10:02 03.02.2019
Поздравляем победителей 48-ого конкурса!
1 Юлес Скела ak003 Таємниця Живени
2 Ліандра ak024 Всі діти світу
3 Нездешний ak002 Подпольщики


05:50 03.02.2019
Сегодня в 17.00 заканчивается приём судейских бюллетеней и подводятся итоги 48-ого конкурса.

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 48 (зима 19) Фінал

Автор: Кроулі Количество символов: 14742
Конкурс № 48 (зима 19) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ak031 Kepler 186f


    – Серед зірок, різнокольорових планет та енергій – є ти! І саме тобі випав шанс один на мільярд. Не змарнуй його!... – почала читати Ліза, і не закінчивши, відірвала погляд від листа. Вона повільно простягнула його Паші. Дівчина знала, про що в ньому йдеться. – То ти полетиш? – Ліза опустила голову, важкі окуляри сповзали по її гостренькому носику. Паша забрав з руки дівчини аркуш з рельєфним, блискучим гербом космічної корпорації.
    – Безперечно, – не роздумуючи відповів чоловік. Ліза мовчала. – Ти ж читала – це один шанс на мільярд. Серед всіх людей на планеті нас лише п’ятнадцять.
    Дівчина відсьорбнула каву з пластикового стаканчика, не вимовивши жодного слова.
    – Лізо, послухай, не для того я працював без вихідних, сліпнув над численними розрахунками, втратив усіх друзів, від мене відвернулися рідні та близькі, щоб тепер, коли випала нагода стати одним з перших колонізаторів Кеплера 186f, я відмовився. Це як… як… немов ти все життя живеш праведно і в кінці потрапляєш до раю. Розумієш, Кеплер – це мій рай.
    Пашу дратувало її мовчання, її надмірна стриманість. Вона просто стояла зі своїм фірмовим поглядом у підлогу, нічого не говорячи.
    – Та скажи ж ти бодай щось! – підвищив він голос. – Ну ж бо, спробуй мене відмовити. Скажи, чому я не повинен летіти. Скажи щось про наше майбутнє! Тобі що, байдуже?
    – Я не можу відмовляти тебе від раю, – пробубоніла собі під ніс Ліза, закладаючи пасмо русявого волосся за вухо та поправляючи окуляри. Вона зсутулилась, втягла голову в плечі.
    Від злості Паша здавив свій пластиковий стаканчик і рештки кави залили його руку. Дівчина розвернулась та швидко попрямувала до своєї лабораторії, щоб Паша не помітив рясних сліз, котрі вона врешті не змогла стримати. Чоловік копнув кавовий автомат, залишивши вм’ятину на тонкому металі – згадку рідному НДІ на прощання, та широкими кроками направився до свого кабінету збирати речі. Лізина флегматичність завжди вселяла в нього спокій, можливо, навіть, впевненість під час стресових ситуацій. Але зараз…
    Не було жодних сумнівів, що без її підтримки він би нізащо не пройшов усі ті тести, екзамени та атестації, котрі дали йому можливість відправитись на Кеплер. Левова доля Пашиного квитка до раю належить Лізі, а вона просто його відпустила. Паша мов ураган змітав папери зі свого столу, особливо не прицілюючись, у коробки з особистими речами. «Чому вона не спробувала зупинити?», побивався він.
    ***
    Останні дні на передполітній базі проносилися, немов хвилини. Інструктажі, вправи зі злагодженості дій під час розгортання табору на Кеплері, фізична підготовка та медичні процедури. Третину всього часу команда місії Кеплер проводила з психологами аби ніхто з команди не зламався від усвідомлення, що колонізатори летять лише в один бік. Здебільшого всі ці заняття в таборі нічого нового членів команди не вчили і спрямовувались саме на те, щоб витіснити важкі думки з голів.
    За умовами контракту, кожен міг відмовитися від участі в місії в будь-який момент аж до старту ракети. Паша весь час тримав телефон під рукою. Він не втрачав надії, що Ліза зателефонує або хоча б напише, але мобільний мовчав.
    Два тижні минули і настав час прощатися з земними речами. Кожен член команди підходив до ящика, щоб залишити різні електронні пристрої, не потрібні на Кеплері. Паша востаннє подивився на темний екран мобільного і поклав його до ящика. Вже відійшов, коли почув вібрацію і екран спалахнув. Чоловік рвучко вихопив телефон і зиркнув на повідомлення.
    «Vodafone. Замов 4 Гб швидкісного інтернету всього за 70 грн.»
    ***
    Подорож до Кеплера тривала півроку і повністю керувалась корпорацією з Землі. Колонізатори при цьому весь час перебували в анабіотичних боксах. Це дало можливість не приділяти особливої уваги системам життєзабезпечення самого носія. Члени місії від старту з Землі і до приземлення на Кеплер знаходилися в компактних капсулах, в яких створювались всі необхідні умови для підтримки життєдіяльності організму в режимі сну.
    Після того як носій з колонізаторами опустився на поверхню нової планети, до апарата закачалося повітря ззовні. Аналізатори перевірили його хімічний склад, і після того як система підтвердила, що атмосфера Кеплера придатна для дихання, анабіотичні бокси протягом доби вивели членів місії з глибокого сну.
    За добу після приземлення першого космічного носія поверхні планети Кеплер 186f торкнулася нога людини – капітана місії, професора університету з Делі Тімаппи Наіра. За капітаном до нової планети вийшли інші чотирнадцять колонізаторів.
    ***
    – Привіт. Ти пофарбувалася? – запитав Паша. Він не без радості відмітив, що після стількох років зміг знайти її за дівочим прізвищем. Звісно, це нічого не підтверджувало, але дещо та й значило.
    – Так. А ти схуднув, – промовила Ліза з чорним волоссям після кількасекундної затримки. Відстань між Землею та Кеплером настільки велика, що навіть найшвидша передача даних за допомогою фотонних пучків не дає можливості спілкуватися в режимі реального часу.
    Паша відповів:
    – Не схуднув, а висох.
    Лізині брови підстрибнули до лоба. Плечі Паші знесилено опустилися, ніби хтось відрізав ниточки, що їх тримали вгорі.
    – Тепер тебе можна називати кеплерианець чи кеплерянин? – намагалася жартувати дівчина, але жодної тіні посмішки у відповідь не отримала.
    – Зв’язок з Землею для особистого користування ми встановили вже за рік після прибуття на Кеплер, а я ось лише через сім років наважився зателефонувати тобі. Лізо, все виявилося зовсім не так, як ми розраховували. Кеплер не придатний для життя. Це пекло, що замерзає. З самого початку вивчення планети на Землі хтось округлив розрахунки за даними з зондів. Усі подальші дослідження проводилися на базі неточних цифр і кожен наступний результат все менш відповідав дійсності. Похибки виявилися фатальними. Особливо для нас. В момент приземлення нам пощастило, що носій сів на замерзлу частину планети, інакше ми б розплавилися в азотній магмі, як ми її називаємо. – Паша перервався, щоб зробити ковток рідини, схожої на розведене водою молоко. – На тій частині планети завжди стоїть їдкий туман. Надвисока температура випаровує невідомий для Землі хімічний елемент. Він нагадує сполучення води з азотом. Низькі хмари, що в результаті утворюються, пливуть на замерзлу частину планети, до нас, і випадають снігом. Температура повітря на холодній частині дорівнює сорок градусів за Цельсієм.
    – Зі знаком мінус? – уточнила дівчина. Паша похитав головою.
    – Розумію, у тебе дисонанс. Не збагнеш, як сніг може існувати за таких умов. Температура танення кеплеріанського снігу складає п’ятдесят градусів. Проте сама його внутрішня температура досягає тридцяти градусів з позначкою мінус. Сніг, потрапляючи на нашу розігріту та розпашілу шкіру, залишає опіки, і цим снігом вкрита вся холодна поверхня Кеплера. Тіло одразу перебуває і в арктичній і тропічній кліматичних зонах. Це нестерпно! – зірвався Паша та глибоким ковтком допив білу рідину зі склянки. – Від таких умов ми божеволіємо. Троє разом з капітаном загинули, відправившись до межі гарячої та холодної частин Кеплера. Ще один, наш технік, від галюцинації вискочив назовні та почав їсти сніг. За дві хвилини його органи перетворилися на крижані грудки. – Чоловічий голос завібрував. Паша потер обличчя, намагаючись опанувати себе.
    – За непідтвердженими даними, корпорація закриває програму колонізації Кеплера, згортає фінансування наших досліджень. Якщо простими словами, то нас тут залишають просто доживати, просто чекати неминучого, – закінчив він.
    Ліза мовчала. Це не були затримки у зв’язку, вона просто не мала що сказати.
    – І вам після цього дозволяють спілкуватися з землянами? Це ж скандал. Можна підняти протести проти нелюдяних дій корпорації.
    – Марна справа. Вони нічого не порушили. Продовжують раз на рік відправляти човники з провізією. Корпорація підтримує нашу життєдіяльність, а ми підписали забагато документів, щоб тепер мати право виставляти претензії.
    – Ви ж можете полетіти додому на тих космічних апаратах, що доправляють вам їжу. – Ліза намагалася чіплятися за найочевидніші речі, розуміючи, що кеплеріани продумували їх в першу чергу.
    – Ті апарати – космічне сміття, вони не повертаються на Землю. Їхні гіперсвітлові двигуни в теорії можуть доправити людину з Кеплера на Землю за три доби. – Паша видихнув. – Але це тільки в теорії. Суспільний гуманізм і бюрократія не дозволяють корпорації проводити дослідження на людях чи тваринах. Ніхто не знає, як переживе людина ті стрибки. Є вірогідність, що під час них кров у прямому сенсі може закипіти.
    – Чорт, то хай пришлють за вами багаторазову ракету, нехай заберуть вас! – не втрималась дівчина.
    – Корабля, що може долетіти до нас і повернутися назад не існує. Корпорація не проти нас повернути, але вони самі не знають, як. На проектування нового носія можуть піти десятиліття. Не факт, що хтось із нас доживе до тих днів, а відтак рятувальна кампанія втрачає сенс, – приречено відповів Паша. Його схудле сіре обличчя виглядало немов сушена риба, а очі здавалися великими і блискучими, ніби у дитини, яка ось-ось заплаче.
    – То ви що, просто здалися?
    – Лізо, ми ні проти чого не боролися. Нам пообіцяли колонізацію невивченої планети – ми її отримали. Нам ніхто не обіцяв тропічного раю з екзотичними фруктами та гарячими туземками.
    Настала гнітюча тиша.
    – Вибач, у нас обмежена кількість хвилин на добу для контакту з Землею. Я зателефоную тобі завтра, розповіси про себе.
    Ліза кивнула і не попрощавшись обірвала зв’язок.
    За сім земних років дівчинка змінилася. Її голос звучав твердо та цілеспрямовано, а очі з контактними лінзами свердлили не підлогу, а співбесідника. Від тієї не впевненої у собі тихоні у важких окулярах нічого не залишилося. Новий образ Лізи занепокоїв Пашу. На Землі він цим не переймався: ну хто зверне увагу на мовчазну лаборантку в НДІ? Але тепер її неможливо було не помітити. І саме це викликало хвилювання.
    Протягом листопада Ліза і Паша розмовляли щодня, виговорючи весь добовий ліміт. Говорили, ніби прірви у сім земних років та відстані у 492 світлових не існувало. Проте Паша жодного разу не наважився запитати про її особисте життя, аби не почути правду. А Ліза і не зачіпала цю тему. Її цікавило інше.
    – А скільки у вас триває рік? – розпитувала вона. Щоденні розмови з дівчиною на деякий час давали змогу забути, де він. У найважчі моменти експедицій між снігом і задушливою спекою, думка про розмови з Лізою підтримувала його, немов знайомий вигин берегової лінії, помічений моряками з заблукалого корабля.
    – Один кеплеріанський рік триває 130 ваших днів. І знаєш, тепер я набагато швидше старішаю ніж ви, – жартував Паша. – Виходить, що я пробув на Кеплері сім земних років або 19 кеплеріанських. А знаєш скільки мені всього років? – Ліза похитала головою.
    – 94 роки за мірками нашої планети.
    – Ой, який ти старий. У мене дідусь молодший за тебе, – засміялась Ліза. – Певно у вас там дійсно «дуже весело», якщо є час проводити такі захопливі розрахунки. А як ви святкуєте новий рік?
    – Зізнаюся, ми ще не пройнялися духом патріотизму до планети, тому досі відмічаємо земний новий рік, – награно прошепотів Паша. – А ще нам на новий рік присилають у човнику з провіантом два десятки пляшок шампанського та центнер мандаринів.
    – Он як. То у вас повноцінне свято. І які на смак мандарини, котрі пролетіли космосом? Вони не псуються?
    – Не встигають. З Землі до нас на світлових двигунах всього три дні польоту, а їх пакують у герметичні контейнери з підтриманням рівня вологи, кисню та температури, що відповідають земним субтропікам.
    – При таких комфортних умовах я б також подорожувала крізь космос.
    – На жаль, для людей це небезпечно.
    – Всього у трьох днях від домівки… – задумливо протягнула Ліза.
    Пашине обличчя осунулося і він раптово посмурнішав.
    – Усвідомлення цього нас ще більше пригнічує, тому серед кеплеріан такі розмови більше не ведуться.
    Того дня вони зідзвонилися востаннє. Ліза перестала виходити на зв’язок.
    ***
    – Пашо, ходімо, на орбіті мандарини! Скоро будуть у нас, – покликав біолог, хімік та медик Євген.
    – Жека, йди сам. Я не маю настрою, – кинув Паша через плече, сидячи за своїм ноутом.
    Євген продовжив:
    – Брате, ти що, хочеш пропустити посадку човника?
    – Йди, – втомлено, але твердо відповів Паша і за секунду почув як зачинилися двері. Чоловік перед ноутбуком продовжував натискати кнопку виклику. Він не розумів, що трапилось, чому Ліза не відповідає, чому зникла з онлайну. Він грішив на свій комп’ютер, мовляв, з антенним модулем трапився програмний чи апаратний збій. У відчаї перебрав деталі, перевстановив операційну систему, але контакт з ім’ям Ліза залишався оффлайн. Щодня в годину їхньої розмови він сидів і дивився на екран, очікуючи що червона крапочка біля її аватарки зміниться на зелену.
    – Пашо, – залетів захеканий Євген. – Там цей, мандарини…
    – Я ж сказав, я не йду.
    – Та ні. – Євген зробив кілька глибоких вдихів. – Тобі як відповідальному за безпеку необхідно піти.
    Чоловіки побігли до ангару, Паша ледь встигав за Євгеном.
    В ангарі навколо металевого ящика, що нагадував холодильник, зібралися всі мешканці Кеплера. Вони перешіптувалися, іноді нахилялися, розглядаючи вміст посилки. Ангаром ширились хвилі цитрусового запаху.
    – Що там? – запитав Паша, акуратно розштовхуючи колег. Він зазирнув до ящика з мандаринами. На почавлених фруктах, вкрита помаранчевими шкірками, лежала Ліза.
    – Це що таке? – ошелешено промовив Паша. Він струснув головою щоб відігнати галюцинацію, але жінка не зникала.
    – Лізо, – він невпевнено торкнувся плеча і вона розплющила затуманені очі.
    – Прилетіли? – кумедно писклявим голосом поцікавилась жінка. Ангар заповнила тиша, замовкли двигуни човника. Ніхто не розумів, як реагувати, які слова говорити. За Пашиною спиною почувся шепіт: “Як в мультику про Чебурашку”.
    – Як ти тут… – Паша продовжував сумніватися в реальності подій. Ліза, хитаючись сперлась на борт ящика.
    – Це все через перебір з гелієм. Скоро голос повернеться, – пискнула вона, – Довелося вступити в таємну змову з корпорацією. Я стала секретним піддослідним для забороненого експерименту.
    – Що це значить? – не міг отямитися чоловік.
    – Пашо, не тупи, – вибігла з натовпу астрофізик, – Це значить, що вона пережила гіперсвітлові стрибки. Це значить, що ми полетимо додому! На Землю!
    Десять колонізаторів підскочили до ящику з мандаринами, вихопили дівчину і почали підкидати, супроводжуючи кожен її злет радісними вигуками. Запах цитрусів, веселий гамір, вибухи шампанського наповнили ангар новорічною атмосферою та настроєм. Зневірені погляди на виснажених обличчях колонізаторів знову засяяли, немов у дітей, що отримали найбажаніший подарунок.
    Серед зірок, різнокольорових планет та енергій є рай. Вони точно це знали. Пробувши сім років у пеклі, колонізатори поверталися до нього.

  Время приёма: 20:31 13.01.2019