20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.

13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.

   
 
 
    запомнить

Автор: Юлес Скела Число символов: 35600
Конкурс №44 (осень 17) Фінал
Рассказ открыт для комментариев

ag006 Павутиння Аріадни


    
    Ілюстрація – фото 20.
    
    Чіпована, з усіма ступенями захисту офіційна ліцензія пілота гіперпростору на ім’я Олега Шелеста лежала на столі перед моїми потенційними керівниками – капітаном і штурманом багатоцільового зоряного транспортника “Еней”. Співбесіда проходила в досить напруженій і навіть нервозній атмосфері. Голомозий, як більярдна куля, капітан Зима час від часу переводив погляд то на ліцензію, то на мене, то на свій монітор, де безсумнівно висвічувалося моє повне досьє з усім моїм послужним списком і медичною історією. Сивий штурман Кичерський теж зрідка поглядав на мене, але здебільшого зосереджено і навіть якось невдоволено нишпорив очима по екрану.
    – Неймовірно, пане Шелест, – відірвавшись від монітору пронизав мене поглядом штурман. – Ліцензія на двадцять стрибків після обов’язкової реабілітації. Я вперше з таким стикаюсь.
    – Я гарно відновлююся, – знизавши плечима безтурботно відповів я.
    – При цьому п’ятнадцять із них ви вже використали. Як ви себе почуваєте?
    – В найкращій формі, жодних натяків на проблеми.
    – П’ятнадцять стрибків – це аж ніяк не жарти. Не завадило б пройти позачергове обстеження.
    – Романе, – втрутився Зима. – Ти ж розумієш, у нас зовсім немає часу. А там – люди!
    – Так, і до тих людей три стрибка. І назад три. Навіть якщо туди на перекладних вийде два, все одно у сумі п’ять. Впритул. Ніякого запасу... І це після п’ятнадцяти стрибків без повного медогляду. Чи не завеликий ризик?
    – І що ти пропонуєш? Чекати поки знайдеться вільний пілот з достатнім запасом? Добу? Дві? А це не завеликий ризик? Тут не Земля, де пілотів як собак... Пробачте, пане Шелест. Романе, лік часу може йти на години!
    Я хоч і не зрозумів, що означало “на перекладних”, але поквапився запевнити своїх командирів:
    – Жодного ризику, панове. Не хвилюйтеся за мене, я впевнений, що впораюсь. Навіть другому пілотові не доведеться працювати!
    – Маю вам дещо пояснити, – вислухавши мене, насупив брови капітан. – Ризик стосується не тільки вас. “Еней” терміново вирушає у рятувальну місію на дослідницьку базу на планеті, яка досі навіть і назви не має. Лише код і координати. Ми й так зараз на краю Галактики, а та планета – взагалі в чорта на рогах... І ми найближчі. Треба негайно евакуювати персонал. Завантаження “Енея” вже майже завершено, а ми й досі не можемо знайти гіперпілота. А ще шукати дублера – на це вже точно немає часу. Тож ризик всієї місії цілком і повністю ляже на одного єдиного пілота... Ви розумієте всю міру відповідальності?
    
    ***
    
    Коли на моїй планеті Левадії відкрилася філія приймальної комісії Зоряної Академії, штурмувати її кинулися цілі натовпи таких як я юнаків та дівчат. Ясна річ – вступ до Академії вбачався багатьом чи не єдиним шляхом вирватися з цупких обіймів далеко не найрозвиненішої колонії. Втекти у великий світ освоєної частини Галактики. Навіть якщо в тебе не було грошей на навчання – тобі лишався шанс потрапити на безкоштовний курс підготовки пілотів гіперпростору. Хоч шанс і невеличкий – успішно пройти тести вдавалося лише рідкісним щасливчикам. Та в мене коштів на навчання не було, тож і вибору не було.
    Тоді я навіть і не знав достеменно, в чому полягали ті тести. Брали якісь аналізи, знімали параметри роботи мозку, фіксували мої рефлекторні реакції на різні подразники, ще якісь письмові тести, де я мав відповідати на чудернацькі питання. Найгіршим із цього було те, що я не розумів, як правильно поводитись і які давати відповіді, щоб скласти цей клятий іспит. Та справа була зроблена, і мені лишалося тільки очікувати на результати обробки тестів і остаточний вердикт – прийнятий я чи ні. Підробляючи вантажником в космопорті, я із заздрістю спостерігав щасливі обличчя молодиків, які, отримавши путівку в життя, поспішали на рейси до Землі.
    Це зараз у мене викликає посмішку спогад про те, з яким нервовим напруженням я тримав пакунок зі своїм вироком. Я ніяк не міг змусити свої тремтячі руки розірвати конверт, в якому крилася моя доля. Адже гіперпілоти – особлива каста серед космічних бурлак. Окрім цікавих мандрівок різноманітними екзотичними світами, вони ще отримують за стрибки величезні гонорари. А виходячи у відставку – таку пенсію, що можуть собі дозволити оселитися в будь-якому райському куточку Ойкумени, маючи тільки один клопіт – на які розваги витрачати свій грандіозний капітал.
    Отже, я все ж таки спромігся розірвати конверт, з якого, не вірячи своїм очам, дістав свідоцтво про зарахування мене до курсу пілотів гіперпростору в Зоряній Академії Землі і квиток до Місяця – земного космохабу, найбільшого в світі. Попри все я реалізував свій мізерний шанс! Якби я тільки знав тоді, куди мене заведе цей квиток...
    
