22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 47 (осень 18) Фінал

Автор: Росткович Олег Количество символов: 16788
Конкурс № 37 (осень) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

z029 День народження робота


    1
    Бій був коротким. Якщо те що сталося, можна назвати боєм. Враховуючи, що супротивник не зробив жодного пострілу, нагадувало це радше розстріл. Хоча випадки, щоб роботи не спромоглися вистрілити жодного разу - це все-таки рідкість. Зазвичай, вони встигають випустити кілька зарядів, добре, що влучність тих пострілів, м’яко кажучи, кульгає. Мабуть, потужності процесорів не вистачає роботам для того аби як слід прорахувати свою моторику після влучання бронебійно-розривного. Особливо, коли потрапляєш під перехресний вогонь. Та все ж пильності та обережності втрачати не можна. Особисто я не вірю байкам старого одноногого Франца про те, що ногу йому відстрелив відірваний маніпулятор, тобто «рука», робота. Але, в будь-якому випадку, наближатися до залишків залізяччя, щоб переконатися в їх смерті, потанцювати над трупом (металобрухтом) чи зробити селфі категорично не рекомендується. Можливо, вас не застрелять, але навіть у цілком понівеченого робота може працювати одна з камер, чи один з сенсорів, які передадуть інформацію про вас куди слід.
    Отже, патруль у складі двох роботів потрапив у засідку. Випущені майже водночас, бронебійні заряди розшматували голову одному роботу і перетворили на купу металобрухту корпус іншого. Якби я був ближче до місця подій, то неодмінно б почув, як голова металевої тварюки з брязкотом котиться по тротуару. Снайпери Макс та Алекс виконали свою роботу на відмінно. За секунду, контрольним пострілом була продірявлена і друга залізна голова. Декілька перехожих, зрозумівши в чому справа, не ховаючи білих прапорців кинулися врозтіч. Інстинктивно кожна людина старається втекти, уникнути небезпеки. Хоча безперечно – затримання їм не уникнути. В пам’яті роботів мабуть збереглися персональні коди усіх свідків. Що вдієш? Така вона доля колабораціоністів. З двох можливостей: війна з роботами і «мирне співіснування» під контролем роботів, вони вибрали другу. Натомість, доводиться платити деякими незручностями: ходити з білим прапорцем в руках (робот бачитиме, що руки тримають не зброю і загрози йому нема) та час від часу піддаватися нейроскануванню (щось на кшталт старовинного поліграфа – детектора брехні). Не думаю, що роботи вміють читати думки. А от неприязнь та ворожість, навіть з боку колабораціоністів розпізнають миттєво. Напевне за сумісним аналізом міміки, сканів серцебиття та тому подібних мікроскопічних вторинних ознак, які людина не в змозі приховати. Тому і потрібні білі прапорці. Тримаючи такого в руках, можливо, можна навіть облаяти робота і залишитися живим.
    Та досить перейматися проблемами колабораціоністів. Не бажаєш нейросканування – ласкаво просимо в ряди бійців підпілля. Нас не сканують. Нас або убивають, або, при потраплянні в полон, ми самі вкорочуємо собі життя. Щодо самоліквідації – то інакше не можна. Роботів не обманеш, а ще - від них нічого не приховаєш.
    Моє сьогоднішнє завдання - слідкувати за інформацією на моніторах. Кілька сотень камер зовнішнього спостереження передають зображення в операторну. Тут кілька десятків людей слідкують за пересуванням роботів вулицями міста. Зазвичай, у мене інші клопоти. Але сьогодні я напросився чергувати в операторну, щоб спостерігати за розстрілом роботів. Раптом все вдасться – і вірус написаний мною спрацює.
    Однак, події на вулиці почали розвиватися за песимістичним сценарієм. До будинків, звідки стріляли наші снайпери почали стягуватися загони роботів. Перед тим як відійти до свого спеціального залізного пекла, тварюки встигли передати координати наших вогневих точок. Вірогідно, що ідентифікували ще й і зброю. Безпілотники-дрони (а звідки там взятися пілотам?), які зазвичай непомітні, почали кружляти на кварталу на висоті пташиного польоту, намагаючись зловити в об’єктив чи в приціл зловмисників.
    Що ж, нечисленним жителям багатоповерхівок доведеться пережити неприємну процедуру допиту-нейросканування. Але на час початку прочісування місцевості, наші снайпери уже будуть в безпечному місці, в міському підземеллі. Мабуть, прорахувавши це своїми процесорами, роботи не поспішали.
    Взагалі, напади на патрулі роботів справа марна. Знищених роботів замінюють інші, мабуть навіть досконаліші. Але й якщо сидіти, склавши руки, роботів ніколи не перемогти. Та цього разу бронебійні заряди несли в собі мікрочіпи з спеціально написаним вірусом, який мав інфікувати командний центр залізяк. Ймовірно, роботи передбачили можливість комбінованої вірусно-вогнепальної атаки та написали блокуючи програму. Або мікрочіп пошкодився при проходженні крізь броню. Так чи інакше, вірус не подіяв. Очікуваної мети - ураження вірусом усіх роботів, не досягнуто.
    
    2
    Мене завжди дивувало, навіщо командор повісив на стіні свого кабінету здоровенний плакат з трьома новими законами робототехніки. Чи то він думає, що є хтось, окрім немовлят, хто не знає ті кляті закони напам’ять. Чи то він сподівається, що якимось дивним чином, знання тих законів допоможе нам перемогти залізяччя. Але оскільки інших текстів на стінах не було, то, мабуть, в тисячне я перечитав:
    1. Робот не може заподіяти шкоду людині, якщо людина своїми діями чи бездіяльністю не завдає шкоди роботу.
    2. Робот повинен підкорятися наказам людини, за винятком тих, котрі суперечать наказам інших роботів.
    3. Робот повинен захищати самого себе, якщо тільки дії не суперечать першому і другому пунктам.
    Відчуйте різницю, містере Азімов!
    Не знаю чому, але завжди, перебуваючи в кабінеті командора, я відволікаюся на ті закони. Починаю шукати якесь зашифроване послання з рецептом швидкої та беззаперечної перемоги. Як зробити так, щоб закони спрацювали на нашу користь. Витаючи в високих логіко-філософських матеріях, я часто втрачаю контакт з реальністю, за що мене лають або висміюють старші товариші, які сперечаються про шляхи порятунку. Але дивакуватість та розсіяність мені пробачаються. Я ж програміст. Ще й, за мірками підземелля, програміст хороший.
    А з іншого боку, спробуй зберігати концентрацію протягом кількагодинних мозкових штурмів. Коли вже давно чудово знаєш, хто з цієї різношерстої публіки яку теорію відстоює, і які в кожного є контраргументи на пропозиції товариша.
    Чого тільки тут не наслухаєшся. Закинути б сюди письменників чи сценаристів з минулого – їм було б цікаво. Але й без того, літератури та кінофільмів на тему боротьби з роботами людство напродукувало гори. Шкода тільки, що більшість рецептів ми застосувати не в змозі. Наприклад, про машину часу усі мовчать, інакше ми б уже давно стрілки років на 50 назад перевели. Як в «Термінаторі». Нема кому ту машину винаходити та будувати, а в першоджерелах з кресленнями та інструкціями негусто. Інший варіант, зайти в лігво ворога перевдягнувшись роботом, як заповідав великий Лем, теж не користується популярністю. Навіть найхоробрішим зрозуміло, що це стовідсоткове самогубство.
     - Зачекайте! Тихо! Я знаю як надійно інфікувати робота, - не знаю, як це сталося, але в мою голову прийшла ідея, як здалася дуже привабливою. Не виключено, що якимось магічним чином плакат з новими законами таки вплинув. Так чи інакше, я тут же вирішив поділитися з присутніми своїм планом. Мабуть, такої зухвалості від мене ніхто не сподівався, оскільки усі враз замовкли.
    - Треба послати до робота дитину. З подарунком. Дитині сказати, що вона вітає робота з днем народження. Дарує подарунок. Робот не зможе скануванням виявити ворожість і візьме кляту коробку з вірусом. Дитина повинна щиро вірити в те, що робот – друг. Залишається тільки надійно замаскувати чіп в іграшці.
    - Але ж ми ризикуємо життям дитини, - одразу чую чиєсь логічне заперечення.
    - Можливо, Життям – перебільшення. Але її майбутнім ми ризикуватимемо стовідсотково, - інший голос.
    - А яке в неї буде життя, яке в неї буде майбутнє в світі де панують роботи? – парирую я. – Будемо відверті – це смерть, тільки трохи пізніше. Навіть чисельність популяції колабораціоністів роботи «регулюють», - зображаю пальцями лапки.
    - Ходити вулицями з білими прапорцями, - як це робить значна частина людей, це варіант? – підтримує жіночий голос.
    Бачу, що народ починає зиркати на командора, якою буде його реакція? Врешті, він і сам зметикував – люди чекають на його слова.
    - А ти впевнений, що твій вірус спрацює?
    - Не на сто відсотків, але шанси великі. Ви пам’ятаєте, я тестував вірус на нашому внутрішньому сервері.
    - Краще б ти цього не робив. Дванадцять годин без зв’язку і без захисту. Заходь – та не бійся. Добре, що роботи про твої експерименти були не проінформовані.
    - Ідея заслуговує уваги, - підтримав снайпер Алекс.
    - В будь-якому випадку, я буду змушений повідомити керівника сектора. А вас попрошу про цей план не говорити нікому, оскільки витік інформації - це поразка. Смерть дитини. А можливо і нас усіх, - підсумовує командор.
     - Ймовірно, кращий варіант, постаратися здійснити задумане власними силами, не повідомляючи «наверх», – пропоную я.
    - Тільки от хто ризикне своєю дитиною?
    - Я ризикну! – одна з небагатьох присутніх на нараді жінок, вдягнена з ніг до голови у камуфляж брюнетка зовсім не вагалася. Якщо не помиляюся, її звати Мелані.
     - Але ж ми навіть не можемо адекватно оцінити, якими є шанси на успіх! Робот її може реально вбити - хтось із присутніх спробував переконати Мелані.
     - Якщо ми все-таки вирішимо втілювати цей план в життя, я буду наполягати, щоб моя дитина брала участь в операції. Нехай це і не по-материнськи.
     - Мелані, я вас не розумію.
     - Якщо, є шанс перемогти роботів, то яка може бути мова про особисті інтереси. Думаю кожен з нас не вагаючись віддасть ради цієї мети своє життя. Інакше ми були б не тут, а ходили вулицями з білими прапорцями. Вважаю, що і для дітей – винятків буде не може.
     - Це безвідповідально – так ризикувати життям дитини, - ще хтось пробує відмовити Мелані.
     - А створювати штучний інтелект, створювати роботів – це було відповідально? – заперечує вона. – «Комп’ютерна програма обіграла людину в шахи», «штучний інтелект пройшов тест Тьюрінга», «перші роботи-поліцейські вийшли на патрулювання вулиць» - це було відповідально? – не помилюся, припустивши, що усі присутні, пожалкували, що почали цю дискусію з Мелані. Звісно, усім хочеться якнайшвидшого кінця війни, яка уже забрала у когось брата чи сестру, у когось матір чи батька, у когось дітей… Не легше і тим, в кого рідні стали колабораціоністами.
    
    3
    З часу прийняття рішення про використання дитини для інфікування робота минуло близько півроку.
    Я усоте перевіряв та вдосконалював свій код. Ціла юрба народу на чолі з її мамою - Мелані займалася дівчинкою. Для підвищення ефективності створення позитивного образу робота в очах Ненсі – так звали кучеряву трирічну красунечку – в костюм робота було перевдягнуто добровольців, які по черзі гралися з малою. Насправді, зображати робота було досить непростою справою, оскільки залізяки мали тільки досить віддалену схожість з людиною. Таким чином, робот став улюбленою іграшкою малюка. Ненсі з ним прокидалася, весь день гралася і вкладалася спати вночі.
    Думаю, що не менш важливим завданням перевдягання людини в робота – було порадувати на тому світі старого Лема.
    Взагалі, до чого докотилося людство: дитина залюбки грається з іграшкою, до якої дорослий побоїться підійти. Та й на іграшку ця бляшанка зовсім не подібна. Ані яскравих кольорів, ані хоч якоїсь краси. Весь дизайн переслідує тільки дві мети – бути якомога смертельнішим (що перетворює робота в склад вибухівки) та бути якомога не вразливішим до ураження зброєю (що робить вищезгаданий склад вибухівки надійно броньованим). Звісно, всередині іграшки для Ненсі – ніякої вибухівки нема. Але зовнішній антураж, з цілим арсеналом зброї та сканерами, – максимально точна копія реального робота.
    Взагалі, командору довелося турбуватися про вирішення цілої копиці проблем: від ретельного вибору підходящого місця контакту, яке б забезпечило максимальну зручність порятунку дівчинки у випадку невдачі, і до викрадення нормального вбрання для дитини. Оскільки те латане перелатане лахміття в якому вона ходить (як і всі ми, до речі), дуже ймовірно викличе у робота підозру. Здавалося б – що складного? Піди та пограбуй крамницю з одягом. Але не все так просто. Весь одяг містить вшиті мікрочіпи, сканування яких дає повну інформацію про річ. Звісно, чіпи можна вирізати. Але одяг без чіпів – це теж зачіпка для робота.
    Звісно, розроблявся детальний план наступу на кіберквартал – частину міста в якій, як ми сподівалися, знаходився мозок залізяччя - центральний суперкомп’ютер. Також там, це ми знали точно, розташовувалася фабрика по виробництву роботів. Захопивши кіберквартал,
    Врешті, день, як його колись любили називати Х, – настав.
    Не зважаючи на важливість ситуації, в операторній не було багатолюдно. Звичайна зміна. Уже не вперше – я був одним з чергових. Усі, хто міг носити зброю, чекали сигналу для штурму кіберкварталу. Секунди здавалися вічністю. Довгий час нічого не відбувалося. Нарешті, перші камери встановлені на шляху патрулювання роботів з початкового пункту – воріт кіберкварталу показали «нашого» робота. Уникаючи засідок, роботи постійно змінювали маршрути патрулювання. Тому спрогнозувати шлях залізного монстра, було проблематично. Найкращий варіант, щоб робот звернув в який-небудь довгий провулок без жодних поворотів направо чи наліво. Тоді їх шлях буде передбачуваним, а у нас з’явиться час для влаштування зустрічі.
     Врешті, усе співпало: робот потрібної нам моделі звернув у потрібний нам провулок. Модель робота також важливий чинник, адже хто знає, як зреагує дитина на незнайомого робота. Координати та час зустрічі повідомлено командору. «Перший етап операції розпочати дозволяю», - відповідь-наказ прийшла майже миттєво.
    
    4
    Двері одного з під’їздів багатоповерхівки ледь помітно прочинилися і через утворену шпару на вулицю вибігла малесенька дівчинка. Вдягнута в яскраво зелену куртку та кумедну помаранчеву шапку вона зупинилася посеред дороги. Тепер це не є смертельно небезпечним, адже за відсутності автотранспорту, усі вулиці автоматично стали пішохідними. В руках Ненсі тримала іграшку. Хоч з нечіткого зображення на моніторі цього не було видно,та я добре знав, що це плюшевий ведмедик. І зовсім небагатьом було відомо, що ведмедик цей непростий.
    Зорієнтувавшись на місцевості, побачивши в кількох десятках метрів, добре знайомий силует робота, Ненсі побігла йому назустріч.
    - Робіку, Робіку – мама сказала, що у тебе сьогодні день народження. Мама сказала, що тобі дуже сподобається цей подарунок. Дивися – який гарний ведмедик. Він тобі сподобається!
    Звісно, ніхто крім робота не чув, що насправді вона говорила. Але саме цих слів її вчили. Для більшого ефекту, Ненсі на кілька днів позбавили спілкування з рядженим псевдороботом, щоб вона скучила за іграшкою.
    Робот зупинився, ніби вагаючись. Згідно інструкції, він повинен з’ясувати адресу дитини, а у випадку, якщо дитина її не знає – доправити її в притулок. Можливо, в його коді були закладені і якісь спеціальні алгоритми та шаблони для спілкування з дітьми. В цьому випадку теж мала спрацювати наша «домашня заготовка»: Ненсі не знала своєї адреси. Мабуть, це помилка суперкомп’ютера, що мікрочіпи з персональною інформацією та «маячками» імплантуються людям тільки в чотирнадцятирічному віці.
     Робот зігнувся, щоб підняти дитину «на руки». Дівчинка цього не злякалася. Вдома Робік частенько катав її на собі.
     Результат дії вірусу, перевершив усі сподівання. Залізяка навіть не встиг випрямитися. Виглядало, ніби хтось невидимий вимкнув його з розетки. Але для Ненсі це була погана новина, оскільки робот почав хилитися та падати на неї. Спочатку він оперся на маніпулятори, які не витримали його ваги підігнувшись. Далі залізяка завалилася спочатку головою в асфальт, а потім на бік, сховавши Ненсі від камер.
    - Дрони падають! Дрони падають! – майже одночасно закричали з різних кінців приміщення.
    - Вірус подіяв! Вони вимикаються!
    - Без жодного опору пройдено ворота в кіберквартал!
    - Це перемога! Це перемога! – в операторній розпочався хаос. чергові, порушуючи усі інструкції, кидали свої крісла. Люди стрибали, обіймалися, дехто плакав від радості.
     - Молодець! Чудова робота! Ти їх «зробив»! – згадали і про мене.
     - Зачекайте, давайте зясуємо, що з Ненсі! Рано ще святкувати! – я спробував остудити святковий запал.
     Тим часом, до Робіка підбігло троє наших, серед них була я впізнав Мелані. Навіть для кількох людей завдання перевернути робота виявилося нелегким. Хтось почав використовувати зброю як важіль. Врешті, залізяка піддалася і Ненсі опинилася на руках матері.
     - Мелані, це оператор. Що з Ненсі? Мелані, ви мене чуєте – що з Ненсі? - на те і є чергові, щоб дізнаватися новини першими.
     - Операторе, з Ненсі все добре. Впавши, робот защемив ногу. Можливий перелом, але скоріше за все просто забій. Потрібен рентген. Не плач, Ненсі, найгірше уже позаду!

  Время приёма: 02:58 25.10.2015