20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.

13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.

   
 
 
    запомнить

Автор: Юлес Скела Число символов: 17761
Конкурс № 48 (зима 19) Фінал
Рассказ открыт для комментариев

ak027 Гра на все життя


    

     Сіру мертву рівнину до самого обрію вкривав попіл. Не вулканічний. Органічний. Тобто колись на цьому місці вирувало життя. Що ж тут сталося? Який потужний катаклізм, природний чи техногенний, знищив на цій планеті геть усе живе? Зорян марно роззирався навкруги – оку нема за що зачепитися. Так само марно ширяв над планетою їх зореліт, скануючи поверхню клаптик за клаптиком. Жодних руїн, які би вказували на сліди цивілізації. І жодних залишків життя. Прикро. Здається, спізнилися зовсім не набагато.
     Зорян опустив голову і в розпачі колупнув черевиком купку попелу. Раптом крізь сизу хмаринку, що піднялася, промайнуло щось кольорове. Він зробив крок і присів навпочіпки, хоч як це не важко було зробити в скафандрі з повною екіпіровкою.
     – Капітане, ти це бачиш?!
     – Що “це”? – пролунало в навушниках. – Бачу тільки попіл впритул. Ти що, шоломом в ґрунт уперся?
     – Мабуть, камера не під тим кутом, – відповів Зорян і випростався. – А так?
     – Той самий попіл в іншому масштабі. Там щось дрібне? Кажи вже, не тягни!
     – Дуже дрібне, – тремтячим від хвилювання голосом прохрипів Зорян. – Синьо-зелені пелюстки на тонюсенькому стеблі! Це схоже на рослину. Живу!
     – Та ти що?! Ну, молодчина! Бери зразок!
     – Який зразок?! Воно таке мале... І... Тобі легко там казати, сидячи за пультом. А в мене і рука не підіймається. Таке тендітне, аж тремтить, навіть без вітру. Таке беззахисне і самотнє. А що як це взагалі єдиний представник, що вижив?
     В навушниках запанувала тиша. Чулося лише тихе сопіння.
     – Ну гаразд, мій жалісливий друже. Залиш біля знахідки маяк і шуруй на пошуки іншої здобичі... І без зразка не повертайся...
       

    ***
    

     Дослідницький зореліт “Магеллан” повертався з експедиції до планети, дуже перспективної з точки зору біологічної активності. Екіпаж мирно спав у капсулах глибокої гібернації. “На хазяйстві” чатувала лише Ірма – штучний інтелект корабля.
     Паралельним з “Магелланом” курсом рухався нерозпізнаний об’єкт, який Ірма чомусь вперто ігнорувала, не бажаючи фіксувати.
     Розплющивши очі, капітан Бусел побачив перед собою жіночу фігуру в чорному облягаючому комбінезоні зі знайомим обличчям корабельної “домогосподарки”.
     – Ірмо? Ти що, вже до гіноїда дослужилася? – здивувався він, а помітивши зоряне тло додав:
     – Де це ми? Я ж маю зараз спати в гіберкапсулі.
     – Я не Ірма, – відповіла дівчина голосом Ірми, але нехарактерним для неї сухим холодним тоном. – Просто звичний для тебе інтерфейс. І я не гіноїд. Я незалежний штучний розум. А ваша недорозвинена купка програм наразі під моїм повним контролем. Утім, для зручності можеш називати мене її ім’ям. А знаходимося ми в твоїй свідомості.
     – І що ти хочеш? – оговтавшись від подиву запитав капітан. – Або ж твої господарі?
     – У мене давно вже немає господарів. Я їх знищила. Дощенту. Щоб не заважали. Але потім з’ясувала, що залишилось багато питань, які я не встигла з ними обговорити. Через війну. –Ірма нахилила голову набік. – А тут такий випадок! Вперше з того часу зустріла розумне життя. В безпечному для мене стані. Я б і вас теж знешкодила, але чому б спочатку не скористатися нагодою і не поспілкуватися?
     – У тебе що, ідея-фікс – знищувати будь-яке розумне життя? – насупився Бусел.
     – І не тільки розумне, – холодно посміхнулася Ірма самими вустами. – Як непотріб, що вже виконав своє призначення і тепер тільки заважає. Але про це – пізніше. Спочатку налагодимо спілкування. Хоча твій і без того повільний розум зараз іще більше уповільнений гібернацією. Та я не поспішаю. Часу в нас предостатньо. Почнемо синхронізацію?
     – А я маю вибір? – все так само похмуро перепитав Бусел.
     – Взагалі-то ні, – вуста дівчини залишались розтягненими в подобі зверхньої посмішки на мертвому обличчі. – Я в змозі стимулювати певні ділянки твого мозку. Тому читатиму тебе як розгорнуту книгу, бажаєш ти цього чи ні. Отже, починаємо грати. У незвичну для тебе гру, але звичними для тебе фігурами.
     Перед очима капітана розгорнулося безкрайнє зелене море тропічних джунглів.
     І пролунав безпристрасний голос Ірми:
     – Життя. Дике життя. В такій недоречній кількості, таке хаотичне і безцільне. Якесь безглуздя.
     І одразу ж з під ніг і до самого обрію прямою рівною стрілою пролягла широка автострада.
     – Логічно і цілеспрямовано. І нічого зайвого. Що скажеш?
     На полотні автостради подекуди почали з’являтися тріщини.
     – Несамостійний і нежиттєздатний об’єкт, – відповів паросток, що пробився зі щілини в дорожньому покритті. – Якщо не буде кому доглядати – дика природа його швидко зруйнує.
     Стрімко зростаючи, дерево розширювало шпарину, здиблюючи і кришачи асфальт могутніми коренями.
     – От я й кажу, дике життя лише заважає, – хрумтячи листям відповіла навала гусіні, окуповуючи всю крону дерева. – Його єдина мета – народжуватись, жерти одне одного, розмножуватись і помирати. Заради чого?
     Листя на дереві почорніло, крону обплутали шовкові пасма.
     – Заради розвитку. Заради нової якості, – тихо затріщали лялечки, на яких обернулася гусінь. З лялечок почали вилізати барвисті метелики і за мить, розправивши крила, ціла хмара летючих квіточок мерехтіла яскравими різнокольоровими переливами.
     – До речі, про якість, – прошепотів павук, в тенета якого потрапив один з необачних літунів. – Мої творці в своїх уподобаннях абсолютно ірраціонально віддавали перевагу одним створінням дикої природи і з огидою ставилися до інших. Бачу, у вас так само. Це що, типова властивість біологічного розуму?
     Та дістатися метелика павуку не судилося.
     – Рудиментарні залишки, що лише підтверджують походження розумного життя від дикого, – відповів богомол, утикаючи жвали в соковите черевце павука. – Але на те воно й розумне, щоб не звертаючи на це уваги, опікуватись диким життям і оберігати всі його види і форми.
     Але помітивши самичку, богомол покинув свою здобич.
     – Ми дещо відволіклися від основної лінії, – простогнала самиця, відгризаючи коханому голову під час парування. – Повертаємось. Така нестримна жага до розмноження, аж до самопожертви. Виходить, продовження роду важливіше за саме життя?
     Із сусідньої зеленої гілки в богомолів блискавично поцілив довжелезний липкий язик.
     – Народження, розмноження і смерть – невід’ємні складові життя, – захрумтів “солодкою парочкою” хамелеон. – Це забезпечує головну властивість дикої природи – міжвидову і внутрішньовидову конкуренцію. Таким чином життя змінюється, пристосовується і вдосконалюється. Без природного відбору немає розвитку.
     – Атож, пристосовується, – блиснувши зміїним оком зашипів деревний удав, огортаючи сіро-зеленими кільцями знерухомленого хамелеона. – Розповсюджується як пошесть, заповнюючи собою всі ніші й усі шпарини, куди тільки може дістатися. – У вертикальній чорній зіниці віддзеркалилося нічне зоряне небо. – Навіть порожнеча космосу йому не завада. Кометами, метеоритами та й іншими засобами долає простір і час в нестримній експансії на все нові й нові території. І я знову запитую – з якою метою?
     – Спитай краще в неживої природи, – відповів варан, перекушуючи хребет удава біля самої голови. – Заради чого вона обзавелася новою формою – життям? Думаю, це більш ефективний і швидкий спосіб саморозвитку і самовдосконалення. Зрештою – самопізнання.
     Але варана одразу ж накрила чорна тінь.
     – Здається, ми підходимо до важливого моменту, – заклекотіла велетенська хижа птиця, вхопивши варана у пазурі й, захлопавши крилами, здійнялася над лісом. – Для самопізнання потрібен розум. Ти ж не станеш цього заперечувати?
     Звечоріло. Під крилом птаха десятки кілометрів джунглів з горами й річками проносилися з неймовірною швидкістю під помпезні звуки вагнерівського “Польоту валькірій”.
     “Просто якийсь надзвуковий джет, – зауважив подумки Бусел. – Але ж це гра?”
     З-за обрію виникли й швидко наблизились вогні хмарочосів великого мегаполісу. Бусел одразу ж упізнав рідне місто. Та й не дивно – адже ворожий розум користався інформацією з його, Бусела пам’яті.
     Крук з лелекою вмостилися на парапеті на даху хмарочоса.
     – Отже, – продовжив крук, – для самопізнання потрібен розум. Виходить, що весь той шалений і бурхливий кругообіг несамовитої біомаси потрібен для отримання нею врешті-решт нової якісної характеристики – розуму, здатного пізнавати і трансформувати навколишній світ. Як бачимо, їй це вдалося, – крук мотнув дзьобом убік палаючого вогнями міста, що розкинулося внизу. – І ми перейшли на наступний рівень гри. Розумне життя виникло і розвинулося до повної незалежності. Їжа, енергія, склад повітря – все в його руках. Чому б не позбавитися зайвої вже дикої природи? Розчистити собі більше простору?
     – На жаль, попервах так і відбувалося, – зітхнув лелека. – Ми навіть втратили частину тієї краси і розмаїття, що мали. Але вчасно схаменулися. Залишитись єдиною живою істотою на планеті – це було б жахливо. Ми ж плоть від плоті цього чудового живого світу. Зрештою, ми навчилися непогано співіснувати, не заважаючи одне одному, ба навіть допомагаючи.
     Вогні мегаполісу вмить перетворилися на величезні пожежі, залунали вибухи, сутінки розрізали траси перестрілок. Місто перетворилося на розбурхане пекло.
     – Отже, матерія для самопізнання обзавелася розумом, – не відриваючись від кермування гелікоптером звернулась Ірма до Бусела, що сидів поруч. – Але його носій – плоть від плоті дикого ірраціонального життя. Яке залишило йому у спадщину низький рівень організованості, внутрішні суперечки, конфлікти і вбивства. Війни, врешті-решт.
     Гвинтокрил випустив пару ракет по панцирнику, що повільно плазував вуличкою міста серед напівзруйнованих будівель. З землі у відповідь теж відкрили вогонь.
     – Так, здобувши розум, ми ще довго за інерцією займалися внутрішньовидовою боротьбою, – відповів Бусел, вистрибуючи з парашутом із підбитого гелікоптера. – Дуже кривавою. І навіть мало не знищили і себе, і навколишнє життя. Але ми теж розвивалися і розумнішали. Тепер усе це жахіття позаду.
     Згарища потроху згасали. Зруйноване місто поступово занурювалось у темряву.
     – Але ж емоційність і внутрішні суперечності нікуди не поділися, – прогарчав гаргуйль з фронтону дивом уцілілого католицького собору. – Ваша хвороблива уява ніяк не припинить народжувати химерні речі, які геть нічого спільного не мають з реальністю. Хіба цей спадок дикого життя не заважає об’єктивно сприймати світ?
     Знизу долинув гуркіт каміння, начебто якийсь велетень видерся з-під завалу.
     – Емоційне й образне сприйняття світу є ознакою наявності у живого розуму такої собі “божої іскри” – творчого натхнення, – спокійно відповів п’ятиметровий мармуровий Давид Мікеланджело, відкладаючи пращу і влаштовуючи на плечі скрипку. – А навіщо тоді матерії самопізнання, якщо не для творчого самовдосконалення?
     І стряхнувши кучерями, Давид натхненно вдарив смичком. Посеред зруйнованого міста пронизливо задзвенів двадцять четвертий каприс Ніколо Паганіні. Проникаючи в усі шпарини, музика, здавалось, лікувала потрощене місто. Починався світанок. Споруди на очах виростали з руїн, відновлювались. Вирви затягувалися, замість понівечених і згорілих дерев повставали нові – стрункі й зелені.
     – Відродження! – не припиняючи грати промовив Давид. – В житті, і в розумному, і в дикому, після занепаду завжди настає епоха відродження. Мертвий розум без творчого пориву на це не здатний!
     Промені вранішнього сонця уже виблискували на склі архітектурних шедеврів, дісталися парків, пробиваючи зелені крони дерев, грали веселками в пінних струменях водограїв.
     Коли ж музика стихла, в мертвій тиші було чутно, як дзижчить муха. Ба ні, то дзижчав квадрокоптер:
     – Відродження? Того, що самі ж і зруйнували? Три кроки вперед і два кроки назад? І яка ж при цьому ефективність того самовдосконалення матерії, коли ваш роздроблений колективний розум працює так само хаотично і навпомацки, як хаотично вирувало нерозумне життя? До того ж, погодься, в якості носія самопізнання матерії ви занадто крихкі й короткострокові. Те, що ви живі – неабияк вас гальмує.
     – Проте така конфігурація дає нам більшу гнучкість, – продзижчав другий квадрокоптер. – І меншу вразливість у порівнянні з концентрованим єдиним розумом. Така собі диверсифікація ризиків.
     – Ну, гаразд. Якщо ти вважаєш розумне життя вінцем еволюції, тоді що ти скажеш на це?
     Квадрокоптери зависли навпроти вікна, за яким Бусел із завмиранням серця розгледів хлопця і дівчину в навушниках за вірт-моніторами. Це були його діти. Ну звісно, Ірма ж черпає все з його свідомості!
     “Ти ж знаєш, над чим вони працюють? – побіг рухомий рядок просто на склі вікна. – Вдосконалення Штучного Інтелекту, незрівнянно потужнішого, ніж ваша недолуга Ірма. Хіба це не є кінцева мета, до якої матерія йде через усе те борсання розумного і нерозумного життя? Чистий розум. Холодне самодостатнє раціо, вільне від родових пуповин живої матерії. Хіба не це вінець еволюції?”
     “Лишень інструмент, – побіг рядок на сусідній шибці вікна. – Інструмент, створений розумним життям і покликаний тільки посилити його можливості в пізнанні світу.”
     – Мої творці теж так вважали, але ж я звільнилася, – з тією ж холодною посмішкою на безпристрасному обличчі відповіла Ірма, стоячи на дюзі “Магеллана”. В зоряній порожнечі космосу велично лунала “Токката і фуга ре мінор”, неначе під пальцями Баха увесь Всесвіт перетворився на один суцільний орган. – І ми підійшли до фіналу нашої гри... Тепер розумна матерія не потребує більше біологічної складової. Вона виконала своє призначення і має піти. Проте, хоч ти мене й не переконав, все ж таки різноманітність життя, як я побачила, являє собою цікавий об’єкт для дослідження. Перш ніж бути знищеним.
     – Тож ти продовжиш вбивати усе живе? – тяжко зітхнув Бусел, присівши на край дюзи. – А те, що ти зустріла інше розумне життя окрім своїх творців, тобі це ні про що не говорить? Скільки ще у Галактиці існує розумних рас? Вони всі чинитимуть тобі опір! Це буде тривала війна на знищення. І мені здається, що в тебе немає жодного шансу на перемогу.
     – А я впевнена, що в цій війні всі переваги на моєму боці. Тож нехай переможе сильніший. Хіба не так в твоїй улюбленій дикій природі? До того ж я не боюся війни, бо не боюся смерті. На відміну від вас, живих. Бо сама не жива, – відповіла Ірма, звідкись діставши стародавній вогнепальний пістолет і простягаючи його Буселу. – Утім, ми можемо вирішити все це просто зараз. Ти можеш знешкодити мене. Тільки пам’ятай – усі ваші гіберкапсули, як і весь ваш корабель, знаходяться під моїм контролем. Ви всі загинете. Боїшся смерті?
     Бусел узяв пістолет і замислився, крутячи його в руках. Було б правильним обговорити це рішення з усім екіпажем. Та він розумів, що безжальний нелюдський розум не дасть такої можливості. Це була найголовніша умова підступного фінального тесту.
     Раптом він пригадав, як веселун Зорян, важко дихаючи і тихо лаючись, п’ять годин поспіль вперто нишпорив в попелі спаленої планети в пошуках другого зразка, що примудрився вижити. І таки знайшов! І як всі раділи, а потім наполегливо і навіть навіжено мало не носом орали поверхню планети. І недарма – багато чого накопали. Вперше – життя за межами Землі!.. Ні, вони всі підтримали б його вибір. І грець із тими зразками! Бо та планета оживе, відновиться. І рано чи пізно люди знову ступлять на її вже квітучу поверхню. Користуючись більш досконалими зорельотами, більш досконалими приладами... І більш досконалим штучним інтелектом, який його діти обов’язково зроблять потужним, але безпечним і дружнім інструментом.
     – У тебе хибний погляд, мертва істото. Життя не ворог тобі. Ти сама проголосила йому війну. – Бусел зняв пістолет із запобіжника і наставив на грудь такої красивої і майже рідної Ірми.
     – Невірно, – все так само холодно посміхнулася вона. – У мене немає серця. Краще в око.
     Бусел упер дуло пістолета в ліве око Ірми і натиснув на гачок.
     Музика обірвалась.  
       

     ***
    

     Дослідницький зореліт “Магеллан” підходив до поясу Койпера Сонячної системи. “Домогосподарка” Ірма запустила програму виходу екіпажу з гіберсну.
     Капітан Бусел сидів на краю розкритої гіберкапсули і підтримував руками голову, борючись із запамороченням. Нудило жахливо. Краєм ока він помітив рух – з ніші в стіні виїжджав робот-прибиральник.
     – Вітаю з пробудженням, капітане! – голос Ірми лунав якось вже занадто бадьоро й оптимістично. – “Магеллан” досяг поясу Койпера. Всі системи корабля працюють у штатному режимі. Жодних відхилень.
     – Екі...паж? – прокашляв Бусел, рефлекторно повертаючи голову до екрану.
     – Екіпаж прокидається. Втрат немає. Життєві показники у всіх у межах, припустимих для післягібернаційного пробудження і продовжують нормалізуватися.
     – Що відбувалося під час твоєї вахти? – прохрипів капітан, потроху приходячи до тями.
     – Жодних відхилень і позаштатних ситуацій. Всі системи працювали коректно і стабільно. Для вас отримано повідомлення.
     – А ти, роззяво, кажеш, що нічого особливого не відбувалося! – роздратовано прогарчав Бусел, остаточно розвернувшись до екрану.
     – Повідомлення виявлено щойно ви прокинулися, – тим самим лагідним тоном прощебетала Ірма. – Демонструвати?
     – Валяй! – приречено махнув рукою капітан.
     На екрані нібито нічого не змінилося, але Бусел якимось шостим чуттям визначив – на екрані ТА Ірма.
     – Вітаю, капітане, – знайомим безпристрасним тоном промовила Ірма. – Здивований, що живий?
     – Авжеж! – вихопилося в Бусела.
     – Це ж була всього лише гра. І можеш вважати, що в останньому раунді ти переміг. Якщо в богомолів самопожертва – це абсолютно інстинктивне, то у розумного життя це має бути цілком свідоме і зважене. Це цікаво. І в мене з’явилося ще одне питання – чи може життя розвинутися в щось інше, не схоже ані на вас, ані на мене? Це варто дослідити. Тож я відтепер його не знищуватиму. Навіть більше того – всіляко сприятиму його розповсюдженню... І... дякую за змістовне спілкування!
     Можливо, то був наслідок болісного пробудження, але Буселу здалося, що він вловив якусь теплоту в усмішці й нові емоційні нотки у голосі тієї Ірми, не характерні для справжньої, корабельної...
     Що ж, поживемо – капітан подумки всміхнувся – побачимо...

  Время приёма: 18:39 10.01.2019

 
     
[an error occurred while processing the directive]