Самохідна платформа повільно і нудно пливла в метрі над дорожнім покриттям. Зі швидкістю якихось ста миль на годину. А коли ще й зважити на те, що Трой прибув на Місяць лише одну стандартну добу назад і не встиг іще звикнути до місцевого мунтаунського часу... Звісно, штучного, але люди в кратері Герцшпрунга на зворотньому боці супутника звикли жити за земним часом, тобто за Гринвічем... Коротше кажучи, Троя хилило до сну. Та байдуже, автопілот платформи все одно сам доповзе до порту і відшукає майданчик, де стоїть його скаутшип “Руєвит”.
Троя розбудив сигнал платформи про кінець подорожі. Продерши очі, чоловік стягнув граві-візок з пакунками, відпустив платформу і попрямував до шлюзу “Руєвита”. Коли зовнішні стулки зійшлися за спиною, Трой за звичкою кинув пильний погляд на внутрішні, які були оздоблені рядами бінарного коду начебто в хаотичному порядку. Але в певному місці це був елементарний механічний лічильник, якого не обдуриш ніякою хакерською суперелектронікою. Він рахував кожне зачинення й відчинення внутрішніх стулок. Коли Трой вирушав на шопінг, на лічильнику було 1010001, а тепер – 1010101. Це свідчило по-перше про те, що на “Руєвиті” побували гості. А по-друге – скоріш за все вони вже пішли.
З байдужим виглядом Трой зайшов усередину. Шикарно. Жодної дрібниці не порушено, все на своєму місці.
– Вітаю на борту, капітане! – пролунав бадьорий з ледь вловимою хрипотою голос. – Не бажаєш повечеряти?
– Пізніше, Беріморе, – відмахнувся Трой. – Я нещодавно пообідав у Мунтауні. Дай мені хоч пакунки розібрати.
Голос у Троя залишався спокійним, але всередині все кипіло. Його не поспішав зустрічати Рексик, який завжди радісно вилітав назустріч, коли Трой повертався додому. Ну, виродки, якщо з малого хоч лусочка впала... Я вас і на краю Галактики знайду!
Не втрачаючи зовнішнього спокою, Трой попрямував до лабораторії, вона ж медичний блок. Розпихаючи реактиви, препарати і приладдя по нішах, він фіксував кожну дрібницю. Жодних змін. Навіть тонкий шар пилу залишався незайманим на своєму штатному місці. Працювали професіонали. Те, що це був обшук, в Троя не було жодних сумнівів.
На камбузі, де Трой розкладав харчі, спостерігалася та ж сама картина. Якби були хоч якісь сліди обшуку, це б не оминуло пильного погляду господаря. Зате до свідомості долинув емоційний сигнал – суміш паніки і радості з майже зрозумілим змістом: “Нарешті ти повернувся! Тут були чужі. Страшні. Я сховався”. А за мить крізь шпарину вентиляційної решітки з віолончельним скавучанням ледь протиснулася чорно-блакитна ящірка і розправивши крила спікірувала Трою на плече. Дракончик вперся лобом Трою у вухо і потужно замурчав.
– Рексику! Привіт, друзяко! Я теж радий тебе бачити!
Від серця відлягло. Що б ті нишпорки не шукали – все одно б нічого не знайшли. А от за малого лячно.
Розкладаючи одяг по шафах житлового відсіку, Трой знову не зміг знайти жодних слідів втручання. Схоже, орудували фахівці з безконтактного обшуку. Звісно, що не знайшли нічого. Але ж безперечно засіяли весь корабель жучками-маячками зсередини і ззовні. Навіть якщо перешерстити геть усе, однаково щось залишиться. Тільки проявити свою підозрілість, що само по собі засвідчить небезпідставність їхніх підозр... А з іншого боку – тепер летіти до “Голландця” на цьому скауті – зась. Хіба що швиденько пристикуватися і чкурнути світ за очі... Але ж тоді – прощавай усе людство... Назавжди...
Діставшись нарешті до рубки, Трой стомлено впаву крісло пілота. Рексик тактовно перебрався на спинку крісла.
– Ну що, Беріморе, які новини за час моєї відсутності? – Трой ні на мить не сумнівався, що нишпорки з легкістю обдурили наївного кібердворецького.
– Все в порядку, сер, жодних пригод. Для вас є повідомлення, – манірно і з відчуттям власної значущості відповів дворецький.
Трой внутрішньо посміхнувся.
– Ну давай тоді, викладай, – чоловік зручніше вмостився в кріслі й схрестив руки на грудях.
На екрані центрального монітора з’явилося обличчя азійського типу. Вік...Та спробуй, вгадай в тих азіатів! Ясно було одне – це чоловік.
– Вітаю, пане Білозіре! З поверненням на Землю! Вірніше, на Місяць, але байдуже... Маю честь представитись. Академік Ясуші Такаяма, біолог, – азіат хитро всміхнувся. – Тепер уже екзобіолог, вашими молитвами. Третій рік керую експедицією на Живені, яку ви відкрили і так шляхетно подарували людству.
Судячи зі старомодної манери висловлюватися, академік явно мав досить поважний вік – років сто – сто двадцять.
– А за три роки вашої відсутності в мене виникли деякі питання до першовідкривача. І тут я дізнаюся, що Білозір-сан щойно повернувся зі своєї чергової розвідки! Я просто не можу дозволити собі проґавити такий шанс! Отже, благаю, коли ви достатньо відпочинете, повідомте мене, будь ласка, про свою згоду зустрітися. Я знаю, що такі відлюдники, як далекобійні розвідники дуже ревно ставляться до свого дому-корабля. Тож запрошую вас до себе – на дослідницьке судно “Галапагос”. Ви легко його знайдете – воно в тому ж портовому куполі, що і ваш скаут. До зустрічі, – Такаяма розплився у щирій усмішці. – Скорої, я сподіваюся!
Екран згас і Трой потягнувся, розкинувши руки. Цікаво, такі два прояви уваги до його скромної персони один за одним – це збіг? Чи це фрагменти однієї історії?
– Беріморе, пошуруй-но в мережі, що там є на цього Ясуші Такаяму і де він має бути на цей момент.
– Трою, ну навіщо тобі це? – завередував дворецький так, що Трой навіть уявив, як той скривився. – Ти ж знаєш, як я не люблю ці велелюдні відкриті місця. Ти й сам-бо натовп не перетравлюєш. Там так галасно і небезпечно. Там такі віруси!
– Годі скиглити! Це наказ! А після виконання я нагодую тебе свіжими смаколиками. Я в Мунтауні про тебе не забув. Придбав тобі найсучасніший апгрейд, широчезні бібліотеки і, до речі, найпотужніші антивіруси! Давай, ледащо, до роботи!
Переглянувши отриману інфу, Трой упевнився, що академік направду існує, дійсно схожий на співрозмовника і справді щойно прибув на “Галапагосі” у відрядження на Місяць. Це, звісно, нічого не доводило, але Трой на більше і не сподівався.
– Беріморе, надішли відповідь на адресу цього абонента. Буду в нього за пів години.
Попри сонливий стан, не варто було зволікати з пролиттям світла на ці непересічні події. До того ж треба вже адаптуватися до місцевого часу.
– Буде зроблено, капітане. А як же вечеря?
– Не ввічливо ходити в гості без апетиту. А ти, ненажеро, на ось, вечеряй, насолоджуйся.
І Трой встромив в роз’єм картку з усіма придбаними оновленнями програмного забезпечення. *** Залишатися в скаутшипі на самоті Рексик геть відмовився, намертво вчепившись в плече і несамовито репетував при найменшій спробі його відчепити. Зрештою, треба зрозуміти малюка – тільки-но таких жахів натерпівся! До того ж Трой в Мунтауні бачив чимало людей з домашніми тваринками. Мода на гемеошних улюбленців усіх можливих і неможливих мастей за три роки не тільки не послабшала, а навіть набрала потужних обертів. Тож свійський дракончик на плечі нікого не здивує.
– Гаразд, малий, візьму тебе за однієї умови – веди себе пристойно, а не як здичавілий далекобійник. Домовились?
У відповідь надійшла найщиріша обіцянка бути найспокійнішим драконом у світі.
Ну-ну, подивимось.
Назовні дійсно на Рексика ніхто не звертав уваги. Тільки охоронець на в’їзді до парковки “Галапагоса” недвозначно вказав пальцем на дракончика і дістав картку-чіпрідер. Рексик не стримався і тихо загарчав. Трою довелось подумки твердо на нього шикнути. Здивований охоронець обережно підніс картку до Рексика, після чого його очі ще більш округлились. Трой знав, що саме прочитав на картці хлопець. “Модель – мінідракон. Модифікація – без модифікацій. Місце виготовлення – планета Живена. Виробник – планета Живена. Дата виготовлення – не визначено. Повне ім’я – Т-Рекс Троянович Живенський. Біологічна небезпека – 0. Фізична небезпека – 2.3 (Обов’язкова постійна присутність господаря). Особливі примітки – дозвіл на дику тварину у порядку виключення”.
Так-так, люб’язний, це тобі не звичайна гемеошка. Три роки тому його матір на мене напала, а потім виявилось – лише кубло захищала. Хто ж знав? Довелося “висидіти” яйце. Але тобі цього знати не обов’язково. І тим паче тобі не треба знати, що новонароджений дракончик одразу ж встановлює із мамою телепатичний зв’язок. Для тебе достатньо “дозволу в порядку виключення”.
Немовби погоджуючись із зауваженням Троя, хлопець ствердно кивнув головою і дозвільно провів рукою убік “Галапагоса”.
Дослідницький корабель академії в порівнянні зі скаутшипом сприймався як величний дирижабль поруч із повітряною кулькою. Хоча, куди йому до “Голландця”!
Одразу за шлюзом Троя зустрів сам академік.
– Вітаю, пане Білозіре! Дякую, що так швидко відгукнулися, – і одразу ж перевів погляд на Рексика. – А це ж просто справжній дракончик з Живени! Чи все ж таки майстерна гемеошка?
– Ми теж вас вітаємо, – усміхнувся Трой. – Це Рексик, справжній живенський дракон, без модифікацій. Ледь вибив дозвіл. У порядку виключення... А мене можете звати просто Троян, або Трой.
– Троян? – Такаяма задер брови. – Рідкісне ім’я. Щось означає?
– Жодного стосунку до Троянського коня, – розсміявся Трой. – Просто в моїх древніх предків було таке божество.
– Ох, ну що ж це ми в дверях стоїмо, – схаменувся академік. – Ласкаво прошу пана Трояна Білозіра та його супутника Рексика до нашої кают-компанії.
Приміщення, до якого Троя привів Такаяма, було чи не більше, ніж всі відсіки “Руєвита” докупи. Запропонувавши гостю глибоке м’яке крісло, академік одразу ж проголосив у повітря:
– Дарвіне, нас ні для кого немає. Увімкни звукоізоляцію. І сповісти команду, щоб пильнували.
– Виконую.
Такаяма тим часом звернувся до Троя:
– У нас же приватна бесіда, чи не так? Навіщо нам зайві вуха? Перед вашим візитом команда вкотре ретельно перевірила це приміщення та й весь корабель щодо… Ну, ви розумієте. А зараз усі пильнують зовнішній периметр. Тож ми на кораблі самі. Якщо не рахувати Дарвіна. Котрий пильнує за командою.
– Для чого ж такі виняткові заходи безпеки? – майже щиро здивувався Трой.
– Розумієте, – зам’явся Такаяма, – незалежно від глибини вашої відвертості я збираюся говорити з вами цілком щиро. І не хотів би, щоб це почув хтось зайвий. Скоро ви мене зрозумієте. А зараз… не бажаєте чогось випити? Віскі, джин, або щось екзотичніше?
Навряд чи за три роки віскі чи джин значно поліпшили свої смакові якості. А от твереза голова ще може знадобитись. Хоча взагалі відмовлятися від частування теж було б неввічливо. Малоймовірно, щоб Троя збиралися так вишукано труїти.
– Молочний лікер з гуавою, якщо ваша ласка.
– Що ж, розумію, – багатозначно примружився академік. – Ну тоді я теж складу вам компанію. Дарвіне, ти нас чув. Пляшку і два келихи.
Пляшку? Схоже, розмова передбачалась тривала.
Поки Такаяма розливав у келихи лікер, Трой раптом схаменувся. А чого це принишк Рексик? Прислухавшись, він із подивом відчув легку хвилю затишку, довіри і симпатії. Невже вчений і справді абсолютно щирий? Що ж, будемо стежити за реакцією малого, коли Такаяма говоритиме.
Тим часом Такаяма у вітальному жесті підняв келих, пригубив і почав говорити.
– Всі ви, шановні розвідники, хоч і вважаєте себе фрілансерами, та насправді працюєте на Комітет Сприяння Колонізації. Це дуже потужна і цікава напівдержавна організація. Навколо неї кружляє чимало впливових інвесторів, які мають там свої інтереси і, звісно ж, свою частку. Тож немає сумнівів, хто там усім верховодить і які там крутяться гроші. При цьому справи з терраформацією Нової Вірджинії йдуть не дуже, можна сказати, буксують. А людству стає все тісніше. І тут ваша Живена. Планета майже ідеальна для заселення земною флорою і фауною. Та от біда, вона вже зайнята власною екосистемою. Настільки розвиненою, що без сумніву підпадає під дію Декларації про заборону колонізації. Але коли справа стосується нагальних інтересів людства, закон раптом стає напрочуд м’яким і гнучким. А іноді й сліпим. Не звертали уваги?
– Звертав, – насупився Трой, відсторонено вдивляючись у порожнечу. – Моя дівчина намагалася завадити знищенню тубільних мохів на Новій Вірджинії… Група активістів загинула при нез’ясованих обставинах.
– Мої співчуття, – тихо промовив академік, схиливши голову. – Я знав багатьох із них... Вашу дівчину раптом не Живена Родич звали?
Трой кивнув.
– Я так і думав, – кивнув у відповідь Такаяма і трохи помовчавши, продовжив:
– Отже, маємо повний збіг інтересів більшості людства і Комітета. Чого не вистачає, то це лише зачіпки. Щоб оголосити життя на Живені нелегітимним. Підробкою, фальсифікацією...
Зупинившись, академік знову приклався до келиха, не відриваючи пильного погляду від Троя.
– Хіба це можливо? – Трой зробив вигляд, що здивувався.
– На яку відповідь я ще міг очікувати? – зітхнув Такаяма. – Мабуть, відвертість має починатися з мого боку… Отже… Майже три роки наша експедиція досліджує цю дивовижну екосистему на Живені, яку ви подарували світові. І можу запевнити, її розмаїття не поступається і земному! Така чудова нагода подивитись на життя, так би мовити, під іншим кутом, і можливо, краще зрозуміти, що таке взагалі життя… І раптом серед персоналу поширюється інформація, що в цього біоценозу немає історії, тобто немає минулого. Уявляєте, в досить таки солідному шарі органічного базису, назвемо його гумусом, неможливо знайти рештки живих організмів, старіші за десять років! Палеонтологи розводять руками. За три роки не знайдено геть нічого! Спочатку я підозрював підступи Комітету, потім вислуховував всілякі гіпотези від співробітників… І чим далі, тим більше стверджувався у думці, що над Живеною збираються хмари. Приховати цю новину, звичайно, не було ніяких шансів. Проте я був певен – це доволі слабкий аргумент в руках Комітету. Зрештою, не доведено, що еволюція має йти таким самим шляхом, як на Землі і з такою ж швидкістю.
Трой уже зрозумів, до чого хилить Такаяма. А тим часом Рексик, що давно вже перебрався на широку спинку крісла, скрутився там калачиком і мирно посапував просто Трою на вухо. “Ти що там, лацько, заснув? Кинув мене?”
Емоційна відповідь запевнила, що все спокійно і татусеві нічого не загрожує.
– Але, – продовжував академік, – паралельно з тим в найглибших шарах цієї органіки ми знайшли фрагменти карколомно складних органічних конструкцій доклітинного типу. Наче рештки якихось супервірусів. І коли ми почали створювати комп’ютерну модель, використовуючи ці фрагменти як деталі пазлу… Зрозуміло, що повної картини ми не отримали, але те, що вийшло… Складні й довжелезні переплетення ДНК з вірогідною здатністю рекомбінуватися… В тих фрагментах ми знаходили відповідності генокоду різних видів живенської флори і фауни… А ще безліч допоміжних органічних конструкцій незрозумілого призначення. Просто уламки якихось мікро-біороботів-трансформерів!
Такаяма спинився, приклався до лікеру, а коли помітив, що келих Троя вже спорожнів, заходився підливати і йому.
– Це фантастично цікаво, – вдячно кивнув Трой, приймаючи келих. – Але я не доберу, заради чого ви мені все це розповідаєте?
– Зауважте, це секретна інформація. Тому й такі заходи безпеки. Не дай боже Комітет... А до чого тут ви?.. П’ятнадцять років тому ще зовсім молодий розвідник Білозір уже відвідував той сектор. І такої перлини, як Живена чомусь не знайшов...
– Проґавив. Знаєте, в масштабах Галактики...
– В масштабах Галактики і мільярдів років – перебив його академік, – такі збіги просто неможливі. Одразу ж після першого вашого візиту на Живені з’явилося життя. А після другого ви його пред’явили людству. І рано чи пізно Комітет дійде тих самих висновків. І візьметься за вас дуже серйозно.
“Схоже, уже взявся. Якщо це не ваші люди сьогодні обшукали мій скаут, то напевно, що Комітет. Або ж Федеральна Агенція Безпеки. Занадто вже чиста робота. І можливо, ваше запрошення стало їм відомо раніше за мене. Тож попри всі ваші заходи, слухати нас таки можуть”.
– Тоді, вони лише дарма згають свій час, – байдуже стиснув плечима Трой.
– Трояне, якщо у вас залишились якісь речові докази того, що ви якимось дивом створили, то Комітет рано чи пізно до них дістанеться... І тоді все... Кінець дикій природі на Живені. В кращому випадку – окремі цікаві види в зоопарках... Зрозумійте, я на вашому боці і хочу вам допомогти. Якщо Комітет щось знайде – погано буде і вам, і мені, і найголовніше – Живені. Ви собі не уявляєте, якими безжальними і безпринципними стають люди, коли йдеться про великі гроші. Про дуже великі гроші.
Від дракончика не чутно було жодних емоцій, окрім спокою. «Рексику, ти що, оглух чи онімів?!»
“Усе гаразд”.
“Ні, не вірю. Не буває таких альтруїстів. А ти, братику, просто поганий детектор брехні. Дилетант.”
– На жаль, шановний Такаямо-сан, мені нема чого вам розповісти, – Трой підвівся з крісла. – Можливо хтось і запустив штучно життя на Живені, але це не я. Та і як би я зміг? Я лише відкрив те, що вже існувало. Пробачте... І дякую за теплий прийом і частування.
– Шкода, – зітхнув академік, теж піднімаючись. – Шкода... Боюся, більше в моєму житті такого дива вже не трапиться.
– Не переймайтеся ви так, – безтурботно, як міг, відповів Трой, прямуючи до виходу. – Все буде гаразд.
Рексик, злетівши зі спинки крісла, припаркувався на плечі Троя і боляче вкусив його за мочку вуха. Сказився, чи що? *** Повертаючись додому – до свого “Руєвита”, Трой встановив у безпілотному таксі мінімальну швидкість і плив, ліниво розглядаючи всілякі ангари, кав’ярні, крамниці та інші заклади припортового простору крізь прозорий ковпак кабіни. Вгорі, на другому і третьому ешелонах висот, проносились легкові флаєри, вантажівки й різні портові транспорти. Розмірковуючи над ситуацією, що склалася, Трой будував різні плани щодо подальших дій. Можна, наприклад, податися до Нової Вірджинії. А комітетчики нехай сушать собі голови, навіщо він насправді туди поперся. Або ж набити скаутшип під зав’язку харчами і паливом і чкурнути в чергову розвідку – в протилежному від “Голландця” напрямку. Нехай бігають, слідкують, метушаться.
На очі Трою потрапив парадний вхід ресторації з виставленими назовні пальмами у діжках. А може гайнути на Землю? Влаштувати собі відпустку десь на курорті… Але всі ці варіанти не вирішували проблеми в корені. Врешті-решт він дійшов одного-єдиного логічного висновку – треба гарно виспатись і все вирішувати на свіжу голову.
Підпливаючи до “Руєвита”, Трой розгледів біля самого шлюзу скаутшипа флаєрскутер, в якому нудьгував хлопець, судячи з костюму – якийсь посильний. Це ж треба, який анахронізм!
Рексик напружився і поділився емоцією тривоги, а коли Трой вийшов з таксі й наблизився до хлопця – і взагалі відчуттям небезпеки. “Так-так, малий, і без тебе зрозуміло, що гарних вістей від цього кур’єра годі очікувати.”
Тим часом хлопець навпаки, схоже, навіть зрадів, і кинувся до Троя з бюрократичною планшеткою.
– Троян Білозір? – затараторив посильний. – Вам повістка. Отримайте і поставте свій підпис ось тут.
І простягнув в одній руці планшетку, в іншій – клаптик офіційного пластику. Спроба відмахнутись від повістки не мала б сенсу – факт зустрічі й вручення уже зафіксовано. Тож Трой притиснув палець до планшетки, а іншою рукою взяв пластик. Задоволений хлопець, мало не вирвавши планшетку з рук, стрибнув у скутер і миттю зник, залишивши Троя наодинці з повісткою.
Активувавши офіційний документ, Трой дізнався з нього, що громадянину Трояну Білозіру належить завтра з десятої до дванадцятої за Гринвічем прибути до слідчого відділку Мунтаунського управління Федеральної Агенції Безпеки для дачі показів у якості свідка. Адреса, номер кабінету, електронна печатка. Як все серйозно!
Трой зопалу зіжмакав пластик, що аж ніяк не вплинуло ані на цілісність документу, ані на його зміст. Ну все, тепер годі вигадувати, куди б податися – дозвіл на виліт порт не дасть. Спочатку – допит. Що ж, принаймні є хоча б час виспатись... *** Широченний тонований ілюмінатор за спиною агента ФАБ виходив на внутрішню стінку одного з мунтаунських куполів. Оскільки на зворотньому боці Місяця зараз була “ніч”, то стулки куполу були відкриті і броньоване фотозахисне скло демонструвало зоряне небо і місячний краєвид з вогнями куполів портових терміналів десь вдалечині, ближче до обрію. Нічого не скажеш, вражаюче видовище, що лише підкреслює впливовість даної організації, а заразом і її представника.
– ....Таким чином, – продовжив агент, повільно і вагомо карбуючи кожне слово, – ми пропонуємо вам співпрацю. Зауважте – ніхто не збирається відкривати проти вас карну справу... Поки що... Коли ви надасте нам речові докази, ви будете повністю відбілені і виступатимете лише як свідок у справі...
– У справі проти Живени? – перебив його Трой.
– Проти штучного і фальшивого життя на Живені, – поправив його агент. – І це дасть можливість людству на законних підставах колонізувати цю планету. Хіба не шляхетна справа?
– По всьому виходить так, – зітхнув Трой. – Але мені шкода, я нічим не можу допомогти. Відкривши Живену, я не помітив жодних ознак штучності. На превеликий жаль у мене немає потрібних вам речових доказів.
– А ви не поспішайте з рішенням, – спідлоба поглянув на Троя агент. – Наразі ви абсолютно вільні і можете піти поміркувати. Тільки не намагайтеся дістатися до портових терміналів. Вас туди просто не пустять.
– Але ж це незаконно! – обурився Трой.
– Ви можете спробувати подати до суду. Але, запевняю, одразу ж проти вас буде збуджено карну справу. І все стане законним. Звинувачення у приховуванні та фальсифікації фактів, ба більше – у зраді інтересів людства... Цього вистачить, щоб ми домоглися дозволу на спецдопит. Ви щось чули про “сироватку правди”?
– Якась нова хімічна отрута?
– Та ні, шановний, все набагато простіше й елегантніше, – вперше посміхнувся агент. – Вам задають питання, при цьому стимулюють певні ділянки мозку і блокують інші. І ви з легкістю, навіть не замислюючись, відповідаєте правду. Ну це я так, спрощено, як не фахівець не фахівцю.
– І що, за останні три роки кримінальне законодавство настільки змінилося, що покази, вибиті таким чином, почали приймати до розгляду в суді?
– Та ні, на жаль ні. Але ж засудити вас – не головна наша мета. Нам потрібні речові докази фальсифікації. І так чи інакше ви нам їх надасте. Тож до спецдопиту у вас є деякий час аби прийняти правильне рішення. А зараз ви вільні... У межах Мунтауну.
І агент знову розплився у холодній зміїній посмішці.
– Але ж у мене на облавку скаута жива тварина, – підводячись із крісла запротестував Трой. – Я маю про неї подбати!
– Ми подбаємо про вашу тваринку, – підводячись у свою чергу, запевнив агент. – Ми ж не живодери. Передамо її до мунтаунського звіринцю.
– Він не виживе довго без мене!
– Ну, що поробиш, – байдуже зітхнув агент. – Принаймні буде вам іще один стимул не зволікати із прийняттям вірного рішення.
– А де мені жити? Скаутшип – мій єдиний рідний дім!
– Та годі вам! За ту прижиттєву премію, що ви отримуєте від Академії... До речі, від Комітету Сприяння Колонізації могли б отримати значно більше... Але й при цьому грошей у вас вдосталь, щоб до скону винаймати кращий готель у Мунтауні. А як забажаєте – можете навіть придбати маєток на планеті. Сісти на паром до Землі вам ніхто не перешкоджатиме. *** Виходячи з будівлі ФАБ, Троян розгублено міркував, що ж робити далі. Зв’язатися з Такаямою? Ні, вчений навряд чи зможе чимось допомогти, а от агенція одразу ж зацікавиться академіком. Чи може, крадькома пробратися до порту? Смішно сказати, менше доби тому він не вагаючись відкинув думку чкурнути на “Руєвиті” до “Голландця” і розпрощатися з людством. А тепер уже спробуй, реалізуй цей план! Зрештою, Трой вирішив спершу засісти десь у готелі й зібратися з думками.
– Ретро-таксі, шановний, – почувся позаду бадьорий голос. – Не бажаєте подорож і розвагу в одному флаконі?
Обернувшись на голос, Трой побачив старомодну пасажирську (колісну!) платформу. Поруч із нею стояв молодий азіат в чудернацькому однострої з кашкетом і з пекельно-чорними бровами та вусами.
– Для тих, хто нікуди не поспішає, натомість не відмовиться від ненав’язливого базікання з таксистом, який знає Мунтаун не гірше за будь-яку довідкову службу!
А що, коли достеменно не знаєш, який саме запит увести до автопілота, то, мабуть, краще поспілкуватися з живою людиною? Може, підкаже щось путнє?
– Гаразд, друзяко, поїхали шукати недорогий, але пристойний готель, – погодився Трой, рішуче сідаючи на пасажирське сидіння. – І при цьому щоб із краєвидом... на вогні портових терміналів.
– Та не питання, – відповів хлопець, рушаючи авто. – Знаю декілька. Але ж дивно... Зазвичай пасажири, що виходять з цієї контори, спочатку прагнуть до найближчої крамниці одягу.
– Чого б це? – здивувався Трой.
– Поспішають позбавитись старої білизни, – хитро підморгнув таксист. – Хтозна, яких паразитів можна підчепити в цьому закладі.
– Що ж, слушна думка, – по хвилі роздумів зауважив Трой. – Тож давай, вези мене десь перевдягнутися.
За три хвилини Трой уже заходив до салону “Тодо ропа”, а ще за п’ятнадцять – вийшов у новенькому білому цивільному костюмі із клунком в руці, який одразу ж недбало викинув у найближчий сміттєвий контейнер. Пошукавши очима ретро-автівку, Трой із подивом помітив свого олдскульного таксиста поруч із цілком сучасною таксі-платформою.
– Теж перевдягнувся, – потиснувши плечима, відповів таксист на німе запитання і запросив жестом до салону.
“Це вже стає цікавим.”
В салоні “таксист”, стартувавши, без передмов одразу ж перейшов до справи:
– Вітаю, друже Трояне! Це я, Такаяма. Зараз, коли ви перевдягнулися, а мій товариш відводить нишпорок за собою, маємо сподіватися, що нас ніхто на чує. Принаймні найближчі п’ять хвилин. Що їм вдалося з вас витрусити?
– Та нічого, – ледь оговтавшись від подиву, відповів Трой. – Пропонували співпрацю. Я сказав, що нічого не знаю. Перекрили доступ до порту. З Місяця – тільки на Землю. Дали час на роздуми. Поки вони отримають дозвіл на спецдопит.
– А це що за чортівня така?
– “Сироватка правди”. Стимулювання мозку на правдиві відповіді.
– Ох, лишенько! Комітет перевершив усі мої побоювання! Як же ж швидко вони злигалися з ФАБом! І що ж ви вирішили?
– Заселитися в готель і спокійно все обміркувати.
– Час, мій друже, час! Я довезу вас до готелю – і все! Потім я вже нічого не зможу зробити! Ви маєте нагоду розповісти мені все зараз. Вирішуйте. Зараз, або ніколи!
“Навіть якщо це провокація, що я втрачаю? Все одно Агенція з грошима Комітету зніме з мене все, навіть шкіру, і рано чи пізно дістанеться до потрібної їм інфи. З іншого боку – Рексик довірився Такаямі! До речі, треба ж комусь і про малого подбати!”
– Доведіть, що ви саме Такаяма! – випалив Трой.
– Без проблем, – миттєво відгукнувся хлопець, зриваючи з себе кашкета, чорну перуку, брови й вуса і оголюючи сиве волосся. – До речі, ваш Рексик під час нашої зустрічі виявив до мене значно більше довіри, ніж ви. Здивовані? Я ще й непоганий психолог.
– Гаразд, довели, – видихнув Трой так, як видихають, коли прийнято доленосне рішення. – Тільки обіцяйте подбати про Рекса, він же там у скауті сам-один!
– Присягаюся!
– Тоді слухайте. П’ятнадцять років тому я знайшов планету, цілком придатну для колонізації. І при тому – абсолютно порожню. І вже готовий був стартувати додому зі щасливою звісткою для людства. Аж раптом на орбіті помітив артефакт. Величезний, незрівнянно більший за ваш “Галапагос”. Не буду заглиблюватись у подробиці – зрештою я пристикувався до нього. Напрочуд гнучка система. Пристикує будь-що... А в середині – ані душі. Тоді я й прозвав його “Голландцем”. Розібрався з системою керування – ідеал інтуїтивності. Хоч руками, хоч думками. Але, найголовніше – безкінечні стелажі з прозорими контейнерами. Наявні на скауті прилади дозволили визначити високу концентрацію в бульйоні мікроорганізмів з ДНК. Я протестував їх на зразках, взятих з Живени. Вони напрочуд швидко перетворили більшу частину ґрунту на органічне добриво, як ви кажете, гумус. А самі розклалися. А на одному зразку з’явилася навіть якась цвіль. І тоді я зрозумів, що це таке. І вирішив випробувати на планеті. В декількох точках я вилив вміст контейнерів. Повернувшись на Землю, дізнався про загибель коханої... І вирішив нічого не казати людству... Три роки тому повернувся на Живену з метою подивитись, що там відбувається в тих експериментальних точках. А побачив – буяння життя на всій поверхні. Тоді й вирішив сунути під ніс пихатому людству такий дарунок. Засуджуєте? Байдуже. Нема коли сперечатися. Ось вам координати...
Троян схопив долоню Такаями і заходився пальцем виводити позначки.
– Повторіть, – серйозно попросив академік. – Дякую, тепер запам’ятав.
– Це координати зірки. Цікавих планет там немає. Навколо четвертої планети кружляють супутники. “Голландець” на дні найбільшого кратеру найбільшого супутника. Запам’ятали? Навряд чи вам удасться його знищити. Просто сховайте в іншому місці, щоб я не знав. І самі ховайтеся, щоб вони до вас не дісталися. Я ж бо вас однаково здам...
– Не переймайтеся, все зроблю якнайкраще. Я, між іншим, майор запасу біо-психологічних спецоперацій. Тож сяку-таку клепку маю... До речі, а як я потраплю до “Голландця”? Без проблем?
– З проблемами, – по секунді вагань відповів Трой. – Я налаштував “Голландця” на себе і Рексика. Тож вам буде потрібен мій дракончик.
– Але ж у мене немає з ним телепатичного зв’язку, як у вас. Як я з ним домовлюся?
– А ви просто розмовляйте з ним. Про будь-що. А в цей час думайте про мене і про “Голландця”. Слів він не розуміє, але багато інформації отримує з інтонацій і вашого настрою. Гадаю, має вийти... Якщо, звісно, ви будете гранично щирим.
– Гаразд, я спробую... Ні, я зроблю все як треба!.. Ну ось, приїхали. Ваш готель. Тримайтеся! І я впевнений – до зустрічі! *** Упіймати величезну озерну форель, поцілувати й відпустити... І втягнути на повні груди дихання довколишніх смерекових гір... Що може бути краще? Хоча б зараз, по місяці після придбання цього скромного, але повністю автономного маєтку, поки не набридло. А може, й не набридне ніколи? Той самий скаут, тільки з розширеними можливостями – яке повітря, аромати! І такий самий відлюдник Берімор, якого завжди доводиться вмовляти вийти в мережу. Лацько...
– Капітане, пробач, що невчасно, тобі повідомлення.
Про вовка промовка! От, клятий мажордоме! Тільки-но налаштувався на романтичну риболовлю!
Повістка... Недовго тривало щастя усамітнення і єднання з природою.
Завтра... Мабуть, ФАБ таки вибив дозвіл на спецдопит. Кепсько. Але є надія, що академік устиг... І що далі? Я здам його, а вони так само витягнуть з нього усе, що завгодно. Як не тіпайся – все одно ти на гачку... Як та форель...
Трой зопалу кинув вудки і наплічник і безцільно поплівся стежкою долі – до озера. А як же було легко все вирішити іще тоді! Одразу ж після обшуку чкурнути до “Голландця” і прощавай ненависне людство! А тепер – пізно... А що як?... Усе ж сходиться на мені! Не буде мене – не буде, як то каже академік, нелегітимності... Не знатимуть ці комітети ані про “Голландця”, ані про Такаяму... Зрештою, якщо вже я не зміг зберегти Живену-жінку, то хоча б урятувати Живену-планету! І ще... скільки? Скільки ж я встиг засіяти за ці роки? Здається вісімнадцять, точно, вісімнадцять! І нехай спробують довести їхню фальшивість! Все просто... Розчинитися в цій бірюзовій воді з віддзеркаленням неба і смерек...
Позаду Троя щось зашипіло, повіяло теплим вітерцем. Він рвучко озирнувся і закляк від несподіванки. Займаючи собою ледь не всю долину, над тоненьким струмком гірської річки громадилося величезне техно-чудовисько. Вбік Троя заклично спускав пандус “Голландець”.
Ошелешений, не вірячи своїм очам, Трой стояв, не в змозі поворухнутись, і оговтався лише тоді, коли пандус торкнувся землі. Мерщій всередину!
Не добираючи, яким чином «Голландець» опинився на Землі, Трой автоматично спрямував свій біг до головної камери корабля, яку для себе називав рубкою. В його голові раптом залунати бурхливі емоції радості і щастя, а назустріч коридором уже нісся з несамовитим віолончельним вереском чорно-блакитний дракончик. Влаштувавшись у Троя на плечі, Рексик уперся лобом «татусеві» у вухо і потужно замурчав. Після тимчасової зупинки на привітання, Трой все ж таки дістався рубки, де в самому центрі порожнього приміщення просто з підлоги росло крісло, в якому, хитрувато всміхаючись, сидів Такаяма.
– А я оце лечу собі повз матінки-Землі, – продовжуючи всміхатися, зауважив академік, – аж дивлюся – чи не Троян Білозір, бува, над озером стоїть, похнюплений, наче топитися зібрався! Ласкаво просимо на борт «Голландця», друже! – Такаяма вітально махнув рукою. – Займайте місце, де вам зручніше.
Така пропозиція здивувала б кого завгодно, та тільки не Троя. За його бажанням миттєво поруч із академіком виросло таке самісіньке крісло, в якому Трой одразу ж і вмостився. Стіни, стелю й підлогу залило зоряне небо, що з неймовірною швидкістю неслось назустріч мандрівникам, створюючи враження, нібито вони летять самі по собі серед вогнів величезного мегаполісу.
– Вражає! – відзначив Трой. – Я зазвичай обмежувався широким переднім екраном.
– Ех, хлопче! – почав жартома картати Такаяма. – Ви роками мали змогу досліджувати можливості цього техно-дива! Вам би мій науковий підхід! Мені навіть фантазії не вистачає уявити, на що спроможний цей витвір позаземного розуму!.. До речі, до “Голландця” я увійшов сам. Щодо Рексика ви мене обдурили?!
– Ну, так, визнаю, – підняв руки Трой. – Але ж... Ну дуже вже хвилювався за малого... Але ж як ви мене так вчасно вихопили?
– Ну, це було зовсім не складно. Виявляється, з «Голландця» досить легко підтримувати зв’язок з будь-якою точкою на мапі Галактики. Мої друзі тримали мене в курсі подій. І де ви оселилися, і як за допомогою Комітету ФАБ вибив у суді дозвіл на спецдопит, – Такаяма похитав головою. – Я ледве встиг. Дякувати «Голландцю». Мало того, що розвиває неймовірну швидкість, так іще миттю стає невидимим як зсередини, так і ззовні! Та ви, мабуть це краще за мене знаєте?
– Та ні, – мотнув головою Трой. – З таким не стикався. Якось не було потреби. А от щодо швидкості… Я й досі не візьму до тями, як він може так гладко плисти серед зірок, покриваючи такі відстані, що куди там нам з нашими стрибками! Це ж наскільки треба перевершити швидкість світла?!
– Так, дійсно вражає, – кивнув Такаяма. – Я міркував про це і маю одне припущення. Просто щоб не ламати наше уявлення про фізичні основи Всесвіту. А що як він теж стрибає? Тільки дуже швидко. Висока частота стрибків і нетривалі зупинки – і маємо кадри відео, які ми сприймаємо як безперервний потік. Як вам така теорія?
– Цікаво, – погодився Трой. – А куди ми зараз так шпаруємо?
– Як це куди? – награно набундючився академік. – Офіційно я зараз знаходжусь на Живені. Туди ми й прямуємо.
– Тобто, ви вийдете на Живені, а ми? Я, Рексик, “Голландець”?
– А ви... – Такаяма замислився, втупившись у стрімкий потік зоряного простору. Сяючі відблиски швидко проносились по його зосереджено примруженому обличчі. І раптом все зупинилося. Зірки застигли. “Голландець” просто припинив стрибати. – Ви готові сказати “прощавай” всьому людству? Я знаю, розвідники – відлюдники, але ж, все одно – люди... Наскільки ви ненавидите людство?
– Ненависті давно вже немає... – повільно відповів Трой. – Мені просто не подобається пиха, з якою людство стверджує себе як вінець еволюції... Не знаю, можливо ті нано-біороботи дісталися і до мене? Відтоді я дуже змінився... Чи тужитиму я за людством? Навряд чи... Скучатиму за моїм скаутом, за нудним Берімором...
– Але ж у вас буде «Голландець»! До речі, якщо вже він так гарно розуміє наші думки і бажання, то чому б не спробувати навчити його нашої мови? Гадаю, співрозмовник вийде ще крутіше за вашого Берімора! Я вам навіть трохи заздрю. Це ж скільки всього цікавого можна дізнатися! Тож беріть на себе кермування й відвезіть мене, якщо ваша ласка, до Живени.
Зорі знову рушили, але цього разу вже за велінням Троя.
– Я навіть знаю, чим ви займатиметесь у перервах між спілкуванням із «Голландцем», – по хвилині мовчання знову заговорив академік.
– Цікаво було б почути, – вийшов з глибокої задумливості Трой. – Бо я сам ще й гадки не маю.
– Та все ви чудово знаєте, – захитав головою Такаяма. – Либонь, уже не один десяток світів устигли засіяти життям!
– Вісімнадцять.
– Продовжите?.. Тоді в мене буде для вас одна порада… Чи, радше, прохання… Залишайте хоч трохи для людей. У мене є враження, що ці мікробіонти – доволі універсальна штука. Що як випробувати їх на планетах, не придатних для терраформування? Чи ви твердо налаштовані помститися всьому людству? Та чи всі на це заслуговують?.. Тим більше, що все одно нічого не вийде. Лишень прикро буде спостерігати, як людство від безвиході почне переорювати такі світи, як Живена… Дайте людству шанс зберегти обличчя і не перетворюватись на загарбника…
– Я подумаю, – пообіцяв Трой. – А іще пораджусь із «Голландцем».
– От і добре. А заразом розпитайте його, може він щось знає про виникнення життя на Землі?
– Ви гадаєте, що ми теж?.. – здивувався Трой.
– Не знаю, – стиснув плечима Такаяма. – Я затребував з Землі зразки залишків найдревнішої доклітинної органіки.
– Але ж у нас еволюція тривала…
– Так, – усміхнувся академік. – Еволюція у нас тривала довго. Може, тоді ця технологія «розсади» була ще не такою швидкою. Та за чотири мільярди років наші «голландці» мали вдосталь часу, щоб довести її до повної досконалості… Та хай би там як, але коли я знайду якісь збіги – буде в запасі ще один аргумент на захист Живени... Про всяк випадок...
На пару хвилин запала тиша, впродовж якої мандрівники уже кружляли орбітою довкола смарагдової кулі планети.
– Гаразд, – зітхнувши, промовив нарешті Трой. – Ви мене переконали. Заради Живени і її «сестер» я припиню засівати цікаві для людства планети. Знайдені – даруватиму порожніми. А життя і на інших зійде… То де вас висадити? *** Над просторою трав’яною долиною збиралися бузкові сутінки. Десь на обрії в темно-синій стіні джунглів спалахували люмінесцентні вогники – якісь місцеві світляки наче передражнювали вогні куполу дослідницького комплексу. Сидячи в невидимих кріслах, двоє людей висіли в кількох метрах над поверхнею. На плечі одного з них нервово змахував крилами маленький дракончик. Мабуть, відчув щось хвилююче, хоч і не бачив ніколи своєї справжньої батьківщини.
Та й сам Троян, який не був тут уже більше трьох років, відчував якусь тиху журбу й тугу. Йому раптом закортіло зануритись у цей казковий дикий світ з його незвичайними пахощами і звуками. І одразу ж на нього нахлинули і тихе цвірінькання, і шелест вітру у траві, і пряні степові аромати. Виявляється, «Голландець» може бути прозорим не тільки для світла.
– Ну що ж, мій друже, – випростався в повітрі Такаяма і простягнув Троянові руку. – Час прощатися. Вдалих вам подорожей. Не забувайте про нас, навідуйте іноді свою Живену. Тут вам завжди будуть раді… А може, колись влаштуєте мені екскурсію до ваших «плантацій»? Мені буде дуже цікаво ознайомитись із вашим, так би мовити «збіжжям».
І змахнувши на прощання рукою, академік рушив спускатися по тільки одному йому видимому пандусу. Раптом зупинившись, він обернувся і додав:
– Я думаю, коли «голландці» побачили нас… На самому початку освоєння Галактики… Вони вирішили піти… Не знаю куди, в інші виміри, чи до інших галактик… Мабуть, їхній рівень свідомості був настільки високий, що вони зрозуміли – мало дати життя, треба вміти подарувати йому волю… Волю розвитку, волю вибору… Аще… Думаю, п’ятнадцять років тому «Голландець» невипадково прибрав свою прозорість саме у вас на очах. Він просто обрав вас… Щасти!
Іще раз змахнувши рукою, Такаяма продовжив свій шлях на поверхню, лишивши Трояна в глибоких роздумах. «Треба вміти подарувати йому волю?.. Волю вибору?.. Ну що ж, малий, можеш летіти… Це твій дім… Тут твої родичі…»
Трояна вмить захлеснув бурхливий потік суперечливих емоцій. Рексик то зривався в повітря, кружляючи над головою, то знову міцно хапався пазурятками за плече.
«Ні, – врешті-решт зважився він. – Ти мій дім. Ти мій родич».
«Не хвилюйся, малий, ми час від часу будемо навідувати Живену. А зараз – летимо собі!»
– І куди ж ми зараз прямуємо, капітане? – пролунав знайомий, з легкою хрипотою голос.
– Беріморе?! – від несподіванки Трой аж озирнувся.
– Нехай буде Берімор, якщо тобі так зручніше. Ти, до речі, ще не зголоднів? А я б тобі за обідом розповів дещо про філософію моїх творців… Трохи докладніше, ніж Такаяма… |
Рассказ открыт для комментариев