z003 Пухир

    Одного ранку до мене зайшов старий друг, побратим – Тарас Хвиля. Він прийшов провідати та попросити про послугу. Треба було супроводити його в одній справі – навідатися у якийсь цех. Я погодився і ми поїхали. Інша частина Києва, околиця та ще й промзона. Заводи, фабрики, склади, пустирі. Ніде нікого, лишень «кабиздохи» бігають. Коли навігатор показував що ціль вже за рогом Тарас зупинив авто.
     - Маю порозмовляти з господарем кооперативу, будівлю та землю якого, мій бос має наміри викупити На паперах власник дехто Стас Кічкін. Телефони вказані не дійсні. Податки сплачують, виготовляють садово-огородній інвентар. Взнавав по всякому – глухо. Вийшов на місцевого дільничного – той нічого не схотів казати. Зображував з себе в’юна та після кинув слухавку. Це я до чого?
     Він відкрив бардачок та витяг звідти два пістолета. Один простяг мені:
     -Візьми про всяк випадок.
     Про всяк випадок - так про всяк випадок. Сховали зброю та пішли.
      Будівля була стара, дореволюційна, з цегляними стінами та іржавим металевим дахом. Вікна вкриті товстим шаром пилу, де інде повибиване скло. Вигляд не жилий та не живий. В арці смердить, але у дворі зелено,повно клумб. А ще досить людно - мабуть хтось таки мешкає. Гуляє жінка з коляскою, двірник щось змітає , на лавочці на сонечку гріються кілька старих. Видивляємося пошарпану вивіску кооперативу в іншому кутку двора та прямуємо туди. Тарас с переду, я за ним.
      Як проходимо повз дідків,один підводиться і жваво шкандибає у наш бік. Тарас зманеврував, а мені старий вчепився в руку. Пусті, розфокусовані очі, кричить як різаний «І-і-і-і-і-і», з рота слина цівкою стікає, та ще й клюкою розмахує. «Діду вибачте…» І в саме цей час почув як зліва закричав Хвиля «Владе! Пастка!» Якнайшвидше розвертаюсь. Бачу як переляканий Хвиля смикає з кармана куртки пістолет який зачепився за підкладку. Погляд при цьому не відводить від чогось з права од мене. Перевожу погляд туди - по клумбах до нас біжить двірник. Тобто я спочатку побачив двірника, але як придивився – мене як струмом вдарило від переляку. Не людське блискуче обличчя без носа, з великими темними очима та широченною пащекою повною іклами. Воно бігло заплутуючись у великому не по розміру одязі який намагалося скинути.
     З ступору мене вивів один звук. Тихо підкрадався, шепотом, він з заду. Пісня заліза, яку чуєш коли гостриш лезо ножа. Я поволі, як мені здавалось, повернув голову та зазнав другого потрясіння. Бо наткнувся на твердий залізний погляд розумних та жорстоких очей. Більше не було тіпаного дідугана - жертви альцгеймера. Переді мною стояв трохи літній чоловік з прямою спиною та м’язистою статурою. На спокійному обличчі грала саркастична посмішка. Він широким жестом роз’єднував дві половинки свого ціпка. Від ручки якого виходило блискуче лезо прихованогомеча. Все ставалося надто швидко. Врятувала реакція, та не надто велика довжина меча. Я відхилився назад – металевий кінчик меча промайнув біля моїх очей та пішов лівіше закручуючи його власника. У дворі стоїть гомін. З усіх кутків до нас біжать люди та істоти. Ми розвернулись та заскочили до під’їзду. Східцями підіймаємось на другий поверх. Повернули в коридор, забігаємо в кімнату вікна якої дивляться на вулицю. Тарас з деревом видирає засув з рами. Відчиняє вікно і одразу вистрибує. Я за ним. З підвіконня бачу в кількох метрах від будівлі старий цегляний мур. Хвиля вже зіскочивши з нього стрімголов летить у бур’ян. Стрибнув. Відштовхнувшись – за щось зачепився. Затріщала куртка. Не дострибнувши до мура не злякався. Та коли не відчув удару від падіння, пролітаючи повз цеглу муру та пожухлу траву то закричав. Темрява з прискоренням ковтала мене, а жах висмоктав свідомість.
      Оклигав у напівтемряві. Пахло льохом та багаттям. Я лежав на кипці сіна. Над головою погано зроблений накат з дерев’яних колод. На них причеплені сухі жмутки трави та полоски м’яса. Блискучі кам’яні стіни. Навпроти лежбища грубо зліплене вогнище над яким виведена назовні примітивна труба димоходу. Світло проникало крізь прохід освітлюючи складені під стіною нехитрі пожитки. Банки, мотузки, кістки з черепами, дрова та жмутки листя.
      Я не пригадував як тут опинився. Все тіло боліло вкрите синцями. Важко підвівся та вийшов з печери. Опинився на кам’яній горбовині, скелі, що круто сходила у низ до води яка розлилась аж до небокраю. Де інде групками з води стирчали дерева, кущі, а поверхня була затягнута болотними рослинами. Небо сіре, важке. Здавалося ось-ось впаде на голову. Окоп виявився розколом у скелі, у якій були зроблені стеля та підлога. Я піднявся вище по схилу і зрозумів що це острівець. Інша частина була більш полога з ґрунтом та поодинокими деревцями та кущами на ньому. Біля самої води перед заростями очерету рядами складені лежали стовбури дерев, кілька діжок. Оглядаючись навкруги почув, тихий тріскіт з гори. В небі над острівком крутилася маленька дзиґа схожа на торнадо. Обдумуючи що воно могло таке бути, спустився по уступах ближче до води та закляк. У самого берега в мулі бовталися вкриті колючками черви. А трохи далі з під великих листків латаття вилазили червоні щупальця. Ряска була трикутною, а квіти мов локатор слідкували за галасливими комахами. З засохлого дерева трохи далі, з свистом злетіла темна потвора яка текстурою більше нагадувала поліетиленовий пакет. Фізика польоту цього створіння була ще більш загадково бо воно ривками крутилося в бік руху. Все нагадувало гарячковий сон. Хотів себе вщипнути та побите тіло і так все боліло. Позаду з гори хтось крикнув:
     -Агов! Вам не варто так близько підходити до води!
     Я глянув у гору. На скелі біля барлога стояв бородань у лахміттях. Він широко всміхався махаючи рукою, в інший тримав величезну щуку.
     - Ну ж бо! Будемо їсти.
     Я ще раз глянув на болото. До ноги, з води, лізла ґуґляста істота, діловито глегаючи жувальцями.
      Потроху неквапом піднявся догори. Бородань сидів навпочіпки та лагодив страву. На великій пласкій мушлі розкладав шматки щуки перекладаючи їх якимсь листям. Як почув моє наближення то приязно на мене подивився. Вік вказати було важко з за густої порослі, але не більше тридцяти.
     - Привіт! Мене звуть Герман Бийбіда. Вибач, руку не потисну.
     -Вітаю! Я Влад. Влад Десненко.
     -Дуже приємно Владе. Зараз дровенят підкину. Швиденько зготується.
     - Германе ми у Чорнобильській зоні?
     - Ми не в Чорнобилі. А в іншому вимірі. І то не мутантів ти бачив у воді. Нажаль.
     -Де? Де? Не забивайте мені…
     - А оце бачив? – і він ткнув пальцем у гору в дзиґу – Це штучна часопросторова аномалія з гравітаційним градієнтом. З неї ти вчора і випав.
     - Зависоко щоб бути правдою.
     - Я ж і кажу – з гравітаційним градієнтом. Я звісно не вчений, сам термін вигадав дивлячись як ти спочатку пушинкою. А потім важчаючи звідти падав.
     Я замовчав переварюючи почуте. Не вирішивши чи вірити, чи ні. Тим часом Герман дорізав рибу, накрив її ще одною мушлею та зник в печерці. А коли вийшов то запропонував:
     -Сідай. Розкажи як ти сюди потрапив. Згадай все. А потім я розповім.
     Я сів поряд і почав розповідатив. Починаючи з появи Хвилі та закінчуючи моїм падінням.
     - Я спочатку на Тараса подумав. Може невдало пожартував. Вивіз на болото. Але ж я його дуже добре знаю. Всю війну плече об плече пройшли. Не раз життя рятували друг другу.
     -Зупинись. Якої війни? Чечні?
     Здогадка майнула в голові.
     -Яке? Я тоді дитиною був. Германе коли ти сюди потрапив?
     -За моїми розрахунками – не більше як рік.
     -Тобто у 2017? Я сюди впав 20 квітня 2018 року.
     Герман якось аж посірів. Очі налилися смутком.
     - Коли?! Не може бути! Я у вересні 2001-го. Це ж сімнадцять років…
      - Ну чого б мені брехати?
     В розпачі він балакав до себе.
      - Але ж Орест казав що в них все навпаки з часом. Боже мій! В мене дома жінка з донькою залишились..
      Я й сам ошелешив. Посиділи мовчки. Мені було кепсько, а Германові ще гірше. Та щоб якось його відволікти, я розповів про все що сталося у країні з того сивого 2001-ого року. Про дві революції, про дві війни, про окупацію и деоккупацію, про зраду і перемогу. Про спалах свободи в серцях одного народу, та криваву темряву в мізках іншого. Розповів що все вже гаразд, хоч і багато ще роботи. Потім довго відповідав на питання Германа. Коли ж він замовк вражений та подавлений я запитав:
     - Тепер твоя черга Германе. Я все розповів.
     -А? Що? Так, авжеж! Ти питав «Де ми?» Ми з тобою у пухирі. Пухирі який вскочив на обпеченій шкірі простору та часу. Пухирі який породили божевільні вченні та безумні можновладці своїм дослідом. Тисячі життів задув мов свічки той експеримент. І я не відаю чи безпечний він для нашого світу досі.
     Він піджимав губи, занурившись у спогади, а тоді продовжив:
     - Я теж опинився тут випадково. Працюю… хоч працював конструктором та мав відрядження на завод. Їхав вперше. Не там зійшов з автобуса, не туди повернув. А то промзона - ні в кого спитати, ніяких вказівників. Проходив повз той старий будинок, коли почув як хтось волає з двору про допомогу. Я хоч і злякався – не моя це справа, а все ж таки поспішив. Ворота в арці були зачинені та була щілина куди я проліз. Заскочив – бачу як четверо бороданів скручують чоловіка. Запізно зрозумів, що не впораюсь сам - треба викликати міліцію. Ззаду кроки. З арки вийшли ще двоє брудних бороданів. Похмурі обличчя, лише блищали їх очі та леза ножів. Я хотів втекти та вони гуртом наздогнали, збили з ніг та почали гамселити. Подумав «Кінець» - та втратив свідомість. Оклигав коли закинули у темну кімнату. Відлежався приходячи до тями. Прощупав себе - синець на синці та зламаний ніс. Як очі звикли - огледівся. В кімнаті не було меблів, та вікон. Трохи світла проходило крізь щілини у дверях, з коридору. В одному кутку лежав мрець. Чоловік років тридцяти. Заклякле тіло, гримаса жаху, очі в стелю. Не одразу, але впізнав в ньому бранця з подвір’я. Стало моторошно. В іншому кутку приткнувшись до стіни сидів худорлявий лисий чоловік. Я закашлявся спльовуючи згустки крові і в цей час він підняв голову. Худе обличчя, лише нагадувало людське. Величезні темні очі, запалий ніс з подовженими ніздрями над довгим ротовим отвором без губ та з довгими частими іклами. Я з відразою відсунувся. А істота гладячи кігтями на пальцях, свою лускату шию, пошепки заговорила: «Не бійтеся добродію, я цього бідолашного не вбивав і вас не зачеплю. Як можна? Його вже принесли помирати після допиту.» В мене мороз по шкірі пройшов та я промовчав, а він вів далі: «А от тих, хто мене сюди закинув, я б пошматував.» Сказав та вдарив повітря перед собою загримівши ланцюгом - істота була прикована до труб що проходили крізь всю кімнату. Замовк, а тоді несподівано почав розповідати, тихим як шелест листя голосом: «Я бачу ви не з місцевих «сухпаїв»? Тому і здивовані моїм виглядом. Та не пірнайте в оману – я людина і звати мене Орест. Ви не повірите, але колись я працював у цьому місці. Бо навіть займав високу посаду. Але цей жарт життя почався ще раніше, коли одного разу у керманичів есесесерії в голові щось не те цвірінькнуло. Мабуть тому вони почали гатити шалені кошти на таємні дослідження пов’язані з простором та часом. Ядерна зброя була як дитяча витівка, проти маніпуляції з цими речами. Роки теоретичних досліджень у закритих секретних «шаражках», зрештою вилилися у практичні експерименти, та будівництво двох головних установок. Перша під Києвом у місті Прип’ять. Неподалік від ЧАЕС. А друга десь у Сибіру біля великої ГЕС. Виконували умови: багато енергії та найбільше віддалення. Головна мета - переміщення військової техніки та солдат чи хоча б бомб на великі відстані. А між ними, у різних кутках країни, побудували ще кілька десятків допоміжних лабораторій та виробництв.»
     Герман замовк на мить прислуховуючись до пронизливого ричання ззовні. А тоді продовжив:
     - Істота вела оповідь дуже складно і мелодійно. Використовувала технічні та наукові терміни. Мала харизму попри все. Тож він продовжував: «Я був вченим, фізиком. Молодим талановитим. Окраса та гордість партії. Кхе-кхе. Рано захистився, подавав надії то ж мене й приставили керувати підрозділом лабораторії для реєстрації гравітаційного обурення, при праці головних установок, на час експерименту. І все це було просто тут. Під нами. Кілька поверхів технічних, жилих, а під ними ще глибше залізобетонний бункер напханий обладнанням. Потужне живлення товстезними дротами текло від підстанції що живить навколишні заводи. Зверху тут був інститут тваринництва. А з низу надсекретний об’єкт. І ось 20 квітня 1986 року почалися випробування. Головні установки «продавлювали тунелі», вели нульові передачі. Ми ж собі працювали і жили тут безвиїзно реєструючи показники. Але в ніч на 26 квітня, коли головні установки проводили спробу «транслювання маси» - передачі невеликої кількість речовини, сталося щось не передбачене. У нашій лабораторії гравітаційні коливання збісилися, руйнуючи обладнання та приміщення. Деякий час штормило. А тоді все закінчилося. Кілька діб нічого не було відомо. А тоді дійшли чутки про провал експерименту. Під час транслювання з передавача полізли шестихребетні істоти, які вбили багато людей. Лише військові винищили істот. Та невдалий експеримент викликав вибух на ЧАЕС. Через це весь проект екстрено звертають, всіх причетних арештовують. Ми були шоковані. А ввечері охоронці-наглядачі відчинили ворота та у двір в’їхало кілька вантажівок озброєних людей у цивільному. Нервові та злі воїни КДБ. Їх ватажок – блідоокий покидьок, жбурнув директору інституту в лице «Спецнаказ на негайну евакуацію». Приїжджі виносили обладнання, папери та виганяли людей з приміщень. Хтось супротивився і отримав чергу в живіт. Почалася паніка, бійня та побиття. Врятувалися лише ті хто встиг спуститися в бункер. До ста людей. З нами не вели перемовин. Спочатку намагалися розпилити двері, потім підірвати вибухівкою. Та нарешті забетонували прохід. Були ще вентиляційні шахти, та вони не знайшли їх хитро замасковані в будівлі. В нас не було: води, їжі, надії на спасіння. Хтось з співробітників ввімкнув головний апарат на повну потужність, маючи надію що плазма проб’є контур і ми всі загинемо. Та сталося диво. У контурі відкрився прохід – невелике в’юнке веретено над яким левітували викрутки та гайки. В той же час, ми відчули дотик прохолодного вітерцю на обличчі. Вдихнули дивний аромат квіт та почули фантастичний спів птахів. Коли ми пройшли прохід то опинилися у Саду, місці повному води та їжі. Фантастичної краси червоні рослини з квітами, дерева з смачними плодами. Найсвіжіша вода та пухка трава. Меж тієї красоти ходили істоти – тварини та птахи, гарні та розумні. Вони прикрашали Сад та дивилися за ним, бо…
     Тут хтось позаду прохрипів:
     «Не слухайте його! Скоріш відсядьте далі.» В мене волоси стали дибки! Бо говорив мрець з іншого кутка кімнати. Його тіло не ворушилося. Лице скривлене в агонії застигло, лише губи ледь помітно ворушилися під недобрими очима. «Він навмисне пошепки вам меле, щоб ви поближче сіли». Я і справді, непомітно для себе, підсів ближче. В цей час Орест заволав: «Покидьок!» Він кинувся, та все ще був прикутий. Нерухомий продовжував «Цей демон мене вкусив. Я встиг відстрибнути, а отрута подіяла. Усе тіло паралізувало. Навіть язик. Не знаю як не задихнувся, лише зараз вщухає.» І справді він потроху ворушив пальцями. Та вів далі: «Він збрехав про Сад. Нічого вони не знайшли. Бо було там пекло – густі іншовимірні джунглі які кишіли монстрами. Групка людей, не маючи альтернативи, пройшли у те чистилище. Вони опинилися там без зброї та навиків. Їжа виявилася або отруйною, або не придатною для травлення. Багато хто загинув. Почався голод, вбивства та канібалізм. Вижили найпідступніші, найхитріші та най божевільніші. Ті що нічим не цуралися. Вони жерли все що їх не вбивало одразу і це якимсь чином спотворило їх.» В цей час Орест посміхаючись, дивлячись в нікуди своїми риб’ячими очиськами і сказав: «Дурень! То ж ходи часу! Твій батько тебе б з’їв!». Нерухомий не звернув на нього уваги: «Ну самі подумайте, якщо там Едем чого б це вони поверталися? І як? Люди вузькими штольнями не повзають.» Орест зареготав. «Ну що ти знаєш? Що ти, падла, знаєш про Аргварах?» та завив по собачому. Далі з перервами на лайку з Орестом розповідав паралізований. Звали його Дмитром. З його оповіді я взнав другу частину історії того інституту: «Мої батьки пропрацювали тут. Батько – техніком, мати – лаборантом. Коли після аварії, КДБ почало хапати людей, вони були розділені. Її схопили і відвезли у катівню, яку вона не пережила. А батько потрапив у бункер.» У цей час оповіді Орест закричав що з’їв батька Дмитра, що катував його та знущався. Тоді що це він батько Дмитра. Розреготався та замовк бо ніхто не звертав на нього уваги. Дмитро продовжував: «Того я ще тоді не знав. Осиротів. Мене ж, кинули у дитячий будинок. Знадобилося багато років перш ніж я отримав змогу хоч щось взнати. Про матір було не важко – епоха гласності як ніяк. Багато листувався з правозахисниками. Вони допомогли. Приблизно знаю де той загальний могильник. А от про батька відомостей не було ніяких. Ходили чутки що їх вивезли у Сибір у табори, що розстріляли. Я ж вирішив перевірити все сам – почав шукати це місце. Знайшов. Будівлю не знесли, але стояла вона закинута та зачинена. Та прикмітив якихось людей що тут мешкали. Мов безхатченки та жебраки, але чистіші та не п’яні. Якісь дуже дивні та… небезпечні. Тож єдиною можливістю дослідити інститут було приєднатися до них. Я вдяг старий одяг та кілька тижнів промешкав на смітниках. В такому вигляді і прийшов до них. Напився та ліг спати неподалік. Мене примітили та покликали до себе. Мешкали вони тут у підвалах. Довго розмовляли зі мною. Питали хто я і звідки. І чи є родичі, та таке інше. І чи не хотів би я змінити своє життя? Чи вірю я в бога? Як я погодився, то до мене говорив їх ватажок – Стась Пророк. На вигляд літній, сивий, але дуже прудкий,сильний. Хоч з ціпком, та не кульгає. Очі сірі, пронизливі. Розмовляв тихо, проникливо. Плів якусь ахінею про бога, про долю, про мету життя і служіння світові. Розповів що я потрапив у краще місце для заблудлих душ, які борються із злом і яке зветься «Орден ластівок». Я на все погоджувався та за все дякував. І вони мене взяли у нижчий чин – «Чорний Бомж». Мені заборонялось цупити, битися чи ще якось порушувати закон. Я збирав пляшки, шукав металолом,бігав кур’єром в цьому чині. Пройшло багато часу перш ніж я зміг просочуватися крізь решітку недовіри Стася і він зробив мене своєю правою рукою - «Правицею» та розповів свою історію. З якої я взнав що він колись працював в цьому інституті на КДБ під прикриттям двірника. Шпигував, підслуховував, клепав доноси. Бо з КДБ мав давні зв’язки ще з таборів по яким просидів пів свого життя. В той день коли установа обезлюдніла, Стась не будучи вайлом, тихенько зник, а об’явився тільки через кілька днів. З одного боку йому не було де жити, а з іншого хотів поживи хоч и був дуже старий та хворий. Інститут опустів. Повсюди валялися поодинокі аркуші паперів, в лабораторіях було все потрощено та забризкане кров’ю. У дворі лише розтоптані клумби та попелище де спалювали папери. З маленької кімнати двірника він перебрався у теплий підвал. З часом сталося дещо дивовижне. Стась вилікувався від туберкульозу, що його підчепив по тюрмах. Стан його здоров’я значно поліпшився. Він молодшав. Це було як одкровення. Звісно старий не знав що опинився у часовій петлі – побічне явище проходу від працюючого внизу апарата. То ж він з однаковим успіхом міг попасти у іншу аномалію - блукаючу воронку – нестабільний край проходу, що міг засмоктати його в інший вимір. Час йшов, Стась молодшав та радів своєму відкриттю. Та одного разу він помітив у себе в підвалі клубчасту істоту, що змащуючи слизом підлогу, котилась повз його кімнату. Він вбив потвору, та через деякий час знайшов ще кількох. Стась замислився. Не будучи дурнем, та й не будучи дуже розумним, він пов’язав своє здоров’я з монстрами але дещо по збоченому. Він вирішив що нищіти тих потвор, то є його судьба, а плата за те є безсмертя. Він знайшов ціпок-меч яке назвав «Рубіло» у кабінеті якогось вченого. Орест ляпнув « В моєму». Надибав собі кількох «лицарів» та заснував «Орден ластівок». По суті секту, яку трохи більше ніж повністю назбирано з божевільних, безхатченків, жебраків, волоцюг , бродяг та злидарів. Секта має аморфну ієрархію: «Чорні Бомжі» - роботяги , «Білі Бомжі» - прислуга, «Лицарі» - винищують потвор, «Сестри» - усі жінки, «Демони» - Дмитро кивнув на Ореста - та «Правиця» - до сьогодні був я. За весь час мого членства, у своїх пошуках, я не знайшов ніяких слідів батька. Залишався лише бункер. То ж пробував знайти шляхи у середину. Головний прохід був залитий бетоном. Тому залишались приховані вентиляційні шахти. Але всі вони були досить вузькими, щоб ними спуститися. Окрім однієї – згори була досить широкою. Забрана в грати вона починалася під дахом будівлі й пірнала у глиб. Я планував в першу ніч перерізати грати. А в другу спуститися туди. Але наступного дня після розпилу з шахти полізли демони». Він вже сидів під стінкою та розтирав руки то ж кивнув на Ореста. «Їх було лише кілька. Та вони пережерли багато люду, поки ми їх повбивали. Вилазили, ми на них полювали, вони на нас. Та одного разу знайдений демон до нас заговорив. Його схопили та допитали. Він багато чого розповів. Про тих хто опинився у бункері. Про їх блукання червоними джунглями. Як було важко та вони вижили розплачуючись своєю подобою. Розповів що дехто з них втратив глузд і почав проникати у бункер. Святе для тих потвор місце. Та контролювати самі портал-прохід вони не могли. То ж він був присланий сюди виловлювати диких демонів. Стась, на диво, повірив йому та прийняв у орден. З часом ще кілька лускатих приєдналися до нас. Так ми й співіснували, аж учора хтось з демонів праведників, доніс Стасю, що то я пропиляв отвір який їх випустив. Стась не зарубав мене одразу лише тому що хоче помучити. Кинув до цього дикого демона. Тож мені все одно кінець. Треба вибиратись.»
     Герман на мить замовк згадуючи та продовжив:
     - Поки Дмитро розказував свою історію його тіло помалу отримувало чуттєвість. Спочатку пальці, тоді кисті рук. Рухав, розминав. Під кінець оповіді він вже відновив чуттєвість і ніг. Підвівся та підійшов до стіни з якої виходило кілька труб. Вибрав найтоншу та впершись ногами в стіну видрав її. «А ти як тут опинився?»- звернувся до мене Дмитро. «Проходив повз, та почув як ви кликали на допомогу…» - зізнався я. «Що справді? Оце так. Ви хоробра людина. Дякую! Я допоможу вам вибратися звідси. Тем паче що й сам не збираюсь залишатись бо сьогодні я знайшов місце поховання свого батька.» Я здивувався : «Невже спускалися у джунглі?» Дмитро похитав головою: «Та ні, я завеликий для таких вузьких подорожей. Багато розмовляв з демонами з ордену. Хоч не одразу натрапив на того, що пам’ятав такі давні події. Там немає дня і ночі, проте час повільніше тече. Він розповів дуже багато цікавого – вистачить на окрему оповідь. А ще повідомив що батько загинув на полюванні та похованій у бункері в шостому автоклаві. Звучить безглуздо? Але аж ніяк. Бо бути похованим на Землі то було останнє бажання для них. Отак.» Тоді він кивнув мені «Готовий?». Я кивнув. «Гупай у двері.» А сам став позаду. Я вже не пригадаю що й кричав б’ючи ті двері ногою. Але скоро вони розчинилися і в камеру ввійшли двоє. Один лускатий, копія Ореста, та ще кремезний волоцюга. На їх однаково озвірілих обличчях читалося роздратування та жорстока злість. Вони мовчки зайшли свердлячи мене поглядом. Я вже уперся в стінку спиною відходячи назад і почав панікувати що Дмитро втече. Та в цей час із темряви з’явилася металева труба. Вона вдарила волоцюгу по потилиці. Та до другого замаху, демон вже наближався до Дмитра. Ще мить и лускатий напав би на нього. Я розбігся, щоб штовхнув монстра. Та швидка потвора від мене ухилилася, кидаючи мене на підлогу. Та лише впавши, почув позаду борюкання та хрипіння. Я обернувся. Дмитро здивований стояв посеред кімнати. Далі в кутку на підлозі здригаючись лежав роздертий лускатий монстр. Біля нього навпочіпки сидів Орест та щось швидко поглинав. Кайданків на руках не було.
     -Чого вилупилися? Дурні ідіоти, в мене гнучкі кістки. Шахти ж і все таке.. А ви зараз, трохи не подохли. Тож мені честь, подяка та… та смакота всяка. Ахаха.»
      Ми з Дмитром напружено переглянулись. «Тож що ...»- пробелькотів я. «Що? Що? Що? – потворно оскалився Орест - Солоні виродки. По домівкам. Нащо мені ваш світ? Ви ж в плаценту матері не повертаєтеся? Отож. У нас , як ви кажете диких, бути вигнаним сюди, то є вид вишуканої страти. Ходімо.» Зараз це була цинічна зухвала істота. Аж ніяк не дурна чи безумна. Та й бачили ми, як ті лускаті швидко рухаються. «Добре.» В мене був ніж, в Дмитра труба та сокирка наглядача, Орест лиш всміхався нашому озброєнню. Перед тим як виходити Дмитро мовив: «Ми у підвалі. Мінус шостий поверх. В самій клоаці. Наш шлях лежить до плюс третій поверх. Лише там в нас є шанс випірнути з цієї діри».
      Те що трапилося далі я не згадую як окремий кошмар – тільки як його продовження. Швидкий рух – фрагментарні, уривчасті спогади. Облуплені стіни, іржаві труби, ящики, брухт,сходи. Світло було не всюди. Одного разу перейшли на тиху ходу. Проходимо повз отвір у стіні за яким я побачив велику освітлену кімнату. В ній на полу, як прийдеться, на картонках, тісно притиснувшись друг до друга спали люди. Де інде блищали лускаті боки демонів. Щільність була така що ніде було і ногу поставити. Дмитро пошепки сказав: « Шахта безсмертя. Чергова зміна». Ще трохи ми пройшли навшпиньки, а далі прискорились. Мене гриз страх відстати та залишитись тут назавжди. І як ти мабуть вже здогадався я потрапив у блукаючу воронку, як і ти. Просто в темряві не в той прохід сягнув. Ось так я тут і опинився.
     - Влипли ми Германе з вами дуже.
     - Так то так, але давай їсти? Бо ж страва божественна, лишень солі не вистачає.
     - А ми не перетворимося на демонів?
     -Ця щука народилася не тут – тому їстівна.
     Риба добре смакувала і без солі бо пряні трави покращували смак. А як поїли Герман сказав:
     -Добре Владе. Відпочинь а я піду далі робити пліт. Звідси треба вибиратись.
     -Ні. Ходімо разом.
      Тож ми і пішли. А вже за кілька проміжків – роботи, відпочинку, ми з Германом добудували пліт. Нагадував він радше якийсь ковтяк чи кубло. Не був естетичним, але був надійний, наскільки міг таким бути звісно. Основу його складали речі виловлені з води: кілька великих стовбурів дерев з гілками,легкі губчасті кістки, діжки, пляшки, дошки та хітинові пластини. Все це було міцно перев’язане мотузками та ліанами.
      На збори витратили якнайменше часу. Покидали пляшки кип’яченою з водою, дрова, сушені рибу, листя та низки слимаків. Тоді нехитрі пожитки Германа та відпливли.
     - Куди подамося?
     - По перше шукати такі дзиґи - проходи. Як ні, то джунглі де мешкають демони.
      Так почалася подорож. Без зміни дня і ночі, ми або пливли або дрейфували безкінечним болотом. По черзі чатували сон один одному, та разом захищали своє життя час від часу. Від одного осередку життя, до іншого. Від однієї небезпеки – до іншої. В місцях де був прохід у інше місце життя вирувало. Острівки зустрічалися частіше і вони були заселені типовою фауною та флорою. Або типовими чудиськами та жахіттями. Час не рухався по тих гнилих просторах. Рухалися лише ми та хижі потвори за нами, що від голоду і безсилля кидалися гризти деревину плота чи вистрибували бажаючи бодай спробувати наші тіла на зуб.
      Бачили тушу величезної тварини - левіафана. Напівзануренний у воду колос став прихистком та порцією їжі для багатьох сотень почвар. Всі вони дружно шматували гіганта. Де інде вони вже оголили сірі пласкі кістки від рожевої плоті. Де інде рили нори та вовтузилися під шкірою.
     -Хай йому грець. Гребімо звідси Владе.
      Іншого разу ми наблизились до цілого лісу з водоспадів. Рій дзиґ кружляв вгорі окропляючи своїми хвостами-водоспадами місцину. Видовище чарувало та течії які при цьому виникали були небезпечні. Тож ми швидко оминули ті забави.
      Найцікавіший «земний» острівок знайдений нами був плаский та з березовим ліском. Проходу на ньому не було. Зате знайшли рештки табору невдалої експедиції. Розтрощенні кістки, іржава зброя та горіле наукове обладнання – все що залишилось. Вже як поверталися до плота, знайшли під брезентиною рештки їх складу. Назбирали кілька ящиків різних консервів,сухпаїв та горілки. Що дуже допомогло в мандрах
     ***
      Ми мовчки дивились на рівні ряди башт. Чи з права, чи зліва, чи дивлячись прямо ті ряди танули у небокраї. Усічені видовжені конуси метрів по 50 кожен складені з грубих великих каменів. Маленькі віконечка спіраллю оперезали їх з гори до низу. Широкі галявини між рядами башт складали близько 40 метрів та були укриті кам’янистим ґрунтом з округлою травою. Деякі башти були обплетені ліанами чи хмелем. Герман тихо сказав:
     - Місто башт…
     - Той перевертень, як його, Орест. Нічого про це не казав?
     - Ні. Я лише знаю що їх прохід десь у джунглях. Не на острівках, а на великій землі. Такій самій яку ми бачимо перед собою. Тож шансів знайти ті лісі більшають.
     -Слушно.
      І ми почали скеровувати наш дредноут до берега вишукуючи місце більш менш вільне від кісток та мушель.
      Башти не мали вхідних дверей. Герман чатував ззовні коли я з осторогою лазив в середину в найнижче віконце. Кімната, в якій опинився була пуста. Завширшки метрів 6 та 3-4 в довжину. Заввишки метра півтора. На протилежній стінці ще одне вікно. Заглянув. А як до темряви звикли очі то й побачив що башта всередині має пустоту, як колодязь. З гори в нього проникає трохи світла яке давало змогу роздивитись що такі віконця спіраллю з середини піднімаються у гору та спускаються у низ багато нижче рівня землі з колодязем. Коли виліз і розповів Герману то трохи посперечались. Він запропонував вважати ці споруди технічною. Щось на кшталт димаря чи скрубера. Я ж наполягав що це житлові споруди, просто ми не бачили власників. Поки спорили у місті в далечіні щось пронизливо завило. Кров в жилах холонула від тих звуків. Це нам нагадало що наша мандрівка не прогулянка і далеко ще не скінчилась.
      Вже на другий день подорожі містом Герман називав його «Місто Жахів». «Нескінченним містом жахів». Здавалося воно не мало кінця і краю.
     - І звісно, я не науковець, але мені не подобається цей ліс будівель. Звідкіля тут оце все? Розумієш? Все більше відчуття що ми у чийсь льох лівою п’ятою провалились.
     Подорож пішки виснажила нас. Пліт ми залишили, частково розібравши, щоб зробити дві волокуші на яких тягнули харчі та воду. Шлях часто густо змінювався на шари бруду, болото, перемежався норам, брилами. Крім того йти навпростець не було змоги через різні перешкоди. В одному місці весь простір між баштами і самі башти були затягнуті у павутиння. Темніша чи світліша, вона чи рівно натягнута чи звисаюча до низу пасмами приховувала темні фігурки її власників та кокони жертв. Минали башти заселені хижими літаючими фуріями. Іноді натикалися на дуже зарослі місця. Ліса чорної колючки, тонкі пласкі леза якої були мов керамічні – крихкі тонкі та дуже гострі. Та зарості губчастої «монорослини», що розросталась на кілька кварталів одразу. Обходили місцини міста заражені великими грибами та рухливою пліснявою. Затоплені квартали. Обходили в вщент зруйновані райони по яким не було можливості пройти. Бачили квартали кісток. Там не було нічого живого, а землю встилав килим з кісток та залишків. Ми завжди натикалися на живих істот. Частіше невідомих, жахітливих та чудернацьких. Тому поява облізлого кота підняла нам настрій. Правда, рудий шибеник, побачивши нас одразу шкварнув назад. На «киць-киць» не відгукався. Бачили рештки щурів. Велика втіха була, знайшли поляну кропиви. Здалека бачили стада велетнів – страшних плескатих травоїдних.
      Одного разу натрапили на рештки величезного залізного робота. Він впав з гори розтрощивши кілька башт та проорав землю. Вироблений з тьмяного сірого металу він був за розмірами зіставний з самими баштами. Побоюючись радіації скоріше пішли геть.
      Один раз, коли таборували у башті почули ззовні гомін. Як виглянули побачили кількадесят істот схожих на лемурів чи то собак. Вони гуртом кудись кочували бавлячись та гомонячи. Вони нили, вили, скавчали, бурмотіли та реготіли. Іноді в тих звуках-словах чулись емоції ти навіть сенс. Але запам’ятавсь звук жалісного питання «Алєєєй?» воно в луні вулиць звучало як «Налєєй?». І як раз ми з Германом відкоркували пляшку горілки - протерти шкіру. А тут за вікном оте «Налєєй?». Сміялися до сліз.
     Багаття палили не часто. Було мало палива. Але як доїли харчі з однієї волокуші то її розібрали на дрова. И справа не в тому що був лютий холод. Просто багаття емоційно заспокоювало. Підігрівали їжу, кип’ятили воду.
      Кожен привал то вартування. Важкий сон-лихоманка та полювання на паразитів на тілі та одежі. Звідки воно на нас насіло важко сказати. На воді такого не було. Мільки блішки, комашки та пласкі черв’ячки. Все воно здохло від нашої крові, та все одно було гидко.
      За кілька великих привалів вийшли з міста та занурились у густі, блідо сині лісі. Щось на кшталт джунглів. Та сказати що стало легше – було б наївно. Ліс густішав, мох глибшав. Кілька разів щось пробігало повз нас, гупало багатотонними тілесами метрах в п’яти. Але ми не могли бачити – настільки густо понаростало. Чули як проносилось ламаючи дерева та переорюючи мох. Виходили тоді на ті «траси». Прямий коридор круглого отвору десь метрів з о три. А сліди як тарілки.
      У лісі спали на деревах. Були такі – товсті та розлогі. З товстими пульсуючими шипами. Нарізали гілляк, обплітали ліанами, а з моху мастили кубельця, вогник щоб чадів розводили. Безпечно. Важкий глибокий сон, а до легеньких доторків гілляк швидко звикаєш.
      Кошмар під назвою «іншовимерні» джунглі ми минули за 5 чи 6 переходів. Ліс скінчився неймовірно різко. Йшли продираючи з зусиллям ноги обліплені щупальцями, з мокрого моху, та рублячи павутиння імпровізованими мачете з ножів - коли джунглі зникли. Я буквально випав з заростей на чорний щільний пісок. Випав,та важко відкотився звільняючи місце де б випав і Герман. Відпочивши ми помітили що щось незриме не давало рости рослинам далі. Ліани ущільнювалися доходячи до межі, а далі повертали у боки. По бокам стіна лісу, а попереду нічогісінько. Чорний пісок що йшов у небокрай. Зробили привал. Відпочивали, коптили одяг від паразитів, терли шкіру піском.
     -Куди тепер?
     -Я щось чую з пустелі. Ледь чутний шум.
     ***
      Мандрувати пустелею було найважче. Їжі майже не залишилося. Води теж. У Германа почалася сильна лихоманка та й мене знобило. Якийсь час ми рухалися ще досить швидко та на одному привалі Герман не зміг підвестися. Втратив свідомість та марив. Без ліків, без надії на порятунок мені лишалося лише одне – я поклав його на хітинову оболонку на якій ми тягнули всю дорогу харчі. І рушили далі. І хоч він був і легкий для мого захирілого організму ноша була важкою. Та я ставав лиш впертішим. Чорна пустеля, пласка мов дошка тягнулась по обрію куди не глянь. Накидав лямку на чоло тяг свого друга дивлячись під ноги. Крок. Крок. Десять. Сто. Тисяча. П’ять. Привал. П’ять привалів відпочинок. Годував змарнілого Германа, він марив, зрідка приходячи до тями. Температура була дуже висока. Ліків ніяких. Навіть горілки. Зоставалось трохи жмутиків кропиви, полину то й кришив по трохи у воду. Отупіння та втома. Навіть важко сказати скільки часу ми так пересувалися.
     На одному привалі Герман покликав мене і казав:
     -Владе. Якщо ти виберешся звідси… Знайди мою родину. Дружину та доньку. Олену та Квітту. Вони мешкають у Києві на вулиці Сотників 40 кв. 12. Скажи що я їх дуже люблю. Будь де. У будь який час. Завжди.
     -Та сам перекажеш! А ми до речі майже сусіди! Я на вулиці Шведченко мешкаю. Будинок шість. Це ж дві зупинки. Що в тебе жінка найліпше готує? Яка фірмова страва?
     - Так. Є така страва - капустяний пиріг. Дуже смачний.
     - Ну от і домовились. Приїду на пиріг, пляшку охолодиш. Рано помирати.
     Герман слабо всміхнувся. Я теж, хоча виглядав він дуже погано.
      Пустеля закінчилася коли я під ногами побачив хвилі прибою чорної масної рідини. Через лихоманку не помітив як підійшов до безкрайнього простору. Важкі тьмяні вали хвиль ліниво перекочувались щоб неквапом лизнути узбережжя. Вирішив йти берегом. Будь куди.
      Останнє що пам’ятаю на березі, як відкрив очі – лежу біля самого прибою. Мабуть у забутті повз до океану напитися. А коли глянув, побачив, що далі по берегу до нас щось просувається. Щось велике. Я не міг осягнути що це. Бачив тільки фігуру істоти. Переплетіння темних кінцівок, суглобів. Воно прямувало прямо на нас, дуже і дуже швидко наближаючись. Кволий, безпомічний я спробував ухилитися, закричати. Лише захрипів. Десь позаду заволав Герман. Отже він був поряд,живий я його не загубив. Це були останні думки. Бо після цього щось настигнуло нас. І це щось було як вибух темряви. Мій розум, моя свідомість немов пройняло чимось. Я кудись летів чи падав. Коли відчув щось. Це важко описати. Моя свідомість торкнулася свідомості та розуму іншої істоти. Як осінній листок торкнувся поверхні великого озера. Наші розуми об’єдналися. Не було «Я», було «МИ». Спілкувалися ми не словами чи навіть подумки. Це важко описати бо більш за все схоже на спогади які і не спогади, луна спогадів. Відчув страх за себе і одразу побачив непритомного чоловіка. Не одразу впізнав у брудному волоцюзі з рудою спутаною бородою себе. Я, тобто моє тіло, лежало на великій долоні істоти поміж кількадесят кінцівок. Я загадав що то радше не кінцівки, а пальці. Вони мали різну довжину, форму, товщину, кількість суглобів та призначення. З одного сочилась на ногу рожевий слиз котрий стікав по шкір та з низу всмоктувався іншим пальцем. На інших були тоненькі волоски, мацалки, кігті. Одні пальці лікували мене, інші досліджували. Я згадав що з Германом все гаразд і згадав що він знає це і про мене. Я згадав що можу залишитись з істотою назавжди як це зробили багато інших . Я згадав що можу мандрувати з ним світами та часами. Загадав що пухир не створили люди, що пухир то радше витвір мистецтва. Така собі скульптура з матерії та часу. Нескінченний хаос та лад. Вченні лиш випадково торкнулись цього. Маленька подряпинка на обличчі Мони Лізи всесвітнього масштабу. А тоді я захотів додому.
     ***
      Я оклигав на світанку на асфальті під стіною місцевого генделика, у кількох кварталах од мого дома. Вулиця була пустина, десь поряд шаркав мітлою двірник. Підвів руку до обличчя - пальці доторкнулися до косматої бороди. «Це був не сон!» Голова прояснилася. Одразу забігав очами навкруги, шукаючи – Германа. Спробував крикнути - не зміг. Ледь встав. Обперся о стіну - ледь стояв. Коли побачив двірника прохрипів:
     -Добродію! Яке зараз число?
     Двірник з відразою відповів:
     - Зовсім мізки пропив? Сьогодні двадцяте квітня.
     -А якого року?
     -Дві тисячі! Вісімнадцятого! Зараз поліцію викликаю!
     -Дякую! Вибачте…
      Поплівся додому, видивляючись по сторонам Германа. Рідкі перехожі шарахались. Ледь заповз до себе на другий поверх, ключів звісно не було. Тож попасти додому зміг лише пройшовши квест на спілкування з сусідкою - доброю та занадто клопітливою тіткою Аллою. В якої залишав запасний комплект.
      Дома кілька годин киснув у ванній . З задоволенням поголився. А склянка чистої, прохолодної води без комах виявилася найвищою насолодою.
      Ввечері, відпочивши, пішов шукати Германа. Швидко вийшов з під’їзду та трохи пройшовши, почув позаду знайомий жарт:
     - Н-а-а-л-є-є-є-й!
     Та смішок. Обертаюсь ,з лавки піднімається всміхаючись чоловік у військовій формі. Не одразу в засмаглому, поголеному чоловікові вгадав Германа.
     -Здорово Владе. Куди поспішаєш? Ми ж стільки років не бачились. Тобто, це я тебе не бачив так довго.
     Сльози накотилися мені на очі. Я міцно стиснув Германа.
     - Як знайшов?
     - Ти ж сам розповідав. А я ніколи на амнезію не скаржився. Ти лише номер квартири не казав. Ходимо. Нас вже чекають. Жінка з донькою спекли капустяний пиріг. Фірмовий!
      Так закінчилась ця пригода. Записати її мені підказала моя наречена Квітта – дочка Германа. Бо ж з історії записаних у пам’яті образами, плин часу вимиває подробиці та кольори. Тому їх треба записувати. І лише ті історії що карбуються шрамами по шкірі людини чи країни змінюючи нас і не забуваються ніколи.