 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Двері відчинилися без попередження і влетів у них, звісно ж, Ясько. Тільки він міг так безцеремонно і невимушено вриватися в чужий життєвий простір.
- Приїхав! Назар приїхав! Чуєш? - радісно повідомив він.
- Невже? Так швидко? - здивувався я.
- Так, так, я сам його бачив з башти.
- Що ж, йдемо зустрічати, - я поклав книжку, взяв ціпок і пошкутильгав надвір.
Ясько, очевидно, встиг розповісти новину всім, тому перед центральним входом вже зібралася чимала юрба. Тут були і студенти і навіть дехто з викладачів.
Почувся цокіт копит. Клоц-клоц, клоц-клоц - неквапливо вистукували коні підковами по розчищеній бруківці. Всі принишкли. Так, це була Назарова підвода, вкрита яскраво-синім брезентом з білим орнаментом.
Через хвилину він під'їхав прямо до натовпу, зіскочив з сидіння, передав віжки конюхові і почав з нами всіма радісно вітатися. Щирий він, цей Назар, і приємний у спілкуванні, з усіма знаходить спільну мову. Напевно, тому і вирішив перевестися на педагогічний.
Нарешті, він підійшов до мене і замість привітання тихенько прошепотів:
- Спрацювало.
Я закляк, наче вкопаний, не знаючи що казати і що робити. Доки я оговтувався, Назар вже розчинився між присутніми. Ну, нічого, в кімнаті поговоримо.
Чекати довелося майже годину і я вже, чесно кажучи, не знав куди себе подіти: то читав, то писав, то навіть трошки прогулювався коридором. Нарешті Назар прийшов. Я допоміг йому занести сумки з речами, пригостив нашвидкоруч приготованими бутербродами і всівся на своє ліжко, чекаючи на детальну розповідь.
- Я бачу, Григ, що тобі дуже кортить послухати мій звіт, - почав він, - Але, знаєш, дорога була страшенно важкою і я геть виснажений, отже, тобі доведеться слухати все завтра разом зі всіма у лекційному залі.
Вдруге за сьогодні я закляк.
- Ха-ха-ха! Григ, ну ти б себе бачив! Ой не можу! Ой як я за цим сумував! - Назар аж тримався за живіт від сміху.
От невгамовний. Знає ж бо, що я чекаю результатів експерименту, та замість того, щоб все одразу розповісти і показати — жартує з мене. Нічого-нічого, я йому ще пригадаю.
- Все-все-все, я перестаю сміятися і перетворююся на серйозного Назара.
- Сподіваюся на це, - відповідаю, знаючи, що він не втримається, щоб ще щось таке не утнути.
- Ну все, дійсно все. Чесно, - Назар насправді посерйознішав, - Я дійсно втомився, але не розповісти нічого буде несправедливо по відношенню до тебе.
- Може зразу покажеш?
- А що, це ідея, - погодився він і поліз у свої сумки. Витягнув звідти ноутбук, портативний проектор, зовнішній носій і дві пари бездротових навушників, одну з яких дав мені. Декілька хвилин він сортував та копіював потрібні файли, потім закинув їх у список відтворення і натиснув на “плей”.
На стіні з'явилося зображення: невелике приміщення, досить непогано освітлене, значить, зйомки проводилися вдень. Тут ньому багато парт і стільців, зайнятими з яких виявилися всього п'ять: два хлопчаки і троє дівчаток сиділи в передньому ряду і дивилися на вчителя. Я його, точніше її, одразу впізнав. Вона десь півроку тому назад поїхала в одну з навколишніх громад, сіяти добре, вічне, мудре.
- Це урок, який я побачив у день свого приїзду, - почав пояснювати Назар.
- Не густо, - оцінив я ситуацію.
- Це ще ти м'яко кажеш. Я б назвав це провальним.
- А може це через неї?
- Христя? Ні, ти що! Глянь лише не неї - викладається по повній! Вона дуже хороша та старанна.
- О, не маю сумнівів, що ти перевірив її старанність. При чому не один раз, - підколов його я.
- Знаєш, Григ, заздрість — це дуже погано.
- Тю, та хіба я заздрю? То в тебе там одна Христя була, а в мене тут під боком цілий універ.
- Ой, Містер Університет мені знайшовся. За тобою дівчата якщо й бігали, то тільки для того, щоб їм щось відремонтувати.
- Знаєш, Назаре, заздрість — таки дійсно погано.
- Твій приклад це прекрасно ілюструє. Але давай вже про справи. Так ось, ти сам бачиш, що дітей майже немає. Христя старається, пояснює, а вони не ходять. Їм би полями гасати та ховатися від батьків, щоб не примушували працювати.
- Типова ситуація для сьогоднішнього часу.
- На жаль. І якщо залишити це без втручання, то скоро і ми такі станемо.
- Це я знаю, ти далі розповідай.
- Так ось. Зібрав я громаду, ну, частину з неї. Пояснив їм що до чого, провів демонстрацію і відразу зрозумів, що спрацює.
- Щось ти занадто оптимістичний, Назаре.
- Ти ж знаєш, я — реаліст з позитивними очікуваннями від навколишнього світу. А якщо не віриш, то дивися сам.
І він натиснув на наступний файл у списку. Стіна трошки потемніла. На ній з'явилося зображення гурту людей зі спини, що стовбичили над чимось. Над чим саме вони стовбичили я не міг розгледіти, бо воно знаходилося перед ними. Люди активно щось обговорювали, навіть інколи здивовано скрикували. Аж ось один з них досить сильно штовхнув іншого, той впав, потім звівся на ноги, вхопив стільця, що стояв поруч і давай гамселити кривдника. Але кривдник був поміж іншими людьми і від ударів постраждав не тільки він. Бійка враз переросла у бійню. В ту ж мить пролунав звук електричного розряду і всі, хто приймав участь у цьому неподобстві, враз заклякли, а потім попадали на підлогу. Решта боязливо відступили на декілька кроків назад, окрім того, що сидів за столом. Перед ним я встиг розгледіти ноутбук.
- Як ти розумієш, з цим файлом доведеться трохи попрацювати, щоб можна було показати його комісії. Але ти ж побачив, як сильно це їх вразило?
- Ти про електрошок? - вдруге спробував я підколоти Назара.
- Я бачу, що ти не хочеш дізнатися про подальші події, тож...
- Тож я тебе зараз як штурхану цим ціпком! - пригрозив я.
- Все зрозуміло, продовжую свою доповідь, колего, - відповів він і ми разом розсміялася.
- Давай я тобі краще покажу найважливіші моменти, бо якщо будемо дивитися все, то й до ранку не встигнемо, - запропонував Назар.
- А я з того щось зрозумію?
- Там де буде незрозуміло, я поясню.
З цими словами він запустив наступний ролик.
Це була лісова стежка. Оператор старався йти дуже тихо і обережно, ніби боявся когось налякати. Через декілька хвилин дерева закінчилися і стало видно невеличку галявину, на якій стояв великий камінь, а поруч з ним діти. Різного віку, статі, зросту, ваги, єдине, що їх об'єднувало — це брудне лахміття, в яке вони були одягнуті. Тихенько задзижчав зум і за мить стало можливим розгледіти навіть риси облич. Через секунду стабілізувався і звук:
- То я ось гинде на горю побіжу та вилізу геть нараз! - сказав перший хлопчина, років з десяти, напевно, найстарший з присутніх тут.
- А я легко щірку злапаю, навіть хвостеня не відсмикну! - це вже крикнула дівчинка, досить висока, дуже худа, з довгим рудим волоссям.
- Та то курцям на сміх! - встряв у розмову низенький, але широченький малюк, - Я сі як зберу до води, то вхоплю цілий оберем рибунців самими руцями! Від того всі ситі буваємо вдома цілу днину.
- Дваціть три, - спокійно сказав інший хлопчик, який до того часу стояв тихенько. Він виглядав років на вісім-дев’ять, не більше, мав непропорційно довгі руки та ноги, як для свого зросту.
- Сьо? - перепитав попередній малюк, - Сьо то ти казєш?
- Дваціть три. То така цихра. Ой нє, то таке чис-ло, - останнє слово він вимовив по складах, наче воно йому було незвичним.
- А чого воно тобі здалося?
- Рахувати буду.
- Ракувати? Раків лапати?
- Та де! Рахувати - то казати скілько чогось там є. Нас є... - на декілька секунд він замовк, уважно вдивляючись у дітей, - Нас є одинадціть.
- Ого! Одинадціть! - почулося з юрби.
- А чого то воно треба - то одинадціть? - спитала висока рудоволоса дівчинка.
- Ось ти захочеш началапати нам пельсинців або яблучків, то раз порахуєш нас, потім набереш пельсинці чи яблучка і порахуєш їх. То будеш знати кілько трєба нести, щоб всім трафило.
- Ще чого! Самі собі апельсинці і яблучка началапайте та носіть. Знайшли, бач, побіганку!
- Та ні, то я так, для тлумачення сказав. Щоб ти второпала, Ганцю.
- Второпуй це комусь іншому, а мене чіпати зась!
- Ой, цяця цабецька мені тут найшлася! Я тут їй розуму сію, а воно вишпендрюється.
- А ти сьо — Чевченко, аби нас тут розуму сіяти? - втрутився в розмову ще хтось.
- Мо й краще, ніж Чевченко. Глянь на мою макітру — повно волосся, не то що в нього. А ще слухай: я помру, то поховайте мене у ковилі, а потім крутіть хвоста білій кобилі.
Діти засміялися настільки голосно, що Назарові довелося знизити гучність у програвачі. Сміх був настільки завзятим і ширим, що і мені самому стало смішно. Дурнуватий віршик, правда, але це ж той хлопчина сам його вигадав. Сам!
- От молодець, - сказав я Назарові, - А він і до того виявляв якісь творчі здібності?
- До того - ні, а вже як я спробував нашу нову методику, то сам бачиш, що вийшло.
- Дуже і дуже цікаво. Аж не віриться, що все так добре працює.
- А чого це не віриться? Після Війни сам знаєш, що було. У них нічого не збереглося зі старих часів. Перше покоління може ще вміло щось читати і писати, але друге - навряд чи, вже не кажучи про це, про третє. Та ми дали їм стимул. Не такий, як вимагає наш Ректор, але набагато дієвіший.
- Знаєш, переживаю я з цього приводу.
- А що вони нам зроблять?
- Хто зна... Може всяке бути. Сказано ж у Статуті: “не зходь зі шляху істинного, яким є цей Статут”. А там ні слова не сказано про те, що ми робимо, лиш про вище благо, про науку, про самопожертву.
- Григ, я тебе не впізнаю. Ти що, встиг зневіритися за той час, що мене не було?
- Та ні...
- Ну, друже, ти ж сам розумієш, що "їм", - він тицьнув пальцем на зображення, - не до науки і до загального блага, їм би поїсти та не померти до шістнадцяти років від хвороб, хижаків та нещасних випадків. Це ще добре, що клімат змінився, що потеплішало значно, що не треба їм на полях батракувати та зимою від холоду ховатися. Інакше... Інакше б ми тут нікого не знайшли. Розумієш?
- Назаре, не думай, що я знаю історію гірше ніж ти. Просто ми всі є частиною Університету і повинні дотримуватися правил.
- Я не розумію, до чого ти хилиш?
- Моя пропозиція така: не будемо розповідати всіх нюансів нашої методики. Ну, принаймні, одразу. Доведемо інформацію поступово, порціями, а потім все підтвердило реальними результатами. Тоді ніхто не зможе сказати, що це не працює.
Назар глибоко вдихнув через ніс, потім видихнув. Це він так стримує емоції, коли сердиться. Я знав, що так буде, але ця розмова мала відбутися.
- Не знаю що тобі казати, Григ. Мені прикро, що ти відступаєш від своїх слів і своїх задумів... Стоп. Ти ж ще не побачив головного. Точно!
Назар швидко простягнув руку до ноутбука і натиснув на клавішу.
Повний клас дітей, від найменших, до вже майже дорослих, за сьогоднішніми мірками, звісно ж. Всі сидять, уважно слухають, навіть ніхто не перебиває і не заважає. Біля дошки Христя, вона з щасливим обличчям розповідає дітям про алфавіт, про букви і про звуки. Дітвора все ловить на льоту. Ось один хлопчик виходить до дошки і незграбно, але завзято, пише крейдою літеру "А", потім виходить інший, пише "Б". Діти виходять ще і ще, через декілька хвилин вся дошка вкривається різноманітними буквами. Це прекрасно, це прекрасно...
Клац.
Знову клас, але дітей вже трошки менше. Тепер вони пишуть. Зошитів уже давно не знайти, тож замість них малеча використовує власні парти. Камера фокусується на одній дівчинці. Вона дуже зосереджена, навіть висунула язик і трішки його прикусила. Її пальці міцно тримають шматочок крейди і виводять слово "мама".
Наступний кліп. Діти танцюють. В навушниках лунає дуже стара, але неймовірно запальна пісенька. Діти стрибають у ритм і підспівують: танцювала риба з раком, риба з раком!
Молодці. Молодці! Помітно, що вони ніби зголоднілися за всім цим. Звісно ж, такого у них в житті і не було ніколи. А пройшло всього лиш менше ніж півстоліття з того моменту, як цивілізацію було зруйновано. Як таке можна було допустити? І це з нашими технологіями та науковими досягненнями. Ех... Може й правий Ректор зі своїм Статутом. Може й справді потрібно їм одразу ж прищеплювати серйозну мораль та відповідальність за свої дії? Та хіба вони хочуть? Їм на це начхати, я сам переконувався у цьому не один раз.
Клята моя невпевненість. Нерішучість. Цей дивний і незрозумілий страх прийняти якесь одне конкретне рішення. Що мені дає ця невпевненість? Нічого окрім безглуздих душевних страждань. От би я був такий як Назар: сміливий, впевнений, рішучий. Але я не такий і ніколи таким не стану, на жаль.
Допоки ці думки роїлися в моїй голові, кадри на стіні змінювалися. Там були і уроки, і танці, і пісні, і навіть щось на зразок театру. Це явний прогрес. І що цікаво, участь у цьому брали також і дорослі. Просто неймовірно!
- Ну то що, друже, я тебе переконав? - задоволено запитав Назар.
- Ти лише підтвердив те, що ми й так давно знали. От чи переконаємо всіх інших - це вже інше питання.
- Переконаємо, однозначно. Їм просто нікуди буде дітися від фактів.
- Хотілося б і мені вірити у це.
- А я не вірю - я знаю.
- Оптиміст, що ще тут скажеш, - посміхнувся я, - Але давай вже спати йдемо, бо завтра зранку будемо як сонні мухи.
- Слушна думка, колего, не можу з вами не погодитися, - з цими словами Назар швиденько склав всю техніку на місце і без зайвих розмов ліг на ліжко. Через мить він вже спав.
Ну як він так може? В нього що, фантазії зовсім немає? Напевно, таки справді сильно втомився від поїздки, якщо так спокійно заснув. Може треба було йому сказати прямо, без всяких натяків? Він би зрозумів мене, напевно. А може б і не зрозумів, може б звинуватив у тому, що я зрадив нашу ідею, зрадив його.
Але ж я і не зраджував. Моя вина тільки в тому, що я не поставив надійного паролю на теку з проектом і всі дані потрапили в ректорат. Вони нічого не зрозуміли, точніше, не захотіли розуміти і слухати: не відповідає Статутові і все тут. Я намагався їм пояснити, але їм потрібні були винуватці, а не причини. Винуватцем вони зроблять Назара, бо покарання каліки, яким я зараз фактично є, виглядатиме не зовсім гуманно. Але ж вигнання - це не кінець. Ну втратить він доступ до технологічної та інформаційної бази і що? Він же сам ціла інформаційна база, а щодо техніки, то він здобуде все що потрібно у містах, не все ж зруйноване вщент. Але Назар звинуватить у всьому мене і я це знаю, і з цим житиму щодня, засинатиму з думками про те, що зробив. Чи, точніше, про те, що не зробив. Та що я можу вдіяти? Якщо виженуть мене, то без ліків я довго не протримаюся...
Різкий стукіт в двері розбудив нас. Двері відчинилися і в кімнату ввійшли. Шкода, що це був не Ясько.
- Григорій, Назар, - звернувся до нас комендант, - Ректор чекає на вас у кабінеті.
Ми підкорилися, іншого варіанту не було. Зранку нога мене болить особливо сильно і я йшов повільно, сильно шкутильгаючи. Дружинників це нервувало, але вони нічого не казали.
Наш шлях пролягав через Галерею Кінця Світу, як її називав Ректор. З обох боків на стінах висіли фото: з лівого боку як було “до”, з правого - що є тепер. Я надав перевагу світлинам зліва. За три роки, що минули з нашого повернення, багато чого встигло забутися. Таке відчуття, наче й не було ніколи того всього: величезні міста, багатоповерхівки, поїзди, машини, коптери, люди... Мільйони, мільярди людей жили на нашій планеті. На всіх фото було безліч людей. Де вони тепер? Ех... Не вижив жоден, бо комета вбила всіх. Ну, окрім дітей, бо чомусь вони виявилися стійкими до патогену. А ще ми залишилися. Випадково. Наш ректор, не дивлячись на деякі його індивідуальні особливості сприйняття навколишнього світу, все ж таки геній. Він зробив те, що до нього не зміг зробити ніхто. Повторити ж навряд чи буде кому, це прекрасно демонструють фото з правого боку. Якщо не знати, то ніколи не здогадаєшся, що ці джунглі — це колишній Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль, Ужгород. Інші міста, напевно, виглядали аналогічно, але поки що наші експедиції туди не відправлялися і навряд чи відправляться. Доріг немає або вони позаростали, більшість мостів зруйновані, а ріки стали повноводнішими, важко переправлятися.
Назар йшов попереду. Час від часу він оглядався, наче хотів щось сказати, але я ховав очі. Мені було соромно. Страшенно соромно. Я — зрадник. Іуда. І за що я продався? За знеболювальні пігулки? Ганьба...
Ми увійшли у кабінет Ректора. Ого. Я думав, тут нікого не буде, а тут зібрався майже весь викладацький склад. Всі дивилися на нас. Більшість — байдуже, дехто з презирством, але були й такі, що співчували. Невелика втіха, але приємно.
- Сідайте, - Ректор вказав на два стільці посеред кабінету. Насправді, це колишня аудиторія, одна з найбільших у корпусі. Після повернення її переобладнали під забаганки нашого рятівника.
Сіли. Назар вкотре глянув на мене, а я знову сховав очі.
- В нас обмаль часу, тож одразу перейдемо до справи, - продовжує Ректор, - Всі вже отримали необхідну інформацію, пояснень, сподіваюся, нікому не потрібно? От і добре. Може хтось хотів би щось уточнити в наших студентів-експериментаторів? Бачу, бажаючих немає. І правильно. А ви, шановні, - це вже він до нас, - Маєте щось сказати?
Я одразу підвівся.
- Пане Ректор та все інше вельмишановне панство, - слова важко давалися, наче хтось стискав мені горлянку, - Я хочу сказати лише одне: ідея провести подібний експеримент — наша спільна. Єдине, що через певні обставини, - вказую на свою понівечену ногу, - його практичне втілення лягло на плечі Назара. Тож, яким би не було покарання, прошу розділити його на нас двох у рівних частках.
- Що ж, Григорій, це похвально з вашого боку, хоч і безглуздо. Не можу обіцяти, що ваше прохання буде враховано, все буде вирішуватися шляхом голосування.
Брехня. Більшість з присутніх тут проголосують так, як проголосує Ректор. Я їх розумію, бо його науковий авторитет неймовірний і саме завдяки ньому ми тут, але... Але він самодур. І живе в своєму уявному світі, де все має бути так, як він сам вирішив, все інше — нісенітниці.
Тепер підіймається Назар.
- Я маю беззаперечні докази того, що наша з Григом ідея має право на існування.
- Невже? - холодно запитав Ректор.
- Вся інформація міститься у моїх записах. Там все чітко і зрозуміло.
- І відповідає Статутові?
- Статут тут ні до чого.
- Ви чули? Ви всі це чули? Цей молодик вважає себе розумнішим за нас усіх взятих! Ось саме через таких як він, наш світ опинився на межі знищення. Безвідповідальність, самовпевненість, невміння прораховувати наслідки своїх дій — все це мало не згубило людську цивілізацію. І якщо ми не докладемо всіх наших зусиль, то цивілізація зникне. Лише ми можемо змінити це. Розумієте? Тільки ми! Згадайте момент виходу із супер-стазису — для нас минуло всього сім секунд, а на Землі пройшло майже сорок шість років. І що ми побачили? Руїни! Кого ми зустріли? Дикунів! І все це через недбальство та безвідповідальність, що панували раніше. А тепер, коли в наших руках опинилася доля всього людського роду, ми бачимо, що є ті, хто не хоче усвідомлювати всієї важливості нашого становища. Ми дамо цьому світові те, що в нього забрала ця клята комета, яку треба було збити одразу після виявлення, а не чекати, сподіваючись, що вона пролетить повз! Ми повернемо людську велич! Відновимо цивілізацію! Ми навчимо цих дикунів бути відповідальними!
- Вони не хочуть відповідальності, їм вона ні до чого, - перебив його промову Назар, - Та вони розмовляти майже не вміють, рідну мову забули, а ви їм про мораль та сенс життя!
- Що ти знаєш про мораль та про сенс життя? Правильно, нічого. Але не можеш свою пиху втримати у собі, хочеш всім показати своє “Я”. Браво, хлопче!
- Я знаю, що ті, хто тут живуть, нічим не відрізняються від нас у плані інтелекту. Катастрофа просто відібрала у них можливість доступу до накопиченої їх предками інформації. А ви - ви всі тут - вбиваєте у них бажання вчитися та пізнавати навколишній світ!
- Ну ви тільки послухайте ці нісенітниці! - сердито промовив Ректор, - А школи, а медпункти, а навчання, що ми проводимо у всіх найближчих громадах — це, по-твоєму, що? Ми даємо їм знання, ми вчимо їх як треба правильно жити на світі.
- Ваше “правильно” та їхнє “правильно” - це дві великі різниці. Ви жили в одних умовах, вони — в зовсім інших. Не можна їх вчити тому, що вам здається очевидним, вони цього не сприймуть і ви це самі знаєте і бачите. Хіба не так? Багато дітей ходять на навчання? Небагато. Бо ви їх повчаєте а не вчите. А я можу показати клас, в якому учнів повно і вони охоче вчаться!
- І ти думаєш, що саме твої пісеньки та танці це зробили?
- Не мої, а наші. Пісні і танці — невід’ємна частина нашої культури. Це те, що робить нас нами. І вони це прекрасно відчувають. Коли я вперше дав їм послухати пісні, то вони були в захваті, наступного разу вони вже підспівували, а ще через день вони знали їх напам’ять. А потім я розповів їм про книги. Показав пісні в книгах і вони захотіли їх вивчити. Так, їм це було цікаво і тому вони вчили букви, бо хотіли читати. А заодно вчили й цифри. І це всього за декілька тижнів. А бачили б ви, як їх вразило кіно... Та ви далі свого носа нічого не бачите. Навіть не виглядаєте з вікон своїх аудиторій, ховаєтеся тут, наче черепаха в панцирі! Вийдіть нарешті надвір, погляньте на світ. Це новий світ, зовсім не той, що був колись. Ми залишилися ні з чим, але ще маємо шанс все змінити.
- Так, досить балачок. Охорона, виведіть його звідси! Швидко!
Двоє кремезних дружинників підхопили Назара під руки і швидко потягли до виходу. Він йшов спокійно, не пручався.
- Ну й бовдур. Ви чули? От треба ж таке вигадати! Культура! Тьху! Це дуже небезпечно, щоб ви розуміли. Тож я пропоную наступне: вигнання з Університету замінити на супер-стазис.
В аудиторії запанувала тиша.
- Але яким чином? - вигукнув хтось із викладачів.
- Все просто. Генератор повністю працездатний, так-так, не дивуйтеся. Справді, наш реактор не зможе забезпечити запуск поля на повну потужність, але сформувати невеличку стазис-капсулу енергії вистачить. За моїми підрахунками, вона протримається більше п'ятдесяти років, потім цей недоумок вийде з неї. Що він побачить? Новий світ він побачить, в якому не буде місця дурним забавам і гаянню часу. І тоді він зрозуміє як помилявся. Я вважаю, що це набагато гуманніше та дієвіше, ніж вигнання. Тож, хто ”за”?
Ректор одразу підійняв руку догори. Більша частина присутніх повторила його рух. Що ж, очікувано.
- Рішення прийнято більшістю голосів, - підвів підсумки наш самодур, - Процедуру буде проведено сьогодні ж, я сам цим займуся. Засідання завершено, можете займатися своїми справами.
Всі почали розходитися. Лиш я не міг підвестися, всі сили полишили мене. Ну як так може бути? Чому вони підтримали його пропозицію? Це ж маячня якась. Не вірю, я в це не вірю...
Один з викладачів підійшов до мене і допоміг піднятися. Я подякував за допомогу, потім пішов до своєї кімнати. Зайшовши туди я побачив, що всі речі Назара зникли. Що ж, це теж було очікувано.
Знесилений морально і фізично, я ліг на ліжко, наплювавши на те, що робочий час почався і я вже повинен бути в майстерні. Нічого, обійдуться якось один день без мене. А мені треба трошки відпочити. І трошки подумати.
***
Відкритий перелом правої ноги. Не це я сподівався тут знайти, ой не це... Як боляче...
- До-по-мо-жіть! - вкотре гукнув я у навколишній простір. І знову навколишній простір, наче губка, всмоктав мій крик у себе, розчинивши його у шурхотінні вітру об листя пальм та папороті. Марно, все марно, ніхто мене тут не почує.
Я витягнув флягу і відпив з неї трошки. Води залишилося небагато, треба б поекономити. Ага...
Хотілося плакати: від болю і від несправделивості, що мене спіткала. Але я не буду, побережу воду свого тіла. Краще заспіваю. І я почав:
Повіяв вітер степовий,
Трава ся похилила,
Впав в бою козак молодий,
Дівчина затужила...
Співав не дуже голосно, бо не було сил. Але пісня мені допомогла, стало трошки легше на душі, навіть біль послабшав.
Раптом я побачив великі сині очі, що дивилися на мене прямо з заростей трави. Страх холодком пробігся спиною, та швидко минув. Це людина, беззаперечно. Але чому не підходить до мене, чому не пропонує допомогу?
- Привіт! - кажу очам, - Як твої справи?
Мовчать.
- Нормально, кажеш? А мої кепсько, он, бачиш, ногу зламав. Лежу тут тепер, стікаю кров’ю і ніхто мені не допомагає. А ти не хочеш мені допомогти?
Я простяг руку в бік очей і вони вмить зникли. Може це галюцинація? Можливо й так, хоч це й неприємно визнавати. А що як?.. І я знову заспівав.
На цей раз очей з’явилися аж три пари. Не галюцинація, бо галюцинація не може ворушити травою.
- Будь ласка, - попросив я, - Допоможіть мені. Мені дуже болить...
- Болить? - пролунало з трави.
- Так, дуже болить. Нога...
- Нога?
- Нога.
Вони вийшли з трави. Боязливо наблизилися до мене. Один дорослий та двоє дітей, всі троє - невисокі, худі, брудні, в заношеному до стану лахміття одязі. Дивляться на мене прискіпливо, в їх очах читається подив та цікавість, а ще трошечки страху.
- Допоможете мені? - питаюся в них.
Вони переглянулися між собою, потім дорослий кивнув головою у бік лісу і дітей наче вітром здуло. За хвилину вони повернулися, один ніс дві товстенькі гілки, інший — шматок ліани.
“Вони хочуть зробити мені шину”, - здогадався я.
Дорослий забрав від дітей принесені матеріали і заходився з ними поратися біля моєї ноги. Я уважно слідкував за його рухами. Вони були якісь дивні, невпевнені, це мене насторожило.
- А сьо таке “козак”? - раптом почулося запитання.
Я повернув голову і побачив хлопчака, що непомітно підійшов до мене дуже близько.
- Козак — це такий герой, воїн з шаблюкою на коняці, - відповів я, намагаючись посміхатися. І тут дорослий взявся обома руками за мою ногу...
***
Мені доволі часто сниться це. Мінімум раз на місяць, інколи навіть частіше, . Ніяк мозок не хоче забути. А я б був не проти. Треба було таки звернутися до Веніаміновича, він колись поєднував викладання в універі з практикою лікаря-психолога, може й допоміг би чимось. Але тепер вже пізно.
Я все продумав. Я все зробив. Сам.
Я намагаюся не думати скільки днів ще протримаюся, навіть не дивлюся у баночку з пігулками, щоб не знати скільки їх там залишилося, певно, що небагато. Але марно час не гаю. Я їх вчу. Я розповідаю їм все, що знаю, а що не знаю — те даю читати в ноутбукові та книгах, які ми разом шукаємо в руїхнах. Вони молодці, швидко вчаться, все схоплюють на льоту. І їм це до вподоби. А як же ж гарно вони співають, заслухатися можна... І вони вчать один одного! Передають знання від громади до громади на пряму, записують дещо на вцілілих стінах та на дошках, щоб інші могли почитати, запам’ятати та передати далі.
Шкода, що я не можу їм показати танці. Цим вже хай Назар робить, коли вийде із супер-стазису, він же в нас танцюрист, як не як.
А Ректор був правий, кажучи, що через п’ятдесят років світ буде зовсім інший. Правда, він ще не знає, що там пануватиме не культ сухої моралі, там пануватиме культ культури. Нашої культури.
|
|
|
|
Время приёма: 13:31 21.01.2018
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев