 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Коли Ленесме, ховаючись від нав’язливої уваги людей, сидів на вершині крутого пагорба – весь світ уявлявся йому гігантським тронним залом, а сам пагорб, з кружком прим’ятої трави і тоненьким чахлим деревцем – троном. Сидячи там, під ласкою теплого вітерцю, з травинками, що врізались в шкіру долонь, він уявляв, як село, що розкинулось перед ним, повільно пожирає вогонь.
Спочатку будинок Вела-Зануди. Курносого, довготелесого Вела, який щоразу, як бачив Ленесме, запитував:«Коли вже твій батько зробить парфуми, які допоможуть перебити твій сморід?» Потім вогонь, насуваючись, наче хвиля, спалить Тура і всю його божевільну сімейку. Тура, який підносив тліючу скіпку до обличчя Ленесме, погрожуючи випалити очі, поки Вел тримав його за руки позаду. І нарешті будинок Красунчика, який завжди користався шансом принизити хлопця. А вже тоді помре решта людей, чиї погляди, коли вони зустрічали Ленесме з батьком, говорили:«Вам тут не місце. Ми краще посадимо за наш стіл свиней, вбраних в панталони і шовкові сорочки, ніж вас»
Оманливе відчуття влади, що на мить огорнуло хлопця розсіялось і він здригнувся від своїх думок. Вельми недостойних думок. Він легко міг виманити батька з села на цілий день, а оскільки дахи будинків крилися соломою – влаштувати пожежу було неважко. Та всерйоз він про таке навіть і не задумувався. Переконати себе, що всіх ненавидиш і по-справжньому зненавидіти – різні речі.
Хлопець підвівся, обтрусив поодинокі травинки і перевірив скляні баночки, розміром з великий палець, що розмістилися в численних кишеньках на внутрішній підкладці плаща. Ленесме ходив за ними в сусіднє місто, за тридцять кілометрів від “драконячої могили”, як інколи називали село, і коли двері батькової майстерні виявились зачиненими – хлопець вирішив посидіти на “троні”. З баночками все було в порядку. Пройшло не менше двох годин, як він сюди прийшов і батько, скоріш за все, повернувся.
Ленесме став спускатися, однією рукою хапаючись за довгу траву – скляне “добро” падіння не переживе, а батько і так ледь зводив кінці з кінцями. Та й перетворитися в їжака йому не хотілося.
Ноги несли його запорошеною дорогою, поки він, заплющивши очі, уявляв форму пилових хмаринок, що виривалися з-під його чобіт. Цим шляхом рідко ходили люди, тому хлопець не боявся на когось наштовхнутися. Він зумисне щосили вдаряв по землі – віра в те, що коли хмаринка в його уяві співпаде з реальною – теперішнє життя виявиться сном і вони з батьком, як і раніше, житимуть у себе на батьківщині – допомагала прожити черговий день.
– Гей ти! – окрик перервав його “молитву”. Ленесме зупинився і розплющив очі. – А ну допоможи.
На перехресті, поряд із возом, сидів Парак – Турів батько. В руках він тримав дерев’яне колесо, яке, вочевидь, злетіло після зустрічі з каменем чи особливо підступною ямою. Віз був порожнім. Гніда кобила, або, скоріш, шкапина, ліниво відганяла мух, її хвіст повільно коливався, час від часу щулились вуха.
– Чого вилупився, недоноску? Батько, окрім парфумів, нічого жерти не дає? Мозок випалило? Чеши сюди.
“От …” Мало того, що він поносив Ленесме з батьком по всьому селі, обзиваючи “біженцями з вигрібної ями”, так ще й мав наглість помикати ним, ніби рабом. Та Ленесме ніколи б не показав, що дошкульні слова його зачепили, тому підійшов до воза, підняв так, що Парак зміг вставити колесо на місце і, коли все було зроблено, сказав:
– Радий був допомогти.
Він розвернувся і, не оглядаючись, пішов далі, хоча й слова, які пролунали йому вслід, ледь не змусили відповісти чимось уїдливим. Метрів через п’ятдесят від перехрестя дорога йшла вниз, декілька разів вигиналася і, минаючи давно покинутий будинок з дірявим дахом, прорізала село навпіл. Забудовувалося воно хаотично. Поряд із кожним будинком ріс сад, на західній окраїні, опоясуючи поля, текла неглибока річка. Широкими вуличками трахкотіли вози, люди поспішали по своїх справах, несучи найрізноманітніші знаряддя, заливалися гавкотом собаки, бігали діти – село, яких тисячі. І хлопцю дуже хотілося думати, що лише тут люди настільки погані. Але...
Він минув покинутий дім. Тепер починалося найважче – не попастися на очі Туру, Велу і Красунчику, будинки яких притулилися одразу ж на початку села, неначе випробовуючи його рішучість. Та відмовитися від походів на пагорб, єдине місце, де життя не здавалося таким сірим, хлопець не міг, і ховатися, шукаючи інші шляхи він вважав ознакою слабості.
– Хапайте Смердюка, – пролунав, наче вирок, голос позаду. Ленесме, з холодком в душі, повернувся.
Тур, Вел-Зануда і Красунчик спішно наближалися. Єхидні посмішки, наглядне відображення вмісту їх душ, обіцяли нову порцію знущань.
– Ти що сказав моєму батькові? – з ходу почав Тур і щосили вдарив хлопця в плече.
– Що віз зламався під важкістю його тупості, – вирвались слова, про які він тут же пожалів.
Удар, Ленесме похитнувся, відступив на кілька кроків, радіючи, що удар не прийшовся по баночках.
Всі троє вишкірились і стали повільно насуватися.
– Нікчема, як ти, не годиться навіть у слуги для нас, – прошипів Тур. – Ти…
– Що тут відбувається?
«Врятований», – подумав Ленесме і, побачивши того, хто говорив – змінив думку. Коренастий чолов’яга, який жив по сусідству з майстернею Ленесме, стояв неподалік і з неприкритою неприязню розглядав хлопця.
– Ми… – почав Красунчик, та чолов’яга наказав замовкнути і, вказавши на Ленесме, продовжив: – Принаймні подбайте, аби ніхто не бачив.
Хлопці переглянулися і заусміхалися. «Значить це, що я вільний?» Ленесме повернувся і продовжив шлях. «Наступного разу мені так просто не відбутися» – думав він. За спиною зливалися до купи бридкі смішки, звучали обіцянки поквитатися. Що хлопець міг з цим вдіяти?
Майстерня була відкрита, однак батько кудись подівався. На полицях, калейдоскопом фарб і відтінків, виблискували парфуми у різної форми прозорих баночках. Вони займали три стіни. Ленесме пропонував їх викинути або роздати – батько визнав їх “невдалими”, та позбутися не поспішав. Йому мріялось створення ідеальних парфумів. «Ми задля цього приїхали в Мератон. Тут я зможу здійснити задумане і все у нас буде добре» – неодноразово повторював він. Та в іншу країну вони потрапили не задля здійснення мрій, а через переслідування з боку нової влади. Яка першочергово оголосила Мератону війну і всіх “незгодних” змушувала замовкнути. Самообман батька злив хлопця і він вирішив, що колись все-таки відкриє тому очі. Та все ж прагнення батька він поважав і робив усе, аби йому допомогти. Адже якщо батьки не в змозі подбати про дітей – діти мусять допомагати їм.
Ленесме пройшов до іншої кімнати, яка частково слугувала спальнею, а частково – батьковим робочим місцем. Зліва розташувалися два ліжка, між ними – широкий стіл, завалений різним приладдям і кипами паперу. На протилежному боці до стіни притулився батьків робочий стіл, з м’яким зручним кріслом і велика шафа, завалена різноманітними інгредієнтами. Хлопець обережно, не скидаючи плаща, приліг на ліжко і зімкнув віки. Спати він не збирався.
Розбудив його глухий удар. «Це ж треба. Знову заснув» – подумав він, зриваючись з ліжка. Та тут же застиг – як для однієї людини, кроків було забагато. «Це не батько»
– Ту тут, Смердюку? – Почувся звук розбитого скла. Потім ще раз. І ще раз. – Ми не закінчили.
«Ну то пора закінчити»
– Тут, – відказав він. – Жаль ви не взяли із собою хоча б крихти розуму. Боюсь, розмови не вийде.
Якщо вже хлопець дозволяв собі образи у відповідь, то йшов до кінця. Яким би той кінець не був.
Ленесме став у дверях і зустрівся поглядом із Красунчиком. Вел і Тур банка за банкою, скидали парфуми з полиць.
– Це вже точно переб’є твій сморід, – вони заржали. Кожен тримав у руці товсту дерев’яну палицю. – Цікаво, після якого удару твоя голова трісне, прямо як ось ця банка?
На стіні поряд із ним розцвів град битого скла. Пахнуло фіалкою, приємний аромат бергамоту відродив у пам’яті день створення парфумів.
– Ви або припините і заберетеся або поб’єте мене і заберетеся. Ваш спектакль мене не цікавить.
Всі троє перестали посміхатися.
– Ну, якщо ти так хочеш…
– Синку, ти тут? – до майстерні увірвався батько. Скуйовджена шевелюра, заляпаний одяг, двотижнева щетина – все, як завжди. Окрім нетипового збудження і незвичної для нього широкої посмішки. – Я нарешті знайшов… Дуже рідкісний інгредієнт.. Мої парфуми готові!
Побачивши гостей, батько замовк, а помітивши палиці – нахмурився. Худорлявий – він ніяк не впорався б з молодими, дужими хлопцями.
– Попрошу вас …
Красунчик замахнувся і через мить батько скрикнув від болю. Баночка з бурштиновою рідиною на дні впала на землю, проте не розбилася. Батькова рука, скоріш за все була зламана, та він, здається, цього навіть не помітив, прикувавши погляд до парфумів, в пошуку і створенні яких він знайшов рятунок від безнадії, яка з часом поглинула б його душу.
– Не чіпайте…
– Ах не чіпати, Смердюку? І що ти зробиш?
Палиця розбила баночку, перш ніж батько встиг її схопити. Пролунав відчайдушний крик, батько впав на коліна, закривши голову руками.
Ленесме відчув, як в душі закипає гнів. Спочатку повільно, низкою пекучих уколів, перетворившись згодом в шторм із уламків скла. А потім наступила темрява.
***
Ленесме повільно розплющив очі. Він лежав на холодній землі із затиснутими між колінами руками. Мокра від роси трава прилипла до щоки, холодний вітер поколював шкіру. Поряд, акуратно складений, лежав плащ.
Він підвівся – місце виглядало незнайомим. Навкруги – нічого, окрім пологих пагорбів, за горизонтом – багрянець світанку.
– Прокинувся, нарешті.
Хлопець повернувся і від побачено різко зірвався на ноги. «Втікай, втікай, втікай» – заголосив здоровий глузд. Та ноги до нього не прислухалися.
– І це так бажають доброго ранку найкращому другу?
Ленесме оторопіло дивився на… дракона. Справжнього дракона. Маленького, вугільно-чорного. Округла голова, всіяна гострими наростами, бурштинові очі без зіниць, складені крила, неначе зіткані із цівок диму – дракон заворожував уяву. І начхати, що всі вони давно вимерли. Доказ лежав, поклавши голову на лапи і пильно вивчав хлопця. «Стоп. Чому він назвав мене найкращим другом?»
– Тінь все ще вказує на захід. Нас, як і раніше, переслідують. Треба рушати далі.
Звук долітав до вух хлопця, та дракончик пащі не відкривав. «Сон? Може це бути простим сном?»
– Яка тінь? І де ми? – хлопець підвівся, схопив плащ і, накинувши, став озиратися.
– Під ногами, – сказав дракон, його крила затремтіли, наче клапоть диму під сильним поривом вітру. Проте вітру не було.
Ленесме глянув вниз.
– Звичайна тінь...
– Не ця.
– Що ти... – почав хлопець і замовк, коли його погляд впав на місце, де він спав.
На траві, ніби повторюючи його позу під час сну, утворилась чорна пляма. Та дещо все ж було не так – одна з рук, відкинута за голову, була випрямлена, немов якийсь вказівник. Так спати він попросту не міг.
– Рука вказує на захід і судячи з того, наскільки тінь потемнішала з вчорашнього дня – вони близько. – Дракончик встав, змахнув димними крильми і повільно рушив вперед.
– Стій. Я не пам’ятаю ніякого вчора! І тебе не пам’ятаю! Що взагалі відбувається?
– З часом пам’ять повернеться. Мене звати Верітеас, ми давні друзі і нас переслідують з наміром вбити. З тобою дещо сталося і ми мусимо втікати.
– Що сталося? Від чого втікати? Що нам загрожує? – Ленесме перейшов на крик. Вірити чи ні – він не знав, але пам’ять справді щезла. Момент пробудження, а до нього – жахаюча порожнеча.
– На даний момент це неважливо. Ти повинен мені вірити.
Ленесме поплівся за драконом. «Що відбувається? Пам’ять я втратив, але точно знаю, що драконів не бачили вже сотні років і не доведено, що вони взагалі існували. І що то за баночки в плащі? Для чого вони?»
Сонце добряче просунулось безхмарним небом і за весь час, поки вони йшли полями і лощинами, яким, здавалося, не буде кінця, не прозвучало жодного слова. Ленесме відчайдушно намагався відкопати хоча б один, незначний спогад, та пам’ять не хотіла ділитися. Він подумував відмовитись від компанії Верітеаса і відшукати якесь село чи місто, та все ж невідома небезпека, яка, із слів дракона, могла в будь-яким момент їх наздогнати, по-справжньому лякала хлопця. Тому він вирішив слідувати за своїм “кращим другом”, як божевільно це б не звучало, допоки не повернуться спогади.
Згодом вони зупинилися відпочити. Ленесме крадькома розглядав дракона. «Мені здається, чи його крила потемнішали? І взагалі, з якої радості я з ним іду? Де гарантія, що він каже правду? Чому я маю сліпо йому вірити? Хоча б пояснив, що зі мною. А раптом він і є та небезпека?»
– Дивись на мене, – сказав дракон. – Не відводь погляд і скоріш діставай баночку.
– В чому справа? – Ленесме обернувся.
– Дивись на мене!
Хлопець послухався. Він заглянув Верітеасу в очі, дістав баночку і вийняв корок. «Невже нас наздогнали?»
Нічого не відбувалося. Ленесме застиг, дивлячись перед собою, напруження наростало, на спині відчувався чийсь погляд. Йому так і кортіло обернутися. І тут його очі пронизав гострий біль – лиш на мить, та з горла вирвався крик.
– Збережи їх, – наказав дракон. – Збережи сльози.
Хлопець оторопіло, рукою, що тряслася, немов при лихорадці, підніс баночку до обличчя, і по черзі зняв дві краплі, що лишали по собі на диво холодні доріжки. Сльози виявились сірими. Вони вляглися на дні, ніби клапоть свинцево-сірої хмари.
– Що це? Що зі мною?
– Спокійно. Твої очі змішали до купи кольори із всього побаченого в одну конкретну мить. Благо, ти дивився на мене. Таким чином сльози нам допоможуть. Вважай, що я нас врятував.
– Як? – хлопець вже нічого не розумів.
– Коли тінь з’явиться наступного разу – виляєш на неї вміст банки. Це заплутає переслідувачів і, можливо, вони втратять наш слід.
Ленесме кивнув. В цьому не було жодного сенсу і версія про сон знову нагадала про себе. «Якщо я все-таки сплю – як прокинутися? І чи можливо втратити пам’ять уві сні?»
Вони подолали шість кілометрів, перш ніж з’явилася нова тінь. Прямо під час ходьби, коли вони перетинали широку дорогу, піднімаючи клуби пилу. Ленесме помітив її краєм ока – пляма просто спалахнула, ніби полита маслом суха трава, і залишилась позаду малюнком на землі. Рука знову ж таки кудись вказувала. Цього разу, як здалося хлопцеві, тінь була трішки темніша.
– Поспіши, друже. Може, це виграє нам час.
Ленесме дістав баночку, нервово покрутив в пальцях, після чого вилив сльози на пляму. Та в мить посвітлішала. «Чи не мало бути навпаки? Сльози ж чорні. І Верітеас… Він що, став трохи більшим?»
«Щось тут не так» – думав Ленесме, долаючи чергову балку, якими була вкрита долина. Дракон, звичайно ж, через них перелітав. І лиш тепер до нього дійшло – вони йшли цілий день, майже безперервно, а ні їсти, ні пити йому не хотілося. І втома майже не відчувалася.
– Стій! – крикнув Ленесме. – Я не відчуваю голоду, не хочу пити. Що зі мною? Я… мертвий?
Дракон повернувся і хлопцеві здалося, що в його очах спалахнув гнів.
– Ти не мертвий.
– Тоді що зі мною? – запитав Ленесме. – Від чого ми втікаємо?
– Поки-що тобі знати не треба.
– Що значить не треба? Я маю право знати. Ти кажеш, що мій кращий друг, та хіба так вони себе поводять? Ти….
– Дивись на мене, – перебив Верітеас і, змахнувши крильми, підлетів до хлопця.
Очі прохромив біль. Ленесме скривився, однією рукою поліз за баночкою, іншою відштовхнув голову дракона, який підійшов надто близько. «Що за…» Ленесме зиркнув на нього, але він вже відступив. «Можу заприсягтися, що рука пройшла через щось м’яке. Ніби крізь воду» В думках знову зароїлися сумніви. І хоча слова дракона, за браком чогось ліпшого, мали сенс, та хлопець сумнівався, що вони були правдиві. А навіть якщо там містилася крапелька правди, море недомовок або відвертої брехні її переважувало.
Наступна тінь з’явилася на заході сонця, коли вони минули перехрестя доріг. Та дракон не пішов жодною із них. Ленесме вилив на пляму сльози і вони знову рушили полем, ніби уникаючи уваги людей. Тінь в мить посвітлішала, натомість крила дракона, за якими хлопець пильно стежив, набули більш темного відтінку, а його тіло значно побільшало. «Тут явно є зв’язок. Всі сумніви розвіялися. Та що робити? Озвучу підозри – і що тоді? Де гарантія, що дракон мене не вб’є? Або знову не забере пам’ять? Хтозна чому я взагалі її втратив. Та рано чи пізно я б все одно зв’язав все до купи, і дракон не міг про це не знати. Отож, я знаю про його обман, а він знає, що я знаю. Та вдіяти нічого не можна. Хіба що…»
Ленесме потупився, сподіваючись, що, коли Верітеас раптом повернеться, то не помітить легкої усмішки і блиску в очах. Раніше хлопець думав, що дракон якимось чином знає, коли його очі збираються перетворити побачене в сльози. Та що, коли він всього-на-всього знав, за яких обставин таке може статися? Хлопець згадав всі три рази, коли це траплялося. Що могло слугувати причиною для них? Правильно. Щоразу Ленесме гнівався. Гнівався на дракона. Невже у всьому винен гнів?
Треба було перевірити здогади, але так, щоб дракон про це не дізнався. «Та ось що цікаво: лиш сльози, “отримані” з Верітеаса діяли так, чи всі загалом?»
Ленесме сповільнив крок, обережно дістав баночку, стараючись не шуміти, і спробував викликати гнів. Спочатку нічого не виходило. Та згодом думки допомогли. «Він, скоріш за все, позбавив мене пам’яті. Назвався кращим другом, сказав, що допомагає, та справжні мотиви невідомі. Куди ми йдемо? В кінці шляху мене чекає смерть? Ким я був до цього?»
Очі кольнуло болем. Хлопець поспішив відвести погляд, аби в сльози не “потрапив” дракон, поспіхом зняв дві сльозинки і заховав баночку. Він помітив темно-червоний відблиск – очі вхопили захід сонця. Верітеас нічого не помітив. Отже, здогад підтвердився і ключ до всього – гнів. «Та що робити тепер? Сльози без втручання дракона допоможуть? Але хіба він не помітить, коли я виллю їх на тінь?» Треба було терміново щось придумати.
Попереду замаячив ліс. Сонце залишило по собі трішки багрянцю, та все навколо вже заволокла темрява. Вони ступили під захист дерев і, пройшовши сто метрів, зупинилися.
– Переночуємо тут, – сказав Верітеас. – Влаштовуйся, а я скоро повернуся.
З цими словами він розчинився у темряві. «Влаштовуватися? З одягу в мене лиш повний скляних баночок плащ. Ні їжі, ні води. Вогонь розвести нема чим. Дивно, що мені взагалі потрібен сон. Невже я таки мертвий? Хоча краще б це було сном»
Ленесме назгрібав купу листя, розложив під деревом і влігся, обіпершись на нього, наче на подушку. Відсутністю дракона можна було скористатися.
Розпалити гнів було не важко. Соломою стали думки, самотність і страх послугували вітром. Спалахнуло все в одну мить. Ленесме раз за разом викликав сльози, ретельно збираючи в баночку, поки та не заповнилася вкрай. «Вистачить? Повинно, бо гнів себе вже вичерпав»
Ленесме не знав, чи був у тому якийсь зиск, та нічого не робите теж не вихід. Якщо з’явиться тінь, а Верітеаса в той момент поряд не буде, він виллє всі сльози на неї. Це здавалося йому логічним, якщо дракон і справді обманює. «А що як ні? Що як небезпека справжня і мій вчинок пришвидшить кінець?»
«Зате знатиму правду» – вирішив він і, зручно примостившись, задрімав. Дракон повернувся на світанку. Ленесме прокинувся від його звучного голосу.
– Вставай. Пора рушати.
Хлопець підвівся. Чорна пляма не з’явилася. Він перевірив, чи всі баночки цілі, особливо заповнена його сльозами, і понуро закрокував слідом. І саме це дозволило йому помітити незвичний слід на лісовій підстилці – слід крові. Дракон поранився, чи...? Хлопець рвонув уперед і ніби ненароком зачепив його голову, яка виявилася твердою, наче камінь.
«Спочатку мені здалося, що він зітканий з диму, потім, торкнувшись, я виявив, що його тіло “водянисте”, а тепер – твердіше за скелю. І ця кров... Він явно не поранився. Він полював! Причиною того, що він стає все більш матеріальним є мої сльози? А якщо так, як скоро я перестану бути потрібним?»
Тепер Ленесме впевнився, що дракон його обманює і чекати далі не можна. Ленесме зупинився, зачекав, поки дракон його мине, і повільно рушив за ним. Той ніяк не відреагував на витівку хлопця. «Може він вже добився свого і те, знаю я чи ні, не важливо?» Тим більше треба було поспішати.
Чим далі вони заглиблювалися в ліс, тим густіше росли дерева. Під ногами шаруділо листя, вітер грався кронами, завиваючи так, ніби ті були його інструментами. Вони з Верітеасом то знаходили протоптану стежину, то пробивалися через густі порослі.
Наступив вечір, але тінь так і не з’явилася. Ленесме допетрав, чому з’являються сльози, але чому з’являється тінь? На думку нічого не спадало. «Найперше вона з’явилася після мого пробудження, отже осмислено зробити я нічого не міг. Хіба до втрати пам’яті. Але що? Відповідь отримати неможливо. Наступні рази... А що наступні рази? В ті моменти нічого особливого я не робив. Невже вона з’являється випадково? Тоді весь мій план не вартий і ламаного гроша»
Ленесме гарячково думав. Якщо він не зробить цього вже сьогодні, іншого шансу може і не трапитись. За роздумами час промайнув ледь не миттєво, і ось дракон знову кудись подався, залишивши хлопця. «Невже він навіть не думає, що я можу втекти? Хіба що відшукати мене для нього зовсім не важко»
Хлопець, у блідому місячному сяйві, що ледь-ледь пробивалося крізь стелю крон, рушив вперед. Дракон повернув направо, тому Ленесме завернув уліво. Хлопець думав лиш про те, аби якнайскоріше з’явилася тінь. Він благав, наказував – безрезультатно.
І ось ліс закінчився. Перед ним постав схил крутого пагорба, наче гора, що закривала половину зоряного неба. Що за ним? Ленесме, чіпляючись за низенькі кущики і зарослі трави, все ж зумів на нього видертися. Місяць закрила хмара, а коли його сяйво знову освітило верхівку, під ногами хлопця спалахнула пляма. Гаятись він не став: дістав банку, поспіхом відкоркував і вилив все до останньої краплі на тінь. Тепер вона не посвітлішала. Навпаки, такого чорного, чорнішого за ніч кольору, він не міг собі і уявити. А потім в голові вибухнули спогади. Хвиля страху, відчаю і безнадії змішалися воєдино, руки затряслися, з очей полилися сльози. Тепер справжні. Солоні і гарячі. Ленесме глянув на тінь, на протягнуту руку, що вказувала туди, де знаходилося те єдине, що він любив. І яке все ще не пізно було повернути.
***
Два дні безперервної ходьби – і ось перед Ленесме розкинувся Мератон. Хлопець стояв на своєму пагорбі – на перший погляд – все як завжди. Та це було не так.
Коли Красунчик розбив батькові парфуми – душу затопив гнів, такий пекучий і сильний, що ледь не погасла свідомість. І тут, крізь його пелену, до нього долинув голос.
«Допоможи мені. Вони вбили мене, тепер вб’ють твого батька, а потім тебе. Вони заслуговують покарання. Ми мусимо їх покарати»
І Ленесме в пориві погодився. З його тіла, годуючись гнівом, вирвалась димна фігура і, опустившись на підлогу, набула форми дракона. А разом з гнівом щезла і його пам’ять. Лиш тепер він згадав, що там відбулося.
Дракон, пронизливо закричавши, замолотив крильми. Всі, хто знаходився в кімнаті, окрім Ленесме, перетворилися в чорні плями. Ніби їх спалив вогонь і залишив після себе лиш попіл. Та то було щось інше. Ленесме, ніби послушна маріонетка, ходив за Верітеасом слідом, поки всі жителі села не перетворилися в плями. Лиш на мить хлопець отямився і спробував позбавити дракона сили. Він відчув між ними якийсь зв’язок – у них було багато спільного: гнів на людей, на несправедливість, самотність. Сил йому не вистачило, та він зрозумів, що може все виправити. Проте відчуття зникло, як тільки дракон став віддалятися від села. Тепер Ленесме знав чому – таким чином його власна сила збільшувалася, а сила Ленесме – навпаки. Що було б, якби вони встигли зайти значно далі?
Хлопець зліз з пагорба. Перша тінь з’явилася під час сну, бо він частенька спав у полі, прямо посеред трави. Друга – коли він перетинав дорогу, піднявши клуб пилу. Третя – на перехресті. Четверта – коли від видерся на той пагорб, відчувши те, що відчував завжди, сидячи на своєму “троні”. Його свідомість таким чином, впізнавши знайомі речі, намагалася його зупинити. Та врешті він впорався і без її допомоги.
Перші плями зустрілися йому посеред вулиці. Світлі – вони ледь вирізнялися на сухому полотні дороги. Та при його наближенні кожна з тіней темнішала і ніби піднімалася з землі. Ленесме зрозумів, що може все повернути. Повернути їм життя. Та чи заслуговували вони цього? Чи хотів цього він?
Хлопець скоротив дорогу яблуневим садом, переліз через паркан і рішуче увійшов до майстерні. На підлозі простяглися чотири темні плями. Стояла оглушлива тиша, сонячне проміння розбивалося об друзки скла. Він схилився і торкнувся найближчої до дверей тіні – тіні його батька. На очі навернулися сльози. «Вони темнішають, та що мені робити далі? Як мені його врятувати?»
Раптом в кімнаті війнув вітерець, Ленесме обернувся і побачив, як прямо через стіну із полицями в середину увірвався згусток диму. Він зупинився посередині, розстелившись по підлозі, наче туман.
– Не роби цього, – заблагав голос. – Вони мене вбили. Дай мені помститися. Прошу!
«Так ось чому він мене так і не наздогнав. Йому на вистачило сил»
– Не вони тебе вбили, – відказав хлопець. – Дракони зникли сотні років тому. Ті, хто це зробив – мертві.
– Хай так. Але чим ці люди кращі за тих? Вони б також це зробили. І тебе вони вбили б. Чи ти забув? Залишмо їх. Хай вони зникнуть. Йдемо! Ще не пізно, – від його голосу защемило на серці.
«Мені його справді жаль» – здивувався хлопець.
– Врятуй лиш свого батька. Він нещасний, та не опускає рук. Я знаю – він хороша людина. Врятуй його і дай решті загинути, – продовжував Верітеас.
Ленесме застиг в нерішучості.
– Чому тебе вбили? – запитав хлопець, відвернувшись, аби зморгнути сльози. Бурштинові очі дракона, які ще проглядалися в безформному шматку туману, впивалися прямо в душу. Ленесме не наважувався зустріти його погляд.
– В селі загорілася хата. Загинули діти. Всі вирішили, що це моїх рук справа. Моє лігво знаходилося за селом, на крутому пагорбі. Я спав, коли мої крила відрубали і притягнули в центр села на потіху усім. Після чого прив’язали до стовпа і заживо спалили. Я був ще маленький і дихати вогнем не умів. Бачиш мої очі? Вони набули кольору того, що я бачив перед смертю. Нещадних язиків полум’я.
– Мені жаль, – мовив хлопець. – Справді жаль.
– Тоді чому ти зволікаєш? Ти знаєш, що правда на моїй стороні. І ти такий же. На моєму місці ти зробив би так само.
«Зробив би? Я можу врятувати батька. Що мені ще потрібно? Чому всі ті, що так жорстоко з нас знущався, не давав нормально жити, заслуговують порятунку? Без них стане краще. Та все ж… »
– Чому ти забрав мою пам’ять? Якщо так впевнений, що ми схожі, чому не дав мені самому вирішити? Може ти в мені щось побачив? Те, чого не вистачає тобі?
Верітеас мовчав. «Я не можу, – зрозумів Ленесме, – я не можу їх вбити»
– Вибач, – сказав хлопець, знайшовши сили заглянути дракону в очі. – Вибач. Помста може й солодка і не буду приховувати, що не мріяв про їхню смерть. Та не думаю аби хтось, помстившись, з часом про це не пожалів би. Жити з тим відчуттям.... Воно того не варте. Я краще помру із добром в душі.
– А як же я? Що, як я не хотів помирати? Ні добрим, ні злим? Що порадиш мені? Забути? Змиритися?
– Не знаю, – сказав хлопець. – Та знаю одне: помста – найгірший варіант.
Запанувала тиша. Тіні чорніли, набували об’єму. Згодом проступили обриси людей. Дракон весь цей час мовчав. «Про що він думає? Чи ненавидить він мене?» Та ось згусток туману, що був драконом, розсіявся, а жодного слова так і не прозвучало. «Якою була його остання думка?»
Ленесме готовий був розридатися, та, обернувшись, побачив перед собою чотири людські постаті. Вони стояли так само, як Ленесме запам’ятав.
– Ну що, Смердюку? Готовий? – мовив Красунчик, піднімаючи з підлоги палицю. «Виходить, вони нічого не пам’ятають?»
– Готовий, – сказав він.
Права рука хруснула, плече прохромив різкий біль. Ленесме впав на підлогу, схиливши голову. Він радів. Радів, що знайшов у собі сили. Радів, що навіть в такий момент може посміхатися. |
|
|
|
Время приёма: 16:29 25.10.2015
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев