 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
– І що його сьогодні робити?.. – сонно протягла голограма дівчини.
Вона сиділа у смішній широкій піжамі з кролячими вухами на кріслі біля вікна, байдужим поглядом втупилась у чужий краєвид. «А непогано жити так близько до парку розваг, охоче б з ним помінялася». По той бік виднілись жовтобокі тунелі, що змійками звивались над майданчиком. Їхнім нутром могло з’їжджати одразу з десяток екстремалів. Підніжжя атракціону утопало в широколистій зелені. За високим різнобарвним парканом причаїлось ще безліч розваг. Не зважаючи на ранній час, до воріт парку уже з’їжджалися люди.
Юля кілька разів провела рукою по скуйовдженому після сну волоссі, зобразивши пальцями щось на кшталт гребінця. Потім потягнулась вперед за чимось, видимим тільки для неї, і в правій руці миттєво з’явилась чашка з гарячим напоєм.
– Спасибі, Арсене! – відказала Юля в порожнечу.
– Чому ти йому дякуєш? – поцікавився юнак.
Він напівсидів у своєму ліжку обгорнувшись легким коцом. На секунду ранковий сонячний промінчик упав на його обличчя, від несподіванки Коля нахмурився, примружився, але розумний будинок одразу усвідомив свою помилку і затемнив на кілька тонів скло вікна з того боку, звідки зазирало сонце.
– Не знаю, звичка… Мене так мама навчила.
– На біса ця вистава? Він же просто машина.
– Не просто… Він розумний, у нього штучний інтелект. Ти ж знаєш, вони дуже розумні.
– Еге ж, розумніші за нас! – випалив Коля, злість, що раптово проросла в букеті його почуттів, викорінила залишки сну.
Поглядом він відшукав на підлозі домашні тапки, однак підніматися не квапився.
– То й що? Тобі ж краще, – Юля чесно не зрозуміла реакції друга, – Вони дбають про нас. Завдяки їм ми маємо все необхідне. Нам ніщо не загрожує. Нам не доводиться працювати, у нас повно вільного часу, ми робимо все, що хочемо!..
– І що ж ти хочеш сьогодні робити? – Коля обірвав нікому не потрібне пояснення.
Юля затнулася. Гепнула напівпорожнім горнятком об стіл, випадково звісно. Ще раз глянула у вікно, цього разу вже у своє, бо в цьому куті Колиної кімнати не було нічого такого, на що можна б було витріщатись безперестанку дві хвилини. А потім переможено зітхнула.
– Погода гарна. Можна в аквапарк з’їздити…
– Не надоїло?
– Ні. Не знаю… Чи в галерею сходити, – Юля різко обернулася до хлопця, – Ой, вибач, я забула. Про картинну галерею більше ні слова!
Коля усміхнувся побачивши її сповнений розкаяння погляд.
– Облиш! Вони й справді шикарно малюють.
– Але в тебе також дуже гарно виходить!
Юля не лукавила. Одна з картин друга досі висіла на самому почесному місці в її домі: у спальні над ліжком. Це була абстракція виконана в синьо-жовто-багряних кольорах. Одна із ранніх його робіт, хоча інших в принципі й не було. Тільки ранні.
Років п’ять тому назад Коля жити не міг без малювання. Він не розумів, чому його однолітки беззмістовно проводять час купаючись, катаючись, стрибаючи з парашутом, переглядаючи тупі телешоу, вишукуючи цікавинки в інтернетмагазинах, граючи в безтолкові ігри, коли навколо в світі є стільки прекрасного.
Він вважав їх нікчемними лінивими, інколи навіть жалів. Коло його друзів звузилося до однієї точки – Юльки, яка наче б то розуміла юнака і завжди підтримувала, і Коля не поспішав розширювати його знову. Просто не хотілося…
Юлька ж була досить жвавою та активною дівчиною, дружила не з однією компанією, обожнювала всі ті тупі телешоу, на ігри та навчальні лекції, правда, часу не витрачала, зате була чудовим джерелом інформації про події в «нормальному» світі. Отож, приблизно п’ять років тому юний художник відібрав п’ять особистих, на його думку, кращих робіт і представив їх на конкурс до галереї.
Згодом мати підбадьорювала Колю, мовляв, четверте місце – це не так уже й погано. Дарма тільки, що на виставку до галереї, за підсумками конкурсу, потрапили роботи перших трьох фіналістів. До слова, ними були андроїди Влад, Артем і Марта – помічники Колиних сусідів. І то, механічні «митці» працювали з такою віддачею, що конкурси в галереї почали проводити ледь не щотижня (і це помимо їх основної роботи, хай їм грець!). Коля розумів, що просто за ними не встигне… Та й чи варто встигати, якщо він і сам був в захваті від праць андроїдів.
– Ти б знов почав… – невпевнено затнулась Юлька, – Хоч інколи.
– Навіщо?
– Для себе. Це ж був ти.
– Щоб знову бачити, наскільки вони досконаліші? Кінець-кінцем, захочу помилуватись живописом, схожу в картинну галерею, – відрубав хлопець, щоб хоч якось припинити неприємну тему. – Краще скажи, чому Арсен?
– Тобто?
– Ти ж раніше називала його Тіною.
– Захотілось змін.
– Захотілось жити з особою чоловічої статі? – кепкував Коля. – Гормони грають?
– Йди в баню! – розсердилась Юля. Невже він, правда, вгадав? – До речі, ти чув, що зараз модно робити своїх помічників максимально схожими на людей?
– Цього ще тільки бракувало, – безпорадно зітхнув Коля.
– Компанія «Нове століття плюс» надає таку послугу. Пам’ять і всі програми домашнього андроїда переносять у наперед створеного за описами хазяїна робота. У передачі показували таких роботів, їх не відрізнити від нормальної людини, – захоплена Юля не помічала, як з кожним її наступним словом згасає і без того вже паскудний настрій співрозмовника, – Я оце думаю… – замислено додала Юлька, – Може і мені переробити свого Арсена?..
– А що, як ти з ним посваришся, і знову захочеш жити з Тіною? – зловтішався хлопець.
– Із ним просто неможливо посваритися. Нема за що. Ти ж мене розумієш… – Юля задумалась. – Та й, кінець кінцем, надоїсть – перероблю ще раз. Гадаю, він не образиться. Йому ж байдуже, правда?
– Слухай, я не великий знавець роботів, розкажи краще, що чувати про Сашку.
Юля потупила погляд.
– Жива-здорова. Їй неймовірно поталанило, що якраз у мить стрибка поблизу висотки патрулював літун. Кажуть, після цього випадку літунів виготовлятимуть більше, аби вони патрулювали мало не на кожній вулиці.
– А чого вона взагалі надумала зістрибнути?
Коля питав лише для підтримання розмови. Насправді ж глибоко в душі він чудово знав відповідь, і не просто знав, а й чудово розумів Юлину подругу, і, в якійсь мірі, як би це страшно не звучало, навіть розділяв її рішення.
– Не знаю, каже, просто набридло жити.
– І все?
– Так, отак просто вона всім пояснила.
Між друзями запала незручна тиша.
– Взагалі, знаєш, – продовжила Юля поступово стишуючи голос до шепоту, – статистика самогубств з кожним роком стрімко зростає. І переважно це молодь тридцяти-тридцяти п’яти років. Мама казала, що в її молодості самогубцями були одиниці.
– В її молодості роботи не вміли смажити омлет, – подумав вголос Коля.
Дівчина не зрозуміла, до чого він хилить, однак не стала просити пояснень і продовжила.
– Все одно я її не розумію… Заморочуватись ні про що не треба, є все необхідне, просто живи! Ні, тобі! Ще й спосіб такий брудний вибрала. Скільки тепер є популярних сайтів про суїцид. Там є понад сотню кращих, якщо взагалі можна так висловитись, варіантів, як звести кінці з життям.
Коля терпляче чекав, коли його подруга виговориться. І нарешті дочекався питання, яке хвилювало її найдужче.
– Скільки тобі? Двадцять шість?
Хлопець кивнув.
– Мені трохи більше… Може, я не розумію Сашки, бо вона від мене старша. Може, коли мені буде тридцять п’ять, мені також набридне… ж-жити.
– Тобі? Набридне? Не кажи дурниць! Ти – сама весела, активна, життєрадісна людина, яку я знаю, –підбадьорював Коля.
– Але ж статистика…
– Ти – виняток!
Юлька усміхнулась. Було помітно, що вона це зробила через силу Кілька хвилин дівчина продовжувала осмислювати сказане нею.
– І що тепер буде з Сашкою? – перервав її думки хлопець.
– Та що?.. – майже байдуже протягла Юля. – Полежить трішки в стаціонарі, із нею попрацюють психологи, випишуть якісь веселі пігулки, які тепер доведеться вживати до старості, і відправлять додому. Кожен другий так живе, і нічого.
Дівчина підвелася. У руках знову з’явилася тарілка з млинцями, яку вона хвилину тому відставила (мабуть, знову покращувався настрій).
– Слухай, Колю, а ти чим сьогодні збираєшся займатися?
– Та, кілька тижнів тому цікаву гру дістав. «Рутина» називається.
– «Рутина»? Щось не чула про таку.
– Я б тобі теж радив зіграти.
– Я не любитель ігор...
– Це не просто гра – це ціле життя! – запалився хлопець. – Побачиш, тобі сподобається.
– Ну, не знаю… – зам’ялася Юлька.
Вона дійсно не любила віртуальні реальності і навіть не намагалася знайти час для гри у своєму повністю вільному графіку.
– Давай, закладемся, – не здавався Коля.
– На що? – зацікавилась дівчина.
– Якщо тобі сподобається, то я… я тебе намалюю!
У Юльки відвисла щелепа.
– Гаразд, – тільки й змогла вимовити вона.
– Окей, тоді слухай: гру я тобі щойно скинув, дім буде попереджувати про небажаний вміст при запуску, однак ти сміло запускай, вірусів там нема. Просто гра дуже стара, але цікава.
– Добре, – Юлька не могла вдавати зацікавлення, але, зважаючи на те, що пообіцяв взамін її товариш, дівчина розуміла, як важливо для нього, щоб вона спробувала, тому не могла відмовитись. – Що в ній треба робити?
– Нічого особливого. Просто жити.
– Жити? Не зрозуміла.
– Один нюанс – події гри переносять на три сотні років назад, у той час, коли ще не було роботів.
– Як не було?
– Взагалі не було. Жодного.
– Якась нісенітниця.
– Нічого подібного. «Рутину» створив професор історії вісімдесят років тому.
– Ого, ти її що, у музеї відкопав?
– Не важливо! Головне те, що триста років тому люди дійсно жили в умовах, описаних грою. Але, щоб парі було чесним, ти повинна прожити в ігровому часі не менше трьох тижнів, інакше не встигнеш втягнутися, зрозуміла?
Юля наморщила носа.
– Ну, гаразд, – вона віддала порожню тарілку Арсенові, цього разу забула подякувати, весело прокрутилася у кріслі і наостанок додала. – Готуй пензлики, я вмикаю «Рутину»!
Голограма розчинилася в повітрі. Коля залишився сам із собою, і з цілим світом низеньких будиночків, безкрайніх полів, світом, у якому кожен відповідав за себе сам, світом, у якому не було місця для роботів.
Тут він був дужим фермером Миколою. Микола мав хазяйновиту дружину і чотирьох чудових діток. Він вставав вдосвіта, годував корів і птицю, рубав дрова і розпалював піч. Ближче до обіду їздив з дружиною до міста на ринок продавати молоко, сметану, яйця. На виручені гроші (так, у той час ще були гроші, бо не існувало роботів, які б могли задовольнити потреби всіх без винятку людей) подружжя купляло дітлахам різноманітні дрібнички – здавалося б, нічого не вартий льодяник, розмальовка чи набір кольорового пластиліну, але скільки радості буде, коли дітки побачать.
І від однієї лише думки про це на душі ставало тепло. Вечорами вони перекручували сепаратором молоко, дружина наспівувала пісень (як же гарно в неї виходило!). Щодня доводилось робити практично одне й те саме, однак таке життя чомусь не набридало Колі. Він частенько забував пообідати, не звертав уваги на зауваження Анни щодо порушення режиму харчування, а згодом і зовсім наказав андроїду не турбувати його під час гри.
Юля не виходила на зв'язок цілий день. Ввечері в Колиній кімнаті з’явилась її стурбована голограма.
– Моя старша донька застудилась, лікар виписав ліків на п’ятсот гривень, а зарплата буде лише через тиждень. Колю, що робити?
Хлопець на якийсь час розгубився, він ніколи не бачив свою подругу такою заклопотаною.
– Знайди мене у грі, я тобі позичу до зарплати.
– Справді?! Дякую, – раптом Юля помінялася в лиці. – Але, Колю, знай, мені все це не подобається… Мені не подобається грати…
– Три тижні, тоді поговоримо Ти ж пообіцяла.
– Ну, гаразд, тоді чекай гостей.
Юлька наділа напівпрозорі ігрові окуляри і зникла з Колиної кімнати.
Наступного дня дівчина не з’являлася. Коля вирішив дати їй час і першим не зв’язуватися. Та, коли й наступного дня, Юлії не було чути, хлопець все ж набрав її номер. Він давно не був в її кімнаті. Переважно це Юлька до нього з’являлась.
Першим, що впало в око, була його картина, що висіла акурат посередині стіни над білосніжним пухким ліжком. На протилежній стіні йшла трансляція нікому не потрібної передачі, у якій на рожевому фоні чоловіки та жінки в яскравому вбранні відповідали на дурні запитання. Надворі було похмуро, тому скло на вікні зробилося абсолютно прозорим. Крізь нього виднівся яскраво-блакитний прямокутник приватного басейну.
– Я зараз!
Юлька ще кілька хвилин сиділа нерухомо, потім неохоче стягла з обличчя окуляри. На хлопця зиркнула пара червоних від утоми очей.
– Скільки часу пройшло в грі? – тільки й додумався запитати товариш.
– Місяць.
– То портрет, я так розумію, можна не малювати?
– Як хочеш.
– Як донька?
– Виздоровіла.
– Гратимеш далі?
– Так.
Юля відповідала коротко і швидко, на автоматі. Вочевидь їй не терпілося продовжити гру.
– Гаразд, тоді я піду.
– Зачекай!.. Я хотіла запитати…
– Питай.
– Чому так? Невже обов’язково повинно бути так важко?
Здавалось, ще мить, і на очах дівчини з’являться сльози.
– Ти про що?
– У «Рутині» я працюю поварем в шкільній їдальні. Половину дня проводжу на роботі, потім забираю доньку і їду з нею за продуктами. Далі готую, перу, прибираю, знову готую… Ні на що не вистачає часу, я ледь вкладаюся у заробітну плату, не можу купити усе, що мені потрібно, вибираю предмети першої необхідності, постійно думаю, як зекономити… А ще… а ще я постійно боюся, що хтось із нас захворіє, адже це зайві витрати, та й, загалом, небезпечно… Інколи мені набридає, мене починають сердити всі ці проблеми і я просто виходжу з гри.
Юля перевела подих. Вона ніяк не могла підібрати потрібних слів.
– Я повертаюся в реальність, намагаюсь вигадати собі інше заняття. Дивлюсь телешоу, замовляю нові плаття, косметику, складаю Арсенові завдання на наступний день і розумію, що мені не цікаво…
Тільки тепер Коля помітив, що на Юлькиних очах пробиваються сльози.
– Невже, для того, щоб було цікаво, необхідний страх?!
Хлопець не очікував, що старенька гра справить аж таке велике враження на подругу. Він надіявся, звісно ж, що хоч хтось розділить з ним його переживання, але зараз був збитий з пантелику і лише мовчки погладжував невагомою долонею пухнасте покривало.
– Страх не встигнути, страх помилитися, страх захворіти, страх втратити… Зате яке задоволення, коли ти долаєш негаразди, коли тобі вдається викрутитись зі скрутного становища, коли ризики виправдовуються. Ти доводиш сам собі і оточуючим, що ти чогось вартий. Все пізнається в порівнянні. Але, я не знаю, чи хотіла б так жити… постійно.
– А нас ніхто й не питає, так уже ніколи не житимуть.
Наступного ранку голограма Юльки з’явилася з першими промінчиками сонця. Вона була радісна схвильована і не могла знайти собі місця.
– Досить спати! Вставай, збирайся.
– Куди? – Коля потягнувся і жартома жбурнув у голограму подушку.
Та пролетіла наскрізь і глухо стукнулась об стінку. Зображення на мить похитнулось, розплилось, а потім знову вирівнялось.
– До мене вгості.
– Ти знаєш, котра година?
– Я спекла торт! С-сама. За рецептом.
Остання фраза подіяла на Колю, мов мішок льоду, висипаний за пазуху.
– Дай мені десять хвилин, – швидко відказав Коля.
Хлопець зісковзнув із ліжка, насадив на ноги тапки і помчав до ванної кімнати. Зі спальні долинув голос голограми:
– До речі, Колю, як ти дивишся на те, щоб після сніданку відвідати Музей?
Коля лише усміхнувся, стискаючи в зубах щітку з білосніжною пастою.
|
|
|
|
Время приёма: 21:48 11.01.2019
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев