 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
Не соответствует формату конкурса
|
В часи Першої Епохи, коли Світ був ще молодим і не сотвореним до кінця, альфа-аргáри, яких ще Перші аргари називатимуть Творцями або ралатáрами, могли вільно пересуватися по Світі не змінюючи своєї первинної подоби. Тоді вони були схожими на височенні гори, їхня Сила, що була вільною й не мала жодних печатей, розповсюджувалася по всіх усюдах. Проте жодне живе створіння, будь-то звіри чи птах, чи житель Землі, не лякалися тієї Сили, адже Вона була з ними єдиним цілим і з Неї вони постали. Кожен з ралатарів, який тоді було дванадцятеро, виконував свої обов’язки, які були дані їм разом із силами Єдиним, до початку часів і творення Світу. Вони рідко пересікались, адже робота більшості була ще не завершеною в той час, але були й ті, чий обов’язок був не до кінця відомим, бо ще не настав час і у Світ не прийшли аргари. Такою була Тея, яку ще називали Орéнна. Вродлива ралáтія, яка повинна була дарувати Любов. Ходячи Світом, вона наповнювала його красою більшою, аніж краса видима, і надавала живому таких відтінків і емоцій, які не були відомі йому раніше й які не дозволить змалювати жодна фарба. Її силу відчували на собі й інші ралатари, коли вона наближалася до них. По їхній сутності розтікалося невідоме тепло, таке ж як і в момент їхнього сотворіння Єдиним. І це тепло залишалося в них та не покидало їх ніколи більше, а навіть навпаки – помножувалось, розтікалося по Світу і відображалося в творіннях їхніх рук. Тея полюбляла гуляти по Світі і роздивлятися красоти, які створили інші Творці, та більше вона любила спостерігати за ними самими й частенько спілкувалася з ними. Ралатари завжди були раді зустрічі з Оренною і ніколи не відмовляли їй у розмові. Проте чим більше ралатія дивилася на роботу інших, то більше заплутувалася, намагаючись зрозуміти причину, чому її робота настільки мала, порівняно з іншими. Тоді вона вирішила піти до Етозатáра, якого ще величали Першим та багатьма іншими величними йменнями. Він був наймогутнішим та наймудрішим з усіх ралатарів і їхнім Королем, й він був створений Першим з усіх Творців. Знайшовши його, Тея запитала: - Королю, наймудріший з нас, який пам’ятає Дім Небуття ще до того, як був створений Час. Дивлячись на працю інших моя робота здається мізерною і занадто незначною, щоб називатися Творцем. Звичайно, я впевнена, в цьому є величний план Єдиного, але мій внутрішній зір загубився в тумані дивних дум і не можу я розгледіти істинну. Тому прошу тебе, допоможи мені зрозуміти суть мого єства. Після цих слів, Етозатар схилив голову і ненадовго задумався. Король сидів на троні з чорного каменю, що виблискував удень та сяяв вночі. Трон його був великим та величним. Етозатар знав, що Тея не може уявити її вплив на Світ, на всіх ралатарів і на нього особисто. Адже він пізнав її Силу, яка пробудилася в ньому, коли він побачив іншу ралатію, яку іменують Розáрієн. Й та відчувала до нього те саме, проте вони обоє ще довгі дві епохи житимуть у незнанні. Піднявши голову Король мовив: - Твоя сила допомагає всім нам у праці та творенні Світу, але мені відомо, що твоя місія набагато величніша. Та навіть я не знаю поки яка. Тому я допоможу тобі. За цим Оренна відійшла від Першого й той поринув у глибоку задуму. На Світі жив також інший Творець, але який був завжди самотнім і не бажаним серед живих. Навіть інші ралатари не мали особливо близьких з ним стосунків, хоч він й не робив їм зла, а лише виконував свій обов’язок. Бордарòт, таке ім’я він мав між Творцями. Пізніше його назвали Уруґòрґом й Танатосом. Єдиний же наділив його владою забирати життя і сіяти смерть, та наділив його обов’язком давати спочинок втомленим душам та повертати їх у Стихію, щоб наступне покоління могло існувати і Воля Єдиного продовжувала жити. Бордарот – Смерть, завжди був одинаком. Й він теж не знав до кінця своєї місії, як і Тея, і часто роздумував над нею. Ралатар мав багато осель, але всі вони були заховані або у високих горах, або глибоко під землею. А на поверхні Танатос пересувався лише коли яскраве денне світило ховалося за межі Землі й холодні зорі руйнували усюдисущу темряву. Він захоплювався творінням його чи не єдиного приятеля – Тартáра, який не мав багато імен і майже не був відомий нікому, окрім Творців та Єдиного. Тартар, який мав ще ймення Офуантáр, сотворив безодню, все, що не стосувалося Землі, він створив темний простір і всі світила, а творення Дому Стихії залишив на інших ралатарів. Бордарот кожної ночі споглядав за світлом, яке розсікаючи безодню, долинало до Світу. Й це заняття було тим, що втішало його важке існування. Адже живі боялися його місії і тому сторонилися його. І от однієї ночі, після розмови з Королем, Оренна поглинута власною свідомістю, блукала по Світі. Раніше вона ніколи не чинила такого, бо денне світло приваблювало її значно більше, аніж нічне, проте тепер зовнішній світ не був для неї таким важливим, як внутрішній. Тея саме проходила повз високу гору на північному заході від центру Світу, яка звалася Кіррáн й в ній було одне з сховищ Танатоса. Оренна зупинилася в долині біля підніжжя Кіррану, що була всіяна Нічними квітками та латéліями – кущами, які мали малюнок зорі на своєму вершечку і він починав сяяти із заходом сонця. В цій долині жили рубінові нічні феї, створені Цéлумом. Цей вид фей має крила рубінового відтінку та живуть вночі, а вдень сплять. До того ж, при нічному світлі їхні крила виблискувати коштовним цвітом. В цій кришталево-червоній арії Бордарот вперше побачив найніжнішу з усіх коли-небудь роджених істот вроду Оренни. Тоді він назвав її Арелíтта – зоряна краса. Й так він називав її відтоді. Ралатія ж, відчувши нову силу, підвела очі та побачила Танатоса на виступі біля входу в печеру. Їхні погляди зустрілися. І це був найбільш предивний момент Епохи Сотворіння. Вони довго мовчки стояли, дивлячись одне одному у вічі. Тею захопила темно-ніжна врода чоловіка, а його – кожна частинка тіла й духа ралатії. Тоді Оренна відкрила в собі нову грань Любові, ту, яку неможливо описати жодними словами й піснями, і не до снаги преобразити в коштовності жодному майстру. В ту ніч, вперше пробудилася істинна форма очей, особливість всіх аргарів, коли вони вивільняють свою силу або відчувають сильні емоції. Білосніжний хрест на чорному фоні беззоряного неба очей Бордарота та червоне сонце, в якому промені відділені від диску, на фоні безкраїх зелених лугів Світу. «Можливо це й є справжня моя місія? – подумала тоді Тея, - нести таку Любов?» Й ця думка з часом ставала все міцнішою. Бордаротовий внутрішній дім, який скоріше нагадував замок, заповнили дивні, невідомі до сьогодні почуття, й він вирішив, що не бажає залишати їх і прагне провести вічність, яка йому відведена, з цією ралатією, врода якої «перевершує сяйво всіх зірок і красу всього денного Світу». Після цього Оренна залишилася з Танатосом. Вони довго бесідували прогулюючись Світом ніччю, але більше вони мовчали, насолоджуючись одне одним в мирній тиші, вільній від світлосяйного сонця, Світу. Й дух Бордарота став спокійним і сповнився любові. Через це його присутність перестала бути лякливою для істот і він зміг вільно пересуватися й удень, хоч робив він це рідко. Одного дня, коли з часу ночі минула сотня ас-раан (див. примітки), ралатари мали свято Еолíри (так вони називали Світ – все, окрім безодні). Вони святкували його кожен даль, коли Еоліра ставала ширшою на один райн. Творці збиралися в центрі Світу, місці, де почалося його творення. В долині Óлоґаст під горою Дéурет. Гора стояла на півночі й приносила з собою сніги і морози, а з її вершини невгамовно рухалася вода, утворюючи найбільший водопад, якому дали ім’я гори. Вода, падаючи, текла далі по долині, утворюючи річку. Олоґаст же, окрім Деурету з півночі, оточував пояс невисоких пагорбів з усіх сторін. Пагорби були вкриті м’якою травою, а на них росли лише невисокі дерева. Зі сходу пояс був оповитий весною, з південної сторони – літнім кліматом, а із заходу – осінню. Й усі ці пори року сходилися в Олоґасті, де від них забиралось лиш найпрекрасніше. Спекота літа, прохолодний вітер ранньої зими, щебетання пташок та фарби весни і золото осені. Того дня Бордарот та Оренна розійшлися вперше за довгий час, адже на свято всі повинні були приходити або окремо, або зі своїми родичами. Та з ралатарів кров’ю були зв’язані лише Творці Вод – Нерéй і Тавмáнт, та Скорботні – Танатос, який приносив Смерть, і його брат, котрий мав владу над всіма емоціями й почуттями, окрім одного. Й іменували його Гíпнос, а також Ізежáр. Зустрівшись на півночі, під горою Деурет, брати попрямували до долини, обходячи гору. Гіпнос був схожий ззовні на брата. Темні риси зовнішності виказували їхній зв’язок. Він мав волосся всіх кольорів змішаних у темному тоні. Його очі були схожі на братові, проте хрест мав темно-червоне забарвлення. Ізежар мав вбрання з тіні та сумних емоцій, які він не розпускав по Світі. А його корона палала блакитним полум’ям теплих почуттів всіх Живих. Вони вдвох прийшли в долину безшумно, адже їхню ходу перебивав гомін водопаду. В Олоґасті на той час вже зібралися всі Вищі Творці, яких ще називали аотáрами. Перший, Етозатар, лежав, розкинувшись, на пагорбах Олоґасту. Він любив свободу і ніколи не боявся слів інших. Целум, якого ще величали Ураном або Гінéльтом, спілкувався з птахами та звірами, яких любив й сам створив. Мовчазна жінка з дивною вродою, Скòтос, Нуєтíна, та яка знає долю Світу і всіх його жителів, тільки якщо її не змінить Єдиний. Вона з білосніжним волоссям та сукнею зітканою з червоних ниток, сиділа біля води, вдивляючись в свої очі, які мали візерунок у вигляді золотих зірок. Дивлячись у дзеркало світу вона, мовчки, спілкувалася з Етозатаром, який лежав поряд. Вони з самого Початку мали між собою зв’язок, глибший ніж будь-який зв’язок між всіма Живими у всі часи. Він був настільки недосяжним, що жодні почуття не могли б з ним зрівнятись. Деколи, ралатари навіть думали, що вони мають одну душу, духа й розум на дві сутності, хоч це й не було так. Інші ж аотари: Тартар та Гея скупчились навколо Розарієн, Вищої з ралатарів, яку кохав Етозатар, й яка була схожою за силою та обов’язком на Тею, та вона повинна була нести Мир у Світ, і біля неї завжди панував спокій. Інші ралатари, які вже прибули до Олоґасту теж, переважно сиділи навколо Розарієн, і лише брати Нерей і Тавмант не покидали кордонів ріки. Прибувши в долину, Скорботні брати прийняли вітання від ралатарів та розійшлись по різних її частинах. Адже Гіпнос більше полюбляв мовчазних холод півночі та льодяний шум водопаду, а Бордарот віддавав перевагу південній частині Олоґасту, де росло Перше Дерево Істáріа. Його віти були настільки великими, що могли сховати в тіні навіть таких велетнів як ралатари. В такому безмовному очікуванні Танатос споглядав на прихід всіх інших Творців і чекав на прихід тієї єдиної, яка була важливою для нього цього разу. Він бачив прихід всіх інших ралатарів та ралатій, які з кожним новим свято Еоліри все більше розквітали й ставали все могутнішими. У всі часу його захоплювало це видовище та йому хотілося спілкуватися з ними, але сьогодні погляд його не бачив тієї величі, хоч і не був затуманений, але яснішим ніж будь-коли. І ось, нарешті, настав момент, коли дух Оренни з’явився з-за золотих пагорбів осені, та її краса предстала перед ралатарами. Одразу ж усі звеселились та радо підійшли привітати ралатію. Вона була останньою з Творців, що прибули, тому Етозатар, який доти спілкувався зі Скотос, устав й проголосив: - Час настав! Нехай же почнеться свято Еоліри! Й усі радо підтримали його. Був створений стіл, наповнений різними стравами й так почалося свято. Зазвичай, в цей період, за трапезою, ралатари ділилися між собою тим, що вони створили або чого досягли у цей даль. Тоді то Творці й дізналися про зв’язок Оренни та Танатоса. Відкликавши Тею від всіх інших вбік, Нуєтіна промовила: - Дитино, не мине й десяти раан, як ти породиш трьох