 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
Тендітна жіночка стояла біля морозильної шафи і отупіло дивилася на свої руки. За хвилину вона непевним кроком рушила вперед. За мить її хитнуло, ноги підкосились і жінка впала.
- Друга камера! Наблизити!
Ракурс змінився. Картинка на екрані збільшилася. Широко розплющені від жаху очі, руки охопили голову, наче затуляючись від удару. Лице почервоніло, з очей пішли сльози. Тіло забилось у конвульсіях і нарешті завмерло. З екрана на капітана дивилось мертве обличчя, здивоване і нажахане водночас.
- Причина смерті?
- Асфіксія.
- Тобто? У приміщенні більше нікого не було. Якась алергічна реакція, спазм?
- Не виявлено. Здається вона просто забула як дихати.
Капітан повернувся до начальника служби безпеки.
- Скільки разом?
- Вже п’ятеро.
***
У кают-компанію Капітан зайшов останній. Всі начальники підрозділів і служб корабля вже сиділи за столом. За їхніми спинами на запасних стільцях розмістилося ще з два десятки офіцерів безпеки та представників громад. Системи вентиляції тихо працювали, подаючи до кімнати свіже повітря з рослинних ферм. Метрові модифіковані яблуні у цей час рясно цвіли у садах і тому ледь чутно пахло яблуневим цвітом. Вираз обличчя присутніх був трохи стривожений. Виклик на позапланову загальну нараду не віщував нічого доброго. Такого не траплялося вже кілька років, відтоді як космічний корабель «Одіссей» покинув кордони Сонячної системи. Тоді виникла позаштатна ситуація з одним з атомних реакторів, довелось перерозподіляти енергію, прокладати нові лінії, перебудовувати роботу усіх підрозділів,- побігати довелось усім. Але з тих пір, тьху-тьху, все було за штатним розкладом. Чотири реактори, що лишились, працювали нормально, виробляючи вдосталь енергії для живлення всіх систем корабля, фотонні двигуни поступово, але невпинно розганяли цей шедевр інженерної думки вперед до мети – до нової домівки, однієї з планет навколо зірки Trappist -1 у сузір’ї Водолія. Більшість з присутніх не здогадувалась навіщо оголосили загальні збори, але коли побачили перед собою стомлене обличчя капітана, то зрозуміли – на кораблі щось сильно пішло не так…
***
- День сьогодні не такий, як уявляли ми.
Світ – два кроки від весни, два кроки від зими.
Та більше не лякають нас уламки їхніх стін,
Нам залишилось пройти найвищу із вершин.
Павло тихенько співав, розмішуючи у великій скляній посудині суміш для вирощування білкових продуктів. У довгому низькому цеху було тихо. Ряди стелажів зі скляними контейнерами майже сягали стелі і заповнювали собою увесь простір від краю до краю. Неширокі проходи були порожніми, на нічній зміні залишався лише черговий. Сьогодні це був Павло Лопата, високий сорокарічний чоловік з густою чорною шевелюрою, що вже місцями починала сивіти. Біла уніформа ідеально пасувала до темного волосся і засмаглої від ультрафіолетових ламп шкіри.
- І може й наші очі роз’їдає дим –
Та ми не помічаєм, бо вогонь – наш побратим.
Наші очі заливає піт –
Та ми не закриваєм їх, і дивимось на світ,
І далі йдем... – Павло опустив у посудину аналізатор. За секунду той пікнув і засвітився зеленим. – Готово!
Зверху в посудину опустився кінець шлангу розподільника і за мить висмоктав усю поживну суміш. Десь під стелею неголосно загудів насос, подаючи зеленувату жижу далі по трубопроводу до скляних контейнерів.
- Шум від тисяч їхніх слів часом приносить біль,
Та дощ із хмари темних стріл не потрапляє в ціль.
І ми продовжуєм нести свій прапор, а не хрест,
Ми продовжуєм іти на власний Еверест.
У відповідь система лише блимнула зеленим світлодіодом на панелі контролю і тоненько пікнула, подаючи сигнал про закінчення наповнення контейнерів. У системи не було музичного слуху і вона не могла оцінити рівень виконання народної пісні людиною з двома вищими освітами, доктора наук, що у двадцять шість років захистив дисертацію, в тридцять попав у програму переселення людства на іншу планету, а у сорок старанно розмішував пластиковою лопаткою зелену суміш на м’ясній фермі в одному з дальніх відсіків космічного ковчега.
- Наші очі роз’їдає дим –
Та ми не помічаєм, вогонь – наш побратим.
Наші очі заливає піт –
Та ми не закриваєм їх, ми дивимось на світ,
І далі йдем...
На приспів система відповіла так само байдуже, увімкнувши лампу над центральним входом. Стулки дверей роз’їхались і до приміщення в’їхав автоматичний візок з порожніми контейнерами. Доктор наук встав і пішов за ним нешироким проходом між стелажами. Візок їхав досить швидко і Павло ледь встигав знімати контейнери і прилаштовувати їх на місця. Під кінець доктор наук аж трохи захекався.
- З цим треба щось робити! Або мені в спортзал, або цим возикам якось швидкість зменшити. - Павло зняв останній контейнер.
Руки тримали скляний ящик, але чомусь ніяк не хотіли ставити його на полицю. Павла раптом огорнуло дивне відчуття. Він дивився на свої руки так, наче вперше їх бачив. Потім перевів погляд на ноги, навіщось їх розставив, поворушив пальцями, з подивом відчув як заважає рухам взуття. Руки у цей час з незрозумілих причин випустили контейнер. Уламки скла розлетілись по підлозі, заповнюючи приміщення дивним, нечуваним раніше, звуком. Павло з подивом почав роздивлятись навкруги. Остогидлі стелажі виглядали якось інакше і надзвичайно цікаво.
Доктор наук раптом дещо усвідомив.
- Якого біса!? Хто ти?
***
Розмови затихли. Капітан підійшов до великого екрану, вбудованого у дальню стіну кімнати. Колишній офіцер флоту, високий, стрункий, сиве волосся коротко стрижене. Жінки за ним мліли.
- Леді та джентльмени! – почав він. – Я змушений був оголосити загальні збори через надзвичайну ситуацію на кораблі. Наша експедиція зазнала нападу!
Присутні у кают-компанії наче не розчули. Мертву тишу порушувало лише легеньке гудіння системи вентиляції. Всі здивовано дивились на капітана, чекаючи пояснень.
- Саме так, вам не почулося. Ми зазнали нападу невідомих нам сил. Якщо чесно ми навіть не уявляємо з яким саме ворогом маємо справу.
Люди змінили погляди зі здивованих на недовірливі. Про що він каже? Який напад? Корабель знаходиться у глибокому космосі, летить на величезній швидкості, закутий у панцир невидимих але потужних силових і магнітних полів. Навіть найдрібніші нейтрино не могли пробитись через їх щільний захист. А тут напад зовнішніх сил? У капітана все добре з головою? Дехто з присутніх повернув голову у пошуках начальника медичної служби. Той сидів поряд з начальником служби безпеки. Їхні погляди були зосереджені і похмурі. Ці двоє знали значно більше ніж решта екіпажу.
- Поясніть! – нарешті не витримала Мадлен, керівник однієї з рослинних ферм. – Хто на кого напав і чому ми всі досі живі і неушкоджені?
- Не всі живі! – повернувся капітан до жінки. – На вашій фермі двоє загиблих.
- То були нещасні випадки! – трохи розгубилась Мадлен.
- Вас не здивувало, що за десять років жодного, а за останній місяць аж два?
- Ну-у раніше теж траплялись. – стишила голос жінка.
- Летальних не було. Подряпини і синці не рахуємо. Отже, - капітан взяв до рук планшет. – За останній місяць у нас вісімнадцять випадків.
Капітан пробіг пальцями по планшету, екран позаду засвітився, видаючи моторошні стоп-кадри з камер спостереження. Вирячені очі, напнуті жили, м’язи зведені судомами. Ось голова з одним широко розплющеним оком, у друге по саме руків’я була засаджена викрутка. Кров на підлозі і стінах. Останнім було фото з закритої зони одного з реакторів. Тіло зі страшними опіками від радіації лежало на трубах охолодження за півметра до реактору. На рукаві комбінезону нашивки головного енергетика корабля. Це вже ніяк не вписувалось у нещасний випадок. Навіть діти знали, що заходити в зону працюючого реактора смертельно, а щоб сам головний енергетик пішов туди без спецодягу і не вимкнувши перед цим реактор? Здається капітан не перебільшував…
***
- Привіт.
Голос лунав наче ззаду. Павло інстинктивно розвернувся. Цех так само був порожнім. Тіло поверталось під контроль доктора, лише трохи пригрівало у потилиці, наче у голову світила потужна лампа.
- Хто ти? – повторив питання Павло.
- Тріія. – тоненький голос нагадував дівчачий.
- Навіщо ти тут?
- Дивлюсь. Цікаво.
Доктор мав міцну психіку. Припущення про роздвоєння особистості або шизофренію він відкинув одразу. Залишалось усвідомити факт присутності у власному мозку ще якогось організму. Павлу, як спеціалісту з мікробіології, аж руки засвербіли провести розтин власного черепу, щоб подивитись на ту невідому субстанцію.
- Що ти хочеш?
- Нічого. Просто цікаво. Ви дивні.
Павло відчув як тепло з потилиці швидко перемістилось в живіт, потім нижче аж до мошонки, затрималось на секунду і піднялось вверх у груди. Павлу стало млосно. Серце перестало битись, дихання спинилось і тіло впало на підлогу, рясно всипану скляними уламками від контейнеру.
***
- У нас є зброя? – підняв руку хтось з техніків.
Начальник служби безпеки піднявся і став біля капітана.
- Є. Але вона недоступна до того моменту поки корабель не досягне пункту призначення.
Екран позаду змінив картинку. Розсувні двері відсіку виглядали міцними, як у реакторних зонах. Але була відмінність – на них не було контрольної панелі зі сканером для доступу. Лише напис – «Блок 32-С».
- Ну і для чого так зробили?
- Щоб ми не перестріляли один одного. Хтозна, що за сто років може трапитись на кораблі. Людський фактор непередбачуваний. Так само як емоції. Страх, ненависть, любов, ревнощі, жагу до влади, психічні розлади. – було видно, що цю фразу начальник безпеки вивчив ще на Землі задовго до старту.
- За теорією у відкритому космосі нам нічого не мало загрожувати, крім нас самих. – продовжив капітан. - Тому блок 32-с автономний, навіть не підключений до загальної системи корабля. І двері розблокуються лише років через дев’яносто, коли корабель вийде на орбіту нашої нової планети.
- Люди! Що ви мелете? Яка зброя? – не витримав начальник медичної служби. – Ми навіть не уявляємо з чим маємо справу! В кого ви зібрались стріляти?
В кают-компанії знову запала тиша. Тепер всі дивились на головного медика.
- Датчики не виявили жодних пошкоджень корпусу. Силові і магнітні поля працюють. Інші форми життя не проникали на ковчег. – медик вочевидь вже говорив це капітану, а тепер просто повторював свою думку для широкого загалу. – Ми ретельно дослідили кожне тіло, у прямому сенсі – під мікроскопом. Жодної чужорідної бактерії чи вірусу, ніяких пухлин чи новоутворень. Нічого!
Головний медик на мить замовк, обдумуючи свої наступні слова. Китайське прізвище Лі і розріз очей не залишали сумнівів у національності головного лікаря. Могутній інтелект відбивався в очах і коли він замислювався над чимось, то ставав схожий на могутнього китайського імператора.
- Проблема десь тут, - постукав він себе по скроні. – Можливо це наслідки довгої подорожі у невідоме і далі буде ще гірше. Ніхто з нас не доживе до кінця подорожі. Ми лише проміжна ланка між старим людством, що лишилось на Землі і поколінням, що заснує нову еру життя на новій незвіданій планеті. Так, ми на це підписались і були до цього готові, але мабуть не всі… Таємниці людського мозку ще й досі не відкриті на сто відсотків.
Начальник служби безпеки заперечливо похитав головою, не погоджуючись з головним медиком.
- На кораблі навмисно встановлений мінімальний рівень автоматизації, щоб завантажити людей роботою. У щоденній боротьбі за виживання, з ідеєю про порятунок людства як виду, просто немає часу на філософські роздуми.
- Повірте, - сумно посміхнувся Лі, - на ці «роздуми» час завжди знайдеться.
- Можливо. Але я впевнений, що у даному випадку – це напад. Колись давно на Землі я командував загоном спецпризначення. Перед захопленням об’єкту у першу чергу ми знищували вартових.
- До чого тут це? – трохи роздратовано спитала Мадлен. Їй не дуже подобались військові, що вміють вбивати. Ну, окрім капітана, звісно. Завагітніти від нього вона б не відмовилась. А от майже двометровий чорношкірий спецназівець з холодним поглядом тренованого вбивці примушував її трохи нервувати.
- До того, що першими постраждалими на борту виявились бойові екстрасенси. Їх знищили в першу чергу, щоб не встигли здійняти тривогу.
Кают-компанією прокотилась хвиля збудження. За мить знову стало тихо. Мадлен трохи примружила очі і перевела погляд на капітана.
- У нас були бойові екстрасенси?? Чого ще ми не знаємо, капітане?
***
Павло відкрив очі. Над ним схилилась Мадлен. Однією рукою вона навіщось тримала його за ніс.
- Очуняв? – жінка нарешті відпустила носа і Павло глибоко вдихнув.
- Та начебто. Тільки щось серце болить.
- То не серце. Я тобі мабуть ребро зламала.
- За що? – спробував піднятись Павло. – Що я наробив?
- Злякав мене, гімнюк! Іду до себе зі зборів, нікого не чіпаю. Тут чую – допоможіть! Відкриваю двері – ти валяєшся. І не дихаєш.
Павло, нарешті, піднявся і всівся на підлозі, притулившись спиною до стелажу. Мадлен мовчки всілась поряд.
- То ти мене врятувала? Дякую.
- Так, довелось згадати курси про першу допомогу. – Мадлен подивилась навкруги, відсунула ногою уламок скла. – Ти щось пам’ятаєш?
Павло похитав головою. Йому не хотілось обманювати жінку, яку знав півжиття, але ще більше не хотілося, щоб вона казна-що подумала про його психічне здоров’я.
- Тебе треба медикам показати. Давай проведу.
- Я в нормі, дякую. – Павло вже остаточно очуняв. Пульс і дихання вирівнялись, сила потроху поверталась у тіло.
- Тебе. Треба. Показати. Медикам! – Мадлен не приймала відмовок. – Якби ти знав, що коїться на кораблі, ти б не пручався.
Павло уважно подивився на рішуче налаштовану жінку. Він знав її досить добре і розумів, що якщо вона вже щось вирішила, то легше буде погодитись. Можливо саме через цю її рису у них нічого і не вийшло у свій час. Павло тоді був молодий, самозакоханий і занадто самовпевнений у собі. І два барани, побуцавшись рік, таки розбіглись.
Вони вже виходили з цеху, коли Мадлен раптом зупинилась.
- Почекай! Ти ж сам був на чергуванні?
- Так, нічна зміна.
- Тоді хто покликав на допомогу? Ти не міг, ти вже валявся непритомний.
Тільки зараз Павло зрозумів, що він уже сам. Ні в голові, ні деінде не відчувалось чужої присутності. Лише трохи боліло тріснуте ребро та на губах відчувався легкий присмак помади.
- Гарне питання, Мадлен. Дуже гарне питання…
***
- Вибач.
Павло миттю прокинувся. Дітей у нього не було, жінки також. Він сів на ліжку, світло автоматично увімкнулось, освітивши всі закапелки холостяцької каюти. Нікого. Комп’ютер вимкнений, двері зачинені.
- Трясця. Невже знову?
- Вибач, я не хотіла. – тоненький голос у голові Павла дійсно мав нотки каяття.
- Не хотіла вона. – пробубонів Павло, встав і підійшов до умивальника. – Мало того, що ледь на той світ не спровадила, так ще потім дві години медики знущались. Ледь на шматки не покраяли. Тебе шукали, мабуть.
- Навіщо?
- Багато питань у них. І у капітана. І вже у мене теж.
Прохолодна вода змила залишки сну. Павло дивився на себе у дзеркало. Щетина на щоках вже геть була сивою.
- Це ти покликала на допомогу?
- Так. Я не змогла сама зробити, щоб та дивна штука почала знову пульсувати.
- Та штука називається серце. – Павло взяв з полички електробритву і заходився голитись. – Краще її не чіпати. Та й взагалі краще нічого не чіпати!
- Не буду! – інтонація змінилась. Павло чомусь уявив маленьку дівчинку років шести з білявими кучериками. Тільки що вона вибачалась за якусь шкоду, а тепер надула губки і дивилась спідлоба на Павла, наче він її несправедливо насварив.
- Отже почнемо спочатку. – Павло говорив слова подумки, бо якраз водив бритвою по підборіддю. – Звідки ти?
- З Вілінаї. Ви якось по іншому звете.
- Тобто? Ми про вас знаємо?
- Не зовсім. Але ви летите прямо до нас.
Павло вимкнув бритву.
- Ти хочеш сказати, що планета, на яку тримає курс ковчег, називається Віліная і це…
- Наша домівка. – закінчила думку Тріія.
До першої пари залишалось ще дві години. До лекцій доктор наук не особливо готувався. Феноменальна пам'ять видавала потрібні слова і фрази автоматично. Тож часу було вдосталь та й гостя була цікава, хоч і невидима. Павло підійшов до вбудованого в стіну екрану комп’ютера. Зреагувавши на рух стіна засвітилась. На заставці з’явився пейзаж з тропічного острова. Синій океан, білий пісок, пальми – типове уявлення про рай на землі.
- Зроби каву з молоком. Два цукру.
За декілька секунд шматок стіни біля екрану кудись зник і відкрилась маленька ніша. Скляна чашка видала непристойно міцний аромат справжньої кави, хоч каву на кораблі не вирощували.
- Гарно. – Тріія побачила заставку комп’ютера. – Це твоя домівка?
- Ну в принципі так. Земля. – Павло відпив кави. Смачно. Хоч і невідомо з чого зроблено.
- Дивно. А чому тоді тікаєш?
- Бо такої Землі вже немає. Вона помирає. У неї жар. Глобальне потепління. Точка неповернення пройдена, процес вже не зупинити.
- Як це сталося?
- Довга історія. Люди були не надто розумні і передбачливі, хоч і вважали себе вінцем творіння. Початкові процеси запустили саме ми. Коли вже врешті решт людям дійшло – було пізно. Планета була приречена. Тож ми вибрали більш-менш придатну, як нам здавалося, планету і вирушили туди – будувати нове життя.
- Тобто до нас. І не дуже переймалися, що вона може бути зайнята.
- Так. Ми це не передбачили. – Павло на хвилину замовк, допив каву і продовжив. - Більшість відсіків корабля – це насіння рослин, у морозильниках – ембріони ледь не кожного виду з фауни. Була ідея відродити Землю на іншій планеті.
У каюті було тихо. У голові Павла також. Тріія мовчала, наче обдумуючи почуте. Доктору наук стало нудно. Та й питань у нього було значно більше.
- Чому тебе не знайшли медики? Вони просвітили кожну клітину.
- Тому що я не тут.
- А де?
- Вдома. – Павлу здалося, що Тріія сміялась.
- Але ж…
- Фізично я вдома. А моя ментальна форма тимчасово у тебе.
- Телепатія? Хіба це можливо?
- Чому ні. У нас еволюція пішла іншим шляхом. Поки ви будували усілякі залізні штуки ми розвивали мозок. І як результат – я одночасно і вдома і у тебе в гостях.
Павло не сумнівався у правдивості слів Тріії. Не так давно вона, граючись, серце йому спинила.
- Але ж відстань? Як?
- Відстань має значення для залізяк. Для думки відстаней не існує. Як і перепон. У тебе мозок не дуже розвинений, мені буде важко пояснити. Я краще покажу…
Тіло вдруге за день гепнулось на підлогу.
***
- Капітане! Нам треба поговорити!
- Мадлен, не починайте. Я сказав все, що знав.
- А я не все! У мене нові дані. – Мадлен влетіла до рубки керування услід за капітаном, тягнучи за собою Павла. Це було ще те видовище. Наче матір тягнула за руку маленького синочка. Тільки синочок був на голову вищий і на три роки старший.
- Які нові дані? – відмахнувся капітан. – Цибуля не зійшла чи морква всохла? Чи може капуста почала розмовляти?
- Не зліть мене! – у голосі Мадлен з’явились сталеві нотки.
- Біс з вами! – у голосі капітана відчувалось роздратування. – У вас є п’ять хвилин.
Капітан сів у крісло за головним пультом, черговий пілот сидів за кілька метрів за своїм і не зважав на відвідувачів, поглинений вивченням даних с п’яти десятків маленьких екранів. Більше у рубці нікого не було. Мадлен випхала Павла наперед.
- Отже, пане Павло. – капітан глянув на нарукавну нашивку. – Ви працюєте техніком на білковій фермі?
- Так. Курей вирощую, - спробував пожартувати Павло. - А в перервах ще викладаю мікробіологію і генетику наступному поколінню.
Мадлен боляче вщипнула Павла за руку, нагадавши йому про мету візиту. Глибоко вдихнувши, той випалив:
- Капітане! Нам треба змінити курс!
Другий пілот на мить повернув до них голову, глянув на Павла, перевів погляд на капітана, впевнився, що все нормально і знову втупився у свої монітори.
- Ви не дуже добре виглядаєте, друже, – за секунду отямився капітан. - З вами все гаразд?
- З ним усе добре. Нам просто не можна летіти до системи Тrappist-1, - втрутилася Мадлен.
Капітан театрально розвів руки.
- Можна дізнатись чому?
- Ми там навряд чи виживемо, - опустив очі Павло.
- І звідки така впевненість?
Мадлен аж очі під лоба закотила.
- Господи, ну невже не ясно? Павло – контактер!
***
Кают-компанія була напівпорожньою. За скляним круглим столом сиділи лише начальники структурних підрозділів. Разом з капітаном їх було десятеро. Павло скромно примостився біля начальника медичної служби одинадцятим.
- Леді та джентльмени, - почав капітан, - є нова інформація щодо нашої місії. Планета, яка мала стати нашою новою домівкою, виявилась зайнятою. Там існує цивілізація, яка у деяких аспектах розвитку випередила нас на мільйон років.
- Супер. Ми, виявляється, не одні у Всесвіті. – саркастично пробубонів керівник медичної служби.
- Так. Вважалось, що ми маємо шанси зустріти там життя, але у примітивній формі. – капітан зітхнув і продовжив. – Але форма виявилась розумною.
- І вони не хочуть нас бачити. – закінчив думку головний медик.
На декілька секунд стало тихо. Що ж так не щастить? З останніх сил людство об’єдналось і спромоглось побудувати цей ковчег, обрали найбільш схожу планету у зоні досяжності, зробили все, щоб людство вижило. І що тепер?
- Це вони напали на нас? – дивлячись просто на стіл перед собою, спитав Лі.
- Ну не зовсім напали, - озвався Павло. – Скоріше це була невдала спроба телепатичного контакту.
- Точніше вісімнадцять спроб! – визвірився начальник служби безпеки.
- Просто ми влаштовані інакше. І наш мозок слабо розвинений. Ну, у їхньому розумінні. Тому при спробі контакту виникали непередбачувані реакції. А ще… їм дуже прикро. І вони просять вибачення.
Десять пар очей уважно вивчали Павла. Нарешті Лі посміхнувся і легенько штовхнув Павла ліктем.
- Я так розумію, що твій мозок виявився найбільш розвиненим серед всіх нас.
Слова, сказані чи то жартома чи серйозно, трохи зняли напругу, що скупчилась у кімнаті. Перший шок пройшов, люди зібрались і за хвилину у кают-компанії стало галасно. Скляна поверхня столу ожила і на ній одна за одною з’являлись дані про планети: спектральні аналізи, орієнтовні маси, віддаленість і ще десятки даних, зібраних потужними телескопами ще до відльоту «Одіссея» з орбіти Землі.
У загальному галасі мовчав лише новий головний енергетик Отто. Він був лисий, як і всі ядерники, що мають справу з реакторами. Хоч більшість з них і не потрапляла ніколи під опромінення, але голови голили регулярно. Була це якась традиція чи забобон вони не признавались та це сильно нікого й не цікавило.
Отто лише зрідка кидав погляд на стіл, коли вискакували дані нової планети, вихоплював якусь одну, лише йому потрібну характеристику і швидко вводив її у свій планшет. З кожною хвилиною його лице ставало дедалі більш похмурим.
- Нічого не вийде. – нарешті тихо сказав Отто.
***
У їдальні було гамірно. Всі обговорювали вранішні новини про напад і розпорядження служби безпеки. Розклад робіт було змінено, щоб у жодному разі люди не залишались поодинці. Медична служба теж переходила на посилений режим роботи.
Мадлен знайшла Павла у найдальшому кутку. Той задумливо жував власноруч вирощений яловичий стейк.
- Тобі вдалося їх переконати змінити курс? – поставила на стіл свою тацю з обідом Мадлен.
- Майже, - трохи посунувся Павло. – Але тут не все так просто. Капітан оголосив перерву. Вони з Отто пішли оцінювати запас пального.
- Ясно. Твоя нова подружка не з’являлась більше?
- Ревнуєш?
- Ще чого! Я просто не хочу тебе постійно відкачувати. – фиркнула Мадлен. – А то останнім часом як не зайду – ти на підлозі валяєшся. Добре, що вдруге хоч дихав.
- Так, Тріія швидко вчиться. – Павло взявся до гарніру з картоплі. – Перед тим як запросити в гості, потурбувалась, щоб моє грішне тіло тут не сконало.
- Куди запросила? – ледь не вдавилась Мадлен.
- В гості. До себе. На Вілінаю. – Павло потягнувся за соком. – Якимось чином вона витягла мою свідомість чи то душу і перенесла до себе. Це було неймовірно.
- То чому одразу мені не сказав? І капітану треба було сказати! А то мені здалось, що він не дуже повірив у твою розповідь.
- Чому ти так вирішила?
- Бо він попросив мене за тобою наглянути, – Мадлен уважно подивилась на Павла. Це вже був не той зарозумілий впертий молодий аспірант, якого вона колись знала. Хлопчик виріс. Схоже завдання починало їй подобатися.
***
- Що будемо робити, панове? – порушив тишу капітан. – Є ідеї?
- Нам точно не вистачить енергії до іншої планети? – наче про всяк випадок ще раз перепитав Лі.
- Однозначно, – відклав планшет Отто. – Коли виникла позаштатна ситуація з центральним реактором автоматика залила весь відсік інертною піною. Реакція припинилась, але тепер там просто шмат твердої радіоактивної субстанції і виколупати з неї стрижні з паливом просто неможливо.
- А якщо зменшити потужність діючих реакторів? Летіти будемо довше, але може тоді долетимо до найближчої альтернативної системи? – подав голос Павло.
Капітан похитав головою.
- Це ж космос. Відстані шалені. Якщо летіти повільніше, то це займе ще років сто. І життєзабезпечення корабля все одно вичерпає енергію раніше. Вихід я бачу один. Просити тимчасового притулку у жителів Вілінаї. Я правильно назвав планету, пане Павло?
- Так, але…
- Ніяких але! – капітан встав – Ви призначаєтесь головним переговірником від імені усіх землян. Робіть що хочете, обіцяйте що завгодно, плазуйте перед ними на колінах, ноги цілуйте, але ми повинні сісти на ту планету.
- Або ми можемо залишитись на орбіті, а вони хай підвезуть нам паливо. – підказав Отто. – Формулу я тобі напишу. Вони ж розумні – зроблять. Там нічого складного.
Здавалося, що нарада закінчена. За капітаном почали підніматися інші. Тільки Павло продовжував сидіти, задумливо зціпивши руки.
- Вони не підвезуть…
Три слова примусили всіх сісти. Десять пар очей вкотре за сьогодні уважно дивилися на доктора наук.
- Ви ж навіть не спробували, - підозріло процідив начальник служби безпеки. – Чи може ви з ними в онлайн режимі і вони все чули-бачили?
- Ні, зараз я сам. Справа не в тому. – Павло розумів, що треба відкривати карти. – У них немає космічних кораблів.
- Нема питань. Ми з орбіти вишлемо човник. – Отто подивився на капітана. – Нехай просто трохи урану нам знайдуть, а тут я його сам підготую для реакторів.
- Пане контактер! Нам здається ви щось приховуєте від нас. – змовницькі підморгнув Лі. – Не тягніть. Розказуйте.
Павло ще трохи помовчав, вагаючись з чого саме почати. У цей час капітан вивів на екран відомі дані про Вілінаю. Поряд для порівняння світились дані Землі. Схожість була майже ідеальною. Павло подивився на показники спектрального аналізу і зітхнув.
- Я думаю нам дадуть дозвіл на вихід на орбіту. Можливо навіть на посадку. Та це нас не врятує. Планета непридатна для людей. А місцеві жителі не накопають нам урану, тому що вони не мають ні найменшого уявлення про важкі метали і металургію загалом. Шлях еволюції там пішов іншим шляхом. Вони жителі океану.
- Ну нехай,- не здавався Отто. – Ми не потурбуємо їх спокій у глибинах. Самі накопаємо. Склепаємо пару роботів, посадимо в човник.
- До речі! – капітана осяяла ідея. – Якщо зайнятий тільки океан, то може нам дадуть дозвіл трошки пожити на суходолі?
- Якщо ми його знайдемо! – Павло починав дратуватися. – Планета Віліная повністю вкрита водою. Це один величезний океан!
Всі замовкли. Наявність рідкої води була ключовим фактором у виборі планети для евакуації. Хто ж знав, що її може бути забагато…
- Навіть якщо ми знайдемо якесь мілководдя для посадки і одразу не потонемо, то шторми рознесуть ковчег на трісочки. Океани теплі. Енергія надходить і від зірки і з надр планети. Місцеві шторми за силою перевершують наші урагани в десятки разів.
- М-да. Важкий випадок. З вогню та в полум'я. – почухав підборіддя Лі. – А що скаже технічний відділ? Можна якось наш ковчег перебудувати на підводний човен?
Кают-компанія вибухнула сміхом. Голосніше всіх ржав головний технік корабля…
***
Настрій у Павла був поганенький, як і місцевий чай. Все ж не кожна рослина в умовах ковчегу могла відтворити усі свої найкращі якості. І як не мудрувала Мадлен з освітленням і компонентами аерозольного підживлення, чай виходив досить посередній. Тому вона сиділа поряд зі склянкою яблучного соку і мовчки спостерігала за Павлом, який через свій планшет намагався щось знайти у базі даних корабля.
Надвечір до центральної кают-компанії почали потроху збиратись люди, вільні від чергувань. Більшість людей була малознайома, в основному енергетики і технічний відділ. Медики і служба безпеки досі були на посиленому чергуванні. Колишній спецназівець не звик вірити будь-яким словам без підтвердження фактами, а вони поки що свідчили проти жителів Вілінаї. Чотири бойових екстрасенси в морозильній камері моргу ніяк не вписувались у концепцію миролюбства Тріії і компанії. Ставало дедалі гамірно, хтось увімкнув музику. У світлі останніх подій люди більше тягнулись один до одного. Ніхто не хотів залишатись на самоті. З десяток людей вже танцювали у центрі кімнати. Павло підняв очі від планшету і зустрів погляд Мадлен. Здавалося вже ніщо не врятує його від танців.
- Не заважатиму? – не чекаючи відповіді, всівся поряд головний медик. Павло був врятований.
- Чаю? – голос Мадлен був підозріло лагідним. Мабуть саме з такою інтонацією підсипали отруту у середньовіччі.
- Ні, дякую. – Лі зробив вигляд, що не помітив невдоволеність жінки. – Ми одні?
Павло ледь кивнув головою. Хоч кают-компанія вже починала нагадувати нічний клуб та було ясно, що Лі питав не про це.
- Розкажіть про Вілінаю. Ви впевнені, що були там? Чи може вам «показали картинку»?
- Це була далеко не картинка, - посміхнувся Павло. – Я не просто все бачив як на екрані. Я це відчував. Температуру води, торкання водоростей, течію. Відчував як бульбашки теплого газу, що виходив десь з дна, лоскочать щупальці.
- Пробачте, що лоскочать? – очі у Лі розширились настільки, що на мить він перестав виглядати як китаєць.
- Так, пане Лі. За формою це дуже нагадувало щупальця наших земних восьминогів. А відчуття коли у тебе немає скелету взагалі неймовірні!
Лі з Мадлен мовчали, тому Павло продовжив:
- А ще там дуже гарно. Там де вистачає сонця – шалене різнобарв’я. Рифи аж переповнені життям. Але найгарніше трохи далі на глибині, куди майже не проникають сонячні промені. Кожна істота і рослина світяться! Кожна своїми кольорами! Це як нічний Лас-Вегас на морському дні!
- Це все прекрасно, звичайно, - перебив Лі, - але як нам долучитись до цього прегарного світу?
- Але ж капітан… - почала Мадлен, та зустрівшись поглядом з головним медиком, замовкла.
- Капітан щойно відправив повідомлення на Землю про провал місії. – не було точно зрозуміло чи Лі від того злий, чи сумний. – Я не впевнений, що людство встигне побудувати ще одного «Одіссея». Тому наша місія залишається актуальною.
- Є ідеї? – підсунулась ближче Мадлен.
- Власне одна. Людству треба буде змінюватись, – головний медик уважно дивився на мовчазного Павла. - На одному з перших етапів розвитку ембріона людини у нього з’являються зяброві щілини, що потім зникають.
- Ви хочете перетворити людей на риб? – відсахнулась Мадлен.
- Якщо доведеться! – визвірився Лі. – Врешті-решт, що робить людину людиною? Неважливо чи буде вона з легенями чи зябрами! Головне, що тут! – постукав себе долонею по лобі медик.
- Ну нехай! – нарешті озвався Павло. – Можливо я зможу провести кілька експериментів. Можливо навіть вийде перетворити людину на амфібію. Де взяти ембріони?
Лі встав, подивився зверху на Павла, перевів погляд на Мадлен:
- Вам по скільки років? Не знаєте звідки ембріони беруться?
***
Звук аварійної сирени розбудив переселенців о шостій ранку.
- Вставай! – лікоть Мадлен боляче штрикнув у бік. Тріснуте ребро озвалось у мозку імпульсом болю, миттю прогнавши сон.
- Що трапилось? – відкрив очі Павло.
- Не знаю. Тривога на кораблі! Та вставай вже! – Мадлен пожбурила Павлу комбінезон.
Павло зіскочив з ліжка. Миттю вдягнувшись, вони вискочили в коридор. Тут сирена волала ще голосніше, заважаючи зосередитись. Червоні стрілки на стінах миготіли, вказуючи шлях евакуації.
- Може учбова тривога? – з надією спитала Мадлен.
- Навряд. Завжди за день попереджували, просто час не казали. – Павло покрутив головою. – Чому тільки сирена?
Його наче почули. Сирена враз стала тихіше і з динаміків пролунав механічний голос центрального комп’ютера.
- УВАГА! Це не учбова тривога! Пожежа у секторі номер три. Всім жителям необхідно негайно покинути сектор. Шляхи евакуації позначені вказівниками. Зберігайте спокій, не піддавайтесь паніці. УВАГА! Це не учбова тривога!
- А такий гарний район був – пожартував Павло, швидко йдучи з Мадлен у напрямку куди показували мерехтливі вказівники.
Дорогою до них приєднувалось усе більше людей. Коридор ставав затісний. Нудний механічний голос через кожні п’ять секунд повторював про «не учбову тривогу» і «зберігайте спокій». Це ще більше дратувало і непокоїло. Що горить? Де? Люди перекидались питальними поглядами, хтось намагався зв’язатись через комунікатор з друзями, начальством чи центральною базою корабля. До паніки залишався один крок.
- Пожежа у реакторному! – слова, що вилетіли з динаміку комунікатора одного з переселенців, вибухнули і покотились хвилею у обидва кінці коридору.
І тоді люди побігли. Павло з Мадлен теж, розуміючи, якщо не бігти з усіма, то зімнуть і затопчуть. Шлюзові двері між секторами могли зачинитись у будь-який момент, коли безжальна автоматика вирішить, що є загроза для інших секторів. Це додавало сил.
Вузький коридор закінчився і Павло з Мадлен попали у ширший головний. Та це не пришвидшило рух. Десятки коридорів, таких самих, з яких вони вибігли, заливали центральний прохід людськими хвилями. Утворився затор. Задні хвилі наштовхувались на людей попереду, додаючи безладу. Хтось кричав, хтось лаявся, якась жінка істерично сміялась. Та більшість мовчали і як зомбі зі старих фільмів жахів, тісними рядами штурмували шлюзові ворота сектору.
Ковчег струсонуло. Стінами і підлогою пройшла вибухова хвиля, збиваючи людей з ніг.
- Землетрус у космосі! Це ж треба! – встиг здивуватись Павло перед тим як впасти. Чиясь нога, шукаючи опору, вліпила Павлу межи очі.
Світло зникло, з'явилась сильна вібрація. Корабель лихоманило. Аварійне освітлення теж зникло. Коридор підсвічувався тільки червоним світлом вказівників. Мадлен схопила напівпритомного Павла і потягла до рятівного виходу. Другий вибух пролунав за три хвилини.
- ШЛЮЗ!!! – пронизливий крик відчаю повернув Павла до тями.
- Шлюз закривають! – Мадлен зупинилась. Попереду за кілька десятків метрів важкі двері виїхали зі стін. Хто був ближче кинулись вперед з надією встигнути. Вдалось небагатьом. Дві половинки надміцних воріт за кілька секунд герметично з’єднались, залишивши третій сектор один на один з палаючим реактором.
- Невже кінець? – Мадлен подивилась на Павла. Одинока сльоза повільно скотилась по щоці. – Не думала, що так скоро.
Павло нічого не сказав. Витер сльозу і поцілував. Так як ніколи і нікого. Тільки після усвідомлення невідворотного люди починають розуміти таємницю життя. Занадто пізно, щоб щось виправити. З протилежного від шлюзу кінця коридору швидко наближався вогняний вал. Люди намагались тікати, та за кілька кроків один за одним падали на підлогу. Якась невидима хвиля йшла перед вогняною, змушуючи тіла безсило опускатись на вібруючий метал агонізуючого корабля. Павло з Мадлен стояли посеред цього хаосу, міцно обійнявшись, і просто цілувались, насолоджуючись останніми митями. Раптом тіло Мадлен поважчало, ноги підкосились і Павло ледь втримав безсилу жінку. Здивований вираз обличчя коханої несподівано дав йому нову надію.
- Вибач, що так пізно! – тоненький голос в голові підтвердив здогадки Павла.
***
Ноги відчували ґрунт. Дивне, майже забуте відчуття. Теплий, м'який після дощу ґрунт лагідно грів босі чотирипалі ступні. Чорна низька трава колихалась від легенького вітру. Трохи далі широко розкинулись зарості кущів. Серед чорного густого листя яскраво виблискували блакитні квіти. Велика червона зірка схилялась до обрію і ріденькі хмари на небі набули усіх відтінків рожевого. Якась комашка видряпалась на палець і спробувала прокусити волохату шкіру. З третьої спроби це їй вдалося. Павло відчув легеньке свербіння – так колись на Землі кусались комарі. У цієї комашки принцип був той самий. За кілька секунд черевце наповнилось зеленою кров'ю і задоволений кровопивця зник у траві. Павло не зважав, його більше турбував попередній власник його тіла. Не відчувалось жодних ознак присутності ще однієї свідомості. Проте з'явились інстинкти і невідомі навички. У мікробіолога тепер було чотири руки. Дві верхні - довші і сильніші, з трьома міцними довгими пальцями, ідеальні для важкої праці і захисту. Дві трохи нижче – з чотирма невеликими пальцями, для більш точних рухів. Дивним чином він вправлявся з усіма, наче знав як це робити від народження.
Раптом Павло відчув небезпеку. Саме відчув, бо побачити на чорній траві тінь від шестикрилого хижака, що пікірував на свою жертву, було неможливо. Для людських очей. Та доктор наук вже був не зовсім людиною. Підкоряючись невідомому інстинкту, Павло зробив обманний рух вправо, а потім швидкий ривок вліво і вниз. Падаючи на траву, перегрупувався, двічі перекотився і, схопившись на ноги, чимдуж побіг геть. Павлу чомусь зовсім не кортіло подивитись назад на величезне крилате створіння з метровим дзьобом, що люто било крилами, намагаючись швидше злетіти. Та йому і не потрібно було озиратися. Павло вже знав все, що треба. Інстинкти, навички виживання місцевої тварини органічно поєдналися з інтелектом людини і утворили новий розумний вид.
Чи буде це для людства кроком вперед? Хтозна. Час покаже. А поки що новий домінуючий вид стрімголов біг по полю, рятуючи свою волохату шкуру від колишнього домінанта.
- Ну нічого! Більше тікати ніхто не буде! – думав Павло на півдорозі до рятівних скель. – Скоро ця планета дізнається хто тут господар…
***
Величезний акваріум з виблискував різнобарв’ям живих істот. Хитромудре підсвічування додавало нових яскравих відтінків кольорам. Тушка десятинога повільно підпливла до трубки аератора і підставила щупальці під масаж бульбашками.
- Ура! Вийшло! – Тріія зняла шолом трансінтела. – Ми їх врятували!
- Так, сонечко! – мати зняла свій і обняла доньку. – Але татові ми про це не будемо казати, добре?
- Чому? Хіба він був проти?
- Проти були його начальники з Великої Ради. Мені здається, що пожежа не була випадковою. І ще! Ти ж у мене вихована дівчинка? Якщо запрошуєш когось у гості, то не варто запроторювати його в акваріум! Це неввічливо. |
|
|
|
Время приёма: 22:20 19.01.2019
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев