ag024 Невмирущий

    Козак зняв шапку і низько вклонився побратимам:
    – Най вам сонечко у віченьки не загляда, а тільки в потилицю. Щастя всім аж до вечора!
    Кошовий отаман заступив шлях Мамаю, який вже розбирав поводи, щоби сідати на коня:
    – Може, залишишся на Січі?
    Козак похитав головою:
    – Нащо? Хвороби однаково не дозволять воювати.
    – Вчитимеш молодих. Залишайся, брате.
    – Ні. Не хочу, щоби бачили, як я конаю.
    – Ти не помреш, – із надією відповів отаман. – Люди кажуть, що ти невмирущий.
    Козак тільки усміхнувся у довгі сиві вуса:
    – Був колись. Але віддав усі сили, зовсім мало залишилося.
    Він скочив на свого вороного коня. Золота сережка виблискувала на сонці, десь у зморшках заховалася непрохана сльоза. Мамай ще раз оглянувся на побратимів… та закурів шляхом.
    Зникли вдалині рублені стіни, дозорні башти Січі. Попереду розгорнулося Поле.
     
    Дорога підковою огинала березовий гайок. Далі вона падала з пагорба й полем йшла до величезного дуба. Перш ніж виїхати на відкрите місце, Мамай спішився на узліссі та оглядівся. Біля дуба був прив'язаний кінь під сідлом. Його господаря Мамай звідси не бачив. Зате трава навколо вискублена вщент, наче кінь довго ходив самопасом. Кому спало на думку влаштувати перепочинок серед поля? Може, це пастка?
    Високо у небі кружляв жайворонок. Мамай пильно придивився до нього, притулився до міцного шовковистого стовбура берези та заплющив очі. І ніби побачив поле очима птаха, немов сам маяв у зеніті. Спочатку він помітив самого себе, потім звернув увагу на те, що відбувається біля дуба. Там навзнак лежав хлопець у козацькому одязі. Обличчя бліде, схоже, що козак знепритомнів. Судячи з того, що недалеко від дуба трава повалена, стоптана копитами та полита кров'ю, нещодавно сталася сутичка. А більше поблизу не було людей. Мамай помотав головою, наче позбавляючись мари. Сів на коня, ще раз озирнувся – переконатися, що ніде нікого, і тоді вже пришпорив вороного.
     
    Біля дуба Мамай встромив спис у землю, прив'язав до нього свого коника і схилився над пораненим. Одяг його виглядав бідним – козак, як то кажуть, вітром підбитий. Обличчя незнайоме. На шиї невелика рана.
    Мамай підвівся, оглядаючи місце. Під ногами щось хруснуло. Стріла. Мамай устерігся брати її в руки, нахилився і довго розглядав. На сталевому жалі запеклася кров. Але стріла тільки зачепила шию козака. Може, отруєна? Він попросив пробачення у дуба і вдарив по кряжу чеканом. Підставив кухлик, зібрав сік.
    Скривився, черконув долоню кинджалом, змішав дубовий сік із горілкою та власною кров'ю. Лезом розняв зуби козака, влив йому пиття і сам проковтнув краплинку зілля. Козак ворухнувся, застогнав. Лікування майже привело його до тями, але пропасниця трусила і з рани йшла кров. Мамай змішав землю із павутиною, поклав на рану і зав'язав ганчіркою.
    Перетягнувши на себе чужу гнітуху, Мамай відчував, як холонуть ноги та якась мряка постає перед очима. Молодого козака, навпаки, відпускало, він спинив стогін і заснув, дихаючи на повні груди. Мамай все ж встиг накласти багаттячка. «Хоча б ніч, лишень ніч та останній день погуляти білим світом. Як же хочеться жити…» Тільки-но вогонь розгорівся, Мамай впав у забуття.
     
    Коли опам'ятався, сонце вже було навзаході. Морозило, навіть тіпала лихоманка. Біля багаття привиділося щось невиразне і велике. Від нього віяло теплом, як од самого вогнища. Мамай мимоволі присунувся до тієї купи–купезной тепла – і раптом зупинився, придивляючись до чудернацької істоти.
    Тінь залякано метнулася у бік і завмерла за колом світла. Не може такого бути… Напевно, дим щипає очі. Або вітер кружляє іскри, а тінь – то просто перекотиполе. Але вона не зникала, а ще більше наливалася темрявою. Зрістом трохи менше за людину, і ніби у вовчій шубі, хутром назовні. Очі – два гарячих вугіллячка, а на них скельця, мов у кошового писаря окуляри. Обличчя закрите густою, рясною та кудлатою шерстю.
    – Ану геть від багаття, бісова сила! Сподіваєшся, якщо козак – химородник, то товаришує із самим дідьком? Геть, поки шаблюку не дістав.
    Тінь замерехтіла, пополотніла, але не зникла зовсім. Натомість вона зітхнула так, що звичне до всього серце Мамая не витримало, тьохнуло. І рука, що спочатку потягнулася до шаблі, спантеличено почухала потилицю.
    – Ти що за бісова марюка? – здивовано спитав Мамай.
    Тінь мовчала, а тим часом на сході проступали з темряви дивні шпилясті гори, схожі на табір у степу. Навколо них світилося повітря. Здавалося, що круті схили й навіть сама земля куряться, мов непогашене багаття. Понад горами крізь імлу вилися легенькі білі димки – таке враження, що біля вогнища хтось палить міцну файку. Але то не виглядало як відпочинок. Навпаки, за тими горами відбувалося щось моторошне, жахливе. Червоногаряче громове небо позаду гір підсвічували часті блискавки, а може, заграви пожеж. І відлуння гуркотало таке, мов десь б’ють на сполох.
    – Як же тебе не вистачає, Мамаю, – чи то сказав, чи то прошелестів дивний гість.
    – Та хто ти є? – знову звернувся до нього Мамай.
    – Шубін, – блиснув скельцями гість. – Мешкаю у шахтах.
    – Де? – не зрозумів Мамай.
    – У копальнях. Де видобувають горюче каміння. Ось залишився просто неба, бо... – очі–вугілля яскравіше розжарювалися, – бо без тебе нам не впоратися ніяк.
    – Ось що… Не поталанило тобі, Шубіне. Бо навіть справжньому волоцюзі теж колись наступає край. Але, якщо така справа, чекай на сокола у зеніті. Услід йому прискаче й козак. Так було й так завжди буде.
    Шубін раптом перенісся до Мамая і поклав у руку щось невелике, але гаряче. Чорний лискучий камінець – вугілля.
    – Якщо не знатимеш, де здобути сили, це допоможе. Як остання надія, – і непомітно зник.
    Розтанула і вогниста мара на сході.
    Мамай ніяк не міг зрозуміти, насправді це сталося чи якась маячня. Але рука його продовжувала стискати тепле каміння. Він прибрав подарунок Шубіна до глибокої кишені й пробурчав, улаштовуючи сідло під головою:
    – Приверзеться казна-що. Бо за день утомився, що чорт із казаном, повним козаків… Не при вашій бісової мосці будь сказано, – про всяк випадок додав він, дивлячись у темряву за багаттям.
     
    Вдосвіта молодий козак отямився і, побачивши чужинця, відразу схопився за шаблю. Але старий тільки блимнув очима – й рука того раптом впала, впустивши зброю. Козак розізлився:
    – Що це за жарти! Ти хто?
    – Та хто зна, – наче й не було нічого, відповів йому Мамай. – Сидить собі козак, у кобзу грає, а що замислить, то все має.
    – Де ж кобза?
    – А що, треба? – і підморгнув.
    Молодий придивився:
    – Впізнав тебе, побратиме. Кілька разів бачив на Січі. Ти Бурлака, так?
    – Може й так. Може – Михайло Незгадайло. У мене дуже багато прізвиськ. Але ніхто не знає, яке з них справжнє. Навіть я… Краще розкажи, що сталося вчора.
    – Та що розповідати. Їх п’ятеро було. Як вистрибнули раптом он з-за того пагорба. Першого з рушниці поклав. Ще двоє напоролися на шаблю. Решта щодуху поскакали.
    – Чому? – Мамай уважно глянув в очі козака. – Чому ти живим залишився, коли поранений лежав?
    Козак знизав плечима:
    – Напевно, думали, що вбито.
    – Тоді чому не вкрали коня, а сами накивали п’ятами? – не відступався той.
    – Та налякалися чогось. Казна… Може, вовка. Ти що, мені не віриш?
    – Хто ти, з якого куреня? – у відповідь спитав Мамай.
    – Степан Чапля. З другої сотні Полтавського куреня.
    – Ану, назви, хто у вашій сотні, – Мамай не одводив погляду.
    – Гаврило Стукало. Василь Сметана. Петро Маджар.
    – Так. Ще…
    – Ісай Карлич. Леско Усатий.
    Мамай кивнув:               
    – Гаразд. А сотник –  як його на ім’я?
    – Хто ж сотника не знає, га! То Яків Дрозд – він хитрий, як лисом підшитий та псом підбитий. Відома людина.
    Мамай знову задоволено кивнув.
    – Бачу, не брешеш. Сідай-бо до багаття. Поснідаємо та поміркуємо удвох, як далі бути. Далеко зібрався?
    Степан підсів до багаття, і шаблю примостив обіч. Мамай це помітив та всміхнувся.
    – Старшого брата взимку вбили кримчаки. Залишився єдиним у батьків. Ось зараз повертаюся додому, тому що одружитися хочу. Ще до Січі освідчився дівчині.
    – А наречена чекає на тебе?
    – Авжеж. Підеш у свати?
    Мамай подумав…
    – А що ж, і піду! – і вдарив по руках. – Тільки ти якийсь сумний. Чому?
    Козак нічого не сказав, а Мамай вирішив не утручатися у чужі справи, бо кажуть – не пхай носа до чужого проса.
     
    Поснідали. Степан викотив з вогнища розпечену вуглину та голіруч підніс до люльки. Мамай не дав ознаку, що здивувався. Дістав з бесагів чистий рушник і простягнув Степанові.
    – Нащо?
    – Це іспит для тебе. Знайдеш дуба із зав’язаними очима? Звісно, якщо звіришся мені.
    Степан подумав, кивнув:
    – Що ж, можна!
    Вони стали у полі поряд. Мамай змусив Степана покрутитися на місці та легенько підштовхнув:
    – Йди!                
    Той спочатку попростував убік од дуба. Але раптом спіткнувся на рівнини… Зупинився, покрутив головою. І упевнено попрямував назад. Повільно, ніби з в’язкого піску видираючи ноги, але підійшов упритул до дуба. Обхопив його обома руками й радісно розсміявся:
    – Це ж дуже просто. Дуб яскравий як вогонь, його помітно крізь рушник. Або думаєш, що знаюся на чаклунстві?
    – А що, не так? – запитав Мамай, пихкаючи люлькою із гірким полином.
    – Та ні! Я тих галдовників і сам побоююся. Мало чого… – він зняв пов’язку. – Так, навчався абияк у старого Богдана Забуги.
    – Хіба не ти на ворога навів оману? Зізнайся, що показав замість коня.
    – Кажу ж – вовкуна.                                            
    – Тоді чому не вхилився від отруєної стріли?       
    – Ну… Я ж не Мамай чи Батько Сірко. Стільки сил не маю. Стривай, либонь ти сам… Ти ж Мамай! Так?
    – Еге ж. А проте може бути, що Мамай – це ти. Але досить зволікати! – він ляснув по колінах: – Йдемо!
                    
    От уже з’явився за зворотом дороги й хутір. Тільки ані цівочки диму не пливло над дахами, не горлала худоба по хлівах та ніхто не поспішав назустріч двох лицарів.
    – Не встигли… – прошепотів Степан.
    Мамай уважно подивився на нього. На обличчі того було горе, але зовсім не острах і не дивування.
    – Ти знав, що тут сталося?
    – Ні. Але відчував.
    Повільно, тихою ходою, вони їхали вулицею заможного колись хутора. За винятком двох перших хат, решту домівок було спалено. Але воно й на краще. Застоялий гар не дозволяв поширюватися іншому, набагато страшнішому за нього, солодкуватому запаху смерті. Кінь Мамая обережно вибирав шлях крізь спустошене село, повз пошматовані, закатовані тіла. Але мерців як на такий великий хутір було замало. Напевно, решту мешканців забрали у полон.
    – Це не кримчаки, – похмуро сказав Мамай. – Посол хана зараз на Січі. Вони не попруть на рожен, якщо ми маємо їхнього заручника.
    – А хто ж вони?
    – Дивись!
    Біля тину однієї з хат лицем додолу застиг мрець зо стрілою проміж лопаток. Одягнений у кольчугу поверх сорочки з грубої полотнини та у широкі портяниці, засунуті в зачовгані чоботи. Гостроверха шапка з облізлим лисячим хвостом валялася поблизу.
    – Схоже на тих, що на мене напали. Загиблого товариша залишили гайворонню. Не по-людськи.
    – Хіба вони люди? Чорна східна орда. Злодії та харцизяки. Свого не мають, зате хапають все, що легко лежить. Грабують і вбивають. Коли припре, укладають мир, а згодом знову б’ють у спину. Та й завжди отримують у відповідь своє, – Мамай кивнув на стрілу, що стирчала з кольчуги. – Але й страшаться вони – гострої козацької шаблі та вільної козацької душі.
    Зупинилися біля дальньої хати. Її також було спалено, глиняні стіни потрощені, завалилися всередину.
    – Це твоя домівка? – пошепки спитав Мамай.
    – Так… Нікого немає. Може, живі?
    – Може. Одначе краще загинути, ніж опинитися у полоні чорноординців. Найгірше, що ті бранці забудуть волю, що діти їх од народження стануть – раби. Нумо, пошукаємо далі – може, хто й врятувався.
    – Треба знайти Богдана Забугу. Хоча старий козак навряд чи дався їм живим.
     
    Забугу зарубали на ґанку його хати. Він упустив з рук шаблю, але й досі мов тягнувся за нею.
    – Треба поховати… всіх поховати, – сумно сказав Мамай.
    Раптом Степан скочив із коня і підняв заклякле тіло Забуги:
    – Мамаю, йди-бо швидше сюди!
    Старий козак прикрив собою хлопчика років із десяти. Сховав його від ворога, хоч і придавив міцно. На скроні розплився синець від удару, на білявому волоссі запеклася кров, але хлопчик дихав.
    – Це Андрій Подоляка, – сказав Степан. – Він за джуру був у Забуги. Дуже слабкий – не врятувати.
    – Завжди є така можливість, – заперечив Мамай. – Коли хочеш когось вирятувати, то віддаєш частину себе.
    Поки Степан виконував гірку роботу, Мамай виніс хлопчика з мертвого хутора. Уклав його на теплу землю, на сонячний пригірок, що позаростав м’ятою, полином і любистком. Міцно стиснув його руку і уявив собі, як у вирі кружляє вода, як блискотить вона на дніпрових порогах. Сила води, сила світла, сила життя нуртувала перед очима. Остання, якої більше не буде. І Мамай, не шкодуючи, віддавав її хлопчиську. Проте сам відчував, як слабнуть ноги. А розплющив очі, бачив темні кружала замість ясного неба.
    – Тримайся, не вір смерті, не йди за нею, – благав він хлопчика, і той ніби ожив. Але знову хутко послабшав. Ще трошечки – і він зовсім здасться…
    І тут Мамай згадав Шубіна та його подарунок. Вийняв теплий вуглик – він чи нагрівся у кишені, чи насправді був такий. Чорний лискучий камінчик, навіть од погляду на який легше дихалось. Може, стиснути його сильніше, випити силу сонця, що схована у ньому, не ділитися ні з ким. Адже так хочеться жити… Подивився Мамай на камінець, подумав – та й вклав у руку Андрію. Не відразу, поволі, повернувся до обличчя хлопчика рум’янець, стало глибоким та рівним дихання. Ось тільки сам Мамай насилу підвівся, підійшов до коня і погладив вороного, ніби прощався.
    – Діду, ти? – почув Мамай позад себе.
    – Ні, хлопче, старий Забуга вже далеко. Пішов туди, де ми замолоду козакували у степу.
    – Це ж неправда! Його вбили, – і голос затремтів.
    – Ще не вистачало рюмсати такому козаку, як ти. Слізьми тут землю топити… – умисно сердито пробуркотів Мамай.– Ось, дивись краще, який у мене кінь.
    – Добрий, – погодився Андрій.
    – Тільки дуже норовливий коняка, нікого, крім мене, не підпускає. Справжня козацька коняка–розбишака.
    – Така, як у Козака Мамая? – запитав хлопчик. – Забуга говорив, що колись він обов'язково прийде.
    – Краще, якби не приходив. Тому що Мамай завжди там, де війна. А ти, Андрію, верхи вмієш скакати?
    – Аякже. Забуга навчив.
    – Бачу, що не тільки цьому. Очі нападникам відхилити теж умієш. З часом будеш характерник, та ще ліпший за Мамая.
     
    Увечері на старому місці біля дуба знову розпалили багаття. Наварили густого пшоняного кулішу, повечеряли. Коли хлопчик закуняв, Мамай сказав Степанові:
    – Вип’ємо трохи, пом’янемо полеглих козаків, та ще чарочку – стременну, бо мене чекає довжелезна дорога. А ти ще не сказав, хто твоя наречена й де вона є.
    – Тут і є, на цьому спаленому хуторі. Або на іншому, де теж прогулявся ворог. Уся Вкраїна – наречена моя, її я мушу шанувати та захищати. Так що весілля в мене зовсім не те.
    – Значить, і кумом у тебе бути – зовсім інша справа, – кивнув Мамай. – Зараз, Степане, у мене серйозне прохання. Прийшла моя остання ніч. Коли це станеться, прибери по-людськи, не обличчям донизу, як чаклунів ховають.
    – Так ти ж повернешся!
    – А що, треба? – знову, як тоді про кобзу, спитав Мамай, і трохи всміхнувся.
    – Треба, – відповів Степан.
    Мамай сунув руку за пазуху й дістав вугіллячко Шубіна, що врятувало хлопчика:
    – Тримай.
    Степан доторкнувся, але зразу відсмикнув руку:
    – Пече!
    Каміння відблискувало червонуватим світлом. У глибині танцювало полум’я багаття, а може, догоряла вечірня зоря. Чи то було інше, лихе світло.
    – Здається, що той чортяка Шубін, хазяїн його, все ж добрий. Коли погань проженемо, що обкопалася в його хаті, тоді й вугілля перестане червоніти… Принеси води зо струмка, – попросив Мамай. – Щось ноги не йдуть.
    Степан пішов. Мамай сидів, притулившись спиною до дерева.
    Андрій розплющив очі й запитав:
    – Не спиш?
    – Ні. От, хлопче, про що я погадав. Кажуть, що згодом все минає – потрібен лише час. Що він не гоїть, але на все дивишся інакше. Це так. Але забувати теж ніяк не можна. Пам’ятай і добре, і погане. Довіку не забувай того, що бачив. І бий ворога. Зрозумів, Андрію?
    – Так.
    – А зараз спи.
     
    Сонце вже схилилося на захід. На яскравому тлі вечірньої заграви явилася темна крапка. Вона наблизилася, збільшилася перед очима і стало зрозуміло, що це сокіл. І знову Мамай дивився землю з пташиного польоту. Безмежний степ, струмок біля яру, березовий гайок, багаття близько дуба. Тільки самого Мамая біля вогнища чомусь не було. «Ну що ж…» – він глибоко вдихнув і «відпустив» хижу птицю на волю.
    Сокіл шугонув над головою, крила зі свистом розірвали повітря. Він піднявся так високо, що знову перетворився на крапку. Одначе небо згасало, а сокіл більшав та світлішав. Зрештою, небо зовсім потьмяніло. Зате сокіл тепер буцім світився, і крім нього Мамай нічого не бачив – ні в небі, ні на землі. А далі й це світло погасло…
     
    Степан повертався від струмка. У сутінках похолодніло, з низовин наліг туман. Мамай так само сидів під деревом, дивлячись у небо. А навкруг його, у туманному серпанку, колихалися напівпрозорі постаті. Одягнені в якесь дивовижне убрання. Зі зброєю, яку Степан також досі не бачив. Від Забуги він знав, що трапляються ночі, коли повстають зі своїх могил та з курганів козаки – характерники стародавніх часів. Що йдуть вони по світу, допомагаючи тим, кому це потрібно. Але постаті, що оточили Мамая, не були схожі на старовинних козаків. Скидалося на те, що вони завітали до Мамая не з минувшини, а з майбутнього. І були частиною всесвітнього козацького воїнства, яке повсякчас захищає свою країну.
    Степан застиг на місці, як заворожений. Раптом десь у низині закричала птаха. Він озирнувся, а коли знову подивився на багаття, Мамай уже був сам. Степан підійшов ближче. Хлопчик спав. І Мамай теж спав міцним непробудним сном. Степан мовчки посидів поруч, потім піднявся і закрив йому очі…
    Вранці Степан викопав могилу і поховав Мамая за людським звичаєм, як той велів.
    – Легко тобі лежати, пером землю держати, Мамаю.
    Спис Мамая встромив у землю. Поруч поставив пляшку з чаркою, повісив на дерево шаблю.
    Тим часом над ним ширяв сокіл. Робив сягнисті кола, забирався угору й падав із височини каменем, щоби знову злинути від самісінької землі. Потім опустився на дуб і зиркав з нього кмітливими, мов зачудованими очима.
    Козак помотав головою – здалося, що то не сокіл, а сам він гайсає над степом.
    – А де ж Мамай? – прокинувся і запитав Андрій. – Кінь тут, а його немає. Він живий?
    – Звичайно, живий, – упевнено сказав Степан. – Але він завжди там, де на нього чекають.А на нас із тобою чекає дорога. Підеш джурою на Січ?
    – Авжеж!
    – Тоді, Андрію, сідай на мого коня.
    – Разом поїдемо?
    – Ні. Доведеться самому скакати. В мене на сході інша справа. Слухай уважно, розкажу, як дістатися до Січі. Скачи на всі заставки. Скажеш, що Мамай послав у січову школу. Не сумуй, Андрію, ще побачимось. Нехай тобі, хлопче, доля сприяє…
    Але Андрію не хотілося розлучатися:
    – Як же ти? Воронько не підпустить, то ж кінь Мамая.
    – Спробую, може, прийме, – Степан лукаво прищурив око. – Поспішай, не треба марнувати часу.
    Він проводив Андрія очима і підійшов до коня Мамая. Той спокійно стояв, ніби ждав господаря, дозволив себе загнуздати та покласти сідло. Тільки Степан поставив ногу в стремено, сокіл стрімко піднявся з гілки і почав кружляти над головою, поступово звертаючи на схід – немов кликав за собою.
    Козак скочив на вороного і поскакав за соколом, назустріч сонцю.