 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Дзвінок у двері пролунав, коли діти ще не повернулись зі школи. На порозі стояв тип і показував червону книжецю посвідчення.
- Перевірка! Інспектор Григорій Дем’янович. Ви дозволите?
- Звісно.
Тип не роззуваючись пройшов на кухню. Через плече у нього висіла сумка – з такими зазвичай ходять листоноші. З неї з’явилася на світ паперова папка. Інспектор розв’язав стрічку, начепив окуляри і взявся перекладати листи з машинним рукописом.
Спершу була ретельно оглянута кухня. На предмет зайвих речей, яким тут не місце. Людмила не хвилювалась – якщо і було щось, то дрібниці, на такі не звертають уваги.
- Так, - мовив оглядач, - тут все гаразд. Розпишіться тут і тут.
Бланк відправився в одну стопку, а з іншої інспектор взяв опис спальні.
- Пройдемо далі.
Двокімнатну квартирку він пройшов хвилин за десять. Після чого дістав із внутрішньої кишені прилад з екранчиком і датчиком на дроті. Пройшовся з ним по оселі. В кімнаті дітей довго клацав, змінюючи режими, ретельно дивився на цифри.
- Ясно…
Людмилі не сподобалось як це було сказано.
- Щось не так?
- Нажаль…
- Що таке? – Збентежена Люда пройшла за ним на кухню. Інспектор, зігнувшись над столом, писав. – Ви можете сказати, що саме не так? – наполягала Людмила.
- Ваш молодший син, - нехотя відповів інспектор. – Він не відповідає дійсності…
- Як так?!
- Вибачте, - сказав інспектор. Він з удаваною зосередженістю заповнював документи.
- Ваші заміри брешуть! – не почуваючи підлоги під ногами, заговорила Людмила. – Йдіть переміряйте заново!
- Заспокойтеся будь ласка. Це не остаточний висновок! До вас прийде комісія і буде усе ретельно перевіряти. Хлопчик повинен бути вдома…
***
Залишок дня вона виглядала у вікно своїх хлопців. Владик, старший, йшов з піджаком через плече – корчив дорослого. Мишко як завжди плентався позаду. Малий, курносий, з вузькими плечима, він завжди здавався незахищеним і слабким, відкритим для образ. На нього с самого дитинства сипалися, як з мішка, всілякі неприємності, він завжди вспівав втаскатись в якусь історію…
Тепер було зрозуміло – звідки лізли усі негаразди. Відповідь була простою, як п’ять копійок, і такою ж безглуздою: Реальність не розраховувала, що Мишко є.
Велика Машина, в якій ведеться підрахунок всього, що діється на Землі, не бачила її дитини. Перфокарти, чи що там в цій Машині, не залишали шансів…
Але звісно, заспокоювала себе Люда, це все неправда. Помилки трапляються усюди…
Сини ввалилися в квартиру. Портфелі й піджаки – купою на комод. Люда, стараючись не видавати свій стан, розігріла обід. Потім стояла, обпершись об дверний косяк, і з ніжністю спостерігала за Мишком. Хлопцю це, само собою, не дуже сподобалось.
- Що трапилося? – насупився хлопчик. – Я знову щось утнув?
- Ні, синку, ні…
Пообідавши, хлопці зазбирались на двір. Надягли футболки з іменами знаменитих футболістів, Владик вхопив м’яча.
- Слідкуй за братом, - наказала Люда. – Дуже пильно!
Владик подививсь на матір, ніби вперше бачив.
- Він таки щось накоїв, так?
- Просто стеж на за ним, добре?
Вона прослідила з вікна, поки хлопці не зайшли за дім навпроти. Тепер, коли вона залишилась сама, знову найшло безсилля; в грудях нило від недоброго передчуття.
Вона набрала колишнього чоловіка.
- Олексій, слухай, у нас біда… У мене – і у тебе… Нашого Мишка… нашого… Його… Сказали, що він не дійсний…
- Що це значить?
- Це значить, що його немає в цьому грьобаному Реєстрі! – Люда вже кричала. Нерви, вирвавшись з-під контролю, перетворили її на звіра, для якого зараз усі навкруги були ворогами. – Щоб їм усім пусто було! – Вона перевела дух і забалакала тихим страшним голосом: - Хай тільки спробують доторкнутися до мого хлопчика! Хай тільки спробують…
Вона проплакала пів ночі. Вже під ранок, напившись заспокійливого, забулась тривожним переривчастим сном.
***
Група приїхала вже наступного дня.
Чорний автомобіль з блимавкою на даху неквапно заїхав у двір, зупинився біля під’їзду і з нього полізли люди в білих халатах. В руках – якісь кейси з вбудованими приладами.
Реальність – така штука. Наука навчилась виміряти навіть її, щоб їй грець!
Відтепер Люда ненавиділа прогрес. Вона спостерігала через вікно, як спеціалісти один за одним зникають під козирком під’їзду.
З бездонною порожниною у грудях вона відкрила двері. Дочекалась, поки ліфт зупиниться і відкриє дверцята.
- Добрий день, - сказав високий чоловік з чорними вусами. Він був головним, останні члени комісії тримались за його спиною і помовкували. – Дозволите?
Більш усього на світі Людмила хотіла закрити перед ними двері.
Приречено вона відвернулась і пішла до спальні сина.
Мишко сидів на ліжку насуплений і мовчазний. Людмила із останніх сил намагалася не розплакатись. Вона прикрила за собою двері і присіла рядом з сином.
- Щось дуже серйозне? – тихенько запитав хлопчик.
Людмила, шмигнув носом, коротко кивнула. На більше у неї не було сил – очі, і без того на мокрому місці, видавали всю глибину ситуації.
Комісія розповзлась по квартирі. На цей раз усе перевірялось ретельно – далі нікуди. Через стіну прилітали приглушені голоси. Пройшла ціла вічність коли в двері спальні постукали.
- Треба обстежити хлопчика, - тихим голосом промовив вусатий.
Мишко перетворивсь на об’єкт. Наче якийсь стілець, його було перевірено безліччю приладів. Людмила, вже не в силах триматись, давилась сльозами. В її сторону ніхто не дививсь, тільки Мишко кидав стривожені погляди.
- Як таке сталося? – тріснутим голосом запитала Людмила. – Перевірки кожен рік проходять, а виявили тільки зараз?
Один із спеціалістів, звіряючи показання приладу з роздруківкою, глянув на начальника і, отримавши дозвіл, пояснив:
- В Реєстрі позначено, що хлопчик потонув на річці в кінці минулого літа… А перевірка була весною…
Мишко сіпнувся.
- Що, хлопче, було таке?
Мишко знехотя кивнув:
- Ми змагалися хто довше просидить під водою… Мене хлопці витягли… Голова потім місяць боліла…
- Реєстр порахував, що стільки пробути під водою і вижити, при твоїх показниках, неможливо. Бува і таке…
Коли Людмила почала всхліпувати вголос, на неї нарешті звернули увагу. Вусатий дав знак одному із підлеглих – і це стало ніби сигналом. Була істерика. Люда рвалась к Мишку, наче дика кішка. Їй примусово вкололи щось… Вона прийшла в себе на дивані посеред пустої кімнати і ще довго лежала, дивилась на білу стелю і не могла заставити себе піднятись, або хоча б поворухнутись.
Владик вже був вдома. Тихий, переляканий, сидів у неї в кімнаті над підручниками. Люда була впевнена, що він дивиться в них бездумно, рятуючись хоч в якій-небудь справі.
Виявилось, Олексій – колишній, теж присутній. Він палив на кухні, усе заволокло димом; напевно це була далеко не перша цигарка.
- Все буде гаразд, - пообіцяв Олексій. Голос у нього був сухим, чужим. - З чого почнемо?
Ноги не тримали, Людмила присіла на табурет. Після кінської дози заспокійливого в голові не затримувалась жодна думка. Вона обхопила голову руками, наче сподіваючись у такий спосіб опанувати розладдя.
- Поїдемо до управління.
***
- Де наша дитина!
За віконцем сиділа жінка в синій формі. Лице – байдуже. Крики Людмили на неї ніяк не впливали.
- Не треба влаштовувати скандал, - на одному тоні, наче автомат, повторювала жінка.
Люда від злості бабахнула долонею по оргсклу перегородки.
- Якщо не припините, я викличу охорону, - не міняючи вираз обличчя, промовили за віконцем.
- Люд, - Олексій взяв її під лікоть, – якщо нас закриють, або спровадять звідси – ліпше не стане.
Людмила роздратовано вирвала руку.
- Скажіть, що нам робити, - попросив Олексій.
- Звертайтеся до керівника відділу по зв’язку з громадою. Тільки спочатку знайдіть того, хто проводив комісію, хай дасть вам копію висновку – без нього вас не стануть навіть слухати. – Жінка вперше проявила щось людське – закатала очі під гору: – Самі розумієте – бюрократія…
***
- Зрозумійте і ви нас. Людина, якої немає в Реєстрі – небезпечніше ядерної боєголовки.
Господар кабінету у кріслі потойбіч стола схрещував і розбороняв пальці рук. Розмовляти з батьками і родичами людей, яких не бачив Реєстр, – було його обов’язком. У нього були потрібні слова, інструкції. Для нього це було рутиною.
- Йому вісім років!
- Зараз – вісім… Усі колись були дітьми – навіть терористи, вбивці, маніяки…
В кабінеті панувала тиша і затишок. Сюди на потрапляло жодного звуку з коридору – чи то щоб не турбувати криками і риданням, чи то щоб не порушувати тишу і налаштовувати войовитих відвідувачів на потрібний лад.
- Але не треба занадто переживати! Ваш син відтепер – небуденна людина. Він має шанс отримати надзвичайну долю! Шпигуни. Президенти. Політики. Всі ці люди, як правило, такі самі внереєстровики! Люди, які стоять поза системою, найчастіше займають важливі місця в цій системі… Гадаю, не треба пояснювати – чому?
Рецепт простий і не міняється багато років. Трохи співчуття. Велика порція надії для нещасних батьків. Перспективи. І ось в очах нещасних батьків з’являється дещо окрім сліз.
- Ваш син житиме і навчатиметься в спеціалізованому таборі…
- Інтернаті, - безапеляційно поправив Олексій.
Володар кабінету не став сперечатись:
- В спеціалізованому інтернаті. Умови, в яких він опиниться, будуть такими, які ви ніколи не зможете…
- Він – моя дитина! – перебила Людмила. – Мишко буде наче сирота…
- Наче кадет в воєнному училищі! У нього будуть канікули, відпуски – бачитись ви зможете… А потім – блискуча кар’єра… Уже зараз, - він подивився в документи, - в восьмирічному віці, у нього буде сформоване майбутнє. Смію замітити – заздрісне майбутнє.
***
- Скоти! Гієни! Крадії!
- В чомусь він таки правий, - замітив Олексій. Людмила так на нього зиркнула, що він враз проковтнув язика.
- Нашого Мишка перетворять на служку! Гвинтик в їх політичних іграх. Наче ти не знаєш, до чого їм люди-невидимки…
Реєстр – зручна річ. Кожна людина в ньому наче під лупою. Наміри, вчинки; навіть думки там зафіксовані. Прогноз вчинків на майбутнє? Ось, будь ласка.
З часів створення цього Надкомп’ютера – злочинності практично немає, це чиста правда. Злочинців хапають за неділю до проступку. Революціонери, бунтарі, незадоволені – ці, як правило, зникають тихо і безслідно.
Держава існує на папері, наче якийсь велетенський і чудний роман. Ціла служба розбирає посторінково цей дивний твір, звіряє з тим, що є в реальності; ті деталі, які не сходяться, без питань і зволікань коригуються.
Спокій і тиша.
Залишається той факт, що свобода зійшла на нуль. Ти завжди під наглядом. Завжди і скрізь. Якщо тобі немає, що приховувати – чого тоді нервувати? А ви уявіть життя, коли над вами висить немигаюче пильне око…
Сподобалось?
Отож бо…
***
Безсила, Люда сиділа на лавці в парку. Кругом літали голуби, деякі важно походжали прямо перед нею, дивились то одним, то другим оком, чекали щось. Прийшла думка, що вона так само виглядає в очах держави – ходе, випрошує, а на неї дивляться як на щось далеке і чуже.
Через дорогу сіріла будівля управління Реєстру. Строгий будинок, без вишукувань і помпезності.
Олексій обережно, готовий в любу мить відсмикнути, поклав руку їй на плече.
- Треба йти додому.
Вона люто замахала головою.
- Треба, треба, - тихенько наполягав Олексій. – Владик вдома. Він теж твій син.
Людмила дала підняти себе з лавки і покірно пішла під руку з колишнім чоловіком. Вони сіли на трамвай, за вікнами попливли вулиці. Вже горіли ліхтарі на стовпах. Людмила не уявляла, скільки часу витратила. Здавалось диким, що день тільки-но розпочався – і вже, за якусь годину-другу, запанував вечір. Потім Люда зрозуміла, що день пройшов як треба – це вона не помітила цього…
- Вони забираюсь в нас дітей, а ми нічого не можемо з цим зробити… А потім по телевізору запевняюсь нас, що ми живемо у світлому майбутньому! Хто почув на собі руку влади, той знає, яка вона – правда…
Вони вийшли на потрібній зупинці. Олексій без слів пішов з нею. Якесь шосте почуття підказало йому, що відтепер він буде знов жити з колишньою дружиною. Те, що трапилось з Мишком, знов об’єднало їх. Він не чув у собі таких сил, щоб боротися з цілою державою. Але покинути Людмилу один на один з таким ворогом – не міг.
Вони дійшли до під’їзду і почали підніматися сходами. Людмила і слова не сказала, що йому треба йти геть.
- Ми люди, а не тварини у зоопарку… Я не хочу так! Не хочу, щоб в мене забрали дитину й сховали в якесь училище для вбивць!
- Не вбивць, а таємних агентів, - поправив Олексій.
- Мишко – мала дитина…
Людмила балакала все тихше. У неї зовсім не лишилося сил.
- Що ми можемо? – тихо запитав колишній чоловік. Він забрав у неї з безвольної руки ключі і почав відкривати замок. – Ми – прості люди. Мишко відтепер – непростий. Це завжди, в усі епохи, відділяло одних від інших, навіть батьків від дітей…
- Я ніколи не змирюся з цим… Ніколи! Ніколи…
Олексій ніжно обійняв її за плечі, і так, занурені у тугу, спаяні горем, вони зайшли до квартири.
***
Попереду чекали довгі тяжкі роки. Людмилу і Олексія очікували випробування: оббивати пороги, збирати підписи, неділями чергувати керівників різноманітних інстанцій…
Їх правда – проти бездушшя системи.
Батьківський борг – супроти байдужих поглядів.
***
Далеко-далеко, глибоко під землею, Машина ретельно записувала всі їх думки – на багато років наперед; на папері був кожен крок, який їм ще належало зробити…
Їх, і всіх інших.
Мишко спав, і Машина ані жодного слова не могла сказати про нього… |
|
|
|
Время приёма: 16:57 22.01.2017
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев