17:41 01.05.2019
Вышел в свет НУФ-2018
Поздравляем писателей и читателей с этим событием!


17:31 29.04.2019
Вітаємо переможців 49-ого конкурсу!

1 Змей Горыныч1 al001 Капитаны бывшими не бывают
2 Соколенко al014 Ми – однієї крові!
3 ЧучундрУА al013 Сокира Душ


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 50 (лето 19) Приём рассказов

Автор: Ліандра Количество символов: 20021
Конкурс № 48 (зима 19) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ak024 Всі діти світу


    

     Всі діти світу плачуть на одній мові.
    Л. Леонов
    


    Небо над бірюзовим лісом переливалося усіма відтінками лілового. Обидва сонця навипередки видиралися на небосхил, та ще було далеко до обідньої спеки.
    – Пограємося у ррадаків і капітана Чепігу? – темноволосий хлопчик років семи підібрав із землі дві трубчасті палиці схожі на земний бамбук і простягнув одну із них молодшій сестрі – дівчиську із рудими кісками. –Ти будеш ррадаком, а я Чепігою.
    – А чому завжди я? – дівчинка скривилася, веснянки на її обличчі заворушилися мов сонячні зайчики сполохані вітром. – Сьогодні твоя черга, Солене. Я минулого разу була ррадаком. Тепер я капітан.
    Хлопчик прищурився.
    – Ялисю, не капризуй. А то розкажу батькам, що ти від корабля далеко ходила.
    – Це ж ти мене сюди привів! – дівчинка сердито вперла руки в боки.
    – А я скажу, що пішов щоб тебе зупинити.
    Ялися войовничо склала ручки на грудях і надулася:
    – Ну і грайся сам!
    І пірнула у переплетення бірюзового листя та гілок.
    – Ялисько, ти куди? Повернись! – поспішив за нею брат. – Мама казала далеко не відходити.
    Батоги гілок ляскали його по обличчю, чіплялися за комбінезон, залишаючи липкі мокрі плями на тканині та відкритих ділянках тіла. Менша і тендітніша Ялися легко прослизала між гілками чагарнику, тоді як Солену доводилося протискатися.
    – Зрозумій же, – кричав він їй услід в надії, що вона одумається, – я не можу бути ррадаком. Я ж чоловік. Я мушу захищати від них, а не бути ними.
    Солен почав непокоїтися. Тріск гілочок все віддалявся, а згодом і затих. Сховалася малеча. Ну, нехай–но він її тільки знайде! Знатиме як тікати і ховатися!
    Протиснувшись між двома товстими пагонами, Солен раптом наскочив на сестру, яка завмерла, перелякано втупившись у щось попереду неї.
    – Піймалася! От я тобі зараз! – рикнув він.
    –Тс–с–с! –дівчинка приклала палець до губ. – Там ррадак.
    Солен відсунув сестру собі за спину і глянув між листям. На невеличкій просіці стояв ррадак. Значно менший ніж ті, яких їм показували на заняттях з оборони та безпеки, але такий же потворний. Коричневі з полиском надкрилки, мов у земного хруща, чіпкі членисті лапи: чотири ноги і чотири руки із загнутими ядовитими кігтями, маленька голова з фасеточними очима і парами вертикальних та горизонтальних жвал. Гидотна і небезпечна потвора.
    – Це точно ррадак? – висунулася з–за спини Ялися. – Я думала, що вони більші.
    – Це ррадаченя, – відповів Солен і недобре посміхнувся: – Схоже ми з тобою таки зіграємо в ррадаків.
    – Я не буду ррадаком! – насупилася мала.
    – І я не буду. Ррадак у нас уже є.
    Солен зручніше перехопив палицю і з криком вискочив на просіку.
    – Згинь, потворо!
    Ррадак сахнувся і кинувся бігти вздовж просіки. Хлопчик кинувся за ним. Ялися поспішила слідом.
    – Солене, він же нас не чіпав! Стій! А якщо там дорослі ррадаки?
    Та брат її мов не чув. Несамовито мчався за ррпдаченям і розмахував палицею, приказуючи:
    – Це вам за Перлину! І за Црвену! А це за ,,Зоряного гонщика,, і мого дідуся.
    Дівчинка ледь встигала за ними. Далеко попереду ррадак раптом перечепився, беркицнувся кілька разів і зник із поля зору. Солен ледве встиг загальмувати і не звалитися слідом за ним. Просіка, що була нічим іншим як старим руслом ріки, закінчилася глибокою промивиною, в яку і звалився малий ррадак.
    – Так тобі і треба, потворо! – Солен почав ногами зсовувати пісок у яму. – Шкода, що в мене немає бластера. Тоді тобі не довелося б тут довго мучитися. А так – сиди!
    Ще раз штурхнувши ногою пісок, хлопчик розвернувся і пішов назустріч сестрі:
    – Бачила, як я його?
    – Ти що, його вбив? – злякано запитала Ялися.
    – Як не вилізе – то подохне! – пихате вимовив Солен, вип'ятивши груди. – Йован і Степко тріснуть від заздрості, коли дізнаються.
    – Ага, – дівчинка розгублено подивилася у бік промивини.
    – Ходімо до корабля, – потягнув її за руку брат. – Нас вже напевно шукають.
    –Я зараз. Тільки погляну.
    – Глянь, – Солен гордо підвів її до краю промивини. – Дивись, щоб сама не звалилася.
    Притримуючись за руку брата, Ялися зазирнула до ями. Ррадак метушився на піщаному дні, лапи вгрузали в пісок, стіни осипалися, варто було тільки йому спробувати піднятися.
    
    – Соле, ми не можемо його так залишити, – дівчинці на очі набігли сльози. – Треба допомогти йому вибратись.
    – Мала ти ще і дурна, – суворо сказав Солен. – Це ворог. Він виросте і стане такими як ті, що нашого дідуся замучили.
    Ялися похнюпилась і сьорбнула носом.
    – Не можна його жаліти. – терпляче пояснював хлопчик. – Це ж вони нас підстрелили. Ми летіли собі, летіли і тут раптом вони нас встрілили. У них немає ні краплі співчуття. Ти думаєш, він би тебе пожалів? Скоріше, ще зверху чимось привалив би! Вони на все, що інакше за них, кидаються і, поки не знищать, не заспокоються.
    Ялися глянула ще раз на ррадаченя. Воно певно стомилося борсатися і сиділо на дні промивини, приречено розпластавши крила.
    – Так, Солене, ти маєш рацію. Ходімо.
    Діти йшли мовчки. Солен попереду, люто збиваючи найбільші бірюзові пагони палицею, а Ялися плелася, нога за ногу, позаду.
    – Я, здається, заколку згубила, що мені бабуся дала, – раптом сказала дівчинка і сховала обличчя в долонях.
    – Ех, ти, розгуба, – протягнув Солен. – Ну, пішли, пошукаємо.
    – Ти почекай мене, я сама збігаю, – сльози де й поділися.
    – Давай, тільки швидко.
    Ялися по своїх слідах помчала назад, туди, де нещодавно сама непомітно стягнула заколку і скинула в бірюзову траву.
    До промивини добігла швидко. Переконалася, що ррадаченя все так же не може вилізти.
    – Не знаю, як у вас, а у нас із іншими поводяться так, як хочуть щоб із ними поводилися. Може ви і погані. Та ми, люди, зовсім не такі.
    Роззирнувшись, помітила кілька сухих пагонів, схопила один підтягла до краю ями і скинула вниз. Потім ще кілька.
    – Ялисю, – гукнув Солен, – заколку знайшла? Ходімо вже!
    – Ага. Іду!
    Ялися впевнилася, що накидала достатньо гілок, щоб ррадаченя могло вибратись самостійно.
    
    

    ***
    


    Ялися не любила бути на самоті. Тут, на цій планеті, куди вони впали після перестрілки із ррадаками, їй дуже не вистачало її найближчої подруги – Гелли. Вона, звісно, зазнайка, але все одно з нею краще гратися, ніж із Соленом у ррадаки–капітани. З Геллою було б добре побродити між бірюзовими гілками, поспостерігати за чудернацькими літаючими чи то квітами, чи то метеликами.
    Ялися уважно роззирнулася і пірнула у зарості. Тато казав, що планета безпечна і тут немає нікого, хто міг би завдати шкоди. Окрім, звісно, радаків, корабель яких після сутички упав десь неподалік. Та вони не насміляться наблизитися. Дивні дорослі, що з одного, що з іншого боку, робили вигляд, що не знають про існування один одного.
    Ялися боялася, що після того, як Солен загнав ррадаченя до ями, ррадаки прийдуть із претензіями, але минулося. Правда відтоді Ялисі і перестало подобатися грати із Соленом.
    На планеті Ялисі подобалося. Гарні краєвиди, незвичний відтінок рослин, два сонця, що в зеніті створювали пекельну спеку, а під вечір розцвічували небеса веселковими барвами. Казка, а не планета. Тільки от грати немає з ким. Скоріше б уже вибратися звідси. Тато казав, що ремонт корабля майже завершено і вже зовсім скоро вони відлетять. Занурившись у свої думки дівчинка не помітила як вискочила на просіку і отямилася лише тоді, коли ледь не ткнулася носом у лискучий жучиний панцир добрячого такого, метрового жука.
     На мить ррадак і Ялися завмерли, а тоді дівчинка з криком кинулася геть. Їй здавалося, що ніжки ррадака лопотять за її спиною, і він ось-ось схопить її своїми ядовитими кігтями. Вона не витримала і озирнулася, та за нею ніхто не біг, ррадаченя навіть не зрушило із місця.
    Ялися зупинилася. Трохи віддихавшись, повернулася і повільно пішла назад до іншопланетянина.
    – Привіт, – сказала, зупинившись за кілька кроків від нього, в готовності знову чкурнути якнайдалі, якщо той поведе себе вороже.
    Ррадак уважно розглядав її, ворушачи жалами. Він щось поскрекотів та Ялися тільки зітхнула.
    – Шкода, що в мене немає перекладача. Я тебе не розумію.
    – А що ти робиш?
    Ялися по дузі обійшла ррадаченя. Воно оберталося за нею, як соняшник за сонцем, але не нападало. На землі перед ним лежали чудернацьке зв’язані гілочки.
    – Це твої іграшки? – запитала Ялися, роздивившись, що в’язанки гілочок нагадують силует ррадаків: товстіша паличка – тулуб, до неї прив’язано чотири довші – ноги, дві пари рук і два листка на спині – крила. Це ти сам зробив? Дуже гарні.
    Ялися мовчки розглядала іграшки і ррадака, й ловила на собі погляд його розташованих обабіч голови очей.
    – Мені схожі бабця на Землі робила із ниток. Правда! А можна і з трави.
    Дівчинка наскубала довгої трави, зігнула отриманий пучечок навпіл. Обв’язала згин, зробивши голову. Всередину причепила менший пучок – руки. Підпоясала хворостиною і розправила кінці спіднички:
    – Бачиш у мене таке вийшло?
    Ррадак неквапливо наблизився. Він рухався гнучко і безшумно, ніби перетікав з місця на місце. Наблизившись, завмер за крок від дівчинки і простягнув лапу із загнутими кігтями, ледь торкаючись трав’яної мотанки.
    Ялися не так з острахом, як з інтересом роздивилася лискучі лапки із зазублинами і кігтями.
    – Ти хочеш її роздивитися? Візьми! – Ялися повільно, щоб не поранитися, поклала ляльку у лапу ррадака. Той максимально обережно покрутив її у лапах, щось швидко–швидко заскрекотів.
    Тоді взяв із землі одну із своїх ляльок і простягнув їй.
    – Дякую.
    Ррадак дивився то на неї, то на зроблену мотанку. Скрекочучи, простягнув лапу до голови дівчинки, завмер в кількох сантиметрах, а тоді повільно торкнувся рудої туго заплетеної кіски.
    – Це волосся. Мама заплела. Хочеш, тебе навчу.
    Ялися вибрала густий пучок трави, поділила його на три частини й заходилася прямо на землі плести косу. Ррадак оживився. Тріскотів і стрекотав, присідав, придивляючись до Ялисиних рухів. Схопився сам за траву вирвав жмут разом із коренем.
    – Навіщо ж ти так сильно тягнеш? М’яко треба, – Ялися поклала свої руки поверх лап ррадака і почала направляти. – Класно тобі з чотирма руками. Моя мама завжди каже, що їй не вистачає ще однієї пари рук.
    Разом із Ялисею у них вийшла чудова трав’яниста коса. Ррадак радісно стрекотів.
    – Рада була з тобою погратися. Бачиш, насправді дружити приємніше, чим ворогувати.
    Ррадак сіпнув крилами і простягнув ляльку–ррадака Ялисі.
    – Дякую, – сказала вона, притиснувши саморобну іграшку до грудей.
    І на душі від цього ставало тепло.
    
    

    ***
    


    – Дивись, що в мене є? – Ялися вискочила на просіку, де вже її чекав малий ррадак.
    Протягом кількох днів вони зустрічалися тут, гралися і намагалися порозумітися. Сьогодні дівчинці вдалося взяти мамин перекладач.
    Ррадак зацікавлено застрекотів. Дівчинка поклацала налаштування і перекладач видав:
    – Який цікавий пристрій. Для чого він, маленька людино?
    – Це перекладач! – засміялася Ялися. – Він допоможе нам говорити. Ти мене розумієш?
    Перекладач пострекотів по-ррадачиному. Ррадак оживився.
    –Так, – долинуло із перекладача. – Яка чудова річ. Шкода, що у нас його раніше не було.
    – Я така щаслива, що нарешті можу з тобою поговорити, – Ялися посміхнулася. – І рада, що ти вибрався із тієї ями. Ти на Солена, брата мого не ображайся. Він буває вредним, але все одно добрий, і я його люблю. Я подумала, може і ви, ррадаки, добрі, тільки іноді буваєте вредними.
    – Ні, ми дуже мирні, – заперечливо помахав лапками ррадак. – Та іноді змушені захищатися.
    – Ви ж перші на нас напали! – насупилася дівчинка. – Ваші убили мого дідуся. А він був звичайним розвідником.
    – Люди зруйнували наші гнізда, – пролунало із перекладача. Ялися глянула на ррадака. Крила його обвисли, дівчинка вже знала, що це у них вияв суму.
     – Мій рідний молодший так і не народився. Корабель людей забрав яйця. Ми тільки хотіли повернути їх.
    Ялися знічено засопіла. Вона ніколи не чула про те що "Зоряний гонщик" віз яйця.
    – А цього разу куди ви летіли? – запитала, змінюючи тему.
    – Раз в період, ми приходимо згадати тих, хто безвинно загинув захищаючи кладки від людей. Ми летіли до тієї планети, де мав народитися мій рідний молодший, – долинуло із перекладача.
    – І ми туди ж летіли. В пам'ять про тих, хто тоді загинув, – тихо сказала Ялися. – А чого ви в нас стріляли?
    – Мій рідний старший сказав, якщо ми не вистрілимо, ви зробите це перші.
    – Дивно, тато сказав нам те ж саме.
    Ррадак завмер, зацікавлено вдивляючись у обличчя дівчинки.
    
    

    ***
    


    – Ми сьогодні відлітаємо! – Ялися стрибала навколо ррадака на одній нозі, час від часу сплескуючи у долоні. – Я повернуся додому. Побачуся із бабусею. І з Геллою.
    Ялися зиркнула на малого. Той стояв похнюпившись, крила безвільно обвисли.
    – Я теж буду сумувати за тобою, – сказала дівчинка заспокійливо і зітхнула. – От якби наші планети не ворогували, ми б могли прилітати один до одного в гості. Я б тебе пригостила малиною. Це знаєш що таке?
    Ррадак підняв очі і затріщав надкрилками.
    – Це таке... М-м-м-м-м-м!,– Ялися навіть облизнулася. – Дуже смачно. У синтезаторі такого нема. А ви коли відлітаєте?
    Перекладач пострекотав запитання, рраддак зацокотів у відровідь. Ялися ледь дочекалася перекладу.
    – Наш корабель зазнав пошкоджень. Полагодити його неможливо. Ми надіслали сигнал біди і будемо чекати рятівників.
    Яся похнюпилася.
    – Шкода. Тут добре, звісно, але додому хочеться. І на парад. Жаль що батьки наші не дружать.
    Ррадак підійшов і зовсім по людськи поклав їй свою лапу на плече.
    – Я кажу, що люди не злі, – долинуло з перекладача.– Та мені ще дуже мало линьок і мене ніхто не слухає. Але я запам’ятаю і, коли матиму шість по шість линьок і право голосу, то скажу і мене почують.
    – Це довго, – засмутилася Яся. – Шкода, що ми більше не побачимось. Як думаєш, наші і ваші ... Вони зможуть колись помиритися? Мені здається, вони просто одне про одного мало знають. От я тебе знаю і не боюся. Якби ж і вони ближче познайомилися, то б зрозуміли, що нам нема чого ворогувати. Ми могли б вас підвезти до нейтральної зони. Хоча, стривай, у мене є ідея.
    
    

    ***
    


    Ялися сховала ррадака у трюмі: поміж коробками із мінеральними зразками, поштовими посилками на Црвену та запасами харчів. Ррадаки значно легше переносять перенавантаження та і сучасна система амортизації значно покращилася від початку космічної епохи.
    І все б нічого.
    Та мама вирішила відсвяткувати скорий відліт і приготувати особливу вечерю.
    Поки Солен ходив у трюм за продуктами, Ялися твердила про себе молитву: "Хай не знайде!"
    Коли до них долинув переляканий вереск брата, батьки зірвалися з місця, а Ялися скулилася в клумбочок.
    – Ясько! –прогриміло по кораблю. Так мама називала її, тільки коли дуже сердилася.
    Ялися неквапно посунула до трюму. Усі аргументи, які вона перебирала у голові здавалися нікчемними, поряд із дорослою незрозумілою логікою.
    – Ялисю, що ця істота, – батько тримав ррадаченя на прицілі, – тут робить?
    Мале злякано стрекотало і ворушило лапками, намагаючись засунутися у щілину між ящиком із рудою та великою м’якою іграшкою в целофані – посилкою на чиєсь свято. Забачивши Ялисю ррадак оживився, потягнувся налаштовувати перекладач, що висів у нього на шиї.
    – Ти навіщо притягла сюди цю потвору? – зблиснула очима мама. – Коли ти почнеш думати головою?
    Ялися схлипнула:
    – У них корабель зламався... І вони не можуть полагодити. І я от... Ну, щоб його завезти... А він допомогу покличе.
    – Ялисю, – у очах батька не було ні краплі гніву. – Не можна робити те, що вважаєш за потрібне, не порадившись із дорослими. Особливо, якщо це стосується й інших. Чи подумала ти, як його батьки відреагують, коли дізнаються, що він у нас. Вони звинуватять нас у викрадені. Це може стати приводом для наступної війни. А нам і попередньої вистачило. Я не здивуюся, якщо ррадаки вже стоять під нашими дверима, направивши на нас свою зброю.
    – Подумай, – не вгавала мама, – що могло статися? Це небезпечна істота абсолютно не знає, що таке любов та дружба, співчуття та допомога. Не має ні честі, ні людяності. Ррадаки агресивні і жорстокі за натурою. Це не люди і не домашні тварини. Вони небезпечні, в них зовсім інша логіка і цінності. Вони тварюки, що знищують усе на своєму шляху. Не розбираючи що і до чого.
    Ррадаченя ссутулювалось і скомкувалось від кожного слова, що, здавалося, лягали на нього непідйомним тягарем.
    – Мамо, як ти можеш так казати? – набралася відваги Ялися. – Він мій друг. І все розуміє. Я йому перекладач залишила. Йому боляче таке чути. Вони зовсім не погані, вони геть як ми, тільки на вигляд трохи інші. І війну люди перші почали, коли їхні яйця забрали.
    – Що ти таке кажеш? – сплеснула руками мама.
    – Правду. Чому нам ніколи не казали, що люди щось забрали у ррадаків?
    – Ми не знали, – розгублено сказав тато. – "Зоряний гонщик" тільки зразки мінералів віз. Ніяких яєць. Хіба що вони були дуже схожі на камені...
    Дорослі замовкли, розгублено переглядаючись. Ррадаченя сіпнулося, схопилося на усі свої чотири пари лап, і шаснуло у прочинені двері трюму.
    – Стій!– Ялися кинулася за ним.
    До неї долинули крики батьків, та вона не зважала. Нехай потім її чекає багато годин нотацій, страшилки про те, що могло б статися. Дівчинка поспішала за ррадаченям, бо воно було її другом. Бо її родина образила його, і їй було за них соромно.
    Вибігши із корабля, Ялися ледь встигла помітити, з якого боку у заростях мелькнула його рудувато–каштанова спина і кинулася за ним. Десь в стороні затріскотіло і заклацало. Ялися побачила, як з іншого боку усією своєю цибатою родиною вибираються із хащів старші родичі ррадаченяти. Що ж, їм уже давно слід було перестати не помічати один одного і сісти за переговори.
    Малий ррадак хвацько просувався у щілини між кущами, тоді коли Ялисі доводилося протискуватися і розсувавати гілки. Шерехате листя та гілля зачіплювалося за одяг, плуталося у волоссі, хльостко стьобало по обличчі.
    Коли малий вибіг на просіку зі старого русла, бігти стало легше. Попереду миготіла його спина. Далеко позаду лунали крики дорослих людей та сердите клацання і стрекотання ррадаків.
    – Стій, – гукала Ялися, – чекай! – просила, розмазуючи сльози по щоках і вперто сунучи крізь хащі.– Давай поговоримо.
    Ррадак зупинився так само раптово як зірвався з місця, завмер не ворушачить на невеличкому піщаному п’ятачку. Так далеко вони ще по руслу ніколи не забирались.
    Ялися перевела дух. Добре що він зупинився, інакше вона б його ніколи не наздогнала.
    – Не підходь, – прохрипіло із перекладача.
    – Ти мій найкращий друг, – Ялися повільно просувалася до нього. – Вони просто тебе не знають. Ти пробач їх...
    – Зупинись! Ні кроку вперед! Тут...
    Та Ялися не слухала. Їй було боляче за нього. Вона підбігла до ррадаченяти і міцно обійняла його.
    – Я нікому не дозволю тебе образити.
    – Тут ґрунт ненадійний, – закінчив перекладач.
    – Що?
    – Маса завелика. Зараз буде зсув,– сказав ррадак.
     Дівчинка сіпнулася та було пізно. Опора під ногами раптом зникла, Ялися заверещала і злякано вчепившись в жука, ухнула кудись вниз.
    
    

    ***
    


    Дітей відкопували разом.
    Численні лапи сімейства ррадаків працювали швидко і вправно. Люди відгрібали пісок, з кожною хвилиною втрачаючи надію. Ррадаченяті нічого не загрожувало. Ті почуваються під землею, мов риба у воді. А от шанси Ялисі вижити без повітря зменшувалися із кожною секундою.
    Зовсім скоро показалася спина малого. Ррадаки запрацювали активніше.
    – Де Ялися? – запричитала мама.– Де вона?
    Ррадаченя ворухнулася і привстало, а під ним, згорнувшись, лежала Яся.
    – Жива! – Мати схилилася над дівчинкою. – Певно воно прикрило її собою, коли вони падали. Тільки це й порятувало її. Жива!
    Від щастя вона кинулася обійматися до ррадаків, підхопила малого, розцілувала обіч вертикальних та горизонтальних жвал:
    – Дякую тобі.
    – У нас більш спільного, ніж ми вважали, – протріщав перекладач старшого ррадака. – Люди, як і ми найбільше цінують своїх молодших. Я маю шість разів по шість разів по шість разів линьок і моє слово вагоме у моїй спільноті. Я скажу, що статус людей треба переглянути.
    
    

    ***
    


    Ррадаків розмістили у трюмі.
    Мама упадала біля гостей і пропонувала звільнити батьківську каюту – самі потіснилися б у дитячій. Та гості люб’язно відмовилися, запевнивши, що умови у трюмі більш ніж комфортні.
    А вже за тиждень, на роковинах битви за Црвену, відбулася перша зустріч офіційних представників людства та ррадаків, що стало наріжним каменем довготривалої і продуктивної співпраці.

  Время приёма: 16:19 20.01.2019