09:45 09.03.2019
Отпечатан тираж 38-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


10:02 03.02.2019
Поздравляем победителей 48-ого конкурса!
1 Юлес Скела ak003 Таємниця Живени
2 Ліандра ak024 Всі діти світу
3 Нездешний ak002 Подпольщики


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 49 (весна 19) Первый тур

Отсутствие судейского бюллетеня

Автор: Аля Количество символов: 30615
Конкурс № 48 (зима 19) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ak015 Один день


    Дні минають за днями, збираючись у тижні, місяці й роки. Більшість із них стирається з пам’яті, не залишаючи й сліду, але є дні спогади про які не тьмяніють з роками. Дні, які змінили наше життя. Події цих днів – хороші чи погані, продумані і зважені чи спонтанні і непередбачувані, ще довго тривожать питанням «Чи правильно я зробила?»; бентежать уяву можливим розвитком подій, проте, їх важливість і вплив на майбутнє сумнівів не викликає. Про один з таких днів і піде далі мова. Про події, які, почасти, ми не можемо передбачити і змінити, але можемо використати для свого блага. Про день, який прийнято називати доленосним. День можливого майбутнього. В цій історії немає імен і прізвищ, немає назв країн і міст – вони не суттєві, бо це може відбутись будь-де і будь-з-ким.
     Двері аптеки пронизливо зарипіли, відкриваючись і пропускаючи двох відвідувачів – чоловіка й жінку. Та, хоча двері завжди відкривались безшумно, фармацевта здивувало зовсім інше – жінка, котру високий темноволосий чоловік тримав на руках була непритомна. Здивована і налякана дівчина намагалась згадати яке покарання передбачене для тих, хто порушує «Декрет про надання першої допомоги», але згадати не могла. Цей закон був прийнятий більше двадцяти років тому і забороняв переносити непритомних людей з місця, де їм стало недобре чи місця нещасного випадку. Переносити дозволялось тільки тоді, коли перебування на місці пригоди було небезпечним для життя, чи могло ще більше нашкодити потерпілому, але і в тому випадку заборонялось заносити непритомного в приміщення. Потрібно було негайно викликати швидку і, при потребі, надати першу медичну допомогу. Оскільки машини швидкої прилітали за лічені хвилини, то в більшості випадків зміна положення хворого тільки погіршувала ситуацію і сповільнювала роботу медиків. Міру покарання, згідно Декрету, визначав суд, і це могло бути все – від незначного штрафу чи догани і до смертної кари. Ця невідомість лякала людей більше, ніж чітко визначені покарання і до цього дня порушувати наказ ніхто не наважувався.
     Поки дівчина роздумувала куди зателефонувати – на швидку чи поліцію, чоловік дуже обережно поклав жінку на підлогу, а під голову їй підклав складений светр, після чого почав щось гарячково шукати в великому чорному портфелі.
    - Що з нею? Хто вона? Ви її знаєте? – так і не вирішивши куди телефонувати фармацевт вирішила, що можна це зробити пізніше. Хоч і знала, що цікавість не завжди доводить до добра.
    - Відповідаю за порядком: в неї характерні висипи на грудях, тож схоже це атипова пневмонія, не знаю, не знайомий.
    - Що?! Парапневмонія?! І ви принесли її сюди? Ви усвідомлюєте якими можуть бути наслідки?! – ще ніколи в житті дівчина так не боялась. Та не одна вона боялась тільки згадки про цю страшну хворобу – більшість людей тремтіло від одної думки про неї. Проте відвідувач, здається, не розумів цього.
    - Глибоко вдихніть, видихніть і спробуйте заспокоїтись. Я чудово розумію, що роблю, - чоловік відклав сумку і перевірив пульс хворої. – Я працюю пульмонологом вже двадцять років. Розкажіть все, що ви знаєте про цю хворобу.
    - Нам розповідали про неї на лекціях, - спокійний голос і впевненість на обличчі лікаря трохи заспокоїли дівчину. – З’явилась атипова парапневмонія десять років тому і відразу почала поширюватись по всьому світу. Жоден з існуючих в той час протимікробних препаратів не міг знищити інфекцію, тож швидкість поширення була катастрофічною. На протязі перших трьох місяців після першого випадку захворіло і померло чверть мільйону людей. За наступних півроку, незважаючи на жорсткий карантин і заборону виїжджати з місця проживання, загинуло більше двох мільярдів людей. Вчені всього світу працювали над розробкою нового, ефективного антибіотика, та лише на дев’ятий місяць невтомних пошуків вдалось створити препарат, який зміг протистояти хворобі. Щоб зупинити епідемію витратили ще чотири місяці, а попередити нові спалахи змогли лише після того, як почали приймати Кефрен для профілактики. Тож на сьогодні спостерігаються лише поодинокі випадки захворювання, але в світовому масштабі їх ще досить багато.
    - Ну от, бачите – все під контролем. Де ж він? Я точно пам’ятаю, як вчора ввечері клав його в сумку. Ну чому?! Чому деякі речі завжди лежать на видному місці й буквально кидаються в очі коли не потрібні, а в момент коли необхідні знайти їх неможливо! – чоловік схвильовано перекладав вміст сумки та враз, ніби згадавши де саме знаходиться, полишив пошуки й повернувся до фармацевта, - дівчино, подайте, будь ласка, термометр. У цієї жінки здається дуже висока температура, треба поміряти.
    - Температура? Чому я дивуюсь, у неї ж парапенвмонія, – дівчина все ще була розгублена, тому слухняно подала прохану річ, тільки подумки відмітивши надзвичайну неуважність чоловіка – такого безладу в сумці вона ще не бачила.
    - Я побачив її на вулиці недалеко звідси. Спочатку вона йшла ніби п’яна, а потім знепритомніла, - розповідав одночасно міряючи температуру. - Цього не може бути! – чоловік протер очі, потрусив термометр, вимкнув й поміряв температуру ще раз. Але прилад свої покази не змінив. - Ваш термометр добре працює?
    - Ображаєте. В нас тільки сертифікований товар високої якості. – дівчина стиснула губи й нахмурилась. Звісно, вона так пишалась, що її взяли на роботу саме в цю, відому на весь світ мережу аптек.
    - Даремно ображаєтесь. Така температура будь кого змусить сумніватись. Гляньте. – протягнув термометр.
    - Боже! Цього не може бути! 44! Такої температури не буває! – Фармацевт зблідла від страху, - ви праві! Цей термометр бракований! Зараз я принесу інший! – дівчина побігла до шафки, в котрій зберігались термометри й інша медтехніка, по дорозі шпортаючись на рівному місці і зачіпаючи всі кутки шаф. Відчинила чомусь шафку з ватою й почала викидати її на підлогу.
    - Що ви робите? Термометри у вас в іншій шафці. – чоловік не знав чому більше дивуватись – високій температурі чи поведінці фармацевта.
    - Ой. Пробачте, це я з переляку. Зараз дам інший. – нарешті полишила вату й пішла було шукати термометр, але чоловік її зупинив.
    - Не варта. Все правильно, вона гаряча, як вогонь. Потрібно терміново зробити ін’єкцію. Дайте вату, антисептик і шприц.
    - Даю, - дістала з аптечки все необхідне й віддала лікарю, - а що ви збираєтесь ввести? – Через плече намагалась розглянути флакончик, що здався знайомим, - може викликати швидку?
    - Кефрен.
    - Що?! Але ж… – дівчина витягла з шафки коробку з препаратом, а з коробки інструкцію до застосування, хоч і знала її на пам’ять, й швидко переглянула основне застереження, - що ви робите? Сьогодні ж десятий день за місячним календарем! Хіба ви не знаєте, що сьогодні Кефрен не можна вводити? Це може призвести до смерті. – перелякано переводила погляд то на інструкцію, то на лікаря, котрий вже набрав препарат в шприц і готувався вводити.
    - Знаю. Саме тому я не викликав швидку і вас прошу цього не робити. Вводячи Кефрен я дуже ризикую, але якщо я його не введу, вона точно помре. Чи може Ви знаєте якийсь інший ефективний антибіотик? Ні?
    - Так, я знаю! Тобто не знаю, але… – не здавалась дівчина.
    - Ніяких але. Пропонуєте сидіти і дивитись як вона вмирає? Або пан, або пропав. Іншого виходу я не бачу, – чоловік важко зітхнув і повільно ввів препарат в вену. Відлік часу пішов.
    - Знаєте, мені страшно. – зізналась фармацевт після кількахвилинного мовчання. Вона стояла біля хворої і нервово м’яла в руках поли халата.
    - Знаєте, мені теж, - зізнався лікар. Він сидів біля пацієнтки на підлозі опершись на стіну й закривши обличчя руками. – До речі, могли б і диван поставити, а то доводиться хворих на підлозі тримати.
    - До речі непритомних хворих тут не повинно бути. Але в житті всяке буває – може людина і в аптеці свідомість втратити. Так і скажу шефу. А заодно хай поставить кардіограф – може кого серце заболить, та й рентген не завадить – он скільки переломів, хоч і пішки майже ніхто не ходить. А операційна таки просто необхідна…
    - Ну годі, годі. Я зрозумів. – в аптеці знову запанувала тиша. Лікар сидів закривши очі й думав, як пояснюватиме на роботі своє запізнення. Дівчина шукала в інтернеті будь-які відомості про цю особливу побічну дію Кефрену, але, правду кажучи, безрезультатно. Ніхто до пуття не знав, що може статись при застосуванні препарату в цей день, але ризикувати не хотів ніхто, тому й відомостей в мережі не було. Але дівчина не полишала пошуків, сподіваючись знайти хоч щось. І ніхто її не відволікав від цієї безнадійної справи, бо чоловік думав про щось своє, та й відвідувачів, як не дивно, не було. Хоча в цей час, зазвичай, їх було багато. Але цей день, як виявилось, ще не закінчив дивувати. Непритомна жінка, котра до того дихала швидко і важко, ніби розслабилась. Дихання її стало рівніше і глибше.
    - Дайте термометра будь ласка. Здається температура спадає, - лікар приклав руку до чола хворої і стурбовано нахмурився.
    Дівчина підійшла з термометром й приклала до вуха хворої.
    - Цього не може бути. – сказала вже вкотре за сьогодні, витягла з шафи ще кілька термометрів й по черзі прикладала їх до вуха, – цього просто не може бути! – відмовлялась фармацевт вірити і собі, і приладам.
    - Цього просто не може бути – механічно повторив лікар тримаючи зап'ястя непритомної й відраховуючи удари серця, - 220 ударів за хвилину.
    - А температура 32 і 3? Це як? – сказати, що дівчина була шокована це не сказати нічого. – Треба тиск поміряти – кинулась до тонометра, та принести не встигла. Важкохвора відкрила очі й легко піднялась на ноги. Лікар спробував її посадити, але жінці це не сподобалось й вона не роздумуючи підняла вищого й важчого за себе чоловіка й жбурнула в дальній кут аптеки. Потім спокійно відкрила двері й вийшла на вулицю. Треба сказати лікарю дуже повезло – він упав на дівчину, а вона на купу вати, тож обоє залишились цілі й майже неушкоджені. Тільки дуже здивовані й перелякані, але то не смертельно.
    А хвора тим часом вже йшла по вулиці й дивилась на будинки так, ніби вперше їх бачила. І їй дійсно здавалось, що вперше. Вона не пам’ятала цих літаючих автомобілів і автобусів. Не пам’ятала дзеркальної чорноти висоток офісів, яскравих плям бутиків і кафе, химерних ліній житлових будинків. Категорично не пам’ятала назви міста й вулиці, хоч відчувала, що тут не вперше. Та й імені свого не пам’ятала, але це її чомусь не лякало й не дивувало. Її думки були зайняті іншим. Хоча думками це назвати важко, скоріше несвідомий поклик. Вона відчувала, що повинна іти, а куди саме не знала. Тому просто йшла і дивилась. Електрокари й флаєркари викликали в неї не менший подив ніж реактивний літак в людини початку нашої ери. Будинки здавались намальованими, а люди, що спішили кудись в своїх справах, ляльками. Вона дивилась на світ широко відкритими очима маленької дитини і далеко не все з того, що вона бачила їй подобалось. І якщо транспорт здебільшого їй подобався, то запах деяких приміщень викликав нестримну лють. Тоді вона старалась не дихати, але запах, здавалось, проникав через шкіру викликаючи біль і гнів. Їй хотілось зайти всередину і зробити щось дике і страшне. Але вона йшла далі, мовби щось вело її вперед . Згодом таки не втрималась й сіла у відкритий флаєркар. Вона навіть на секунду не задумалась чому він відкритий, кому належить і хто залишив двері відчиненими. Просто завела двигун – ключ виявився на місці, що теж не здивувало жінку – й полетіла. Вона не думала над тим куди направляється, просто вела машину керована почуттями котрі не могла та й не хотіла осмислити. Якби вона вирішила трохи оглянутись всередині, то побачила б теку з документами, в котрій лежало водійське посвідчення небайдужого лікаря. Проте такі дрібниці, як власник орендованого транспорту, жінку не цікавили. Її буквально розривали суперечливі почуття. Їй абсолютно не подобались висотки, але подобалось як відображались в них сонце, небо, люди й літаючі машини. Їй не подобався запах одних будинків і приваблював аромат інших. Їй подобалось летіти, але вона боялась по дорозі зачепити якогось птаха й зашкодити йому. Подобались зелені клумби й невеличкі садки біля будинків і буквально вивертало від запаху дорожнього покриття. Жінка ніяк не могла розібратись в собі тому летіла все далі поки не побачила величезну будівлю. Від неї тхнуло тим запахом, що робив її нерви надчутливими, викликав біль і лють. Недовго думаючи вона посадила машину на дах бетонного велетня й вийшла не закриваючи двері. Вона не усвідомлювала чому прилетіла сюди і що тут робить. Просто йшла вперед й розглядалась навсібіч. Поверхня даху здавалась абсолютно рівною, але в одному місці було щось не так. Жінка підійшла й побачила, що це прихований люк. Поки роздумувала як же його відкрити він раптом при піднявся й від’їхав в сторону. З нього з’явилась голова, потім тулуб й ноги. Чоловік в робочому комбінезоні виліз і повільно попрямував до відчиненої машини. При цьому жінки він ніби не бачив, хоч та стояла перед ним. Вона знизала плечима й полізла вниз. Туди її вів запах. Вона вирішила, що їй необхідно за будь яку ціну знайти джерело цього запаху і знищити. Якесь чуття підказувало, що він приносить багато горя. Сходи закінчились в довгому напівтемному коридорі. «Страшно? Насправді боятись вже нічого.» Жінка струснула головою відганяючи погані думки й пішла. Коридор привів її до ліфта, а ліфт (вона навіть не глянула на яку кнопку натиснула) у ще один коридор. Але цей був яскраво освітлений, по обидві сторони були великі зали з безліччю різних апаратів й комп’ютерів. Між ними ходили люди в білих костюмах й білих масках на обличчях, спостерігали за роботою тих машин й щось заклопотано писали. Вона повільно йшла роздивляючись таке диво поки запах не став набагато сильнішим. В голові запаморочилось, а потім її мов клешнями стиснули. Шлунок вивертало назовні, а легені здавалось от от вибухнуть. Кроки ставали все швидшими, жінці здавалось, що вона біжить, хоч насправді вона ледь переставляла ноги, поки в очі не впала табличка з написом «Кефрен. Формула». Різко відкрила двері й зайшла всередину. Ця кімната була невелика – два столи з різними хімікатами, кілька апаратів незрозумілого призначення й письмовий стіл завалений паперами і картами пам’яті. На стіні перед ним висів великий монітор, а на ньому блимали різні графіки й таблиці. За столом сидів високий сивий чоловій й гарячково щось писав на листках паперу, потім креслив, виправляв, переписував й нарешті викидав листок, щоб взяти новий й почати все спочатку.
    - Що ви робите? – ненависний запах проникав у кров через одяг й шкіру, потрапляв у легені з повітрям і жінку просто судомило від бажання що-небудь розбити, але вона стримувалась.
    - Що я роблю? – чоловік відвів втомлений погляд від паперу, - Повірте, я й сам не знаю що роблю. Я хотів лише придумати новий антибіотик, щоб рятувати людям життя, але я помилився. – чоловік говорив й дивувався чому розповідає незнайомці свою найжахливішу таємницю. Він не міг повірити, що ця, невисока спортивної тіло будови жінка, в темному офісному костюмі таки стоїть перед ним. Що хтось зміг пройти через посилену охорону. Врешті, що бачить когось, окрім ненависного шефа, що не так давно був найліпшим другом, тому виливав свій душевний біль не думаючи ні про що. – Тобто антибіотик я таки придумав, і він врятував життя багатьом людям. Коли медики всього світу заговорили про нову інфекцію нечутливу до існуючих ліків, я зрозумів – мій час настав. Але мені не дали закінчити роботу. На мене тиснули зі всіх сторін – хворі, що якимось дивом дізнались про мою роботу, лікарі, і найгірше – мій шеф. Тоді він ще був моїм другом, і навіть допомагав в моїх дослідженнях – знайшов речовину, що зберігала мій антибіотик від руйнування. Але я розповів йому страшну таємницю – препарат викликає залежність схожу на наркотичну. О ні, його не потрібно, як наркотики, вживати постійно. Достатньо двох – трьох курсів на рік. Але ж, люба моя, згадайте скільки людей на планеті і порахуйте скільки можна на них заробити. Маєте рацію, дуже багато, - жінка мовчала намагаючись усвідомити про що говорить цей чоловік, але йому, здавалось, її відповідь була не потрібна. – От і моєму другу зірвало дах від цих грошей. Він замкнув мене тут й поставив охорону, щоб я не втік і не розповів про це. Бачите онде двері, - показав на стіну, де дійсно були приховані двері, - там я сплю і їм, тут працюю. Отаке життя.
    - Ти стільки часу сидиш тут і досі не виправив помилки – виявилось, що жінка таки розуміла про що йдеться, хоч біль роздирав тіло, а гнів душу.
    - Я не можу! Він заборонив мені! – чоловік кричав, але розумів, що жінка права.
    - Заборонив?! І ти його так просто послухав? – жінка ледь стримувала бажання рознести кімнату вщент.
    - Ні! Я все одно пробую змінити формулу, але це не так просто. Бачиш, посивів вже від хвилювань, хоч до старості далеко. Писати змушений на папері, щоб шеф не здогадався чим займаюся, на комп’ютері програма сама розшифровує формули, тому він може дізнатись, а на папері він формули не прочитає. І я можу брехати, що розробляю схожий антибіотик, з такими ж властивостями, як попередній.
    - Теж наркоманський? І він вірить? – жінка трохи заспокоїлась і навіть спробувала всміхнутись, але відразу пошкодувала – біль тільки посилився.
    - Вірить! Але я все одно не розумію в чому причина такої залежності. Я перевірив сотні варіантів! Такої дії не повинно бути! – вчений показав на велику коробку заповнену списаними листками.
    - Але вона є! – зло мовила жінка. - Я вже мовчу про той побічний ефект, що виникає в певні дні місяця, - таки не стрималась – взяла першу ліпшу пробірку й кинула з ненавистю на підлогу.
    - А цього я взагалі не розумію! Цього не повинно бути! – чоловік з відчаю почав смикати своє сиве волосся.
    - Але воно теж є! І я тому доказ, - жінка методично розбивала пробірки й колби, що стояли на найближчому до неї столі. На підлозі вже була чимала купа битого скла й різнокольорові плями розлитих хімікатів, але на втрати не зважали обоє.
    - Тобі вводили Кефрен? Сьогодні? – чоловік так здивувався, що перестав смикати чуба.
    - Який ти здогадливий. Я саме так і сказала – підтвердила жінка й розбила ще дві колби. – Я знаю це точно, хоч сама не розумію звідки. Не можеш розібратись в цьому сам, то дай можливість подумати іншим.
    - Як? Адже мене засудять! Навіть якщо не посадять за грати наді мною насміхатиметься весь вчений світ! Я не можу так осоромитись!
    - Ти.. – жінка навіть перестала бити скло підшукуючи підходяще слово, - ти… пиха затьмарила тобі розум, тому ти й не можеш нічого зробити, - вона говорила тихо, але кожне слова мов випалювала тавром в душі вченого, - ти забув заради чого почав цю роботу, хвилюючись за свою шкуру. Зробивши помилку, ти винуватиш цілий світ, замість того щоб усвідомити її і виправити. Тебе варта вбити, але я не зроблю цього зараз, бо ти мусиш або виправити помилку, або розказати про неї всім. – Відвернулась, боячись не стримати слова й убити тут таки і, щоб зайняти руки, знову взялась за пробірки.
    - Ні! Тільки не цю! – вихопив чоловік з рук розгніваної жінки пробірку з блакитною рідиною, - і не цю! – Врятував ще одну, вже з яскраво жовтим вмістом.
    - Що це? – від різкого запаху жінка ледь встояла на ногах, - що так смердить?! Цей запах доводить до сказу!
    - Але я не відчуваю ніякого запаху! – науковець був геть збентежений й не знав, що сказати, коли страшний здогад гадюкою вповз в мозок, - це від пробірок? Запах від обох?
    - Ні. Смердить тільки одна. Жовта. – біль заполонив все тіло, навіть думати було боляче, здавалось, що смерть зовсім поруч, і коли жінка вже приготувалась вмирати біль полегшав. Він не відступив повністю, але давав можливість думати, говорити й навіть рухатись. – Що ти зробив?, - здивуванню її не було меж.
    - Заховав пробірку в спеціальний контейнер. Тобі легше? – чоловік тримав в одній руці контейнер, схожий на термос, тільки менший, а в іншій пробірку з блакитною рідиною.
    - Трохи легше. У всякому випадку можу думати й стримувати гнів, - мовила задумливо принюхуючись. – Знаєш, мені здається, що цей сморід навколо, хоч і не такий сильний, як хвилину тому, коли я взяла цю жовту гидотну. Він просочується через двері, вікна, навіть стіни. Він мучить мене і викликає бажання мучити інших. Сама дивуюсь як я досі нікого не вбила і не скалічила. Проте всяке терпіння має межу, тому я краще піду, бо ще дійсно задушу тебе – глянула на свої руки, які стискались, залишаючи на долонях криваві сліди від нігтів.
    - Ти не можеш піти зараз! Ти тільки що вказала мені в чому помилка і ти мусиш допомогти її виправити!
    - Я?! – жінка настільки здивувалась, що забула навіть про біль.
    - Точніше твій нюх. Понюхай цю пробірку. Тільки обережно, прошу тебе. – чоловік благально подивися й важко зітхнувши протягнув пробірку, котру досі тримав в руках. – Ну? Як воно? Смердить? – затамував подих й навіть закрив очі чекаючи відповіді.
    - Здається ні, - щоб переконатись піднесла пробірку під ніс і глибоко вдихнула. – Це навіть приємно пахне, не можу пояснити чим, але мені подобається.
    - Так! Так! Так! – чоловік притис пробірку до грудей й почав стрибати від щастя, не звертаючи уваги на скло, що попадало під ноги і бризки хімікатів, що розлітались всі боки. – Це він, розумієш? Це Кефрен! Той самий, тільки з іншим стабілізатором! – І раптом зупинився як вкопаний, – це він. Це все він придумав, це його стабілізатор. Він знав, яку дію викличе препарат, але мовчав. А мене підставив, щоб і я мовчав. Оце такий друг – гірко посміхнувся до себе, - але з ним я потім розберусь. Головне – я знаю причину помилки і знаю як її виправити. – вчений здавалось забув, що не один в кабінеті і вже продумував плани помсти.
    - Що ти там бурмочеш? Кажеш можна виправити твою помилку, то кажи як, - жінку знову охоплював гнів. Все таки жінки в будь якому стані не люблять коли їх ігнорують.
    - Не мою! Тобто мою теж, але про це потім. – чоловік витягнув з шафи металевий контейнер і поклав в нього пробірку. – А тепер слухай уважно. Мій шеф надто боїться, що в нього хтось вкраде формулу антибіотика й почне виготовляти, а конкуренти йому не потрібні, бо ж грошей менше буде. Тому пробірку з формулою завжди носить при собі, або зберігає в своєму кабінеті, в сейфі. Кожного дня в один і той самий час він іде в цех, де виготовляється препарат. Там знаходиться апарат, котрий зчитує формулу з вмісту пробірки й синтезує з підготовлених складників партію товару. Дізнатись формулу під час синтезу неможливо – все робить машина. Єдина можливість її дізнатись – пробірка, тому він береже її, як зіницю ока. Навіть більше. Якраз зараз він пішов у цех. У тебе є 20 хвилин, щоб спуститись на перший поверх і знайти його кабінет. Коли він буде заходити до себе, скажеш, що журналістка і хочеш написати про нього статтю. Він любить коли про нього пишуть. І хвали його побільше, він це теж любить.
    - Хвалити цього покидька? Ти здурів? – жінка вирішила не гаяти час, розбиваючи колби по одній й легким рухом скинула всі, що ще стояли на столі.
    - Стримайся, мені ще потрібні ці баночки. Хвалити треба тільки в коридорі, бо там камери. Треба щоб тебе ніхто не запідозрив. В його кабінеті камер нема – боїться, щоб не побачили де він ховає контейнер. Там можеш і стусана йому дати, однаково охорона не побачить. Отже тобі треба потрапити в кабінет і поміняти контейнери місцями. Так він буде виготовляти вже безпечний препарат, хоч і деякий час не знатиме цього. А ми втечемо в іншу країну, тут у нього вся влада в кишені, і там вже розповімо правду. І про мою помилку теж.
    - Добре. Давай контейнер. До речі я прилетіла на карі, він на даху. Полетимо на ньому. Якщо хочеш. Правда він не мій, але мені чомусь здається, що господар його не шукатиме. Дорогу знайдеш?
    - Знайду. Був час, коли я тут ходив вільно. – Чоловік гірко посміхнувся і віддав контейнер тій, котру подумки вже називав своєю дружиною. - До речі, як тебе звати?
    - Не пам’ятаю, - жінка знизала плечима і в’їдливо посміхнулась – до речі, завдяки твоєму антибіотику. Та хіба це зараз важливо?
    - Мабуть ні. Імена по суті мало важать – головне те, що вони приховують, – мовив чоловік думаючи, що його ім’я точно мало значить.
    - Ходімо. Я піду вниз, а ти вгору. – від думки, про те що треба вийти в коридор, де біль знову скує тіло й мозок, хотілось вистрибнути в вікно, але жінка не могла собі дозволити такої розкоші.
    - Ти йди, а я ще дещо візьму і теж піду – чоловік роздивлявся пробірки, що стояли на дальньому столі й тішився, що випросив шефа таку велику кількість хімікатів – хоч щось вціліло.
    - Як хочеш. А як я знайду його кабінет? – рука жінки вже лежала на клямці, але відкрити двері було так важко.
    - Думаю так як і мене – по запаху, - вчений вже залишив пробірки і щось шукав в паперах не звертаючи уваги на жінку.
    А вона таки зібралась з силами й натиснула на клямку, злегка прочиняючи двері. Але й цього виявилось достатньо – запах проник в ніздрі й скував новою хвилею болю. Вийшла не оглядаючись, тому не бачила скільки співчуття й болю було в очах чоловіка, котрого вона абсолютно серйозно збиралась вбити. Відкинувши всі думки вона йшла вперед, довіряючи власному тілу – чим ближче до мети, тим сильнішим був біль. І хоча їй здавалось, що в такому величезному будинку знайти кабінет, та ще й за такий короткий час не зможе, вона прийшла до нього на дві хвилини раніше терміну. На дверях висіла табличка, на ній золотими буквами щось написано, проте кольорові кола перед очима заважали читати. Вона присіла на підлогу намагаючись зібрати думки докупи, бо ж треба переконати шефа впустити її в кабінет, але виходило геть погано. Почувши кроки жінка підвелась і навіть зуміла вичавити посмішку. Проте шеф пройшов, ніби її не було. Відкрив кабінет, зайшов і вже хотів закрити за собою двері, але не зміг. Біля порогу стояла жінка, тому двері й не закривались, але шеф чомусь її не бачив й з усієї сили тягнув двері на себе. Зрозумівши, що її не бачать жінка прослизнула всередину, опинившись в кабінеті набагато простіше ніж очікувала. Оглянулась роздумуючи, як же підміняти контейнер, а шеф тим часом замкнув двері й підійшов до прихованого в стіні сейфу. «Що ж робити? Зараз він заховає контейнер у сейф – і все. Я не зможу поміняти пробірки». Так думала жінка й шукала очима чим би можна було приголубити шефа по голові, але зробити нічого не встигла. Вибух пролунав коли шеф набирав код сейфу. Недостатньо сильний, щоб когось убити, але свідомість шеф втратив надовго. Заряд вибухівки шеф попросив поставити сам – на той випадок, коли хтось інший захоче відкрити сейф і спробує підібрати код до нього. Щось сьогодні видно не так спрацювало і він вибухнув. Цього жінка звісно не знала, але дивлячись на шефа розсміялась. Здавалось хтось невидимий їй допомагає. Швидко поміняла контейнери і вже хотіла йти коли погляд її впав на аптечку. Шеф хвилювався за своє здоров’я. Витягла звідти шприц, швидко набрала жовту рідину з пробірки й ввела її непритомному. Після чого поклала порожню пробірку в контейнер і побігла нагору. Туди, де чекав її кар і сивий, хоч і ще не старий чоловік. Якщо він знову не злякався й не передумав летіти. З нею.
    Дорога назад зайняла трохи більше часу, бо сили вже залишали зболене тіло, але все таки вона вибралась на дах. Кар стояв на тому ж місці, де вона його залишила і це теж було дивно, але цей день вже перестав її дивувати. Більше хвилювало те, що вченого ніде не було видно. Сльози навернулись на очі й потекли швидкими струмками. Думки вихором закрутились в голові, проте вже не було сил їх розрізняти, тому жінка робила те, що робить більшість жінок коли їм боляче і страшно – плакала.
    - Пробач, що запізнився. Синтез зайняв трохи більше часу ніж я думав – чоловік стояв й посміхався, в тому ж заляпаному хімікатами халаті, тримаючи в руках теку з паперами і металеву коробку.
    - Знову синтезуєш? – жінка продовжувала плакати, але тепер від полегшення. Проте чоловік розтлумачив їх по своєму. Чоловіки завжди все тлумачать по своєму.
    - Тобі так погано? – вчений кинув теку в кар, обережно поклав коробку, й допоміг жінці сісти на заднє сидіння. – Зараз все мине, повір мені. Тепер все буде добре. – так промовляючи й погладжуючи жінку по руці дістав з коробочки шприц. Вона побачивши шприц важко зітхнула і хоч не зовсім довіряла винаходам науковця, вирішила, що гірше точно не буде. Чи все таки буде? Поки зважувала всі за та проти чоловік зробив укол, зручніше примостив її на сидіння, й сівши за кермо підняв кар в небо. Через кілька хвилин жінка відкрила очі й мало не підскочила на місці.
    - Що ти зі мною зробив?! Мене нічого не болить і гнів пройшов! – все ще не вірячи собі вона обмацувала себе, рухала руками і ногами, нахиляла в різні в сторони голову, але біль дійсно минув, ніби ніколи й не було. – Зізнавайся!
    - Та нічого особливого, - чоловік ввімкнув автопілот і повернув крісло назад. – Всього лиш виправив помилку. Одну з них. Лягай, тобі потрібно поспати. Сьогодні в тебе важкий день.
    - Важкий день. Правду кажеш. Куди ми летимо? – жінка відчула, що дійсно дуже втомилась і зручніше примостилась в кріслі.
     - Колись мені пропонували роботу в академії, тоді я відмовився. Точніше шеф мене відрадив, але думаю вони нас приймуть – побачивши, що жінка спить буквально на ходу чоловік повернувся до керма.
    - Якщо ти думаєш, що приймуть, значить приймуть, - мовила жінка закриваючи очі.
    Чоловік посміхнувся її впевненості й повів кар на зустріч долі. Він вже не думав про те, що його кращий друг виявився двічі зрадником, адже це він приніс стабілізатор, що так згубно впливав на людей. Він знав в чому причина побічних ефектів, але мовчав, не бажаючи втратити прибутки. Більше того, переконав найкращого друга, в тому що саме він винен в шкідливості препарату. Вчений не думав як виправдатись перед людьми, як пояснити свою поведінку колегам. Не намагався виправдатись навіть перед собою, бо розумів, що теж винен. Бо боявся і мовчав. А бездіяльність іноді ще більше шкодить, ніж найактивніша діяльність. Так, він зробив велику помилку, але тепер зробить все, щоб її виправити. Доля завжди дає людині шанс виправитись, треба тільки не боятись його побачити і використати. Чоловіка не хвилювало чи зможе він отримати доступ до своїх рахунків і на що буде жити. О ні, всі думки займала та, що зараз солодко спала на задньому сидінні. І хоча в глибині душі ворушився черв’ячок страху – вона не захоче бути з ним, але серце не сумнівалось – все буде добре. Тому він посміхався собі й мріяв про завтрашній день, який обіцяв бути набагато кращим, ніж сьогоднішній, забуваючи, що все хороше завтра створюється сьогодні.
    А на обрії заходило сонце, фарбуючи небокрай червоним і віщуючи вітряну погоду.

  Время приёма: 14:41 20.01.2019