17:41 01.05.2019
Вышел в свет НУФ-2018
Поздравляем писателей и читателей с этим событием!


17:31 29.04.2019
Вітаємо переможців 49-ого конкурсу!

1 Змей Горыныч1 al001 Капитаны бывшими не бывают
2 Соколенко al014 Ми – однієї крові!
3 ЧучундрУА al013 Сокира Душ


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 50 (лето 19) Приём рассказов

Автор: ЧучундрУА Количество символов: 25134
Конкурс № 48 (зима 19) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ak018 Супроти і наперекір


    

    Подібного пробудження Олекса, далебі, не переживав ще ніколи. Все тіло скніло й боліло, мовби на ньому горох молотили, в каламутній голові, здавалося, пронизливо сюрчали цвіркуни – годі було зосередитись. Він із зусиллям розліпив повіки. Темно, мов у льоху. Спробував підвестися, проте не зміг. Це викликало нудотний сплеск паніки, але наступної хвилі хлопчик збагнув, що його всього лише тримають широкі прив’язні ремені.
    Він навпомацки відшукав і розімкнув пряжки. Негайно обабіч голови зажевріли різноколірні крихітні вогники. З ледь чутним шипінням щось ковзнуло над ним, і Олекса примружився від неяскравого світла, що першої миті видалося сліпучим.
    Виявилося, що він лежить у чомусь на кшталт саркофага чи ложемента. Чому не в своєму ліжку? Як узагалі сюди потрапив? І куди це – сюди?
    Олекса непевно звівся на лікті й роззирнувся. Невелике овальне приміщення з матовими стінами та світляною стелею. Окрім його ложа – жодних меблів чи приладів. Лише навпроти з підлоги випинався складний ажурний агрегат, схожий на химерного механічного метелика.
    Лікарня, чи що? Він поворушив руками, ногами, труснув головою. Наче все ціле. Хоча…
    Хлопчик силкувався відновити в пам’яті останні події. Це виявилось на диво важко. Врешті він таки згадав, що вчора домовився з хлопцями гайнути батьковим стробольотом вудити рибу на одне з озер Карпатського Блакитного поясу. Слід було піднятися вдосвіта, тому він і ліг раніше, й будильник налаштував на п’яту… І – маєш тобі! Не лише проспав, але й опинився казна де й навіщо.
    Притлумивши тривогу, Олекса спробував сісти. Тієї ж миті спрацював якийсь механізм, і ложе перетворилося на зручне глибоке крісло з високою спинкою й широкими бильцями.
    Водночас незрозумілий агрегат навпроти з шурхотом розгорнувся на все приміщення, заповнивши його широкими площинами темних екранів. До самого крісла підступив страшенно складний пульт керування, перед яким також був круглий увігнутий екран.
    Ні, це явно не лікарня…
    – Де я? – мимохіть випалив хлопчик уголос, уперше відчуваючи десь біля серця крижинку страху.
    – Вітаю, капітане! – долинуло від пульта.
    Заскочений зненацька, Олекса мов язика проковтнув. До кого звернене вітання? Голос згадав капітана, отож, явно не до нього. Значить, сталась якась помилка, й він тут випадково.
    – Да-аруйте, – пробурмотів хлопчик, шукаючи поглядом співрозмовника, але так нікого й не помічаючи. – Я, здається…
    Голос озвався знову:
    – З пробудженням, капітане! Як самопочуття?
    – Но-ормально, – прохрипів збентежений Олекса. – Але я не…
    – Маневр пройшов згідно з програмою, – не дав йому докінчити невидимець. – Усі системи в порядку. Енергопотенціал близький до оптимуму. Які будуть розпорядження?
    Олекса нерозуміюче кліпав очима. Він мало що втямив зі слів візаві, але починав розуміти, що ускочив у якусь халепу. На чийсь жарт це явно не скидалося.
    – Де я? – спитав він благально в невидимого співрозмовника.
    – Ви на «Стрибку», – незворушно відказав той. Помовчавши трохи, додав: – Усе йде за графіком, навіть із деяким випередженням.
    – Хто ви?
    – Електронний Мозок «Стрибка».
    Он як! То ось чому невидимця не здивували Олексині немудрі питання! Хлопчик підбадьорився. Можна продовжувати розпитування без остраху бути здійнятим на глузи.
    – Хто я? – задерикувато поспитав він, сподіваючись раз і назавжди довести Мозкові, що той має його за іншого.
    – Ви – Олекса Стрілецький, капітан розвідувального зорельота «Стрибок».
    Зорельота! Він на зорельоті!? Нічого собі!.. Але яким дивом?
    «Виходить, я в космосі!» – із захватом подумав Олекса, забуваючи на мить про все на світі. Скільки разів він потайки снив про щось подібне!
    Зненацька по його тілу побігли холодні мурашки. Щось тут було негаразд. Мозок явно знає, з ким має справу. Чому ж тоді титулує його капітаном?
    – Боюся, ви мене з кимось сплутали, – чесно зізнався хлопчик. – Річ у тім, що я не можу бути зоряним капітаном – я ж іще школяр. І я не знаю, як опинився тут. Але, повірте, не з власної волі.
    Мозок мить позволікав, затим незворушно відповів:
    – Ваші біометричні показники засвідчують, що ви – Олекса Стрілецький.
    – Я справді Стрілецький Олекса, але ж не капітан!
    – Ви складаєте з себе обов’язки капітана? – в голосі Мозку не було й тіні здивування.
    Олекса зрозумів, що клятого робота переконати ні в чому не вдасться. «Що ж, доведеться покермувати¸ капітане Стрілецький. Ось і збулися твої мрії». Ця думка, проте, не принесла йому очікуваної втіхи.
    – Ні, не складаю, – промовив він розважливо. – Я просто… До речі, а де екіпаж?
    – Більшість перебуває в анабіозі. Вахтові – штурман Вільям Дітріх та астрофізик Мейлі Чжан – на своїх робочих місцях, у компенсаційних капсулах.
    – Скільки людей на «Стрибку»?
    – Екіпаж корабля налічує шістнадцять космонавтів.
    – Чи не можна зібрати екіпаж… для наради?
    – Наразі ні. Повний час виходу з анабіозу та первинного відновлення – сім годин. Ініціювати процес пробудження?
    – Н-ні, – квапливо сказав Олекса. – А як щодо вахтових?
    – Дати сигнал для збору?
    – Так… Де це найзручніше зробити?
    – В кают-компанії. Сигнал подано.
    Олекса зітхнув вільніше. Зараз прийдуть космонавти і все, нарешті, з’ясується. В усякому разі, він дізнається, що робить на зорельоті та як сюди потрапив. І що діяти далі.
    – Гаразд, а поки що… не могли б ви в кількох словах описати, де ми зараз знаходимося… і взагалі, куди летить «Стрибок»?
    Таке прохання з уст капітана корабля вбило б наповал будь-яку тверезо мислячу людину. І Олекса ще раз порадів, що має справу всього лише з безпристрасним роботом.
    Перед хлопчиком враз протанув лобовий екран. На ньому посеред моря чорноти висіла сліпуча блакитнувата куля. Поверхня її мінилась, час від часу полискувала і брижилась, немов там перетікали океани живого срібла.
    Власне, таке зображення, як пояснив Мозок, можна було спостерігати лише через надпотужні корабельні телескопи, до того ж споряджені безліччю різноманітних фільтрів. Підходити ближче до цього космічного об’єкта було небезпечно, позаяк, хоча його розміри складали заледве десяток кілометрів, середня густина речовини надр у декілька разів перевищувала густину атомного ядра. Тобто маса цього малятка перевершувала масу Сонця, а його магнітне поле мало страхітливу напруженість.
    Це була нейтронна зірка, що виникла в результаті вибуху наднової, й подальше наближення до неї могло закінчитися сумно, оскільки пульсари й досі були вивчені вельми поверхово.
    Але, як виявилося, навіть така далека орбіта не гарантувала повної безпеки. Надпотужне магнітне поле якось впливало на метрику простору, тому звичні фізичні закони в околицях пульсара діяли, вочевидь, не завжди й не всюди. Іноді давалися взнаки специфічні релятивістські ефекти, виникало щось на взір просторово-часових бур.
    В один із таких «штормів», відзвітував Мозок, земний корабель уже встиг випадково потрапити, тільки-но лігши на орбіту навколо нейтронної зірки. На щастя, все обійшлося щасливо. Мозок узагалі не зафіксував жодних небезпечних змін у системах і механізмах зорельота.
    Сталося це вісім годин тому. Відтак Мозок активував досі законсервовані дослідницько-аналітичні системи корабля й приступив до виконання місії, задля якої земний зореліт і опинився в цьому недослідженому закутку Всесвіту, змінивши свій початковий маршрут.
    – То що ж, спочатку «Стрибок» летів зовсім не сюди? – здивовано вигукнув Олекса.
    Те, що він почув наступної миті, примусило його на деякий час забути про непевність і двозначність власного становища…
     

