22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
   
Регистрация Конкурс № 48 (осень 18)

Автор: Соколенко і Ярмуш Количество символов: 17919
Конкурс №38 (зима) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

aa018 Ursus spelaeus


    

    – Він зник! Розумієш?! Зник!!!
    Максим лише знизав плечима. Ну, зник. Навіть цікаво, що трапилося. Справжнісінький детектив! Цю новину ще довго обсмоктуватимуть любителі сенсацій. Але ж трагедії в тому немає. Навіщо так істерити?
    – Сонце, заспокойся, – кортіло надати голосові впевнених інтонацій, але щось не виходило. – Знайдеться. Це ж не чорна кицька в темній кімнаті. Світ науки ще дізнається про Урсуса спелеуса зеленькусі.
    Чоловіча чуйка підказувала: заодно непогано було б обняти зараз дівчину й нашептати на вушко ще щось заспокійливе. Але… Та ж сама чуйка й стримувала від необдуманих кроків.
    Таки, недаремно.
    Катя Зеленько стрільнула у співрозмовника такими блискавицями з карих очей, що той мимоволі відступив: ще трохи – і дівчина перейде від слів до бійки.
    Жінки…
    Всі вони такі, навіть ті, що хочуть стати науковцями. Максим Калита поклав око на файну дівчину ще в універі, коли вперше помітив тендітну фігуру й подивувався довгій, до пояса, темно-русявій косі. Було в хлопця таке хобі, чи що – дивитися з балкону четвертого поверху біофаку, як на нижчих рівнях метушаться інші студенти та викладачі. Наче в мурашнику!
    Тепер Максим – аспірант, вивчає можливість модифікації ферментативної активності травної системи в Інституті фізіології Богомольця. І це круто. Хоч Катя й не оминає нагоди зачепити: яку, мовляв нудоту обрав – щоденні візити до віварію, мікрооперації на лабораторних тваринах, фістули, пробірки, аналізатори. От у неї все буде по-іншому! Палеонтологічний музей імені Топачевського – не абищо! Тепер і не згадує, що до магістратури збиралася стати польовим зоологом. Днює й ночує над своїм скелетом…
    Себто, скелетом печерного ведмедя. Того самого, знаменитого, що таємничим чином, без жодного сліду зламу, зник сьогодні вночі з експозиції музею
     
    ***
     
    Останнім часом удень побачитися майже не вдавалося. Хіба що на вихідних. Але увечері, в академмістечку, Катя не оминала Максимової кімнати в гуртожитку. А що? Аспірант примудрився жити сам, його співмешканець, Ігор, постійно в експедиціях. А тут можна й до занять підготуватися, й над дипломом попрацювати. І чай Калита готує смачний – трав’яний, власного збору. Хороший хлопець. Трохи сором’язливий. Але хіба ж то страшно?
    Весь минулий місяць Катя Зеленько «розважала» майбутнє світило фізіології оповідками про дивовижну знахідку – повний скелет давнього ведмедя, знайденого в її рідних місцях, на Чернігівщині, поряд із селом, де мешкає бабуся.
    – Тільки уяви собі! Величезний! Таких великих на території Європи ще не знаходили. Можливо навіть – новий вид, хоч і дуже нагадує звичайних печерних!
    – У вас же й печер там немає. Який він печерний?..
    – Печерний у нас ти. Фізіолог. Як ти взагалі червоний диплом отримав? Вони ж не постійно в печерах жили…
    І далі починалося. Лекція з етології Ursus spelaeusмогла тривати до пізньої ночі – і про те, що не такі вони були страшні, і вайлуваті, і харчувалися рослинністю. А цей, знайдений, така лапуся. Суцільна загадка! А на черепі слід від страшної травми. Навіть дивно, як удалося бідоласі вижити…
    «Твій бідак хотів з’їсти нашого пращура. От і отримав чимось важким по довбешці», – не втримався якось Максим і відразу ж пошкодував, що бовкнув зайве.
    Оскільки почалася нова лекція – про роль палеолітичної людини у знищенні багатьох видів доісторичних тварин…
    Одним словом, чернігівська знахідка стала вагомою частиною життя Катерини, тож Максимові доводилося задовольнятися роллю уважного слухача і друга, котрому до снаги приготувати хороший чай. Ще міг розважити свіжим анекдотом – жартувати дозволялося про все, крім Ведмедя імені Зеленської. Про святе – тільки серйозно.
    І ось тобі маєш…
    Зараз Катя мовчала й пила чай. Максим робив вигляд, що вивчає новини в мережі, але крадькома спостерігав за дівчиною.
    Ну, хоча б, щоби вчасно долити запашного напою в чашку.
    – Як проведеш канікули? – не витерпів таки мовчанки.
    – Не знаю. Хотіла в музеї працювати, а тепер… Мабуть, бабусю провідаю. А що?
    – Нічого, просто запитав, Максим знічено відвів очі від викличного Катиного погляду. А й справді, що він міг запропонувати? В нього звіт за перший рік не готовий, отож – віварій, фістули, ферменти…
    Катя зітхнула й знову припала губами до чашки. І спробуй тут розібратися, що зараз засмутило – спогади про злощасного ведмедя чи…
    Чи вона очікувала від Калити якоїсь пропозиції?
    Казна чому Максима кинуло в жар, він розстібнув верхні ґудзики й тут же застібнувся назад – хлопець бентежився густої бурої порості на широких грудях, але голити її категорично відмовлявся – то якось не по-чоловічому.
    – Ну… ти теє… телефонуй. Коли що.
    Катя знову зітхнула й ствердно кивнула.
     
    ***
     
    Минув тиждень, а дівчина не озивалася. Максим монотонно ходив до лабораторії, ставив досліди, заповнював журнал. Увечері безцільно нишпорив нетом, поглядаючи на мобільний – чи не озветься. Може, самому?..
    А про що говорити? Як справи? Як погода? Тут треба підготуватися… Може – про пошуки пропажі поспитати? Що там у новинах…
    Максим набрав у пошуковику «зникнення експонату з палеонтологічного музею», тицьнув «enter» і завмер.
    Сповіщень було багато. Свіжих. Усі – про загадкові зникнення.
    Виявляється, за останній тиждень кілька всесвітньовідомих експозицій позбулися своїх унікальних експонатів. Ті ніби випарувались. Незважаючи на новітні охоронні системи. Викрадачі не лишили жодного сліду, не втрапили в жодну відеокамеру. І хай би там якась дрібнота. Аж ні! Ось учора з Королівського Тирреллівського палеонтологічного музею в штаті Альберта зникла «Чорна красуня».
    Унікальний величезний скелет тиранозавра з дивним антрацитовим полиском…
    Максим труснув головою, наче відганяючи ману. Що це? Як таке взагалі могло статися?
    Чи є щось спільне в цих подіях.
    Всі істоти різні. З різних епох. Знайдені в різний період. У різних місцевостях. Може, були якісь особливості при розкопках? Що там писали про чернігівського «печерника»?
    Максим знову запустив пошуковик, пробігся сповіщеннями і раптом укрився холодним потом. Ні, тільки не це!
    «Вже другу добу… на мешканців села в Чернігівській області… наводить жах таємниче чудовисько…»
     
    ****
     
    За вікном автобуса миготіли акуратні поля, лісосмуги, зміїлися бічні дороги, упираючись у далекі поселення поміж темного пасма лісів. Максим полюбляв спостерігати за узбіччям під час мандрівок (коли в сон не хилило), та цього разу задоволення від краєвидів не відчувалося. Цю Катьку прибити треба! На дзвінки не відповідає, у своєму улюбленому Фейсбуці не з’являється. Що собі думає? Дражниться? Ось тільки її здибає… З нею ж усе гаразд? Вона хоч жива, тисяча чортів!
    І хто зі знайомих повірив би, що безнадійно зашкарублий у своїй фізіології Макс Калита кине все, помчить на вокзал і ось вже третю годину колихатиметься в автобусі? Ет, дівчата, хіба з вами можна спокійно жити?..
    А за вікном миготіло справжнє Полісся, нагадуючи – до кінцевої мети вже не так і далеко.
    Десь по обіді автобус прибув у великий районний центр, де Максим досить дешево винайняв таксі до села, в якому мешкала бабуся Каті. На вокзалі встиг купити свіжу районку, пробіг очима. Нічого нового. Вже добре…
    – Журналіст?
    – Що?
    – Журналіст, питаю? Всі журналісти по ходу в те село рвуться. Там таке… Жуть! Хлопці їздити бояться, радій, що по ходу на мене натрапив.
    – Я не… тобто, і що там?
    – Що? По ходу, мрак і жуть. Два трупи. Крові – море. Тіла – на шмаття…
    – Хто… Максиму підкотило під горло, й він миттю забув, що збирався звично підказати водієві уважно стежити за дорогою. – В газеті ж нічого… І в неті.
    – Га? А, ну то сьогодні вночі. Коні. Двох коняк по ходу. А нічого залишати на вигоні. По ходу, скоро за людей візьметься. Жуть! То ти напишеш? Мене Василем звуть. По ходу, Завальний. Ти вкажи там… ну, де там буде.
    Макс закусив губу й про щось задумався. Таксист час від часу зиркав скоса, очікуючи поновлення бесіди.
    – Так його бачили, того звіра? Може, то звичайний вовк?
    – Вовк? Ні. По ходу, точно не вовк. Вовків там стріляють, коли що. А це… мисливці по хатах. Сам подумай: вовк розірве двох коней так, що від них на ранок лише хвіст та грива залишиться?
    – Зграя вовків?
    – Знову мимо, по ходу, точно не вовки. Сліди там знайшли. Величезні лаписька, да... Таких жоден старожил, по ходу, не бачив, навіть із тих, що полюють від прадіда… Та й вовчі сім’ї у місцевому лісництві всі на обліку. Тут усе чітко, по ходу, без халтури… То щось… нетутешнє, не з нашого краю… Чудисько Живодану, о!
     
    ***
     
    Будинок Катиної бабусі потопав серед винограду, яблунь і кущів малини. Вся рослинність – чепурними рядами, поміж них – вузькі цементові доріжки. У дворі пахло  квітами, сливами й медом. А ще – гули бджоли.
    Максим огледівся. Нікого. Гукнути, чи що?
    – Ай! – почувся раптовий жіночий зойк з-поза будинку. Так кричать, коли боляче.
    Рюкзак злетів з плеча, і Максим кинувся на звук, готуючись до бійки, коли що… І застиг від здивування.
    Поміж охайних вуликів поралася людина в білому халаті і крислатому брилі із захисною сіткою. В руках вона вертіла рамку, на якій метушилися бджоли, і час від часу відмахувалась від безжальних комах. Певно, те не надто допомагало, бо іноді бджолярка зойкала й починала терти шию.
    – Доброго дня! – Максим вітально махнув рукою.
    – Від сьогодні і щодня, – отримав у відповідь і відразу ж визначив – Катина родичка: ті ж інтонації, той же самий тембр.
    – А що це ви, пані, вдягнуті так небезпечно… і допотопно? Я не пасічник, та знаю, що зараз випускають чудовий захисний одяг – жодна бджола не вжалить.
    – Якщо декому якась нещасна бджола й віддасть своє життя з переляку, то це буде лише на користь. Ми, сільські бджолярі, не ніжені, як деінде, бо це споконвічна українська справа, – жінка бережно повернула рамку у вулик і рушила до Максима. – А ви хто будете, дозвольте спитати?
    – Я Максим. Максим Калита, друг Каті. А ви її?..
    – Бабуся. Поліна Павлівна. Друг, кажете? Ну й слава богу.
    Жінка зняла бриль та халат, і хлопець зауважив: шия й руки рясно рябіли від бджолиних укусів. Схоже, те нітрохи не турбувало господарку. Калита нишком оглянув її, порівнюючи з онукою. А нічого, стильна бабця – сиве волосся коротко підстрижене, шорти-бриджі й футболка із сюжетом «Зоряних війн» додавали шарму. І очі. Темно-карі очі були достоту як у Каті, а погляд – такий же прискіпливий, пильний.
    – Може, хоч ви заберете її звідси. Я от… Не знаю, за що взятися… Хоч бджоли тут.
    Поліна Павлівна змахнула правицею зрадливу сльозу, і несподівано взялася в боки.
    – Друг, значить? А вона не розказувала. З самого Києва приїхав? – господиня несподівано перейшла на «ти». – Ану, заходь у хату!
     
    ***
     
    Після суворого допиту (хто? коли? як? де? то у вас серйозно?..) настав час скарг на онуку:
    – Я й сама вже місця собі не знаходжу, он навіть рамки переносити взялась не до часу. Аби тільки себе чимось зайняти. Так би серце жалило хвилювання, а то хоч бджоли. Воно не так боляче... З цими подіями душа не на місці. Ти не думай, я не зовсім темна баба, але ж диму без огню – сам знаєш… А ця лісом з ранку до ночі тиняється. Добре, хоч спати приходить…
    – А коні? Це правда?
    – Коні? А, ну так то вовки. Катя казала. А вони на людей… – Поліна Павлівна побачила, як здивовано звелися брови хлопця. – Що? То не вовки?..
    Максим вийняв мобільний, та Поліна Павлівна лише рукою махнула:
    – Он, лежить, сохне. Днями втопила, і де можна було влізти? Казала їй – бери в ліс мій. Так хіба ж воно послухає…
    – А куди вона могла піти?
    Поліна Павлівна прикрила очі, розмірковуючи про щось.
    – Куди? Та в лісі чимало місць, куди вона любить ходити. Але наче щось казала про Старий ліс, за Балкою. Так… точно про ті місця зранку згадувала. Там дід колись їй показував стародавні валуни й засипані природні печери – залишки із часів льодовика.
    – От Зеленська! От навіжена! – не втримався Масим. – Що вона там забула, коли інтернет лякалками про ваш ліс гомонить?!
    Поліна Павлівна спохмурніла.
    – І я про те. Навіжена. І в кого вдалася?
    Макс хотів пожартувати, що є така наука – генетика, але швидко прикусив язика.
    – Ви, теє… Не хвилюйтеся, Поліно Павлівно! Я негайно вирушаю на пошуки Каті. Як у той Старий ліс дістатися?
     
    ***
     
    Швидким кроком Макс рухався вперед, час від часу зиркаючи на «мапу», нашвидку зображену Поліною Павлівною. Лісова дорога пролягла поміж двох стін соснового лісу. Схоже, дерева досить молоді. Відразу впадало в око, що то не природні посадки стовбури практично однакові, вилаштувалися рівними рядами, мов за лінійкою. Під ногами хрумтів пісок, і Максим частенько спинявся, щоб витрусити його з босоніжок. Приємно пахло живицею, розпареною хвоєю і… взагалі, так може пахтіти лише сосновий ліс.
    Дивно, але неспокій, та й, – де правду діти, – острах, кудись поділись. Тут чудово. Не те, що в місті, серед гулу автівок і людських голосів. Он, лише дятел вистукує в кроні. Благодать! І не може тут бути нічого страшного… А Катя… Ну, зараз знайдемо, куди вона дінеться. Тут із тобою говорила сама лише природа. Якби ж то не переживання й похмурі передчуття чогось незрозумілого!
    Піщана дорога розгалузилась, і Максим повернув ліворуч. А потім ще двічі. Він петляв поміж дерев, доки не зрозумів – щось змінилось. Так! Під підошвами побільшало глиці, оголені литки боляче дряпали густі кущі. І дерева тут інші: кремезні, горді. Еге ж, вони самі обирали, де і як рости, не корились придуманим кимось правилам.
    Старий ліс!
    Вийняв навігатор, порівняв із мапою. Угу! Ось тут – він, тут – якісь зарості й невеличке болітце. Йти вздовж нього, збочити знову вліво. Потім якесь узвишшя, певно, пагорби. Перетнути, знову йти… Так. Ось тут печери, чи що там від них лишилось…
    Максим петляв уже майже годину. Пару разів навіть наважився прокричати «Катю!». Відповіді не було.
    Нарешті, добряче втомившись, хлопець присів на великий замшілий камінь. Поряд лежав такий самий, далі – ще більший. Калита зачаровано зогледівся – наче в далеке минуле потрапив! Валуни, завбільшки з людину, густо вкривали лісову галявину. Над ними гойдали гіллям віковічні дерева. Мох обліплював прадавні брили, наче зелене хутро. Окремі камені, притулившись боками, утворили невеликі сховки, такі собі вузькі й неглибокі гроти.
    Позаду хруснула гілка.
    Максим підскочив.
    Де, що?
    Ще тріск – і якесь глухе бурмотіння. Тепер уже можна визначити напрямок.
    Катя! Вона стояла спиною до Максима, і частково дівчину закривали кущі.
    Від серця відлягло. Знайшлася фанатка!
    Калита вже відкрив рота, щоб ошелешити Катю особливо дошкульним жартом і…
    Голос хлопця потонув у густому ревінні, й перед дівчиною, хитаючись з боку в бік на задніх лапах, вигулькнула велетенська постать.
    Катя, схоже, заціпеніла з переляку. Чи то була така тактика?
    Розбиратися бракувало часу. Максим похапцем зірвав сорочку й, вимахуючи нею над головою та горлаючи щось недоладне, стрімголов кинувся до страхітливого звіра.
    Волохата потвора й дівчина повернулися до нього. Відтак чудисько чи то перелякано, чи здивовано ухнуло, опустилося на передні лапи й ламаючи чагарник, кинулося навтіки.
    Хлопець загальмував біля Каті й міцно пригорнув її до волохатих грудей, наче боявся, що вона зараз зникне. Тут тільки помітив – дівчина ніби й не злякана. Це в нього серце ось-ось вистрибне з грудей та легені луснуть він напруги.
    – Ну, і для чого його злякав?
    – К-ккк-кого… зззз-лякав?
    – Урсуса. Спелеуса. Зеленікуса, – в очах Каті грали бісики, але Максим помітив – щоки дівчини лише зараз трохи порожевіли.
    Ага, таки теж серце не з кременю!
    – Уяви, як воно бідоласі? – Катя вже відверто усміхалася. – Коли на тебе мчить волохате крикливе створіння, котре впень винищило твоїх родичів і тобі самому мало череп не розкроїло?
    – Що значить… волохате? Хто винищив?
    – Волохаті первісні чоловіки. Бачив би ти себе зараз збоку. Хоча…
    Катя трохи відсторонилася, з таємничим виглядом пообзирала Калиту й додала:
    – Знаєш… А мені подобається.
    Максимові аж подих перехопило, коли дівчина підвелася навшпиньки й поцілувала його просто в губи…
     
    ***
     
    Того ж вечора Катя зв’язалася з колегами-зоологами в столиці, а ті організували фахову команду звіроловів. Зеленько вже простежила основні лігвища «чернігівського жаху», тож звіра швидко знайшли і приспали.
    Він направду вражав розмірами. І не треба було спеціальних знань, щоби зрозуміти – ні, це не звичайний бурий мишко, котрий випадково забрів із білоруської сторони.
    – Гм… А мені таки не здалося – тоді, як уперше побачила.
    Катя схилилася над сплячим велетнем і провела долонею по довгому шраму на лобастій голові.
    – Це таки він. Мій Урсус. Але як?! Максиме? Як це може бути?
    Калита усміхнувся в куцу борідку. Ось вона – мить тріумфу. З ним консультується майбутній палеонтолог!
    Ні, хоч що кажи, а день удався. Сюрприз за сюрпризом. Звісно, сюрпризи почалися ще зі знахідки ведмежого кістяка. А потім було його зникнення. Й ті пропажі в музеях. І сьогоднішні пригоди…
    Особливо, поцілунок. Ні, таки Урсусу треба дякувати. А то хто знає, як довго ще вагався б Максим, тамуючи свої почуття. Тепер усе значно простіше. Звісно, доведеться вислуховувати нові лекції про ведмедя, якого вже вантажать у бус зі столичними номерами. Про те, як бідоласі приписали вовчий розбій. Сердешний мишко лише потоптався по рештках чужої трапези. Про геніальні здогадки майбутнього світила зоології. Але…
    Слухати свою дівчину – що може бути кращого? З цим не зрівняється навіть лабораторія, віварій, фістули…
    Максим знову усміхнувся й міцніше стиснув у кишені щойно потайки зняту з ведмедя штуковину. Ні, не таку, як у його лабораторії. Це щось дивовижне й новітнє, справді не з цього світу, але що чудернацька штука – саме фістула – професійний фізіолог не сумнівався. Добре, що інші її не помітили.
    Над ведмедем проводили експерименти. Хто? А хто може мандрувати в часі, збираючи зразки фауни й вивчаючи їх? Та так недоладно вибирати саме ті екземпляри, які в майбутньому стали окрасами музеїв? І потім поспіхом повертати тварин не у свій час, не прибравши навіть злощасної фістули. Чого доброго, скоро й про ті-рекса почуємо…
    – Як може бути? Це все двієчники, Катю. Студенти-боржники. Тільки не наші, хоч і такі ж безтолкові.
    Максим підморгнув здивованій дівчині, глянув на призахідне сонце й додав:
    – Знаєш, вечоріє, треба їхати. Давай, я тобі вдома розповім, що гадаю. За склянкою запашного чаю.
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    

  Время приёма: 15:28 22.01.2016