22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
   
Регистрация Конкурс № 48 (осень 18)

Автор: Сильно_Грамотный Количество символов: 40000
Конкурс №38 (зима) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

aa002 Манівці космічної дипломатії


    

    Славетний розвідувальний зореліт Земної Федерації «Невгамовний» відважно долав неозору космічну просторінь. Холодом і жахом віяло від безмежної пустки, що зяяла навкруги. Промені далеких зірок ковзали по сяючій криці елегантного корпусу. Світлові роки один за одним залишалися за кормою, але ще більше чекало їх попереду.
    Всередині панувала темрява. Доки екіпаж спочивав у анабіозних камерах, набираючись сили перед тяжкою працею, кораблем керували мовчазні машини. Ніщо не порушувало спокій довгих порожніх коридорів, на стінах яких ледь жевріли сигнальні індикатори. У кутках завмерли непроникні чорні тіні.
    Раптом у повній тиші пролунали важкі, зловісно неквапливі кроки.
    Один за одним, лунко і виразно, вони наближалися до внутрішніх дверей шлюзового відсіку, де за тонкою перепоною відкривався беззахисний житловий простір. Ближче... ближче...
    Двері розчахнулися, і у мерехтливому світлі виникла страхітлива постать. Потворне важке тіло, пародію на людську подобу, вкривав суцільний панцир. На писок істоти падала тінь, приховуючи його огидні риси. На чорному тлі щось тьмяно полискувало – мабуть, величезні ікла у слинявій пащі. Позаду гадючився довгий лискучий хвіст.
    Потвора загрозливо звела передні кінцівки з хижо напівзігнутими пальцями. Роздута голова відкинулася назад, і коридором рознеслося моторошне виття:
    – Ну чого ти вирячився? Допоможи мені.
    – Та ось, милуюся, – посміхнувся Дмитро. – Знаєш, у цьому скафандрі ти схожий на монстра з давнього фільму жахів. Ну, такого, де на кораблі раптом з’являється така тварюка...
    – А ти схожий на йолопа, що в скафандрі, що без нього, – Вільям зняв шолом і незграбно повернувся боком. – Та відчепи, нарешті, цей клятий шланг.
    Дмитро заходився йому допомагати.
    – Мало того, що байдикуєш, – Вільям нетерпляче звільнявся від набридлого обладунку, – то ще й знущаєшся. Наступного разу підеш ти, а я дивитимусь.
    – Та куди ж мені до тебе? Ти і старший, і розумніший. Хто ж тебе замінить?
    – Базікай, базікай. Як змушу тебе робити все за правилами, то буде не до сміху.
    – Я ж кажу – монстр...
    Покінчивши з перевдяганням, обоє взялися за аналіз та систематизацію зібраних даних. Жарти жартами, а робота роботою. Плановий техогляд двигуна та реактора – річ необхідна, хоч і марудна. Без цього небезпечно мандрувати навіть Сонячною системою – а вони-бо націлилися значно далі.
    – Ненавиджу подібні завдання, – позіхаючи, Вільям з хрускотом потягнувся. – Тільки й чуємо: «Ви – висококласні спеціалісти широкого профілю! Ви мусите знати і вміти якомога більше, щоб у випадку нагальної потреби замінити будь-кого з екіпажу!». От тільки замінити капітана чомусь ніхто не пропонує. Я б залюбки сидів у м’якому кріслі та віддавав накази, а не вовтузився у машинному відділенні.
    – Та який з тебе капітан? – зі скептичним виразом на обличчі Дмитро окинув приятеля поглядом. – Інша справа – я, молодий та гарний.
    – Хвалькуватий і нахабний...
    Жодних несправностей не знайшлося. Корабель мчав уперед.
     
    Простір навколо «Невгамовного» милував око як впізнаваністю, схожістю з тим, що можна побачити на навколоземній орбіті, так і відчутною оригінальністю. З одного боку сяяло незвично велике, наче набрякле, червонясте сонце. З іншого – ледь помітно оберталася землеподібна планета. Поверхня мінилася різноманітними барвами: крізь біло-блакитні та світло-сірі розводи проглядала насичена синь океану, а на заході, в районі екватору, усе помітнішим ставав брунатно-коричневий суходіл – єдиний на планеті материк. Бездоганно білі крижані шапки красувалися на обох полюсах. Два далекі місяці, що видавались маленькими яскравими цятками, довершували картину.
    Великий екран на стіні кают-компанії створював настільки чітке та рельєфне зображення, що його так і кортіло помацати. Звісно, численні прилади могли надати значно докладнішу інформацію. Але косморозвідникам, які займали свої місця перед нарадою, поки вистачало і цього.
    – Отже, шановні колеги, – сидячи на чільному місці, капітан обвів залу уважним поглядом, – перед нами постає надзвичайно серйозна, складна проблема, з якою ми раніше не стикалися. Досі, маючи справу з цивілізаціями, що не досягли рівня контакту, ми спокійно трималися осторонь, ведучи дослідження дистанційними методами. Так вимагає закон – і його доцільність очевидна. Але зараз нам треба відкрито вступити у відносини зі слабкорозвиненою расою, що відстає від нас щонайменше на тисячу років. Так вирішив уряд.
    – Політика... – кинув хтось із задніх рядів.
    – Давайте не применшувати вагомість справи. Існує цілий ряд причин – військових, політичних, економічних, – з яких нам потрібно створити потужну базу, форпост Земної Федерації, саме у цьому секторі. І саме ця зоряна система підходить якнайкраще. Зробити будівництво таких масштабів непомітним, звісно, неможливо. Отож, враховуючи складність ситуації, уряд дав згоду на деякий відступ від правил. Але це не звільняє нас від необхідності отримати хоча б формальну згоду мешканців планети.
    – Тобто ми виконуємо один закон, порушуючи інший? – ущипливо зауважив головний лікар Йєнсен.
    – Не треба згущувати фарби. Зрештою, ця раса отримає від контакту набагато більшу вигоду, аніж ми. Так що давайте уникати догматизму і фанатизму. Наш обов’язок – встановити з аборигенами дипломатичні відносини, ретельно дбаючи про їх інтереси...
    – Та й своїх не забуваючи, – докинув навігатор Торнстон.
    – ...в ім’я миру і взаєморозуміння, неухильно дотримуючись принципів демократії, свободи, толерантності та захисту прав розумних і нерозумних істот. Виходячи з цього, ми маємо діяти гранично обережно, я б навіть сказав – делікатно...
    – А якщо вони почнуть у нас стріляти, хоча б із якихось там мушкетів, – поцікавився Дмитро, – нам можна буде відстрілюватись у відповідь? Чи це не надто делікатно?
    – Це вкрай нетактовно, – пояснив керівник групи науковців Завадський.
    – І недипломатично, – додав хтось з-за його спини.
    – Колеги! – капітан підвищив голос. – Наша задача – зробити усе так, щоб ніякої стрілянини не виникло. Треба докласти всіх зусиль, щоб контакт із самого початку проходив у атмосфері взаємоповаги та щирості.
    – А якщо не вдасться?
    – Треба, щоб вдалося, – погляд капітана спинився на загоні дослідників-першопрохідців, чомусь особливо виділивши Дмитра. – Як надбавки до зарплатні отримувати – то ви найкращі. І в кожного перелік заслуг довший, ніж хвіст у меранійського хвостоголова. Як потім у портових забігайлівках бійки влаштовувати – то вам рівних немає. Ви ж – десант! Ви ж – еліта! Ось ви й отримали гідну вас задачу.
    – І не посперечаєшся, – впівголоса вимовив Жермен, що сидів поруч із Дмитром.
    – А що взагалі про них відомо? – ксенопсихолог Чадлер тицьнув пальцем у бік екрану. – Хтось там уже побував?
    – Ні, планету відшукав автоматичний зонд. Спочатку інформація потрапила до архіву, а потім одразу послали нас. Так що доведеться попрацювати як слід. На даний час маємо ось що...
    Пальці капітана торкнулись бильця крісла, і зображення на екрані змінилося.
    Поверхня швидко наближалася – ось сяючий диск заповнив увесь екран, ось вийшов за його межі... Крізь щілину між скупченнями білосніжних хмар проглядала земля. Робот-розвідник стрімко знижувався: на тому, що здавалося суцільною рівниною, поміж різнокольорових плям і розводів виразно проступили опуклі деталі рельєфу. Оця довга зморшкувата смуга – певно, величний гірський хребет, а ця синя краплинка – велике озеро.
    Над горами робот звернув уліво. Темну зелень лісів змінила жовтизна степу. Все далі і далі...
    Раптова поява об’єкту, що порушував одноманітність пейзажу, стала для робота несподіванкою. Він пролетів повз нього, потім різко розвернувся і помчав назад. Зробивши навколо кілька кіл, він почав неквапно знижуватись по спіралі.
    Посеред просторої долини височіла споруда, яка спершу здалася схожою на мурашник. Але з часом око все частіше вихоплювало деталі, нетипові для подібних утворів. Мурашник виглядає хоч і впорядкованою, однак все ж таки – купою; так же, як термітник – грудою землі. У них немає завершеності, геометричної стрункості, що вказує на присутність справжнього розуму, вищого за складний інстинкт. А тут проглядає і рівна кам’яна кладка у основі, і однотипні риштування з довгих жердин, і симетричне розташування отворів. Звісно, бджолині стільники також вражають симетрією і чітким плануванням, але це – гола функціональність, комахи не прикрашають свої житла. А тут – і колоди наче укладені так, щоб утворювати якийсь візерунок, і ось цей «ганок» із світлого дерева радше декоративний...
    Навколо споруди кипіла робота – аборигени переносили вантажі, щось із ними робили, швидко збиралися у гурти і так же швидко розходилися, забігали досередини, визирали з отворів... коротше кажучи, усі були при справі. Дехто, втім, стояв на місці, наче спостерігаючи за іншими. Були й такі, хто жваво сперечався, розмахуючи руками... а може, це й не суперечки зовсім, хто ж те зараз розбере.
    Загалом мешканці планети нагадували людей – чи, скажімо, худорлявих ведмедів, що стали на задні лапи. Відстань не дозволяла розгледіти дрібні деталі – хтозна, що там у них: брунатна шерсть чи одяг, який вкриває все тіло. Одне видавалося безсумнівним: відсутність складних машин, та й взагалі будь-якої техніки.
    – Що ж, принаймні, вони не виглядають небезпечними, – задумливо проказав Георг, командир загону першопрохідців.
    – Це поки що, – зауважив хтось справа. – От не сподобається їм наш вигляд чи запах, і вони як кинуться...
    Капітан скривився так, наче з’їв щось кисле.
    – Колеги! Я вас прошу: не треба вигадувати проблеми там, де їх немає. Розумні істоти не «кидаються» без поважної причини.
    – Так, вони спочатку проголошують своїх ворогів єретиками чи злими духами, – погодився Дмитро. – А вже потім...
    – Саме для того, щоб уникнути подібних прикрих непорозумінь, ми й узяли з собою посилену команду ксенопсихологів, – широким жестом капітан вказав на Чадлера з помічниками. – Не маю сумнівів, що ви, з вашим досвідом та знаннями, впораєтесь як слід.
    Чадлер прокашлявся.
    – Безперечно, ми зробимо все можливе. Все від нас залежне. Однак для роботи нам необхідна максимально детальна інформація, – в його тоні виразно чулося: «Дідька тобі лисого, а не звалити усю провину на нас, якщо контакт зірветься». – Поки що ми побачили вкрай небагато. До речі, а де вони живуть? Прямо у тій споруді?
    – Так, наскільки відомо, – капітан вивів на екран мапу єдиного континенту. Вісім позначок у вигляді зелених трикутників більш-менш рівномірно розташувались на його поверхні. – Ось поселення аборигенів, що виявив зонд – усі схожі на це. Крім них він не помітив жодних ознак розумної діяльності.
    – Ну що ж, доведеться попрацювати, – розминаючи пальці, заявив Васильченко, старший оператор посту зовнішнього спостереження. – Поки що можу сказати одне: чогось схожого на осмислені радіосигнали не зафіксовано.
    – Не дивно, – докинула Ліна, пілот катеру. – Ці дикуни, здається, навіть штанів не носять.
    – Колеги! Давайте без цього, – насупився капітан. – Звикайте думати про них із повагою, як про наших нових друзів і союзників.
    – Ми ще надто мало знаємо. І взагалі, далеко не завжди інопланетний спосіб мислення можна зрозуміти і адекватно витлумачити, – активно підстраховувався хтось з команди Чадлера.
    – Отож треба дізнатись більше, – капітан рішуче подався вперед. – Ми і не в таких бувальцях бували. Завдання – просте і зрозуміле, часу – достатньо. Так що – до роботи!
     
    Екран затягнула молочно-біла імла – катер увійшов у хмари. Дмитро розумів, що різноманітні прилади дозволяють пілоту вести машину буквально із заплющеними очима, але все ж таки йому стало не по собі. Втім, катер знижувався швидко, і однотонну мряку скоро витіснили насичені кольори. Неподалік, де густий ліс хвилею накочувався на порослі високою травою пагорби, знаходилось одне з найбільших поселень.
    – Нервуєшся? – поцікавився Алан, що сидів поруч.
    – Від такого чую.
    І справді, чого б це йому хвилюватись? Навряд чи їм загрожує якась небезпека. Дослідження нового світу перед висадкою проводили швидко, але грунтовно. Результати повністю збігалися з попередніми даними. Жодних ознак високорозвиненої техніки, космічних польотів, ядерної зброї; нічого схожого на армії, військові дії, публічні страти, масові убивства... взагалі, ніяких виявів агресивності, якщо не рахувати кількох дрібних сутичок. Уся цілеспрямована діяльність аборигенів зводилася до будівництва та обслуговування здоровезних споруд.
    – Я оце недочув – що там теревенили ксенопсихи перед відльотом? – поцікавився Вільям. – Щось путнє?
    – Все як завжди – поводитись чемно, говорити ввічливо, зброєю не розмахувати, у бік «мурашника» пальцем не тицяти. Можливо, ця конструкція має релігійно-обрядове призначення. Вияв неповаги до святого місця може сильно образити місцевих.
    – А звідки нам знати, що у них вважається образою? Може, упадання навколішки.
    – Ну, ти загнув. Є певна логіка, що визначає елементи поведінки.
    – А ще є вчені, які не ризикують головою, перевіряючи свої гіпотези...
    Катер заклав крутий віраж, і люди хитнулись у кріслах. Балачки вщухли. За планом висадки апарат мав зробити три повільні кола навкруг споруди на низькій висоті, аби привернути до себе увагу. Скоро розпочнеться контакт. І невблаганна практика почне ретельно перевіряти розроблені людьми теорії.
    Дмитро набрав повні груди повітря – такого звичного, простого, що його зовсім не помічаєш. Ще трохи – і він спробує на смак повітря планети. Дослідивши атмосферу за допомогою роботів-зондів, вчені встановили, що дихати нею можна, а тутешні мікроорганізми видоспецифічні і небезпеки для людей не становлять.
    Катер завис у повітрі і м’яко опустився на землю.
    – Усе, хлопці, я свою справу зробила, – пролунав у салоні голос Ліни. – Далі своїм ходом.
    – Ну що, пішли, – Георг закрив забрало шолому і першим попрямував назовні. Першопрохідці вервечкою потягнулись за ним.
    Аби нікому не зашкодити, місцем висадки обрали порожне поле за межами поселення. П’ятеро дослідників спустилися вниз, ще двоє залишились на борту про всяк випадок. Люди неквапливо походжали біля катеру, неголосно перемовляючись. Зараз головне – не злякати урядову делегацію, яка неодмінно має з’явитися; навряд чи аборигени повністю позбавлені цікавості, та й простої логіки, яка підкаже їх правителям, що із могутніми чужинцями слід затоваришувати.
    Звірившись із приладами, Георг відкрив шолом; те саме зробили й інші. Знімати їх зовсім не стали – мало що може трапитись. Але бажання таке виникло.
    – Майже як на Землі, – роззираючись, мовив Алан. – На Африку схоже.
    – На Єгипет, – докинув Дмитро, вказуючи на споруду, яка з цього ракурсу дійсно виглядала наче низька й широка піраміда.
    Збоку щось зашурхотіло. Він квапливо обернувся, хапаючись за кобуру... і згадав, що зброї вони не брали. Дипломатія, атож. У разі чого їх має прикрити катер. Якщо встигне.
    Як з’ясувалося, звуки видавало засохле листя. Нічого серйозного.
    – А мені більше нагадує Марс після терраформування, – заявив Колін. – Пригадую, мандрував я якось поблизу Каньйону...
    – Увага! – пролунало у шоломах. – Місцевий мчить від лісу на великій швидкості!
    Усі обернулися у бік корми.
    Темна постать рухалась неподалік – не стільки бігом, скільки якимись недоладними стрибками. Вона низько нахилялася вперед, відштовхуючись від землі передніми кінцівками. Може, то взагалі не абориген, а якась зовнішньо схожа тварина? Але ж траєкторія вказує на поселення...
    Істота стрибала далі, не звертаючи на людей жодної уваги. Раптом, на відстані п’ятдесяти метрів від катеру, вона різко обернулася, спинилася і з усього маху всілася на землю. Посидівши трохи, вона підвелася, не відриваючи очей від прибульців, неквапно обтрусилася і почвалала у тому ж напрямі, час від часу озираючись.
    – От і добре, – зауважив Георг. – Зараз він – чи вона, чи воно, – розповість про нас іншим. Скоро вони прибудуть.
    Час ішов, але ніхто не з’являвся.
    – Якісь вони мляві, – зауважив Алан і широко позіхнув.
    – Можливо, у них вкрай централізоване суспільство, – припустив Дмитро. – Доки звістка дійде до тих, що нагорі, пройде багато часу, а без наказів зверху ніхто й не почухається.
    – Давайте-но глянемо... – Юйлінь ввімкнув голографічний проектор. Над його зап’ястком виросла осяйна куля, всередині якої сформувалось тривимірне зображення споруди і місцини навколо. Зображення йшло в режимі реального часу від робота-спостерігача, що ширяв у височині.
    – Начебто їм байдуже, – розчаровано мовив Колін.
    – Е, ні. Дивіться, – Георг тицьнув пальцем. – Ось ця компактна група...
    Тепер усі помітили «загін» з десятка аборигенів, що цілеспрямовано рухався через будмайданчик у напрямі катеру. Навряд чи це простий збіг.
    – Що ж, приготувалися, – обличчя Георга набуло офіційного виразу, він розправив плечі і мовби став вищий на зріст.
    – Може, вийдемо їм назустріч? – запропонував Колін, але командир похитав головою:
    – Не варто квапитись. Ми ще не знаємо, хто вони та чого хочуть. У будь-якому випадку, катер має додавати нам солідності.
    «І захисту», – подумав Дмитро, але вголос не сказав. Що йому зроблять ті кумедні істоти? Та він їх десятьох однією лівою...
    – Ось вони, – помітив посланців Юйлінь.
    Відстань повільно – надто повільно – скорочувалась. Дмитро міг задіяти потужну оптику шолома, але не хотів цього робити. Він чекав на момент, коли зможе добре розгледіти місцевих мешканців власними очима.
    Делегація наблизилась упритул. Люди і аборигени почали роздивлятись одне одного.
    Мешканців планети важко було сплутати із землянами навіть здалеку. Водночас вони скидалися на людей набагато більше, ніж амебоїди з Карсусу чи шестиногі «кентаври» з Сіоми. Дві руки, дві ноги, одна голова, вертикальна постава – все цілком звичне. От тільки шиї майже немає – голова плавно переходить у покаті плечі, замість носа – рухливий хобот, очі маленькі і круглі. Тіло справді вкрите коротким темним волоссям, але присутній і одяг: у одних – накидки, плащі, у інших – якісь сорочки... усе сіре, незугарне, але хтозна, як вони бачать кольори. Головне, що у них наявні рот і вуха, хоч і те, і інше маленьке і майже непомітне – це дає змогу спілкуватися за допомогою звуків.
    Георг ступив уперед.
    – Ми прийшли з миром, – він, звісно, не сподівався, що його зрозуміють, але важливо одразу показати, що прибульці неагресивні і прагнуть перемовин. – Ми бажаємо вам добра.
    Високий абориген, що стояв у центрі, неквапно підійшов до Георга. Довгі коричневі пальці торкнулися скафандру, маленькі кігті дряпнули гладеньку поверхню. Зацікавившись, абориген схилився, розглядаючи емблему на грудях. Хобот заворушився, з-під нього почулося якесь рохкання.
    – Ми прагнемо налагодити дипломатичні відносини, – продовжував Георг.
    – Як з біса красиво ти базікаєш, – в тон йому докинув Дмитро.
    – Негайно припини, – голос командира не підвищився, але у ньому відчутно забриніли сталеві нотки. – Зараз не час для жартів.
    – Наші шановні потенційні друзі все одно анічогісінько не розуміють.
    – По-перше, не факт. По-друге, у них може бути фотографічна пам’ять. І на звуки також.
    Абориген із легкою сивиною у волоссі – по всьому тілу – зацікавився шоломом Коліна. Обмацавши незнайому річ, він лунко постукав зігнутим пальцем по металу. Потім ще раз, і ще, наче відбиваючи ритм.
    – Ми – ваші друзі, – повідомив дослідник, хоча стиснуті кулаки мало збігалися з цією заявою.
    Високий, явно головний серед делегатів, обернувся до своїх та видав довгу серію порохкувань, цокоту і посвистів. Потім знову зайнявся Георгом. Його приятелі відреагували кожен по-своєму – одні закивали головами, інші почали стиха перемовлятися, смикати хоботами. Один взагалі всівся на землю та схрестив ноги, наче показуючи, що йому все байдуже. Не зважаючи на це, високий випростався і видав довгу тираду, дивлячись то на командира, то на решту людей. Тон промови видавався цілком офіційним.
    – Ось ми й порозумілися, – підсумував Георг.
    – Не кажи «гоп», – зауважив Дмитро, розглядаючи аборигена, що стояв просто перед ним. Той зиркав на хлопця маленькими очицями, раз у раз кліпаючи і не виявляючи особливої цікавості – дослідник аж образився. За кого цей тип себе має? Це ж не абищо, а контакт із прибульцями.
    Дмитро простягнув руку і обережно торкнувся обвислого хобота. Абориген сахнувся, щось пробурмотівши, а потім розвернувся і попрямував геть.
    – Що ти накоїв?!
    – А чого він?.. Я ж його не бив, лишень того... трішки...
    Інші місцеві поводились спокійно, наче так і треба. На ображеного ніхто не звернув уваги. Головний знову видав довгу тираду, на цей раз дивлячись кудись угору. Той, що сидів, раптом захитався вперед-назад, занурюючи то обличчя, то потилицю у високу траву. Він робив це зосереджено, заплющивши очі.
    – Можливо, він займається встановленням телепатичного контакту з вищим керівництвом, – попередив Георг. – Будьте обережні. І, про всяк випадок – пильнуйте за своїми думками. Особливо ти, Дмитро, бо я ж тебе знаю.
    Відповісти хлопець не встиг – очільник делегації поплескав Георга по плечу, відступив назад, розвернувся, перед тим якось особливо зиркнувши на людей, і почвалав туди, звідки прийшов. Майже всі аборигени рушили за ним.
    – Чудово. Нас запрошують до поселення, – командир озирнувся. – Усі за мною. Тим, хто в катері, вести постійне стеження. Якщо виникнуть ускладнення і перерветься зв’язок – діяти за обставинами, але вкрай обережно. Все зрозуміло? Вперед!
    Після сидіння у кораблі та спання в анабіозі піша прогулянка виглядала приємною розвагою – якщо не зважати на незручний скафандр та близьку присутність істот, від яких не знаєш чого чекати. Земля була досить рівною і твердою, а трава легко стелилась під ноги. Аборигени тримались щільною купкою, не виявляючи жодних почуттів. Їх явно не дивувало і не бентежило, що люди йдуть позаду.
    – Вони нам довіряють, – задоволено мовив Георг.
    – Скоріше ігнорують, – відізвався Алан, розглядаючи істот з тилу. Дмитро і сам деякий час спостерігав, як короткі хвости кумедно похитуються з боку в бік у такт крокам м’язистих ніг, але скоро це набридло, і він почав вдивлятись у метушню на будмайданчику.
    Усе як завжди – хтось щось тягне, хтось щось в’яже, двоє про щось сперечаються, один щось креслить на землі... Якщо поява катера й привернула їхню увагу, зовні цього не видно.
    Крок за кроком – і ось люди у поселенні, серед заклопотаних працівників. Жодних виявів агресивності. Дехто зацікавився – часом аж надмірно: он той аж колоду з рук випустив. А його товаришеві, вочевидь, до всього байдуже. Ось ті, зліва, припинили вимахувати руками. А в того поруч що там у правиці? Зброя? Ні, якийсь інструмент. А он там... Ні, все спокійно. Поки що...
    Напереріз делегації рухалась чималенька юрма аборигенів, більшість з яких несли наповнені чимось плетені кошики. «Делегати» не збавляли ходи. Вайлуваті тіла, ледь прикриті такою-сякою одежиною, раптом змішалися, перетворилися на суцільну масу. Дослідники зупинилися, очікуючи. Не звертаючи на них уваги, юрма попростувала далі.
    А делегація зникла.
    Люди розгублено озиралися навсібіч. Наче он там... ні, онде... ні, тут поруч... Марно. Усі «офіційні особи», що зустрічали їх, щезли безслідно.
    Час спливав. Нічого не відбувалося.
    – Може, це якесь особливе місце? – припустив Алан. – Щось на зразок головної площі.
    – Не схоже, – Георг продовжував пильно розглядати аборигенів, але без жодного результату. – Нічого особливого тут не видно.
    – А може, вони дійсно телепати? – Дмитро пригадав, як злагоджено і водночас мовчазно рухались істоти. – Але прочитати наші думки не змогли через відмінність в образі мислення. І тому... прийняли нас за тварин. І втратили до нас цікавість.
    – І дозволили великим незнайомим тваринам просто так зайти до селища? А потім покинули напризволяще? Навряд.
    – Ні-ні, у цьому щось є, – замислився Алан. – А що як наші думки та зовнішній вигляд роблять нас схожими на тутешніх корів, чи там овець?
    – Говори тільки за себе...
    – Може, дарма ми не взяли з собою ксенопсихологів? – зауважив Юйлінь.
    – Самі впораємось, – рішуче заявив Георг. – Пригадуєте: ми – еліта. Ми – найкращі.
    – І все ж таки, начебто час попрацювати професіоналам. Зв’яжемось із ними?
    За правилами, решта екіпажу не мала турбувати першопрохідців і виходити на зв’язок без особливих причин. Як виникне необхідність, дослідники самі викличуть тих, хто їм потрібен. Однак вчені, звісно, бачили і чули все, що тут відбувається. При бажанні вони могли легко уявити, що самі стоять на поверхні планети серед аборигенів. Залишаючись при цьому у повній безпеці.
    – Навряд чи вони скажуть щось розумне, – Георг хитнув головою. – Суцільні теревені: в одного – одна теорія, в другого – друга. А потім як завжди: якщо все вийшло – це їх заслуга, ми ж-бо тільки виконували їх мудрі вказівки; якщо все зірвалося – це ми напартачили, а вони тут взагалі ні до чого.
    – Але...
    Розмова миттєво увірвалася – невисокий абориген підбіг до людей і щось жваво заторохтів, вказуючи рукою у бік споруди. Дослідники перезирнулись.
    – Начебто нас кудись запрошують?
    – Мабуть, досередини.
    – Ну що ж, пішли.
    Втім, далеко йти не довелося – новий поводир привів їх до гурту, що скупчився навколо візка, завантаженого камінням. Здається, у незграбної конструкції зламалася вісь.
    Огрядний абориген, що походжав навколо, виглядав місцевим начальством. Він був голий: все ж таки шерсть – це не одяг, але тримався солідно. Побачивши людей, він наблизився перевальцем і уважно роздивився їх всіх по черзі.
    – Не інакше як прораб, а то й головний архітектор, – припустив Колін.
    Абориген похитав головою, посмикав хоботом. Потім розвернувся до них спиною і щось рохнув. Раптом він нахилився уперед, мало не тицьнувшись обличчям у землю, після чого застиг непорушно.
    – Навіщо він показує мені голу дупу? – обурився Дмитро.
    – Тихше. І взагалі, роби вигляд, наче так і треба. Раптом у них це вияв пошани.
    – Я б сказав, на вияв чого це схоже...
    Кремезний абориген, який увесь цей час порпався біля задніх коліс, підвів голову, запитально глянувши на людей.
    – Може, допомогти їм? – запропонував Колін.
    – Так-так, у цьому щось є, – підхопив Алан. – Можливо, це така собі перевірка. Вони хочуть випробувати нас – наскільки ми доброзичливі, щирі, товариські, чи дійсно прагнемо співпраці...
    – То я піду?
    – Ну, спробуй, – дозволив Георг, – але обережно.
    Дмитро хотів було підсобити приятелю, але раптом хтось смикнув його за рукав. Озирнувшись, хлопець побачив миршавого аборигена у подертій накидці. Той м’яв у пальцях цупку тканину скафандра з таким виглядом, наче твердо вирішив забрати одежину собі.
    – Сам відчепишся, чи тебе відчепити? – ввічливо поцікавився Дмитро.
    Миршавець щось рохнув, намагаючись відірвати наплічну нашивку. Ще один голодранець, схожий на нього, потягнувся до шолому Георга, але кремезний гримнув на них, і обидва слухняно позадкували, раптом втративши цікавість до чужинців. Кремезний щось буркнув, а тоді несподівано схопив дрючок, який лежав у візку, та погрозливо заніс над головою.
    Дослідники мовчки спостерігали, добре пам’ятаючи загальне правило: не вплутуватись у місцеві конфлікти. Втім, конфлікту й не вийшло. Голодранці втекли; кілька аборигенів, навпаки, наблизились до візка.
    – Може, візьмемось разом? – запропонував Дмитро.
    Спільними зусиллями візок підняли і сяк-так потарабанили уперед. Що ж, непоганий привід проникнути всередину споруди. Не стелять килимову доріжку до парадного входу – зайдемо з чорного, ми не горді...
    За вказівками кремезного візок зупинили біля недобудованої стіни. Приблизно на висоту людського зросту вона складалася з каменю, далі йшли великі колоди. Вже цілком освоївшись, Колін почав закладати основи спілкування з аборигенами за допомогою енергійних жестів. Ті жваво відповідали. Георг споглядав цю картину з виразом замилування на обличчі – наче матір, дитина якої робить перші кроки.
    Дмитро відійшов убік і почав розглядати стіну. Він неквапливо крокував усе далі і далі, аж доки не опинився біля входу у темний тунель, який вів кудись углиб. Прохід виглядав необлаштованим, суто «технічним». Дмитро зазирнув туди, але нічого особливого не помітив. Охорони немає, пасток наче не видно... Може, перевірити, що там і як? Але задля пристойності треба спитати дозволу.
    Дослідник відійшов назад, вишукуючи поглядом командира. Раптом з тунелю донеслось виразне шурхотіння. Дмитро різко обернувся – і зіткнувся ніс до носу, тобто хоботу, з аборигеном, який вигулькнув із отвору. Той завмер на секунду, щось рохнув і кинувся навтьоки.
    – Не треба мене лякатися! – гукнув Дмитро йому навздогін. – Ми ваші друзі!
    Абориген мчав щодуху.
    Дмитро озирнувся навколо і помітив дивну річ. Усі місцеві, хто знаходився поруч, також тікали – і, схоже, від нього.
    – Гей, ви чого?
    Звідкілясь зверху долинув гучний тріск. Дмитро глянув туди – якраз вчасно, щоб побачити, як здоровезний шмат споруди валиться просто йому на голову.
    Перший порух – бігти за усіма іншими – Дмитро придушив одразу: часу не вистачало. Він зробив навпаки – метнувся у тунель. Чим ближче до місця, з якого почалось руйнування, тим повільніше рухатимуться уламки. Коли стеля почала просідати, він кинувся на підлогу і ввімкнув протиударний захист скафандру. Тонкий поверхневий шар програмованого пластику стрімко роздувся, всмоктуючи повітря.
    Навколо тріщало й гуркотіло. Світло, і так тьмяне, зникло зовсім. Опуклі «подушки», що вкрили усе тіло, спрацювали як слід, але притисло Дмитра добряче – здавалося, що на спину сів навантажений катер. Щось вдарило по шолому, пробивши захист і мало не розколовши його разом з головою. Дмитро спробував закритися руками, але не зміг – непідйомний тягар сковував рухи, наче сила тяжіння раптом виросла уп’ятеро.
    Здавалося, пройшли роки, перш ніж гуркіт ущух. У шоломі пролунало:
    – Ну, як ти там? Живий?
    – Та наче...
    – Тримайся, ми скоро. Вже починаємо розгрібати.
    Вочевидь, на швидке визволення очікувати не слід. Аби не нудьгувати, Дмитро зайнявся внутрішньою діагностикою. Прилади повідомили, що переламів і травм немає. Надзвичайно цьому зрадівши, він взявся до зовнішніх досліджень, але нічого особливого не виявив – його оточували шматки каменю та дерева, як і передбачалося. Нарешті Дмитро почав теревенити з рештою дослідників, розраховуючи, що йому, як постраждалому, не стануть затикати рота. Так і сталося.
    Зверху щось гупнуло, заскреготіло, і тиск на спину послабився.
    – Давай вилазь, – почувся голос Георга. – Хвала всім богам, нарешті це базікання припиниться.
    – Нездатність оцінити належним чином моє красномовство свідчить лише про обмеженість вашого інтелекту, – вагомо заявив Дмитро, обережно розпрямляючись і приймаючи вертикальне положення. – До речі, а як там місцеві?
    – Уявляєш – ніхто не загинув. Мабуть, вони вже звикли. Тут усе тримається на чесному слові.
    Дмитро не сумнівався, що слово – могутня річ, але все ж таки поквапився вибратись назовні.
     
    Сонце неспішно піднялося над зубчатою стіною лісу, щедро заливаючи яскравим сяйвом рівнину. Починався новий день.
    Однак приказка «Ранок вечора мудріший» уперто не спрацьовувала.
    Дмитро задумливо зміряв поглядом споруду, яку невтомно вибудовували мешканці безіменної планети. Екіпаж «Невгамовного» мав повне право дати їй назву, оскільки вони – перші люди, що тут опинилися, однак капітан заборонив говорити про це навіть жартома. Спочатку, мовляв, слід з’ясувати, як її називають аборигени. Дипломатичність, еге ж.
    А як тут з’ясуєш, коли їхній спосіб спілкування досі не розшифровано?!
    Приймач був налаштований на загальний канал, і саме зараз хтось із ксенопсихологів багатослівно жалівся, що вивчення місцевої говірки «зіштовхнулося з суттєвими та неочікуваними труднощами».
    – ...однак проблема лежить значно глибше. З технічної точки зору все йде добре – ми чітко розрізняємо окремі слова, словосполучення та фрази. І бачимо системні принципи їх базової побудови, тобто основи граматики. Але при всьому цьому нам не вдається збагнути найголовніше: сенс певних висловлювань. Реакція місцевих вкрай диверсифікована...
    – В якому розумінні?
    – Якщо ви казатимете різним людям «Добрий день», то у більшості випадків отримаєте схожу, стереотипну відповідь. А тут – почувши одну і ту саму фразу, один абориген щось скаже, другий промовчить, третій спробує вас ударити, а четвертий – розвернеться і втече. Ми систематизували ці випадки та визначили певні шаблони поведінки, але ніяк не можемо «прив’язати» їх до конкретної ситуації чи особи.
    – А якщо провести полісемантичний аналіз дивергенції за статусом, одночасно трансформуючи результат за формулою Мандельштама-Нельсона...
    Розмова почала заглиблюватись у нетрі професійних термінів, і Дмитро її вимкнув. Не його розуму це справа. Злітавши на корабель, катер повернувся напхом напханий вченими – от нехай вони і працюють.
    Негучно теленькнув сигнал виклику.
    – Де ти є? – навіщось зажадав знати Вільям.
    – Стою перед їхньою «пірамідою». Міркую.
    – А ти сміливий. Я думав, після того, як тебе торохнуло по довбешці, ти до неї й близько не підійдеш.
    – Не всі ж такі боягузи, як дехто. Чого тобі?
    – Як помітиш самотніх хлопців, що наче тупцюють на місці – одразу повідом начальству, але близько не підходь. У ксенопсихів якась нова теорія і вони хочуть її перевірити.
    – Зрозуміло.
    – Ну, бувай.
    Дмитро роззирнувся, але нічого схожого не помітив. Він неквапно пройшовся будмайданчиком – даремно. І що ж йому тепер робити?
    Може, зазирнути до споруди? Її ретельно дослідили за допомогою роботів, та винесли вердикт: через неефективну конструкцію існує постійний та повсюдний ризик обвалення, тому краще туди не потикатись... але ж нецікаво робити тільки те, що дозволено. І хоча всередині не знайшлося нічого, що пояснило б її призначення – жодних слідів місцевого уряду, релігійних святинь, бібліотек, складної техніки – раптом саме йому пощастить розкрити цю таємницю?
    Натхненний цією думкою, Дмитро попрямував до найближчого тунелю, аж раптом його увагу привернули троє аборигенів, які швидко крокували у протилежний бік. Він рушив слідом, розмірковуючи над особливостями своєї психіки, чи то пак – ментальності: йому наказали вистежувати самотніх одинаків, що стоять на місці, а він зацікавився компанією, яка швидко рухається. І чого він такий?
    Однак усі думки разом вилетіли з голови, коли аборигени... несподівано зникли. Тільки що були – а тепер немає. Наче під землю провалилися.
    А може, без «наче»? Дмитро пригадав, що спостереження з орбіти виявило під спорудою і навколо неї підземні порожнини. Однак аборигени туди не потикалися, і дослідники аж ніяк не палали бажанням вивчати те, що скидалося на примітивну каналізацію.
    Уважно оглянувши місце зникнення, Дмитро швидко знайшов вхід – між іншим, непогано замаскований. Невеличкий горбок сухої землі виявився лядою, замкненою на механічний замок. Відкрити його Дмитро не зміг, але швидко допетрав, як зняти її з завіс. І ось, будь ласка: перед ним прямовисний прохід, до стіни якого кріпиться металева – металева! – драбина. Досі тут бачили лише дерев’яні, поганенької якості.
    Може, гукнути когось? Але всі хлопці, хто не відпочиває, прочісують ліс, перевіряючи чергову теорію ксенопсихологів. І самих вчених поблизу немає. І чекати не хочеться. Ех, була не була...
    Дмитро залишив у інформаційній системі коротке повідомлення і почав спускатись. Вертикальний тунель швидко закінчився, змінившись похилим, який йшов під кутом кудись углиб. Скоро дослідника оточила темрява, однак апаратура скафандра дозволяла сяк-так орієнтуватись. Підлога виявилась рівною і твердою, так що йти було легко.
    Зненацька попереду зажевріло світло. Здається, тунель виводить у якесь приміщення... Дмитро прискорив кроки. Наблизившись до великого отвору, він перечепився об щось і гепнувся долілиць, вивалившись назовні. Звівшись на ноги, Дмитро помітив неподалік трьох аборигенів – певно, тих, кого він бачив нагорі. Вони зупинились, дивлячись просто на нього.
    Що ж, вкотре спробуємо побалакати.
    – Ми – ваші друзі! – виразно промовив Дмитро. Аборигени захитали головами, не сходячи з місця. Коли він обережно наблизився, показуючи відкриті долоні, всі троє деякий час стояли нерухомо. Нарешті один наважився простягнути руку і торкнутися скафандра. Усі заворушили хоботами, відстовбурчили вуха. Цікаво: здається, вони значно більше покладаються на слух, нюх та дотик, аніж на зір. А це може означати...
    Абориген зазирнув Дмитрові в обличчя і видав серію порохкувань. Автоматичний перекладач витлумачив це як пропозицію помандрувати далі разом, однак попередив, що не може гарантувати високу точність. Утім, новий знайомий виразно пояснив свої бажання, відступивши назад і вказавши рукою на темний прохід у стіні.
    – Ну що ж, дякую за запрошення. Але дивіться мені, щоб без усякого такого...
    Дмитро повагався якусь мить, а тоді рішуче попрямував уперед.
     
    Вибравшись на поверхню, Дмитро зняв шолом, підставивши обличчя променям яскравого сонця, і з насолодою вдихнув повітря на повні груди.
    Навколо вже зібрався натовп. Поруч стояв катер.
    – Де ти був? Що сталося? – до нього підбігли Георг із Чадлером. – Тебе так довго не було – ми вже хотіли починати розкопки. Що з тобою вічно за халепа? Де ти швендяв?
    – Мабуть, провалився в каналізацію та плив за течією, – пирхнув Вільям.
    – Хто б казав, – Дмитро гордовито виструнчився. – Доки ви били байдики та займалися казна-чим, я встановлював контакт із місцевою цивілізацією. І, між іншим, успішно встановив. До речі: я людина негорда, але віднині до мене слід звертатися «шановний пане посол», або «ваша ясновельможна...»
    – Ти можеш говорити серйозно?! Контакт? Із ким? Як?
    Дмитро розвів руками:
    – Якщо серйозно – весь цей час ми займались дурнею. В прямому розумінні цього слова. Ось це все – одна велика божевільня. Лікарня для розумово неповноцінних. Психушка, простіше кажучи.
    – Ти маєш на увазі, що місцеві будують лікарню?
    – Та ні. Уся ця місцина – притулок для психів. А те, що вони роблять – дурість повнісінька.
    Георг закліпав.
    – Щось я не второпаю...
    Дмитро красивим жестом вказав на темний отвір.
    – Насправді місцеві живуть там. Під землею. Вони походять від когось, схожого на земних кротів... власне, нам слід було подумати про це раніше – їх тіла явно пристосовані до риття нір, а не до бігу. Та й зір поганенький. Там, унизу, у них ціла цивілізація – міста, дороги... Я, звісно, встиг побачити дуже мало.
    – А що ж діється тут, на поверхні?
    – Інколи вони – як, втім, і ми, – з’їжджають з глузду. І найбільш поширена форма божевілля полягає у тому, що хворий починає робити все навпаки. Замість спокійно сидіти під землею, він відчуває клаустрофобію і непереборне прагнення видертись на поверхню. Замість рити тунелі, заглиблюючись усе більше і більше, з’являється бажання спинатися вгору, вибудовуючи для цього подібну конструкцію – байдуже яку, аби була висока. Сенсу у цій роботі рівно стільки ж, скільки у балаканині шизофреника. Чи у намаганні параноїка позбутися уявного стеження. Додайте до цього сильне зниження інтелектуального рівня та широкий спектр різноманітних відхилень – і ви зрозумієте, чому ми не могли знайти з місцевими спільну мову.
    – Однак чому ми не бачили жодного з нормальних? – запитав Чадлер.
    – Бо їх тут нема. Ви самі, особисто, часто відвідуєте психлікарні? Вас дуже цікавить, чим там займаються їх мешканці?
    – Але ж у лікарнях мають бути медики, санітари... обслуговуючий персонал...
    – Як я розумію, спочатку божевільних просто убивали, або дозволяли їм вибратись на поверхню та кидали напризволяще. Потім – нещодавно – закони стали гуманнішими, хворих почали досліджувати та доглядати. Але професія ця непопулярна, лікарів мало, і постійного нагляду немає. Втім, я тут зустрів місцевих психіатрів – саме вони і вказали мені шлях. Моя спостережливість, помножена на гострий розум...
    – Ну а загалом які вони?
    – Гостинні та товариські. Вони достатньо розуміються на астрономії, аби збагнути, хто ми і звідки. До речі, у них там досить високий рівень розвитку – є навіть телефонний зв’язок. А от радіо немає – під землею з нього небагато користі. Програми автоматичного перекладу загалом працюють непогано, так що я пояснив їм суть справи. Все інше – вже ваша робота.
    У Чадлера заблищали очі. Його колеги виглядали так, наче були готові пострибати у тунель просто зараз.
    – Це ж відкриття століття! – вигукнув хтось. – Настільки оригінальний, несподіваний образ життя...
    – От тільки нам з цієї оригінальності один клопіт, – похмуро докинув Колін. – Знаєте що? Треба поменше базікати про цю пригоду.
    Вільям сердито сплюнув у бік споруди.
    – Оце вже точно. З нас вся Галактика реготатиме, якщо дізнається, як ми довго і наполегливо намагалися встановити контакт із купкою придурків.
    – Ну, щодо декого з присутніх – тут спрацьовує приказка «Яке їхало, таке й здибало», – сповістив Дмитро, про всяк випадок ховаючись за широку спину командира. – Між іншим, хто в курсі – чи можна звертатись до послів «Ваша світлість»?

  Время приёма: 21:36 16.01.2016