    ***

     
    Поява в кают-компанії двох вахтових виявилася для Олекси черговою уразою. Позаяк замість дорослих зорельотчиків перед ним постало двоє розгублених і трохи переляканих підлітків. До того ж один виявився коротко підстриженим худим зизооким дівчиськом. Без сумніву, це й був «астрофізик» Мейлі Чжан. Тоді вуглуватий і патлатий парубійко – його, Олекси, штурман і права рука.
    «Ну й команда!» – подумав він із незрозумілим виразом.
    А тоді враз на нього налинув липкий, безпросвітний жах. Бо прийшло нарешті чітке розуміння, що якимсь поки що незбагненим чином він і ще декілька його ровесників опинилися в справжнісінькому зорельоті посеред зір. Самі! Причому керувати цим зорельотом вони не вміли! Й допомоги чекати не було звідки!
    Збулася одвічна мрія кожного підлітка про необмежену свободу, про звільнення від тотального й невсипущого контролю з боку дорослих. Та тепер вона виглядала вже далеко не такою жаданою. Легко мріяти про нездійсненне, не відвертаючись на повсякденні клопоти, знаючи, що будь-якої миті тебе підтримають, тобі допоможуть, підкажуть, виправлять, навчать. Так, часом це сприймалось як нав’язливість, як моралізаторство, але… Перед лицем порожнечі, яка розчахувалася звідусіль, Олекса пристрасно бажав би зараз перекласти відповідальність на когось іншого й повернутися до звичного безтурботного життя. Й водночас із тугою усвідомлював, що вороття не буде, й тепер доведеться усе вирішувати самому.
    Перезнайомилися вони швидко. Віллі та Мейлі, як і Олекса, не розуміли, як опинилися тут, хоча вже знали, що знаходяться в космічному кораблі. Віллі був родом із Бремена й потрапив сюди після якогось міського свята. Мейлі мешкала в Нанкіні, останнє, що вона пам’ятала – підводну станцію, де вони цілим класом проходили біологічну практику…
    Коли не в міру емоційна дискусія стосовно їхнього становища впереміш із недоладними питання, на які в жодного не було відповіді, поступово зійшла нанівець, змінившись сумовитою паузою, Олексу враз опанував дух суперечності. Якого чорта? Годі комплексувати, ще такого не було, щоб якось та й не було! Все, звісно, у свій час з’ясується. Рано вішати носа.
    Напустивши на себе поважного вигляду, належного, на його думку, капітанові, хлопчик кашлянув і сказав:
    – Вирішуватимемо проблеми в міру надходження, гаразд?
    Із задоволенням зауваживши, що Віллі та Мейлі з полегкістю закивали, продовжив:
    – А зараз саме час ознайомити вас із оперативною ситуацією, – тут Олекса не витримав і, всміхнувшись, додав зовсім не по-капітанськи: – Тримайтесь за стільці, друзяки – якби вам не зірвало стріху!
    Потайки насолоджуючись своєю ситуативною перевагою над нетямущими товаришами по нещастю й водночас соромлячись цього паскудненького почуття, він якомога точніше переповів усе, що тільки-но дізнався від Мозку.
    – Метою польоту нашого «Стрибка» початково була зірка Міцар, що в сузір’ї Великої Ведмедиці. Сам принцип роботи корабля відображений у його назві. Він переміщується у космосі позапросторовими стрибками. Про гіперметричні проходи ви знаєте, один з них нещодавно відкрили навіть біля нашого Сонця. Але, виявляється, їх уже відомо чимало. Щоправда, досі робилися лише разові стрибки – з системи в систему. Наша експедиція вперше випробувала принцип «каскадного стрибка» з використанням кількох гіперпроходів поспіль. Розумієте, що це значить?
    Штурман Дітріх не осоромився:
    – Трансгалактичний політ, – коротко кинув він.
    – Атож, перша в історії людства мандрівка Галактикою!
    Мейлі труснула головою.
    – Щось не в’яжеться воно. В такі подорожі не відряджають дітей.
    – Кого ти називаєш дитиною? – почервонів від праведного гніву капітан. – Утім, твоя правда, – таємницю нашого перебування тут ще належить з’ясувати. Облишмо це поки що. Слухайте далі.
    Отож, наш зореліт рухається стрибками. Але оскільки гіперпроходи ніколи не бувають поряд – як пояснив Мозок, відстань між ними варіюється в межах світлового тижня, – корабель усе ж мусить частину шляху долати в субсвітлі.
    Так от, «Стрибок» уже минув два проходи й був на півдорозі до третього, коли локатори засікли в космосі, прямо по курсу, незрозумілий точковий сигнал. Подальша його обробка засвідчила, що сигнал був модульований! До того ж переміщувався у просторі, явно зближуючись зі «Стрибком».
    – Дай угадаю, – спокійно доточив Віллі. – Це був промінь локатора. Ми зустріли інший корабель. Він терпів лихо. Довелося змінювати курс і мчати на допомогу. Так?
    Замість Олекси озвалася Мейлі, й її голос аж бринів од хвилювання:
    – Ні, не так! Звідки б у недослідженому районі взявся інший корабель? Невже це…
    – Чужинці, друзі! – урочисто промовив Олекса, смакуючи це слово по складах й відчуваючи дрож захвату. – Нам невимовно поталанило – назустріч летів інопланетний зореліт!
    – Оце так, – розгубився Віллі. – Що далі, то новий клопіт… Ну-ну, і…
    Олекса дещо пригас, зам’явся.
    – Мозок стверджує, що… я віддав наказ розпочати процедуру Першого Контакту… ну, знаєте, вона ще на Землі розроблена… Ви щось пам’ятаєте про це?
    Мейлі з Віллі перезирнулися й заперечно похитали головами. Звідкись знову війнуло щемкою тривогою.
    – І я ні, – капітан скрушно зітхнув. – Ну, словом, ми відповіли на сигнал, і нас також помітили. Зав’язалася розмова – не в прямому сенсі, звісно, радше то був обмін спеціально підібраними інформаційними пакетами, заснованими на універсальних математичних законах. Тобто, фактично розмовляли не живі істоти, а корабельні Мозки обох зорельотів. Але й цього попервах виявилося досить. Було домовлено, що кораблі почнуть гальмування, а відтак, після ретельного вивчення околиць, і призначено точку остаточного рандеву – орбіту навколо найближчої нейтронної зірки – інших космічних об’єктів у межах досяжності не виявилося.
    Запала тривала мовчанка.
    – Зараз ми перебуваємо на орбіті пульсара, – нарешті озвався Віллі. – Це що, означає, що нам належить… вступити в контакт із прибульцями?
    – Боюся, що так, – кивнув Олекса, дивуючись, як дико й буденно звучать його слова.
    Мейлі задумливо гмикнула.
    – Отже, спочатку ми казна як потрапляємо на зореліт, а тепер ще й мусимо налагоджувати стосунки з інопланетянами… Знаєте, хлопці, все це скидається на якусь гру… якесь випробування… Чи не помістили нас, часом, у такий собі віртуальний симулятор?
    – Я вже думав про це, – неохоче відказав Олекса. – Але – ні, надто все реальне навколо. Та й не проводять такі випробування на дітях, ще й без попередження.
    – Де ти тут бачиш дітей? – криво посміхнувся Віллі. – Проте згоден, на ілюзію все навколо скидається найменше.
    – Тоді де ж інопланетний корабель?
    – А й справді! – похопився Олекса. – Від урази я геть забув про це. Мозку, – звернувся він до робота, – чи прибув уже до пульсара чужий зореліт?
    – Так. Зустрічний корабель з’явився біля нейтронної зірки одночасно з нами. Зараз триває маневр зближення. Через півгодини – останній запланований сеанс зв’язку перед стикуванням – для коригування траєкторій та уточнення деяких технічних питань…
    – Його можна побачити? – пошерхлими губами промимрив Олекса.
    – Ні, наразі континуум навколо пульсара нестабільний. Можлива лише періодична локалізація.
    – Півгодини, – й собі прошепотіла Мейлі, заплющуючи очі. – Всього через півгодини нам доведеться вирішувати…
    – Нам нема що вирішувати, – відрізав Олекса. – Просто тому, що в нас немає вибору.
    – Отож, ми йдемо на контакт? – чи то спитав, чи то ствердив Віллі.
    – Авжеж, – твердо відказав Олекса, – ми йдемо на контакт! Мабуть, ми могли б уникнути зустрічі – напевно в Мозку є програма на кшталт «котячої пам’яті», що повернула б нас на попередній курс… і навіть на Землю. Але що скажуть земляки, коли довідаються, що ми чкурнули просто з-під носа інопланетян? І що ми їм скажемо?
    Мейлі подумала, що, далебі, земляки зовсім не осудили б їх за такий вчинок, зважаючи на таємничі обставини їхньої появи тут. До того ж – чи готові вони до такого відповідального кроку? Як би згарячу не наламати дров… Але загалом – серцем – вона була згідна з Олексою.
    – Слушно, – кивнув Віллі. – Не боїшся? – раптом поцікавився він, чомусь червоніючи.
    – Ні… Боюся, – непослідовно зізнався Олекса. – Хоч, гадаю, даремно, – додав дражливо, – наші брати по розуму зрозуміють і пробачать нам мимовільні огріхи й хиби… якщо такі будуть, звісно…
    – Ой, будуть, – зітхнула Мейлі й напружено засміялася.
     

    ***

     
    Коли півгодини спливло, а радіоконтакт із кораблем прибульців установити так і не вдалося, діти зрозуміли, що щось пішло не так. Але навіть у Мозку не було щодо цього правдоподібних пояснень. Доводилося чекати на безпосереднє зближення зорельотів. І покладатись на удачу.
    Минула ще година. Мозок поцікавився, чи не час піднімати екіпаж з анабіозу. Олекса рішуче заборонив це робити. Вони утрьох уже побували в анабіокамері: там у прозорих контейнерах лежали такі ж підлітки. Безперечно, вони опинилися тут так само мимохіть, і нічим допомогти наразі не могли.
    Знічев’я Олекса з Віллі та Мейлі обійшли корабель у надії все ж відшукати когось із дорослих. Марно. Всюди було чисто й порожньо. Навіть у біологічній лабораторії, де поміщалися ряди кліток для земних тварин, вони відшукали лише крихітне чорне кошеня, що жалібно нявчало й затихло тільки в обіймах Мейлі. На питання Віллі, де поділися мешканці кліток, Мозок не зумів дати чіткої відповіді. Підлітки зрозуміли тільки, що тварини були – й безслідно зникли.
    Вельми здивувала їх також оранжерея: замість гідропонних грядок та паркових алей їх зустріло лише плетиво труб та акуратні прямокутники голої землі. Пояснити таку пустельність Мозок також не спромігся.
    Дещо пригнічені побаченим, малолітні космонавти відшукали камбуз, підживилися трохи синтетичним харчем, а потім повернулися до кают-компанії. Розмовляти уникали, думаючи кожен про своє.
    Ще приблизно через годину Мозок оголосив, що чужий корабель у межах видимості бортової оптики. Діти кинулися до оглядового екрану. Перед ними з мороку космічної ночі виринала якась складна шпичаста споруда, асиметрична, проте навдивовижу гармонійна. Подекуди вона освітлювалася розсипами тьмавих червоних вогників.
    Тим часом Мозок спокійно доповів:
    – Чужинець не відповідає на сигнали, не здійснює жодних еволюцій у просторі. При такому стані справ існує висока вірогідність зіткнення. Які будуть розпорядження?
    – Він, вочевидь, некерований, – припустив Віллі. – Виходить, щось трапилося там і в них.
    Олекса спитав у Мозку:
    – Як можна уникнути зіткнення?
    – Один із варіантів – перехід на іншу орбіту. Час для цього ще є.
    – Але тоді ми знову розійдемося з прибульцями на багато годин! – заперечила Мейлі. – Якщо в них скоїлося лихо, потрібна негайна допомога!
    – Мозку, яка вірогідність, що чужинці зазнали аварії?
    – Інформації замало. Судячи з непрямих свідчень, вельми висока.
    – Як ми можемо допомогти?
    – Можна урівняти швидкості кораблів і провести стикування в космосі. Потім висадитися й діяти за обставинами.
    – Ну що, друзі, – глитнувши клубок у горлі, звернувся Олекса до своєї команди, – робитимемо рятувальну вилазку чи ухилимося від зустрічі?
    – Ох і не люблю я таких провокаційних питаннячок? – скривився Віллі. – Ти мені краще скажи, як гадаєш керувати кораблем. Бо щось мені підказує, що й капітан, і штурман «Стрибка» в космічній навігації не петрають ні бельмеса.
    – А Мозок навіщо? – здивувалась Мейлі. – Хвала автоматизації, інакше ми б з вами зараз могли й не розмовляти.
    – Чи можете ви провести відповідні маневри «Стрибка» без втручання людини? – червоніючи, спитав Олекса в Мозоку.
    – Авжеж, – незворушно підтвердив той.
    – Тоді наказую розпочати маневр зближення! – цього разу голос Олекси був достоту капітанським.
     

    ***

     
    Два космічні кораблі різних світів висіли поруч у порожнечі. Затим від земного зорельота відокремився напівпрозорий шлюзовий рукав і поволі попрямував, розгортаючись, до чужинського апарата. На краю його, вчепившись у раму, застигли дві постаті в дещо завеликих скафандрах – Олекса й Віллі. Мейлі з хвилюванням спостерігала за ними з корабля, люляючи на колінах заснуле кошеня.
    Чужинці досі так нічим і не проявили своєї присутності, тож люди мусили взяти ініціативу в свої руки.
    Ось рукав наблизився до пухирчастого корпусу зорельота прибульців. Попередньо Мозок відшукав на його поверхні всі можливі виходи комунікацій, тому, ймовірно, саме тут був один зі входів. За мить рама шлюзу щільно примагнітилась до корпусу. Тут-таки Олекса помітив поряд кілька виступів зі світними вічками. Спробував натиснути – марно. Тоді повернув один навколо осі – й несподівано перед ними розчахнувся темний отвір.
    Віллі й Олекса перезирнулися, побарилися трохи й урешті несміло ступили в тісне приміщення. Тут панував присмерк – звідусіль лилося тьмяно-червоне світло, густе, мов мед. Попереду виднівся ще один овальний люк, що відчинився так само, як і перший.
    Хлопці на одчай душі рушили всередину чужого зорельота, сподіваючись і водночас підсвідомо лякаючись скорої зустрічі з незнаними космічними братами…
     

    ***

     
    – Розумієш, там було порожньо – майже як у нас на кораблі, – розповідав Олекса Мейлі три години опісля, коли зорельоти розстикувалися й розійшлися у просторі. – Всюди незрозумілі агрегати, механізми. І майже в кожному приміщенні – неглибокі басейни з водою. Взагалі атмосфера на кораблі дуже насичена водяною парою, людина дихала б у ній із великим зусиллям, хоча кисню там досить.
    – Але куди ж поділися мешканці? Чи це автомат? – дивувалася Мейлі.
    – Ми не знаємо, – пробурмотів Віллі, чухаючи брову. – Та, судячи з розповіді Мозку, чужинець спочатку був керований і вів повноцінний діалог з нами. Отож, ним керував або Мозок, аналогічний нашому, або ж екіпаж із живих істот. І лише на орбіті пульсара щось трапилося…
    – І на борту ви не знайшли нікого?
    – Нікого живого…
    – Стривай! – раптом пожвавився Олекса. – А жабенята?
    – Хто-хто? – здивувалася Мейлі.
    Віллі пояснив:
    – У басейнах там плавали крихітні створіння, схожі на жабенят. Але до чого тут…
    Олекса знесилено опустився в крісло й прикрив очі рукою. Мовби під дією якогось зовнішнього імпульсу, розрізнені шматки великої головоломки враз почали шикуватися перед його внутрішнім зором, утворюючи цілісну картину.
    – Здається, я починаю здогадуватися…
    – Про що? – в один голос видихнули Мейлі та Віллі.
    – Про все. Хай яким неймовірним воно здається на перший погляд…
    – Ну ж бо, викладай, не тягни!
    – Пригадуєте, Мозок згадував про релятивістські ефекти навколо пульсара, викликані його непомірною масою? Він ще зазначав, що «Стрибок» саме потрапив у один із просторово-часових «штормів».
    – Ну, і…
    – А що, коли внаслідок цього час поплив у зворотний бік? Що, коли ми з вами були звичайними дорослими космонавтами – тоді, до цього «шторму»? Й він перекинув нас на декілька років назад, у дитинство?
    – Та ну тебе, – невпевнено протягнула Мейлі.
    – Але ж це все пояснює! – не здавався Олекса. – В тому числі й позірну порожність чужинця! Можливо, життєвий цикл цих істот коротший від нашого, й вони дорослішають швидше. Може, вони народжуються нерозумними, й лише потім віднаходять свідомість.
    – Тобто ці жабенята на кораблі – його здитинілий екіпаж?
    – Атож! Ось чому ніхто не відповідав на позивні «Стрибка»! Інопланетяни помолодшали, так би мовити, до немовлячого віку.
    – Стоп! – зупинив їх Віллі. – Але ж на чужому зорельоті також був Мозок. Що трапилося з ним?
    – І це може мати пояснення, – озвався Олекса по паузі. – Зверніть увагу, що сам «Стрибок» не зазнав ніяких видимих змін, хоча, за ідеєю, мав би перетворитися на купу металу чи, в кращому разі, складових частин. Отож, часовий зсув зачепив лише біологічні об’єкти. Нас, тварин і рослини. В чужинців, які з’явилися біля пульсара одночасно з нами, трапилось, певно, щось схоже. Але їхній Мозок міг мати біологічне походження, й зазнав незворотних змін разом зі своїми господарями.
    – Незворотних? – злякано перепитала Мейлі. – Ти гадаєш, зміни остаточні?
    – Не знаю. Може, й ні. Але не виключено. І тому нам треба вирішувати, як діяти далі.
    Похнюпившись, Мейлі сумно зронила:
    – Не вийшло Контакту…
    – Навпаки, гадаю, Контакт відбувся, – заперечив Олекса. – Звісно, ніхто не припускав, що почнеться він саме так, але… Друг пізнається в біді! Порятунок «жабенят» буде найкращою вірчою грамотою для нас.
    Віллі енергійно провів долонями по щоках, мовби струшуючи з лиця замішання.
    – Тоді братися до діла слід негайно! Прихопити цих істот на Землю ми не можемо – вони неодмінно загинуть без догляду в чужому довкіллі. Відбуксирувати в Сонячну систему корабель чужинців також нереально. Залишається чимдуж поспішати додому й покликати на допомогу.
    – Але ж за цей час безпомічні «жабенята» так чи інак помруть!
    – На наступному витку ми знову проберемося на чужий корабель і спробуємо відшукати їхні запаси провізії. Раз «жабенята» спромоглися самотужки досягти басейнів, не такі вже вони й безпомічні. В усякому разі, споживати приготовану для них їжу деякий час зможуть. А тим часом наспіють люди. Себто дорослі… Ну, фахівці.
    – Еге ж, однаково більше нічого ми зробити не в змозі.
    – Мозку, – на правах капітана звернувся Олекса до робота. – Чи можливо в найкоротший термін повернутися на попередній маршрут і звідти взяти курс на Землю?
    – Найкоротший термін – чотири земні місяці, – озвався Мозок. – Але з найближчого проходу є змога послати на Землю гіперпросторове повідомлення. Тоді допомога прийде вже через три тижні.
    – Що ж, чудово! – полегшено відітхнув хлопчик. – Тоді на цьому й урадимось.
    Він обернувся до своїх супутників і в мимовільному пориві обняв їх за плечі. Попереду на них чекала напружена робота, довгий шлях до Землі й зустріч… із ким? З батьками, рідними… невідомими коханими чи навіть дітьми? Як наново прижитися у зміненому, відтепер новому для них світі? Як позначиться це на них, на їхніх долях?
    Вони не мали й гадки. Взагалі воліли не прозирати далеко в мінливе майбутнє. Сьогодення саме по собі виявилося суворим і жорстоким. Єдине, що всі троє знали напевне – наразі треба було боротися, по-справжньому, без жодних поблажок та скидок, не лише за власні життя, а й за життя незнаних прибульців з іншого світу. Це знання підтримувало їх на силі й додавало дещицю надії.
    Майбутнє попереду мусило бути неодмінно світлим.
    Вони щосили вірили в це.

  Время приёма: 13:11 20.01.2019