— Тобі лист, — Зарушко шпурнув конверт прямо на креслення, над якими працював Коцюбинський. — Іще один.
— Від Віри, — скривився чоловік. Канцелярський ніж був схований десь у шухлядах, і Михайло загримотів, шукаючи інструмент.
Молодий хімік Кирило Зарушко, його вірний сусід по квартирі на час перебування в Києві, безцеремонно всівся на канапу й очікувально втупився в спину інженера.
— Просить негайно приїхати, — відповів на мовчазне питання Коцюбинський, продовжуючи читати листа про себе.
— Жінки! Хіба вона не розуміє, що в тебе важлива робота? Ще місяць — і твої багаторічні дослідження нарешті дадуть результат. Моя тобі порада: навіть не відповідай їй. Завершиш проект — от тоді й побачитеся. Звісно, вона пограє в ображену, але це до тої миті, як твою розробку почнуть купувати й ти прославишся на всю Гетьманщину. Гроші і статус — саме це, згідно з наукою еволюційної психології, як я чув, розтоплює жіночі серця. — Зарушко припинив розмахувати руками, помітивши, що його слухач ніяк не реагує. — Що там таке?
— Маю вертатися додому, — відмовив Коцюбинський тихо, ні на мить не відриваючи погляду від листа.
— Ото ще мені! — Юнак зістрибнув з канапи й схопив Михайла за плечі, рвучко розвертаючи до себе. — Не дуркуй. Забудь ти про родинні справи. Якщо зараз поїдеш, то підведеш Академію. Навряд чи тебе приймуть назад з хлібом і сіллю.
— Боюся, якщо я цього не зроблю, то в хлібі-солі мені буде відмовлено зовсім не в Академії. І то — назавжди.
Він нетерпляче скинув руки Зарушка — краще почати збиратися зараз і негайно. Лист відправився до нижньої шухляди стола, де хаотично валялися інші, деякі з них вже пожовклі, але одним і тим самим почерком.
— А твій проект?
Коцюбинський нерішуче застиг перед скринею з одягом.
— Якщо візьму його з собою, то до реченця встигну.
— Думаєш, тобі дозволять забрати його з Академії?
— Будемо на це сподіватися. У всякому разі, це єдиний варіант. Не бачив моєї валізи?
Зарушко скрушно похитав головою:
— Йолоп.
Але зібратися йому допоміг.
***
— Нарешті ви приїхали, пане! — сплеснула руками служниця, завше активна жіночка пишних форм. — Подумати тільки, така біда — і в нашій господі. Хай би краще той клятий сад увесь ізів'яв, аніж наша Квіточка. Хай би... — нарікання враз стихли, як на веранду ступили два вантажники. — Що то за ящики?
— Моя робота. — Коцюбинський розвернувся до чоловіків, які тримали в руках справу його життя: — Заносьте-заносьте, до тієї кімнати. — Видихнув, коли речі опинилися у вітальні. — Раю, де Віра? Біля Квіточки?
— Що ви! Як лікар сказав, що шанси малі, то пані цілими днями молиться в церкві і ставить свічки за її здоров'я. Уже й отець Іван тричі хату святив, та все марно!
— Он як... — Чоловік зморщив носа від згадки про улюбленого священика дружини: неохайного й недалекого пузаня, який міг годинами плескати язиком про падіння моралі і відплату для грішників. Під грішниками він зазвичай мав на увазі невіруючих, особливо тих, хто мав нахабність цього не приховувати. Тому Михайло відразу заслужив окреме місце в пеклі в очах церковника. І, щиро кажучи, антипатія була взаємною. Покидаючи Віру на господарстві, він і уявити не міг, наскільки далеко цей циркач її наверне.
— Тату! — Михайло обернувся на сиплий голос з коридору — і не впізнав своєї доньки.
***
— Ти схудла, — він ніжно гладив по голові дівчинку, не маючи сміливості сказати щось більше.
— Я така рада... кха!.. що ви нарешті приїхали, — прошепотіла йому у відповідь Мальва. — Я просила маму написати вам, щоб ти вернулися хоч на один день, але вона... кха!.. сказала, що ви зайняті, і не варто вас хвилювати.
Михайло прикипів до скривавленої хусточки.
— Вибач мені, Квіточко. Якби ж я тільки знав...
— Нічого. Адже тепер ви поруч, татку, — втомившись від нещодавньої вилазки з ліжка, вона заплющила очі і засопла, стискаючи його руку. Чоловіку здалося, що він тримає кришталь, і якщо він хоч трохи міцніше стисне, то розтрощить його на друзки.
— Як же так могло статися?.. — слова гіркою провиною зависли в повітрі.
Його Мальва, завше рум’яна й непосидюча, скидалася радше на привида, аніж на живу людину. Шкіра її була білішою від снігу, губи пересохли й потріскалися, а ноги вистиркували з тіла гострими тонкими гілками, на яких годі було й втриматися. Наче мрець з кіно, на яке він ходив у Києві. Чому він не приїхав раніше? Справи були важливі, дуже важливі, але… Він відвів погляд від доньки.
З вікна долинав солодкий запах білого весняного цвіту, небо буяло переливами життєрадісної блакиті, і важко було повірити, що прямо тут, біля тебе, чекає свого часу смерть. Чи був якийсь порятунок для його Квіточки? У потязі до Чернігова він переконував себе, що так. Але зараз... Хіба що диво могло зарадити. Шкода, що він не вірив у дива.
— Ти приїхав.
Віра прибрала роль плакальниці. Скромний одяг, темна хустка, і горе на обличчі, наче хтось уже помер. Вона його винуватила. Хоча мала б винуватити, перш за все, себе.
— Як бачиш. То що, відповів бог на твої молитви?
— Не смій мені дорікати, Михайле.
“Михайле”. Для неї він завжди був Михасем. Спершу це його дратувало: ніжності не для серйозних людей. Та потім звик і навіть полюбив, як її карі очі всміхаються, коли вона пестливо вимовляє його ім’я. Михайлом вона називала його тільки тоді, коли була дуже на нього зла. Михайлом вона називала його в листах увесь останній рік.
— Я домовився з іншим лікарем, — промовив Коцюбинський. — Він прийде завтра вранці.
Жінка кивнула.
— Гаразд. Рая допоможе, якщо лікарю щось знадобиться.
— А ти?
Вона поглянула на доньку, яка лежала напівмертва в ліжку.
— А я молитимуся.
***
— Лікарю, невже ради зовсім нема?
Михайло вхопився за бильце ліжка, щоб не впасти.
— Якби ж ви звернулися до мене раніше... Правильний догляд продовжить їй життя, та організм надто змучений хворобою, щоб боротися далі.
— Ох…
Одягнений в білу сорочку й штани медик зовсім не випромінював світла, яке мало б від нього йти в такій ситуації.
— Моя вам порада: поки ваша дочка ще з вами і при тямі, всіляко її забавляйте. Не виказуйте своєї журби. Інколи пацієнти, відчуваючи радість і підтримку, знаходять в собі приховані сили. Або принаймні це полегшує їм відхід.
— Дякую. Я... розплачуюся за те, що не був кращим батьком. Але я докладу всіх зусиль, щоб хоча б в останні дні це змінити.
— Щасти вам.
Рая подала лікарю світлого циліндра й пальто, які він вдячно прийняв. Він уже було попрямував до виходу, як на півдорозі його червоні чоботи спинилися. Він витягнув прямокутний футляр з портфелю:
— Якщо біль буде нестерпним, вколіть їй це. Рівно півфлакону. Але тільки за крайньої потреби, коли бачитимете, що вона зовсім згасає. Дурман надто сильний для дитини, він подарує їй безболісну смерть.
— Зрозумів. Я не забуду цього.
Щойно лікар покинув будинок, Рая побожно перехрестилася:
— І прости нам провини наші. Пане, сподіваюсь, ви не станете слухать сього… сього Білого Пожинача?
— Білого кого? — перепитав Коцюбинський. — А втім, не хочу й чути про чергові твої вигадки. Зараз є важливіші справи.
Флакон з дурманом та шприц опинилися на другій полиці за скляними дверцятами шафи у вітальні. Горіхового кольору шафа, раніше така приваблива своїми численними томами й зошитами, більше не викликала бажання до неї зазирати.
Тож день тепер минав біля Мальви: за різними оповідками, імпровізованими ляльковими виставами й читанням книжок. Коли їй було надто погано, він просто сидів поруч і бурмотів щось заспокійливе — і для дочки, і для себе. Вночі з нею лишалася Віра, котра поверталася з вечірньої служби, хрестила її, читала молитви, змочувала губи святою водою. Здавалося, вона могла витримувати вид доньки лише в сутіні. Втома часто зморювала її просто на стільці.
Михайло теж намагався заснути, та як би не старався, не міг. Щойно заплющував очі, то бачив перед собою неприродне обличчя доньки, що часом зігнивало й бралося червами, а часом вкривалося яблуневим пелюстками, які червоніли й згорали, залишаючи по собі запах паленого плоду.
Щоб позбутися страшних картин, він йшов до вітальні працювати. Монотонна робота над деталями автоматона-секретаря його заспокоювала. Поволі складаючи механізм просто на роялі, перевіряючи працездатність кожного модуля, Коцюбинський відгороджувався від реальності. Аби ж в людині можна було міняти деталі так само легко, як у машині... Тоді все було б набагато простіше.
Його автоматон мав стати проривом. Роки досліджень зі збільшення внутрішньої пам'яті команд і операндів дали свої плоди. У співпраці з Зарушком вони також поліпшили експлуатаційну здатність. Після змащення індійською чорною хною деталі показували вищу стійкість до різного виду пошкоджень від тертя. Іронічно, що та субстанція, яка використовувалася виключно в хрестоправному обряді, мала більш ефективне — й людяне — застосування.
Зі свого дитинства він уже встиг призабути весь жах третього похрещення і тому піддався на вмовляння дружини, як Мальві виповнилося три роки. Коли отець Іван малював на правому плечі його дочки хреста, Михайло й уявити не міг, що чекає на нього наступного ранку. Слід, залишений від чорної хни, став жахливо чесатися. Мальва потребувала постійного нагляду, щоб стримувати її від роздирання шкіри. Їм довелося зв’язувати їй руки, щоб вона не шкодила собі уві сні. Він сподівався, що більше ніколи не побачить заплаканого обличчя своєї Квіточки, на яке він був змушений безрадно дивитися впродовж тих сорока днів, поки біль не вщух.
Та навіть це було не так страшно, як теперішня відсутність скарг у Мальви. Вона мовчки зносила постійне кахикання, спокійно сприймала збільшення червоних згустків на хустинці. Всміхалася йому в той час, як його голова розривалася від одного питання: “Коли це нарешті скінчиться?”
На щастя, автоматон не міг захворіти. Не міг померти. А якби і вийшов з ладу, то знадобилося б небагато часу, щоб повернути його в робочий стан.
***
— Тату, це правда, що лікар, який приходить мене оглядати, — то Білий Пожинач?
— Хто тобі таке сказав?
Рая раптово підвелася і вийшла з кімнати. Коцюбинський зітхнув. Як втовкмачити служниці, щоб перестала годувати його доньку цими нісенітницями?
— Але лікар теж ходить весь у білому, — продовжила Мальва. — І в нього… кха!.. бачили? — Крапля крові потрапила на ковдру. — Червоні чоботи.
— То й що з того? Люди вільні носити будь-яку одіж, яку їм заманеться. І, доню, якщо чесно, я навіть не знаю, хто такий той “Білий Пожинач”. Хоча з імені, думаю, не надто приємна особа.
— Авжеж, ні! Він… Кх-х…
Дівчинка зайшлася черговим приступом кашлю. Коцюбинський кинувся шукати чисті хустинки.
— Тихше, тшшш, — припрошував її чоловік, доки напад не припинився. — Все, не здумай говорити.
— Але ви не знаєте, хто…
— Цить, кому кажу! Зараз покличемо Раю, й вона мені розповість. — Дівчинка надулася, проте кивнула. — Раю!
Служниця миттю прибігла:
— Щось сталося з панночкою?
— Уже все гаразд, — заспокоїв її Михайло. — Ми з Мальвою хотіли послухати про цього таємничого Білого Пожинача, й мені чомусь видається, що ти дещо про нього знаєш.
— О! — стара жінка ледь не підстрибувала від радості, що їй дозволили вільно говорити. — Авжеж. Ви, пане, не звідси родом, але ми, чернігівці, чуємо про нього ще змалку. Білий Пожинач, або Білий Чоловік, як його ще кличуть, — се істота, яка зводить людей з розуму. Кажуть, хозарський ватажок, коли був на вивідинах у місті, побачив мигцем княжну Чорну і дуже вже її вподобав. Навіть покликав її заміж. Але княжна відмовила йому, бо не хтіла любитись із ворогом. Серце хозара було розбите. Й він знов пробравсь до Чернігова, щоб востаннє подивитися на красуню, перш ніж забуть її назавжди.
Коцюбинський терпляче слухав. Не перебивав.
— Кажуть, се тоді він зустрів Білого Пожинача. Наступного місяця на Чернігів напали. Білий Пожинач переконав хозарського ватажка, що дівчина піде за нього, як побачить його силу. І той радо кинувся в бій за її кохання, хоч зовсім нещодавно був готовий здатися.
Довго тримали облогу чернігівці, та не змогли втримать наступу ворога. Княжна не схотіла здаватись на поталу безумцю. До останнього вона відстрілювала з луку нападників, а як забачила, що поразка вже близько, то викинулась з вікна вежі.
Достоту невідомо, що стало з тим хозарським ватажком. Але кажуть, що побачивши скривавлене тіло коханої на землі, він геть знавіснів. Вихопив зброю і зарубав двох своїх воїнів, які стояли поруч. Чи то за те, що не змогли вчасно дістатись до княжни, чи то просто через шал у душі. Незабаром він і сам помер. Свої його ж і умертвили.
— І ти вирішила, що лікар — цей Білий Пожинач, тому що…
— Якраз до сього й веду! — підхопилася Рая. — Білого Пожинача просто впізнать. Він ходить ввесь в білому. Але чоботи йогойні почервоніли од крові, яку він лишає по собі на землі. Білий Пожинач намовляє людей на безум, який вони не здатні втримать. То й вбиваються чи помирають іншою наглою смертю. До того завше забираючи на той світ з собою не одну душу.
— Дурниці якісь, — заперечив Коцюбинський. — Лікар намагається вилікувати Мальву, а ти таке плескаєш. Не залякуй дитину своїми демонами. Це може зашкодити одужанню. Квіточко, — звернувся він до дочки, — ти ж розумієш, що це неправда? Лікар робить все тільки для твого добра. Він, як і тато, хоче, щоб тобі стало краще.
— Так, тату, — кивнула Мальва, все ще надута.
— Добре, що ми всі дійшли згоди.
Рая була не більш задоволена, ніж Мальва, але нічого не сказала. На мить запала тиша.
З кватирки повіяв різкий квітковий запах. Від нього в Коцюбинського розболілася голова. Якби він міг, то пересидів би цей період у далекому краю, де яблуні зовсім не цвітуть. У животі загрозливо забурлило.
Чоловік зірвався на ноги й побіг у напрямку до нужника. На півдорозі його знудило.
Однією рукою тримаючись за живіт, іншою він зіперся на стіну і заплющив очі. Виднозір заслала білизна.
***
Посеред ночі Коцюбинський прокинувся від кошмару. Йому наснилося, що яблуня за вікном осипала пелюстки, і він у розпачі збирав їх і намагався повернути назад на гілля. Зрозумівши, що це не допомагає, він дістав з шухляди скляний флакон та ввів його вміст в кору дерева. Яблуня враз взялася брижами, затряслася, а потім застигла, навіть не дихаючи. По її стовбуру побігла чорна рідина. Спробувавши її на смак, Михайло зрозумів, що вона солона і чомусь відгонить машинним маслом.
"Потрібно позбутися дурману", — постановив чоловік, відновивши нормальне серцебиття.
Він прочинив шафу і потягнув руку, але тут же опустив її. Навіть якщо він його не викине, нічого ж страшного не станеться, правда? Лежить собі та й лежить. Це все дурні сни. Треба мислити раціонально: вони не зникнуть, навіть якщо дурман зникне.
— Михасю? — заспана Віра зазирнула до вітальні. — Ти чого розтупотівся? Знову працювати зібрався?
— Мм... так, — збрехав той. — Шукав дещо. Вибач, що розбудив.
Дружина похитала головою:
— У Мальви піднялася температура. Я збиралася на вранішню службу, поставити свічку про всяк випадок.
— Не переживай. Лікам потрібен час, щоб подіяти.
Це прозвучало так фальшиво, що Віра обійняла чоловіка, і собі шукаючи втіхи.
— Господь випробовує нас, та ми неодмінно витримаємо.
— Така собі втіха, Вірусю, — вишкірився він. — Може, молитимешся вдома? Хіба богу не все одно, звідки йде молитва?
— Я... подумаю над цим. — Михайло бачив, що дружина намагається побороти себе, але в її уяві це видається неправильним. — Пораджуся з отцем Іваном, як краще бути.
— Дякую, люба, хоча б за спробу. — Коцюбинський вмить похолоднішав. — Я піду вже, робота чекає.
— Звісно. Не перестарайся. Я розбуджу Раю, щоб зробила тобі чаю, перш ніж піду.
— Добре.
Віра ніяково почвалала за служницею. Її спина, що неприродно згорбилася як для молодої жінки, нагадувала могильний насип. Перед очами чоловіка побіліло, як тоді, удень.
Він струснув головою, щоб прогнати марево. Хай він і збрехав про роботу, але ще одне випробовування автоматона зараз йому справді допоможе.
***
Електрична лампа освітила темряву кабінета-вітальні, який перебував у хаосі розкиданих по всіх усюдах нотаток і креслень. Рояль перетворився на монтажний стіл. На єдиній розчищеній області у кутку громоздився автоматон. У технічному завданні секретаря передбачався якомога людиноподібніший вигляд, але Коцюбинському не вистачало стільки майстерності, щоб створити природне обличчя. Творіння дивилося на нього скляними очима чорного кольору — які без незапланованого рота видавалися ще химернішими. Утім для чоловіка автоматон був все одно що дитиною: він плекав його понад п'ять років, щоб нарешті представити світові результат.
Серцевина механізму знаходилася в простій металевій коробці, на якій розміщувався рухливий тулуб. Рішення тимчасове, але для етапу випробування вистачить. Оперативна пам'ять дозволяла зберігати складні програми з кількома змінними, підключатися до зовнішніх пристроїв, а саме циліндричного облікового журналу. Грубо вбудовані частини грамофону писали на платівку голос гостя, а відповідна програма, якби господар цього захотів, ставила голку на початок і відтворювала звук. Над сумісністю, звісно, доведеться ще попрацювати, але й на даний момент це був величезний крок уперед. Коцюбинський не вважав себе хвальком, проте не міг не відчувати гордості за свій винахід. Він вставив циліндр із випробною програмою написання бланків та сів спостерігати, як автоматон став виводити "Шановнийъ пане", ігноруючи тускле відчуття якоїсь неправильності.
Йому згадалося, як Мальва, навчаючись писати, весь час пропускала літеру ять і бігла йому плакатися через зауваження вчительки. "Людям властиво помилятися, — заспокоював він малу. — Помилки дозволяють нам стати кращими. Тільки той, хто часто хибив, зможе відкрити щось неймовірне".
У коридорі зачувся квапливий тупіт. Це Рая побігла на кухню заварювати свої трави. Вона завше так робила, коли Мальві ставало дуже погано. Коцюбинський перелякався. Він не сказав тоді доньці, що більшість помилок призводить лише до страхітливих відкриттів.
***
Отець Іван перехрестив Мальву правою рукою в білій рукавичці:
— Пєрєдовсєм Господь берє лєпших, та не слєд забивать, што на іх ждє Сад Райськой. Усі дєті божі колись займуть мєсто своє обіч Спаситєля нашего.
— Помоліться за її душу, отче, — схлипнула Віра, розтираючи подразнену шкіру навколо очей.
Михайло промимрив щось про себе. Руки з кишень не прибирав.
— Што ти сказав, сину мій? — перепитав священик.
— Не мертва... Вона ще не мертва.
— Я сочуствую вашему горю, та єй судилося піти. Коли Бог кличє, ми обязани тільки коритися Його волі. Ось, — простягнув він йому золотого ритуального ножа, — ізрєж сам єй хрест з правого плечя, штоб душі було вільнєє лєтєть до неба. Нє протівся Божему рєшенію.
Кулаки стислися самі по собі. Михайло ніколи не влізав у бійку, жодного разу, навіть коли вчився в училищі. Він вважав себе вищим за рукоприкладство. Чи вартувало воно того, щоб почати зараз? Споглядаючи багряну пику священика, який покотився по підлозі, він зрозумів, що неабияк вартувало. Верески Віри здавалися йому далекими, наче з іншого боку вулиці. Він бив отця ногами, а той сховав обличчя й живіт і скрутився у позу дитини, покірно приймаючи удари. Коли тебе б'ють у праву щоку, підстав ліву — чи не дурниця? Та це допомагало Коцюбинському забути про власну провину перед донькою. Жодна хрестоправна свиня не має права ховати його Квіточку заживо. Цим проповідникам бездіяння та неуцтва хтось має дати урок.
Рая сполошила сусідів, і разом вони відтягли оскаженілого чоловіка від священика.
***
Віра з ним не розмовляла. Певно, це було й на краще. Михайло не витримав би більше розмов про царство небесне. Сором за учорашній учинок допікав, та принаймні жоден священик сюди більше не поткнеться. Релігійне божевілля вже достатньо наробило лиха його сім’ї. Поки він працював у Києві, його дружина зовсім сказилася. Коли треба було шукати лікарів, вона кликала хрестоправа й купувала свічки. Зате в листах радо його звинувачувала у байдужості до родини. Ха!
— Татку, кх… Коли я помру, мене поховають у полі, як безбожницю, а не на кладовищі?
Після останнього візиту лікар виніс вирок: часу лишилося лічені дні.
Хреста з плеча Мальви так і не вирізали. Якщо залишити його, знаючи про неминучу смерть, то клятущі хрестоправи не дозволять провести поховальний обряд. Звісно, ці правила часто ігнорувалися, але після вчорашнього поблажок Коцюбинським не буде.
— Коли ти виростеш і станеш стара-престара, то сама скажеш, як тебе ховати.
— Справді? Тоді я хочу, щоб мене поховали під яблунею, коли вона ще цвістиме... кха!.. тоді б люди приходили на мою могилу й посміхалися квітам, а не плакали, як мама.
— Тоді так воно і буде, — запевнив її Михайло, з усіх сил стримуючи вираз огиди при згадці про яблуню. — Тільки не спіши вмирати, добре?
Дівча кивнуло.
— Не буду. Обійми мене, татку.
Тільки тримаючи її в руках, він зрозумів, що тремтіла вона зовсім не від температури. Його сміливій донечці, яка не боялася ні величезних собак, ні незнайомців, ні уколів, було по-справжньому страшно.
Згодом вона заснула й більше відтоді не прокидалася.
***
— Її стан критичний, — повідомив Коцюбинському лікар після огляду. Вони говорили у вітальні, поки Рая протирала тіло Мальви від поту. — Боюся, вам треба готуватися до найгіршого.
— Невже не можна щось вдіяти? Якщо справа в ціні, то я знайду гроші. Я працюю на Академію і скоро маю отримати гонорар.
— Річ не у грошах. Це той славнозвісний механізм, над яким ви працюєте? — лікар вказав на автоматона.
— Так, — відповів Михайло. Лікар так прямо змінив тему, що стало очевидно — він, як і багато хто до нього, не має чудодійного рятунку.
— Дивні часи наближаються, — мовив лікар. — Люди від природи смертні і повсякчас шукають шляхів до вічного життя. Письменники живуть у своїх творах, композитори — у мелодіях, художники — у картинах. Та певен, саме машини здатні втілити найголовнішу мрію людства. І значно раніше, ніж ми того ждемо.
— Ви не хрестоправ? — здивувався чоловік. — За такі слова у церкві вас би осудили.
— Я бачив забагато невинних смертей, щоб вірити в релігію. Не існує жодної відплати чи справедливості. Є лише людське нутро, що зникає з зупинкою серця.
— То, на вашу думку, душа вмирає разом із тілом?
Попри те, що Коцюбинський не вірив у божественні речі, зараз йому хотілося, щоб, навіть якщо Мальва помре, якась її частинка продовжувала жити.
— Здебільшого — так. Часом — ні. Залежить від того, чи була людина прив’язана до матеріального світу.
— Як до хреста на плечі?
— А ви думаєте, чому хрестоправи наполягають, щоб його вирізали до того, як чоловік помре? — посміхнувся лікар. — Однак для того, щоб прив’язати нутро, потрібно щось більше. Інколи люди навіть роблять це несвідомо. Головне — мати щось, що буде рівномірно поділене між людиною і річчю прив’язки. Рідке чи тверде — неважливо. Чули про привид Мотрі Кочубей?
Коцюбинський кивнув. Хто ж не чув про коханку Мазепи.
— Але сумніваюся, що ви чули про її мертвонароджену дитину від гетьмана, яку вона закопала якраз поблизу будинку Лизогуба. Цю історію моєму вчителю розповів його вчитель, до якого звернулася дівчина, не бажаючи розголосу. Вагітність проходила дуже тяжко, й вона боялася, що помре. Той лікар, на щастя, таємно практикував хірургію, тож він провів розтин й витягнув плід, не зашкодивши породіллі. Тоді й з’ясувалося, чому Мотрі було так важко — дитя задушилося ще в утробі,коли ворушилося.
— Жахливо, — здригнувся Михайло. Як би там не було, а він не міг собі уявити, щоб його Мальва не виросла в ту розумну дівчинку, яку він знав.
— З одного боку, тіло малюка було його власним, та з іншого, воно все ще було частиною Мотрі, бо дитина народилася мертвою. Коли дівчина померла сама, її потягнуло до дитини: нутро розпізнало свою плоть. А що почуття, пов’язані з малям, були сильними, вона стала являтися живим людям уночі. Це, звісно, лише мої домисли. — Лікар шаркнув червоними чобітьми. — Та в якомусь сенсі вічне життя можливе. Просто ніхто ще не розкрив до пуття цієї таємниці.
Коцюбинський подумав, що було б непогано, якби хтось зробив це прямо зараз.
Лікар підійшов до шафи, вглядаючись в корінці книжок. Біла одежа на тлі горіхового дерева нагадала Михайлу, що за скляними дверцятами лежить те, про що він волів би не згадувати.
***
Мальва помирала. Навіть він більше не міг заперечувати, що дівчинка не зможе довго витримувати біль, і врешті її тіло здасться. Її темно-карі очі стали нагадувати чорні скельця автоматона — не мине й тижня, як вони зовсім змертвіють. Хотів би він полегшити її страждання...
— Він іще в тебе?
Михайло закляк. Не від того, що дружина із ним заговорила, а від того, що їхні думки співпали. Це кінець, так?
Дурман лежав на місці, надійно схований у футлярі. Чоловік зважив флакон в руках, все ще вагаючись. Скористатися цим способом означає визнати свою поразку і свою провину. Але він мусить взяти на себе цю відповідальність. Помилок вже не виправити: він сам вирішив полишити сім'ю, захопившись проектом, і не зважати на знаки, які кричали йому отямитися. Тож якщо хтось і має полегшити страждання Мальви, то це він. Молитви Віри вже точно не зарадять.
— Сильно болить, Квіточко?
Дівчинка не відповіла. Марення не відпускали її впродовж двох останніх днів.
Коцюбинський набрав у шприц препарат. Віра не витримала вигляду голки і вибігла з кімнати, залишивши по собі слід звуків "і прости нам провини наші".
Чоловік звів погляд до вікна, за яким, як лихе знамення, все ще тримався останній яблуневий цвіт. На молочну руку, біля яскравої вени, впала єдина біло-рожева пелюстка.
— Амінь.
***
— Смерть настала приблизно о 5-ій ранку, — констатував лікар. — Причина: виснаження організму та відмова серця.
— Прийми її душу, Господи, — перехрестилася Рая, схлипуючи.
Віра дивилася на тіло дочки незворушно. Жодної сльозинки не скотилося по її щокам. Була вбрана у нову чорну сукню й акуратно причесана. Стояла прямо, вперше від хвороби Мальви розправивши плечі. Вона вже домовилася з мужиками, щоб викопали в саду яму.
Коцюбинського в кімнаті не було. Він закрився у вітальні, не бажаючи нікого бачити. На роялі стояла пляшка наполовину випитої яблуневої наливки. Інженер розпростягся на дивані й крутив у руках флакон з залишком дурману. Автоматон виписував соте звернення “Шановнийъ пане”.
— Ось довідка від лікаря, — Віра увійшла нечутно, незбагненним чином приховуючи цокіт чобіт.
— І навіщо вона мені? Можеш окропити її святою водою, якщо хочеться.
— Ти п’яний.
— Моя дочка мертва. Мені тепер і напитися не можна?
— Наша дочка мертва, — різко зауважила жінка. — Не корч із себе страждальця. Я домовилася з отцем Іваном за поховання. Завдяки комусь він не хотів цього робити, але карбованець його переконав. Хтось же має дбати про родину, якщо з тебе того й користі, що в своїх машинах колупатися.
— То це я не дбаю про родину?! — підірвався чоловік. — Я?!
— Я просила тебе повернутися, просила бути поруч! Скільки листів я тобі відправила? Сто? Двісті? Але тобі важливіше було збирати цього монстра, аніж піклуватися про дочку.
Михайло не відповів на її звинувачення, бо вони були правдою. Частково. Він відчув бажання щось пожбурити, й цим щось виявився флакон у руці. Дрібні скляні друзки розлетілися по підлозі, ховаючись у стиках дошок, щоб їх неможливо було дістати.
Кутики губ Віри іронічно скривилися. По автоматону, який і досі виводив одну фразу, розтікалася рідина. Частина проникла у відкриту операційну коробку з деталями. Коцюбинський це ледве помітив, захоплений гнівом.
— А ти! Що ти зробила для її одужання? Посвятила хату? Поставила свічку? Ти вже не дитина, щоб вірити у казки. Отямся! Бабкою-шептухою сухоти не вилікуєш!
Звук ляскоту відбився по стінах кімнати. Коцюбинський інстинктивно притиснув долоню до почервонілої щоки.
Віра гучно видихнула. Не час було влаштовувати істерику.
— Я втратила віру в лікарів, коли Мальві ставало все гірше й гірше. Краще було сподіватися на диво, аніж мордувати дитя незрозумілими пігулками й мазями, від яких її вернуло. Тебе не було вдома, звідки тобі знати? А я… більше не мала сил дивитися на її муки. Я покинула вчителювання, будь-яку діяльність, щоб тільки зробити хоч щось. Поки ти, Михайле, по столичних кінотеатрах розгулював. Не думай, що я справді повірила, ніби ти лишень працював. Похорон буде післязавтра о сьомій. Будь ласка, протверезій до того часу, — вона відчинила вікно, впускаючи пахощі яблуневого саду. — І стримуй свої богохульні речі хоча б заради пам’яті дочки.
Коцюбинський не бачив, як Віра покидала вітальню. Він скрутився на канапі калачиком, знову поринувши у безпам’ятство. Щока досі щеміла. Живіт зводило від нудоти. А всередині, де, за хрестоправними догматами, знаходилася душа, вирувало безжальне біле полум’я.
***
Хтось термосив його за плече. Михайло нехотя розтулив очі.
— Ось, випийте. Я попросив вашу служницю заварити кілька трав. Вони допоможуть полегшити наслідки токсикозу.
Чоловік вдячно прийняв чашку і вицмулив гарячий напій. У голові трохи проясніло, але гудіння, на жаль, нікуди не поділося. Зір поступово призвичаївся до світла настінного світильника.
— Дякую, лікарю, — сказав Коцюбинський. — Котра зараз година?
— За тридцять хвилин похорон. Здається, ваша дружина підготувала для вас костюм.
Віра розвісила попрасовані брюки, сорочку й сюртук не деінде, як на його автоматоні. Чоловік відчув, що червоніє.
Швидко переодягнувшись, він вийшов на веранду. За вікном у ранковому тумані мерехтіли тіні. Збиралася поховальна процесія.
— Як думаєте, Мальва досі тут? — спитав Михайло. — Вона ще не зникла?
— Це залежить тільки від вас, — відповів лікар.
— Так, “дорогі нам люди завжди житимуть в наших серцях”. Я чув.
Лікар потягнувся рукою в кишеню за годинником. Прицмокнувши, він зауважив:
— Вашу дочку скоро виноситимуть. Пам’ятайте, головне — зважитися. А мені вже час. Хотів би залишитися на похорон, та маю йти до наступного пацієнта.
Михайло ввічливо попрощався з добрим чоловіком, та проводжати не став. Не хотів бачити співчувальників раніше, ніж це потрібно. У хаті чулося тихе жіноче гомоніння.
Він звів брови. Зважитися? На що? За кілька хвилин він нестиме на спині домовину з тілом власної дочки… Дочки, яку він все одно що умертвив.
У веранду пробрався настирливий яблуневий сморід. Якщо він хотів все виправити, діяти треба було швидко.
***
— Вийдіть, будь ласка, — чемно мовив він Вірі та Раї.
Жінки не квапилися слухатися. Молоток у нього в руці їм не сподобався.
— Я сказав "будь ласка", — повторив Коцюбинський вже наполегливіше.
— Що ти задумав, Михайле?
Дружина зробила крок від нього. Рая позадкувала до дверей.
— Експеримент.
Чоловік відгорнув саван. Мальва лежала на столі, вбрана у чисту льняну сукню, розшиту чорною ниткою. Очі заплющені, губи стиснуті, руки складені на животі. Права долоня над лівою. Нежива.
— Михасю, що б ти не робив, припини це, — заквилила Віра, покинута служницею з чоловіком наодинці. — Іще не пізно. Я просто про це забуду. Ми всі тут зараз на нервах.
— Іще не пізно, так. Для тебе піти.
Та Віра не зрушила. Завжди була впертою.
— Як хочеш, — сказав Михайло, прицілюючи молоток над головою доньки.
Коли хруснула кістка, Віра знепритомніла.
***
Коцюбинського протримали в холодній два дні. Формально йому можна було закинути знущання над тілом покійника, але всі розуміли, що чоловік не при собі. Зрештою його відпустили на прохання дружини. Подальший хід діла прим'яли її родичі.
— Я перенесла твої речі до вітальні, — сказала вона. — Ти ж розумієш, після того, що сталося, я поки не готова спати з тобою в одній кімнаті.
— Домовилися. — Оце пощастило! — А зараз, вибач, маю працювати.
Грюкнувши перед носом дружини дверима, він кинувся заводити автоматон. Тоді він не встиг перевірити, чи його план спрацював. Його скрутили так швидко, що він ледве встиг зачинити оперативну коробку. Але мозкова маса дочки таки була доєднана до механізму.
— Мальво? — покликав Михайло. — Квіточко, ти мене чуєш?
Об'єднавчою ланкою мав стати дурман. Половина його була введена в тіло, половина — розлита на автоматон. Але лікар не врахував ще одного — фізичної близькості обох "учасників" процесу. Частини мозку, на думку Коцюбинського, повинно було вистачити, щоб створити резонанс між людиною і машиною.
А втім автоматон не ворушився.
— Доню, скажи хоч щось, — благав інженер механізм, опустившись на коліна. — Мені буде достатньо навіть одного слова. Пам'ятаєш, як я тебе вчив говорити? Скажи "та-ту". "Та-ту". Ну ж бо.
Автоматон мовчав.
Коцюбинський заридав.
***
— Та-ту.
Чорні очі-скельця автоматона зблиснули в місячному сяйві.
***
“Київські губернські відомості”, витяг
Червень, 18Х1
30 травня на щорічному захисті робіт Київської академії наук інженер Михайло Коцюбинський представив комісії шокуючу чудасію — автоматона, який здатен розмовляти й самостійно мислити! Ніхто поки не знає, як саме це працює, але ми впевнені, що це назавжди змінить наше життя!
Серпень, 18Х1
Хрестоправна церка вимагає негайного ув'язнення інженера Михайла Коцюбинського, а також знищення його автоматона. "Креслєнія диявольської машини слід негайно же спалити усі до єдіного", — заявив єпископ Петір. Він переконаний, що робота цього громадянина є великим злочином проти Бога. Отець Іван із Чернігова, який на власні очі бачив, як Коцюбинський пив кров зі своєї доньки, пропонує більш радикальні заходи.
Шарж С. Перченка. Чоловік прив'язаний до хреста. Над ним стоїть п'яний священик і заливає йому до рота чорну рідину, схожу на хну для хрещення. Підпис: "Кажуть, диявола треба випалювати зсередини. Та будьте уважні — горілка його тільки розпалює".
Листопад, 18Х1
Винахідник розумного автоматона Михайло Коцюбинський покінчив життя самогубством. Його, підвішеного до люстри, знайшов вранці сусід по квартирі К. Зарушко. Можливою причиною такого рішення, ймовірно, стало цькування вченого вірянами. Його будинок обкидали гнилою городиною, били вікна, обписували двері. Також відомо, що покійний неодноразово скаржився на побиття невідомими йому людьми.
Утім дружина В., яка приїхала з Чернігова поховати тепер і чоловіка, каже, що Михайло Коцюбинський останній рік був не сам не свій, мав різкі перепади настрою. К. Зарушко підтверджує, що інженер закрився в собі і поводився дивно.
Березень, 18Х2
Вчена рада Київської академії наук дійшла висновку, що успіх М. Коцюбинського був випадковим відкриттям. Розумний автоматон створюється за умови, коли насичена опіїнумом мозок сполучається із внутрішньою системою механізму. Перед цим деталі попередньо мають бути змащені чорною хною та тим же опіїнумом. Тільки в такому порядку запускаються необхідні хімічні процеси. У з’ясуванні цих обставин варто відзначити зусилля товариша покійного винахідника К. Зарушка.
***
“Чернігівський листок”, витяг
Липень, 18Х2
Розбудовник Тростянця Іван Скоропадський заповідає, щоб його душу перенесли в автоматон, який буде слідкувати за парком по його смерті. Він не перший висловлює бажання отримати "вічне життя", як тепер це називають. Київська академія наук уже заявила про плани відкрити філію. За чутками, вона знаходитиметься в нашому Чернігові.
Тим часом чернігівці переконують, що на вулицях знову гуляє Білий Пожинач. На Красній площі знайшли сліди від його червоних чобіт.
Хоча, швидше за все, це хтось розніс кров з-під лавки м'ясника. Як завжди.
Рассказ открыт для комментариев