синів, могутніх своїх потомків, котрі зможуть самі вирішувати свою долю. І зраділа від цього Арелíтта, але за мить зажурилася згадавши, одне з послань, які на Початку мовив Єдиний: «І потомство ваше буде могутнім, проте вб’є воно матір ще в момент свого народження». Тому ралатія не розповіла цю новину Бордаротові й ще довго ходила з нею, як з таємницею. Також вона попросила Скотос нікому не розповідати про це і та послухала її. Після цього ралатії повернулися до столу і продовжили свято. Воно було довгим і сонце не заходило над Олоґастом, адже Етозатар зупинив плин часу у Світі та залишив його лиш в долині та навколо гори. На цьому ж святі, Скотос розповіла, що Доля закриється перед нею через двадцять п’ять тисяч і ще сто дев’яносто один з половиною раан. - В той момент Світ змінить свою Долю, - рекла вона, - й станеться те, чого не зможе змінити або чому не зможе завадити жоден з Нас. І це не від Нас піде, й не від жодного, хто нині живе на Еолірі й кого ми сотворимо. Того часу переполошились всі Творці та стали запитувати одне одного що б то могло бути. Бо Скотос, Нуєтіна Всезряча бачить Долю кожного живого створіння у Світі і навіть Долю всього Світу. Більше того, вона в змозі частково вплинути на неї. Але тут, серед загальної суєти, встав Король, Першостворений, що сидів в голові столу, й постаттю своєю він закрив світло сонця. Його безслівний поклик був зрозумій всім присутнім. Він линув немов зсередини всіх тих, хто чули його, і вони не могли противитися його волі. Такою була сила, що дісталася йому як Першому. Після виконання його наказу, Король продовжив: - Нуєтіна може бачити Долю всього й слідкувати за Нею, такою силою й таким обов’язком вона була наділена Єдиним. Проте винятком для неї та для нас всіх є Його Воля. Ми не можемо пізнати її, а лише з терпінням чекати. Тому очікуймо! Й через той час, який вказала нам Скотос, на Еоліру прийде нова, поки невідома нам Воля Єдиного. Й будьте певні, вона змінить Світ і дасть йому того, чого ми не зможемо ніколи! І це буде прекрасним! За цим Етозатар змовк і у долині зацарювала тиша роздумів. А по її закінченню свято оголосили завершеним та час у Світі повернув свій хід. Всі ралатари розійшлись по Світі, а Бордарот разом із Теєю ще на деякий час залишилися біля Істарії, щоб побути разом. Того дня над Еолірою зійшла найпрекрасніша ніч, Офуантар бо зрадів, адже хтось окрім Творців в майбутньому зможе побачити творіння його рук. Місяць тоді прийняв легкий рожевий відтінок, а зорі завели танок, перемальовуючись в різні кольори, при цьому залишаючись такими ж холодними, якими їх любив Бордарот. Тієї ж ночі з’явились на Світ такі прекрасні явища, як небесні туманності. Водопад Деурет же й річка, яку він формував відбивали світло небесної безодні й оживили безмовний Олоґаст. Ту красу, яка родилася на Світі в той момент не зміг би описати словами жоден, навіть наймайстерніший письменник, та й бажання не мав би, адже та краса зачаровувала, притягувала, відбирала дар мови, викарбовувалася навічно в пам’яті та закохувала в себе. Й цю дивовижну красу побачили двоє ралатарів, які залишилися під Першим Деревом в ту ніч. В момент, коли свідомість повернулася до них, і коли вони знову змогли мислити, вони зрозуміли, що насправді означає щастя. Подивившись одне одному в очі тоді, вони вирішили: «Я ніколи не відпущу тебе. Від нині й довіку. Я належу тобі». Наступного дня Танатос та Тея вирушили в дорогу. Вони попрямували на південь, щоб там творити на пустельних землях. Адже після тієї ночі вони відчули, що разом в них є сили, щоб творити на Еолірі й наповнити її прекрасним. Йдучи по неживій землі, вони породжували на ній природу й Живих, яких бачили при творінні Целумом. І ось, нарешті, вони віднайшли місце, яке стало б їхньою оселею. Це була кам’яна пустеля, в які жили лише ящери та скорпіони. На цьому місці Оренна почала творити, а Бордарот допомагав їй. Минуло майже півтора раан, і на місці пустелі виріс великий ліс. Він простягався по всьому півдні і майже доходив до кордонів Світу, а за ним і до кордону були луги та вічнозелені галявини. Бордарот же назвав той ліс Роттрéдом. І був він могутнім, і непорушними були його дерева. А птахи та звірі в ньому жили в мирі та спокої під захистом двох ралатарів, й ніщо у всі часи не мало їх потурбувати, хоч тоді ще не було такого поняття, як зло. Оренна ж разом з чоловіком жили в прихованому палаці біля озера на великій галявині, у самому центрі лісу. Палац був зроблений із латòрґу, каменю, що вночі ставав схожим на рубіни. Латорґ був винайдений самим Танатосом, він нагадував йому ніч їх з Ареліттою першої зустрічі. В ті часи, на святі Еоліри всі ралатари дивувалися зміні в обох тих Творцях, а Етозатар, якого пізніше називатимуть Еребом, разом із Нуєтіною раділи. Також на тому святі Оренна ближче почала спілкуватися із Целумом, і в майбутньому він допомагав їй творити у Роттреді. Так були створені ведмеді і сови, і Роттредові високі олені й ще багато різних тварин. В цей же час Бордарот був зайнятий творінням іншим. Одного разу, проходячи по коридору свого палацу він помітив ящера, що повз по землі. Й Йому стало шкода його. Тоді він почав довгу роботу, в результаті якої з’явилися дракони, величні й розумні творіння, які отримали Силу. Одного з таких драконів Бордарот взяв собі, і той був його вірним слугою та другом. Дракон мав білосніжну шкіру та мав білі, як місяць роги. Він був прекрасним на вигляд й подібним до свого хазяїна. З часом Танатос зрозумів, що дракон має сил не менш, як половина від його власних. До того ж візерунок на його очах, точно співпадав з візерунком на очах Бордарота. Й це було дивним. Він назвав того дракона Саозéлом, а пізніше його іменують Аїдом. Коли Арелітта дізналася про драконів, то дуже зраділа, хоч і була здивованою. Вона полюбила їх, як творіння свого коханого, і вони полюбили її. Тоді ралатія взяла собі теж одного з драконів, і з часом той змінився й теж став схожим на свою хазяйку, як і Саозел на Бордарота. Пізніше, коли на святі Еоліри ралатари дізналися про драконів, то теж забажали собі їх, і кожен отримав такого, який пізніше став схожим н нього. Й були дракони ралатарів могутнішими від звичайних, а дракони аотарів могутнішими від нижчих. З часом же незвичайні дракони (які не були схожими на звичайних) стали знаком Творців. Проте навіть з аотарських драконів найбільше виділявся дракон Короля, про дракона Нуєтіни ніхто ж нічого не знав. Дракон же Етозатара, якого Король іменував Ієлáром Величним, мав дві голови та чотири крила. На правій голові Ієлара був великий ріг, чорний, як безодня. Ліва ж голова не мала рогів, проте в неї було третє око. Сам же Ієлар мав шерсть і шкіру сяйливу, як сонце. Його крила були могутніми, але відрізнялись за забарвленням. Одне з них було наче зі світла, друге з темряви, третя мало чорно-білий колір, четверте ж було найдивнішим. З першого погляду воно здавалось чорним, схожим на інше крило, проте пригледівшись розумієш, що ти немов губишся в ньому так, наче воно безкінечне. Того ж свята, коли Бордарот розповів про драконів, Скотос Всезряча вперше злякалася його. Адже вона не бачила драконів в історії Світу і в його долі. Але це не було заслугою Танатоса, як і створення драконів. Оскільки ніхто з ралатарів не знав, що це сам Єдиний втрутився у справи Світу і через Танатоса послав драконів Творцям для допомоги у їхніх справах. Коли Оренна з чоловіком повернулися до Роттреду вони продовжили творити та насолоджуватись одне одним. Але однієї ночі Тея вийшла з палацу та, обійшовши озеро, попрямувала на південь. Там на невеликій галявині, куди світло Місяця проникало променями й ще більше розкривало красу ралатії, вона звернулася до Єдиного в скорботній мольбі: - О, Сотворителю, Єдиний, що створив нас, Творців. Ти знаєш все і все можеш. Немає нічого, що непідвладне тобі. Я знаю…, яка доля чекає мене. Її слова бриніли по лісі, як сумна слабка арія в безодні. В цей час сльози її оросили землю лісу. - Я розумію…, що повинна померти…, повернутися в Стихію, - її голос зірвався, немов порвана струна, - Сотворителю…, я боюсь…, я не бажаю помирати, хоч і знаю, що Смерть перетворить мене на те, з чого ти нас породив, але все-таки… . Адже, - крізь сльози вона лагідно посміхнулася, дивлячись на зорі, - адже тоді він залишиться без мене. Адже я хочу побачити їх…, я хочу побачити своїх дітей! О Єдиний, моїм єдиним бажанням буде бути з ними всіма. Бачити як вони ростуть, сміються, радіють і творять. Те, як він їх виховує, як переживає за них і піклується. Я…, - її голос знову обірвався, - просто хочу бути з ними. З Аєлíттом, Ренотòром, та Ядамéром… так їх зватимуть. Та з Оарталíном – тим, хто несе світло, моїм коханим, - в цей момент посмішка зникла з її обличчя, - але, Сотворителю, вчини так, як буде правильно, прошу, вчини по своїй Волі. І сльози висохли на її обличчі. А на землі утворилось озеро, яке переходило в тонесеньку річку, й в ній була жива вода. Пізніше його назвуть Туроалéр, Озером Сліз. Бордарот теж бачив це все і пізніше вийшов, мовивши: - Я вбережу тебе й ми пройдемо це разом. За цим він обійняв її й такою була та ніч. В наступному часі Танатоса хвилювало і страшило лиш одне питання: «Невже так закінчиться вік Любові й ми… я залишуся без неї? Хіба може так зникнути моє щастя?» Ця думка не давала ралатару спокою, та тільки Тея могла привести його дух до внутрішньої тиші. Але коли жінки не було поряд Бордарот падав у гніт душі й ставав схожим на гігантську грозову хмару, що спустилася на землю. Так одного дня, коли Арелітта була зайнята облаштуванням Роттреду разом з Міневрою, яка була її вірною подругою, хоча насправді вони вели приготування до приходу Трьох Синів, Оарталін рушив до гори Деурет, де стоячи перед водоспадом й відчуваючи північний холод на спині, мовив до Єдиного могутнім голосом, що звучав як жорстокі вітри Півночі: - О, Єдиний, Всеродителю, Ти, який послав нас творити цей Світ, вислухай моє прохання! На Початку Ти дав нам правила, нечисленні закони, проте прошу Тебе, змилуйся наді мною та моєю дружиною й не повертай її в Стихію! Тоді Єдиний, як і раніше, почув цей заклик, та не прийшов ще час отримати ралатарам відповідь на це прохання. Адже повинно було статись те, що повинно було, й ціль того Творці не зрозуміють в повноті аж до кінця часів, коли Еоліра зістариться й знову залишиться пустою, як і на Початку. Після того Танатос повернувся до Роттреду й разом з Оренною вони очікували народження синів, готуючи місце для них. Й коли настав час їй родити, небо засяяло червоним полум’ям заходу. Тоді вони були на півдні Великого Лісу на великій галявині. Так на Світ з’явився Аєлітт, найстарший та наймогутніший з трьох братів. Тея відчула як Життя покидає її, хоч Бордарот, який віднімав його у всіх інших Живих, не був до цього причасний. Проте в той момент ця біль була нічим, в порівнянні з безмежною радістю від народження сина. Другий же народився тоді, коли перша зоря з’явилася на Небі. Ренотор, так іменували його. І з його народженням ралатія, що дарувала Любов всім стала ще щасливішою, та очі її згасали й Оарталін бачив це. Він обійняв жінку й попросив її ніколи не покидати його. Але та у відповідь лише промовчала. Коли ж дійшла черга до третього, названого Ядамером, найпредивніша, відчуваючи близьку смерть, слабким голосом окликнула, та поклик її був почутий: - О Єдиний, Неннатáме, відкликнись на мій голос. Мій дух покидає це тіло й я нічого не в змозі вчинити, - по її висохлому обличчю покотились сльози, гіркі й болючі, дивлячись на які, її чоловік, наймужніший з ралатарів, ледве тримав себе в руках, - проте молю, дозволь мені бути з ними… завжди. За цими словами родився третій син і ралатія, востаннє поглянувши на свого чоловіка й новонародженого син, всміхнулась і стулила очі. І в останній момент, перед переходом її у Стихію, вона почула величний, але тихий і ніжний голос: - Обіцяю, від нині, ти перебуватимеш з ними повіки. Бордарот же, дивлячись на змучене тіло ралатії під світлом тих самих зір, під яким вони зустрілися, не відразу все зрозумів. Спочатку до нього дійшла думка: « Я навіть не встиг їй сказати ті три слова.» Після цього в ньому зародились найболючіші відчуття, але біль не був різким. Він наростав й ставав все нестерпніше, проте й не збирався зупинятися. Тоді, вперше й востаннє за всі часи, Оарталін пролив сльози над мертвим тілом своєї коханої. Гіркіші від усіх, що проливалися у Першу Епоху й важчі від усіх сліз на Світі. - Любов… померла. Єдине, що зміг прошепотіти він. Але згодом з його уст вирвався голосний крик, якого не чула раніше Еоліра: - Неннатаме Сотворителю! Хіба ти не міг залишити її живою?! Ні! – голосив, згубивши себе Оарталін, - Ти міг! Але не зробив! Чому?!... Чому, дай мені відповідь?! Не мовчи, Сотворителю! Хоч раз! Не мовчи! Хіба тобі все одно?! Твоє дитя померло, а ти все ще залишаєшся в стороні?! Промов хоч щось! Й відповідь надійшла: - Бордароте, твої сини успадкували надзвичайну силу, але вони не могли б з’явитись, якби Тея не повернулася в Стихію. Адже келих не може бути більше, ніж повний. А настільки велика сила, як у вас, знищить цей келих, хоч він і стає більшим. Але тоді вже розум Танатоса згубився у власному мороці і пітьмі, й найстрашніша з усіх сил стала злою. - Єдиний, все це - твоя вина! – голосив він, - ти міг врятувати її, та не зробив цього! Ти бачив, як я кохав її, але все одно дозволив непідвладній Смерті дістати її. Ти вбив її! Після цього ралатар облишив своїх синів та тіло жінки в Роттреді, вийшов за його межі, й дозволив первородному гніву й мороку волю. Так зродилось перше зло. Танатос нищив все, що бачив, а його подих був переповнених отрути й злості, яка вже більше ніколи не покинула цей Світ. Від цього Живі почали відчувати ненависть, біль і злість, й так утворились перші мáлуми. Бордарот перетворював тварин на почвар, а все створене руйнував або сплюндрував. Та першими для нього стали рубінові нічні феї, які нагадували йому про те ніч. Він перетворив їх на темних духів з кривавими крилами. А Кірран, місце, де вони вперше зустрілись, винищив вщент. Він прикликав драконів, яких створив, й більшість з них, окрім драконів ралатарів та ще деяких, відкликались на його поклик й стали на його сторону. Саозел, якого він осідлав, прийняв новий образ, яким він є й понині. За час його гніву майже вся Еоліра покрилася пітьмою й вогнем. Так були створені перевертні, темні духи, шáртри, гігантські напівкамені напівящери, які пізніше оселяться в горах, та багато інших злих створінь, які нищили Світ. В кінці майже все було знищеним і Бордарот повернувся в Роттред. Відтоді його почали звати Уруґорґом, Володарем Зла. Він узяв тіло коханої і відніс його на південь від Лісу, де поховав. А на місці її поховання виросла величезна квітуча гора. Ралатари ж знайшли Танатоса руйнуючого Світ й закували його, й наложили стримуючі печаті. Одинадцять печатей, які пізніше були на кожному з Творців. А Уруґорґа було скинуто у новий світ, разом з його створіннями, всіма, окрім драконів (потрібно відмітити, що не були скинутими лише дракони ралатарів). І в тому Світі, що розрісся під Еолірою, Володар Зла продовжував творити у ненависті. А той Світ був названий Мертвим, і був створений ніким іншим як Офуантаром, другом Танатоса, який і надалі дружив з ним, хоч і не став злим. Синів же Арелітти ралатари виховували разом. Проте ніхто з них так і не помітив Оренну, що оселилася у внутрішньому домі кожного з її синів та в коханому. І всі віки вона споглядала за тим злом, яке множилось у них і морок закривав її. Але Любов, яку вона породила і ділила на Початку Світу так і не померла, але залишилася у всьому, й вона передавалась поколіннями не слабіючи. А за багато віків, у Четвертій Епосі, Роттред іменують Великим Лісом Госнару, а ту гору, під якою була похована Любов – горою Хайнер. Примітки Ас-раан – 50 000 років Раан – 5 000 років Даль – 530 роки Райн – 230 км |
|
|
|
Время приёма: 17:12 10.01.2019
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев