Я був тоді закоханий, закоханий до нестями. Помилявся той, хто через глузливу посмішку вважав мене байдужим та холоднокровним. Якби зазирнув він до самої душі, відразу дізнався б, як вирує розплавлена мідь. Глибокі почуття часто приховані саме тому, що глибокі. В моєму коханні все було – і дивне, і чудесне, і дике. Я погоджувався бути незрозумілим, проте кумедним – ніколи. Кохання моє – палке, жагуче – спалювало все на шляху й, хоч на мить, але і холодне море перетворювало на кипучий казан.
Так я любив мою Кароліну. Те, що вона одружена, підвищувало ціну, дражнило, плекало надію. Я розкрив перед нею серце, і відчув, що вона теж закохана в мене над світ! Коли я вперше торкнувся її руки, душа моя зникла в цьому дотику! Здавалося, що я перетворився на блискавку. Таким швидким, таким невагомим, палким було це почуття. Але недовго тривало блаженство. Кароліна була така само сувора, як і чарівна. Вона любила мене, як ніхто доти й, певен, ніхто не любитиме надалі. Ніжно, шалено… і безгрішно. Вона поклалася на мою великодушність, і безчесно було зрадити цю довіру.
Не про це я мріяв, але, згнітивши серце, дав зарік уникати зустрічі з нею. І ось уже три тижні, як не бачив я Кароліни. Напередодні Святок наш полк рушив у похід, і мені вистачило твердості піти не простившись. Щоправда – більше, ніж скромність, мене утримував острах видати себе в присутності інших. Аби заслужити повагу Кароліни, слід було відмовитися від кохання. В передодень Різдва ми зробили третій перехід і розташувалися на днювання. Марно товариші звали мене на прощальний вечір, я стояв на своєму міцно. Сам душею, в курній хаті, лежав я з важкою журбою на серці.
І раптом двері відчинилися, і на порозі в хмарі морозного диму з’явився вістовий від нашого полковника. В руках його була цидулка із запрошенням на бал до магнатів Любомирських, що їх маєток у Старосіллі. Полковник наказав прибути неодмінно – бо відбудеться бенкет на славу. І ніби мимохідь сповіщав, що буде й Кароліна. Я спалахнув... Ноги тремтіли, кипіло серце. Довго тупотів я хатою, немов у пропасниці. Їхати чи ні? Ще раз бачити Кароліну, дихати з нею одним повітрям, чути її голос… І мовити останнє прости! Хто б устояв проти таких спокус? Час був о другій годині пополудні. Я кинувся в обшивні й крикнув:
– Катай! – і ми поскакали утриконь.
Щасно проїхали десять верст і дісталися села, за яким слід було звернути з великого шляху. Засутеніло, проте ж вулиця кипіла народом. Хлопці в оксамитових капелюхах, у вовках та линтварях, ходили важливо, узявшись за паса. Дівчата в заячих кожушанках, критих яскравою китайкою, в барвистих хустках, водили таночки. Чулися святкові пісні, вогні миготіли у вікнах, і скіпки палали біля брам.
Вибравшись із натовпу, вістовий піднявся на весь зріст у санях. Як справжній візник, заклав праву рукавицю під ліву пахву, повів рукою над трійкою, гаркнув:
– Вйо! – і коні звилися як вихор!
Дух займався від швидкої скачки. Як верткий човник на хвилях, плигали, валялися і стрибали навсібіч сани. Вістовий, упершись у барок ногою та пересмикуючи віжки, довго боровся із запальною силою коней. Але вудила тільки під’юджували їх лють. Вони мотали головами, роздували димні ніздрі й мчали вперед, завиваючи хуртовину над саньми. Це мені тодішньому настільки пасувало, що я іншого й не бажав. Хотілося мчати, як думка, на шаленій трійці, та у вихорі польоту позабути себе.
Мрія вже переносила мене на бал. Боже, як я злякаю та обрадую Кароліну. Ось мене сварять, а ось уже пестять… Вже складена мирова, і я несуся з Кароліною в танці... І свист повітря здавався мені музикою, а мерехтливі огорожі, дерева – натовпами гостей у шаленому вальсі...
Голос вістового, який прохав про допомогу, повернув мене на землю. Схопивши віжки, я так скрутив голову корінній, що, впершись, вона мало не вискочила з хомута. Топчучи та пирхаючи, зупинилися, нарешті, змучені бігуни. Опала хмара паморозі, а вітерець розніс пар, що клубочився над кіньми.
– Де ми?
Вістовий перетягував порваний черезсіделок, уладнував збрую. Він розгублено озирнувся:
– Дай бог пам’яті! Ми давно з’їхали з великого шляху, щоб угріти гнідих по перевію. Я щось не визнаю це місце. Адже це не Байбузи, не Білозір’я.
Я теж не просунувся в топографічних здогадах і відправив вістового шукати путі.
– Кепська справа! – відповів він, повернувшись. – У добру годину мовити, в худу помовчати, але ми, либонь, забралися до Чорного озера!
– На краще! Коли є прикмета, повернутися – невелика справа. Знай собі поганяй по конях і по голоблях!
– Та де ж краще! Ця прикмета заведе казна–куди. Я ж із місцевих. Тут мій дядько бачив мавку. Сидить на суку та погойдується, а сама волосся чеше. Косиця така, що ляк! А собою гарненька, диво, та й годі. І вся нагая, як моя долоня.
– Що ж, поцілував він красуню?
– Не жартуйте так, пане поручику. Цур мене! Вона ж і зараз підслуховує. Таку пам’ятку задасть, що до нових віників не забудеш. Дядько з переляку не те щоб амінь зробити чи зацурати, навіть йойкнути не встиг. Побачила його, зареготала, вдарила в долоні, та й бовть у воду. Він через зурочення проблукав увесь день околясом, а як додому повернувся – ще тиждень мукав по-звіриному. Ще й кум Тимофій зустрів тут перевертня. Скинувся той свинею, і знай кидається під ноги! Добре, що кум і сам на чортовинні добре знається. То як поїхав на тій свині чехардою, та вхопив за вуха, вона й пішла його носити, а сама верещить благим матом. До самих півнів тягала, вже на світанку знайшли його під з’їздом у косого Гната – того, що дочка кривувата. Та ще було…
– Побережи ті байки до іншого разу, – я досить грубо обірвав його, – у мене, далебі, геть немає бажання лякатися. Щось не хочеться ночувати з карасями під крижаною ковдрою, чи щоб та мавка залоскотала до смерті. То давай мерщій шукати дорогу.
Ми брели цілиною, в снігових наметах вище коліна. На біду нашу небо заволокло пеленою, крізь яку тихо сіялися дрібнісінькі крижані голки. Без місяця важко було сказати, де схід і де захід. Оманливий відблиск між перелісками заманював нас то праворуч, то ліворуч... Ось, бачиться, дорога... Доходиш – а це схил яру чи тінь дерева. Одні пташині та заячі сліди плелися таємничими візерунками. Сумно звучав на дузі дзвіночок. Коні ступали, повісивши голови. Марновірний мій супутник, блідий мов полотно, бурмотів молитви та казав, що нас обійшов лісовик, що треба вивернути хутро шерстю назовні й надіти навиворіт усе до хреста. Я тонув у снігу, проклинав усе і вся, скаженів із пересердя… Час витікав, і кінця не було проклятому полю.
Треба було опинитися в моєму становищі, бути закоханим і поспішати на бал, аби уявити мій гнів. Це було б смішно, якби не було так страшно. Проте досада не вивела нас на старий шлях і не проторувала новий. Образ Кароліни, який танцював переді мною, та ревнощі анітрохи не допомагали в пошуках путі. У важкому ведмежому кожусі йшов я не інакше, як нарозхрист. Вітерець пронизував наскрізь, на крижаний бісер перетворюючи краплі поту. Ноги в легких танцювальних чоботях промокли й застигли по коліна. Тут краще піклуватися вже не про бал, а про життя, аби не скінчилося воно в чистому полі.
Ми марно дочувалися – ніде ні рятівного вогника, ні голосу людського, ні навіть польоту птиці чи шелестіння звіра. Тільки храп коней, бій копит від нетерпіння та брязкання дзвіночка ламали тишу. Похмуро стояли самотні ялини, мов то мерці, закутані в снігові савани, простирають до нас заледенілі руки. Кущі в пелехах інею сплітали на блідій поверхні тіні, приймали мрійливі чи страховинні образи. І ніщо не мало сліду людського. Тільки тиша та пустеля навхрест! Одяг вістового був за військовим статутом, тому холоднеча його пронизувала не на жарт.
Він сумно сказав:
– Знати, прошпетився перед богом, що покараний такою смертю. Помреш, як татарин, без сповіді! Важко розлучатися з білим світлом, тільки роздувши піну з медової чаші. Та ще й не так образливо, якби в пост, а тут на святах. Отож наплачуться дружина та стара мати!
Я був зворушений. Дорого б дав, щоб так само привабливо, мило було мені життя, щоб вірував гаряче я в любов і вірність. Аби не піддатися сну, ми знову пустилися в дорогу – навмання, зберігаючи рухом теплоту. Так ішли ми ще з півгодини, аж раптом вістовий скрикнув із радістю:
– Ось він, дивіться!
– Хто? – запитав я, стрибаючи по глибокому снігу.
Той упав на коліна, із захопленням щось розглядаючи. Це був слід кінський. Я впевнений, що жоден бідняк так не зрадів би лантуху з золотом, як мій супутник цій вірній ознаці життя. Справді, скоро ми дісталися дороги. Коні радісно нагострили вуха й заіржали. Ми полетіли світ за очі.
За чверть години показалася слобода. Вістовий добре знав її, тому привіз просто до хати старости. Впевненість повернула бадьорість і сили, і він не увійшов до сіней, допоки не відтер снігом руки, щоки, та не виводив коней. У мене заходилися від морозу тільки ноги, я витер їх у сінях до жару сукнинкою та за п’ять хвилин уже сидів під святими, за накритим столом. Господар був привітний, веселий, частував і припрохував залюбки. Замість балу я потрапив на сільські вечорниці.
Спершу всі встали. Але, віддавши мені чинний уклін, усілися знову. На молодих жінках були намітки з тонкого серпанку, прикрашені намистами з коралу та бурштину. Дівчата сиділи у вишитих стрічках, у пишних вінках. Шовкові смужки, заткані різнокольоровими квітами, у великій кількості спускалися в них на коси. Всі мостилися по лавках дуже тісно, щоб не дати між собою місця лукавому – духу, ясна річ, а не людині, бо багато хлопців спромоглися втертися між ними. Молодці в білих вишиваних сорочках, підперезаних широкими рушниками та у вовняних штанах, що заправлені в халявки чобіт, зібравшись купками, посміхалися, клацали горішки, а один із них, зсунувши шапку набакир, щось награвав собі на кобзі. Сивобородий батько господаря, що він лежав на печі, обернувся до нас обличчям і, хитаючи головою, дивився на ігри молоді. З полика визирали дитячі головки.
Ворожіння пішло своєю чередою. Півень був пущений у коло, уздовж якого насипано купки вівса чи ячменю з заритими кільцями. Клюнувши одну з них, півень сповіщав неминуче весілля. Нарешті накрили тарелем чашу з нашептаним хлібом і кільцями дівчат, і всі взялися за ворожильні пісні. Я сумно слухав ці звучні наспіви, якім вторили гримучі жеребки в чаші.
«Летить сокіл із вулиці,
Голубонька з іншої,
Злетілися, цілувалися,
Сизими крильми обіймалися.
Стоять сани споряджені
І порожниною покриті,
Тільки сісти в сани, та поїхати».
І неодмінно все закінчувалося словами:
«Так кому ми заспівали, тому добро;
Кому вийметься, тому збудеться,
Тому збудеться, не минеться».
Кожному обіцяли вони добро та славу, але серце моє було далеко, і я сам би полетів услід. Я став підмовляти хлопців звезти мене до Любомирських. До їх честі й моєї досади, ніяка плата не виманила їх від забав сердечних. Ті говорили, що конячки погані або змучені. В іншого не було санок, у третього підкови без шипів, ще в одного болить рука. Господар запевняв, що послав би синів, але ті з парою добрих коней ушилися в Черкаси на ярмарок, ще на Миколу зимового, та поки не повернулися:
– Чарки часті, голова одна, і зараз, вірно, вже святкують Різдво.
– Та ще така справа, – примовив один балакун, – тепер ніч, а діло-бо святочне. Вже на що в нас дівчата хоробрий народ. Як поворожити про судженого – то не страшно й збігати за клуні. Чи в полі послухати святковий весільний дзвін – теж залюбки! Ще в стару лазню, аби домовик волохатою лапою погладив дупцю на багатство. То сьогодні й вони підібгали хвоста. Бо Щедрий вечір – дідьку косовиця!
– Годі-бо, Марку, страхи розповідати! – штовхнула його в бік сусідка.
– Чого ж годі? – образився Марко. – Спитайся в Орисі про чортів весільний поїзд, що вона вчора бачила, дивлячись за стодолою у дзеркало на місяць. Їдуть, свистять, трублять… Каже, одне бісеня перекинулося на драбівського старосту та знай, чіпляється що той реп’ях – сідай та сідай у сани. Виманює з кола. Добре, що в Орисі розум мало не з косу, відбалакалася.
– Ба ні, пане, – примовив інший, – зараз хоч і срібла насип, а навряд чи хто візьметься звезти тебе! Кругом озера колесити верст зо двадцять буде, а навпростець – щілин і ополонок тьма–тьмуща. Ось пожартує лукавий, та й підеш кишенями раків ловити.
– І то правда, – додав третій. – Чортам незабаром заговини, то пазурами один в одного видобуток рвуть.
– Буде брехати! – Заперечив балакун. – Знайшов заговини. Чорний янгол, або, так би мовити, Ефіоп, завжди в кожного за лівим плечем стоїть та не блимаючи сторожить, аби наштовхнути на гріх. Хіба не чули, що було на минулих святках?
– А що таке? – посміхнувся староста. – Марку, розкажи, будь ласка. Тільки не вмори зі страхіття.
Оповідач озирнувся на двері, вікна, на лиця слухачів, крякнув і почав:
– Справа була, як у нас, на посиденьках. Хлопці вирядилися в личини, та такі мармизи, що вдень дивитися за грубку сховаєшся, не те щоб уночі танцювати з ними. Кожухи навиворіт, носи закарлючені, роги криві, а в зубах по вугіллю, так і зяють. Ось розігралися вони, немов ластівки перед погодою, і одному хлопцеві лукавий, знати, шепнув на вухо – вкради з небіжчика, що в каплиці лежить, саван та вінець, завернись у них, набілися вапном, та й приходь як мрець на посиденьки.
На худе ми не ліниві. Швидше, ніж згадав, в каплицю злітав, та звідки, скажіть на милість, наснага взялася! Мало не до смерті всіх перелякав – старий за малого ховається... Проте ж не витримав та власним голосом розреготався, а тоді став хреститися і божитися, що живий. Тут уже пішов сміх дужче колишнього страху. Галу та балу, теревені–вені, вже й північ надворі, пора назад нести гробові обновки. Кличе – а не догукається нікого в товариші. Як вилетів увесь хміль із голови, опустилися й крила соколині. Самому йти страх долає, а приятелі відмагаються. Небіжчик той був чаклун, тому ніхто не хотів, аби чорти згорнули голову на потилицю, власні сліди рахувати. Сам, мовляв, брав саван, тобі й віддавати, а нам що за радість – ти кислиці поїв, а в нас оскома? Аж раптом, чують, ніби хтось іде по скрипучому снігу... Іде до вікна. Тук, тук...
– З нами хресна сила! – охнула господиня, повернувши до вікна перелякане обличчя. – Ось-ось, страшний хтось дивиться!
Дівчата з вереском притиснулися одна до одної, хлопці кинулися до вікон... справді, за морозним склом ніби промайнуло якесь обличчя. Проте раму розчинили, й на вулиці нікого не знайшлося. Туман, вриваючись до теплої хати, ходив коромислом. Всі потроху заспокоїлися.
– Примрілося, – сказав оповідач, сам блідий від переляку. – Так от, дослухайте билицю, недовго вже лишилося. Люди в хаті осміліли та запитали: «Хто стукає?» Прибулець відповідає: «Мрець прийшов за саваном». Почувши це, хлопець зняв гробову пелену та вінець і викинув за віконце. «Не приймаю! – гримає чаклун. – Нехай де взяв, там і віддасть». І саван знову опинився в хаті. «Ти глузував, кликав мене на посиденьки, – крижаним голосом каже мрець, – так ось я тут! Вшановуй же гостя і проводжай додому, до останнього твого й мого дому». Всі, тремтячи, молилися святим, а бідолаха той винуватий ні живий, ні мертвий сидів, чекаючи на злу погибель. Мрець, між тим, ходив колами, страшно бурмочучи: «Віддайте мені його, або буде всім непереливки!» Сунувся до віконця, але, на щастя, лутки святою водою окроплені, то його ніби вогнем сипнуло – заскиглив та позадкував. Ось грянув він у браму, й дубовий засув, як сіль, розсипався. Почав сходити з’їздом... Тяжко скрипіли колоди під ногою перевертня. Собака з вереском заліз у сінях під корито, і всі почули, як рука мертвого впала на клямку. Даремно читали назустріч молитву від мари, від призору, нічого не пробирало. Двері зі стогоном повернулися на п’ятах, і мрець – шусть у хату!
На цих словах двері нашої хати, точно, відчинилися, і не можна описати, в якому жаху гості схопилися з лавок і стовпилися під образами. В дверях клубочився морозний пар, а здавалося, що це пекельний сірчаний дим. Усі очікували, принаймні, остова, закутаного в саван, якщо не самого нечистого з рогами…
Нарешті пар розступився, і в хату ввійшов ставний чоловік у розстібнутому кожусі, під яким був оксамитний камзол. Такі само шаровари спускалися на лакові чоботи. Барвиста перська хустка два рази обвивала шию, а в руках гість тримав боброву шапку з козирком. Одним словом, городянин – управитель чи торговець. Він привітно вклонився всій бесіді, хоч і не перехрестився перед іконами. Обличчя його було блідо мов полотно, і чорні згаслі очі стояли нерухомо.
– Бог помагай! – він поклонився. – Прошу бесіду для мене не маніритися, і тебе, господарю, про мене не піклуватися. Я загорнув у слободу на хвилинку, погодувати винохода на роздоріжжі. Дільце в мене є поблизу.
Побачивши мене в мундирі, розкланявся розв’язно й запитав, чи не може послужити? Відтак підсів ближче:
– Бачу, пане, ви милуєтеся невинністю і веселістю простаків, та порівнюєте нудьгу міських балів із селянськими посиденьками? Далебі, це марно. Невинності нині в заводі немає. А щодо веселості, то що ж, оживлю її вам для розваги. Штоф солодкої горілки хлопцям, дюжину пряників молодицям і три аршини тасьми дівчатам – ось він, рай. Та чи надовго?
Він вийшов і, повернувшись, приніс усе, про що казав, із санок. Як людина звична, підсів у гурток, і сільським наріччям, із різними примовками, пригощав пряниковими півниками, роздаровував стрічки, ґудзики, сережки зі склом та інші дрібнички, наливав хлопцям горілку і навіть умовив деяких молодиць сьорбнути солодкої наливки. Бесіда зашуміла як вулик, очі засяяли в молодців, необережні слова зривалися з вуст. До всього ще підійшов до світця, став лагодити лучину – та й загасив, ніби ненароком.
Довго порався він у темряві, роздмухував вогонь, і звуки нескромних поцілунків лунали звідусіль. Коли знову спалахнула лучина, всі вже скромно сиділи по місцях. Але хміль ударив – почали сперечатися. Дівчата із заздрістю дивилися на подружниць, які отримали кращі подарунки. Хлопці, в нападі гніву, дорікали люб’язних, що занадто ласкаво обійшлися з незнайомцем. Чоловіки погрожували своїм половинам. Навіть дітлахи побилися за горіхи. Гість усміхався і з задоволенням дивився на наслідки своїх проказ.
– Ось люди! – сказав він тихо... але в цих словах було забагато. Незнайомець вийняв годинника: – Вже десята. Запитаю дещо, не дивуйтеся. Чи є в серці вашому молоде завзяття?
Я посміхнувся, глянувши на нього. Таке питання мене дуже здивувало.
– Якби хто не просто так, а зі злості поставив це питання, він виніс би відповідь на своїх боках.
– Не маю підстав не йняти віри, що пан офіцер і на дюжину ворогів піде, не закачав рукава. Така вдача не диво. Але зараз мова не про людей, шановний пане. Хотілося б знати, чи не злякаєтеся ви чаклунів і бісовщини?
Смішно було переконувати його в моїй невірі.
– Чортів я боюся ще менше, ніж людей! Не те що побачити, а схопити за ніс готовий, якби хто викликав його хоч із тій рукомиї…
– То що ж, – незнайомець зашепотів над самим вухом. – Не відмовте, будь ласка, прогулятися зі мною. Побачимо все, що трапиться з нами, наперед. Тільки, цур, не лякатися! На це ворожіння треба серце – трійчатку. Що ж, наказ чи відказ?
Я хотів було відповісти, що він дурень чи хвалько, і позаяк не хочу робити дурницю. Але його глузливий погляд ніби говорив: Ти, друже, хочеш прикрити розважністю полохливість!
– Піду!.. – відповів я сухо. – Мені давно хочеться розкусити, як горіх, майбутню долю і познайомитися коротше з лукавим. Якою ж ворожбою ми викличемо його з пекла? Втім, іду я тільки для розваги. В мене досить розуму, аби помітити обман, і надто твереза голова та тверде серце, щоб йому піддатися.
– Тепер він нишпорить землею, тому дуже близько до нас. Ми заклянемо нечистого на воловій шкурі. Але начувайтеся! Якщо змушувати його щось робити за нашим велінням, не зробив би він все за своїм хотінням!
– Йдемо просто зараз! – я оперізував шаблю та взув просушені чоботи. – Видно, доля сьогодні микатися кіньми та чортами. Подивимося, хто з них перший довезе до мети, – і з цими словами наказав вістовому чекати й переступив за поріг.
Ми швидким кроком шли вулицею, і жоден собака не загавкав, і навіть зустрічні прожогом кидалися в підворіття і з гарчанням визирали звідти. Затрималися біля шинку. Мій незнайомець зайшов усередину, але незабаром повернувся зі свіжою шкурою – чорною як смоль, без жодної позначки. Під пахвою він ніс червоного півня, три ножа виблискували за пасом, а з-за пазухи виглядала головка півквартівки, за його словами, якогось зілля, зібраного на Іванову ніч.
Версти за півтори слобода зникла за пагорбом, і ми попрямували до цвинтаря. Молодий місяць протік уже півнеба. Стара рублена церква виникла серед зваленої огорожі, тінь її тягнулася вдалину, немов шлях за світ могильний. Ряди хрестів схилялися над пагорбами, й кілька ялин зі скрипом качали чорні гілки.
– Тут! – незнайомець кинув шкуру щетиною поверх.
Він змінився. Замість смертної блідості виступив жаркий рум’янець. Замість колишньої балакучості з’явилася важлива таємничість.
– Тут! – повторив він. – Це місце, де в різний час поховані три чаклуни. Востаннє нагадую, пане офіцере – ще не пізно повернутися. А вже якщо погодьтеся, то не озирайтеся, що б не здавалося, як би не звали. І не творіть хреста, не читайте молитви... Чи немає ладанки на коміру?
– Аякже, є. Ось образок і хрестик, батьківське благословення.
– Зніміть і повісьте хоч на цій могилці. Ваша хоробрість тепер вам оборона.
Я послухався майже знехотя. Дивна річ – здалося, що залишився сам–один, без зброї та захисту. Тим часом ворожбит мій прошепотів щось невиразне і почав обводити коло біля шкури. Накресливши ножем доріжку, окропив вологою зі склянки. Тоді, щоб не крикнув, задушив півня, відрубав йому голову і полив його кров’ю втретє зачароване коло. Дивлячись на це, я запитав:
– Далі варитимемо в казані чорну кішку?
– Зась! – він встромив трикутником ножі. – Чорну кішку варять для привороту. Штука в тому, щоб обрати з кісточок єдину. І якщо зачепити їй ту красуню, на яку задумав, вона через тебе рішиться розуму.
– Дорого б у Варшаві заплатили за ту кісточку. І розум, і люб’язність, і краса спустили б перед нею прапори.
– Можна ту саму силу дістати Івановим днем. Посадити жабу в дірявий козубець, наговорити й кинути в мурашник. Там вона людським голосом закричить. А вранці, як буде з’їдена, залишиться в козубцю тільки гачок – приворот на серця, та дужка – торкнися їй, коли хтось набридне, і все кохання зніме, як рукавицю, геть.
– Ну, що до забуття, тут не потрібно чар, – розсміявся я.
– Пора! – сказав ворожбит. – Дивіться-но, коли мила душа, не озирайтеся. Милуйтеся на місяць і чекайте, що збудеться.
Загорнувшись у ведмежий кожух, я влаштувався на воловій шкурі, давши волю незнайомцю чародіяти скільки завгодно. І звідки впевненість у цій людині? Він ясно бачив, що я не легковірний, і якщо надумає морочити голову, я легко розкрию обман. Та й яка йому вигода? Пограбувати? Хай ризикне!
Втім, трапляється, що потаємні сили єства підкоряються людям самим неосвіченим. Мені стало соромно самого себе, що запало зернятко сумніву. Щоб відволіктися від світу духів, які, може статися, оточують нас незримо й діють непомітно, я припав очима до місяця. І відразу образ Кароліни пронісся переді мною. Душа моя запалала від цієї іскри. І навіщо ми не живемо в добу чародійства, чому ціною крові, ціною душі не можемо купити на час всевладдя. Ти була б моя, Кароліно. Моя!..
Тим часом ворожбит, упавши на коліна, вимовляв якісь чарівні примови. Але голос поволі вщухав. Він уже нарікав подібно струмку, що котиться під сніговою брилою.
– Іде! – вигукнув раптом і пав ниць.
Віддаля пролунав шум, ніби вихор гнав настом заметіль. Далі – кінський тупіт чи ніби вдари молота по каменю. Заклинач замовк, шум поступово зростав. Я повернувся в той бік. Мимоволі зайнявся дух і шкурою пройшов мороз.
Коні зупинилися просто біля мене. Я не вірив очам – у санях сидів і правив трійкою мій ворожбит! Я не витерпів і озирнувся. Півквартівка порожня – і шкура теж порожня. Тим часом, злі очі проникали морозом серце, і він із радістю спостерігав мою замішку, справляв перемогу, захопивши, як дитину, зненацька.
– Як же так... – тільки й знайшовся я спитати.
– Думки варті слів, пане офіцере. Варто тільки про мене подумати, і я мов лист перед травою. То що, їдемо на бал чи ще ворожитимемо? Від старости я дізнався, що сільські неуки відмовилися вас везти, тому радий услужити. Я і сам хотів тихцем побачитися з однією красунею. Мій винохід, можу похвалитися, бігає що той чорт од ладану, а тут озером лишень вісім верст!
Від такої пропозиції грішно відмовлятися. Приїхати до Кароліни хоч опівночі, хоч на мить…
– Я віддам тобі всі готівкові гроші! – крикнув і стрибнув у сани.
– Побережіть для себе, – відповів незнайомець.
Віжки натягнулися, винохід полетів крижаним озером. Тільки звучали підрізи, тільки свистіло повітря, роздерте швидкою однохіддю. В мене займався дух і завмирало серце, коли санки стрибали через розколини, коли вилися та кружляли закраїнами ополонок.
– На балі буде зірка місцевих красунь, пані Кароліна, – крізь гудіння вітру гукнув незнайомець.
– Мені байдуже, – відповідав я холоднокровно.
– Йо? – він глянув глузливо й пильно. – А я б прозаставляв боброву шапку з головою на додачу, що ви їдете саме для неї. Насправді, давно пора осушити поцілунками сльози, як три тижні тому, о п’ятій годині пообіддя, коли ви стояли перед нею на колінах!
Я був і вражений, і роздратований його словами. Нікому й ніколи не відкривав я свою таємницю. І раптом річ, яка відбувалася між двома, річ ця стала відома цьому дурисвіту!
– Біс ти чи людина?! – я з люттю схопив незнайомця за комір. – Я змушу тебе розповісти, від кого навчився цьому наклепу, змушу вік мовчати про те, що знаєш.
Мій гнів не мав межі. Я був сильний і був розсерджений, і підняв його з місця. Але він відірвав мою руку, як маківку реп’яха, і відштовхнув мене, мов дитину.
– Ви програєте зі мною в цю гру, – сказав він спокійно, але рішуче. – Загрози для мене монета, якої я не знаю ціни. Та й до чого вони? Рипучі двері змушують мовчати не молотом, а маслом. Ми вже біля брами маєтку Любомирських. Пам’ятайте – незважаючи на недовіру, я чекаю на вас за рогом і… бажаю щастя!
Я не встиг схаменутися, як санки ковзнули до під’їзду й незнайомець, висадивши мене, щезнув із очей.
Сільський бал, як то кажуть, був у розпалі. Допитливі знайомі обліпили мене, і полилися питання. Розповідаю коротко свої пригоди, вибачаюся перед господарями, прикладаюся до рукавичок поважних бабусь, потискаю руки друзям, кидаю мимохідь утішні слівця дамам і швидко пробігаю кімнату за кімнатою, шукаючи Кароліни.
Я знайшов її далеко від натовпу, самотню, бліду, з пониклою головою. Вона побачила мене і радісно скрикнула. Вгамувавши неспокій, я сів поруч. Прямо і відверто прохав пробачення за те, що не витримав іспиту. Проте розлучаюся навік і мрію востаннє зігріти її поглядом душу.
– Я мала б дорікати тобі, але настільки щаслива бачити, що готова дякувати за невиконану обіцянку. Втішаюся тим, що й ти зазнаєш слабкості.
Не пам’ятаю, що я говорив і чув, але був щасливий! Коли помчали ми в шаленому вальсі, її локони торкалися моїх губ. Я вдихав полум’я дихання, я бачив... Ні, я нічого не бачив. Підлога зникала під ногами. Здавалося, що лечу, лечу повітрям із солодким завмиранням серця! Вперше забув я пристойності й самого себе. Здавалося, що нас лишень двоє у всесвіті. Я разом був щасливий і нещасний.
Проте мов чогось бракувало... Я благав Кароліну скріпити поцілунком вічну розлуку. І я похитнув її твердість! Відтак я помітив її чоловіка, що, притулившись до стіни, ревниво підраховував мої погляди, ретельно нотував наші розмови. Це була низької душі людина.
Довга галерея поєднувала дім із невеликим літнім театром. У ньому й мало відбутися побачення. Я блукав порожньою залою, між перекинутих стільців. Місячне світло малювало на стінах ворушкі квіти й дерева. Вдарило другу годину після півночі. Я тремтів, як у лихоманці. Кожен скрип кидав у жар і холод. Нарешті, відчинилися двері, увійшла Кароліна. Ще крок, і ми кинулися в обійми.
– Забудь, – сказала Кароліна, перериваючи довгий поцілунок розлуки. – Забудь, що я існую, що любила і люблю тебе!
– Тебе забути! – в розпачі вигукнув я.
– Вибач, – знову вимовила вона твердо. – Для тебе я забула обов’язок, пожертвувала родинним спокоєм, бачу глузливі погляди подруг і погрози чоловіка. Невже ти зовсім хочеш позбавити мене доброго імені?
– Пізно! – промовив голос у дверях.
Я кинувся назустріч, і рука моя вперлася в його груди. Це був мій незнайомець!
– Біжіть! – наказав він. – Вас уже шукають. А ви, пані, багато шуму наробили необережністю! Ваш чоловік біснується від ревнощів і незабаром буде тут.
– Він мене вб’є!
– Ну, вбити не вб’є, шановна пані, а приб’є, мабуть, із нього станеться. А ще оголосить на весь світ, в тому можна не сумніватися. Всі помітили, що ви разом зникли. Дізнавшись про це, я кинувся попередити.
– Що ж робити?!
Голос Кароліни пронизав душу, і я зважився:
– Жереб кинутий! На чужині знайдемо притулок від забобонів, а зразкове життя спокутує злочин. Кароліно! Час їхати...
– Мої сани під заднім ґанком, – незнайомець замкнув двері, вхопив нас обох за руки й потягнув за собою, коли вже гучні кроки зазвучали коридором.
Вузенькою драбинкою ми побігли через сцену вниз, до невеликої хвіртки. Винохід заіржав, побачивши сідоків. Кароліна ледве дихала. Я загорнув її в свій кожух і стрибнув у сани. Коли долетів тріск виламаних у театрі дверей, ми вже мчали чимдуж селом, повз тини, праворуч, ліворуч, під гору. І ось крижане скло озера звучно затріщало від підків і підрізів. Мороз був жорстокий, але кров моя ходила вогневим потоком. Кароліна лежала нерухомо. Марно я втішав її тим, що сама доля поєднала нас.
– Я б усе знесла, – заперечила вона, – але тепер я втікачка і заслуговую ганьбу!
Так ось те бажане щастя, слова «я твоя», що їх звук здавався голосом неба! Я почув їх, я володію Кароліною, і я найнещасніша людина в світі!
Обличчя незнайомця, що сидів на передку, було жвавіше ніж звичайно. Немов радів чужій біді, й страшно дивилися тьмяні очі. Місяць оповило райдужним серпанком. Вже недалеко був інший берег. Раптом ззаду потягнув вітерець, і ми почули тупіт погоні.
– Швидше, заради бога, швидше! – крикнув я незнайомцю, що вкоротив біг винохода.
Він здригнувся і сердито пробурмотів:
– Це ім’я, шановний пане, треба було згадувати раніше або зовсім не називати.
– Пилуй! Не тобі мені вчити.
– Добре слово варто прийняти й від чорта, – він мов навмисне стримував винохода. – Притому, пане офіцере, в Писанні сказано: «Блаженний, хто і скоти милує!» Треба пошкодувати цього звірка. Я отримаю свою сплату. Ви оволоділи прекрасною панною. А що він матиме за свій піт? Дачу вівса? Адже він не п’є шампанського, та шлунок його не варить дорогих страв. За що ж, скажіть, будь ласка, він надірве себе?
– Пішов, якщо не хочеш, аби зірвав тебе самого! – і я схопився за шаблю.
– Не тріпайтеся, пане, – холоднокровно перебив незнайомець. – Ви несправедливі, бо нетерплячі. Запевняю, винохід мій вибився з сил. Подивіться, як валить пар і клубочиться піна, як він хропе і хитається. Адже такої тяжкості не возив зроду. Невже вважаєте за ніщо трьох сідоків... і тяжкий гріх на додачу?
Ми просувалися клусом. Незабаром при тьмяному світлі місяця побачили вершника, що вчвал жене до нас. Він наздогнав сани на крутому березі, біля зледенілої ополонки. І був близько, ледь не обганяв, коли його кінь спіткнувся і впав, придавивши собою. Довго бився він і, нарешті, вибрався з-під трупа і кинувся до нас. Це був чоловік Кароліни. Так, я ненавидів цю людину, яка зробила нещасної дружину свою, але я подолав себе. У відповідь на лайку спокійно заперечив, що шум лише розголосить усе діло – і він втратить багато, не повернувши нічого. Проте, якщо бажає задоволення, я готовий хоч завтра помінятися кулями!
– Ось моє задоволення! – і він замахнувся...
Відтоді, тільки згадаю про цю хвилину, спалахую порохом. Хто з нас із дитинства не знайомий з поняттями про недоторканність дворянина, про гідність людини? Удар минув моє обличчя, але не минув честі! Лютим звіром кинувся я з шаблею на беззбройного ворога... І скоро тіло його впало на схил і покотилося на лід. Ще неситий помстою, не тямлячи себе, я збіг за кривавим слідом на озеро. Опершись на шаблю, нахилившись над тілом, ревниво шукав ознаки життя. Довго, неймовірно довго я здатен був стримувати себе при образі, але відтак скаженість миттєво опановувала мною. Зараз ця спрага була втамована вбивством. Я переконався, що ворог не дихає.
– Мертвий! – сказав глумливий голос над вухом.
Я підняв голову – це був мій незнайомець.
– Мертвий... – прошепотів я, немов прокидаючись.
– Нехай же мертві не заважають живим, – і він штовхнув ногою закривавлений труп в ополонку. Прозоре крижане скло, що затягло воду, звучно розбилося. Вода плеснула на закраїну, вбитий тихо пішов на дно.
– Ось що називається – «кінці у воду», – сказав зі сміхом мій провідник.
Він хапав жменями сніг із закраїн льоду, засипаючи криваву доріжку, якою скотився труп із берега, і згодом приволік на місце сутички загнану коняку.
– Що ти робиш? – нарешті запитав я, мов повертаючись до тями.
– Ховаю свій скарб, – відповідав він значно. – Нехай думають, що хочуть, а викрити вас буде важко. Пан цей міг впасти з коня, вбитися і потонути в ополонці. Прийде весна, сніг стає...
– І кров убитого полетить на небо з парами! – закінчив я похмуро. – Їдемо!
– Вам треба до переполоху дістатися слободи, звідти скакати додому на відпочилій тепер трійці й намагатися втекти за кордон. Білий світ широкий!
Я згадав про Кароліну й кинувся до саней. Очі її дивилися в порожнечу. На всі питання відповідала тихо:
– Кров! На тобі кров!
Не треба було гаяти часу. Я знову загорнув Кароліну в кожух, мов сонне дитя, і сани полетіли. Сам би я зніс цей тягар. Каяття для мене було недосяжним. Вбити людину, що образила мене, здавалося вартим докору лише тому, що та була беззбройна. Забрати чужу дружину вважав я за пустощі відносно себе. Але яка винагорода для неї за втрачене? Заради мене вона лишає родину, вітчизну, добру славу, навіть спокій совісті та розум. Мій поцілунок залишав ні солодощі, а слід крові на вустах. Крові того, з ким була пов’язана узами шлюбу.
Моє щастя зникло назавжди, а кохання стало вогнем пекельним.
– Куди ти мене везеш? – роззирнувшись, запитав я провідника.
– Звідки взяв – до цвинтаря!
Сани влетіли в огорожу. Ми мчали з могили на могилу, зачіпали хрести й, нарешті, стали біля волової шкури, на якій відбувалося ворожіння.
Я здригнувся проти волі:
– Що це означає?! Твої жарти невпору. Ось золото за прокляту працю. Вези нас до будинку старости.
Він усміхнувся.
– Я вже отримав плату. І будинок твій тут, а це твоє шлюбне ложе! – І з цими словами він зірвав волячу шкуру – вона була розтягнута над свіжовикопаною могилою, на краю якої стояли сани. – За таку красуню не шкода душі! – додав він і підштовхнув сани...
Ми полетіли вглиб стрімголов. Я вдарився головою і знепритомнів. Ніби крізь каламутний сон, здавалося, що лечу ще нижче й нижче, що страшний регіт у глибині вторить стогону Кароліни, яка теж падає, хапається за мене й вигукує:
– Най хоч у пеклі не розлучають нас!
І нарешті, ми впали на дно... Вслід летіли грудки землі, брили снігу. Щось тяжке, кошлате давило груди, вривалося в губи, і я не міг підняти руки, щоб перехреститися... Я вмирав із невимовною мукою душі й тіла. Судомним останнім рухом скинув тяжкість – і виявилося, що це ведмежий кожух... Де я? Що зі мною? Холодний піт котився обличчям. Озираюсь, пригадую минуле... І повільно повертаються почуття. Я на цвинтарю! Навколо схиляються хрести. Наді мною згасаючий місяць, піді мною волова шкура. Поволі я впевнився, що все побачене було тільки зловісним сном!
Аж раптом – свист полозів, кінський храп – і біля мене опинилися сани, і мій вістовий зіскакує з них.
– Яким чином ти опинився тут?!
– Час ішов, а ви не поверталися. Ніч уже минає. Шинкар сказав, що, вірно, ви рушили до цвинтаря. Хоч поради пану й не моя справа, а тільки марно ви довірилися тому пройдисвіту. Мені очі його відразу не сподобалися, нехороші, з морозцем. Не диво, що таким ворожбитам із перепою бачаться чудеса!
Я вже цілком прийшов до тями й посміявся його словам, проте, не дуже був задоволений доріканням. Скоро трійка повезла нас обох додому.
«То це був сон?» – запитаєте ви з незадоволенням.
Та невже ви шкодуєте, що все це не збулося насправді? Сон? Але що тоді минуле, як не каламутний сон? І якщо ви не пережили, не перебули зі мною цієї ночі, якщо не відчули, що я сам відчув, так само жваво... якщо не спізнали того, що я зазнав у мрії, то це вина оповідача, а не того, що сталося. Все це для мене існувало, страшно існувало, мов наяву.
Я дав слово не бачити більше Кароліни – і додержав його.
|
Рассказ открыт для комментариев