22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 47 (осень 18) Фінал

Автор: ЧучундрУА Количество символов: 18452
Конкурс №39 (лето) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

ab031 Вчорашнє завтра


    

    Якби розкласти за мірою руїнницького впливу на свідомість усі почуття, що останні два дні поїдом гризли душу Степана Нечая, то пальму першості взяло б розчарування. Глибоке й безпросвітне. Настільки нестерпне, що завжди врівноважений чоловік, взірець оптимізму, вперше в житті вдався до алкоголю, щоби хоч на деякий час утекти від самого себе.
    Та, як це зазвичай буває, полегша не приходила. Сприйняття довкілля лише на деякий час притупилося, натомість ще голосніше залунав голос притлумленої тіні, що одвіку ховалася в темних закапелках думок, вряди-годи подзявкуючи в унісон ницим інстинктам, а зараз пробувала розпростати крила, взяти виснажений мозок під свій повний контроль. Мозок опирався, але кволо, зневірено.
    А ще недавно Нечая змагали ледве тамовані радісні передчуття. Відчувалося, що він стоїть на порозі неймовірного відкриття, за крок від успіху, котрий десятиліттями манив дослідників з усього світу, але підпустив до себе впритул лише його, скромного катеена, фактично аматора порівняно зі знаними китами науки. Дивовижно: тисячі вчених, цілі інститути й дослідні центри штурмували проблему часу й незмінно впиралися в глухий кут. І лише він, мов той напівбожевільний винахідник із коміксів, випадково збившись на манівці, натрапив на непримітну бічну стежину, яка й виявилася єдино правильним шляхом до мети.
    Залишалося зробити останній, вирішальний крок. Багато разів перевірені обчислення свідчили, що він не помилився, що спосіб мандрування назад у часі існує, причому настільки простий, що мимоволі поймали сумніви в правильності розрахунків. Лише дослід міг остаточно розкласти всі крапки над «і».
    Два дні тому, охоплений внутрішнім страхом та надією, Нечай таки зважився запустити установку, змонтовану в холостяцькій квартирі.
    І… нічого не сталося! Він і далі знаходився у своїй кімнаті, до вікна якої зазирало похмуре надвечір’я. Лише від перенапруження накотилася осоружна млість, що викликала приступ сильної мігрені.
    Провал? Степан не йняв віри. Ще й ще раз перевірив розрахунки – помилки не було! В чому ж річ?
    Ще один дослід – і знову невдача. Цього разу вона окошилася на злощасному винахідникові значно жорстокіше: кров шугнула до голови, гаряче штрикнуло в серці, й Нечай гепнувся без свідомості, добряче забившись.
    Опритомнівши, він заледве змусив себе провести ретельне тестування установки, яке засвідчило її повну справність. Формули доводили слушність теорії, але на практиці…
    Аж раптом Нечай усе збагнув. Пересилюючи біль та загальну неміч, поспішив до комп’ютера, пробігся Мережею… Увімкнув телевізор… Зазирнув навіть до мобільника, повного пропущених дзвінків.
    А відтак сумно, гарячково розреготався.
    Ось тоді-то каламутною хвилею й накотилася безвихідна депресія…
    Час для «повелителя часу», як глузливо іменував себе Нечай, тягнувся нестерпно повільно. Душевні муки від цього лише посилювалися, й це було незрівнянно гірше, ніж фізичні страждання.
    Врешті Степан згадав десь почуту пораду: депресія, мовляв, зникає після доби активного неспання, безперервного переміщення, зміни вражень. Варто було перевірити. Тож учений вирушив у безцільну мандрівку містом, крізь учорашній дощ і холодну мряку…
     
    Під ранок Нечая трохи відпустило. Хміль, правда, ще бродив у голові, в роті й на душі було препаскудно, а найближчі перспективи й далі виглядали сірими й понурими. Але тепер, принаймні, він відчув потребу в простому людському спілкуванні. Кортіло виговоритися, вилити душу якійсь близькій людині.
    Тут вибір у Степана був небагатий. Сім’ї він так і не завів, а більшість друзів тягнули хіба що на звання товаришів і ніяк не підходили для сповідальних бесід. Залишався Славко Забара, котрому Степан довіряв як собі самому. Тому, не довго думаючи, Нечай попрямував до нього.
    Двері відчинила Славкова мати, незвично тиха й маломовна. Забара помаячив у неї за спиною, мляво кивнув і зник у своїй кімнаті. Цього ранку він нап’яв якусь неможливу хламиду канарейкового кольору, що мимоволі розвеселило Нечая.
    – Новий прикид? – тицьнув він пальцем Славкові в живіт. – З якого приводу маскарад?
    Забара повільно всівся на канапу, мовби вона була всипана товченим склом. У косому ранішньому світлі лице його виглядало блідим і висхлим, під очима каламутними мазками залягли тіні.
    – Я тебе розбудив? – запитав Нечай, просто так, без жодного каяття. – Ну, вибач.
    – Ні. Я не спав, – байдуже процідив Славко.
    – Воно й видно, – Степан плюхнувся поряд із ним і закректав: зболене тіло відгукнулося ґвалтовним квилінням у кожному м’язі.
    Забара на це не відреагував ніяк, здавалося, з головою поринувши у якісь свої думки. Взагалі цього ранку він мало нагадував того жвавого молодика, яким його знали всі довкола. Втім, Нечая це саме сьогодні обходило найменше: вистачало й своїх турбот.
    – Кави даси? – радше не попросив, а зажадав він, мнучи колючі щоки.
    Славко дерев’яно підвівся й почовгав на кухню. Нечай тим часом розтягнувся на повен зріст, із тривогою дослухаючись до головного болю, що, здається, намірився повернутися під черепушку. Це було кепсько, але терпимо.
    Принісши каву й виявивши, що канапа окупована, Забара потупцював поряд і опустився просто на килим, прихилившись спиною до книжкового стелажа. Степан вихопив у нього кухоль і одним духом, обпікаючись, вихилив майже половину. Лише перевівши подих, зрозумів, що напій безбожно перецукрований.
    – Бачу, не я один сьогодні не при тямі, – констатував майже вдоволено. – Ніщо так не втішає, як хороша компанія, хай навіть у нещасті.
    Він помовчав, міркуючи, з чого б почати, але так і не придумав. Забара ж продовжував німувати, гіпнотизуючи зупиненим поглядом пальму в кадці.
    – Трясця, от ти сидиш собі тут, і навіть не підозрюєш, що минулого вечора стряслися основи світобудови, – врешті реготнув Нечай невесело.
    – Я все знаю, – мовив Славко, не рухаючись. – Знаю…
    Степан спантеличено почухав потилицю. Невже він сам не зауважив, коли телефонував товаришеві? Вочевидь, так воно й є, інакше Забарі не було звідки дізнатися про вчорашню пригоду. От бовдур! Це вже відгонить чимось із медичної термінології.
    – Справді? Але ти ще не знаєш головного гадства… Я провів деякі обчислення, уточнив… Факт той, що існує фундаментальний бар’єр, який нам навряд чи вдасться подолати найближчим часом. І енергетичний голод тут лише півбіди…
    Здавалося, Забара його не слухав, та Нечаєві треба було висповідатися, тож він не зважав:
    – Розумієш, при рухові назад крізь час організм стрімко втрачає енергію. В прямому сенсі. Я в цьому переконався на власній шкурі… Пощастило, можна сказати, що ретроспектор… – це я так назвав установку… – не був налаштований і спрацював, так би мовити, за замовчуванням – на мінімально можливий відтинок… Але й цього виявилося досить, щоб викрутити мене, мов ганчірку. Якщо ж урахувати, що я не відразу все збагнув і перемістився двічі підряд…
    Він сповз із канапи, присів поряд і пхнув Забару ліктем під ребро.
    – Тямиш – ще б один «ретросеанс», і ми з тобою, може, більше й не балакали б.
    – Може, – згодився Славко неуважно.
    – Загалом, я сів у калюжу, друже, – поскаржився Нечай. – Мандрувати в минуле можна, але не далі, як на добу – інакше майже певна смерть! Кому потрібен такий винахід? І для чого? Ловити вчорашній день?
    Забара мовчав. Жодної реакції, не те що слова розради.
    – Ти мене хоча б чуєш? – обурився врешті Нечай, забувши на мить свої знегоди. – Що з тобою взагалі таке нині?
    – Мені зле, Стьопо, – рівним голосом відказав Забара. – Я хочу здохнути. Тут і зараз.
    – Та що трапилося?
    Від дверей почулися здавлені ридання.
    – Наталя… – ледь чутно вимовила Славкова мати. – Її… нема…
    – Нема… – прошепотів Забара й затрусився, мовби зайшовшись плачем.
    Але очі його були сухі й порожні, наче душа життєрадісного Славка допіру вигоріла дощенту, лишивши по собі лише сірий попіл.
     
    Оскільки від Забари було мало користі, Степан полишив його наодинці з собою й розпитав про все матір. Вона також була страшенно пригнічена, а ще – налякана, як би Славко в розпуці не зробив щось із собою. Проте нарешті, безперервно схлипуючи й витираючи сльози, все ж спромоглася розповісти, що вчора по обіді загинула в ДТП Наталя, Славкова наречена.
    Звістка приголомшила Нечая – до німоти, до дзвону у вухах та «білого шуму» в голові. Наталя була їхньою однокурсницею, беззмінною товаришкою в турпоходах та велопробігах, у яку вони зі Славком були без тями закохані. Врешті Наталя таки вибрала Забару, ввергнувши тим самим Степана в безодню вселенської скорботи. Проте страждання Нечая тривали недовго – він давно був морально готовий до чогось подібного й розсудив, що якщо коханій жінці буде добре зі Славком, то іншої долі їй годі й бажати. Вони залишилися добрими друзями, й через місяць було призначено весілля. Яке вже ніколи не відбудеться, бо…
    Оте жорстоке, невблаганне й невідворотне «ніколи», яке тисячоліттями вбивало жагу до життя й гасило блиск у мільйонах жвавих очей, несподівано послужило для Нечая поштовхом до дії, одним махом видуваючи з душі полуду безсилля та відчаю. Рішення прийшло миттєво, чітке і зрозуміле, голова зробилася легкою та ясною, мов і не висіла допіру над нею зловісна хмара депресії.
    Він рвучко скочив на ноги, чим немало збентежив стару жінку, додаючи їй страху ще й за себе. Глипнувши на годинник, похапцем поплескав її по руці:
    – Пильнуйте за Славком. Я скоро… Де це сталося?..
    – На Січових Стрільців… Вона переходила дорогу… На зелене світло, переходом, усе було гаразд… Вилетів якийсь п’янюга на іномарці… І сам убився, і…
    Старенька знову заплакала, й добитися від неї щось було вже марно. Єдине, що зміг уточнити Нечай – і це було для нього дуже важливо, – час, коли сталася трагедія. Все трапилося біля четвертої, саме коли він длубався у вузлах свого начебто неробочого ретроспектора. Проклятого і – хтозна? – може, й благословенного?
     
    Здавалося, Нечай передбачив усе. Навіть з’їздив до поліційного відділку й, представившись родичем загиблої, з’ясував найдрібніші деталі пригоди. А також установив особу вбивці-самогубця, неповнолітнього мажора на сріблястім «Ауді». Тож його план дій був чітким і недвозначним. Залишилося просто втілити все в життя.
    Щоправда, «просто» тут явно не те слово. Адже Степан намірився вперше в історії здійснити нечуване – втрутитися в природний хід подій, тобто змінити плин часу! Він не знав, чи це можливо, як не відав і про наслідки такого вчинку. Проте розумів, що спробувати зобов’язаний, хай там що. І в душі сподівався, що на глибинні процеси світобудови це все ж уплине мало – надто незначний відтинок минулого він збирався відкоректувати, а отже, надто жалюгідні збурення викликати в просторово-часовому континуумі.
    Однак він страшенно поспішав, перебуваючи в стані нездорового збудження, тож на ретельні роздуми був просто не здатен. І тому, коли ретроспектор нарешті ввімкнувся, сталося те, що неминуче мусило статися.
    Степан забув, що його тіло виснажене добою неспання, до того ж не врахував, що користується установкою втретє поспіль.
    Організм не витримав…
    Прийшовши до тями на підлозі власної квартири, Нечай цілу вічність лежав, безглуздо витріщаючись у стелю, не в змозі ворухнутися. Пригадати бодай щось також довго не вдавалося.
    Лише випадковий погляд на телефон пробудив у його мозку якісь незрозумілі ланцюжки асоціацій, які врешті пустили думки в потрібному руслі. Раптово згадалося все, Степан стрепенувся, і… закричав від болю, що прошив хребет.
    Мабуть, цього разу він ударився значно відчутніше. Спочатку злякався, що карк узагалі переламано. Проте після численних зусиль, уподобившись безпорадному хробакові, він таки зумів знайти положення, з якого вдалося абияк, спираючись на меблі, звестися на коліна, а тоді й устати. Ходити, втім, було страшенно боляче – щось у попереку таки зрушилося, й від больових прострілів ледь те потьмарювалася свідомість.
    Глянувши на годинник, Нечай запанікував, і зовсім не через свій сумний стан. Була вже третя година по обіді!
    В його розпорядженні лишалося п’ятдесят хвилин!
    Плюс майже повна неповносправність.
    Що робити? Його так старанно вибудуваний план пішов коту під хвіст, це ясно. Щоб мінімізувати втручання в минуле, Степан хотів ще зранку відшукати такого собі Руслана Прищепу й докласти всіх зусиль, щоб той до вечора не потрапив за кермо «Ауді» свого татуся. В крайньому разі був готовий навіть придушити поганця, але досягти свого.
    Тепер уже було пізно робити щось у цьому напрямку. Належало поспішати, інакше… На щастя, залишалися ще варіанти, тож не все було втрачено.
    Нечай схопив телефон і набрав номер Наталі. Він зателефонує їй і попросить нікуди не ходити сьогодні, оце й усе!
    Після кількох гудків увімкнувся автовідповідач: «Привіт! Я зараз не можу взяти слухавку. Зателефонуйте пізніше, або після сигналу залиште повідомлення…» Що за чорт? Невже Наталя залишила мобілку вдома? Та ні, неможливо, вона постійно носить її з собою. Може, поклала на вібро?
    Нечай пробував додзвонитися ще й ще раз, але даремно. «Минуле опирається», – згадав він слова з якогось роману. Дурниці, просто прикрий збіг! Брешеш, не візьмеш! А Забара навіщо?
    Славко підняв слухавку майже відразу.
    – Стьопо? – голос був веселий, геть не подібний до здавленого мимрення Забари-завтрашнього. – Здоров! Щось у лісі здохло…
    – Ти де? – випалив Нечай, до скрипу стискаючи в руці свою стару «Нокію».
    – В діда, у Красноставцях, – здивоване мовчання. – З тобою там усе гаразд?
    Нечай застогнав, відчуваючи, як серце обростає грубою крижаною корою.
    – Так… Бувай… – і перервав зв’язок.
    Красноставці знаходилися за півсотні кілометрів, у передгір’ї Карпат, а власної автівки в Забари не було.
    Ось так і виходить, що минуле направду пручається своїми випадковими вибриками. Чому він не спитав Забару, де той був напередодні? Але хто ж міг знати, що це йому знадобиться?
    Нечай дико зиркнув на годинник. Сорок хвилин!
    Ще дзвінок до Наталі. Ще… Ще…
    Ні, марно… Може, зателефонувати в дорожню поліцію? Але що він скаже? Що приблизно за півгодини на Січових Стрільців станеться аварія? Щоби пильнували сріблясте «Ауді» з бозна якого вигляду п’яним водієм та невідомими номерами? Ніхто його не слухатиме. Може, викличуть лікарів із психушки, та й по всьому…
    Боже, що ж робити? Що?
    Вже лише півгодини часу… Треба спробувати самому… Він мусить устигнути – за всяку ціну. Інакше…
    Далі Степан волів не думати. Ще одного стрибка крізь час він просто не витримає. Тож це єдина – і остання – спроба врятувати Наталю. Права на помилку нема, як і часу.
    Нема часу в минулому – звучить украй безглуздо.
    Ліфт (ну звісно!) не працював, тож на долину Нечай практично зсунувся по перилах, до крові кусаючи губи. Видибавши з під’їзду, виявив, що сяк-так може пересуватися, якщо йти випроставшись і не нахилятися вперед. Збоку його хода, мабуть, виглядала вельми екстравагантно – як у робота з ретрофільмів. Або як у дядька, що ковтнув кравецького метра. Плювати!
    Було жарко, перехожі майже не зустрічалися. Саме пік спеки, всі сидять по квартирах, п’ють прохолодливі напої й смакують кавуни з холодильника. Кепсько, в разі чого не буде кому навіть допомогти…
    Автобусна зупинка стояла порожня. Всередині в Нечая мовби щось обірвалося. Двадцять хвилин. І жодного автобуса! Пішки він не дійде, просто фізично не встигне.
    Тут його віра в зловороже минуле таки дала слабину: з-за рогу нарешті показався помаранчевий тупий писок рейсовика. Степан зустрів його, мов дар небес. Зціпивши зуби, вліз до салону. Сидіти не міг, тож буквально повис на поруччі.
    П’ятнадцять хвилин. До Січових Стрільців чотири зупинки. Теоретично він устигає. Але…
    Забара знову внутрішньо похолов. Учора він не здогадався сходити на місце ДТП, тож точно не знав, де все сталося. Єдиний орієнтир – «зебра» переходу. Якщо вона там, звісно, лише одна…
    Автобус, мовби на зло, котився звільна, спиняючись на порожніх зупинках і доводячи цим Нечая до нестями. Піт заливав очі. Поперек свердлував пронизливий біль. Душа ціпеніла від тривоги.
    Сім хвилин! І нарешті потрібна зупинка! Тут обережно, щоб не впасти в кінці шляху... Ступивши на тротуар, Степан похапцем роззирнувся. Людей небагато, та й машин на проїжджій частині не більше. Втім, зараз він шукав не їх, а перехід.
    Серце нерівно калатало в грудях. Розпач заважав зосередитися. Чорт, уже п’ять! Де ж ця клята «зебра»? Стільки разів бував тут, а не спромігся зауважити… Та хутчій же!
    Три хвилини…
    Переходу він так і не помітив – стало не до того. Зненацька просто навпроти, метрів за двісті попереду, з бічної вулиці вигулькнув сріблястий автомобіль і буквально викинувся на білу розмітку…
    Нечай озирнувся, вже не зважаючи на дикий пал у хребті.
    Тоненька постать у білій сукенці саме зупинилася на краю тротуару – приблизно на такій самій відстані, – мабуть, очікуючи сигналу світлофора. Короткозорий Степан не бачив обличчя, але здогадався, хто це…
    Далі все злилося в якусь мішанину кадрів, звуків та недоладних дій.
    Нечай пронизливо закричав. Розмахуючи руками, кинувся в бік дівчини… і впав мов підтятий, чітко чуючи хруст у попереку. Біль вимкнув свідомість… але якимсь чином Степанові вдалося повернути назад уявний рубильник і спливти у яв, сповнену піною білого, аж сліпучого болю. Зір загострився, мовби він дивився крізь розпечений телескоп. Останньої миті побачив, як дівчина ступає на проїжджу частину… белькочучи щось, поволочив своє заморожене шоком тіло на самих руках… не помічаючи, що також вивалюється на дорогу. Затим поряд щось прогурчало-просичало, обдавши гарячим вихором та бензиновим смородом… і темрява, насичена блаженною тишею… небуття…
     
    Потім лікарі розповідали, що його врятувало диво. Авто п’яного недоростка промчало в кількох сантиметрах він непритомного Нечая і на повній швидкості врізалося в опору білборду. Горе-водій розбився на смерть.
    Але його доля мало цікавила Степана. Значно важливіше для нього було почути, що сталася пригода не доїжджаючи до пішохідного переходу – певно, мажор усе ж мимоволі вивернув кермо вбік. Що більше ніхто не загинув. І що першою до нього наспіла з допомогою дівчина в білій сукенці.
     
    Коли він укотре опритомнів і виявив поряд Забару з Наталею в білих халатах наопаш, остаточно зрозумів, що видряпається. Зобов’язаний це зробити, хоч кров з носа, хе-хе. Попереду-бо чекає велика робота.
    У нього таки вийшло!
    А відтак життя віднаходить новий сенс.
    Ні, не безглуздий «вчорашній сніг» принесе його винахід людям, як йому нещодавно зопалу здавалося. Він подарує надію на краще майбутнє! Знищить, вірніше, зробить безглуздою, злочинність. Унеможливить нещасні випадки. Відверне біди й трагедії. Обіцятиме кожному з людей право на другий шанс. А це немало!
    Тож перші Нечаєві слова, почуті стривоженими «без-п’яти-хвилин-молодятами», прозвучали для них малозрозуміло, хоч і вселяли обережний оптимізм. Широко всміхнувшись, він прошепотів:
    – Світ зміниться назавжди!
    
    

  Время приёма: 14:55 24.07.2016