17:41 01.05.2019
Вышел в свет НУФ-2018
Поздравляем писателей и читателей с этим событием!


17:31 29.04.2019
Вітаємо переможців 49-ого конкурсу!

1 Змей Горыныч1 al001 Капитаны бывшими не бывают
2 Соколенко al014 Ми – однієї крові!
3 ЧучундрУА al013 Сокира Душ


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 50 (лето 19) Приём рассказов

Автор: Донна Количество символов: 18042
Конкурс № 48 (зима 19) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ak026 Нове життя Урсули


    Вже чотирнадцять років Урсула Сан-Хуан носить темно-зелений светр. Ще якихось десять років тому він був майже новим. Доволі свіжою елегантною річчю, яку вдягали зрідка, добираючи відповідну нагоду. На такий випадок светрові доводилося очікувати місяцями, висіти серед жакетів і піджаків, теж напівзабутих. Дні, коли вони були потрібними, траплялися всього кілька разів на рік.
    Урсула нікому не казала, що згадувала теплі часи щодня. Вона прокидалася тепер завжди рано, раніше за всіх, і кілька хвилин лежала, не відкриваючи очей. Уявляла смугасті тіні від жалюзі на великому вікні. Чула гудіння кондиціонерів, бачила плями поту на білих футболках, сонячні опіки і ластовиння, що з’являлося після них. Ворушила пальцями ніг, щоб відчути докучливий пісок, що набивався до сандалів і кросівок. Пісок сипався з волосся, налипав до мокрого тіла і сандвічів в пляжній торбинці. Здавалося, що позбутися піску неможливо, а тепер доводиться щосили уявляти, як пальці пірнають в м’яке лоскотливе золото, як воно обіймає ноги і як легко хвилі змивають його з ніг. Треба докладати зусиль, щоб не забувати. Треба пам’ятати, хоча це і боляче. Пам’ять давала сили. Треба було щось робити заради пам’яті. Щоранкова медитація була для Урсули тим заводом, якого вистачало на день безперервної напруженої гри. В дитинстві вона мала іграшкового зайця, який заводився обертами ключа, а потім щосили лупив лапками по червоному барабану, намертво пришитому до зайцевого тіла. Щось завести свою пружину, треба було зануритися до спогадів так глибоко, що вони ставали реальними. Тепло огортало тіло Урсули. Здавалося, вона щойно вийшла ці свого білого будинку з колонами, а ввечері повернеться до нього.
    Час було починати гру. Урсула рушила в звичному напрямку. Вона щоранку долала шлях крізь колишні цехи, де залишки станків і обладнання нагадували завмерлих в останньому відчайдушному русі динозаврів. Сьогодні Урсула не помічала їх, все ще перебувала в обіймах спогадів, які не хотіли її відпускати. Колись Урсула Сан-Хуан була лікаркою. Вона вважала, що її обтяжують обов’язки поважної людини, завжди розсудливої, ввічливої, витриманої. Зараз минуле життя здавалося суцільною відпусткою, безтурботним часом канікул, що тривали роками. Пригадався відрізок вулиці, який щоденно долала пішки, завжди поспішаючи, жалкуючи про забуту пляшку води, перевіряючи на ходу записи у блокноті. Сонце припікало вже зрання, вуличні пси знесилено лежали в тіні дерев і лише зрідка ворушили вухами або збивали хмарки пилу хвостами. Тепер побачити собаку можна було лише уві сні. Навіть москіти, яких всі ненавиділи, зараз викликали б розчулення. «Якби я зараз зустріла б москіта, - подумала Урсула, - я б напоїла його своєю кров’ю і оберігала б як родича». Ця думка здалася смішною, Урсула натягла рукави на долоні і закрила ними обличчя. Ніхто не повинен бачити її сміх. Вона вдягла цей светр в день, коли стало відомо, що Хосе загинув. На той час вулканічний попіл вже заволік небо і до затемнення почав додаватися холод. Їй сказали, що тепер вона, Урсула, повинна зайняти місце Хосе Сан-Хуана, коли побачили на ній його темно-зелений светр.
    Вони так вірили йому, що тепер бажали зберегти хоча б ілюзію колишньої впевненості. Пам’ять про спокійні дні, які тривали, поки тривало його життя. Його колишня жінка і його светр – це все, що тепер давало їм надію. Урсула лишалася лікаркою, здатною допомогти, але не тільки завдяки вмінням, які давав фах. Тепер вона була їхня мати. Вона давала надію. Впадала в транс, щоб почути духів і пообіцяти, що все зміниться. З часом вона і сама все більше вірила в те, що говорила під час ритуалу. Вона мріяла про тепло, яке повернеться. Тоді люди з інших країн знайдуть їх і допоможуть подолати наслідки руйнації. Не може бути, щоб вся земна куля була захоплена катастрофою. Урсула вірила, що в інших країнах вціліло більше людей і з часом вони знайдуть їх. Вона вірила в це, хоча і знала від Хосе, що зірвався зовсім не вулкан. Кожного ранку вона підіймалася на залишки стін металургійного комбінату. Вдивлялася вдалечінь, чекала появи рятівників і ховала руки в рукави темно-зеленого светра.
    Коли вибухи припинилися, всі хто вижив, зібралися тут, у найбільш вцілілій частині міста. Тут вони облаштувалися, як могли, звідси відряджали експедиції у світ, що раптом став невідомим. Хосе, який в усьому був першим, зібрався йти в розвідку. Зібрав кількох сміливців, а жінку не взяв, рішуче, навіть грубо, звелів чекати. Тоді вона видряпалася на стіну, з якої сипався бетон і стирчали залізні балки, дивилася услід вервечці, що зникала у тьмяному світлі. Так само на стіні чекала повернення. Тоді вони повернулися за п’ять днів. Дізналися про зміни, які відбулися навколо міста. Ландшафт неможливо було впізнати, обгоріла земля розтріскалася, а подекуди із тріщин виповзли пухирі лави і застигли чорними зловісними хвилями. Передмістя зникло. Замість віл, полів для гольфа, кавових плантацій і фермерських поселень утворилися провалля і гори з опеченого ґрунту. Завіса, яку утворив попіл, розвіювалася, але дуже повільно. Впродовж дня тривали сутінки, сірі і стомлені. Чоловіки, яких очолив Хосе, знову пішли у розвідку, і цього разу просунулися далеко на захід. Дійшли до місця, де колись джунглі вкривали круті береги великої ріки. Води більше не було, тільки русло, таке глибоке, що дна не було видно, а береги стояли голі, без дерев. Втім, було очевидно, що ця місцевість постраждала менше. Це давало надію. Треба було йти далі на захід і шукати тих, хто теж вцілів.
    В наступний похід зібралося ще більше чоловіків і кілька дівчат, що почувалися достатньо сильними для тривалих переходів. За Хосе пішли б усі, хто вижив, та він не дозволив лишати місто. Загін перебрався через сухе русло і рушив далі. Через кілька днів почали траплятися залишки дерев, а потім і рештки механізмів. Ще за кілька днів вони побачили в віддаленні якусь дивну будівлю. Вирішили розділитися. Більша частина вирушила в напрямку споруди, а решта лишилася в таборі. Минув тиждень і ніхто не повернувся. З тих, хто чекав, майже всі пішли на пошуки першого загону. Лишився тільки хлопець на ім’я Карлос. Він чекав ще три днів і впав у відчай, коли з’явилася тінь Хосе. Він так і сказав – тінь, бо в тому виснаженому постарілому привиді важко було впізнати могутнього велетня, яким був Хосе. Він єдиний повернувся в табір і, перш, ніж померти, написав листа і наказав віднести його Урсулі. Коли Карлос приніс того листа, він і сам виглядав як привид, геть виснажений і схудлий. Він прожив ще тиждень у шпиталі Урсули, а коли помер, вона наказала поховати його разом із ліжком і всіма речами, а на могилі встановити шматок кам’яної стіни в пам’ять всіх загиблих в поході. На тому обеліску написали ім’я Карлоса, Хосе і всіх, хто не повернувся.
    Щоразу, підіймаючись на стіну, Урсула спершу знаходила поглядом обеліск і віталася з ним. Потім втуплювала очі в темні пагорби, що повиростали після катастрофи, і в сіре марево за ними. Сюди могли піднятися лише кілька осіб, які мали сказати Урсулі щось дійсно важливе. Або невідкладне, як передчасні роди, що почалися в дівчини на ім’я Луїза місяць тому. «Що сталося цього разу?» - думала Урсула, спостерігаючи, як важко, але вперто старий Ніл долає підйом. Старий колега, надійний і вірний друг, хранитель таємниці. Урсула чекає, поки він віддишеться, потім обіймає. Кілька секунд вони дивляться одне на одного, потім Ніл питає:
    - Щось змінилося?
    Урсула не відповідає. Тоді Ніл продовжує:
    - Треба вирішити.
    - Ти знову про генератор? – Урсула стискає кулаки, вона не думає відступати, які б доводи не наводив старий Ніл.
    Він наводить. Він доводить, що енергія потрібна для життєвих потреб. Що зберігання вже не має сенсу. Ніхто раніше так довго не зберігав. А якщо доведеться скористатися, чи ти впевнена, що зробиш все як слід після стількох років? Такий потужний генератор міг би обігрівати і освітлювати дуже велику теплицю… А якщо люди дізнаються, що ми приховали його? Нарешті Ніл помічає, що Урсула не слухає його. Вона вдивляється в сірий туман за його спиною. Тоді наче прокидається і знову переводить погляд на нілове обличчя, його блакитні дитячі очі і сиві брови, що стирчать як у сови. Він і сам схожий на сову, стару, мудру, сувору. Чи таку, що вдає суворість.
    - А що ти думаєш про Джеймса? – несподіване питання Урсули збиває Ніла зі стежки розсудів. Що думати про того, хто згинув серед багатьох інших? Та Урсула веде своє:
    - Джеймс. Я постійно думаю про нього і дійшла висновку, що він передбачав майбутнє. Коли він заснував клініку, одразу спроектував і сховище. Обладнав все так, щоб зберігання тривало хоч і сто років. Все зроблено так, що генератор і комп’ютер працюватимуть самі. Незалежно від нас. Ми могли загинути. Ми мали загинути. А воно – ні. Воно б зберігалося, якби жодної людини не лишилося тут. Ось для чого його зроблено. А тепер скажи, яке ми маємо право його вимикати?
    - Ти вважаєш, що Джеймс міг передбачити виверження вулкану або зіткнення з астероїдом? – старий Ніл вже зрозумів, що знову отримав поразку, але хотів зрозуміти щось ще.
    Замість відповіді Урсула зітхнула і втупила очі у мертвенно-сіру долину, що простяглася по той бік стіни. Посеред каміння стирчав обеліск, який с великими труднощами встановили на могилі Карлоса. Ніл помітив, що зараз погляд Урсули спинився саме на обеліску і це чомусь схвилювало його. Якась непевна думка крутилася поруч, Ніл вже майже вхопив її, як вона знову вислизала. Чи хотіла Урсула створити культ, коли залучала всіх, хто вижив, до спільної праці заради вшанування пам’яті? Безперечно, що саме так вона і вчинила. Але було ще щось, що непокоїло Ніла вже давно.
    - Їх вбила радіація? – запитав він несподівано.
    Урсула спокійно поглянула на нього:
    - Мабуть, що так. Але не тільки. Мені здається, ще якесь випромінювання…- вона замовкла і дивилася тепер кудись убік.
    Ніл відчув, що наступне питання відкриє йому те, про що він не хотів знати. Але він мав запитати. Намагався зібрати думки до купи, але так і не зібрав. Йому завадила блискавка. У мертвому, завжди мовчазному, небі за спиною Урсули спалахнула блискавка. Ніл лишився стояти з розкритим ротом і лише запитально дивився на Урсулу.
    - Спалахи з’явилися два місяці тому, - жіночий голос ніби робив доповідь на науковій конференції. – Спочатку раз на кілька днів, потім кожного дня. Крім того, вони стають яскравішими, з чого можна зробити висновок, що до нас щось наближається.
    - Наближається? – Ніл відчув, як його руки мимо волі затремтіли. Небо знову було сірим, суцільний присмерк стояв нічим не порушений, і натяку на блискавки більше не було.
    Урсула сховала руки в довгі розтягнуті рукави. Ця звичка призвела до того, що ще не стара жінка завжди ніби нахилялася вперед і почала сутулитися. Раптом вона помітила зелену нитку, що звисала з її светра. «Ще цього не вистачало!» - небагато лишилося речей, здатних засмутити Урсулу, та перспектива втрати светра була чи не найгіршою з них. Це був більш, ніж одяг,її мантія, ряса, кольчуга і щит, заміни йому не було, як не існувало заміни Хосе серед живих людей. Урсула Сан-Хуан відчула відчай і була готова вперше за чотирнадцять років заплакати на очах в іншої людини, та не встигла. Ніл сам схопив її за руку і мовчки показав на небо на півночі. Там знову блищало. Цього разу безупинно. Потім додалися звуки, щось тріскотіло і гриміло. І наближалося.
    Нарешті щось схоже на літак прорізало сірий кисіль неба. Чорні загнуті крила, гострий ніс і стовбур диму, що стримів із хвостової частини пронеслися згори вниз. Потвора впала. Удар відчули Ніл з Урсулою, що заклякли на стіни колишнього металургійного комбінату і всі мешканці міста, що ховалися за стіною. Зі стіни було видно, як з черева потвори вистрибують чорні цятки. Вони намагалися віддалитися, тікали від чудовиська, що сходило димом. Цятки віддалялися швидко, але з відстані було видно, яку насправді малою була ці відстань. Нарешті в хвості літака щось вибухнуло, спалахнуло і згасло, лишивши решту апарату цілим. Цятки спинилися, а потім продовжили рух в напрямку міста. Урсула і Ніл почали спускатися. Внизу їх вже чекала юрба. Вирішили, що краще всім заховатися і чекати, а Ніл з Урсулою пішли назустріч чужинцям.
    Чорні шоломи, однострої, чорні важкі черевики. Руки в чорних рукавичках тримали важку зброю, за склом масок не було видно очей. Урсула відчула дірку в своєму чоботі, відчула пронизливий холод в усьому тілі і стисла руку Ніла. Той сопів і кректав, сивий схилений чоловік із хворим серцем. Чорний ватажок стояв навпроти і видавав дивні звуки. Тоді зняв шолом, і виявилося, що то був сміх.
    
    - Тут боятися нічого, - звернувся до своїх зі сміхом. Ті теж почали знімати шоломи. Обличчя обвітрені, суворі, як і належить воїнам, але трохи дивні.
    - Допоможете нам? – спитав чи наказав головний в Урсули. – Багато вас тут?
    - Ні, не багато. А хто ви і звідки? – Урсула ще сильніше стисла пальці Ніла.
    - Ми з війни. Ви тут, я бачу, лишилися осторонь. А війна триває.
    - Як? Чотирнадцять років? – Урсула знала і Ніл вже здогадався, внаслідок чого відбулася катастрофа. Але в те, що війна триває і після неї, повірити було важко.
    - А ви і не знали! – головний знову зареготав. – Приєднаєтеся до нас.
    Урсула вдивлялася в обличчя чужинців. Дивні, а що саме було дивним, вона не розуміла. Вони терпляче чекали, поки вона усвідомить новини.
    - Чому? Чому ви продовжуєте вбивати? Вже залишилося так мало… - Урсула відпустила руку Ніла і тягла вниз рукави. Вона хотіла зрозуміти.
    - Саме тому. - Ватажок провів рукою по стриженому волоссю. – Хто у вас лишився? Так само, як і всюди: самі жінки. Якщо і вцілів який дід, нінащо не здатний. Якщо і зданий, всі його діти будуть братами, а це однаково смерть популяції. Нащо чекати повільної принизливої смерті? Краще зіграти в красиву гру, відбити в інших всі ресурси. Найсильніші підуть останніми.
    Ніл пригладжував своє сиве волосся і мовчки дивився на Урсулу. Вона вхопила нитку, що стирчала з її светра, тягла її а накручувала на палець. Вона переводила погляд з одного обличчя на інше. Жодне не знало бритви і не мало в ній потреби.
    - А ви знаєте, де опинилися? – Урсула наважилася, і Ніл зітхнув, відчувши це.
    - Приблизно в Плейнті, - відповіла одна з чорних жінок.
    - Майже, - відповіла Урсула. – Плейнт, столиця, був недалеко. А це – Лімбос.
    - Знамените місто, - вступила в розмову ще одна з чорних жінок. - Пам’ятаєш, Джил, наша мати їздила лікуватися в Лімбос?
    - А як же. Всі, хто тільки міг нашкребти грошей, їхали до цієї медичної Мекки. Найкращі лікарі ці всього світу тут, кажуть, робили навіть штучних людей. Вирощували клонів.
    Урсула усміхнулася. Дійсно в минулому, в теплі, щасливі часи, яких тільки чудасій не вигадувала преса про життя їхнього міста. Та вони були і не проти такої реклами. Тепер виявилося, що чутки пережили саме місто.
    - Ні, клонів немає і ніколи не було. – Тепер Урсула говорила рішуче. – Маємо дещо інше. Воно існує, щоб припинити війну.
    Жінка на ім’я Джил наблизила до Урсули роздратоване обличчя:
    - Що, таблетка для вічного життя? Кому воно потрібне?
    - Не таблетка. Можливість розмноження.
    - Скільки б не було у вас чоловіків, випромінювання змінило їх. Впевнена, що у вас немає дітей, хоч би і всі чоловіки лишилися, - тепер Джил розмовляла терпляче, знову давала неприємній правді час на усвідомлення.
    - Щодо чоловіків, я це з’ясувала сама, – Урсула стояла прямо, розгорнула плечі і говорила впевнено, як в той час, коли доводилося захищати свої ідеї перед іншими науковцями, здебільшого чоловіками, - але діти у нас є.
    Чорні жінки взяли в коло їх із Нілом, дивилися в їхні обличчя, вимагали відповіді і були готові вбити за брехню або насмішку.
    - Ніле, скажи, - пальці Урсули поволі тягли зелену нитку і вже тримали невеликий клубок.
    - Здається, дехто в нашому місті знав про майбутню війну і підготувався, - Ніл перевів подих і продовжив, - підземне сховище, цілком автономне, лишилося неушкодженим. Маємо зразки рослин і всього живого, що існувало на світі. А також клітини людей.
    Здавалося, що зміст того, що сказав Ніл, не достиг розуму жінок. Тепер вони з Урсулою чекали, поки прибульці перетравлять почуте. В напруженій тиші вибухом пролунав тріск розірваної нитки. Цього звуку злякалася тільки сама Урсула. Вона з подивом розглядала темно-зелений клубок завбільшки як яблуко у власній руці, і пояснювала:
    - Заморожені людські ембріони, людська сперма, дуже багато зразків від донорів усіх рас і націй, що існували. Все зберігається в науково розроблених умовах. Все можна використати.
    - Треба тільки зауважити, - Ніл прокашлявся, - маємо попередити, що це буде експеримент, бо таке тривале зберігання… ще ніхто не перевіряв, чи вдасться…
    - Ніле, - перебила його Урсула, - як ти гадаєш, звідки ті діти, що народжують наші жінки? Невже від тих, скалічених променями, інвалідів?
    Урсула заглянула в блакитні очі старого друга, сповнені дитячого здивування, і вперше за чотирнадцять років широко усміхнулася.
    - Що, не чекав такого, старий? – Джил загиготіла, в жіночому натовпі чулися смішки. Ніл виглядав справді кумедно, він кліпав очима і чухав потилицю. Тоді спохмурів і схопив Урсулу за руку.
    - А твій ритуал? – вигукнув він роздратовано.
    Урсула запитально глянула йому в обличчя.
    - З’явилися чужинці, які здатні вбивати і зруйнувати все, що ми зберегли. А ми маємо їм допомогти! Ми рятуватимемо їх! – Ніл не зважав, що чужинці все це чують, - А ти своїми ритуалами давала надію, ти вбила всім в голови, що це вони з’являться і врятують нас! Навіщо ти це зробила?
    Урсула взяла руку Ніла в свою і вклала до чоловічої долоні свій клубок. Відчула, що м’язи обличчя забули, як усміхатися. Вона стискала руки Ніла і лагідно, як доросла до дитини промовляла до нього:
    - Бо так воно і є, - Ніл дивився в сяючі медові очі, в освітлене усмішкою обличчя в обрамлення рудих кучерів і бачив юну красуню, що вистрибувала з хвиль на гарячий пісок, бігла і сміялася нестримно під градом чоловічих поглядів, - Ніле, мій старий друже, розумний і чесний, ти побачиш, що саме так воно і є.
    

  Время приёма: 10:38 19.01.2019