    ***
    
    Завантаження “Енея” вступило у свою завершальну, і схоже, найметушливу фазу. Куди не кинь – скрізь наче мурахи снували заклопотані люди, малі й великі навантажувачі. Загалом, знайома картина, але дещо пришвидшена і більш нервова. Я був зайвим у цьому мурашнику, тому щоб не плутатися під ногами усамітнився на безлюдній оглядовій палубі. З-за обрію левадійського місяця Борисфена в чорному пустому небі величною напівкулею височіла сяюча блакиттю Левадія. Така от у мене видалася відпустка. Бодай хоч рідних устиг провідати.
    – Привіт, Олеже.
    Здригнувшись від несподіванки, я озирнувся. Це був Роман. Штурман Кичерський.
    – Не заважатиму?
    – Та ні, я тут байдикую.
    – Теж корисна справа, особливо для гіперпілота.
    Було не зрозуміло, глузує він чи ні. Немов прочитавши мої думки, він продовжив:
    – Я не жартую. Для пілота час від часу споглядання таких видовищ дійсно важливо... Подобається?
    – Так, зачаровує... Скільки разів бачив цю картину і Левадії, і Землі, та й багатьох інших світів, ще й з різних ракурсів – все одно не набридає.
    – А в гіпері цікавіше?
    – По-своєму, – знизав я плечима. – Там динаміка, тут – спокій.
    – Динаміка, авжеж, – чомусь сумно і задумливо закивав головою штурман. – Така динаміка, що майже ніхто з пілотів не виходить у відставку...
    – Як це не виходить? – повернувся до нього я, задерши від здивування брови.
    – Ну, в сенсі... за власним бажанням. Їх просто списують. Колись на початку не списували. Допоки дублюючі пілоти не почали привозити з рейсів своїх перших в стані овочів...
    – Так, я чув, але ж потім питання врегулювали. Обмеження ліцензії, обов’язкові огляди, програми з реабілітації...
    – Насправді все майже врегулювалося, коли навчилися вчасно визначати, що ресурс у пілота вичерпався і час його списувати. Але потім було ще зо два випадки, коли дублі привозили овочі. Виявилося – пенсіонери намагалися стрибати у гіпер за підробленими ліцензіями. З тих пір Департамент пильнує за відставниками не гірше, ніж за чинними пілотами.
    – Невже все так... серйозно?
    – А ти як думав? От приміром, ти. Готовий просто зараз піти у відставку?
    – Та мені ще зарано, – я спробував посміхнутись, але вийшло якось непереконливо.
    – Ніхто не знає, коли зарано... Буває лише запізно. Раджу тобі познайомитися з парою-трійкою відставників. Багатії, що живуть в наймальовничіших і найдорожчих куточках Галактики... Ти не знайдеш жодної щасливої людини серед них. Їх ніщо не радує, вони втратили здатність відчувати емоції. Їх оточує хіба що прислуга. Дівчата, друзі, вечірки, сім’я врешті-решт... Це все не про них.
    – Але ж, Романе, звідки ти все це знаєш?
    Кичерський трохи знітився, та згодом відповів:
    – Якось іншим разом розповім докладніше. Даремно я тебе навантажую цією маячнею, тим більше перед вильотом... Ходімо, краще я тебе з екіпажем познайомлю...
    В звичайному складі екіпажу яскравою плямою виділявся медик. Саме штатний, а не з тих, що в якості пасажирів летіли рятувати людей. Молода миловидна дівчина дійсно сяяла яскравою плямою всупереч стандартному сіро-білому комбінезону. Фігура брала своє попри потуги унісекс-вбрання нівелювати всі принадні деталі. Така і в спецодязі має вигляд як на подіумі. А обличчя і дійсно ясніло наче сонечко.
    – Аліса, – чарівним голоском протьохкала красуня, лукаво примружуючи очі, нібито спонукаючи до чогось.
    – Олег, – прохрипів я, задіявши усі свої навички із самоконтролю, щоб не зніяковіти від такого зухвалого натиску.
    – А ти мене зовсім не пам’ятаєш, – продовжила вона майже сміючись. – Ну звісно, скільки років минуло! А вдома, мабуть, давно не був?
    – То ти що, з Левадії?!
    – Не тільки з Левадії, а й з одного з тобою ліцею! – вона вже відверто щиро сміялася. –Та тільки хто в нашому сьомому ліцеї звертав увагу на малечу! Всі дивляться на старших. Либонь, тому я тебе й упізнала, а ти мене – ні.
    
    ***
    
    Вже перший тренувальний стрибок в Академії викликав у мене шалений захват. Відчуття вільного падіння в невагомості – ніщо у порівнянні із відчуттям вільного польоту серед яскравих пульсуючих різнобарвних ліній, що сплітаються, дублюються, утворюючи химерні рухливі поверхні, розлітаються й розгалужуються, гублячись у безмежних просторах. І попри те, що із феєричних нетрів симулятора гіперпростору я б самотужки не видряпався – мене за шкірку витягнув інструктор, – я впевнився, що гіперстрибки – це моє. Це вірний вибір, який обіцяє стати моїм захопленням на все життя.
    – Ти знаєш, Олеже, – звернувся до мене тоді інструктор, схоже зовсім не збираючись давати прочухана недолугому шмаркачеві. – В кожного пілота своє бачення лабіринту гіперпростору. Та головне для всіх спільне. Ти маєш для себе визначити той самий єдиний дороговказ, що кожного разу виводитиме тебе до пункту призначення. Якийсь постійний орієнтир, таку собі нить Аріадни. Тільки нікому про нього не розповідай – погана прикмета.
    На пошуки цього орієнтира довелося витратити чимало часу. Раз по раз я чіплявся за нові й нові мінливі лінії й конструкції, блукаючи хащами гіперпростору. І кожного разу інструктор терпляче витягав мене із симулятора. Врешті-решт мені вдалося виокремити одну сяючу пульсуючу блакитну стрічку, яка хоч і звивалася мов змія, вимальовуючи непередбачувані кульбіти, але ніколи не розгалужувалась і не обривалась. І змушуючи мене закладати карколомні віражі, петляти чудернацькими спіралями, пірнати в гущу різнобарвного феєрверку і знову виринати до запаморочливих висот, вона завжди виводила мене з гіперпростору в потрібному місці.
    Моєму захвату не було меж. Хоча зрештою після багатьох тренувань це відчуття почало тьмяніти, набувати ознак буденності. Тому те, що сталося під час першого реального стрибка, виявилося для мене повною несподіванкою. Реальний гіпер обрушився на мене таким шаленим буревієм кольорового хаосу форм, структур і навіть звуків та запахів, що в першу мить у мене перехопило подих і я закляк, геть загубивши себе серед цієї бурхливої величі. І тільки помітивши свою знайому дороговказну стрічку, я вхопився за неї як потопаючий за соломину і, відчуваючи жах навпіл з ейфорією, пірнув з головою у вируюче безмежжя...
    Потім був нудний тягучий курс обов’язкової первинної реабілітації, потім повна і прискіплива медкомісія і зрештою – випуск. З лейтенантськими нашивками і ліцензією на двадцять стрибків до наступного планового медогляду.
    Звісно, попервах стрибати доводилося не часто. Літаючи другим пілотом на різних недалеких рейсах, я мав змогу стрибнути в середньому один раз із трьох. У межах гарно розвіданих просторів, та й то, тоді, коли до кінцевого пункту треба було дістатися за два-три стрибки. Перший стрибок виконував перший пілот, а потім за регламентом мав відпочивати не менше як вісім годин. А тим часом процедура корекції просторової орієнтації займала не більше двох. Тому щоб не теліпатися задарма зайві шість годин, наступний стрибок одразу ж після корекції довіряли другому пілотові. Для мене це було святом! До того ж кожен стрибок оплачувався окремо і незрівнянно щедріше, ніж “гола ставка”.
    
    ***
    
    Не гаючи часу, “Еней” хутко дістався відправної точки стрибка. Я вже був у шоломі, а Кичерському залишилося тільки залити мені в шолом поточні та кінцеві координати і махнути рукою:
    – Починай!
    “Починай”? Якось не звично. Для всіх, окрім пілота, гіперстрибок триває кілька десятих секунди. Легке запаморочення і все. Тому зазвичай командують “Стрибок!” Лише для нас за внутрішнім відчуттям подорож у гіперпросторі триває годинами. Та хай би там як, а я пірнув у свій бурхливий обожнюваний гіпер і одразу ж перестав відчувати все, окрім самого руху, шаленої швидкості і казкового карнавалу яскравих струменів і химерних форм. Блакитна стрічка, як завжди чітко і впевнено вела мене поміж сюрреалістичних ландшафтів, раптових сполохів і блискотливих серпанків. Та раптом я помітив, що серед цього мінливого, хиткого гіперсвіту існує дещо стабільне, окрім мого блакитного дороговказу. Попереду, весь час саме там, куди линула моя нить Аріадни, зоряний туман складався у щось... щось на кшталт погляду. Так, так, це був саме погляд, манливий, жадаючий, нетерплячий. Я навіть зумів розгледіти очі. Господи, які очі! Неймовірні, неземні жіночі очі! Невже це ти? Так, це саме ти, моя Аріадно! Моя чарівна Аріадно, ти нарешті вирішила, що сяюча стрічка – це замало, тепер ти сама будеш вказувати мені шлях! І тепер я точно вже ніколи не заблукаю в цьому казковому, але небезпечному просторі!
    Як завжди, мить виходу я не помітив. Просто опинився в рубці в кріслі пілота і автоматичним рухом зняв шолом з голови.
    – Ну ти як, хлопче? – одразу ж запитав мене Кичерський, потираючи при цьому свої сиві скроні.
    – Порядок, – видихнув я.
    – Гаразд, – втрутився Зима. – Романе, запускай корекцію, а ти, Олеже, іди відпочинь. Я розумію, що за правилами потрібно не менше восьми годин, але ж... Сам розумієш, обставини... Чотирьох вистачить?
    – Вистачить і двох!
    – Двох не треба. Іди відпочивай, це наказ. За чотири години стрибатимеш.
    Я підкорився і попрямував до своєї каюти. Заліз в універсальне ліжко-крісло, увімкнув режим сну і заплющив очі. Заснути не вдавалось, але, знаходячись у напівдрімоті, я знов і знов прокручував у пам’яті останній стрибок. Такого ще не було. Може це кількість набутого досвіду накопичилась і перейшла в нову якість? Якщо це повторюватиметься, то орієнтуватися в гіперпросторі стане взагалі легше легкого, за іграшки... Але ж очі! Які очі!
    З напівдрімоти мене вивів якийсь поштовх. Запаморочилося в голові і злегка занудило. Це що, елементи “відходняку”? Невже я дійсно здаю і час уже бігти на повний медогляд? Від цих думок я підхопився і почвалав у рубку, мимохідь глянувши на годинник. Пройшло лише дві години.
    У рубці все було по-старому. Начебто нічого не змінилось.
    – Чого прибіг? – насупився Зима. – Я ж наказав відпочивати!
    – Та не лайся ти, капітане, – стомлено засперечався Кичерський. – Схоже, це ми його розбудили. Хлопець, мабуть, і забув уже, як це воно – стрибати у якості пасажира.
    – Ви що стрибали? А казали, що другого пілота не буде. Це що, “на перекладних”? І як це?
    – Ти ж знаєш, Олеже, – сумно посміхнувся капітан. – У космосі завжди все дублюється. Навіть коли це неможливо. Роман стрибнув. Зараз знову корекція, а через дві години – тобі стрибати. Такий от напружений графік. Зате замість шістнадцяти годин дістанемося за чотири. Сам розумієш. Тож іди, відпочивай.
    – Я, мабуть, теж піду, – озвався штурман, вилазячи з крісла. – Корекція запущена, як щось буде – викликайте.
    І додав уже до мене:
    – Ходімо, друже, ти відпочиватимеш, а я тобі казочки на ніч розповідатиму...
    
    ***
    
    Після того, як я потроху відстрибав свої перші двадцять ліцензованих стрибків, я потрапив на першу свою перекомісію. І з подивом отримав продовження ліцензії лише на п’ятнадцять стрибків. Попри те, що відчував себе у чудовій формі, палко бажав стрибати, а послужний список не був заплямований жодним “проколом” чи промахом. Перестраховуються вони, чи що? Та мене це тоді не надто насторожило. Тим більше, що стрибки почастішали. Мене все охочіше ставили на рейси першим пілотом. Або ж другим – на великі круїзні лайнери. Я став більше бачити світи – різноманітні, інколи чудернацькі, інколи суворі й непривітні...
    Другий етап мандрів промайнув значно швидше, ніж перший. І на черговому медогляді я отримав ліцензію на десять стрибків. Наступного разу – на шість.
    У відповідь на моє праведне невдоволення, що я з чистою історією та ідеальною фізичною формою маю чомусь усе частіше проходити комісію, медики коли з філософським, а коли і з сумним виглядом, незмінно відповідали:
    – Усе гаразд, юначе, у вас чудова стабільна динаміка. Так тримати!
    Але останньою краплиною в чаші мого обурення стало отримання замість чергової ліцензії направлення на обов’язкову реабілітацію.
    – Звісно, якщо ви не плануєте переривати кар’єру гіперстрибкового пілота.
    Переривати?! Я, фахівець у самому розквіті своєї професійної форми! Котрий знає і любить свою справу! Котрий обожнює стрибати і жодного разу не схибив і ніколи не мав проблем із відновленням!
    Та сперечатись із медкомісією – справа дурна і марна. Краще скоритись...
    Протягом довгого і нудного вимушеного усунення від гіперу я час від часу згадував свої стрибки і все, що відбувалось у проміжках між ними. І виявив дивну залежність. Чим краще й легше мені давалися стрибки, чим з більшим ентузіазмом я прагнув раз по раз повертатися до улюбленої справи – тим суворішими до мене ставали медики, щоразу нагороджуючи мене все коротшою ліцензією. Це що, змова? Ну тоді начувайтесь, я вам теж не такий тупий бовдур, як ви собі надумали!
    Найперше і найголовніше – перестати любити гіпер. Чи це можливо? Навряд. Але змусити себе бути до нього байдужим можна спробувати. Гуляючи парком санаторію, припинити бачити феєричні сплетіння рухливих ліній гіперпростору. Бачити тільки гілля та листя і промені сонця, що їх пронизують. Не бачити у хвилях озерця з кольоровими рибками тих яскравих хвиль, що невпинно гуляють просторами гіперу. В русі довколишніх людей і предметів не помічати мінливу структуру ліній взаємозв’язку обставин і подій. І найголовніше – досягнути цього не тільки ззовні. Змусити себе в самій своїй глибині повірити в те, що мені все це байдуже. Так, справа нелегка. Але ж, як виявилось, уся система реабілітації надає вельми потужну допомогу саме в цьому напрямку.
    В результаті по завершенні реабілітаційного курсу я побачив усміхнене обличчя медика, що здивовано похитував головою.
    – Я вас щиро вітаю, молодий чоловіче! Це просто вражаючий результат! Повне відновлення!
    Тримаючи в руках ліцензію, в якій стояло число двадцять, я від щастя мало не стрибнув з місця у гіпер. Та набутий у вправах досвід із самоконтролю не дозволив мені втратити майже байдужої незворушності. Певно, навіть зіниці не розширилися.
    – Дякую, доку...
    
    ***
    
    Повернувшись до своєї каюти, я знову впав у ліжко-крісло, а Кичерський всівся просто на підлозі, упершись спиною в переборку.
    – Ти знаєш, Олеже, – одразу почав він розповідати свої “казочки на ніч”. – Кажуть колишніх пілотів не буває. Так, усі списані пілоти – вони не колишні. Але все ж існує зовсім невелика кількість справжніх “колишніх”. Таких, як я. Колись я був пілотом і мене, думаю, як і тебе, зацікавило питання: “А чому кількість стрибків у ліцензіях зменшується, а після декількох реабілітацій пілотів відправляють у відставку?” На той час я працював третім (таке теж буває!) на люксовому круїзному лайнері, котрий під час туру робив довготривалі зупинки в найпопулярніших курортних світах. І у мене було досить вільного часу щоб розшукувати на тих курортах списаних пілотів. Кого на власному острові, кого у повітряному палаці. Ну, знаєш, я ж тобі розповідав уже, як вони живуть. І уяви собі, вони на диво охоче погоджувалися прийняти мене, коли дізнавалися, що я діючий пілот. Але коли на питання “Ти бачив її?” я відповідав “Кого?”, вони втрачали до мене будь-яку цікавість. Врешті-решт мені вдавалося декого з них розговорити. Вони змальовували мені диво-жінку, богиню. По-різному, кожен по-своєму, але всі сходилися в єдиному – жодна жінка у Всесвіті не варта навіть єдиного її нігтя. І потім довго заклякло тупилися в зоряне небо. Зрештою я зробив висновок, що всі вони – нещасні жертви однієї маніакальної залежності. Від гіперу. Наркомани, яким поступово зменшували дозу, все частіше чистили, але так і не вилікували. Жодного. І списали, назавжди позбавивши доступу до наркотику. Тоді це так мене вразило, що на черговому медогляді я відмовився від ліцензії. Чимало здивувавши медиків. Вони ж бо знали, наскільки це важко. Майже неможливо... У мене була довга депресія, але я й це переміг і вступив до курсів штурманів... Не думав, що колись іще доведеться... Та от, як бачиш, сталося... Ти ще не спиш?
    – Та ні, я уважно слухаю. До чого ти ведеш?
    – Сьогодні я бачив її. Далеко-далеко. Десь на обрії. Може, на обрії подій? Лишень постать... Але ж вона таки дійсно казкова. Найчарівніша...
    – Навіщо ти мені це розповідаєш? Хіба не знаєш – це погана прикмета?
    – Байдуже, я ж не збираюся більше стрибати. Хоча, звісно, й шкода. Слухай, Олеже, а ти нічого схожого в своєму гіпері не бачив?
    – Та ні, все як зазвичай, – збрехав я. Бо розповідати – погана прикмета. А я, на відміну від нього, збирався стрибати ще. І багато.
    – Гаразд, будемо вважати, що я тобі повірив... Тільки знаєш, я оце щойно зрозумів, чому у пілоти потрапляють лише чоловіки, та й то жалюгідний відсоток. Це ті, хто здатен на нестримну, пристрасну, фанатично сліпу відданість меті. Лишень такі завжди знаходять вихід з гіперу. Та тільки те, що видається перевагою на початку, наприкінці виявляється фатальною пасткою. Дороговказна нить перетворюється на павутиння. До речі, ти знаєш, що деякі павучихи роблять з павуками після парування?.. Тож май на увазі – щойно побачиш хоч якісь натяки на неї – краще припиняй. Чим пізніше – тим буде важче... І більше шансів перетворитися на типового списаного на берег нещасного наркомана.
    Він пішов, а я лишився сам на сам зі своїми думками. Легко сказати, припиняй! Навіть якби я прийняв таке рішення, а хто тоді тягнутиме “Еней” крізь гіпер? У мене просто немає вибору! І це чомусь мене втішило і заспокоїло. Я заснув.
    
    ***
    
    Мене розбудив виклик капітана. Я кинув погляд на годинник – так, вже час робити наступний стрибок. Нарешті! Я побіг до рубки.
    Всі вже були на місцях, чекаючи лише на мене.
    – Готовий?
    – Завжди готовий!
    Щойно я надів шолом, Кичерський залив мені координати. На декілька секунд затримавши на мені погляд, Роман махнув рукою: “Давай!”
    Цього разу на мене в гіпері чекав сюрприз. Вона мене зустріла вже на порозі. Чарівна... Одягнена чи оголена? Тут це навіть не мало сенсу. Це була ВОНА! Грайлива та спокуслива, вона кружляла навколо мене, змушуючи й мене крутитися дзиґою. Я й не одразу усвідомив, що ми танцюємо. Блакитна стрічка то звивалася змією поміж нас, то обвивала нас шаленим серпантином. Довкола сяяло мерехтливе лазерне шоу, спалахували софіти, вибухали феєрверки. Нас не було. Був лише запаморочливий солодко-млосний танок, що вихором летів крізь блискуче мерехтіння клубів зоряного диму. Та хіба можна порівняти це безумство зі звичайним танцем з незграбними рухами, скутими обмеженим людським тілом?! Ні, це був тріумф вільного польоту. Ейфорія свободи. Свободи і щастя...
    Я не одразу зняв шолом, продовжуючи переживати це шалене ні з чим не зрівняне відчуття.
    – Олеже, – звільнивши мене від шолома, Кичерський термосив мене за плече. – Як ся маєш, чоловіче?
    – Чудово, – звівши на нього блукаючий погляд, відповів я. – Дякую, Романе, пречудово. Краще за всіх.
    – Ну чудово, то й чудово, – озвався капітан. – Тепер гайда відпочивати. Рятувальна операція може закінчитися досить швидко. І не виключно, що знадобиться терміновий старт. А ти нам будеш потрібен у найкращій формі. Тож не гай часу, наразі твоє найголовніше завдання – це відновлення. Геть до каюти!
    Геть, то й геть. Я поплентався до своєї каюти. Зараз Роман виведе “Еней” на орбіту безіменної планети, почне саджати на поверхню. Потім – метушня рятувальної місії. А моя справа – завалитися в ліжко-крісло і відпочивати, знов і знов переживаючи щасливе відчуття того неймовірного, шаленого танцю з Аріадною.
    Та не встиг я заплющити очі, як до каюти вдерлося це чудернацьке дівчисько – медик Аліса. З багатофункціональним ін’єктором в руках.
    – Ще не спиш? – винувато посміхнулася вона. – Капітан наказав узяти деякі аналізи.
    Байдуже махнувши рукою, я лише подумав, коли вона схилилася наді мною: “Яка ж ти кумедна дівчинка, Алісо. Тобі б додати трохи жіночості, граційності, тоді б ти... Ні, не зрівнялася б з Аріадною, але хоча б трішечки наблизилася до її чарівної довершеності...”
    Вона пішла, а я полинув у солодкі спогади і заснув.
    Прокинувшись від запаморочення й нудоти, я машинально глянув на годинних. Пройшло менше шести годин за корабельним часом. Це що таке? Знову “на перекладних”? З легким відчуттям дежавю, я вирушив до рубки.
    – Виспався? – суворо зустрів мене капітан і, перехопивши мій погляд на порожнє штурманське крісло, додав: – Роман пішов відпочивати.
    Я плюхнувся в іще тепле крісло гіперпілота. Своє крісло.
    – Що, знову замість мене стрибав? – я вимогливо втупився в капітана.
    Зима задумливо потер підборіддя.
    – Розумієш, Олеже, твій останній стрибок...
    – Останній?! – перервав його я.
    – Не прискіпуйся до слів. Твій стрибок був довшим за попередній у чотири рази. Звісно, людина цього помітити не може. А от прилади... Коротше кажучи, я попросив Алісу зробити деякі аналізи. І не помилився. У тебе цілий букет гормонів зашкалив до небезпечного рівня. Аліса навіть пропонувала... Та ти й так заснув, тож ми вирішили перечекати.
    Я злобливо глянув на Алісу. Ах ти ж підступна жінкоподібна істото!
    Після паузи капітан продовжив:
    – Я не можу дозволити тобі стрибати. До “великої землі”. Там пройдеш медогляд і, скоріш за все, дуже серйозну реабілітацію.
    Така заборона стрибків мало не вивела мене із себе. Я ледве стримувався.
    – А хто стрибатиме?! Роман? Без ліцензії?!
    – З огляду на особливі обставини – так, – сухо відповів Зима.
    – Які особливі обставини?! – обурився я. – Коли у вас є офіційний пілот з ліцензією іще на три стрибки!
    – З твоєю липовою ліцензією ще розбиратиметься Департамент!
    – Вона не липова! – вигукнув я, але одразу ж прикусив язика і потупив очі. – Можливо... я дещо перестарався, обдуривши медиків на реабілітації.
    – Та ні, навряд чи ти в цьому винен, – раптом заспокоївся капітан, навіть усміхнувшись. – Апаратуру не обдуриш. Медична помилка? Хтозна. Та нехай це з’ясовує Департамент. Можливо, і мене теж затягають. Пілот, що вибрав шістнадцять стрибків з двадцяти – це вісімдесят відсотків зношення. Не можна змушувати такого стрибати без відпочинку у вісім годин.
    – Але ж дісталися всього за чотири години. Швидше нема куди, – чомусь заходився я виправдовувати капітана.
    – Так, швидше нікуди, – зітхнувши, погодився Зима. – Але факт залишається фактом. І на зворотньому шляху я не маю жодних підстав використовувати такого зношеного пілота, як ти. Пробач, але тебе відсторонено. Іди відпочивати. Я згодом знайду тобі якусь роботу, щоб ти не нудьгував.
    Я знову поплентався до своєї каюти. Але спати не хотілося. Спогади про минуле побачення з Аріадною накладалися на відчуття неминучого краху і тільки підсилювали його. Все, кінець, спікся пілот. Перспективи майбутньої відставки, яскраво змальовані Романом, доводили до розпачу. А потім накочувалось інше. Він, штурман, щойно був із нею, моєю Аріадною! А невдовзі знову стрибатиме! Клятий Кичерський! Відбирає в мене мою кохану! А я вже ніколи, ніколи...
    За таким поперемінним борсанням у хвилях то глибокого розпачу, то шаленої люті мене і застала Аліса. Ходяча пародія на жінку. Приперлася з медичною валізою.
    – Я маю перевірити твій стан, – безпристрасно заявила вона.
    – Навіщо? – підхопився я і сів у ліжку. – Я й так уже не стрибатиму. Мене відсторонено, забула?
    – Від цього я не перестаю відповідати за твоє здоров’я. Ти все ще живий, не варто себе завчасно ховати.
    – Та що ти розумієш! – роздратовано вигукнув я, поволі розпаляючись. – Ані ти, ані капітан, ви нічого не розумієте! Ви ніколи не були в гіпері! Ви не розумієте, що я втрачаю! Це повний... Тільки я, тільки я тепер розумію, що насправді відчуває списаний пілот!
    – Не думаю, що все так безнадійно, – похитала головою вона у відповідь. – Штурман розповідав, що списані – вони як роботи. Мляві та беземоційні. А ти ж он який розбурханий... Тож як, лікуватися будемо?
    – Ну що ти можеш мені запропонувати?! Як можна вилікувати від такої втрати?! Облиш мене, дай мені спокій. Іди, краще, до свого штурмана, його й лікуй!
    – Пілоте Шелесте! – раптом взяла вона суворий тон. – Ви все ще залишаєтеся членом екіпажу! І маєте виконувати вимоги медика!
    Ця напускна суворість так дисонувала з її дитячим голоском, що я мало не розреготався. Але закривши обличчя долонями, стримався, розуміючи, що регіт обов’язково перейде в істерику. Зрештою, махнувши рукою, я здався, відкинувшись у ліжку.
    Аліса щось чаклувала наді мною зі своїми аналізаторами. Мені було байдуже. Потім притулила мені до шиї ін’єктор. Легкий заштрик – і я поплив. Шкода, що не в гіпер...
    
    ***
    
    Я прокинувся, відчуваючи себе значно краще. Спокійніше і впевненіше. Годі скиглити! Міцний, фізично здоровий бугай! Вилежується у ліжку, ще й істерить, доки інші працюють!
    Я підвівся й потягнувся, розминаючи кістки. В цю мить мене хитнуло й запаморочилося. Я глянув на годинник. Ну так, звісно, черговий стрибок. Від цієї думки знов накотило. Він там, з нею... Ні, геть дурні думки! Тримати себе в руках! Краще піти до кепа, він-бо обіцяв знайти якусь роботу.
    В рубці було порожньо. Лише бортінженер чергував на вахті.
    – А де всі? – запитав я, перехопивши чомусь сердитий погляд.
    – Хто де, – відвернувшись, прохрипів він.
    – А капітан?
    – Зима з Алісою в медблоці. Зі штурманом...
    Відчуваючи недобре, я помчав до медблоку. Там, перед скляною переборкою, схрестивши руки, стояв у задумі Зима, спостерігаючи, як всередині Аліса умощує в коконі життєзабезпечення безвольне тіло Кичерського. На мене капітан тільки кинув погляд, але нічого не сказав.
    – Що з ним? – прошепотів я, відчуваючи, як волосся на потилиці стає дибки.
    – Дуже схоже на те, чого давно вже не траплялося з пілотами... Застряг у гіпері. Хоча остаточні висновки будуть “на березі”...
    – Виходить, йому теж не можна було стрибати? Чому ж ви йому дозволили, а мені...
    – Тому що я так вирішив. Бо вірив, що він видереться... Виявляється, помилився... Я не знаю, що там з вами відбувається у вашому клятому гіпері, тому орієнтуюся лише за тим, що маю в реалі. Він-бо усе розумів і тверезо прийняв зважене рішення, без істеричної пристрасті, не те що деякі молоді... Хоча теж не старий...
    – Скільки йому було... тобто є... зараз?
    – Сорок два. Не набагато старший за тебе... Як за моїми мірками.
    – А скільки вам?
    – Шістдесят три. Хвала Всесвіту, в юності завалив тести до пілотських курсів.
    Далі ми стояли мовчки, спостерігаючи, як Аліса порається з нерухомим Романом, чіпляючи якісь сенсори і трубки.
    – І що тепер? – боязко перервав я тишу.
    – А тепер два варіанти, – нарешті повернувся до мене капітан. – Ми не дотягли до Левадії лише один стрибок. Тепер або ж теліпатися на місці, сподіваючись, що пошукова місія вирине з гіперу не дуже далеко і вловить наш сигнал, або ж... стрибати...
    – І що ви обрали?
    – Зла іронія полягає в тому, – Зима криво посміхнувся, – що в мене немає вибору. Капітан може заборонити стрибати зношеному пілотові, а от змусити... Тож вибору в мене немає. А в тебе є...
    – То ви мені дозволите стрибнути?
    – Дозволю. І хоч врятовані всі у прийнятному стані і нікуди не поспішають... А от одного пацієнта варто було б доправити якнайшвидше... Тільки ти не гарячкуй. Зваж усе тверезо. Подивись на Романа...
    – Я штатний пілот цього рейсу. І я маю довести справу до кінця. Це спокійно і тверезо... А ви не дуже ризикуєте... ну, кораблем, екіпажем, пасажирами?
    – Не знаю, як вам це вдається, але ви завжди виводите корабель... Навіть коли самі... І я не знаю, яким богам молитеся ви, безбожники, що раз по разу нахабно залізаєте до бога за пазуху... Я молитимуся за тебе...
    Цього разу за штурмана відпрацьовував Зима. “Стрибок!”
    В гіпер я просто звалився. Впав у безодню. Ба ні, в обійми. В такі солодкі обійми коханої! Як це передати? Поцілунок? Ні, це лише бліда тінь від того грандіозного і захоплюючого! А потім ми кохалися. Хоча сказати так – не сказати нічого. Ми вибухали феєрверками, ми зливалися так, як і не снилося жалюгідним людським тілам, що тільки заважають одне одному недолугими рухами своїх незграбних кінцівок. Ми ставали єдиним цілим, розпливаючись на всю безмежність гіперу. Ми перетворювалися на сам гіпер, втрачаючи самоусвідомлення. А потім розліплювалися на хвилину, милуючись один одним, пульсуючи й тремтячи від нестримної жаги. І знову поглинали один одного, розчиняючись в солодкому пристрасному буревії гіперу. І гіпер млосно здригався, стогнав і вигинався. А ми вмирали і народжувалися. І такою синусоїдою, то нарощуючи, то зменшуючи амплітуду, ми кудись чи то падали, чи то злітали. І не було потреби в будь-яких дороговказах. Ми самі були блакитною стрічкою. Ми ніяк не могли заблукати, бо самі були і шляхом і простором, в якому його прокладали.
    Вже майже остаточно знесилений від такого бурхливого злягання Життя і Смерті, десь на обрії свідомості я відчував, як “Еней” впевнено підходить до точки виходу. Ну й гаразд, нехай їм там щастить в їхньому тьмяному пласкому всесвіті. А я...
    Раптом я усвідомив, що за кораблем тягнеться все та ж сама блакитна стрічка. Бліда і вже геть нікому не потрібна... А нею, наче стежкою... Аліса котить візок, над спинкою якого стирчить їжак сивого волосся... Роман!
    Від різкого контрасту почуттів я мало не вибухнув на весь гіпер. Не знаю, що мене штовхнуло, але зібравши останні сили, я ухопився за рятівну стрічку і підтягнувся. Спочатку повільно, я почав повзти, прискорюючись. Все швидше й швидше. Силкуючись наздогнати... Навіщо? Потім летів за стрічкою. Як раніше...
    За п’ять хвилин по тому Зима, намагаючись мене розговорити, зауважив, що такого затяжного стрибка він навіть і уявити собі не міг. Майже півтори секунди...
    
    ***
    
    Я стояв на оглядовій палубі, не в змозі підвести очі на нестерпно сяючу блакитну півкулю Левадії, навислу над місячним обрієм. Внизу, в скляних лабіринтах портових шлюзів роїлися люди, техніка. Я дивився на все це наче не крізь декілька шарів скла, а нібито з іншого світу. Все розуміючи, але геть відсторонено. “Еней” розвантажувався, випускаючи зі своїх нутрощів якесь обладнання, рятівників і врятованих. Хтось ішов сам, когось везли на каталках. Скоро прийдуть і за мною. Нічого жахливого. Що-небудь на кшталт примусового обстеження і реабілітації. Мовляв, будьте так ласкаві, пройдіть із нами... з власної волі... Не змушуйте нас застосовувати...
    – А в тебе скроні посивіли.
    Я знехотя повернув голову. Це до мене підійшла ота кумедна недолуга істота – Аліса. Із теплими і трохи вологими очима.
    – Дивно, що тільки скроні, – мляво відповів я.
    – Все буде добре. Тобі допоможуть, я знаю... Я чекатиму...
    Я пригорнув її однією рукою, так, по дружньому. Але від цього чомусь всередині наче потеплішало і щось почало танути.
    Внизу, я впевнений, що розгледів правильно, провезли каталку з Романом. До горла підступив ком, а вільна рука сама потяглася до голови в останньому пілотському салюті. Затишного Всесвіту тобі, пілоте Кичерський! Саме так, саме пілоте, бо пілотів колишніх не буває! А тобі, штурмане Кичерський... Що я маю зробити, аби твоя жертва не була марною? Заприсягтися, що більше ніколи не запхаю свою дурну макітру в той клятий, тричі клятий гіпер? Так, подамся, мабуть, як і ти, в штурмани, твоїм шляхом... Але що як на тому шляху мені теж трапиться такий самовпевнений йолоп, як оце я зараз? Боюся, те, що зробив ти – то був єдиний вірний вихід. Тоді штурманові Шелесту теж нічого не залишиться, як порушити цю присягу. І тоді я знову із маніакальною пристрастю стрибну в свій рідний гіпер, щоб йому було пусто! А там, в павутинні, на мене вже чекатиме моя кохана хижа Аріадна, моя хтива і ревнива Смерть...

    

    

  Время приёма: 19:09 12.10.2017

 
     
[an error occurred while processing the directive]