09:45 09.03.2019
Отпечатан тираж 38-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


10:02 03.02.2019
Поздравляем победителей 48-ого конкурса!
1 Юлес Скела ak003 Таємниця Живени
2 Ліандра ak024 Всі діти світу
3 Нездешний ak002 Подпольщики


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 49 (весна 19) Первый тур

Автор: Георг Количество символов: 21397
Конкурс № 48 (зима 19) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ak022 Мізинець


    

     Однією з рис, яку собі Павло Петрович Підгірний ніяк не міг пробачити, був топографічний кретинізм. Жодні адреси, жодні маршрути, жодні орієнтири не трималися в його голові довше години. Психологи казали: вроджене, але їх слова не заспокоювали. Звісно, в цифрову еру подібна особливість розуму не становила великої проблеми, бо навігатор у смартфоні здатен вивести з будь-якого місця, та інколи техніка не могла допомогти. Як от тепер.
     Павло Петрович, озираючись на всі боки, йшов темною, напівосвітленою вулицею, на якій його висадив водій маршрутного таксі. Тепер було зрозуміло що це не та вулиця, хоч і називалася наче б то так як треба: Садова. Чи то була не Садова, а Сливова?
     - Щоб тебе... — пробурчав Павло Петрович, проклинаючи свої негаразди, - Як я міг забути зарядити телефон? Ну то й що, що "зарядне" забув у готелі? Та на семінарі точно у когось знайшлося б потрібне! Може хтось із слухачів навіть підкинув би до місця... Але ж ні, я вирішив сам розібратися зі своїми проблемами!
     Подібні внутрішні діалоги, що мимоволі виривалися назовні, виникали часто. Вроджене це чи побічний ефект творчої натури — Павлу Петровичу було невідомо, але з цим він мирився, бо часто саме у такий спосіб писав свої книги. Так, він був письменником. Не широковідомим, але й не якимсь там "ноунеймом". Його ім'я знали читачі, деякі навіть впізнавали на вулиці, а книги часто посідали місця у першій десятці рейтингів продажу на різних видавницьких ресурсах. І майже жоден більш-менш великий книжковий ярмарок або конференція не відбувалися без його участі. Це було приємно, бо страшенно тішило самолюбство і Підгірний лише одного разу пропустив подібноме міроприємство, та й то, через загострення апендициту.
     Цього ж разу доля повернулася до письменника зовсім не своїм обличчям. Так, семінар “Зоряний азимут-2029” пройшов прекрасно: багато учасників, більшість з них — активні, хороше приміщення, продумана програма, добре нагодували. Але столиця — не рідне місто, треба повертатися додому. Заздалегідь куплені квитки чекають на знятій на подобово квартирі, а от знайти саму квартиру Павло Петрович не міг. Силкувався згадати адресу і так, і сяк — не допомагало.
     Рішення прийшло раптово, наче ідея для книги: постукатися до когось у двері і попросити зарядити телефон хоча б на пару хвилин. Тоді можна буде його включити, швидко переписати адресу із нотаток і поїхати туди на таксі.
     Що ж, часу до відправлення потягу залишалося не так багато, тож Павло Петрович без вагань підійшов до першої ж хвіртки і натиснув на дзвінок. Відповіді, на жаль, не було. На воротах до наступного будинку дзвінка не знайшлося, зате на подвір'ї бігав досить голосний пес, на гавкіт якого швидко вийшов господар. Але, вислухавши незваного гостя, він так само швидко зайшов у дім, пробурмотівши при цьому щось незрозуміле, але явно неприємне. У третій дім письменник не наважився зайти, побачивши крутий відео-домофон на декілька камер на вході. А от четвертий будинок виглядав обнадійливо: невисокий паркан, сам котедж досить сучасний, на даху блискотіли сонячні панелі, а хвіртка була трошечки привідчинена, наче сама запрошувала всередину. Озирнувшись для початку у пошуках чотирилапого охоронця, Павло Петрович попрямував до дверей будинку по вимощеній декоративним камінням доріжці. Так як дзвінка не було видно, йому довелось постукатися у двері. У будинку світло горіло, здається, навіть було чутно якісь голоси зсередини, але ніхто не обізвався. Розчаровано видихнувши, письменник повернув до вулиці, щоб спробувати щастя у наступному будинку. Аж раптом, двері відчинилися. Підгірний не встиг зрадіти з цього приводу, бо таємнича фігура, що прожогом вислизнула з котеджу, вдарила його чимось тяжким по голові, а коли він втратив свідомість від удару, його швидко і безшумно затягли в будинок. Ніхто нічого не бачив і не чув.
    
    
     ***
    
    
     Приблизно у той час як потяг вирушав з у черговий раз реконструйованого центрального вокзалу Києва, Павло Петрович прийшов до тями. Хотів було схопитися за потилицю, що добряче боліла, та виявив, що був міцно зв'язаний. По два ремені на кожну руку та ногу плюс один широкий ремінь зафіксував його тіло. Голову повернути також не вдавалося, можна було дивитися тільки вверх, на стелю. Рот був чимось зафіксований. Ця штука нагадувала кляп, який не дозволяв розкрити рота, однак дихати можна було вільно.
     Подібні обставини наштовхнули письменника на на недобрі думки. Він засмикав тілом, намагаючись звільнитися, але зразу відчув марність своїх потуг. Йому стало по-справжньому страшно. Він знову задригав собою з усіх сил, спробував волати про допомогу, але вийшло, чесно кажучи, не дуже. Раптом, ввімкнулося яскраве світло. Полонений закрив від несподіванки очі, до того ж, від світла йому заболіла голова.
     Тим часом, до ліжка хтось наблизився. Підгірний завмер, напевно, від страху. Обережно відкривши очі, він побачив жахливу картину: над ним схилилася постать, одягнута у якийсь дивний зелений халат, що сильно та неприємно пахнув гумою. На обличчі незнайомця була медична маска, а великі захисні окуляри закривали очі. У руці ж ця моторошна особа тримала великий шприц з жовтуватою рідиною.
     Павло Петрович застогнав, засмикався, але марно: незнайомець безпардонно вткнув йому голку у вену на руці і ввів якийсь розчин, потім без жодного слова повернувся і зник з поля зору. За декілька секунд у приміщенні вимкнулося додаткове освітлення і все затихло, тільки стало чутно як борсається у своїй пастці бранець.
    
    
     ***
    
    
     Павло Петрович втратив лік часу. Він не знав де знаходиться і не розумів що відбувається з ним. Його постійно катували: жорстоко, холодно і безжально. В нього втикали голки і вводили якісь розчини, його били шкіряним ременем та палицями, різали тіло гострими ножами, кололи голками. І нічого йому не пояснювали. А він не міг нічого вдіяти, лиш марно смикався всім тілом та майже беззвучно кричав.
     Полоненому не давали їсти. Не дивлячись на це, він не відчував фізичного виснаження, лише моральне. А ще його регулярно обертали. Можливо, введені ліки містили й снодійне, тому що кожного разу після уколів він засинав і прокидався вже в іншому положенні: то на спині, то на животі, то на боці. Через це м'язи не дуже сильно боліли від довгого лежання.
     Кат, що навідувався до своєї жертви, абсолютно не спілкувався з нею. Мовчки приходив, мовчки робив свою справу і йшов, ігноруючи страх, біль та ненависть, що палали в очах ув'язненого.
    
    
     ***
    
    
     Ввімкнулося світло. Підгірний звично закрив очі та напружився в очікуванні болю. Поруч ходив кат, роблячи якісь приготування, загрозливо цокаючи металічними інструментами.
     Раптом письменник відчув як йому звільняють ліву руку.
     "Невже мене відпускають!" - обнадійливо подумав він.
     Але зловісний господар не поспішав робити благо. Натомість він вивернув руку своєї жертви і поклав її на невеличкий стіл, що стояв збоку. Потім знову зафіксував руку ременем. Знову почали цокати залізні інструменти, наче їх перебирали.
     Письменник нічого не бачив, бо кат затуляв йому все. Зі страху він проковтнув слину і раптом відчув різкий біль!
     - Ммммм-ммммм! - от і все що він міг видати у своєму положенні, хоч насправді біль був просто неймовірний, паралізуючий волю та тіло.
     Тим часом кат підніс щось до обличчя жертви. Щось невелике, червоне... Павло Петрович з жахом усвідомив, що то був його мізинець, принаймні, його більша частина.
     - Ммммм-ммммм-ммммм! - знову спробував закричати письменник. Марно.
     І тут щось ніби увірвалося. Чи то терпець, чи то останній бар'єр, що стримував приховані резерви тіла.
     Смикнувши щосили лівою рукою, Павло Петрович ремінь, яким вона була прив'язана і не вагаючись щосили вдарив свого мучителя. Той, не очікуючи подібного повороту подій, втратив рівновагу і впав на свою жертву.
     Письменник вирішив закріпити перевагу і почав щосили періщити того, кого вже встиг зненавидіти до смерті. Бив куди лиш міг дотягнутися, бив, вкладаючи всю свою лють і жагу помсти.
     Та кат, не дивлячись на зірвану маску, на розтрощені окуляри, на вибиті зуби та на розчавлений ніс, оговтався. Вхопивши руку жертви, почав притискати її до ліжка, щоб знову прив'язати. Але письменник увійшов у бойовий запал і щосили відштовхнув нападника. Той відлетів кудись вбік, зачепився за щось і впав, зникнувши з поля зору.
     Не вірячи у свою удачу, Павло Петрович почав звільнятися з пут, що його утримували. Спробував для початку зірвати кляп, але не впорався однією рукою. Тоді почав звільняти праву руку. Це вдалося. Далі справа пішла швидше і вже через декілька хвилин бранець отримав довгоочікувану свободу. Серце його калатало, а бойовий запал затмарював біль від відрізано пальця. Озирнувшись, письменник побачив звичайну, нічим непримітну кімнату, стіни якої були пофарбовані в білий колір. Судячи з відсутності вікон, це був підвал.
     Збоку почувся стогін, видно, кат приходив до тями.
     - Що, не чекав, падлюко?! - крикнув Павло Петрович на свого колишнього мучителя.
     В голові у нього промайнула думка відігратися. Помститися за все те, що він витерпів, що пережив. Його рука навіть потягнулася до моторошного навіть на вигляд ножа на столі, але... раптом йому перехотілося. Щось дивне відбувалося з думками, особливо з тими, що про помсту. Наче вода заливала багаття, так і в його голові розливалося почуття спокою та впевненості у собі. І це було дивно, незвично.
     Неочікувано кат почав сміятися. Чесно кажучи, виходило у нього погано. Він хрипів, булькав, задихався, але продовжував сміятися.
     - Ну ти й дурень... - нарешті видавив він з себе.
     - Що? - здивувався Підгірний?
     - Дурень ти, кажу. Не міг ще один день витерпіти?.. - кат знову закашляв, - Я б тебе сам відпустив і все пояснив... І ти всім би розповів. І були б всі задоволені. І була б слава, щастя... всім... Тобі. Й мені...
     - Що ти мелеш? - розгнівався Петро Павлович, - Ти — псих! Ти хоч розумієш що робив? Та мене, напевно, вся поліція Києва шукає! От зараз візьму і знайду телефон, а потім їм зателефоную. І пояснювати будеш їм, а не мені, що робив. І відповідати будеш за все! Особливо за це! - письменник показав свою закривавлену ліву руку з відрізаним пальцем.
     - А ти смішний...
     - Псих! - роздратовано крикнув письменник.
     - Можливо... Але ти йди-йди, телефонуй. Розкажеш їм як напав на власника будинку, як утримував його у підвалі шість діб, як бив, як катував, як хребет йому зламав...
     - Що???
     - Та наче зір у тебе нормальний, а очевидних речей не бачиш. Глянь на мене, я — паралізований. Ну? Що стоїш? Виходь з кімнати, йди сходами вверх і шукай телефон і видзвонюй допомогу.
     - Але... - Павло Петрович лише тепер розгледів, що його колишній мучитель і насправді лежить у неприродній позі: тіло було повернуте вбік, а голова дивилася прямо. У цій позі він нагадував йому когось, якогось відомого чи то актора, чи то вченого, який вже давно помер.
     Обидва замовкли. Час спливав, а в кімнаті панувала тиша, яку не порушував жоден звук ззовні.
     - Але це ж ти мене сюди затягнув, - несміливо почав письменник, - Це ти мене катував, робив якісь уколи незрозумілі, бив, різав...
     - Ха-ха... - відповів псих, - Це ще треба довести... А ти нічого не доведеш... Але, знаєш, мені прикро, що так сталося. Якби в мене було більше часу, то я б тобі все пояснив, а так — довелося діяти експромтом, щоб пришвидшити клінічні випробування.
     - Які ще клінічні випробування? Для чого?
     - Ну, - усміхнувся паралізований, - я хотів врятувати людство.
     - Що? Як?
     - Довго пояснювати. Та й не зрозумієш ти.
     - Е ні, так не піде. Я хочу знати чому пройшов через це все. Кажи!
     - Адреналін... Нанітам потрібен адреналін для швидкої інтеграції в клітинний матеріал. А де я його міг взяти? В аптеці не купиш, зразу відстежать, тож довелося тебе залякувати.
     - Які ще наніти? Нано-роботи? Так їх заборонили два чи три роки тому. Ти що, вводив у мене заборонені штуки? Вони що, в мене всередині?! - жахнувся Павло Петрович.
     - Та не кричи ти. Все добре з тобою, сам бачиш... Це хороші наніти, я — вчений, працював над ними два десятки років, а ті ідіоти з міжнародної комісії злякалися і ввели заборону. Хіба так справедливо? Я всі свої сили, всю душу вкладав у роботу. А вони... вони мене викинули з інституту! Та я не такий дурень як їм здавалося, я зумів винести з лабораторії зразки і деяке обладнання... Ще дещо придбав через всілякі сайти, щоб можна було якось продовжити свої вишукування. Слухай... Одне прохання до тебе. Ти можеш відмовитися, твоє право, але... Якщо не важко, візьми з шухляди контейнер і введи мені розчин з нанітами, якомога більше. Це ж не важко правда?
     - Навіщо?
     - Ну, мені треба, розумієш?
     - Не розумію.
     - Будь ласка. Зроби це, а потім роби що хочеш...
     Письменник підійшов до єдиної шухляди, яка стояла в кімнаті. В ній і справді знаходилася прозора місткість, на третину заповнена жовтуватою рідиною, трошки схожою на слабкий чорний чай.
     - А як їх вводити?
     - Шприц... Візьми шприц, він десь поруч має бути.
     Шприц швидко знайшовся у куті кімнати, напевно, відкотився туди під час боротьби.
     - Але ж він на підлозі був, брудний мабуть.
     - Це не має значення! Давай, швидше... Прошу тебе...
     - Куди колоти?
     - В ногу, в руку... Будь куди. Я ж паралізований, не відчую дискомфорту. А для нанітів не має значення, де починати роботу...
     - Яку ще роботу? - здивувався письменник, що вже наповнив шприц наполовину.
     - Ту, на яку я їх запрограмував... Теломери оптимізують, імунітет покращать, регенеративні функції посилять... Багато чого. Ти сам оціниш... Скоро...
     Павло Петрович не дуже розумів що мав на увазі вчений, але зробив те, що від нього просилося. А потім пішов шукати телефон.
    
    
     ***
    
    
     Слідчий дивився на Павла Петровича суворо, аж занадто суворо.
     - Вибачте, що не даю вам спокою, але лікар сказав, що ваш стан дозволяє провести допит... тобто, бесіду.
     - Та так, я почуваюся наче нормально, - погодився Підгірний.
     - Це добре. Отже, після обробки всієї інформації, у нас виникли деякі питання.
     - Звісно, запитуйте. Напевно, я вчора був досить емоційним. Ну, самі розумієте, так? Ситуація не з тих, у які потрапляєш часто. Викрадення, катування всілякі... Я все розповів, можу повторити за потреби.
     - Ні, повторювати не треба, я детально вивчив відеозаписи та стенограми, а також отримав результати експертних досліджень. Є деякі незрозумілі розбіжності.
     - Наприклад?
     - Наприклад, ви стверджуєте, що вас без вашої згоди довгий час утримували у підвалі.
     - Звісно, так все і було! Ви ж знаєте хто я, чи не так?
     Слідчий на декілька секунд замовк.
     - Еее... Ми знайшли документи на ім’я Підгірного Павла Петровича. Дійсно, у поліції дійсно була заява про зникнення даної особи і нашими колегами вже проводилися оперативно-пошукові заходи. На тих документах є фото і ви схожі на особу, зображену на ньому, але лише схожі.
     - Тобто? Документи однозначно мої! Я пам’ятаю все, номери, дату видачі, навіть місце реєстрації зазубрив. Які сумніви можуть бути у тому, що я — це я?
     - Подивіться самі, - з цими словами слідчий простягнув письменникові пластикову ідентифікаційну карту, - Подивіться уважно. Це ви?
     - Ну звісно, а хто ж іще? - обурився Павло Петрович, якого ця розмова вже почала дратувати.
     - А тепер гляньте сюди, - поліцейський подав співрозмовникові ще один предмет, це було невеличке дзеркальце.
     Письменник взяв його, придивився і мало не впустив з рук, бо звідтіля на нього дивився він, але не просто він, а він, молодший років на десять-п’ятнадцять.
     - Це щось дивне... Не міг же я так змінитися?
     - Ось і нам так здається. Глобальна система розпізнавання осіб змогла ідентифікувати вас із рівнем ймовірності менше сімдесяти відсотків, а це багато про що говорить.
     - Але ж це я!
     - Ну, ніби й так, але ситуація потребує додаткового вивчення.
     - Що тут вивчати? Це я — і крапка!
     - Я прошу вас заспокоїтися, - холодно промовив слідчий.
     Тон його голосу не передбачав відмови, тож Павло Петрович замовк.
     - Продовжимо далі. Ще ви стверджували, що вас катували різними способами, так?
     - Ну звісно. Так все і було, ось...
     - Не треба повторюватися, я все пам’ятаю. Але скажіть, будь ласка, де сліди цих всіх катувань?
     - Так тут, ось, гляньте! - вигукнув письменник і почав закочувати рукави, щоб показати порізи, але з подивом побачив, що на шкірі нічого немає. Він підтягнув низ лікарняної сорочки, бо згадав, як йому той псих встромляв голки у живіт і знову нічого не знайшов. Тоді він майже радісно згадав про відрізаний палець і почав знімати з нього септичну пов’язку. Та коли останній шар матеріалу впав на ліжко, здивуванню Павла Петровича не було меж: палець виглядав цілим і неушкодженим, тільки шкіра мала червонявий відтінок.
     - Але ж я точно пам’ятаю, що все це дійсно відбувалося зі мною... - вимовив письменник неживим голосом.
     - Ваші слова частково збігаються з протоколом медичного огляду, який склав лікар “швидкої”, що прибув на виклик. Але вже на ранковому огляді описаних пошкоджень виявлено не було. Ми припускаємо, що лікар при здійсненні первинного обстеження перебував під впливом емоцій, а забрудненість шкіри та одягу кров’ю могла завадити йому точно оцінити ваш стан.
     - Так ви ж самі кажете, що крові було багато! Звідки ж тоді вона взялася?
     - Це нам треба ще з’ясувати. До речі, аналізи вказують, що кров там була не лише ваша.
     - Ну, напевно це кров того психа, що мене утримував. Я з ним боровся після того, як він мені палець відрізав.
     - Тут теж не все так просто. Згідно реєстраційних документів, господарем будинку, у якому вас знайшли, був вісімдесятирічний пенсіонер, а особа, яку ми знайшли у вказаному вами місці, не виглядала на такий вік, максимум років на п’ятдесят. Слідів перебування когось іншого у приміщенні не знайшли.
     - Я нічого не розумію... Ви мені не вірите?
     - Моя робота полягає у тому, щоб нікому не вірити. Є факти, є результати експертизи, ось на них і потрібно покладатися. А свідчення це так — другорядне.
     - Ну так допитайте тоді його! Він хоч і паралізований, але говорити міг!
     Слідчий трошки зам’явся.
     - Справа в тому, що звинувачуваний вами у викраденні зник з медичної палати, у якій його розмістили.
     - Як це зник? - здивувався Павло Петрович?
     - Точної інформації поки що немає, але ми над цим посилено працюємо, вивчаємо записи із камер спостереження та допитуємо персонал.
     - Стривайте... За вашими словами виходить, що я сам у всьому винен?
     Слідчий знову замовк на декілька секунд.
     - Все дуже неоднозначно. З нашого боку ситуація виглядає наступним чином: провінційний письменник їде у столицю, там він зникає, не повідомивши про своє місце перебування. Через декілька днів він телефонує у поліцію і заявляє про своє викрадення. Оперативна бригада, прибувши на місце, знаходить письменника та ще одну невстановлену особу, обидва, згідно первинного огляду потребують негайної медичної допомоги, яку їм і надають. Але наступного ж дня виявляється, що один повністю здоровий, а інший безслідно зникає. Розумієте?
     Павло Петрович розгублено мовчав. Все почуте ніяк не вкладалося в голові, а слова слідчого не відповідали тому, що він пам’ятав. Не могло ж це все йому наснитися.
     - І що тепер робити? - запитав він у поліцейського.
     - А хто його знає, - відповів той, - Таку кашу ви заварили, шановний, що ні я, ні мої колеги не знаємо, що й думати. А нам ще справу треба закривати. А як її закрити, коли тут незрозуміло що відбувається?!
     Вперше за час розмови слідчий дозволив собі підвищити голос.
     - Дійсно, нічого незрозуміло, - погодився письменник, - І як бути?
     - Ну, треба щось думати. От ви казали, що він колов вам щось.
     - Це були наніти!
     - Павло Петрович, давайте вже серйозно! Які ще наніти?
     - Але він сам мені так казав!
     - Мало що він міг наплести. Ви ж доросла людина, самі думайте. Взагалі, давайте без фантастики. Ви ж не фантаст, так? Пригодницьку літературу пишете, наскільки знаю.
     - Так, пригодницьку, але до чого тут це?
     - Ну будь ласка, припиніть. Ми ж дорослі люди, всі все розуміють. Пишіть заяву.
     - Яку ще заяву?
     - А таку, що ніхто вас не викрадав і що ніяких претензій у вас ні до кого немає, що ви трошки загуляли і трошки втратили контроль над своїми вчинками. Нікого не стосується для чого ви це все затіяли і які речовини приймали, що вам аж така маячня придумалася. Заплатите штраф за хибний виклик поліції, а вартість медичних послуг стягнуть з вашого страхового рахунку. Це не так вже й багато, якщо подумати.
     - Але...
     - Але що? Є заява, значить має бути і справа, а є справа, значить має бути і суд. А на суді ви що будете казати? Які докази надасте? Та й проти кого?! Ну, ні, якщо ви хочете, щоб суд вас відправив на психіатричне обстеження, то це ваша справа, але чому я маю страждати через незакриту справу? Премію за це, знаєте, знімають.
     - Але...
     - Але-але... Визначтеся вже! Часу майже немає. Та ще й ці журналісти всюди пхаються. До речі, вони вже вам шикарний піар зробили. Непогано, правда? Ну то що, пишете заяву? А ми вже владнаємо всі інші питання, щоб ваша репутація не постраждала.
    
    
     ***
    
    
     Слідчий вийшов з палати. З полегшенням видихнувши, він ліфтом спустився на перший поверх і відправився на паркінг, де його чекав службовий електромобіль. Сівши за кермо, поліцейський витягнув мобільний телефон і натиснув на виклик.
     - Алло. Так, все підписав. Ага, вмовив. Ти там вчорашній протокол перепиши як має бути, а я вже подбаю про те, щоб він опинився у справі. Так, шеф в курсі, добро дав, розуміє. Ну все, бувай. Ой, стій! Докази! Так. Викинь все зайве, щоб не доколупалися потім. І не забудь спалити “те”. Ну “те”! Ну ти тупий чи що?! Мізинець той чортів спали! Все, давай.
     Двигун завівся і автомобіль на автопілоті поїхав у відділок. А слідчий пив каву і радів, що показник розкриття злочинів у їхньому відділку не постраждав.

  Время приёма: 15:37 20.01.2019