий диск сонця і, зітхнувши (нічого не поробиш: худоба теж потерпає від спеки і хоче пити), вхопив біля входу два дерев’яних відра і попрямував до невеликого вибудуваного з обпаленої цегли колодязя. Наповнивши корито у стайні, хлопчик не забув і про лева. Су – саме так Хо назвав свого улюбленця – за три місяці, відколи він оселився у господарстві Володаря Лісів та його маленького сина, виріс і з маленького кошеняти перетворився на сильного молодого лева. Хо зайшов до нього у вольєр і поставив перед твариною ціле відро води. Су приязно рикнув і, за традицією лизнув хлопчикові щоку. – Пий-пий, - з усмішкою промов Хо, чухаючи тварину за вухом, - біднятко, тобі також спекотно… – Певно, боги розгнівалися на нас, - почув хлопчик знайомий голос десь позаду, обернувся і побачив, як через невеличку хвіртку на подвір’я з вулиці входить батько, - два місяці жодного дощу. Вода в ріці так низько ще ніколи не падала – навіть канали пересихати почали. Якщо ще тиждень так триватиме – не бачити нам урожаю. Здрастуй сину, а подай-но мені води. Батько сів на лавку, а Хо підбіг до колодязя, закинув туди відро (з посухою для того, щоб дістатись до води, треба було добряче розмотати мотузку) зачерпнув, перелив з колодязного відра у своє і підніс татові. – Добра водиця, - Батько випив воду просто з відра, а потім смачно витер рот рукавом. – А чи дозволите і мені випити вашої доброї водиці? – пролунав раптом незнайомий голос десь з боку хвіртки. Машинально поглянувши туди, Хо і Батько побачили невизначного віку чоловіка – запорошене, зі скуйовдженою бородою його обличчя, брудний, де-не-де подертий дорожній плащ та посох, витесаний з покрученої гілки видавали в ньому одного з тих навіжених, що проводять ціле життя у мандрах і розповідають людям усілякі небилиці про різні далекі краї. Хо таких людей недолюблював і побоювався, хоча послухати оповіді про далекі мандри був не проти, а Батько завжди був прихильним до подорожніх і ніколи не відмовляв їм у кусні хліба чи кухлі води. – А чом же не дозволити? Пийте на здоров’я. В спеку – воно без води сутужно, - промовив Батько, підсовуючи відро ближче до незнайомця, - Хо, принеси-но чоловікові кухля, - а трохи поміркувавши додав: і подивись там хліб та шмат м’яса. Пан подорожній, видно, з шляху неблизького… – Боги вам в поміч, - чоловік повільно і важко вмощувався на лавці. Йому, певно, лестило, що такий високий пан – подорожній це одразу збагнув, щойно глянувши на обійстя (двоповерхові з обпаленої цегли будинки з подвір’ям, огородженим такою ж цегляною стіною тут, у Місті, могли собі дозволити лише багаті міщани або міські чиновники), а потім утвердився в думці, розгледівши одяг господаря, - називає його – звичайного волоцюгу паном. Хо приніс кухоль та їжу. – Добра у вас вода! – подорожній підтвердив попередньо висловлену Батьком думку, - холодна. Не те, що у міському водогоні – тепла і з присмаком гнилі. – Так, ця спека навіть воду зіпсувала, - сумно відповів Батько. Подорожній мовчки закивав і, витримавши паузу, наче вагався: казати далі чи ні, - якось дивно глянув на Батька (Хо навіть страшно стало від цього погляду) і раптом видав: – Тікайте звідси! Тікайте якомога далі від цього Міста! – додав, побачивши, як округлилися від здивування очі Хо і Батька. – Це Місто прокляте. Ви прогнівили Богів і вони невдовзі спалять його, як спалили десятки таких міст під час Великої Війни… – Чим же ми прогнівили Богів? – здивовано і якось повільно (Хо навіть здалося, що голос Батька затремтів) запитав Володар Лісів, - Ми – звичайні прості люди, нікому зла не робимо: сіємо і печемо хліб, полюємо лише для того, щоб мати м'ясо в їжу, на чуже не зазіхаємо – сусідів не воюємо (у нас і зброї-то майже нема – хіба та, що для полювання)… – Мені того не відомо, - з гіркотою в голосі промовив подорожній, - я мав видіння: яскравий спалах, що заливає світлом тисячі сонць небесне склепіння, - тільки зараз Хо помітив, що чоловік говорить з легким чужим акцентом, - Спалах, що спопеляє усе на своєму шляху, залишаючи від людей лише обвуглені кістки або ж навіть просто тіні, далі під гуркіт мільйонів громів - страшний ураган, який змітає усе а своєму шляху, перетворюючи на порох будинки, вириваючи з корінням дерева, а все живе просто розриваючи на шматки, а потім, - подорожній зробив паузу і продовжив вже, чомусь, тихіше – майже пошепки, - отруйний дощ, який вбиває людей і худобу, винищує посіви, перетворюючи благодатну землю на пустелю… Чоловік розповідав настільки яскраво і страшно, що Хо мимоволі здалося, що він і сам бачить на власні очі... – Тікайте якомога швидше і якомога далі, - продовжив незнайомець, - тікайте! Бо коли в небі з’явиться біла стріла, буде вже пізно. Тікайте і ні в якому разі не озирайтесь, а коли все небо спалахне небувалим світлом, падайте ниць, забийтеся у найглибші щілини і байраки і моліться… А потім, коли все мине, стережіться чорних дощів – вони убивають. – Коли нам чекати цього жаху? - з серйозним замисленим обличчям запитав Батько. – Точного часу не знає ніхто: може за місяць, може за тиждень, а може й за день. Одне можу сказати точно: то буде дуже скоро. Тому не зволікайте! А ще прислухайтесь до голосу природи. Вона ніколи не помиляється. З цими словами чоловік піднявся з лавки, вклонився господарям і пішов до хвіртки… – Батьку, це ж усе неправда, так? – Хо з мольбою в очах дивився на Батька. – Хто зна, хто зна… - обличчя батька продовжувало випромінювати стурбованість, - завтра розповім про все на Раді Володарів... …З самого ранку у місті творилося щось дивне. Худоба неначе сказилася: мукала, бекала і мекала без перестану, з ревом гасала по загонах, кидаючись з кута в кут і постійно намагаючись зламати загорожу. Всюди по місту чулися гавкіт і скиглення собак, вереск котів та тривожне кукурікання півнів. Неспокійно поводив себе і Су. Час від часу голосно рикав і , розганявся і з усієї сили бився тулубом у дерев’яну клітку. Коли після кількох подібних спроб у нього нічого не вийшло, він почав гризти – розумна тварина! – шкіряні ремені, що тримали дерев’яні клітки вольєру купи. Не відомо, чи мав його задум шанси на успіх, та тут до вольєру увійшов Хо зі шматками м’яса у чималому дерев’яному відрі. – Бідненький, ти що захворів? – проскиглив хлопець. Втім, лев не поглянув ані на м'ясо, ані на Хо, а, лишень кинувши погляд на привідчинену маленьким господарем клітку вольєра, мерщій чкурнув туди, ледь не збивши Хо з ніг. Після цього шлях на волю для тварини був відкритий: хвіртку на виході з подвір’я вдень ніколи не зачиняли, тож лев швидко опинився на широкій вулиці і, що було сил, побіг по ній у бік північної дамби, лякаючи та збиваючи з ніг по дорозі численних перехожих. Старенька бабця, що порпалася біля водопровідної колонки, наповнюючи відро теплою, бруднуватою водою, щойно підняла голову, щоб насварити малих бешкетників та вже дорослих здорових лобів, які, мов навіжені з гамором носяться по вулицях, як тут же оторопіла від побаченого: просто на стареньку – по цегляній бруківці вулиці нісся, розганяючи усіх перехожих, живий роз’ятрений лев. Темно-бордова каверна його пащі, його величезні зуби і пазурі говорили старенькій лише одне: «Готуйся, бабцю, смерть вже тут». Нижня щелепа жінки застигла у крайньому нижньому положенні, з якого вона мала намір почати фразу: «Ах ви ж недоумки, я вам зараз дам!», відро під струменем води перевернулося, а ноги затремтіли і заявили про відмову робити будь-які інші рухи. «П’ята точка» безуспішно намагалася передати їм команду центральної нервової системи «Тікай подалі!» Бабця зрозуміла, що тікати їй пізно і приготувалася вже сприйняти смерть, як належне, принагідно все-таки попросивши богів змилуватись над нею. Та тут трапилося диво… Лев раптом зупинився, трішки постояв на місці, немов би роздумуючи, потім різко розвернувся і так само чимдуж побіг у зворотньому напрямку. Ще не вірячи у свій дивовижний порятунок, бабця вже подумки дякувала богам за те, що дозволили їй іще пожити, і обіцяла неодмінно – сьогодні ж – принести їм щедру жертву. Су дійсно повернув. Він не міг покинути в біді цих добрих людей, які врятували йому життя. Вітром він понісся туди, де ситно і безбідно прожив останні три місяці. Хо, його батька та двох слуг він зустрів на півдорозі. Збентежені поведінкою лева, вони попрямували його слідами. А раптом вдасться все-таки десь відшукати тварину? А раптом він заблукав у лабіринтах міської забудови? Люди, звісно, помилялись: тисячолітні вроджені інстинкти чітко і безпомилково вели лева за межі міста – під надійний захист дикої природи. Але був ще один інстинкт, який, сформувавшись всього за останні кілька тижнів, виявився сильнішим, ніж потужний, вроджений інстинкт самозбереження. – Су, котику мій, ти повернувся? – радісно заверещав малий. Та лев продовжував поводитись неадекватно. Він, неначе дворовий пес, хапав по черзі то Хо, то його батька за поли одягу і тягнув їх у тому напрямку, з якого щойно повернувся. – Це почалося, - раптом збентежено промовив батько, - треба якомога швидше покинути місто. Хо, біжи по дядька Айгу. А ви, Джуне і Гіре, -звернувся до слуг, - збирайте людей нашого клану. Хай беруть лише найнеобхідніші речі і мерщій йдуть геть з міста до джунглів. Збір – у полі за північною дамбою. Я ж піду до Ради Володарів і переконуватиму вождів вивести з міста усіх мешканців. Хо, щойно зберуться люди, веди їх у джунглі до Мавпячої долини. Йдіть якомога швидше, не озирайтесь – пам’ятай, що казав подорожній… Мене не чекайте. Я вас наздожену… Вже за півгодини у полі за північною дамбою зібрався чималий натовп. Люди з клунками, дехто – з сільськогосподарським реманентом, хтось – із домашніми тваринами… До клану Хо приєдналися люди деяких інших родів. Дядько Айгу, як і Батько, мав неабиякий авторитет серед мешканців Міста і його до його порад дослухалися чимало представників інших кланів, ті у свою чергу сказали іншим, ті іншим… в результаті добрих кілька (чи то кілька десяків) тисяч людей довжелезною колоною перетинали північну дамбу і заповнювали неоране (його залишили цьогоріч під пару) величезне поле. Батька ще не було. Не було й інших Володарів. Невже Батькові не вдалося переконати членів Ради щодо наближення біди? Далі зволікати було небезпечно. Зі слізьми на очах, але не втрачаючи надію на те, що Батько згодом все-таки наздожене біженців, Хо взяв себе в руки і з максимальною твердістю, ковтаючи сльози, промовив до дядька Айгу: – Треба вирушати. Біда може прийти будь-якої миті і щодалі ми будемо від міста, то більшими будуть наші шанси вижити. Батько нас наздожене. – Людям треба сказати кілька слів, - відповів дядько Айгу і додав як додатковий аргумент, - Батько так зробив би. – Але ж я…, але ж мене…, - намагався заперечити Хо, проте дядько вже поставив його, як на трибуну, на високий межовий камінь, паралельно звернувшись до натовпу: – Слухайте те, що вам зараз буде сказано, і не кажіть що не чули! – А чому це ми маємо слухати якогось малого? – почувся голос з натовпу, проте його одразу «зашушукали» інші, мовляв, «дурню, це син Володаря Лісів». На додачу Су, який весь цей час перебував поруч з господарем, грізним риком окремо натякнув присутнім, що, мовляв, нема чого перебивати хлопця – адже він знає те, чого ви всі не знаєте. Хо говорив не довго – лише те, що почув колись від подорожнього та, про що інструктував його Батько. Людський натовп, наче єдиний живий організм переказував його слова тим, хто стояв надто далеко, щоб почути слабкий голос малого. А вже за мить велика хаотично сформована колона рушила по дорозі вздовж безмежних полів туди, де за горизонтом ховалися зелені рятівні джунглі – здатні врятувати людей від рукотворних убивчих смерчів та отруйних дощів… Йшли довго і переважно мовчки. Кожен думав про щось своє: про домівку, яку залишив, можливо, на кілька днів, а може й навіки, про примарне майбутнє, яке чекало вимушених виселенців, про оту невідому, примарну загрозу, яка змусила тисячі людей зірватись з насиджених місць і шукати щастя десь у джунглях... Хо йшов пішки. Права рука постійно лежала на загривку Су, що як вірний охоронець супроводжував його всю дорогу. Час від часу хлопець поглядав у небо. Безхмарне, насичено синє, воно чарувало своєю глибиною. По ньому розливалися переливи палючого сонця, а ще… не було жодного птаха… «Певно, надто спекотно для них», - подумав Хо і раптом помітив білу стрілу. Вона рухалася з півночі – з-за горизонту, щоразу все більш видовбуючись. Ще мить і на сонці виблиснув її сталевий наконечних. Ще трохи – і почулося дзижчання – саме так дзижчать деякі з залізних птахів, що служать Білим Богам. Ще мить – і наконечник стріли сам перетворюється на залізного птаха. Він, певно, великий і три- чи то навіть п’ятиголовий, проте летить надто високо, тому здається не більшим за мураху. А білий слід (чи то хвіст?), що його залишав по собі птах і що його Хо спочатку сприйняв за тіло стріли, ставав дедалі довшим і дедалі ширшим. «…Коли в небі з’явиться біла стріла, буде вже пізно», - раптом згадав Хо слова подорожнього. Жах вдарив хлопчикові у голову, а по тілу побігли мурашки. «Батько!» - інстинктивно він озирнувся туди, де ще стояло Місто, де залишився його рідний дім. Там, на горизонті ще виднівся палацовий пагорб. Будівель міської забудови було вже не розгледіти – біженцям вдалося відійти достатньо далеко. Глибоко в серці жевріла надія, що батько та інші мешканці все-таки покинули Місто і йдуть десь слідом… «…і ні в якому разі не озирайтесь…» - врізалися у свідомість хлопчика інші слова дивного мандрівника. Майже інстинктивно він повернув голову вперед – туди, де вже виднілася темна полоса джунглів, аж тут в око кинулася ще одна біла стріла, яка повільно піднімалася з-за горизонту на півночі. «Ось воно…», - стукнуло в голову хлопцеві. Одночасно, сполошився і Су. Лев, наче песик, крутився навколо Хо, час від часу хапаючи його за поли одягу і тягнучи його вниз. Хо ж деякий час, здається, не помічав дивної поведінки тварини. Він зачаровано вдивлявся у «білу стрілу», яка вже була просто над головою (це лишень здавалося, що вона рухається повільно) і, як і попередня, перетворилася на сріблястого, що виблискує у променях сонця, птаха з безмежно довгим білим хвостом, який впевнено рухався у бік Міста. Поведінка лева все ж зіграла свою роль – Хо відірвав свій погляд від неба і, кинувши погляд на свого чотирилапого друга, раптом, заверещав що було духу: «Лягайте! На землю! Ляга-а-а-а-айте!» Сам він виконувати свою ж команду не поспішав. І, вочевидь, це було його головною помилкою, бо ж в умовах натовпу, люди, зазвичай, схильні краще сприймати зорову інформацію, ніж слухову. Хо ж бігав поміж людей і, смикаючи їх за одяг (десь так, як перед тим це робив Су з ним самим), зі слізьми на очах благав кожного: «Ляга-а-а-айте! Ну лягайте ж!» Та людей було тисячі, а Хо був один… Хтось слухався хлопця і, погоджувально киваючи головою, не квапливо (не падати ж аби куди) обирав собі місце і примощувався у брудній ріллі, хтось, як і сам Хо хвилину тому, продовжував стояти, зачаровано проводжаючи поглядом в небі «стрілу-птаха». Хтось просто не чув і не бачив, що відбувається і продовжував рух… На щастя, у натовпі були люди, які зрозуміли те, що до усіх намагався донести хлопчик. Перш, ніж впасти ниць, вони переконували тих, хто йшов поруч зробити те саме… Не заспокоювався і лев. Відколи Хо вийшов із заціпеніння, тварині прийшлося ще важче: тепер він мусив не лише смикати хлопчика за одяг, переконуючи його нарешті зайняти горизонтальне положення, а й бігати за малим посеред натовпу, змушуючи людей з жахом відсахуватись при вигляді чималого зубатого-пазурятого хижака. Врешті-решт, коли випала нагода і між левом та хлопчиком не виявилось людей, тварина щосили відштовхнулася задніми лапами від землі і скочила хлопцеві на спину. Під вагою чималого звіра хлопець не встояв на ногах і впав обличчям у ріллю. На зубах заскреготіла земля, а у щоці та правому коліні сильно запекло… «Напевно, розбив», - подумав Хо. Він зробив спробу підняти голову, щоб бодай побачити, що з ним сталося і в цей час все навколо залилося яскравим білим світлом. Спалах був настільки яскравим, що в його світлі зникло все навколо - і блакитне небо, і полоса джунглів на небосхилі, і рілля, і паростки проса на полі… Здається тисяч сонць спалахнули у різних кінцях небесного купола одночасно… Температура повітря різко піднялася. Сонце (чи що там ще?) настільки напекло його руки і ноги (власне, ті ділянки тіла, що не були прикриті лежачим на хлопчикові левом), що Хо й забув, що у нього буквально щойно боліли щока і коліно. «Аааааа!!!, - почув Хо шалені крики десь поодаль, - очі! Мої очі!» «Напевно, хтось таки не втримався від того, щоб не озирнутись на Місто», - якось на дивно спокійно подумав про себе хлопчик. «Аааа! Спина! Горю-ю-ю-ю!» «Волосся!!! Моє волосся!», - чулись звідусіль істеричні вигуки. «Що ж там діється таке?» - думав про себе Хо. Ледь припіднявши голову, він знову глянув туди, де поодаль темною полосою простягся край джунглів. Цього разу там де-не-де піднімався стовпами дим. Окремі дерева у джунглях горіли… Якщо не брати до уваги поодинокі вигуки обпечених людей, можна було б сказати, що навколо стояла гробова тиша. Та так тривало буквально лічені секунди… чи то навіть долі секунд… Раптом тишу розірвав грім. Хоча ні. Грім, напевно, це не те слово: ціла тисяча громів водночас розірвала небесне склепіння наростаючим гулом, боляче вдарила по вухах, відбилася у мозку десятикратною луною. Разом з громом налетів страшенний вітер. Чи ні. Не вітер: потужна хвиля спресованого повітря пронеслася над полем, збиваючи з ніг тих, хто не встиг впасти або ж поспішив встати, втискуючи у землю тих, кому пощастило сприйняти удар лежачи; несучи з собою якісь рослини, шматки ґрунту, глини, дерева, навіть каміння та цеглу… Сповнений жаху від усього пережитого, Хо навіть після того, як гул та ураган стихли ще кілька секунд лежав, втиснувши обличчя в ріллю, до болю заплющивши очі. Не піднімав голову, боячись тієї жахливої картини, яка постане перед ним, коли він розплющить очі. Раптом тіло відчуло полегшення: Су, якому прадавній інстинкт підказав, що головна небезпека минула, обтрусивши з шерсті кілограми грунту і усілякого непотребу, що ним його обсипав ураганний порив, здійнявся на лапи, вивільнивши з-під себе хлопця. Не без зусиль Хо також здійнявся на ноги. Перше, що кинулося у вічі – добряче обпалена грива Су… «Бідолашний..», - промовив про себе хлопець, після чого оглянув загальну картину навколо. Всюди, де кинеш, оком, лежали люди – засипані ґрунтом, стеблами проса, шматками якого дерева, навіть камінням. Лежали у різних позах: хто втиснувши голову ріллю і закривши її засипаними землею руками, хто (вочевидь, без тями) обличчям вгору… Он лежить мати, яка сховала під своїм тілом дитину, а он дитина, плачучи, порпається біля мами і у відчаї ручками намагається привести її до тями. Небо вже не було таким синім, а набуло блідо оранжевого кольору. Таким небо буває після гроз або ж у сутінках. Рівна ж стіна джунглів на видноколі вже не була такою рівною і звідти до неба піднімались поодинокі стовпи диму. Багато людей вже також зрозуміли, що небезпека минула і, обтрушуючи з себе грунт, намагаються здійнятись на ноги… – Дивіться туди!!! – почувся десь істеричний жіночий крик. Кілька людей одночасно повернули голову туди, звідки вони усі прийшли, де залишили своє – таке рідне для кожного Місто… Там, де ще кілька секунд тому над обрієм виднівся палацовий пагорб, стояв, переливаючись кривавими спалахами страшний, темно-сірий, висотою до самого неба гриб… – Діду, ще далеко? – одягнений у броню з міцної, добряче обробленої шкіри, обвішаної бронзовими пластинами, кремезний ар’я верхи на здоровенному коні виглядав, як гора. Довгий спис і чимала бойова сокира додавали цій горі войовничого вигляду. Довгий чуб на його бритій голові – такий же світлий, як і довгі вуса, грайливо розвівався на вітрі, а світлі блакитні очі видавали за ззовні войовничим «фасадом» все ж веселого і простодушного здоров’яка. – Хто не годен терпіти, тому не дано досягнути мети, - відповів дід. Сивий, темношкірий, невизначеного віку (хто зна, скільки йому – 60 чи 100) дід хоча й спирався на чудернацький дерев’яний посох, але при цьому увесь шлях (шлях, варто сказати, не близький) він пройшов досить жваво, не виказуючи ні краплини втоми. Ходив він завжди пішки (тутешні не знали коней). Та щонайдивніше – усюди, де б він не ходив, у всіх його подорожах його супроводжував такий же давній, як він сам, лев… За деякий час подорожні опинилися у широкій розлогій долині, через яку кількома рукавами пролягло, виблискуючи на сонці, русло широченної ріки. – Он там! – дід показав рукою на чималий пагорб, що здіймався вгору між рукавами ріки. На пагорбі та довкола нього були розкидані руїни будинків, храмів та палаців величезного колись міста. Кілька секунд старий зосереджено розглядав це величне нагромадження каміння, а потім з якимось особливим сумом додав: – Пагорб мерців… Епілог В 1922 році на одному з островів посеред ріки Інд у Пакистані археологи відкрили руїни величезного, дуже давнього міста. Цивілізація, яка заснувала його, досягла досить високих для свого часу вершин розвитку. Але десь у середині другого тисячоліття до нашої ери місто спустошила загадкова катастрофа. Вчені досі ламають голову щодо її причин. Дехто, проаналізувавши характер руйнувань, висунув навіть гіпотезу, що місто міг знищити… ядерних вибух. Хоча звідки б то взятися ядерній зброї 3500 років тому? Знайдене місто увійшло до підручників історії під іменем, яке місцеві мешканці дали пагорбу, що на тисячі років поховав під собою його величні руїни – Мохенджо-Даро, що поширеною тут мовою сіндхі означає «Пагорб мертвих»…

  Время приёма: 16:37 20.01.2019