z034 Відчайдух

    Село згоріло вщент, як і кілька попередніх. Попелище ще пашіло жаром, над землею клубочилося марево. Він знову не встиг, не встиг зовсім трішки. Треба шукати сліди. Чоловік важко зітхнув, роззирнувся навкруги, по-жіночому схлипнув. Лише гар, попіл та уламки ще тліючих хатин. Він сперся на ціпок, заплющив очі, усім єством потягнувся до таланту.
    Зорі закружляли, сплелися химерним вузлом. Здійнялися дивні тіні – минулого і того, що тільки має статись. Туга спіраль спогадів яскраво виблискувала, тягнулася вдалечінь і зникала за муром сірого туману. Чоловік рушив вздовж неї, хапаючи чужі спогади, відсіюючи несуттєве. Торкнувся туману. Той виявився суцільною стіною, але якоюсь дивною, м’якою і твердою водночас. Пальці в’язнули. Не таланило. Він вилаявся…
    Позаду щось зашурхотіло. Чоловік миттєво обірвав закляття, озирнувся. З-підшару попелу стирчала і ворушилася рука, потім визирнуло і замурзане дитяче обличчя. Дівчисько, років п’яти витерло сльози. "Те, що треба", – посміхнувся чоловік. М’яко ступаючи наблизився до дитини, лагідно потріпав скуйовджене волосся. Дівча шморгнуло носом, набурмосилося, зиркнуло спідлоб’я. Продовжуючи гладити дитину він обережно витяг кинджал. Щосили заплющившись, немов пересилюючи внутрішні перепони, різонув наосліп. Дитя закричало, зайшлося хрипом. Гаряча кров бризнула на попелище, здійнялася паром над згарищем. Чоловік підніс лезо до вуст, язик ковзнув металом, злизуючи чужу силу. Дівча впало долі, стискаючи руками розпороті груди, намагаючись стримати кров. Чоловік схилився над дівчинкою, зазирнув до широко розплющених очей, в блакиті яких тонула заграва вранішнього сонця, з легкістю прибрав дитячі долоні від грудей. Кинджал знов увійшов у тіло, дитя вигнулася дугою. Незворушно і сконцентровано чоловік розрізав плоть, потім просунув руку до розпанаханих грудей, вирвав серце. Воно ще билося в полоні чужої долоні, розбризкуючи жадану вологу. Покірно підніс його до вуст, глибоко вдихнув, уп’явся зубами. Кров потекла підборіддям…
    Талант запік всередині, заструменів судинами, вимагаючи виходу зовні. Чоловік віддався йому, злився в єдине ціле. Над зап’ястком здійнявся вогонь, обертаючись феніксом, що з точністю повторював обриси татуювання. Птах заклекотів, всотався у руку. Вогнистий кулак прохромив стіну. Сіра запона пішла брижами, по ній зазміїлися тріщинки і врешті вона розлетілася. Поталанило. Враз чоловік побачив ворога.
     
    ***
     
    Вартові біля брами ледь трималися на ногах і, якби не алебарди, то й зовсім повалилися б. У повітрі вчувався запах свята – різкий перегар ледь не доводив до нудоти.
    Коли довелося проходити крізь браму, один з вартових головно гикнув і його вивернуло просто перед собою. Інший розплився у безглуздій посмішці. Чоловік скривився, гидливо сплюнув, сильніше натягнув каптур і заквапився від доблесних вартових. Біля сторожки на мить спинився, зазирнув у прочинені двері. Помітив біля столу оголені волохаті сідниці, що визирали зі спущених штанів. Дупа судомно смикалася між розведеними ногами, затягнутими в ажурні панчохи. Стіл під повією жалісно скрипів і здавалося от-от розвалиться під натиском її запального кавалера.
    Чоловік несамовито вилаявся, спересердя штовхнув двері. Оглянув зламаний ніготь, знову вилаявся, цього разу ще брутальніше, і рушив далі.
    Знайомі до болю вулички зараз важко було впізнати. Колись рівнесенька, мов скло, бруківка вкрилася вибоїнами, нагадувала шкіру, побиту віспою. У баюрах збиралася вода, впереміш із різною гидотою. Від стічних канав здіймався задушливий сморід. Будинки виглядали занедбаними, ніби мешканці давно покинули їх. Аж ні: сновигали містяни у своїх справах, носилася малеча, напівоголені дівиці спокусливо стріляли очима, жебраки заламували руки, а крадії виглядали чергову жертву.
    Чоловікові здалися вже геть чужорідними прапорці і стрічки, розтягнуті над дахами будинків. Скрізь, куди не поглянь.
    Він попрямував до центрального майдану, намагаючись не звертати уваги на зміни, які настільки спотворили рідне йому місто. Виходило кепсько, кожна відмінність впадала у вічі, на шмаття краяла душу.
    Посеред майдану височіла сцена. Виставу він впізнав одразу – "Сага про Відчайдуха". Потрапив саме на кульмінацію – поховання Еррана. Замилувався декораціями, грою акторів. Мерехтливі сполохи смолоскипів у сімейному склепі помпезно відблискують на труні, дружина, почорніла від горя, притискає немовля до грудей, урочисто крокує череда шляхти і простих містян. Плач. Тиша. Рука тягнеться із труни, судомно хапається за краєчок. Білий, мов крейда, Ерран підіймається, хапається за шию, намагаючись намацати теларську стрілу, що обірвала його життя. Не знаходить. Божевільно роззирається навкруги.
    – Що трапилось зі мною? – актор був дуже схожий на справжнього Еррана, навіть татуювання на зап’ястку тьмяно виблискувало. – Чому я тут, коли загинув в пеклі бою? Де відповідь знайти? Мовчиш? О, небо, зглянься наді мною! Даруй хоч натяк!
    Ерран, названий в народі Відчайдухом через неймовірну хоробрість, метушиться, заламує руки.
    – Я зрозумів – це другий шанс! Мене земля покликала: «Прийди!» І смерть кістляві пальці геть від мене забрала. Диво, диво! В грудях жар, – актор схопився за груди, впав на коліна, – пече, пече! Що це за сила закипає в серці?! Чи вистачить її на все? І сина врятувати від зловмисних рук, і зберегти улюблену країну?
    Ерран рве на собі волосся.
    – Я знаю хто постане поруч у бою! Хто зради келих не здійме довік!
    Відчайдух підскакує до одного із саркофагів, тягне до нього руки. Камінь вибухає, навкруги летить кришиво, здіймається пил і із труни підіймається один із імператорів, а Відчайдух вже мчить до іншого саркофагу…
    Коли давні правителі, мудрі й прославлені в віках, виходять із склепу, люди падають ниць і шепочуть: "Диво!"
    Натовп на майдані вибухнув оплесками і оваціями. Звідкілясь викотили діжки з вином. Чаші та келихи враз наповнилися і над містом злетіло трикратне "Слава Раді!" І члени Ради посміхалися у відповідь, привітно змахували руками із балкону ратуші. А потім на небі над містом розквітли феєрверки.
    Лише чоловік не посміхався, дивився з-під каптура презирливо. Потім розвернувся і, проштовхуючись крізь натовп, попрямував до трактиру.
     
    ***
     
    У стилізованій під печеру елітній аустерії панувала напівтемрява. Людей майже не було, що не дивувало, адже відвідати заклад міг дозволити собі далеко не кожен.
    Чоловік пройшов до стійки, над якою щирилася у вискалі голова василіска – окраса і гордість трактиру. Каптура не зняв і в приміщенні. Замовив келих білого теларського і кулінарну перлину "Кирпатого василіску" – запечене філе мантикори під чорничним желе.
    – Зачекайте трохи, – розплився у посмішці запопадливий трактирник, простягаючи вино.
    Чоловік кивнув і пройшов до столика у найтемнішому кутку. Дав щигля статуї лицаря, що замахувався мечем. Подейкували, що це останній сміливець, який зазирнув у вічі василіску, доки той був ще живим. Мимохідь кивнув менестрелю, що задумливо перебирав струни лютні. Тиха мелодія наповнювала залу, дивним чином приглушувала вуличний гомін оскаженілої від безкоштовного питва черні, що проникав крізь кожну шпарину.
    Чоловік ковтнув вина. Та навіть це не надто послабило стиснуті в гіркоті зневаги уста. Все суть марнота і мерзота життя… Нема жодного найяснішого променя мрії, котрий не здатен завести у непролазні хащі найпохмурішої дійсності.
    Лише мелодія трохи розвіювала смуток, навівала спогади. Чоловіку здалося, простягни руку – і враз перенесешся в ту далечінь, куди не проведе жодне закляття. Від музики пахло волошками і свіжим вітром, вінком, пущеним по воді в глуху північ, пелюстками ромашки: любить – не любить. Першим болем, навпіл із насолодою.
    Спогади обірвалися різко, болісно.
    – Дозволите? – на стільницю опустився кухоль із пивом. Піна на ньому сколихнулася і сповзла на стіл.
    Чоловік підвів погляд.
    – Привіт, Доррене. Радий тебе бачити. А шрам звідки?
    Відвідувач примостився на стілець, зі смаком відпив із кухля.
    – А, не питай… Дрібниці, – він провів рукою по рубцю на щоці, – чому зник так надовго?
    – Справи, – відрізав коротко.
    – Ерране-Ерране. Вдома багато чого змінилося.
    – Я помітив, – крива посмішка прорізала бліде обличчя, – але, знаєш, мені вже стало якось байдуже.
    – Не вірю! Ти ж не допустиш... Трясця, – Доррен почухав зап'ястя.
    – А чому б ні?
    – Вони ж, – Доррен стишив голос, гарячково зашепотів, – вони зрадять тебе. Вже зраджують.
    – То й що? Ніби я у тому сумнівався, – Ерран закинув ногу на ногу.
    – Та що ж таке?! – Доррен знову пошкріб зап'ясток, – свербить, зараза.
    – До грошей, мабуть, – Ерран знову блідо всміхнувся.
    – Теж мені, жартівник. Друже, за стільки років я тебе добре вивчив і не вірю, що ти лишиш усе як є.
    – Доведеться повірити. Іноді люди змінюються, – Ерран пильно поглянув на співрозмовника, – особливо коли втрачають дітей.
    – Сафельд? – очі Доррена округлилися. – Не може бути! Як?
    – Убитий.
    – Вони?
    – А хто ж? А зараз вони йдуть за мною.
    – Ні, не думаю…
    – Та вже повір.
    Доррен замислився, потягнувся за кухлем. Відсмикнув руку, здивовано поглянув на татуювання на зап'ясті. Фенікс грізно розправив крила, здавалося зараз злетить.
    – Що це? – прошепотів Доррен і поглянув на Еррана.
    Той розвів руками.
    – Вони прийшли.
    Скрипнули двері. Доррен озирнувся, побачив озброєних людей.
    – Що це все означає?!. – скрикнув перелякано. Але Еррана за столом вже не було.
    – Хапай його! – Закричав хтось, вказуючи на Доррена.
    Люди повихоплювали кийки, рушили до нього, обходячи з обох боків. Хтось перекинув стіл, звільняючи прохід. Доррен задкував, допоки не вперся у стіну, поглянув на трактирника, але того за стійкою не знайшлося, певно сховався. Лише менестрель продовжував незворушно перебирати струни.
    Доррена затисли, ухопили за руку, вивернули.
    – Ерран, – прошипів хтось, помітивши татуювання.
    – Це помил... – закінчити Доррен не встиг, дотик кийка вибив дух із легень, інший удар погасив свідомість.
    Коли бездиханне тіло Доррена витягли з трактиру, менестрель відклав лютню. Повів рукою, намацуючи еманації. О, Доррен лишив по собі багато: розпач, гнів, заздрість, страх – Ерран вбирав у себе все до останньої краплі. Він зрозумів, що, не видавши його замість себе, невдовзі сам був би виданий – це притлумило слабкі порухи совісті та самозневаги.
    "Справу зроблено, та й потому, – подумав собі, – не існує виняткової чесності у світі, просякнутому зрадою. Не випхаєш  воза з багнюки, не забруднивши чобіт".
    Трактирник теж боявся – Ерран не оминув і його еманацій. Талановита мара – то не жарти, сил пішло багато. Але воно того вартувало – Ерран узяв набагато більше.
    "Тепер вистачить", – зрозумів він.
     
    ***
     
    – Ну як там?
    – Та як? П'ють, розважаються, – Біар відійшов від вікна, вмостився на свій престол.
    – Ерран би того не дозволив, – промурмотів Арнол.
    – А що Ерран? В нього зараз інші справи, – Біар самовдоволено посміхнувся. – Йому не до нас.
    – Я чогось не знаю? – долучився до розмови Мурос, провівши рукою по своїй пласкій як бубон лисині.
    – Не забивай голову дурним. Він у в'язниці, сьогодні його схопили мої люди. Бідний Ерран, – Біар театрально розвів руками, – як безглуздо. В улюбленому трактирі, за улюбленою стравою...
    – У в'язниці, то й добре. Нехай там і гниє, – Барте зашурхотіла елегантною сукнею. – У нас є важливіші справи. Арноле, хто там у нас найбільш затято критикує Раду? Подейкують, що є й такі, хто підбурює до заколоту?
    – Аптекар із західного передмістя…  
    – Аптекаря не чіпай! – набундючився Біар.
    Барте зловтішно хмикнула.
    – Ти диви, хронічних розпусників не змінює навіть смерть. Боїшся без нього не впоратися зі своїми шльондрами? 
    Арнол догідливо захихикав. Спіткнувся об налитий ненавистю погляд і осікся.
    – Втім, аптекар то порожнє бурчання. Далі… лихвар зі сріблярів... кравець... Хм-м, не просто кравець, гран-майстер і радник Гільдії з професійного нормування! Не мені вам казати, що за ним майстри...
    – За кравця не переймайся, – Мурос обірвав колегу, – сьогодні його маєток випадково спалахне. Не даремно ж стільки п'яної черні надворі.
    – А лихвар... Скажімо, проблема майже вирішена, – зеленкуваті очі Барте блиснули, – надмірна любов до срібла дуже згубна, особливо якщо срібло як слід намовити.
    – Браво!  – Арнол хотів поплескати в долоні, та лівиця пройшла повз куксу, з силою вдарила по стільниці. Він вилаявся, – Ніяк не можу звикнути.
    За дверима почувся ґвалт, хтось закричав, щось гупнуло.
    – Що там в біса коїться? – Біар скочив на ноги.
    Вогонь у каміні спалахнув, двері зірвалися з петель.
    – Який же я радий вас бачити!
    Усі витріщилися на Еррана. На обличчях читалися різні почуття – від розгубленості до презирливості.
    – У в'язниці, кажеш? – першою зреагувала Барте.
    Чим вона вдарила Ерран так і не зрозумів. Немов шматяну ляльку його жбурнуло у стіну – Барте завжди була талановитою. Він схопився на ноги, ледь встиг відвести її удар. Кров закипала, талант пік вогнем і Ерран вивільнив накопичені сили. Згадалося понівечене тіло сина, згадалися спалені села, він знову відчував смак дитячої крові на вустах. Фенікс прокинувся, змахнув крилами зірвався із зап'ястя. Птах збільшувався у розмірах, Ерран накачував його силою, віддавав усе.
    Фенікс заклекотів і шугнув залою. Меблі полетіли шкереберть, спалахнули престоли. Арнол впав і заповз в куток, намагаючись закритися, Біар вдарив мечем, закричав і випустив розпечену зброю, Мурос біг до виходу. Барте гарячково вибудовувала захист. "Талановита, та не настільки", – майнула думка, та Ерран відігнав її. На це не лишалося часу. Він відшукував тонкі нитки, вкладені ним же в ці тіла. Знайшов одну, другу, третю. Лише нитка Барте весь час вислизала, не давалася до рук. Фенікс закружляв над талановитою. Барте скрикнула, трусонула гривою чорного волосся. Частина впала на підлогу, заклубочилася, потяглася до стелі, перетворюючись на подобу змії із головою вовка. Потвора вищирилася, ікла клацнули, зімкнулися на крилі фенікса. Птах сіпнувся, намагаючись вирівняти політ, та почвара виявилася спритнішою. Пружне тіло вдарило фенікса, завалило, миттєво оповило. Виток, другий, третій – вогонь повністю сховався за чорними витками.
    Ерран вихопив кинджал, різонув долоню, бризнув на потвору. Клекіт фенікса долинув з-під почвари, чорне тіло затремтіло, пішло червоними плямами і спалахнуло.
    – Ні!.. – Барте на мить відволіклася від своєї нитки і Еррану цього вистачило. 
    Він ухопив і її нитку, устромив усі чотири кінці у власне, давно завмерле серце, закружляв, намотуючи на себе, перетворюючи своє тіло на кокон. Чуже не-життя вкривало його, намагалося поглинути, вбити вдруге. Він терпів. Скрипів зубами, та тягнув і намотував.
    Десь під стелею скрикнув фенікс.
    – Давай! – закричав Ерран.
    Птах склав крила, каменем впав на нього. Кокон спалахнув, вогонь побіг нитками. П'ять свічок запалали у залі Ради.
    Ерран посміхнувся. А потім прийшла пітьма.
     
    ***
     
    М'яке світло розлилося кімнатою, затекло під опущені повіки. Тихо зашурхотіли датчики і сенсори, втягуючись у відведені їм місця.
    Голова боліла страшенно і так не хотілося розплющувати очі.
    – Ви чуєте мене? – голос звучав приглушено, ніби пробивався крізь беруші.
    – Що? Га? А, так, чую.
    Врешті мені вдалося сісти на лежанці і розплющити очі. Я потяглася до скронь, заходилася масажувати. На душі було важко, хоч тепер я і розуміла, що все, що відбулося – не зовсім справжнє.
    Люди сиділи за скляною стіною і посміхалися.
    – Як ви почуваєтеся? – голос належав юнаку приємної зовнішності.
    Ех, де мої вісімнадцять...
    – Жити буду, – я спробувала вичавити посмішку. Не знаю, чи вийшло, а втім – байдуже.
    – Добре. Хочу вас привітати – ви пройшли співбесіду.
    – Дякую, приємно.
    – Нам теж, – голос молодика сповнився урочистих ноток. – Ласкаво просимо до членів люстраційного комітету. Посвідчення отримаєте у секретаря.
    Він привітно змахнув рукою.