09:45 09.03.2019
Отпечатан тираж 38-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


10:02 03.02.2019
Поздравляем победителей 48-ого конкурса!
1 Юлес Скела ak003 Таємниця Живени
2 Ліандра ak024 Всі діти світу
3 Нездешний ak002 Подпольщики


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 49 (весна 19) Первый тур

Автор: Маріанна Количество символов: 10931
Конкурс № 48 (зима 19) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ak037 Одержимість


    -Ти не можеш цього зробити!
    Голос, такий невчасний, він заважає, але не може мене зупинити. Все ж трохи затримує і викликає роздратування. Я повинен, я мушу поспішати інакше втрачу щось дуже важливе, щось, що притягує як зорі в безмежному Космосі. Як пояснити? Як розповісти? Це неможливо.
    А крик десь поруч все ще заважає, все ще не дозволяє зробити остаточний крок.
     -Зупинися! Послухай хоч хвилинку!
    Немає хвилинки, немає нічого крім тих декількох кроків, які залишилося зробити. Чому так хочу зупинитися? Невже страх?
    Я не звик робити те, що не зміг би пояснити навіть собі, уявити не міг, що зроблю те, що збираюся зробити зараз, але тепер це чомусь втратило значення. Я боюся зупинитися, щоб не передумати? Навіщо ж тоді.
    Голос нарешті вмовк. Моя супутниця залишилася позаду і вже втратила надію зупинити мене, але все ж її спроби збурили щось на поверхні почуттів. Колись називав її інакше. Просто не хоче втрачати? Розуміє, що почуття згасли? Для неї раптово, для мене ж минула вічність.
    Як шкода, що не можу поділитися ні з ким власним відкриттям, не можу розділити ту бурю, що сильніша за все, що відчував раніше. Хіба знав коли, що таке взагалі можливо? Інші ж відчуття тільки легенькі хвильки у порівнянні з цунамі. Це справді могло б злякати, але не мене.
    Чого ж я чекаю? Пульт керування зовсім поруч, залишилося тільки натиснути декілька клавіш. Все одно я не вже не можу почути як вона стукає і просить впустити. Але знаю про це і руки ніби чекають на опік.
    Ми могли б полетіти разом, я показав би їй те, чого ще не бачив ніхто, але її страх виявився сильнішим. Навіщо ж тоді переслідувала мене до самого космопорту? Не вірила, що наважуся? Думала, що послухаю? Не можу.
    Хтось сказав би, що безумством було б вирушати у політ без команди, але автоматичне керування надійне, та й я дещо вмію і побував у не одній пригоді. Те, що мене чекає не схоже на інші звичні подорожі, та й не маю я права ризикувати ще кимось, окрім себе. Особливо Нею.
    Так, даремно вважає, що стала зовсім байдужою мені, що почуття згасли. Не міг сказати всього навіть Їй, особливо Їй.
    Можливо я й помиляюся і моє зізнання не вплинуло б на наші почуття, але ж не можна ризикувати, тільки не в цьому випадку, адже тоді безстрашний капітан, яким я вважав себе завжди став би зовсім беззахисним.
    Нарешті тремтіння в руках минуло і я здійснюю те, для чого прийшов сюди, на корабель серед ночі, коли тут нікого немає. Системи безпеки давно в моїх руках і ніхто не сподівається, що я викраду корабель, який мав би просто возити космічних туристів найбезпечнішими і найкомфортнішими маршрутами. Я передбачив для нього інші завдання і сподіваюся, що техніка не підведе. Залишився тільки останній натиск і все вдасться зробити непомітно.
    Вона не видасть, я знаю, інакше не ризикував би. Можливо даремно довіряю, але це єдине, що можу зробити для Неї. Зрештою, я все одно буду надто далеко, щоб наздогнали, а повертатися не збираюся.
    Земля віддаляється і я востаннє можу глянути на блакитну кулю, що була мені домом. Туга охоплює і я вперше вирішую, що таки зробив помилку, фатальну помилку, але виправляти її все одно надто пізно, тож краще не піддаватися почуттям, попереду чекає мій приз.
    Нарешті відірвався. Відчуття польоту ніколи ще не було таким п’янким і бажаним, навіть вперше, коли був ще майже дитям.
    Звідки ж така певність, що отримаю саме те, чого так палко очікую і для чого приніс вже стільки жертв? Чому так певен, що ніхто не підкинув мені на очі те коротке повідомлення, що змінило все? А якщо то неправда?
    Краще навіть не уявляти такого, інакше не стримаюся і повернуся. Байдуже, що став щойно справжнім злочинцем і мене чекало б серйозне покарання, адже вже втратив багато, а можу втратити значно більше.
    Та швидкість мого кораблика і відстань, що вже відділяє від Землі якнайкращі ліки від недоречних сумнівів. Я мушу перевірити сам, переконатися, що з того повідомлення правда. Сподіваюся, ніхто не видасть моєї таємниці, у якій не певен ще й сам.
    Чи потрібні мені докази? Чи готовий змінити своє життя повністю? Для цих питань надто пізно, а зміни вже незворотні у будь якому випадку. Не можу сподіватися, що ще знайду своє щастя, чи хоча б спокій, але мушу знати, просто мушу. Хтось сказав би, що це справжнісінька одержимість, можливо й так, значить так мало бути.
    Корабель мовчить холодною пусткою. Невже ніхто не спробував навіть зі мною з’єднатися? Невже так швидко став непотрібним? Згадав, я ж вимкнув усі комунікатори, ніхто не зміг би достукатися, нікого не повинен чути. Хай краще думають, що я просто збожеволів. Хоча, може й справді божеволію.
    Я таки мав когось взяти із собою, все важче витримувати повну самотність і тишу. Не хочу вмикати музику, не маю фільмів, які міг би зараз дивитися. Скільки ще летіти? Здається ще трохи, принаймні хотілося б. Шкода, що не обрав корабель із кріокапсулою, не бачив у цьому потреби. Невже й справді став таким легковажним? Чи нетерплячка засліпила аж настільки?
    Перед очима постала Лія, яку я зрадив і залишив на Землі. І досі ображається? Чи вирішила, що не вартий і того? Якби ж мав хоч якесь зображення, колись їх називали фотографіями. Немає і того клаптику паперу. Що ж у мене залишилося?
    Червоний сигнал небезпеки, щось наближається ззовні, а можливо і сам човник пошкоджено, я ж не перевірив. Моя подорож може закінчитися швидше, ніж мені хотілося б, але зроблю все можливе, щоб продовжити.
    Працювати самому в польоті не надто зручно, раніше сказав би, що й неможливо, але я впорався, правда поломка була несерйозною, цього разу пощастило. А якщо зустрінеться щось більш небезпечне? Тоді й буду вирішувати, та й втрачати нічого. Окрім того, що чекає в кінці подорожі.
    Здається, минуло не так і багато часу, хоча тут час означає дещо інше і протікає інакше ніж на Землі. Чому ж тоді не можу не згадувати постійно друзів, що залишилися там, адже то таки були справжні друзі? Якби тільки знали те, що знаю я і в чому скоро переконаюся остаточно. Невже справді змінився б я для них? Я ж той самісінький. Чи й досі не знаю себе цілком?
    Я мав би готуватися до того, що зустріну там, куди веде мене моя одержимість і чиясь підказка. Друг чи ворог? Уже розповів комусь таємницю? Можливо є й докази? Варто було б відшукати того таємного «помічника», але змусити себе не можу, не хочу бачити його, хочу інакше.
    Здається майже долетів. Але що це? Чому планета оточена такою кількістю кораблів? Тут відбувається бій? Як же сісти непомітно? Я ж не знаю нічого про те місце, куди прилетів так нерозважливо, знаю тільки назву з тієї записки – Астрея. Так називають її там, на Землі ж не відома ця далека планета і це ще більше розповідає про того, хто привів мене сюди. Він також не землянин. Як і я? Досі не можу звикнути до цієї думки.
    Швидко вмикаю маскування, добре, що воно є про всяк випадок, хоч туристам це ні до чого, та й не залітали так далеко.
    Як мене впізнають? Куди рухатися далі? Питання вихором закружляли в голові, доки невидимкою пробираюся через бій. Мене дивом не зачепили, але так довго не триватиме.
    Доведеться орієнтуватися на підказки і на ще дещо, що було разом із запискою, а тепер висить на моїй шиї. Хтось таки знає мене значно краще, ніж я сам. Але треба сідати, саме там, де вказано і сподіватися на диво.
    Нарешті знаходжу пустельний клаптик суші, тут не видно ворожого флоту і можна сісти безпечно, далі якось доберуся, планета не надто велика. Виходжу обережно, в скафандрі і розумію, що він мені не потрібен. Знімаю шлем, дивлюся на руки і помічаю, що вони стали синіми. Ми хамелеони?
    З подивом розглядаю новий для себе пейзаж. Я мав би щось відчути, але не відчуваю нічого крім гіркого відчаю. Розчарування? Ні, його ще немає. Але чому мене залишили на Землі? Чому позбавили свого? Я ж міг ніколи так і не дізнатися. А якщо той, хто підказав – родич?
    Його спитати я вже не зможу, як і не дізнаюся чим він ризикував, коли викликав мене сюди. Можливо це пастка, адже інакше не пояснити чому саме зараз і хто мене зустріне. Мені залишається тільки йти, маскуватися і сподіватися на відчуття. Інтуїція підкаже, якщо немає більше нічого.
    Маленький всюдихід легко і непомітно долає пустелю, шкода залишати корабель, але доведеться. Все одно не відомо, чи зможу повернутися, швидше за все не зможу, та я знав це й раніше, та все ж сподівався на диво. Скільки ж див має трапитися, доки ліміт буде вичерпано?
    Тепер варто бути обережним, наскільки це можливо у таких умовах. Та ми ж хамелеони, якось пристосуюся. Я знаю хоча б місто, де треба шукати і це вже дає надію, що таки знайду.
    Нарешті пустеля закінчується і потрібне місто уже на овиді. Але ж містом це назвати важкувато. Скрізь руїни і уламки, дим і полум’я.
    То це сюди я так прагнув? Тут маю шукати відповіді на запитання, які й не ставив собі раніше? Яким спокійним і безтурботним здалося колишнє життя. Але це моє місто і моя планета. Я повинен бути саме тут, певен цього.
    А в місті триває бій. Я вже встиг роздобути потрібний одяг і не надто виділяюся серед інших вояків. Навіть зброю прихопив, достатньо було однієї ночі і навичок, якими володів колись.
    Ближчих контактів уникав, щоб не видавати у собі чужинця, та мене, схоже, таки помітили. Боєць, дивовижно схожий на мене з оновленою зовнішністю, показав мені знак мовчати і потягнув за собою у сховок.
     -Як ти тут опинився?
    Ошелешив запитанням. Мови я раніше не чув, але зрозумів кожне слово.
     -Мені передали повідомлення.
    Вирішив бути поки лаконічним і чекати, що буде далі.
     -Я впізнав твій кулон, родинний. Ти мій брат.
    Відкриття ошелешило. Отак одразу! І все ж відчув, що це правда. Брат незграбно обійняв мене і я нарешті відчув себе справді вдома.
     -Але що у вас відбувається? Хто передав мені повідомлення і чому саме зараз? Чи є ще у мене родичі?
    Я засипав брата запитаннями і зрозумів, що розмова буде довгою.
    Те, що він розповів змусило засмутитися. Мало хто знав, що тягне на маленьку Астрею натовпи нападників, які наче одержимі штурмували міста. Можливо секрет перевтілення, чи надра, але тихо тут майже не бувало і міста ледь встигали відновлювати. Звісно, втрачати свій дім не хотів ніхто. Та народився хлопчик, про якого було сказано, що доки він живий, Астрею не здолають, саме тому для захисту й було обрано Землю.
     Але я вже не дитя і можу бути корисним тут!
    Я готовий був у бій хоч зараз, але брат зупинив.
     - Тут війна ведеться зовсім інакше, ніж ти будь коли бачив чи чув, ніхто не буде ризикувати, адже ти не готовий.
     Але ж часу немає, дай мені шанс і хоча б якесь просте завдання.
    Я ж якось таки добрався аж сюди неушкодженим, зможу хоч чимось пригодитися. Тож чітко виконував інструкції, коли вирушив на перше завдання.
    Обстріли не припинялися і вибухи гриміли довкола. Раптом пролунало десь зовсім поруч і я відключився.
    Отямився я на ліжку Де це? Наді мною попискували медичні прилади і трохи паморочилося в голові. Спробував піднятися.
     -Що зі мною?
     -Не треба розмовляти, Ви ще надто слабкий.
    Переді мною стояла звичайна земна медсестра.

  Время приёма: 13:29 17.01.2019