10:02 03.02.2019
Поздравляем победителей 48-ого конкурса!
1 Юлес Скела ak003 Таємниця Живени
2 Ліандра ak024 Всі діти світу
3 Нездешний ak002 Подпольщики


05:50 03.02.2019
Сегодня в 17.00 заканчивается приём судейских бюллетеней и подводятся итоги 48-ого конкурса.

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 48 (зима 19) Фінал

Автор: Наталя Кондратенко Количество символов: 22190
Конкурс № 48 (зима 19) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ak021 ЧОЛОВІЧИЙ ОБОВ’ЯЗОК, або ЯК ВИРОСТИТИ БУДИНОК


    

    Сходи було майже закінчено. Батькові лишилися візерунки на бокових частинах балясин – сині півники й червоні маки завтра прикрасять лаковану поверхню.
    – Кириле, сніданок! – мама зазирнула нагору з нижнього поверху. – Сирники з чорницею, твої улюблені. Данила вже за столом.
    – Хто б сумнівався!
    Данило – мій брат-близнюк. У школі нам усі заздрять, бо ні в кого немає братів. А я завжди мріяв про сестру.
    – Кириле, нічого не лишиться! Мерщій!
    – Біжу, мамо!
    Встиг вчасно і сів за стіл разом з батьками. Але це не завадило Данилу нагребти до своєї тарілки третину сирників з миски. Мама без слів поділила те, що лишилося, на трьох, і Данила оскалився. Він також не був у захваті від наявності брата.
    – Хто перший прийшов, того і сирники! – і, не чекаючи на інших, продовжив їсти.
    В усіх наших друзів і родичів звичайні сім’ї: Цур дозволяє мати лише одного сина. Дана каже, що це несправедливо. Але виростити дім здатні лише чоловіки. І тому найвищі будинки в нашому місті схожі на вежі чи міцні стеблини: один син – один поверх. Щойно народжується хлопчик, батьки починають будувати сходи до його майбутнього поверху. У них є десять років, щоб встигнути. Мої встигли. Хоч і будувати довелося не одні сходи, а двійко – для кожного із синів – окремі.
    Ось, у Дани дві сестри і поки що – жодного брата. Але її батьки сподіваються народити хлопця. Сусіди кажуть, що їх Цур покарав. Якщо не народиться хлопець, так і лишиться їх будинок триповерховим, більше не виросте. Бачив я такі поміж різнобарвних веж. Вони стрімко старіють, згинаються і вмирають разом з останніми мешканцями. Зрідка трапляються й «двоголові» вежі: з однієї кімнати посередині будинку раптом виростають дві нові, й одразу видно, що це вежа близнюків.
    Але тепер такого не побачиш. Місто так щільно заросло будинками, що створити собі повноцінну оселю неможливо, не вистачає місця. Ще в ранньому дитинстві батьки пояснили нам з братом:
    – Ви змушені поділити свій поверх навпіл і виростити дві невеликі кімнати. Виходити за межі заборонено.
    – А чому кожен не може мати власну вежу? – Данила завжди був незадоволений, коли мусив ділитися.
    – У нашому районі всі будинки рівні й стрункі, жодного завмерлого і жодного кинутого, дякувати Цуру. То ж не варто його злити, – останнє батько додав пошепки.
    Я втрутився тоді в розмову, бо одне питання турбувало мене найбільше.
    – Тату, а чому я маю виростити кімнату? Чому саме кімнату? А якщо я хочу щось інше?
    Батько здивувався:
    – Як це «щось інше»? Ти повинен виростити оселю для своєї родини. Коли кімната буде готова – одружишся. І вже дружина наростить шпалери, меблі, квіти, – все, чого вміє і чого її навчили.
    Данила насупився:
    – Не хочеш одружуватися – живи з батьками. А я вирощу велику кімнату. Нехай не можна її збільшити, але моя кімната буде з високою стелею, різнокольорова та гарна. А ще я хочу блакитні віконниці... – і брат почав розповідати про свої омріяну хатинку.
    З того часу минуло вже три роки. Наш батько зробив усе, що потрібно: кімнату виростив, дітей виховував, сходи побудував до нашого майбутнього житла. Тепер справа за старійшинами, бо без Церемонії дім рости далі не буде. Завтра нам з Данилом виповниться по десять років, повноліття. І з цього часу мусимо покладатися не на батьків, а на себе. І на Цура.
    – Ти сумуєш? – голос Дани прозвучав над самісіньким вухом.
    – Ой, ти мене налякала...
    – Думаєш про Церемонію?
    – Іноді... Ти ж знаєш, що хлопці-близнюки народжуються дуже рідко. Старійшинам не сподобається, що дім буде поділено на дві частини.
    – Але ж ви не винні, що вас двоє. Ось у нас у родині взагалі хлопців немає, нема кому продовжити вежу. Та й з нами невідомо, як буде: дівчат-то набагато більше народжується, ніж хлопців.
    – Це через те, що Цур дозволяє мати лише одного Створювача в будинку?
    – Так, моя мама казала, – тихіше продовжила Дана, – що раніше в сім’ях народжувалося стільки дітей, скільки Цур давав. І кожний вирощував собі будинок-вежу...
    – То й Створювачів і Принадниць було багато?
    Дана не почула, а замріяно продовжувала:
    – Мама розповідала, що є далекі міста, де для всіх вистачає місця. І ростуть там будинки з кольоровими дахами, кількома кімнатами на кожному поверсі і з балконами...
    – З чим? – я почув незнайоме слово.
    – З балконами, – Дана здивувалася з мого незнання. – Ти хіба не пам’ятаєш, ми це проходити з історії.
    – Не пам’ятаю. Розкажи!
    – Це таке велике вікно, з якого виростає відкритий майданчик, огороджений невисоким парканом. І на цей майданчик можна вийти ввечері, щоб насолодитися заходом сонця. Або зранку – побачити перші сонячні промені. Або випити каву з крекерами у плетеному кріслі-качалці. Але який сенс у такому кріслі в одній кімнаті, де потрібно вмістити ліжка для дітей, стіл, шафу? Це якщо мене заміж візьмуть... Нас же троє у батьків.
    – Не хвилюйся! Я з тобою обов’язково одружуся! Тільки зачекай, спочатку мушу виростити дім!
    Я обняв Дану. А перед моїми очима стояли казкові різнобарвні будинки з балконами.
    Церемонію призначили на кінець місяця. Зберуться всі повнолітні, кому за останній рік виповнилося десять років. Нам з братом ще пощастило, недовго чекали. Отже, маємо більше часу на вирощування кімнат. Для Створювачів кожний день важливий!
    У школі до Церемонії готували з раннього дитинства. Але одна річ – розповіді вчителів і батьків, а інша – справжня Церемонія. Для кожної родини – це велике свято, коли єдиний син стає чоловіком і починає ростити власний дім. Дім – це наше життя, ми вкладаємо в нього свої мрії і надії, він народжується з наших прагнень і вчинків, його вигляд і міцність залежать від нашого вибору – професії, друзів, дружини. Тут немає нічого випадкового. І кожна помилка, кожний дурний вчинок перетворюються на занадто маленьке віконце чи розбите скло. То ж у когось у родині виростає пряма білосніжна вежа з великими вікнами, а в когось – кособока сіра фортеця з віконцями-бійницями з казки про злого чаклуна...
    – Запрошуємо до хрономіра Ореста Цур-гара! – першим викликали хлопця з нашого класу.
    Його батькам пощастило: хлопчик народився у них першим, тому і місця на всіх вистачало. Я був колись у них у гостях: перший поверх чистий й охайний, на другому дідусь з бабусею живуть, а на третьому – Орест з батьками. Просторо, гарно, ще й смаколиками пригощали. І дім у них високий, хоч лише на три поверхи. Видно, Цур допомагає...
    Орест гордо вийшов до старійшин і став перед хрономіром. Священний хрономір – рідкісна річ, бо на відміну від наших будинків і від усього, що є в них, він не живий. Кажуть, його лишили пращури, які не створювали, а будували будинки і виготовляли всілякі корисні речі.
    Хрономір нагадував велику літеру «Х», зроблену з невідомого прозорого матеріалу. З його верхньої частини в нижню перетікала чи пересипалася дивна речовина. На Церемонію посвячення кожного Створювача відводилося стільки часу, скільки потрібно було цій речовині, щоб опинитися в нижній частині прозорої ємності.
    – Оресте, – Старійшина підкликав його ближче, – яким ти бачиш свій будинок?
    І Орест, як і вчили у школі, почав описувати свою кімнату в сімейній вежі – чітко і швидко, щоб не затримувати інших. Та й час спливав. Старійшина підвів хлопця ближче до хрономіра, взяв за руку і урочисто проголосив Клятву Створювача. Орест йому вторив. Ритуал не відрізнявся від описаного в підручниках, і мені стало не цікаво. Далі один за одним виходили мої однолітки до хрономіра, і все повторювалося знову. Нарешті запросили й Данила, який гордо повідомив про своє бажання створити найгарнішу в місті кімнату і вежу.
    – Але ти повинен розділити свій дім з братом, – Старійшина нагадав про обов’язок.
    – Моя кімната все одно буде вищою, світлішою і кращою! – Данило ніколи не поступався своїми бажаннями.
    – Цур вирішить, як буде! – Старійшина торкнувся братової руки і почав ритуал.
    – Кирило Цур-кан! – хоч я і очікував виклику, але сіпнувся від несподіванки.
    Зблизька хрономір виявився скляним пристроєм, але скло було тоншим за віконне, яке ми добре вміли вирощувати. І що в ньому незвичайного? А рухома речовина все ж таки сипалася, а не лилася.
    – Яким, Кириле, ти бачиш свій майбутній будинок? Високим і великим, як описував твій брат?
    – Ні! – хрономір наче зачарував мене. Я хотів сказати те, чого вчили в школі і до чого готувався кілька місяців. Навіть вивчив напам’ять опис свого ідеального будинку. Але, певно, Цур краще знається на наших бажаннях. – Ні! Я не хочу створювати будинок! Я хочу виростити балкон!
    – Балкон?! – Старійшина перепитав тихим голосом. Але в тиші, яка одразу запанувала в залі, мені здалося, що він кричав.
    – Так, балкон! З візерунковим парканом і живими квітами. – Шурхотіння всередині хрономіра здалося сміхом. Може, це сам Цур сміється?
    – Ти втомився, Кириле. Подумай ще раз. Що ти хочеш створити? – і Старійшина міцно взяв мене за руку, підвівши до хрономіра. Перед очима промайнули картини щасливого дитинства і невідомого до того майбутнього, у якому не було місця квітам і парканам. Лише прямі вежі зі щасливими мешканцями. Жодних відхилень від обраних ліній.
    Час спливав разом з речовиною, що сипалася в хрономірі.
    – Так, втомився, – механічно повторив я за Старійшиною, а потім швидко проговорив текст, завчений вдома, щоб задовольнити всіх присутніх.
    Остання крапля речовини торкнулася дна хрономіра.
    – Балкон! Ха-ха! Він хоче створити балкон! – Данила тримався за живіт від сміху. Батьки дивилися на нього з осудом, на мене – зі співчуттям...
    Цур прийшов уночі, як я і очікував, але від втоми і нервувань заснув. Спочатку щось почало мене душити, і я з жахом прокинувся. Потім почув і гуркіт нагорі. Данила в ліжку вже не було, отже, Цур покликав його першим. Тепер моя черга.
    Цур сидів на верхній сходинці. Я його не бачив, але відчував. Як і відчував тепер весь будинок – як частину себе. Чи він відчував мене як свою частину...
    – Нарешті познайомимося, – Цур зайшовся сухим різким сміхом. – Давно я не бачив близнюків. А ви справді дуже схожі...
    – І як це ти розгледів у темряві нашу подібність? – мені не сподобався початок розмови.
    – Це для тебе темрява, а я постійно тут живу. Ніч – мій час.
    Я провів рукою по шиї, де кілька хвилин тому відчував зашморг.
    – Перелякався? – сміх Цура перейшов у кашель. Наче це я його душив, а не навпаки.
    – Приємного мало...
    – Вважай, що я пожартував, – дивний кашель раптово зник. – Ти став дорослим, пройшов Церемонію. І я повинен поєднати тебе з будинком.
    І тут без попередження щось збило мене з ніг, і я полетів зі сходів униз. Спробував поворухнути ногою чи рукою – нічого не вийшло. Спиною відчував сходи, але піднятися не міг. Темрява наді мною згустилася, і біля самого вуха прозвучав голос:
    – Ти – не ти, ти – він, і він – ти. Твоє життя – його життя.
    – Цур мене, – проказав я.
    В очах блимнуло яскраве світло, повернулася рухливість, і я вдарився головою об сходинку, втративши свідомість.
    Потягнулися одноманітні дні: вдень школа, потім хатні справи, додаткові заняття. Я не встигав фіксувати, як поступово в моїй кімнаті від сходів почала рости спочатку підлога, а потім й підніматися стіни.  Будинок змінювався дуже повільно, але за рік вже і з вулиці стало помітно, що в родині працюють Створювачі.
    – Дивись, Данилова частина більша, – Дана показала на братову кімнату, коли ми теревенили під будинком. – Як йому вдається ростити будинок швидше? Це ж неможливо, бо кожний день визначає, наскільки стане більшим поверх.
    – Я не звертав уваги. Можливо... – і подумав, що взагалі за цей рік жодного разу не заходив до кімнати брата. Я був зосереджений тільки на своїй частині, намагаючись кожного дня прискорити ріст будинку.
    Усе, що ми робили вдень, наш дім вночі всмоктував у себе, обираючи те, що давало йому сили для росту й життя. Стоси прочитаних книжок, складені іспити, проведені досліди, – усе ставало черговою цеглиною в стінах. Кожний добрий вчинок – допомога рідним, друзям, незнайомцям, – усе додавало кімнаті чіткості ліній, міцності й неповторності. Пришвидшити цей процес було неможливо. Чи можливо?
    Я піднявся сходами до кімнати Данила. Брат лежав на підлозі. Певно, відпочивав. Навколо нього гострими краями височіли темно-сірі стіни, а на протилежній від дверей стіні затягувалося прозорою плівкою вікно. Утім, у моїй кімнаті ще гуляли вітри.
    – Що ти тут робиш? – тепла в голосі брата не було. Як і здивування чи цікавості від мого візиту.
    – Зайшов у гості... Як тобі вдається так швидко ростити кімнату?
    – Боїшся, що на твою частину зазіхну?
    – Не боюся. Цур не дозволить.
    – Багато ти знаєш... – брат виглядав блідим. Він озирнувся навколо, підійшов до мене впритул і продовжив: – Не погоджуйся на його пропозиції, ніколи не погоджуйся, що б він тобі не казав!
    Потім знову ліг посередині кімнати і завмер.
    Того ж вечора я точив олівець і випадково порізав палець. Крапля крові ковзнула по руці і впала на підлогу. Хотів витерти, але вона швидко всмокталася – жодних слідів. Дивно... На ранок побачив, що стіни виросли набагато вище, ніж кожного дня до цього. Але наче потемнішали. Чи здалося? Так спосіб пришвидшити ріст будинку все ж таки існує! Певно, про це і попереджав мене брат. Ми вирощуємо і живимо вежу, вона росте і живе нашим життям. Ми віддаємо його днем за днем. Чи краплю за краплею. Більше віддаємо – більше отримаємо. Але чи вартує воно того? У мене виникли питання до Цура.
    Однак, незважаючи на попередження брата, Цур більше не приходив. Моя кімната росла великою і світлою, я все більше відчував зв’язок з нею. Данилова частина поверху була майже закінчена, але брата це не радувало. Він схуд, став мовчазним, а кожного ранку довго відкашлювався перед тим, як вийти з кімнати. Ми майже не розмовляли, бо не було про що: до школи він вже не ходив, нічим не цікавився. Його прагнення побудувати велику кімнату з високою стелею, найкращу в місті, переросло в нав’язливу ідею.
    – Я давно вже зрозумів, що ми не здатні нічого створити, – дуже рідко брат приходив поговорити, до того ж говорив лише він, а я слухав. – Це дурня, що ми – Створювачі. Наші будники ростуть не тому, що ми цього хочемо. Це вони хочуть рости, а ми для них лише їжа, живлення. Кожної ночі вони всмоктують наші враження, емоції, спогади, живляться ними і ростуть. Кожний наш минулий день – це для них день наступний. Ми віддаємо їм своє життя, вони ростуть завдяки нам. Ніякі ми не Створювачі! Ми – їжа! Їжа!
    Я вислуховував, іноді переказував його фантазії батькам або Дані. Усім було зрозуміло, що Данила все глибше занурюється у світ божевілля. Одного ранку мене розбудив дикий крик. Кричала мама, показуючи рукою вниз через вікно на вулицю. Брат лежав перед будинком, так само спокійно, як і на підлозі своєї кімнати. Здавалося, що заснув. Якби не велика пляма крові навколо нього... Вночі мені наснилося, як наш будинок тягнеться до цієї плями, намагаючись всмоктати її в себе, і лютує від безсилля.
    – Ти повинен виростити дім! – Цур смикнув мене за плече. Він прийшов через три дні після смерті Данила. – Добудуєш і свою частину, і братову. Будинок не може бути вирощений лише наполовину.
    – Я не буду цього робити!
    – Тебе ніхто не питає! – Цур не підвищував голос, але холод почав підніматися по моїх ногах. – Я допоможу, як зробити це швидше.
    – Я сказав, що ні! Не хочу закінчити так, як Данила.
    Цур приходив кожної ночі, але я стояв на своєму, пам’ятаючи братове попередження. Це єдине, що я міг тепер для нього зробити. Нарешті Цур втомився і залишив мене у спокої.
    З голови не йшли останні братові слова. «Ми – їжа! Їжа!». Із самого народження я знав, що наші домівки живі. Хоч ніколи не бачив, як вони народжуються: зрідка на порожньому місці з’являвся новий будинок за одну ніч. І туди переселяли когось з великих родин за рішенням Старійшин та за згодою Цура. Знав я і про те, що будинки ростуть разом з нами, і ми лишаємося в них безплотними духами, розчиняючись у своїх кімнатах наприкінці життя. Тіні своїх прадіда і прабабці я навіть зустрічав на першому поверсі нашого будинку, і мені здавалося, що вони намагаються щось сказати. Але внутрішній незрозумілий страх штовхав нагору, не давав зупинятися і подумати про це. Тінь Данила по смерті в будинку не оселилася, бо він сам відмовився від того, щоб стати його частиною.
    Моя кімната росла повільно, а незакінчена братова частина взагалі не змінювалася. Тепер я відчув, як не вистачає брата. І в цьому винен будинок! Це через нього брат стрибнув униз! А, можливо, хтось і допоміг! Розлютившись, я зайшов до Данилової кімнати. Тут нічого не змінилося: такі ж сірі стіни, що вирослі майже наполовину; частина віконної рами; фрагменти скла. Скрізь порожнину всередину зазирав вечір, посилаючи тьмяне світло на підлогу, від чого кімната здавалося справжнім монстром із роззявленою пащею.
    – Це ти винен! – закричав я і вдарив ногою в стіну. – Ти! Мій брат був би живий! Але тобі все мало! – я почав крушити скло і ламати віконну раму.
    По кімнаті пролунав стогін, але мене це не зупинило. Лють застилала очі, я бився в стіни і здирав покриття з підлоги. Знесилений, так і заснув у кімнаті Данила.
    – Що сталося? – Дана розбудила мене наступного дня. – Що з тобою?
    Я почувався розбитим, усе тіло боліло. Навіть очі розплющити було не сила. Згадав, що накоїв тут учора, і стало соромно.
    – Дивись! – Дана підбігла до вікна.
    – Я не хотів, це щось на мене найшло, Дано!
    – Що не хотів? Хіба це не ти створив? Як тобі взагалі вдалося?
    – Дурна справа не хитра...
    – Що ти мелеш? Хіба ти весь час тут щось вирощував? Ти ж казав, що не будеш чіпати братову кімнату.
    – Так я і не створював тут нічого... – я згадав у дрібницях вчорашній вечір. Тепер прибирати доведеться. І як це батькам  пояснити?
    Я насилу розплющив очі і підвівся. Навколо – жодних слідів мого божевілля, суцільна чистота й охайність. Підлога виглядала як нова, а стіни стали наче вищими. Я придивився: вчора кімната справляла враження недобудови, а тепер можна створювати стелю – і все готово. Проте на місці вікна така само порожнина, а уламки скла кудись зникли. На вулицю оселя дивилася відкритою стіною. Але радості усе це не викликало: кімната і до того була темно-сірою, а тепер взагалі виглядала моторошно – будинок не лише всмоктав мою істерику, він почав перетворюватися на кам’яний замок, швидко вирісши на моїх звинуваченнях й образах. Результат відповідний, хоч і захопливий. І чим я кращий за свого брата?
    Гучний сміх Цура пролунав в будинку...
    – Кириле! Я ж поділитися радістю прийшла! – Дана торкнулася моєї руки. – У мене народився брат. Тепер і в нашому будинку є Створювач, слава Цуру!
    І Дана почала розповідати про маленького хлопчика, який змінить життя її родини. Моя подруга просто світилася від щастя, тому я не переривав розповіді, хоч більше думав про своє. Ми провели так цілий день, мріючи про майбутнє. Дана переконана, що тепер усе буде добре, і її впевненість передалася мені. Врешті-решт будинок не примушував Данила поспішати зі Створенням, чого ж я так поводжуся? Будинок живиться тим, чим ми його годуємо. Він не має можливості обирати. І з цією думкою я знову заснув у братовій кімнаті. Ще моя образиться....
    Спав спокійно, почуваючись у повній безпеці. Дивне відчуття затишку для моторошної кімнати без стіни і стелі... Прокинувся я від теплого сонячного промінчика, який лоскотав обличчя, й одразу підхопився на ноги. Сьогодні ж до школи! Я не проспав? Але сонце стояло ще низько, певно, ранній світанок. Окинув оком кімнату і завмер: у ній не тільки з’явилася стеля, майже до кінця затуливши вранішнє небо, вона ще й стала іншою. Тепер мене оточували не сірі кам’яні мури, а світлі, наче пофарбовані стіни і нова підлога. Похитав головою, намагаючись прогнати мару. Я ще сплю? Ні – усе справжнє. Але кімната змінилася за ніч до невпізнаваності. Тільки вікно так і не виросло – жодних змін з учорашнього вечора. Подумаю над цим пізніше, зараз час збиратися до школи.
    Сьогодні підсумкове тестування, незабаром кінець року, а в мене проблем з навчанням вистачає. Тепер кожного вечора готуватимусь до контрольних та іспитів, намагаючись надолужити пропущене. За кілька днів від кількості прочитаних книжок голова йшла обертом. Так і збожеволіти недовго... Батьки переймалися власними проблемами, Дана також занурилися з головою у формули і задачі, а я потребував співрозмовника. Не з Цуром же розмовляти! Раніше ми готувалися до іспитів удвох з братом: обговорювали складні питання, сперечалися, читали вголос улюблені вірші. Мені був конче потрібен співрозмовник! Я відкрив підручник з біології і почав читати вголос, наче мене хтось слухає. Спочатку читав, потім переказував, а далі почав розповідати все, що запам’ятав, крокуючи з однієї кімнати до іншої. Ранком швидко зібрався – іспит призначили на восьму. Повернувся задоволеним: найвища оцінка, отже, новий спосіб допоміг. І не лише мені...
    Поспішаючи до школи, я і не помітив, як змінився будинок. Кімнати стали вищими, стіни вистромилися і навіть почали виблискувати на сонці. Чого я раніше не збагнув? Будинок слухав мене! І раніше, коли приходила Дана, і останні дні, коли я готувався до іспитів...
    Тепер кожного дня я читав уголос книжки, розповідав про те, що трапилося в школі, ділився своїми думками. Кімнати поступово ставали красивішими, а весь будинок  перетворився на високу дивовижну вежу з різнокольорового каміння. Так, я розповів йому, що не люблю білого кольору. Найбільше будинкові подобалися вірші – і кожного вечора я читав напам’ять свої улюблені. Тепер йому не доводилося висмоктувати вночі крихти моїх переживань та емоцій, бо він отримував власні. Я щедро ділився тим, що знав, і розповідав про те, що бачив.
    І нарешті довірив будинкові свою найбільшу таємницю. Довго розповідав, хоч і відчував: він давно про це знає. Дізнався зі спогадів і снів. Але не виказував цього, бо дуже дивною здавалася моя мрія. Навіть будинку з кольоровими стінами...
    – Дивіться! Дивіться! – знизу лунав дитячий голос, від якого я і прокинувся. Я вже звик до захоплень моїм творінням, тому затримався у ранковому пробудженні трохи довше, ніж завжди. Зачекають. Одначе гомін з вулиці наростав, крики чулися з боку братової кімнати. Що ж там відбувається? Стіна так і не виросла після божевільної ночі, коли я все потрощив. Але тепер я дивився на вулицю не через відкриту пащу невдоволеного будинку. За останню ніч на місці колишнього вікна виросли витончені стовпчики, гладкі перила, рослинні орнаменти. Усе, як я описував будинку. Він також захопився моєю мрією! І в нас вийшло!
    Я стояв на балконі. Першому в місті біло-сірих веж. На яскравому балконі різнобарвного будинку. Тепер справа за Даною – моєму новому другу має сподобатися крісло-качалка...
    
    
    
    

  Время приёма: 20:10 11.01.2019