10:02 03.02.2019
Поздравляем победителей 48-ого конкурса!
1 Юлес Скела ak003 Таємниця Живени
2 Ліандра ak024 Всі діти світу
3 Нездешний ak002 Подпольщики


05:50 03.02.2019
Сегодня в 17.00 заканчивается приём судейских бюллетеней и подводятся итоги 48-ого конкурса.

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 48 (зима 19) Фінал

Автор: Зарад Количество символов: 14568
Конкурс № 48 (зима 19) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ak032 Політ до Авалону


    Приємно було спостерігати за тим, як зорі рухаються посеред безмежної чорної пустки. Знайомі сузір’я поволі, немов мурахи, повзли в ілюмінаторі, неквапом змінюючи перед А́йзеком картину космосу. Деякі з них були тьмяні, ледве вловимі. Інші легко було розгледіти на фоні темноти. Та найяскравішою із них була зірка Авалона – планети, до якої вони й направлялись.
    – Ти ж розумієш, що дивишся на звичайне зображення? – перервала роздуми хлопця Галіне́, легенько плескаючи по ілюмінатору своєю долонею. На мить картинка замерехтіла, після чого на екрані з’явився милий кудлатий песик, котрий ганявся посеред зеленої травички за своїм хвостом. – Якби в кораблі були вставки зі скла, ми б нізащо не змогли б ні подолати Радіаційний пояс Андра́у, ні витримати падіння метеоритного дощу в центральному сегменті Гайя́ри. Творці Сальвато́ра прекрасно розуміли, з чим доведеться зіштовхнувся їхньому дітищу, – менторським тоном говорила дівчина. Дивно було чути від неї настільки точну інформацію – схоже, Галіне добряче попотіла, аби запам’ятати цю фразу. Айзеку на мить навіть здалось, що це не вона розповідає, а Прі́мо – робот, котрий виконував функції капітана, інженера, техніка та наставниках усіх, хто знаходився зараз на борту.
    – Так, так, – буркнув хлопець, невдоволено підводячись з підлоги. Як завжди, дівчина порушила його спокій, не давши нормально насолодитись мріями. – Ніде спасіння від неї не знайти, – прошепотів він собі під ніс.
    Регочучи, Галіне підійшла до свого товариша і радісно потріпала його по неслухняному рудому волоссі:
    – Я знаю, тобі ж без мене сумно. Та й на самотині з розуму можна з’їхати. Мене вже тіпати починає, як тільки-но я проведу наодинці кілька годин. І як ти тільки витримуєш? – на личку з невеличким кирпатим носиком та кількома веснянками засяяла білосніжна посмішка. Таке ж руде, як і в нього, волосся, спадало на її плечі, різко контрастуючи із синьо-чорним комбінезоном, що облягав тіло дівчини.
    Напевне, Айзек вважав би Галіне досить навіть милою. Можливо, навіть гарненькою. Якби ж тільки вона не була такою приставучою.
    – А ти не пробувала книжку там прочитати, чи, може, фільм подивитись? Стільки різноманітних розваг, для яких компанія іноді буває навіть зайвою, – хлопець не надіявся, що його слова переконають завжди активну та компанійську Галіне. Іноді він навіть дивувався, як це завжди бездоганна логіка Прімо змусила його пробуджуватись у парі саме з нею. Вони ж бо були такі різні. Він любив читати, вона проводила більшість вільного часу у тренажерному залі. Хлопець постійно шукав усамітнення, тоді як Галіне не могла прожити без компанії. Для нього знання були щастям, їй же ніякі науки не хотіли лізти в голову.
    Часом Айзеку здавалось, що їх об’єднувало лиш руде неслухняне волосся, веснянки та однакові комбінезони.
    – Готова до нової лекції про Переселення?
    – Нагадав, – буркнула вона, невдоволено зиркнувши на нього своїми великими карими очима. – Ціла година нудьгиии, – заголосила вона.
    – Ну, що ж поробиш, – із широкою посмішкою на обличчі промовив Айзек. – А ще мені здається, що сьогодні Прімо задасть нам прочитати до вечора книгу про колонізацію, оту, сторінок на триста, – йому подобалось дивитись на те, як обличчя дівчини перетворюється на гримасу жаху.
    – Та ну тебе, – Галіне, як вона завжди це робила, жбурнула у свого товариша першим-ліпшим, що попалось їй під руку. Щастя, що цього разу це був пластиковий стаканчик, а не порцелянова тарілка, як учора – на його плечі і досі красувався синець.
    – Ну все, все, заспокойся, – миролюбно промовив Айзек, в решті решт примирившись із тим, що його спокій потурбували. Як би там не було, а їм дійсно потрібно було спішити на урок. Прімо дуже не любив, коли запізнюються. Вони ж бо вже були не малими дітьми – і Айзеку, і Галіне виповнилось по чотирнадцять років, скоро вони уже стануть зовсім дорослими. – Ходімо, – додав він до своєї товаришки, направляючись до виходу зі своєї каюти.
    – Та пішли вже, пішли, – понуро промовила дівчина – нагадування про домашнє завдання зіпсувало їй настрій.
    Базікаючи ні про що, вони спішно закрокували по довгим сріблястим коридорам, котрі пронизували увесь корабель. Якби не часті прогулянки із Прімо під час перших їхніх Пробуджень, то тут можна було б і заблукати. Та вони усе своє свідоме життя провели у величезному металічному судні, котре мчало вперед, до Авалону. Місця, де людство зможе віднайти омріяне щастя.
    – Як ти думаєш, яким життя буде там, у Новому Домі? – замріяно запитав Айзек у товаришки, котра, як і завжди, випереджала його на кілька кроків.
    – Ти що, уроків Прімо не слухав? – здивувалась дівчина. – Авалон – майже повна копія Землі. Багато ресурсів та води, насичений тваринний та рослинний світ, м’який клімат. Як ти тільки міг пропустити таке повз свою завчену голову? – посміхнулась вона, не зменшуючи швидкості.
    – Та я не про це, – продовжував витати у своїх думках хлопець. – Як це, ходити не по металу, а по траві. А підставити обличчя справжньому вітру? Їсти їжу, вирощену своїми руками, а не синтезовану на кораблі?
    – Дивний ти, – знизала плечима дівчина. – І, все ж, я б не відмовилась і собі розім’ятись поруч із якимось затишним озерцем – вже веселіше, ніж мчати по біговій доріжці.
    – Веселіше, – зітхнув Айзек, дивлячись на двері, котрі вели до навчального центру. Сріблясто-сірі – такі ж, як і все на кораблі.
    ***
    Прімо, як завжди, знаходився посеред центру кімнати, спрямовуючи погляд своїх неживих очей кудись удалину. Так, ніби він міг бачити через обшивку корабля, спостерігаючи, чи дотримуються вони заданого більше тисячі років тому курсу.
    – Ви нарешті вирішили порадувати мене своєю присутністю, юні мандрівники? – ні Айзек, ні Галіне не могли зрозуміти, чи металічний призвук у голосі Прімо їм вчувається, чи його мовний модуль був настроєний так, аби дещо відрізнятись від звучання людських голосових зв’язок. Та за довгі роки голос Прімо став дітям немов рідний. Рідніший, аніж навіть голоси їхніх батьків, котрі вони чули лиш на записах.
    Айзек з Галіне нічого не відповіли, мовчки зайнявши свої місця – два білих стільці, розташованих перед великим монітором, котрий щойно з’явився із землі.
    – Отож, що ви можете пригадати про Переселенців?
    – Більше трьох тисяч років тому, коли переважна частина планет із сусідніх систем були колонізованими, люди вирішили відправитись до більш далеких частин космосу. Програма Переселенці – це десятки кораблів, котрі подорожують космосом не менше п’ятдесяти тисяч років перед тим, як прибути до необхідного місця. Сальватор – перше судно нового класу, котре вирушило у свої мандри тисячу двісті шістнадцять років тому. На борту знаходиться сто сімдесят два пасажири – переважно, діти, котрі у стазисі зможуть пережити політ аж до прибуття на Авалон – а також автоматизована система Прімо, – Галіне у цей час розглядала щось на своїх пальцях. Вона навіть не намагалась відповісти – навіщо, коли Айзек і так усе зробить?
    – Добре, – кивнув головою робот. – А для чого відбуваються Пробудження? – задав він нове запитання. – Галіне? – випередив він Айзека, котрий уже відкрив свого рота.
    – Нуу, – протягнула дівчина, – аби наші тіла не засихали, – відповіла вона. Звісно, у голові дівчини крутилися й інші, більш наукові слова. Втім, вона їх використовувала лиш для того, аби поглузувати з Айзека, іншого сенсу у закручених і малозрозумілих фразах Галіне не бачила.
    – Бо у стазисі наші тіла розвиваються надто повільно, неправильно. Крім того інформація, котра подається у снах, засвоюється не так добре, її потрібно систематизувати під час нормальних занять, – перебив її Айзек.
    – Я ж так і сказала, – знизала плечима дівчина.
    – Правильно, – обличчя робота викривилось у посмішці. Хоч як Айзек не намагався, він ніколи не міг точно відтворити її на своєму лиці – надто неприродними були вигини Прімо. – Ви повинні вчитись, повинні вдосконалювати свої вміння та навички, повинні намагатись працювати у команді.
    – Так, і нас двоє, тому, що це – оптимальна кількість чоловік для вирішення більшості першочергових завдань, котрі необхідно виконати при колонізації нової планети, – зітхнула Галіне. – За сотні раз, що ти повторював нам ці слова, вони вкарбувались навіть в мою пусту голову.
    – І пару для Пробудження підбирають, відштовхуючись від ваших особливостей, характерів. Так, щоб партнерам було максимально комфортно знаходитись один з одним.
    – І чому ж тоді я з ним? – прошепотіла собі під ніс Галіне, однак зробила вона це із посмішкою – чесно кажучи, їй навіть подобалось проводити час із цим дивакуватим Айзеком.
    Прімо нічого не відповів, він лиш посміхнувся. Зрештою, спостерігати за поведінкою дітей було досить цікаво. Вони так вперто заперечували очевидне. Та ці поодинокі погляди, що Айзек та Галіне кидали одне на одного… можливо, його системи і не здатні осягнути глибини всього того, що відбувається у людському мозку, та визначити симпатію вони могли із стовідсотковою точністю. Зрештою, саме по принципу приязні і схожості й підбирались партнери для Пробудження.
    – Ваш цикл сьогодні підходить до кінця. Напевне, історія Переселенців – найпростіший курс, її і так усі знають, навіть Галіне, – пожартував робот. Як і завжди, робив він це досить невміло.
    – Ха-ха, – закотила очі дівчина. Втім, Айзеку жарт сподобався – хлопець ледве стримувався, аби не зареготати.
    – Знаєте що, а посвятіть цей день собі, – Прімо плеснув у долоні, і екран, на якому мерехтіло відео відльоту Сальваторе, зник. – Ну ж бо, біжіть, – почав підганяти він дітей, котрі від здивування повідкривали роти – іще ніколи їх не відпускали із занять. – Чи ви хочете, аби ми повторили аспекти побудови Сальваторе та функції членів екіпажу, після чого приступили до коротенької контрольної?
    – Ні, – Галіне першою прийшла в себе. Природна неприязнь до науки змусила її вскочити на ноги і побігти до дверей, тягнучи Айзека за собою.
    ***
    – Дивно якось, – промовив хлопець, дивлячись, як Галіне бовтається у воді. Сам він не те що б ненавидів плавати – просто якось незручно було скидати перед дівчиною свій комбінезон.
    – Що саме? – із бризками, котрі облили його з ніг до голови, виринула дівчина. Хлопець лиш зітхнув, після чого відповів:
    – Що Прімо вирішив нас відпустити. Ні тобі довгих опитувань, ні звичних наставлянь.
    – А тобі що, не вистачає цього? Ну, то я можу замість нього. Чим відрізняються протонні двигуни п’ятого покоління від своїх попередників? Як саме вдалося виготовити таку міцну обшивку для корпусу корабля? В чому полягають особливості вирощування злаків на безлюдних планетах? – вдало зімітувала дівчина злегка металічний голос Прімо.
    – Та йди ти, – махнув на неї рукою Айзек.
    – Краще ти йди, залазь у басейн, все одно мокрий, – весело засміялась дівчина. – Хоч наввипередки поплаваємо.
    Айзек знову зітхнув, після чого взявся стягувати комбінезон із себе. Все ж, у одному Галіне була права – одяг дійсно промок наскрізь, тому потрібно було його висушити.
    ***
    Звісно, Галіне завжди першою досягала фінішу. І, звісно, вона змушувала його сидіти у воді, аж доки їх тіла не посиніли – тому тепер хлопець з дівчиною дружно грілись під теплими рушниками.
    – Як думаєш, – повільно прошепотіла вона, – ми таки дійсно побачимо Авалон? – по тремтячим губам було зрозуміло, що це питання дуже турбувало її. Чи, може, Галіне так замерзла під час купання у басейні?
    – Ну звичайно, – відповів він, – саме тому у політ і відправили дітей – щоб ми могли дожити…
    – А що буде потім? – перервала його дівчина.
    – Потім? – не зрозумів Айзек.
    – Ну, пройшло ледь трохи більше тисячі років, а наш біологічний вік перевалив за чотирнадцять, – відповіла дівчина. – Виходить, на Авалон ми потрапимо уже старими. Хто ж займеться колонізацією?
    Хлопець нахмурився. Якось він ніколи і не задумувався над цим питанням – все здавалось таким очевидним. Вони прилетять на чужу планету, почнуть її колонізувати. Та шлях до Авалону був довгим. Якщо їхні пробудження будуть досить частими, їм буде більше сорока-п’ятдесяти років після прибуття. Звісно, це не старість, але й далеко не молодість.
    – Хм, – тільки й зумів мовити він. – Я…я не знаю, – хлопець уже почав очікувати глузувань подруги – звісно, та не забариться скористатись таким шансом. Айзек – і не знає. Сміх та й годі.
    Та ані їдких насмішок, ані реготу не послідувало. Обличчя дівчини було таким же задуманим, як і його власне. Втім, за мить, воно просіяло:
    – А знаєш, я, здається, здогадуюсь, чому нас пробуджують парами, – підступно посміхнулась Галіне і, нахилившись до Айзека, легенько поцілувала його у щоку.
    ***
    Перед тим, як лягти у капсулу, Айзек востаннє поглянув на Галіне – та весело підморгнула йому.
    – Може, Прімо таки не помилився, обравши тебе мені в пару, – були її останні слова.
    Хлопець обережно доторкнувся до своєї щоки, – та й досі пашіла після поцілунку Галіне. Дивна вона була. Така непередбачувана. Ніколи не знаєш, чого очікувати від дівчини.
    І, все ж, коли газ наповнив камеру, Айзек посміхався. І думав він не про те, що з ним буде багато тисяч років потому, коли корабель досягне поверхні Авалону. Ні, перед очима стояв образ Галіне – дивної дівчини, яка усе своє життя старалась підколоти його.
    Все ж, її обличчя було прекрасним.
    ***
    Штучний мозок Прімо аналізував інформацію. Айзек і Галіне поринули у сон. Вони були щасливі. І це було добре, головне його завдання виконувалось справно. І байдуже, що Авалон – це міф. Хай краще вони не знають. Якби вони розуміли, що Земля давно знищена в ході жахливої війни. Якби знали, що їхні тіла розщеплені на атоми, а все навколо – лиш ілюзія, створена для їхньої свідомості. Якби розуміли, що його потужності вистачає лиш для того, аби одночасно обслуговувати двох користувачів, в той час як усі інші повинні перебувати у сні, віртуальному стазисі.
    П’ятдесят шість тисяч двісті сімнадцять років, чотири місяці та дванадцять днів. Рівно стільки часу залишилось до того моменту, як вони мають прибути до завітної планети. Рівно стільки часу залишилось у його процесора. Після того Прімо – невеличкий супутник із майже двома сотнями завантажених у нього свідомостей людей, дітей, котрі так і не зазнали справжнього життя – просто вимкнеться назавжди. Що станеться із ними? Прімо щиро надіявся, що тоді вони віднайдуть такий бажаний спокій.
    ***
    – Фрао, Прімо вітає тебе на борту Сальваторе – корабля, що тримає курс на Авалон. Твоя супутниця Ізія от-от прокинеться. Як твоє самопочуття? – робот згенерував стандартне привітання, пробудивши дві інші свідомості, котрі перебували в його пам’яті.
    Так, Авалон – це міф. Вигадка, що її ніколи й не було. Та ця вигадка – найкраще, що Прімо міг запропонувати залишкам людства.

  Время приёма: 17:59 14.01.2019