Такої підстави я від Нікаеля не очікував. Якби знав, чим усе завершиться — не те, що на той довбаний корабель не ступив, — десятою дорогою обійшов би бар «Північна корона», де зустрівся із цим гівнюком.
Але про все по порядку.
Той день узагалі не задався. Батько знову почав нидіти, що час уже братися за розум і долучатися до управління компанією. Та він же знає, що я ні бельмеса у цьому не розуміюся, а все своє править. Он Веліра, сестра моя, вона спросоння любий девайс розбере і збере. А єдина техніка, в якій я розбираюся — це та, з допомогою якої можна щось приготувати: міксери-шміксери, духовки-маховки, блендери-шмендери… Але батько принципово не хоче працювати із побутовою технікою.
Отож, батечко мізки мені полоще і полоще. А я ніяк не можу вклинитися у його монолог.
— Тат, — нарешті ловлю паузу у його словесному водоспаді про те, що нащадок «повинен», — ну ти ж знаєш, що це не моє? Ти ж знаєш, чого я хочу?
— Перехочеш!
Отак завжди. Варто мені тільки заїкнутися про власну справу, так одразу: «Перехочеш».
— Не ганьби мене! Ще не вистачало, щоб спадкоємець «Tehnologiclife» свою забігайлівку відкривав. Мене конкуренти засміють.
— Ну яка забігайлівка, тату? – я образився. Дійсно образився!
Більше за все на світі, я любив готувати. Ніколи не користувався рецептами, а просто брав продукти і творив. Кожна з моїх страв була не схожа на попередню. Мені, здавалося, варто було побачити людину, і я одразу знав, що їй сподобається. Навіть саму людину бачив у єдиній композиції разом зі стравою – просто додавав те, що її підсилювало, підкреслювало, відтіняло. Ні-ні! Не крутіть пальцями біля скроні! Я нормальний! Це важко пояснити… Інтуїція? Емпатія? Хто зна!
– Це буде ресторан! Міжнародний! Міжпланетний! Міжгалактичний!
— Охолонь! Відтепер не відходиш від мене ні на крок, щоб бути у курсі справ. Бери он приклад із Нікаеля, товариша твого. Шаливір ще той був. А бач, остепенився. Любо-дорого глянути.
— Я — не Нікаель!
— Ти кращий. Ти мій син!
Це, звісно, приємно чути, але вже давно не ведусь на всі оці педагогічні штучки.
— Добре! – погоджуюся для вигляду.
Батька не переконаєш: якщо вже йому щось втовкмачилося у голову, то витовкмачити це може тільки нова, ще божевільніша ідея.
— Ні на крок не відходиш, зрозумів? – повторив батько і пригрозив мені пальцем.
Взагалі, він класний чувак, коли не згадує про те, що я нащадок великої комп’ютерної компанії. Час від часу на нього нападає бажання зробити із сина свою подобу, але він швидко остигає, бо мене ніяк не зміниш.
Ні, ну ми так не домовлялися. Не міг приступ батькового сумління трохи затриматися. Хоч трохи! Саме тоді намічалася зустріч із потенційними спонсорами. Їм дуже сподобався мій проект. Залишалася лише дрібничка — вразити їх мистецтвом готувати. Я добре підготувався – цілий тиждень пішов на пошук та доставку найрізноманітніших приправ, спецій і таємних інгредієнтів. І ось — такий облом.
Ненавиджу виправдовуватись! Затинаючись і фантазуючи, переніс зустріч на пізніше, коли батьків запал пройде.
І понеслося… Наради-паради, питання-читання, проекти— шмоекти, тенденції-шмеденції. До вечора хотілося вити. Ще й рюкзак з дорогоцінними спеціями, здавалося поважчав утричі. Розлучатися із ним я не хотів аж ніяк. Деякі інгредієнти далися мені дуже дорогою ціною, і не тільки в грошовому еквіваленті.
Злий-злючий, я сів у перше-ліпше таксі.
— Марсію Свиридовичу, — розпізнала мене система управління – батькова, до речі, гордість, — куди бажаєте?
Досить реготати! Так, мене звуть Марсій! Ми із Нікаелем народилися у ті часи, коли була дурнувата мода на чудернацькі імена.
— Куди очі глядять, — буркнув у відповідь.
— Уточніть, будь ласка, місце призначення – пролунало ввічливе.
— Давай, у бар якийсь…
— Уточніть, будь ласка, місце призначення, – повторила клята система.
Кажуть, що колись таксі водили люди. Справжні. Класно було, певно. Отак, скажеш таксисту: «Давай, у якийсь бар», так він ще й порадить щось хороше, а не буде задавати дурні питання.
— Бар «Північна корона», — довелося здатися.
Я там часто бував. Нічогеньке таке місце. Елітне. Аби-кого не пускають.
Якби знав, в яку халепу там вляпаюсь, краще б додому поїхав.
У «Короні» було не вельми людно. Та й ранувато ще для золотої молоді.
— Марсе, привіт!
— Ти ба, кого я бачу? Нікаель Васильович власною персоною! Давно тебе не було видно. Де пропадав?
— Та так, справи-справи!
Стримую в собі непереборне бажання врізати йому по пиці. У нього, бачте, справи, а мені батько вирвані роки влаштовує.
— Щось вип’єш?
— Ні.
Ні?!! Ви тільки подумайте: і це Нікаель, з яким ми могли випити, здавалося б, цілу безодню.
— Може хоч кави?
— Щось не хочеться.
— Марсе, слухай, — тон Нікаеля став загадковим – розважитись хочеш? Ти як до полювання ставишся?
— До полювання? – оторопів я – Тобі що, в рудники на астероїди захотілося? Навіть татусь не витягне, якщо загримим.
— Та ні, я маю на увазі місце, — він злодійкувато озирнувся, — де це … не заборонено.
— А таке є!
— Варіант – залізний! — продовжував посвячувати мене Колька у деталі. – Я вже кілька разів літав. Одним словом – супер! — він прихилився до мене ближче і зашепотів — Одна контора організовує тури на інші планети. У них є спецзамовлення для «вузького» кола клієнтів. Vip-клієнтів. Січеш? За документами – планетка малопопулярна і нецікава, а насправді там можна добряче розважитися. Адреналін. Інстинкт мисливця. Мужики ми чи ні в кінці кінців?
— Фірма хоч надійна?
— Ображаєш? Я все перевірив. Засновник такий собі Федір Гаюк. Колишній космонавт-розвідник. Кажуть він сам відкривав планети, на які зараз організовує тури. Ти як? Згоден?
Я був згоден! Я був згоден на все, що завгодно!
Де? От де тоді було моє почуття самозбереження, чому нічого не йокнуло у душі? Якби знав – Кольку власними руками придушив би.
Якщо виберусь… Ні-ні-ні! Коли виберусь, я йому покажу «полювання».
Того ж таки вечора ми з ним гайнули до туристичної контори. На перший погляд, така самісінька, як і сотні інших: ввічливі дівчатка на ресепції, в однакових темно-синіх мініспідницях та блакитних блузах, замість вікна на всю стіну рекламні відеопроспекти з диковинною панорамою інших світів. Попід іншими стінами хаотично розкидані кріселка та диванчики. Та тут у самій конторі можна добряче відпочити!
— Ах, Нікаель Васильович, — заворкували дівчата, як тільки забачили нас із Колькою. Їхні чергові, мов накладні, посмішки одразу змінилися щирими, а бісики в очах загарцювали у танці.
Так швидко та люб’язно мене навіть у батьковій приймальні не обслуговували! Кілька хвилин, угода про нерозголошення та відсутність претензій, і ось я вже володар непоказного квиточка.
Відлетіли ми тієї ж таки ночі.
Зовні корабель виглядав як консервна бляшанка, і в мене одразу з’явилися сумніви відносно того, чи «оце» взагалі літає.
Наскільки корабель здавався старим та допотопним зовні, настільки він виявився сучасним усередині. Модулі-шмодулі, сенсори-менсори, консолі-помсолі. Упевнений, що більша частина землян не може навіть думки допустити про існування деяких із цих «агрегатів». Я присвиснув. Уявна шкала поваги до пілота, який управляється з усією цією машинерією, зросла на десяток поділок. Так, це вам не хлібопічка!
Колька залишив мене у кают-компанії знайомитися із іншими «спраглими до екстриму», а сам одразу загубився у коридорах корабля. Та я був не проти. Компанія підібралася славна. З десяток хороших хлопців та дівчат, декого знав, з деякими – бачилися раніше, але познайомитися ближче не випадало можливості. Були й такі, кого ніколи не зустрічав. Наприклад, Наталя. Перше, що я побачив, коли зайшов у кают-компанію, це її. Великі карі очі світилися розумом, а каштанове коротке каре виглядало стильно, але без нав’язливої гламурності. Тонкий-тонесенький стан, горда постава. Вона не могла похвалитися досконалими формами та ляльковим обличчям, але саме це і захоплювало.
А потім вона сказала:
— Привіт, я Наталя.
І я потонув у її очах кольору кориці. Вона вся була корична – гіркувато-солодка, з незрівнянними нотками пряного обпікаючого імбиру та пікантного естрагону. У мене навіть слинки потекли. Дівчина здавалася зовсім недоречною серед знахабнілих молодиків та вульгарне розцяцькованих татусевих донечок.
Нам усім не терпілося. Ми старалися не говорити про це, але було помітно. Вимушені посмішки, показні розмови, напускна впевненість.
Перед приземленням до кают-компанії зайшов Нікаель з товаришами. Голопроектор залюбки показав нам, як виглядають об’єкти нашого полювання. Великий тулуб на шести лапах-відростках, щось схоже на голову. Покрите рудуватими товстими волосинами тіло.
— Ми звемо їх гавриками, — пояснив один із тих, що прийшов із Нікаелем, – Зазвичай вони досить допитливі і самі виходять до корабля.
Кожному роздали пневмати, нагадали як користуватися: «Ступінь враження залежить від потужності променю. Регулюєте і стріляєте. Тварі цілком безпечні. Як не вполюєте, то вони втечуть».
Полювання почалося. Краєвиди планети не радували, рудувато-сірі, коричневі тони переважали навколо. Рослинність була незрозумілого кольору, чи то багряна чи то руда. Досить скромне видовище.
Я не вперше брав участь у напівлегальних розвагах, але ніколи ще ці розваги не набували міжпланетних масштабів, як ось зараз.
Кров нетерпляче вирувала, уява малювала картини, одну грандіознішу іншої. Як і радили, ми розбрілися від корабля, уважно вдивляючись у нетрі. Мої руки стискали пневмат, а очі вишукували у хитросплетінні рослинності і каменю обриси гавриків.
Відчував я себе по-дурному. Чи може, то врешті прокинулась інтуїція? Та я до неї не дослухався. Живності ніде не було видно, і вже почало здаватися, що ніяких гавриків узагалі не існує і це просто замануха для довірливих туристів. Видавалося, що далі блукань у хащах діло не піде, і ми, стомлені, але щасливі, повернемося додому, так і не вполювавши бодай комашинки.
Не вірилось, що Колька міг так зі мною вчинити. Я йшов і йшов, намагаючись не заблукати, злився на товариша. Ця затія ставала все менш привабливою.
Раптом у заростях щось ворухнулося, руде і велике. Гаврик! Я навіть подих затамував, а серце, здавалося, зараз вискочить. Він мало був схожий на звичних мені тварин, але трохи і відрізнявся від образу, змодельованого голографом. Миле безпечне звірятко, розміром з добряче теля. На мить мені навіть стало його шкода.
Назва дуже підходила істоті, вона дуже скидалася на роззяву, що застигла повитріщатися на дивовижу, навіть не підозрюючи, що когось зараз будуть убивати. Певно, у гаврикових очах (якби в нього були очі) я мав точнісінько такий самий вигляд, що, враховуючи моє теперішнє становище, скоріше за все і було. Ми стояли мов два барани і вглядалися одне в одного. А потім гаврик зробив крок, ще крок. І я зрозумів, що зараз здобич утече. Зненацька відчув азарт, інстинкти предків-мисливців прокинулися в мені. Ні! Я вже не знуджений син ІТ-магната, я – первісний здобувальник. У печері мене чекає моя жінка. Наталя! Хай це буде Наталя! Я вполюю звіра і завоюю її серце.
Прогорнувши чергові кущі, помітив, що гаврик зупинився. «Отут я тебе і хлопну!» подумалось мені. Підняв пневмат і прицілився. Раптом щось пішло не так. Гаврик зненацька кинувся прямо на мене. З переляку я відскочив і побіг куди бачив. Звірюка гналася за мною, спритно направляючи мене від корабля. Задихаючись, я репетував у рацію, кличучи на допомогу, але ніхто не відзивався.
Я б від нього втік. Чесно кажу. Якби не перечепився через того корча. І звідкіля він тільки взявся? Я полетів сторчголов і боляче вдарився плечем. Нарешті інстинкти згадали по пневмат — з усієї сили натиснув на гашетку.
— Здохни, падлюка!
Але нічого не сталося. Клятий пневмат зламався? Рація не працює, пневмат не стріляє. Що це в дідька коїться? Я позадкував. А потім все відбулося як при вповільненому показі. Гаврик настиг мене за два стрибки. Одна із його шести лап обвилася навколо моєї ноги. Крізь захисну тканину комбінезона мене обпекло тисячами розпечених голок. Ну все! Капець мені! Прощайте, Веліро і тату, прощай, Наталю! Я закричав, сподіваючись, що рація все ж спрацює.
Вражена нога затерпла, оніміння поволі підіймалося вище, аж поки не охопило все тіло. Я закляк. Гаврик вовтузився поруч, булькаючи та плямкаючи. Він що мене їсть? О, Боженьку! Я скосив очі, єдине, що ще в мене могло рухатись. Те, що я побачив було ще гірше. Краще б він мене з’їв. Його тіло плавилось, пузирилось, розтікалося брудною калюжею. Може, це пневмат так на нього подіяв? Якби я не був спаралізований — точно б знудило.
Здалося, що порятунок уже зовсім близько, коли з тієї калюжі почало щось виростати. Спершу то був один відросток каламуті, два, три… Вони звивались і переплітались мов пагони, створюючи подобу людської фігури. Потім поверхня забрижилась і фігура стала більш рельєфною, нагадуючи справжню людину: виділилися складки на комбінезоні, проявилися очі, ніс та вуха. Ось видно навіть волоски одноденної щетини. Батечку, та це ж я! Не зовсім щоб я! Я ж то лежу отут! А там другий я. Здалося, що це якийсь кошмар. Зі всіх сил намагався прокинутись, але не вдавалось. Навіть погляду не міг більше відвести чи очі заплющити, все було знерухомлене.
— Добре було полювання, еге ж? – сказав двійник. Сказав так, як це б сказав я.
Чути свій голос зі сторони було більше, ніж дивно.
Гаврик-я нахилився, забрав пневмат і попростував у бік корабля, насвистуючи останній хіт від Dzidzio-5, мою улюблену, до речі, пісню. Як таке могло бути?
І ось лежу тут, біля каменю з сіткою тріщин, яку я вивчив уже на пам'ять, бо не можу ворухнути ані рукою, ні ногою, ні навіть оком. Все що мені залишається — сподіватися, що отрута гаврика подіє перш, ніж якась місцева тваринка надумає мною перекусити. Бути з’їденим при повній свідомості якось не посміхалося зовсім. Навіть те, що я нічого не відчуваю, не дуже втішає. Скільки вже тут лежу? Годину? Дві? Може, більше. Напевно, відлежав собі всі руки. Добре, що я їх не відчуваю.
Не знаю як давно, але я чув звуки двигунів. Вони мене залишили. Тут, у цьому чудернацькому світі. Якби міг, то заплакав би. Капець, я навіть заплакати не можу, як всі нормальні люди.
Все повинно було бути не так.
Ну, Нікаелю, начувайся! Я в деталях продумував способи помсти, один страшніший другого, смакував і насолоджувався. Хіба я не маю право на останнє бажання перед смертю?
За спиною затріщало гілля. Що це? Лежати і не бачити, що діється за мною просто нестерпно.
— Тут ще один! – кричить хтось.
Мене знайшли! Про мене не забули! Звісно, Колька легко здогадався, що то несправжній я. Дружбан, як я його люблю! Я все-все йому пробачу.
Наді мною схиляється незнайомий молодик з рідкою кучерявою борідкою, може хтось із команди.
— Ти як? Зараз-зараз! – з якогось черепка він вливає мені до рота зелену бурду. – Почекай трошки, зараз відпустить.
Спершу відчуваю гидотний присмак у роті. Потім нарешті можу поворушити очима, а тепер в моє тіло ніби одночасно встромилися мільйони голок. Як же я шкодую, що не помер раніше. Мене роздирає на сотні малесеньких клаптів. Одночасно хочеться плакати і сміятися.
— Хпахигі! – язик не слухається.
— Нема за що! – молодик посміхається і протягає руку, допомагаючи піднятися. Тіло відчувається немов чуже, але воно відчувається і це головне.
— Я – Артур. Багато вас було?
Я невпевнено розчепірюю усі десять пальців, а тоді показую ще два. Нерозуміюче втуплююсь в Артура. Несвіжий замурзаний одяг, схожий на такий комбінезон, як у мене, неголене обличчя.
— Ти теж мисливець, – констатую я. Усвідомлення того, що не я перший так… обманувся, вдоволено зігріває.
— Ага! Пішли.
— А ти точно людина?
— Звісно.
Ага, так і повірив! Я бачив як майстерно ті тварюки копіюють людей. Мабуть і на дотик не відрізниш. Нічого, я буду насторожі.
Йду за Артуром, який впевнено прямує крізь зарості. Чую голоси. Ми виходимо на невеличку прогалину. Бачу впереміш своїх колег по нещастю: теперішніх і попередніх.
Дівчата, обіймаючись, ревуть, осторонь стоїть Наталя і щось пояснює бородатому незнайомцю, хлопці тримаються, але видно, що і вони шоковані.
— Марсе, — кидається до мене Наталя, — я така рада, що з тобою все в порядку.
Обіймаю і заспокійливо гладжу по спині. Дівчата це люблять.
Вона за мене переживала. Приємно! Заради цього варто було перетерпіти кілька неприємних годин.
— І що тепер? – хтось же має висловити це питання вголос.
— Всі є? Нікого не забули? Пішли, — Бородань перший рушає у глиб хащі. Ми плентаємось за ним.
— Це Віктуар, — пояснює Наталя. — Він тут головний.
По дорозі вивідую у Наталі, як пройшло її «полювання». Майже так як і моє. Тільки вона навіть тікати не спробувала, коли гаврик атакував.
Ліс, якщо його можна так назвати, закінчується, і перед очима розгортається гряда невисоких пагорбів. А серед них видніються кострубаті дерев’яні споруди. Боки пагорбів продірявлені численними печерами. Біля печер, споруд, — скрізь стоять люди. Змарнілі, в посірілому обшарпаному одязі, молодші і старші, чоловіки і жінки. Біля деяких туляться діти. Вони безстрашно витріщаються на нас. Серед натовпу зустрічаючих я впізнаю Нікаеля.
— Ах ти ж паскуда, нащо ти мене сюди затягнув? – мій кулак стрімко летить у його обличчя. Ай! Боляче як!
— Марсе, ти про що? – Колька хапається за обличчя. — Я тут вже півроку сиджу.
Раптом я все розумію. Ми не повернемось. Усі сподівання на те, що нас порятують — марні. Ніхто не здогадається, що ті «ми» — то не ми. Я ж навіть не запідозрив псевдо-Нікаеля.
Окрім Нікаеля я впізнав ще кількох знайомих. Усі були із заможних родин. Та й інші, підозрюю, теж.
А вони тут непогано влаштувалися. Викопали криничку, розбили грядки, а природні печери використовують замість квартир. Живуть у гармонії з природою, так би мовити. Пасторальне видовище.
— Хтось пояснить нам, врешті-решт, що тут діється? – не стримуюсь.
— А що тут пояснювати? Спершу сюди прилетіла дослідницька експедиція і визнала планету безперспективною у ресурсному значенні. Вони взяли проби, зробили описи, – було помітно, що Віктуар уже не вперше розповідає цю історію, і з часом вона трохи втратила деталей, згорнувшись до сухих фактів. – Один із дослідників зайшов углиб лісу, йому здалося, що він чує якісь шерехи. Його там щось вкусило. Отрута паралізувала його на декілька годин. А коли її дія скінчилася, виявилося, що корабель відлетів. Без нього.
Він три роки виживав тут сам-один.
— Звідки ти знаєш? — я слухаю і не вірю тому, що чую.
— Он, бачиш старого? – Віктуар вказує на худого, зморщеного чоловічка. Це Федір. Він і був тим розвідником.
— Федір Гаюк? – раптом мені спадає на думку розмова із псевдо-Нікаелем.
— Так, саме він. Та тварюка, що його вкусила, перетворилася на нього і полетіла замість нього на Землю.
— Але, так не буває, — виривається у когось із новоприбулих дівчат.
— Ще й як буває, — Віктуар обводить нас важким поглядом, а потім продовжує, — під виглядом Федора воно привезло на планету ще кількох людей, і його одноплемінники теж отримали змогу перетворитися. Ми підозрюємо, що їм обов’язково потрібен контакт із об’єктом перетворення. Кожен із нас, та і вас, був укушений. Чи не так?
Ми дружно киваємо.
— А потім у них справа пішла на лад. Вони заснували туристичну агенцію і почали возити людей майже легально. Причому почали обирати не звичайних, а досить таки забезпечених.
— Але як вони так змогли влитися у людське суспільство? – Наталя. Розумничка моя. Дійсно доречне питання. – Можна скопіювати зовнішність, але думки, знання… хіба це можливо?
— Схоже на те, що вони копіюють людину повністю разом із нервовими системами та усіма їх міжнейронними зв’язками, – у Віктуара на все була відповідь.
— Тобто, виявляється у них не тільки знання наші, а звички, рефлекси, емоції?
— Ага. Вони — то ми. І ніхто їх не викриє.
— От, гаврики! – видає хтось.
— Гаврики тут хто завгодно, тільки не вони, — відказує Нікаель.
Яка іронія долі!
— Речі свої доведеться здати. Продукти однозначно розподіляться на всіх, все інше — за потребами. Дуже потрібна різноманітна техніка. Ми не втрачаємо надії зібрати передавач.
Оторопіло мовчимо. Нікаель проходить і кожному роздає огризок олівця і аркуш паперу.
— Ми намагаємося вести облік усіх цих істот. Напишіть, будь ласка, про себе: ім’я, прізвище, адресу, все що допоможе ідентифікувати метаморфа, що зайняв ваше місце. І обов’язково вкажіть, хто вас запросив на цю авантюру.
— Сподіваєтесь звідси вирватись? – запитую.
— Звісно! Однак шансів мало, – відповідає Нікаель.
— Ми намагалися, але досі у нас нічого не виходило. Щоб ми не задумали, вони немов знають про це, може якось продовжують копіювати інформацію.
Це погано. Дуже погано!
— І що ж тепер робити?
Віктуар стенає плечима:
— Жити, просто жити.
— Я в цій дирі не залишуся, — психанув я. — Тут навіть сортиру пристойного немає. Та що я кажу, тут навіть непристойного нема.
В мене впинаються кількадесят очей: новенькі поглядають з надією, старожили з насмішкою.
Поживем-побачим!
На честь прибуття «дорогих гостей» горе-мисливці приготували святкову вечерю. Замість тарілок — стулки велетенських молюсків. Поверх запечених у власній мушлі господарів красуються коренеплоди, місцевий вид, та зелень. Пахне прийнятно.
Я й забув, коли востаннє їв. Обдираю підсмажену шкірку і відколупую шматочок загостреною паличкою, що тут слугує замість приборів. Повільно несу до рота, стараючись не впустити. Не вистачало ще при всіх тут обляпатися. З нетерпінням починаю жувати, завжди любив куштувати нове.
— А сіль де? – спльовую.
— Нема, – розводять руками дівчата-кухарки, які до цього у своєму житті готували хіба що яєчню.
— Є сіль, є! – я гарячково риюся у кишенях. У мене там завжди повно усіляких пакетиків із приправами та спеціями. Тим більше, що напередодні мене чекало «готування» усього мого життя. Хто ж знав, що все так обернеться? Схоже мені таки випаде шанс відкрити свій ресторан. Шкода, що мій рюкзак залишився на кораблі. Ех!
Нарешті знаходжу потрібний пакетик.
— Ось.
Пакетик благоговійно кочує із рук в руки. На мене дивляться як на господа бога.
— А ще ось це, — я принюхався до вмісту «тарілки» і без роздумів витяг пакетик чебрецю. Приправа була спеціально спресована у порційні кульки. Достатньо лише однієї, щоб ця не досить смачна страва перетворилася на кулінарний шедевр. Кожному бажаючому видаю по одній порції.
— Схоже, нарешті нас нормально годуватимуть, — замічає хтось із старожилів.
Це визнання! Схоже я тут все ж таки вживуся.
Поволі доїдаю. А що, з приправами досить смачно. З «тарілкою» в руках кочую від компанії до компанії. Старожили і новачки перезнайомилися, збилися у групки за інтересами. З одного боку обговорюють, що модне у цьому сезон і з ким нарешті одружилася завидна наречена Лада Ройн, з іншого — хто виграв останню Лігу Чемпіонів, майже біля самісінького багаття інтелігент-очкарик в особах розповідає черговий сезон «Гри престолів».
Відірвані від інформаційного простору, вони зголодніли на усі новини – від серйозних до смішних. А ще кожен воліє почути бодай найкоротшу звісточку про рідних. Зазирають з надією в очі, перепитують, уточняють.
Брешу. «Так-так, знаю твою сестру. Вона вийшла заміж і чекає дитину. Батьки? Здорові.» І так до безкінечності. Чи мені не соромно? Ні! Загоряються очі, розгладжуються тривожні зморшки на обличчях – ось моє виправдання. Може, колись, і стане соромно, але не зараз.
— Марсію, а в тебе є ще ота приправа? – довірливо кладе мені руку на плече, здається, Міріна.
Киваю, а вона пояснює:
— Лекс, він би хотів спробувати, але соромиться.
Підходжу, дістаю порційну кульку і розтираю над стравою.
— Ти як, Лексе? – запитую для ввічливості.
— Дякую, нормально! – відбувається він формальним.
Ну, не хоче людина погомоніти і не треба. Не буду ж я нав’язуватись.
Помічаю осторонь Наталю. Їй, як і мені чомусь не знаходиться місця у компаніях. Очі дівчини зустрічаються з моїми, на обличчі розквітає посмішка.
Може і добре, що нам не знаходиться компанія, ми самі по собі, один для одного.
Я не доходжу до Наталі кілька кроків, як за спиною чується переляканий зойк. Обертаюсь – Лекс кулем осідає на землю, схопившись за горло.
— Допоможіть. Йому погано! – верещить Міріна, коли той починає корчитися у конвульсіях.
Миттєво опиняюся поруч. На епілепсію не схоже. Подавився? Алергія? Біля Лекса клопочуться Віктуар і Міріна.
— Це він нас отруїв – шелестить над головою і близько сотні очей впиваються в мене.
— Ні-ні! Я ж і сам їв. Може це алергія?
Натовп насувається. Я відступаю. От, халепа!
— Що це? Дивіться, дивіться, це метаморф! — репетує Міріна.
Люди порскають хто куди, і я бачу як Лекс пузириться і розтікається такою знайомою брудною калюжею, намагається знову набути форми людини, але в нього не виходить. Огидне видовище. Когось нудить. Сам ледве стримую блювотні позиви.
— Не підходьте близько, — командує Віктуар. – він може вжалити. Жан, Артур — зі мною. Нікаель і Михась — страхують.
Названі, тінями відокремлюються від натовпу, і, захопивши довгі палі, наближаються до залишків Лекса. Маса кволо ворушиться, випускаючи мацаки. Ті сплітаються і проростають у людську постать. Виділяється тулуб і кінцівки. Палі мисливців прохромлюють нечітке ще тіло метаморфа, розривають і деформують, доки воно знову не опливає, щоб почати все спочатку.
Холодний піт струменить по моїй спині, а волосся здіймається дибки. Воно ж незнищенне!
— Вогню сюди – кричить Віктуар.— І хмизу – побільше! Несіть все, що може горіти.
Перший підскакую до вогнища і хапаю товсту палаючу гілку. З задоволенням тикаю вогнем у масу, що знов почала розповзатися. Шипить. Сахається. Клекоче. Смердить. Божечки, як же воно смердить!
Всі бігають, метушаться, але обличчя здаються задоволеними, рішучими, навіть зловтішними. Несуть гілля, сміття, листя. Метаморф корчиться від полум’я, осипається золою.
А ми стоїмо – обмурзані сажею і безмірно щасливі.
— Так ось, як вони про наші плани дізнавалися, – підсумовує Нікаель.
— Вітаю, Марсію! Ти геній! У стабільній формі їх регенерація просто миттєва і убити їх практично не можливо. Вони вразливі лише у момент трансформації, але до цього нам ніяк не вдавалося запустити її без їхнього на те бажання. Ми намагалися застати метаморфів у момент перетворення на людину. Але нас не достатньо, щоб зупинити їх усіх.
Наступні два місяці пройшли на піку натхненної рішучості. Життя у нашому поселенні змінилося кардинально. Ми не досипали, не доїдали і перевтомлювалися, але ніхто не скаржився.
Я заріс вусами і борідкою та все більше ставав схожий на старожилів.
Запаси чебрецю берегли пильніше, ніж зіницю ока. Експериментальним шляхом – ганяючись за метаморфами і обливаючи їх чебрецевим відваром – виявили, що не обов’язково приправа має потрапити всередину. Щоб запустити трансформацію достатньо кількох крапель відвару на поверхню.
Відразу з запровадили в поселенні чебрецеву перевірку – кожен повинен був опустити руки у посудину із чебрецевим відваром. Спершу ми скептично ставилися до цієї процедури, але коли виявили ще двох метаморфів, усі суперечки відносно її необхідності затихли.
Значну частину городу зайняв сплетений із гілляччя макет корабля в реальних пропорціях. До автоматизму, а точніше до упаду, ми відпрацьовували хто, за ким і куди заходить і як діє. Та я наосліп і спросоння міг зробити все, що від мене вимагається.
Єдиним слабким місцем у наших планах була неможливість переносити відвар на далекі відстані: пляшок у нас не було, ємності із оболонок плодів були дуже крихкими, а дерев’яні та шкіряні – занадто міцними. Потрібно було щось досить міцне, щоб відвар можна було транспортувати, але і крихке, щоб розбивалося від одного удару.
Вихід знайшла Наталя. Якось, вона таємничо поманила мене пальцем, провела до однієї із нежилих печер і показала кривобокий глиняний горщик із вузьким горлечком.
— У мого дідуся було хобі – гончарство. Він і мене навчив. Вийшло правда не дуже.
— Вийшло прекрасно, — я схопив її в обійми і закружляв печерою. – Ти чудо!
Відтоді всі, від мала до велика, безперестанку були зайняті виготовленням глечиків: копали і носили глину, місили її, ліпили та обпікали. Наше поселення стало схоже на ярмарку криворуких гончарів.
День, якого ми так чекали і боялися нарешті настав. Спостерігачі повідомили, що у зграях «гавриків» почалися хвилювання, які відбувалися перед прильотом корабля. Рудуваті туші «гавриків» сходилися у герці, штовхалися і вовтузилися, визначаючи достойних прийняти нову подобу.
Усі «диверсанти» розділилися на три групи. Одна повинна була затримати метаморфів, які гратимуть роль «гавриків» для довірливих землян; друга — перехопити самих землян і не допустити, щоб вони розбрілися, перевірити їх чебрецем, щоб переконатися, що серед них не затесалися метаморфи; третій групі дісталося найважче завдання – захопити сам корабель.
Я, та й не тільки я, був сповнений рішучості. У нас був тільки один шанс. Мої запаси чебрецю не безкінечні і на ще один такий рейд їх просто не вистачить.
Відсторонено спостерігаючи за тим як дві перші групи розсіюються у лісі, подумки побажав їм успіху. Везіння нам у цій справі точно не завадить.
Емоції і почуття — геть, одні інстинкти і рефлекси.
Ми сторожко пробиралися через зарості. Забачивши корабель, розійшлися на видні позиції. З мого місця дуже добре видно псевдо-Нікаеля з незнайомцем біля трапу.
Вони почувалися досить безпечно і поводилися зовсім по-людськи. Я навіть засумнівався чи дійсно то несправжній Нікаель, настільки схожими були його міміка, жести, те, як він недбало зіперся на трап. Аж поки Віктуар не поцілив у нього чебрецевою бомбою. Краплі, що потрапили на псевдо Нікаеля, зробили свою справу: істота почала звиватися і танути. Її товариша спіткала така ж доля. Двоє наших залишилися контролювати вхід. А ми помчали вже не бутафорськими, а справжніми коридорами. Діяли чітко, як відпрацювали. Трійки Михася із Жака пробиралися у бік трюмів, а ми – до рубки. Переді мною Нікаель і Артур. Артур влетів у двері зліва, Нікаель – в ті, що справа. Мої – наступні ліві. Увірвався в каюту, з ходу кинув у присутніх по «бомбочці». Гидливо спостерігаючи, як фізіономії почали опливати, гукнув у коридор:
— Двоє!
За мить в каюту протиснувся Михась, одягнений у захисний скафандр. Він спритно запакував гавриків у герметичний контейнер.
От і все.
Всього на кораблі було семеро метаморфів. Запаковані у контейнери, вони відправилися у морозильні камери. Нам знадобляться докази, та й залишати їх на планеті, з отриманими знаннями про наш світ було б нерозумно.
До корабля почали сходитися й інші. Їх обличчя світилися радістю, піднесенням і захватом. Постраждалих майже не було, всього лиш кілька вжалених, яких вже почало відпускати, а подряпини і синці за травми не вважалися. Налякані «мисливці», які ледь не стали жертвами метафорфів, недовірливо витріщалися на наше бородате воїнство, але сперечатися з нами не насмілювалися.
Серед тих, хто наближався, помітив Наталю. Терпеливо дочекався, поки вона пройшла «чебрецеву перевірку» — опустила руки у посудину з відваром.
Обличчя в сажі, волосся розтріпане. Ціла. Усмішка до вух.
— Я знала, що ви справитесь, – сказала Наталя і поцілувала мене.
Ну, а я що? Я не проти.
Ми тримали курс додому. |
Рассказ открыт для комментариев