 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
Зоряне небо стає все ближче. Зірка вже нестерпно яскрава. Якщо б не фільтр...
Але це ж не головна небезпека в відкритому, чи, як зараз жартують, закритому, космосі. Кожна зірка під доглядом, і якщо їх невеличку яхту вже помітили, то якісь катер зоряної охорони вже на всіх парах мчить заарештувати злочинців.
Бо нащо ще летіти на край всесвіту, крім як вкрасти зірку?
Алекс дивиться на монітори радарів – щоб вчасно помітити охоронців. Шансів утекти небагато, але ж це краще, ніж нічого. А поки зірка не на борту, нічого довести не вдасться – так, прийдеться повертатися ні з чим, підозрілий політ позначать в особистої справі, але...
Алекс дивиться на монітори. Радарів багато – сканують небо, сканують радіохвилі, сканують теплові сигнали. Щось помічають щомиті – і Алекс уважно вдивляється в кожне повідомлення, перевіряє, і відкидає.
Поки що відкидає.
Багато вже давні знайомі, але їх не можна просто взяти і помітити як «більше не сповіщати», бо тоді система проґавить справжній сигнал.
Ісак перевіряє скафандр, портативні двигуни на спині та животі, нервово погладжує здоровезний випуклий диск розміром з нього самого.
Алекс не вірить, що ніхто не помітить підміни, але гроші заплачені, договір підписаний, а що зі свого боку робить Ісак – це його справа.
Алекс має здобути зірку, і саме Сиріус.
Бо обіцянки треба виконувати.
Зірки крадуть досить часто, і багато людей промишляє цім – але всі вони займаються дрібницею, яку простим оком і не побачиш.
А тут – Сиріус.
Третій «добродій» порадив звернутися до Ісака. Ісак погодився, уточнив, скільки людей вже знає. Позіхнув.
– Але якщо б я був охоронцем і мені сказали, що хтось хоче зняти Сиріус, чи повірив би я? – підморгнувши, запитав Ісак. – Звісно, повірив би, але ж я і не охоронець. А хто не ризикує – той сидить вдома, так? І навіщо вона тобі?
– Дівчина хоче цю зірку.
– Дівчина? Нууу… – здивувався Ісак. – А чому б, хай йому грець, і ні? Але… Але чому саме Сиріус? Їй що, нічого по простіше не підійде?
– Ні.
– Бачу, спрацюємось. Напарнику.
Ісак вже в шлюзі, люки зачинені. Кисень втягується в систему життєзабезпечення. Відкривається зовнішній люк. Камера раптом гасне, але за мить вмикається знов.
Алекс чекає побачити безліч зірок – хоча знає, що там, ззовні, є тільки одна. І – поверхня сфери нерухомих зірок. Майже абсолютне чорне тіло.
Алекс має перестати дивиться на напарника і повертатися до своєї частини роботи.
Але Алекс вже годину знає, що їх помітили. Аж два катери летять до них. Точніше, якнайменш, два.
Алекс, фактично, бреше вже годину, але якщо б Ісак дізнався вчасно, він би скасував все.
А це значить, що другий шанс як би і був, то чекати на нього треба було б дуже, дуже довго.
А Алекс має мати цю зірку.
Зараз.
А якщо ні – то можна і за грати.
Ісак не гає час. Розганяється, пригальмовує трохи, робить перекид – і стає ногами на Сиріус.
Дебільна фраза як для століття двадцятого чи початку двадцять першого, чи не так?
Але тепер це – реальність. Всесвіт замкнений навколо Сонця, Землі і людства. Зірок – таких, як Сонце – немає, є тільки яскраві диски, які розташовані на внутрішній поверхні сфери.
Шах і мат, матеріалісти. Шах і мат.
Ви хотіли дива, атеїсти?
Їжте.
– Нас помітили, Іса, – повідомляє Алекс, коли Ісак відчіпляє Сиріус від неба. – Бачу два катери.
– Давай линь, напарнику, – наказує Ісак. – І рахуй, скільки в мене часу. Закріпляю дублікат.
Ніякої паніки, ніяких дурниць, наприклад «Точно?» Навіть не уточнює, чи далеко – бо зараз це справді не має значення. Ісак дуже добрий напарник.
Шкода, якщо їх спіймають.
Алекс вистрілює «гарпун» під ноги Ісака. Відстань – декілька сотень метрів, промахнутися важко. Напарник підхоплює линь, зачіпляється за нього, показує «гуд» і повертається до своєї справи.
Двигуни вмикаються з легким гудінням, яхта розвертається в бік Сонця – крихітної крапки. Майже таке саме, як інші зірки – звідси. І зовсім інше, якщо наблизитись.
– Десять секунд, – попереджає Алекс.
– Гальмуй, – наказує Ісак. – Дай мені півхвилини.
– Кидай це, – нервує Алекс. – Головне…
– Головне я роблю зараз, напарнику, – відрубає Ісак. – Я відчіпляю линь. Хочеш – тікай, я почекаю на охоронців.
– Це зайве, – зло каже Алекс і намагається переконати себе, що справді – зайве. Що не було думки врубати двигуни зараз, а пояснювати – потім.
– Звісно, – погоджується Ісак. – Вибач, напарнику, але та дівчина, що чекає на зірку, занадто цінна для тебе. І ти не розумієш, наскільки важлива моя справа.
– Авже ж, - погоджується Алекс. – Не корпайся.
– Годину вже втратили, декілька секунд навряд чи щось змінять.
– Ти знав.
– Звісно, напарнику. В тебе дихання раптом завмерло, на декілька секунд. Мав же я перевірити, що сталося.
– Але…
– Ми могли би сформувати дуже добру команду, напарнику. Я теж погодився ризикнути. Будемо прохати посадити нас в одну камеру, га? Я готовий. Вперед.
– Сиріус?
– Звісно, зі мною. Вперед!
Катерів виявилося три, і швидкість в них була більша, ніж у яхти. Вони гублять час, бо не можна розганятися більше двох «же», поки Ісак з зіркою тягнеться на лині.
Це не так вже і довго, але час грає проти них.
Камера в шлюзі раптом гасне, коли Ісак починає відкривати зовнішній люк. Алекс лякається - до дуже потужного серцебиття і поту. Вбудований в легкий скафандр лікар лементує тривогу.
Добре, що перепитує, чи треба вприскувати дозу заспокійливого – бо від такої дози заснув би і бегемот. А якщо й ні, всі реакції б пішли коту під хвіст.
– Не бачу тебе, – каже Алекс.
– Все добре, напарнику, – відповідає голос Ісака. – Камера вже давно глючіла. Де вони?
Почувши відповідь, Ісак ненадовго замовкає.
– Я запускаю рятувальні капсули, напарнику. Всі чотири. Коли дам наказ – змінюй курс на сорок п’ять вліво по координату, нуль по абсцис. Якщо пощастить – вони поженуться за капсулами. Їх три – а нас стане п’ять.
– Чи ти сам в це віриш? – хоче спитати Алекс, але мовчить.
Поки що – надія є.
Катерів три – і всі три впевнено продовжують вполювати яхту.
Яхта не відповідає на наказі зупинитись. Яхта взагалі не відповідає. Навіть коли катери попереджають, що почнуть стріляти.
– Звісно почнуть, – впевнено каже Ісак. – Декілька попереджальних, але не на враження. Бо ми ж можемо бути на борту, напарнику. Але навіть Сиріус не вартий життя навіть таких, як ми. А коли ми не злякаємось, може, повірять, що ми на капсулі.
Катери не стріляють. Зближаються. Перший іде на зближення – на захоплення.
– Я можу гальмувати, – каже Алекс. – Пограємось в коти-миші.
– Ні, – відрубає Ісак. – Якщо яхта змінює курс, ясно, що ми тут. Я не хочу, щоб тебе били під час затримання, напарнику.
– Яка різниця?
– Ти дуже гарна, напарнику. Не хочу, щоб тебе зіпсували.
Охоронців було п’ятеро. Хмурих, суворих. Першою справою одягли наручники: на руки, на ноги, і ще одні на ноги – щоб прикувати до сидінь.
Потім троє почали обшук, а двоє зібралися почати допит.
– Перепрошую, – заспішив Ісак. – Зірка на місці.
Охоронець зняв рукавичку скафандра, стиснув кулак, аж хряснули пальці.
– Я перевернув її, - встиг пояснити Ісак. – Світлом до сфери.
Охоронці перезирнулися.
– Будь ласка, не гайте час, попрохайте своїх перевірити. Ви ж все одно будете перевіряти.
«Чому ні?» – потиснув плечима той, що зняв рукавичку.
«Нісенітниця», – важко позіхнув другий, але нахилив голову до мікрофона в скафандрі.
– Передай нашім, хай зганяють до Сиріуса, бо підозрювані кажуть, що зірка на місці, просто перевернута… Так, шукаємо, але перевірте і ви… Ну так, жарти жартують…
– Це не жарт, – заговорив Ісак. – Ця сфера нерухомих зірок створена штучно, не так давно. Хтось закрив від нас космос.
«Продовжуй, поки що», кивнув охоронець без рукавички, скрипнув зубами.
– Дуже багато спостерігань суперечать сфері. Паралакси, подвійні зірки, рух зірок, екзапланети, тощо. Якщо б бог робив цю сферу, він би зробив її досконалою, хіба ні?
«Звідки ж нам знати?», хмикнув охоронець, і зняв другу рукавичку. Знов хруснув пальцями.
– Я думаю, якась потужна цивілізація створила цю сферу, схоже, коли ми вийшли в космос. Не знаю, навіщо. Сподіваюсь, що вони не вирішили нас ізолювати назавжди. Але якщо вони спостерігають за нами, вони побачать, що ми не тільки крадемо зірки, але намагаємось вивчати. Намагаємось вийти на контакт. Вибачте, хлопці, що змусив вас ганятися за нами...
– Ми на патрулюванні, – ніяково відповів охоронець, що прохав перевірити, чи на місці Сіріус. – Нічого. Але штраф заплатите. І буйний штраф. Яхту, мабуть, конфіскують.
– Так.
– Закінчив? – уточнив той, що зняв рукавички і стиснув кулак. – То платити ви почнете проста зараз.
– Вона нічого такого не знала, – швидко випалив Ісак. – Винен я один!
– Немає зірки, – троє, що робили обшук, зайшли в каюту і встали трикутником. Заговорила та «вершина», що була ближче до пілотів.
– Зірка на місці, – пролунало з динаміка скафандра. – Ці ідіоти її справді перевернули догори дригом.
Алекс раптом згадала, як погасла камера, коли Ісак заходив на яхту. Раптом зрозуміла, що не може бути певна, що зірка, взагалі-то, на борту. Згадала, наскільки важливою вважав свою справу Ісак. Тепер почула – чому.
Зрозуміла, чому Ісак погодився вкидати Сіріус. Зовсім не тому, що молодший за інших, більш ризиковий, кращий за інших… Він від самого початку не збирався нічого красти! А якщо так, «звісно», чому б і не Сиріус?
Вона думала, що розлютиться, але просто зніяковіла. Вона підманула Ісака, він підманув її – все, так би мовити, чесно. А що в неї рухнув всесвіт – так не можна будувати всесвіт на однієї людині. Навіть такої, як…
Алекс майже не слухала, як лаялись охоронці, але врешті решт заспокоїли того, що зняв рукавички і відправили його на катер без розправи над Ісаком.
Майже не відреагувала, коли з неї знімали наручники. Кивнула. Здається, хотіла подякувати – але чи ворухнулися губи?
– З вами все гаразд? – занепокоївся охоронець. Сам з’єднався з її легким скафандром, перевірив показники вбудованого лікаря.
– Ми вже йдемо, – говорив охоронець. – Не треба так лякатися. Ми ж не собаки якісь…
– Дякую, – кивнула Алекс, намагаючись усміхнутися.
– Навіщо ви запустили всі капсули? – повернувся охоронець до раптом переляканого Ісака.
«Можливо, стрес пройшов, почалася реакція?» – мляво зацікавилась Алекс. «Могло б бути шкода, що він теж такий… як всі. Але яка різниця?..»
– Якщо щось трапиться… Я не можу відпускати вас без капсул…
– Ми п-підберемо якусь, – пообіцяв Ісак, аж заїкаючись з переляку. – Одна на нашому курсі.
– Та, яка з сьома «же»? – похитав головою охоронець. – Ви справді думали, що ми «купимось»?
– Але інші летять п-повільніше.
– І на них навіть завантаження, схоже за масою на двох людин і припаси. Але ж жодної не вистачить ресурсу добратися…
– Звісно, але якщо б в нас був зап-пасний корабель…
– Ми б його побачили, – запевнив охоронець і раптом зніяковів. Помовчав. Простягнув руку, зірвавши рукавичку. – Дякую за урок.
– Дякую, що в мене досі всі зуби цілі, – криво посміхнувся Ісак.
– А навіщо той дівчини Сиріус, напарнику? – обережно спитав Ісак, коли катер відчепився і полетів собі геть продовжувати патрулювання.
– Який ти мені напарник, сволота? – через силу вимовила Алекс. Вона не хотіла його ображати, бо він просто розбишака, це вона во всьому винна…
Але не змогла стриматись.
– А в чому справа, напа… – Ісак проковтнув слово. – Що трапилось?
– Я – нікчемаха, - потиснула плечима Алекс. – Але ж я тобі вірила. Я ж… А, яка різниця…
– І правильно, – липнув очима Ісак. – Ти чого?
– А Сиріус де?
– Звісно де – на рятувальний капсулі, яку ми підберемо.
– А там тоді – що?
– Звісно що – мій «дублікат». Зірки ми вже давно перевертаємо, ніякої відповіді. Ну ось, зробили дублікат. Наші різниці не помітили, але мабуть Ці побачать. І таки захочуть з нами спілкуватися.
– Тобто ти врятував мій Сиріус, – Алекс запинається на мить, бо ще ніколи не казала так. – Напарнику?
– Звісно, напарнику, – посміхається Ісак, але виходить в нього чомусь криво. – Відвеземо тої дівчині, що на нього навіщось чекає… Як же ти її кохаєш, раз зірвала зірку з неба…
– Ця дівчина – я, – раптом усміхається Алекс. Продовжує, і чомусь усміхається все ширше і щирше. – Мій хлопець обіцяв кохати мене, до поки горить Сиріус. Аж два роки кохав, мавпа. Ось я і… помстилася… Я цей клятий Сиріус зненавиділа. А ще він той шльондрі теж саме обіцяв. Ось я і думала, хай…
– Нууу… – дивується Ісак, але очі в нього чомусь сіяють та сміються. – А чому б, хай йому грець, і ні?
|
|
|
|
Время приёма: 21:39 11.01.2019
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев