 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
Не соответствует формату конкурса
|
У невеликому кафе було дуже затишно. Тихо грала мелодійна музика, це допомагало відвідувачам розслабитись і почувати себе як удома. За дальнім столиком сиділи двоє панів. Ні зовні, ні поведінкою вони нічим не відрізнялись від інших клієнтів кав’ярні, але чомусь привертали увагу постійних покупців кави. Щось у їхніх постатях було дивним. Та що саме – ніхто не міг сказати. Втім, час від часу на цю парочку обертались відвідувачі, намагаючись прислухатись, про що ж говорять ті пани. - Вашу думку щодо кохання я вже зрозумів, пане Метіос. Але не все так просто. – Високий худорлявий чоловік хитро поглянув на співбесідника. - Звісно не все просто. Але людина робить вибір і потім цим вибором керується далі, - впевнено відповідав невисокий товстий пан у білих штанях. - А от щодо вибору,- дещо зацікавленіше вів далі розмову пан Луціан,- звідки людині знати, чи правильний вибір вона зробила? А, можливо, зроби вона інший вибір, життя склалося б інакше. І чим, власне, вона керується, коли обирає поміж двох людей чи предметів, а… та це не важливо - поміж чого? - Ну як, чим?- Аж знітився пан Метіос.- Обставинами, своїми почуттями, навколишніми факторами і ще багато чим. - А чи не керуються люди серцем або мозком, коли обирають, яким буде їхнє подальше життя?- не вгавав пан Луціан. - Так. І цим теж. Тобто лишень цим. Але до чого ви ведете? - А до того, пане Метіос, що від двох органів – серця і мозку – залежить вся подальша доля людини. Ось я вам розкажу. Або ні - краще покажу. На протилежну від барної стійки світло-бежеву стіну упав промінь світла, який створив відео. Картинка була не чіткою, по імпровізованому екрану бігали рисочки, наче падав дощ. Складалось враження, що відео показували на якомусь старому кінопроекторі. «Дімоне, припини ці забавки»! – Це пан Луціан спрямував свій голос десь у бік джерела світла. Враз картинка змінилась і кольорове чітке відео поглинуло глядачів. Відвідувачі кав’ярні не бачили того, що демонструвалось тут-таки на стіні. Хіба, дехто був здивований, чому два дивні пани постійно дивляться вправо, на стіну – там же нічого немає На відео – звичайнісінька сім’я: чоловік, жінка і десятирічний синок. Всі дружньо обідають за сімейним столом. Під час їди точиться невимушена бесіда. Відчуваються злагода і любов. - Як довго я чекала цього,- ділиться жінка. – Я сім років чекала, доки у мене буде справжня сім’я, а не ми з Миколою удвох. Втомилась бути самотньою. - Але ж ти не була самотньою – у тебе був я і є зараз,- дещо ображено встряг синок. - Так, звісно. Проте, мені потрібен чоловік поруч, який нас захищатиме і дбатиме про нас. А тобі потрібен батько. - У мене є батько,- ще більше образився малий. - Ніхто не претендує на місце твого тата,- тут уже чоловік не змовчав. – Я лишень допомагатиму і турбуватимусь про тебе. Картинка спинилась. - Дімоне, у чому справа?- Запитав пан Луціан, дивлячись на джерело сітла. Враз на місці джерела світла нізвідки взявся чоловік у кепці та жилетці з багатьма кишенями. Він сидів за ноутбуком. Поруч стояв мультимедіаплеєр, котрий і проектував відео на стіну. «Пане Луціане, он той чоловік за столиком, що посередині, все бачить»,- повідомив новоспечений кіномеханік. Худорлявий пан швидко обернувся і побачив чолов’ягу, котрий великими круглими очима спостерігав за діями наших панів. - Ти хто? Ти усе бачиш і чуєш? - Тааак,- впевнено відповів чоловік. – Я ж екстрасенс. - Ох-ох-ох,- перекривив його пан Луціан. – Налякав. А мені байдуже. – Він різко торкнувся чола чолов’яги внутрішньою стороною долоні і той упав. Довкола чоловіка одразу зібрались кілька цікавих. Хтось навіть побіг викликати «швидку». А довгов’язий пан впевнено повернувся на своє місце, невимушено кинувши помічнику: «Продовжуй». «Сцена друга. Дубль двадцять сьомий»,- чомусь проговорив Дімон, і на стіні знову зарухались уже знайомі персонажі. Вони йшли по засніженій доріжці, що проходила повз міське озеро. Хлопці кидались одне в одного сніжками. Миколка час від часу ховався у мами за спиною, а Ігор провокував на відкриту гру: - Ану виходь з-за маминої спини, боягузе. Досить вже за мамину спідницю ховатись. - Я не боягуз, ось я вам, – кинув сніжку і побіг уперед. Ігор кинувся його доганяти. Оксана посміхалась і лагідно дивилась їм услід. Невідь звідки взявся високий худорлявий чоловік у довгому чорному пальто та капелюсі. Жінка дуже здивувалась, адже кроків чоловіка по риплячому снігу вона не почула. - Нашого пана Луціана і там, і тут показують. От до чого техніка дійшла,- процитував відомий мультик пан Метіос. У цей момент пан Луціан з імпровізованого екрану одразу підніс палець до рота і коротко ледь чутно проказав «Цить!». Пан Метіос чомусь подивився на того пана Луціана, що сидів за столиком зліва від нього і замовк. - Це ваші чоловік та син? -Запитав незнайомець Оксану, а потім поглянув немов би просто в об’єктив камери. - Так,- відповіла гордо жінка,- Мої. - Любите їх? – спитав пан Луціан. - Звісно. - А кого більше? - Обох люблю. - Не може такого бути, щоб обох однаково. А от якби довелось зробити вибір: чоловік чи син. Кого б ви обрали? «Що за дурні питання? – Майнуло у неї в голові. – Хто цей чоловік і що він хоче від мене?». Та її думки зовсім не були секретом для пана Луціана. Усе, що Оксана думала, він чув, начебто воно було сказане вголос. - Навіщо мені когось обирати? Чоловік і син чудово ладнають одне з одним. - І все ж, вам можливо доведеться зробити вибір, то кого ви оберете? Жінка подумала якусь хвилю і впевнено відповіла: - Сина! Він же моя кровинка! Я його під серцем носила. - Добре, хай буде так,- промовив пан Луціан і зупинився. А жінка і далі продовжувала йти уздовж водойми, вкритої льодом. «Сцена третя. Дубль шістнадцятий»,- крикнув Дімон, який знову несподівано матеріалізувався. Пан Метіос лише хмикнув. На стіні ліворуч двоє грають у сніжки. Хлопець потрапив чоловікові за комір і той довго витрушував холодний напіврозталий сніг з-за пазухи. Несподівано дитина послизнулася та просто на спині з’їхала по похилому березі озера на лід. «Хрршррріссссь»,- рипнула крига під хлопчиком, пропускаючи тіло у воду. «Нііііііііііііі! – Мов не своїм голосом закричала Оксана. – Хлопчику мій, Миколо!» Хлопчик виринув з води значно дальше від того місця, де шубовснув. І знову пішов під воду. Ігор підбіг туди. «Що робити? Що робити?» – Запитання просто розносило мозок чоловіка. Здавалося, голова зараз просто лусне від нервової напруги. Але це тривало лише якусь частку секунди. Ігор глянув у благальні очі жінки. «Врятуй мого хлопчика»,- майже пошепки промовила Оксана. Чоловік вагався якусь мить, а далі просто кинув жінці: «Клич на допомогу» і побіг до берега. Він обережно спустився по схилу, і почав повзти по льоду до місця, де хлопчик випірнув останній раз. Лід рипів і кректів, кожної миті загрожуючи відступити перед натиском здорового чоловічого тіла і дати можливість воді вирішувати долю Ігоря. Чоловік повз обережно, але швидко, розуміючи, що кожна згаєна секунда наближає смерть до Миколки. Із берега почали долинати якісь крики. Чоловік зрозумів, що приїхали рятувальники. «Це добре, - подумав Ігор. – Але я вже майже тут». З берега долинув ще один розпачливий крик і якесь скриготіння. Це рятувальники спустили на лід сани. Враз тонке скло льоду сильно захрумтіло, і перед обличчям чоловіка з’явилась тріщина, яка одразу ж пробігла просто під Ігорем. Перед тим, як вода прийняла в свої холодні обійми, десь в свідомості чоловіка майнула думка «От і все». Ігор не встиг заплющити очі, коли шубовснув у воду. І, о диво, просто праворуч від себе, під водою він побачив щось червоне. «Це Миколка!». Чоловік сильно відштовхнувся від дна у той бік, де було тіло хлопчика. Він просто схопив дитину і викинув з води. Миколка випірнув з води десь до пояса, а потім, проламавши лід, знову пішов у холодне пекло. Та цієї миті було досить, щоб рятувальники встигли спрямувати свої сани туди. І уже за якісь дві хвилини, чоловіки у формі везли майже задубілого Миколку на берег. Там хлопцю відкачали воду та вкрили теплою ковдрою. Тим часом водолаз шукав під водою Ігоря, але знайти його ніяк не вдавалося. Ускладнював пошуки щей той факт, що чоловіка куртка була сірокоричневого кольору. Спробуй побачити під водою! І лише на другий день рятувальники витягли на берег труп чоловіка, та уже синього кольору. Відео на мить зупинилось. «Сцена восьма. Дубль двадцять пятий»,- муркнув Дімон перед тим, як продовжити показ. Оксана ходить, мов ошелешена – посміхається і обіймає Миколку, а вже за кілька хвилин ридає на кухні, бо втратила свого коханого назавжди. - Стоп! Стоп!Стоп!- майже прокричав пан Метіос.- Вона зробила правильний вибір! У чім тоді питання? - Правильний? Хм,- єхидно посміхнувся пан Луціан. А тепер перемотаємо на …, припустимо, десять років уперед,- звернувся пан Луціан чи то до пана Метіоса, чи до Дімона. Дімон знову матеріалізувався і запитально поглянув на пана Луціана. - Перемотуй,- нетерпляче кинув худорлявий пан «кінооператору». Дімон кивнув на знак згоди, і на стіні швидко-швидко забігали якісь незрозумілі фігури під дивне дзижчання. «Сцена вісімдесят шоста. Дубль шістнадцятий»,- знічев’я вигукнув Дімон. На імпровізованому екрані - гладкій світло-бежевій стіні - Пан Метіос споглядав картину убогості: Невеличка кімнатка. На ліжку лежить Оксана. Постаріла дуже. Шкіра жінки була жовтавого кольору, темні синяки під очима видавали задавнену хворобу. З грюкотом відчинились двері. До кімнати увійшов молодий чоловік. Пан Метіос ледь упізнав у ньому того маленького Миколку. - Ма.., ти жрати приготувала? - Сину, я вже два дні з ліжка не встаю. Я не можу… - Ти задовбала вже зі своєю хворобою,- перебив син. – Як же я хочу солодкого! - Миколо, хіба ж я винна у тому? Відповіді матір не почула. Лише грюкнули двері. Це Микола зачинився у іншій кімнаті. «О ні, тільки не це… не роби цього Миколо»,- подумала Оксана і сльози відчаю покотились по її щоках. Та молодий чоловік не чув матері. Він увімкнув голосно класичну музику і дістав з шафи одноразовий шприц. Втім, цей медичний інструмент лише називався одноразовим. Микола ним уже дві неділі користувався. Мутна рідина помалу втікає у вену. Тіло розслабляється, стає невагомим, наче кожна його клітина отримала дивні крила. А далі - кінцівки почали настільки пластично гнутись, мовби костей у них і зовсім немає. У голові дивні картини – барвисті, соняшні, кольори стають яскравішими, набувають все більше й більше напівтонів, чвертьтонів, восьмитонів. З іншої кінати доноситься дивна пісня, Миколі здається мамин стогін співом. Але йому то байдуже. Все байдуже. Світ такий прекрасний довкола! Чудовий! Досконалий! - Ну.. я зрозумів, зрозумів до чого ти хилиш,- озвався пан Метіос. - Але ж могло бути й інакше! - Звісно. Інший вибір - інший розвиток подій. - Так і з тим вибором життя могло піти іншим шляхом. - Ні, пане Метіосе, ви дуже помиляєтесь. Але, якщо забажаєте, я вам покажу інший варіант. - Звісно хочу. - Дімоне, запускай свою машину. «Сцена тридцять сьома. Дубль третій»,- знову бовкнув Дімон. На екрані з’явились уже відомі персонажі. Доріжку до озера вщент замело снігом, але великі лапаті сніжинки, мов ватяні кульки, продовжують падати на землю. Оксана з синочком та чоловіком гуляє у міському парку. Сніг весело рипить під ногами. У Миколку летить сніжка, потім – друга,- це Ігор хоче погратися з малим. Несподівано біля Оксани з’являється високий худорлявий чоловік. - Це ж він,- ляснув себе по коліні пан Метіос.- І тут без вас не обійтись? - А до чого тут я? Я лише допомагаю Оксані зробити свій вибір. – Повернувся до співбесідника пан Луціан, котрий стояв поруч. - Ваша сім’я? - Це вже екранний герой запитує. - Хлопчик вже великий. - Так,- відповіла жінка. - Ще кілька років і піде з батьківського дому. Оксана опустила голову. Вона й так це розуміла, але не хотіла сама собі у цьому зізнаватись. – Чи ви б воліли, щоб син і дорослий з вами жив? Оксані тут же пригадалась картина – сім’я з першого поверху. Де мама із сорокарічним сином живуть разом. І їм настільки добре вдвох, що не треба більше нікого. Оксану ледь не знудило від цього. - Та ні, краще жити із чоловіком. А в сина – своя дорога… - Звісно. Тепер же у вас є чоловік. Він буде вас підтримувати, коли сина не буде поряд. - Тааак,- дещо знітившись, відповіла жінка. Але… Та договорити вона не встигла, бо побачила перед собою страшну картину: Миколка покотився по похилому березі та шубовснув у озеро. - Миколка!- мов не своїм голосом закричала жінка. Ігор підбіг за мить: - Я врятую його! - Ні. Ти не зможеш. Клич рятувальників. Трохи далі від берега, проламавши кригу, випірнув Миколка і знову занурся у воду. Серце Оксани ледь не розірвалось від розпачу. Вона кинулась до льоду та Ігор її спинив: - Стій! Ти куди? Ти лишень ускладниш рятувальникам пошуки. Хочеш, щоб вони шукали не Миколку, а тебе? - Ні! Ні! Ні!- Аж трусилась жінка.- Його. Синочка мого…хай врятують. Здається, минула ціла вічність, допоки приїхали рятувальники. Швиденько на лід спустили рятувальні сани і двоє чоловіків один за одним поповзли до того місця, яке показав Ігор. «У нього червона куртка»,- крикнув навздогін рятувальникам Ігор. - Це добре. – більше шансів його швидко знайти. Але швидко знайти хлопчика водолазам не вдалось. Пошуки дитини під льодом тривали більше півгодини. І коли Миколку все-таки витягли з води, обличчя рятувальників були сумними. Звісно, вони довго намагались реанімувати хлопчика. Але незворотні процеси у головному мозку не дали шансу дитині на життя. Оксану тримав Ігор, та втримати жінку було дуже важко. Вона хотіла своїм тілом загорнути дитину, закрити його від смерті. Мати упала в сніг і під її обличчям він став одразу ж сіро-чорно-бурим - це сльози, змішані з макіяжем. Таким брудним було і обличчя жінки. Такого ж кольору тепр стануть її дні, роки, життя без Миколки. - Але ж вона не сказала, що не хоче Миколки зовсім. Просто не хотіла жити разом з дорослим сино, - спромігся припустити пан Метіос. - Вона вибрала,- заперечив пан Луціан. - Втім, подивимось, що буде далі. Дімоне перемотай на років…п’ять уперед. Дімон слухняно кивнув головою і на імпровізованому екрані швидко-швидко забігали постаті, одночасно з прискореним звуком. - Сцена сорок четверта, дубль восьмий,- як і завжди буркнув під ніс собі чоловік у жилетці. - Хм .. зовсім інша картина,- відмітив про себе пан Метіос. І справді: та ж сама невелика квартира, яку нещодавно споглядали у іншій історії, повністю перевтілилась. Гарно умебльована та наповнена різноманітними декоративними елементами. За столом у кухні, схиливши голову на руки, сидить Оксана, чекає на чоловіка. Ігор прийшов близько дванадцятої, п’яний та злий. Оксана ще більше засмутилась: - Ти знову п’яний? Скільки можна? - Та скільки треба,- відгаркнувся чоловік. – Мене твої питання вже геть дістали. - А може і я тебе дістала? Чоловік трохи промовчав а потім відповів: - Саме так. Я не хочу більше з тобою жити. Раптом в Оксани в грудях боляче кольнуло. Дружина лише тепер усвідомомила всю правду, яка була просто жахливою. Тіло жінки стало важке і поволі зїжджало зі стільця. боячись дивитись в очі дружині, Ігор стояв до неї задом, тому бачити реакцію дружини не міг. - У мене є інша жінка. Я її давно кохаю. Оксана не могла нічого відповісти, з її горла вилетів лише якийсь хрип. Ігор обернувся і побачив всю цю картину. Він швидко підхопив жінку і переніс її на ліжко, викликав швидку і дочекався машини. Втім, з дружиною в лікарню він не поїхав і більше до Оксани не приходив. У холодній білій палаті Оксана думала не про те, що Ігор її покинув, промінявши на іншу жінку, а про те, що втратила всіх, кого любила. Вона згадувала останній день, коли бачила свого синочка і як він пішов від неї. Чому так вийшло? Чому Бог забрав його до себе? Чому тоді спинила Ігоря, коли хотів врятувати її сина? Чому? Чому? В голові тисячі чому, а вона одна. Тепер зовсім одна. Навіщо тепер жити? Заради кого? Заради чого? Вона підняла праву руку і подивилась на неї. Легкий біль заворушився у передпліччі. Це катетер у вені не відпускає руку до хазяйки. Ліва рука потягнулась до пластикового регулятора на трубці капельниці. Жінка нігтем опустила важіль. Рідина заструменіла, надуваючи вену. Уже за хвилину щось піступило до горла, заважаючи жінці дихати. Одночасно з тим заболіла ліва частини грудини. Шум у голові. «Ось уже скоро. Скоро, мій синочку. Я іду до тебе. Я буду з тобою». Вона побачила сильне світло, і крізь яскраве проміння чітко вимальовувався силует маленького Миколки. Лікар опустив дефібрелятор. Руки у нього трусились. Це вже не перша смерть у його практиці, та кожного разу він відчував якесь безсилля. Та цього разу не перед смертю, а перед життям, яке не хотіло продовжуватись. Відео спинилось. - Ну, тепер я вже нічого не розумію. Що вихотіли цим сказати? – Здивовано запитав пан Метіос. Адже виходить, що і перший і другий вибір є неправильним для жінки. Пан Луціан лише всміхнувся. Та замість нього відповів інший чоловік, який несподівано з’явився поряд з співрозмовниками: - Звісно неправильний. Більше того, такого вибору взагалі бути неможе. - А, пане Анхель. Раді вас бачити. Давненько ви тут не з’являлися,- хитро всміхнувся пан Луціан. - Та я тут був, просто не хотів себе викривати. Пан Метіос уважно розглядав чоловіка, котрий щойно з’явився. Пан Анхель був високий і стрункий, одягнений у світлобежевий костюм, що, здавалося, вилискував у напівтьмяному світлі кав’ярні. - Так от. Помилка Оксани у тому, що вона взагалі надумала робити такий вибір. Хоча, як ми розуміємо, до цього її спонукав пан Луціан. Так-так, не заперечуйте мені. - Давайте подивимось,- буркнув майже собі під ніс пан Луціан.- Дімоне, заводи свою шарманку. Цього разу помічник пана Луціана чомусь не з’явився. Лишень з того місця, де він зазвичай з’являвся долинуло звичне: «Сцена третя. Дубль тридцять другий», - бажаючи, щоб на нього хоч якось звернули увагу. Втім, шановним панам було не до того. Вони уважно стtжили за фігурами на світло-бежевій стіні. З неба падає лапатий-прелапатий сніг, створюючи якийсь сумбурний і разом з тим новорічно-різдвяний настрій. Оксанині чоловіки грали у сніжки, закидуючи одне-одного холодними і цупкими сніговими кулями. Жінка йшла позаду них і посміхалась, дивлячись, як синок і чоловік спілкуються між собою. Несподівано поруч з Оксаною наче з-під землі виріс високий чоловік. Він прискіпливо подивився на Оксану і спитав: - Ваша сім’я? - Так,- впевнено відповіла жінка. - Любите їх? - Звісно, люблю! – гордо промовила Оксана. Усі, хто сидів за уже згадуваним столиком у кав’ярні побачили, як поруч з Оксаною з’явився пан Анхель і щось шепнув їй на вухо. Втім, сама жінка цього не бачила і не чула. Хіба, можливо, те нашептане відклалось десь у глибинах її свідомості. Одночасно з цим змінився і настрій жінки. Це було помітно по її обличчю. - Що за питання? А ви хто? І що вам потрібно? – впевнено перевела розмову на пана Луціана. Такого чоловік явно не очікував. - Я? …Та я просто … хотів спитати… - Спитати що? - Кого б ви вибрали: сина чи чоловіка? - Я вибираю обох,- впевнено відказала жінка. - Побачимо, - пан Луціан хитро всміхнувся, відновлюючи свої позиції. Враз Оксана побачила, як Миколка послизнувся, покотився по похилому берегу і упав просто на лід. Крига тріснула, віддаючи Миколку льодяній воді. Оксана осягнула увесь жах ситуації за якісь долі секунди, стільки ж пішло на розгубленість та паніку, і стільки ж на те, щоб взяти себе в руки. Вона побігла туди, де упав її синочок. Ігор опинився біля того місця за секунду. - Врятуй мого синочка,- швидко та впевнено прокричала жінка до Ігоря. – Але будь обережним, бо ти мені також потрібний. Ігор кинувся до озера. - Ігоре! Ігоре, шарф! –жінка швидко розмотувала довжелезний шарф,що до того був прикрасою на її шиї. Чоловік схопив кінець шарфа та швидко закрутив довкола свого пояса. Допоки Ігор лягав на лід, жінка намотувала інший кінець довкола своєї долоні. Помало, але впевнено Ігор повзе по льоду. Тріщить крига під Ігоревим натиском, загрожуючи ось-ось розчахнутись і впустити чоловіка до холодного мороку. Але чоловік повзе, помалу долаючи сантиметр за сантиметром. Напружує очі, намагаючись побачити червону куртку Миколки. Десь здалеку почулись крики. Ігор на мить озирнувся і побачив рятувальників. Цієї миті тріщина на льоду пройшла просто під ним, і чоловік з великим сплеском занурився у холодну рідину. Саме у цей момент він і побачив щось велике і червоне праворуч від себе - зовсім поряд. «Це ж Миколка!». Ігор різко відштовхнувся від дна до червоного предмета, та так, що аж Оксана з другим кінцем шарфа подалась уперед, схопив хлопчика попід пахви і з силою викинув з води. Хлопчик пробив головою лід і знову занурився у воду. Рятувальники побачили, куди шубовснув юнак, і одразу подались туди. Ще зо три хвилини пішло еменесівцям на обв’язування хлопчика канатом та доправлення до берега. Інші два чоловіки, що ненароком опинились поряд з Оксаною у цей складний момент, тягнули шарфа. І одночасно з Миколкою витягли й Ігоря. Хлопцям швидко надали першу допомогу. У лікарняному коридорі, на лаві Оксана сиділа і молилась. Вона просто безперестанку дякувала Богу за те, що він залишив найдорожчих їй людей живими і здоровими, а запалення легень, що лікарі діагностували в обидвох - не рахується. - Можна подумати! – ображено вигукнув вже пан Луціан. Ану подивимось, що буде за десять років. - Дивіться, відповів пан Анхель. - Сцена шістдесят сьома. Дубль перший,- знову на загал буркнув Дімон, та цього разу уже на секунду показався оточуючим і знову щез. Оксана та Ігор вечеряють удвох. В двері подзвонили. - Це Микола,- сказала Оксана і пішла відчиняти двері. На порозі стояв Микола і якась чорнява дівчина. Жінка дуже здивувалась, але запросила молодих людей до хати. - Мамо, Ігоре, познайомтесь. Це Наталка. Вона вчиться зі мною в одній групі. Наталка виявилась дуже привітною дівчиною і вже за кілька хвилин розповідала цікаві історії з їхнього студентського життя. Оксана пішла на кухню, щоб загріти воду на чай. Коли поверталась у вітальню, то зупинилась помилуватись картиною, що розгорнулась за столом. Дівчина щось цікаве розповідала, активно жестикулюючи, а обидвоє чоловіків час від часу просто реготали. і усміхнена пішла до гостей. - Це все пан Анхель. Це він втрутився,- ображено сказав пан Луціан. - Звісно я втрутився. І буду втручатися. У мене робота така. І тут пан Луціан та пан Метіос побачили, як за Оксаниним сімейним столом з’явився пан Анхель.Та його ніхто не помітив. Він просто підійшов до Оксани й обійняв її крилами. «Надзвичайна картина! Я просто щасливиця! - Подумала Оксана. - Це моя сім’я! Це мій дім! Саме таким я його і уявляла! Завжди! Дім, милий дім!». |
|
|
|
Время приёма: 10:47 20.01.2019
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев