22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
   
Регистрация Конкурс № 48 (осень 18)

Автор: Christine Количество символов: 23512
Конкурс № 37 (осень) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

z021 Сторінка з життя


    Генріх Корнеліус Агріппа затремтів і повів плечима, мов від холоду, - здавалося, що і від цих стін, як від вогких стін підвальної в’язниці, тягне сирістю. Він обвів поглядом величезну залу суду. День був похмурим, і світла, що скупими променями, мов борошно через решето чи дірявий мішок, сочилося з високих стрільчастих вікон, бракувало. На столах блимали свічки, що світили протоколистам до писання. Увагу Агріппи привернуло величезне розп’яття з темного дерева на стіні навпроти, яке, здавалося, зацікавило його куди більше за людей, присутніх тут. Агріппа довго дивився на хрест, потім, злегка насупивши брови, відвів очі.
    Гордо випроставшись, заклавши руки за спину і ковзнувши швидким байдужим поглядом по залу суду, поверх голів суддів, - він не сумнівався, що його слухатимуть, затаївши подих, - чоловік крекнув, щоб прочистити горло, і заговорив:
    -    Просвітлений і неупереджений погляд уміє відрізнити правду від брехні. Це легко побачити, розглядаючи справу цієї жінки – він махнув рукою убік, туди, де стояла підсудна, селянка, що її підозрювали у чаклунстві, і палко продовжував: - Навіть мала дитина легко розбереться у цій справі. У чому звинувачують цю добру християнку? Чи бачимо ми двох гідних довіри свідків, які б засвідчили, що ця убога селянка направду ходила у поле, щоб чаклувати і викликати страшенний град, що винищив посіви? В тому числі і на її власному полі, - Агріппа дозволив собі злегка посміхнутися. – Чи впевнилися судді, що вона дійсно впала у жахливу відьомську єресь? Чи дали їй змогу назвати усіх, хто б міг затаїти на неї зло, щоб відвести донос того, хто міг перекрутити правду, щоб задовільнити помсту? Чи зізналася вона у власні провині? Ні! Ця anima Christiana, християнська душа потерпала у в’язниці за прогрішення родичів, не за власні, за те що у відьомстві підозрювали її матір! Тож судді святого суду вирішили, що і дочка буде схильна до гріховної єресі через слабкість, властиву її статі! Ось за що їй докоряють насправді – за те, що вона жінка, а, значить, природжена грішниця!
     Агріппа прокашлявся, витримав паузу у цілковитій тиші і провадив далі: - Але ж хіба Господь не створив жінку, як і чоловіка, за своєю подобою, хіба не наділив її душею, знанням, розумом і мовою, як і чоловіка? Більш того, жіноче плем’я значно благородніше і довершеніше за брутальне чоловіче поріддя. Хіба Бог не створив жінку в раю, не поза раєм, як чоловіка, з чогось значно шляхетнішого, ніж земний порох – ребра? Чи не стала вона останнім витвором, що увінчав Його майстерність? А саме ім’я Єва означає «життя», тоді як Адам був наречений всього лише «землею»…
    
    -     «А ще дар красномовства, куди більш притаманний жінкам, божественний дар, возвеличує її» - пригадував Агріппа власні аргументи, вже прямуючи додому з суду. Виступ завершився його тріумфом. Він, науковець і доктор теології, з легкістю розгромив неоковирні аргументи обвинувачення і домігся звільнення жінки з-під стражі. А от його супутник так не тішиться, думав чоловік, скоса зиркаючи на того, хто супроводжував його вулицею.
     Агріппа крокував вулицею з гордовито піднятою головою. Одні міщухи, угледівши його здалеку, шанобливо кланялися, інші, навпаки, швидко відверталися, намагаючись навіть не дивитися більш в його бік.
    - Думаю, сьогоднішня промова на суді не сприятиме порозумінню з містянами і покращенню вашого життя тут, - голос монаха-домініканця був тихим і безбарвним.
     - Своїм виступом я нажив чимало нових ворогів, - кивнув доктор прав і медицини. – Байдуже, не звикати. Сам Христос прийшов на світ, щоб засвідчити правду, і теж постраждав за це.
    - Зухвале порівняння.
     - Чому? Воно цілком справедливе. Правдолюбців не любили у давнину, не зносять їх і зараз. Зрештою, я врятував цю нещасну від засуду і смерті на вогнищі, все решта мене не обходить. А люди як плели всілякі сміховинні нісенітниці, так і плестимуть далі.
     - Хіба ви ж не даєте їм підстав нехристиянським способом життя? – обурено скрикнув домініканець. – Не коїте магічних заклять, не творите дива...
    - Дива людина творить за допомогою розуму. Ним вона пізнає Бога і всі Його творіння. За допомогою логічних тверджень я можу довести існування святої Трійці (або спростувати його, додав подумки доктор теології). А що про мене верзуть... Уявляєте, сусіди ширять байки, буцім я нещодавно приходив на ринок з кошиком, повним золотих монет, платив ними за товари, а згодом монети у роках продавців обернулися на грязюку, - Агріппа розреготався, щиро і голосно. – якби-то я дійсно вмів обертати вуличний бруд і нечистоти на золото, я був би уже могутнішим і багатшим за імператора! А мій собака Мессір, якого я підібрав цуценям! Він нібито диявол, якому я продав душу! Зрештою, цей дияволяка кілька днів вже, як здимів з очей – завіявся на собаче весілля. Сподіваюся, ніхто із добрих містян не проломив йому череп каменем, прийнявши за сатану у людській подобі. А блохи у нього дуже кусючі, - додав філософ, спритно ловлячи щось на своєму рукаві і роздушуючи це щось довгими гнучкими пальцями. Ось розтлумачте мені, як теологу – чи може втілений демон мати блохи? Це ж важливе богословське питання!
     - Ви кпите з мене, – зітхнув монах, шумно переводячи подих. Він ледве встигав за своїм супутником, який і не думав сповільнити ходу.
     - Та ні, ось гляньте самі!..
     - Кпите, - монах, відвертаючи носа від роздушеної блохи, що тицьнули йому мало не під ніс, прорік зловісно: - Але ви ще гірко оплакуватимете свою легковажність, і набагато швидше, ніж собі гадаєте! – вигукнув він зловісно і погрозливо. Замість відповіді Агріппа з незворушним обличчям низько уклонився на прощання.
     «Кряч хоч до скону, старий вороне», - злісно думав філософ, повернувшись геть і поспішаючи до свого дому. Він різко і гидливо тріпнув рукою. «Блохи! У мого Мессіра зроду не було бліх! Я набрався їх від когось із цих святих суддів, не інакше!»
    Учень не більший за свого вчителя, так говориться, думав він, поспішаючи звивистими вулицями, обминаючи кути будинків, та люто тупцяючи ногою на бродячих собак. Цибатий худий довгоносий хлопець, який нещодавно став учнем доктора і його повіреним у всьому, поспішав до вчителевого дому. Скоро вже полудень, а йому слід з усім впоратися, поки... поки в домівку не вернеться її господар.
    Ганс, так його звали донедавна. Щоправда, його наставник, зі своєю пристрастю до латинських прізвиськ, дав хлопчиську нове ім’я, урочисто нарікши його Ауреліусом. «Твоє учнівство – наче постриг у монахи, бо так само змінює назавжди увесь плин життя, - розтлумачив йому вчитель, - Ауреліус, гм... Ауреум  - золото, тож може ти і станеш для мене щасливим талісманом, що допоможе це золото добути».
    Талісман так талісман, байдуже думав Ганс. Хоч горщиком назви. Це дрібка, а не пожертва за право увійти у святая святих – робочу кімнату алхїіміка, на власні очі побачити його інструменти, його магічні книги заклять, доторкнутися до них...
    «Книги мають душу, як і люди, - здавалося, і зараз бринів у його вухах голос вчителя, - Навіть книги, написані простими, необізнаними у таємних знаннях людьми, часом володіють страхітливою потугою. Наче слід від печатки на воску, у них залишається відбиток душі того, хто їх писав, - його міркування про суще, пристрасті, страхи, гнів. Книги успадковують від нас більше ніж діти, не посміхайся. хлопче, ти ще юний, але колись ти збагнеш правдивість моїх слів. Тому вони можуть наробити страшенного лиха незміцнілим умам читачів. А що вже казати про книги заклинань! Тому їх слід берегти, щоб нікому не дісталися у руки, щоб ніхто самовільно не переступив поріг цієї кімнати...»
    Сьогодні, сьогодні все станеться, думає Ганс, і його округлі світлі очі, схожі на совині, нервово блищать. Забалакаю Марту, умовлю її... Тільки б вдалося! Агріппа до скону водитиме мене колами, не підпускаючи до потаємних заклинань, що є шляхом до безмежної могутності над природою і людьми. Що ж, вирву їх силоміць, і тоді буде видко, чи завжди учень менший за свого вчителя, чи навпаки...
    Ось і потрібний йому дім. Ганс різко зупиняється, стоїть трохи, віддихуючись і чекаючи, поки вгамується серцебиття, а тоді стукає у двері.
    
    - Хто там? – лунає з того боку дверей голос Марти, дружини Агріппи.
    - Це я, Ауреліус! – скрикує він.
    - Господаря немає вдома, - відмовляють зсередини, не кваплячись відчиняти.
    - Я знаю. Впустіть мене, будь ласка! Мені слід повідомити вам важливу новину.
    Двері різко розчахуються. Марта стоїть на порозі, стривожено зазираючи у хлопцеве обличчя.
    - Щось трапилося, Ауреліусе? – у голосі жінки неспокій. – З... з твоїм учителем?
    - Він наказав негайно принести йому книгу заклинань, - голос Ауреліуса твердий і заклопотаний, як і його погляд.
    - Але... -  Марта розгублена. – він ніколи не брав книг з собою, виходячи із дому... І нікому їх не довіряв... – вона вже явно перелякана. – Що трапилося, що він передумав?..
    - Я... Я не можу сказати всього зараз, - відрубує Ганс. – він сам вам все розповість, коли повернеться... А зараз я мушу зайти у його кімнату по книгу.
    Марта ще трохи непорушно стоїть на порозі, а потім неохоче відступає у глиб дому, пропускаючи Ганса всередину.
    І ось він у тій частині дому, куди досі нікому не було доступу без дозволу господаря, він молодець, думає Ганс, обдурив Марту, заговорив їй зуби, впорався. Ганс швидко ковзає поглядом по добре знайомих предметах: великому дубовому столі посеред кімнаті, важкому кріслі вчителя, скляних колбах і ретортах, що тьмяно поблискують на сонці, черепах... Все це багато разів бачене і анітрохи його не цікавить. Йому потрібна одна-єдина річ – величезна важенна, обгорнена у шкіру (чи не людську, думав часом Ганс, не наважуючись запитати про це у вчителя). Книга заклинань.
    І учень не більший... Він зусиллям волі проганяє дурну фразу, що наче скалка під нігтем, засіла у голові з самого ранку. Більший, чорт візьми! Зараз він це доведе.
    Від збудження Ганс тремтить, наче щойно виліз із холодної річки. Бере до рук книгу. Він добре знає, що йому зараз треба. Навіть не золото. Вірний слуга, що коритиметься і чинитиме його волю. А тоді здобуде і золото, і все решту.
    Ганс читає заклинання голосно і твердо, наслідуючи манеру вчителя. Зупиняється.
    Тиша. Хлопець додає ще кілька слів латиною. Раптом одна з колб тріскає, бризкаючи навсібіч скляним порохом. І кімната наповнюється різким запахом сірки  і якимось дивним гудінням...
    Ні, дзижчанням. Дзижчанням сотень і тисяч величезних мух. Чорними рухомими крапками вони обліпили все довкола: стіни, стелю, вікна. Раптом мухи здійнялися  повітря, утворивши живу темну хмару,що колихалася у повітрі. Незліченна маса мух зліпилася, злилася воєдино, наче хтось невидимий зім'яв її у гігантській жмені, видовжилася, на очах набуваючи обрисів людської постаті.
    -    Ти кликав мене? Хто ти? – лунає у кімнаті голос пекельного поріддя, різкий, мов скрегіт заліза, повний гніву і нестерпної муки. Той, кого він прикликав, стоїть тепер навпроти Ганса: блідий чоловік у чорному, з кривою, мов обід колеса, лівою ногою. Його очі жовтаво відсвічують, як у кота. – Навіщо ти витяг мене сюди?  - простогнав незнайомець. – Я не знаю тебе! Хто ти?!
    -    Я... Я Ауреліус, - белькоче Ганс, дилькотячи колінами. Він з тріском закриває книгу, захлопує так невдало, що примудряється вирвати сторінку, яку, не тямлячись, стискає у кулаці.
    -    Я не знаю тебе, - обличчя незнайомця спотворює жаска гримаса, наче його припекли залізом. – Навіщо ти тривожив мене! – волає він щосили. Від цього крику, мов від урагану, з дзенькотом посипалося додолу скло. – Хто ти такий! – кричить проява у чорному далі, і легким змахом кігтистої руки перевертає дубовий стіл, що з гуркотом вдаряється в стіну. – Для чого ти кликав мене?! Чому ти не кажеш слів закляття?!
    -    Я... – тут Ганс розуміє, що він не уяви не має, що це за закляття таке. І виразно усвідомлює, що ось прийшла його загибель.
    -    А-а-а! – стогне демон, двома розмашистими кроками долає кімнату і, схопивши Ганса за комір сорочки, шпурляє об стіну. Крізь запаморочення від удару, ковтаючи теплу кров, що сочиться з прикушеної губи, Ганс розпачливо згадує, що можна... доповзти до дверей... вискочити звідси...
    Ревнувши, демон лівою рукою ухопив Ганса за горлянку і підняв над головою. Обличчя хлопця побуряковіло, потім посиніло, його округлі очі майже вилізли з орбіт, а висолоплений язик вивалився з рота. Пролунав різкий страшний тріск, - незнайомець скрутив Гансу шию, мов курчаті, і випустив з рук бездиханне тіло.

    Впустивши Ганса, Марта провела його до кімнати Агріппи, а сама подалася на кухню. Проте замість готувати вечерю стала непорушно, прислухаючись. Прихід хлопця і його дивне прохання непокоїли жінку.
    Деякий час нічого незвичного не відбувалося, у домі панувала тиша. Аж раптом з кімнати Агріппи почулися дивні звуки. Потім до незрозумілого шуму додався дзенькіт розбитого скла, гупання падаючих книжок та меблів. Виглядало, ніби хтось намагається розтрощити в кімнаті Агріппи геть усе. Серед гуркоту Марта почула і крик Ауреліуса, що нараз увірвався.
    Смертельно налякана Марта не стала з’ясовувати, що там таке коїться, а прожогом вибігла з будинку і помчала вулицею.
    
       - Що тут скоїлося? – закричав Агріппа, ставши на порозі кімнати. І, не чекаючи відповіді, ввірвався усередину. Під ногами захрускотіли уламки розтрощених скляних реторт, колб і глиняних міхурів, що ними, як килимом, була встелена підлога. Дикими очима учений оглядав перевернутий важкий стіл, крісло, що стирчало ніжками догори, кінські і людські черепи, що позакочувалися по кутках, безладною купою, наче дрова, навалені одне на одне старовинні манускрипти і  дорогоцінні фоліанти, гордість його серця. А у глибині кімнати, за перекинутим кріслом лежало… Агріппа до болю в очах вдивлявся у те, що простяглося там непорушно. О, якби він лише спав чи марив!..
        На негнучких ногах вчений пройшов у кімнату, прикипівши поглядом до страшного предмета у кутку. А тоді зігнувся, мов від удару і закашлявся, долаючи позов до блювоти – далося взнаки нервове напруження.
        -    Марта, - шелеснув чоловік, а зрештою заволав: - Марта! Де ти! Що тут таке зчинилося?!
        Нахилившись над тілом учня, обережно, щоб не торкнутися мерця, він підібрав розкриту книгу. Потім, помітивши щось у його долоні, витяг пожмакану видерту сторінку з книги.
        -    Книга заклинань! Я ж стільки разів повторював, що ніхто, жодна душа не сміє заходити у мою кімнату! Ніхто! Я ж суворо наказував!  - стогнав він, вхопившись обіруч за голову і запустивши пальці у волосся.
     Проте часу лементувати і рвати волосся на голові просто не було: слід було вирішити насущну проблему, великий клопіт, що звалився на голову, а точніше, валявся біля ніг. У його домі було мертве тіло, яке слід було кудись подіти. А він, Агріппа, зроду не стикався ні з чим подібним.
    -    Мене звинуватять у його вбивстві і повісять, - виговорив Агріппа вголос. – Якщо ж я спробую розповісти, що тут сталося, мене спалять, як чарівника і заклинача демонів. Подумати тільки, зітхнув нажаханий господар дому, якихось півгодини тому він безжурно крокував собі вулицею, міркуючи про якісь щоденні клопоти; і от за мить побут, майбутнє, плани, саме існування – розкололося на друзки, наче одна із цих скляних реторт. Чоловік почувався так, наче проторений звичний шлях перед ним, яким він походжав щодня, зненацька розверзся, і він сторчголов летить у темну бездонну глибочінь. Здавалося, навіть черепи на підлозі зловісно вишкіряються, глузуючи з його біди.
     Чоловік розмірковував вголос, поволі, вдивляючись у широкі пащеки Сцілли і Харібди, які вищирялися на його шляху з обох сторін. Шибениця чи вогнище! Чудовий вибір, чортяка його... І тут же, скосивши погляд на книгу, він про всяк випадок змовк.
    -    Ні, щось треба придумати, невже ж я не зможу!..
     Раптом очі Агріппи сяйнули відчайдушною надією. Підійшовши до столу, він, крекнувши з натуги, поставив його як слід. Тоді швидко розгорнув книгу на столі – руки ще тремтіли, ходили ходором, ні, думав Агріппа це не зі страху, а від хвилювання – і почав шукати потрібну сторінку. Ось воно.
    Цього разу поява демона була куди менш ефектною.
    -    Чого тобі знову треба? – рявкнув викликаний.
    -    Заклинаю тебе, нечистий духу, - твердо пророкотів Агріппа добірною латиною, втупившись у жовті котячі очиська гостя, - увійти у тіло цього юнака і вийти з мого дому. Ти повинен зайти у якесь людне місце... До ринку, а вже тоді зможеш покинути його. Наказую тобі! – Він додав ще декілька фраз, після цього демон на очах потоншав, зігнувся, скрутився, мов пружина, і здимів, випарувався, мов його і зроду тут і не було.
    Ганс-Ауреліус ворухнувся. Його тілом пробігла судома, воно шарпнулося, затрусилося, мов у нападі епілепсії, піднялося над підлогою, опираючись на потилицю і п’яти. Агріппа втупився у цю метаморфозу мов заворожений, із всепоглинаючою цікавістю, гримаса безмежного відчаю, подібна до маски актора у давньогрецькій трагедії, злізла з його лиця легко, мов рукавичка з дамської руки. Він же ще ніколи не оживляв мерців. Філософ геть забув про свої недавні страхи і душевні терзання, вбивство, про все, що тут скоїлося, розтрощену ущент кімнату, про те, зрештою, що убитий був його найкращим учнем, замалим не другом. Умить він перетворився на фанатичного дослідника-експериментатора, недоступного жодним людським почуттям і пристрастям, окрім жаги до нових знань і відкриттів.
    Ганс звівся на ноги. Його обличчя було мертвотно-блідим, а на шиї виднілися темні синці. Агріппа здригнувся, відчуваючи, що кожен волосок на його тілі стає сторчма. Пульс, цікаво було б поміряти його пульс. Чи б’ється його серце, чи дихає він?..
     Учень алхіміка відрив очі і глянув на свого вчителя мертвим поглядом, позбавленим будь-якого виразу чи осмисленості. Живі люди так не дивляться. Нараз пронизливий вереск розлігся кімнатою.  Марта вибрала невдалий час для повернення, шибнуло в голові вченого.
    -    Я.. Я наказую тобі піти, - затинаючись промовив він, звертаючись до Ганса.
    Ганс рушив уперед, незграбно, мов його суглоби задеревіли.Він пройшов через кімнату – хрускіт битого скла під ногами пролунав, мов постріл, - і обминувши Агріппу та влиплу у стіну Марту, блідість чийого обличчя могла б позмагатися з його власною, вийшов.
    -    Бачиш, як усе просто вирішилося, - нервово підсміюючись, озвався до дружини Агріппа. – Ми б могли заразом відправити його на закупи...
    Мов підкошена, Марта повалилася на долівку, зомлівши, перш ніж чоловік устиг її підхопити.
    
    «Немало часу спливло відтоді, як я застерігав Генріха Агріппу, цього нечестивого чоловіка, що його вдача і спосіб життя не доведуть до добра», - міркував домініканець, згадуючи, як колись вони ішли цим шляхом удвох і розмовляли про віру... І ще про що?.. Він зморщив чоло, пригадуючи. Про... бліх, чи що?
     Зараз він іде до цього чоловіка з християнським утішенням, хоч справжня причина його поспіху,  зізнається сам собі монах, не у цьому. Суєтна цікавість опанувала його. Йому кортить знову побачити Агріппу, поговорити із ним. Чи той і далі такий же самовпевнений і гонористий, попри всі нещастя, що звалилися на його голову?
     Монах дріботить, низько схиливши голову під каптуром, і відриває погляд від землі, почувши гарчання.
    Посеред дороги, заступаючи монахові шлях, стоїть величезний чорний пес. «Це ж Мессір, собака Агріппи!» – впізнає монах, одразу пригадуючи усі плітки, які йому доводилося чути про цього дивного пса. Бродячих собак містом бігають цілі ватаги, часом накидаюсь на перехожих. Але вони  - тварини, та й годі. А цей пес таки вселяє трепет, гадає домініканець, хапливо хрестячись, і робить великий гак, щоб обійти страшного пса.
    
    -    Це ви? – голос Агріппи глухий і цілковито байдужий.
    -    Я взяв на себе сміливість навідати вас, почувши по смерть дружини і вашу хворобу. Бачите...
    -    Не виправдовуйтеся, - уриває Агріппа. Монах роздумує про те, що філософа тепер не впізнати. Він не те щоб сильно постарів і посивів, проте разюче змінилася його постава, тон голосу, погляд. Вираз очей, що раніше світилися розумом, завзяттям й іронією, безбарвний і порожній.
    -    Ви прийшли вчасно. Я хочу..., - веде далі Агріппа, поволі, добираючи слова. І надовго замовкає.
    -    Сповідатися, - підказує монах.
    -    Ні, - філософ різко повертає до нього голову, і на мить монах впізнає колишнього Агріппу. – Думаєте, мені важить відпущення якихось дрібних гріхів? Що річ у докорах боязкого сумління? Все життя я присвятив справі пізнання таємниць сущого, величних і незбагненних. Я зневажав будь-які перепони, що їх люди ставлять перед спраглим до науки розумом. Це все було для людей, зрештою, все мало прислужитися їм. Але все розчарувало мене. Науки – ніщо, а люди... – він гірко розсміявся, - люди ненавидять мене!
     Людині не варто мучити себе, бажаючи осягнути недосяжне. Тож я вирішив закинути заняття і досліди, позбутися книг. Якщо я надалі щось читатиму, то лише Святе Письмо.
    Монах поволі обвів прискіпливим поглядом кімнату Агріппи, бо саме тут вони розмовляли. Повну богопротивних предметів і книг, запевне, нечистивих... Тут же господар дому заявив:
    -    Я хочу позбутися усіх своїх книг. Добре, що ви нагодилися. Ви, духовна особа, знаєте, що з ними вчинити.
    -    Думаю, спалити, але мені слід буде порадитися щодо цього, - повагом відповідає монах. – Але я розумію, що ви хочете зректися усього, пов’язаного з давнім гріховним життям. Чи є у вас, - він знову обводить очима кімнату, - предмети, що їх не варто тримати у своїй оселі?
    -    Так, є книга, - киває Агріппа. – Він бере зі столу велику книгу, обгорнену у шкіру, і простягає монаху. – Що з нею вдіяти – на розсуд церкви.
    Обережно, наче книга могла завдати йому шкоди, монах узяв її до рук, розгорнув, прогортав. По виразу його лиця було ясно, що чоловік нічого не тямить з написаного там.
    -    То я можу її забрати? – уточнив домініканець.
    -    Так, - кивнув Агріппа. – Вона ваша.
    Монах продовжив повагом гортати сторінки, вчитуючись у текст. Агріппа не зводив з нього очей.
    -    Які у вас довгі кігті, отче, - тихо сказав філософ.
    Домініканець різко підняв голову. Його очі засвітилися, наче у кота, а обличчя скривилося у сардонічній гримасі. Він наче виріс – бо вже не стояв на землі, а знявся у повітря, вивищуючись над Агріппою.
    -    Ти думав так просто нас позбутися і почати праведне життя? - ревнув гість алхіміка.
    -    Вас?
    -    Нас! Нас-бо багато! – у голосі монаха відлунював метал. – Але тобі нас не спекатися! Твоя книга тепер моя, ти сам, добровільно мені її віддав, і не маєш потуги і права прогнати мене закляттям. – Домініканець лиховісно вищирився, показуючи довгі, як у вовка, зуби. - Тож я заберу тебе із собою!
    -    Abi Morboviam! – огризнувся Агріппа.
     Монах розреготався.
    -    Ні, під три чорти ми заберемося разом!
    -    Знаєш, коли я був студентом, мене дивувало, як нешанобливо мої ровесники ставляться до книг, - раптом заговорив філософ. Демон урвав сміх.
    -    Вони, - розмірено вів далі Агріппа, мов читав лекцію, - вкладали у книги соломини, загинали сторінки, часом видирали... Мені це завдавало болю. А ти прогортав мою книгу і навіть не помітив, що там бракує сторінки.
    -    Сторінки? І що? – гаркнув монах.
    -    Її ненароком видер Ганс перед смертю, відтоді я тримаю її при собі. І цієї сторінки я тобі не віддав. – Агріппа змахнув аркушем паперу перед носом гостя.
    Обличчя домініканця перекривилося від люті, він простяг вперед кігтисту долоню.
    -    Все одно ти зараз помреш!..
    Філософ прокричав кілька фраз латиною. Демон заревів так, що затремтіли шиби на вікнах, і різко знявся угору, до стелі. Тоді пропав, лише книга, яку він тримав, звалилася на Агріппу, боляче вдаривши його у чоло кутом обкладинки.
    

    «Не судилося мені передати мою працю у руки Церкви, - вирішив наступного дня філософ, вбраний і готовий до подорожі, обзираючи безлюдну вранішню вулицю, що простягалася перед ним. – А нове життя я почну далеко, бо це місто було не надто затишним».

  Время приёма: 10:38 25.10.2015