22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
   
Регистрация Конкурс № 48 (осень 18)

Автор: Тень Тени Количество символов: 18294
Конкурс № 37 (осень) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

z026 На межі


    

    Такого їдкого настрою в мене давно не було. Твердо вирішую відмовитись від всього, що мені запропонують. Набридла роль піддослідного пацюка. Досить з мене! Покажу їм справжній характер.
    — …величезний внесок у науку. Експерименти за твоєї участі пройшли надзвичайно успішно. Тепер, ми готові до серйозної роботи. Джоне, прийми мої вітання! — в голосі Адама Говарда непідробне піднесення. Не бачив раніше керівника таким щасливим. Саме це і тисне мені на нерви.
    Агентству світить небачене фінансування. Переміщення пілотованих кораблів через гіпер до зірок за сотні або тисячі парсек, це не польоти в межах Сонячної системи, де вже вивчено мало не кожний астероїд. А що отримав я? Вічні страждання та і тільки.
    — Дякую, сер, — відповідаю без тіні вдячності.
    Відвожу погляд від усміхненого обличчя містера Говарда. Вище його сивої голови  стіну прикрашає відома емблема. Зорі на синьому колі, біла орбіта і червоний роздвоєний вектор, направлений вправо і вгору. «На благо всім» — гордо сповіщає напис. На якусь мить свідомість тьмяніє од відчаю. Із великим зусиллям тамую емоції.
    Добре пам’ятаю, як колись пишався своїми нашивками, хизуючись ними перед гарненькими дівчатами. Всі знайомі по-чорному заздрили. Зараз, емблема викликає мало не відразу. Занадто багато вона мені коштувала…
    — Ти ж розумієш, що саме на тебе вся надія? — містер Говард не запитує, а констатує факт. Його посмішка стає хитруватою. «Старий Лис» — виринає в пам'яті прізвисько. Дуже личить йому. Певно, на такій посаді іншим бути неможливо. — Через місяць почнеться підготовка до першої трансгалактичної.
    — У вас мають бути і інші кандидати, — в’їдливо нагадую я.
    — Вони... Їх психіка дещо не дотягує до наших вимог, — пояснює Адам.
    — А якщо я відмовлюся? Я ж маю таке право?
    — Що? — усмішка сповзає з обличчя містера Говарда, поступаючись місцем майже дитячому здивуванню. Це приносить мені неабияке задоволення. Майже, ейфорію. Він зовсім не сподівався такого повороту. — Ти жартуєш?
    — Ні, сер. Просто, у кожного завжди має бути вибір, — кажу я з гідністю. Нехай згадає, що я не просто гвинтик у підконтрольному йому механізмі.
    — Хм-м-м… Твоя правда, — похмуро погоджується Старий Лис. Він не приховує роздратування. Нервово потирає скроні. Погляд стає злим. — А як тобі виставковий центр астронавтики? Робота спокійна, на одному місці. Будеш екскурсантам байки розповідати. Ти цього добиваєшся?
    Внутрішньо холону. А чого я сподівався? Я показав характер, тепер — його черга.
    Западає неприємна мовчанка. Врешті, запитую зі слабкою надією:
    — Марлен більше не приходила?
    Говард хитає головою.
    — А Стів з Беном? Чи Рон?
    — Твої друзі зайняті. Та як тільки випаде вільна днина — ми відправимо їх до тебе.
    — Якщо самі не хочуть, то не треба, — різко відказую я. І тихо додаю: — Гаразд. Вмовили. Полечу куди скажете. Певно, це на краще, що буду звідси подалі.
     

    ***

    Під кораблем, на відстані сорока тисяч миль, пролітає сіра кам’яниста пустка. Всіяна метеоритними кратерами поверхня, тонка вуаль атмосфери і холод, проти якого арктичний клімат здається мало не спекою. А ще планета вирізняється значними покладами залізних руд. Та, яка мені з того радість?
     Черговий пункт у списку перспективних зоряних систем, лише підтверджує теорію, що життя — дуже оригінальне явище у Всесвіті. Тим більше розумне.
    — Ти, скоро, Бене? — нетерпляче запитує Стівен.
    — Проблеми з двигуном, — заклопотано бурчить Бенджамін. Він на поверхні планети у дослідницькому модулі. — Запускаю діагностику… Дивіться, там без мене не сідайте вечеряти! А то я тебе, Стіві, знаю. Умнеш кращі шматочки.
    — Може, ти умисне не хочеш повертатись? — жартує Стівен. — Влаштуєшся на пісочку. Засмагнеш, подрімаєш поки служба йде.
    — Ні, це не для мене! — регоче Бен. — Я активний відпочинок люблю. Порибалити, наприклад. Ось, повернусь на Землю і на тиждень-другий гайну куди-небудь на Великі Озера. Ось де справжнє задоволення!
    — А я б повалявся на каліфорнійському пляжі, — зізнається Рональд. — Щоб мене ніхто не чіпав цілісінький день. Тільки я, море і пісок… Ну, хіба що від товариства гарненької русалоньки не відмовлюсь. А ти, Джоне, чим займешся, після повернення?
    — Щось вигадаю, — сумовито відказую я. — Було б добре поїхати разом з дружиною та дітьми до Диснейленду. Ви ж знаєте, які у мене хлопчаки непосидючі. Старшенький, вже у бейсбол гарно грає, а молодший — то такий шибеник, що за ним угледіти неможливо. І як Марлен сама з ними обома справляється?
    — Капітане! — Бен стурбовано перебиває потік моїх спогадів. — Я не можу злетіти. Двигуни потребують серйозного ремонту. З моїми можливостями його не провести. Готуйте рятувальну місію.
    — Джоне, я би радив використати міні-шатла, — заклопотано радить Стівен. Він прагне не тільки врятувати друга, але й економніше використати ресурси корабля. З нього вийшов би гарний бізнесмен, якби не переважила романтика космосу.
    — Гаразд, — погоджуюсь я.
    — Бене, доведеться сьогодні трохи понудьгувати, — попереджає друга Стівен. — Наберись терплячки і жди. У тебе хороша нагода добряче виспатись!
    — Я не хочу! — вдавано розпачливо бідкається Бен. — Ще й у таких умовах. Скоріше мене звідсіля забирайте!
    — Нічого, як притисне, то і у чорта на рогах заснеш, — зауважує Рон.
    Враз мені набридає їх базікання.
    З глибин душі зринає біль, який перероджується у нестримну хвилю гніву. — Слухай мою команду! — в моєму голосі бринить криця. — Зупинити запуск шатла. Приготуватись до переміщення в гіперпросторі. Ціль — Дельта Скорпіона.
    — Ми… Ми ж не можемо його кинути? — спантеличено запитує Стівен.
    Стає тихо. Я умисне не відповідаю.
    — Як же я, Джоне? — в голосі Бена розгублення. — Ти про мене, що, забув?
    — А ти про мене? — зло кидаю я в ефір і вимикаю його канал зв'язку.
     

    ***

    Гігантська газова вирва вражає шаленством стихій. У верхніх її шарах панує постійна буря. Потужні вітри несуть густі брунатні хмари у широтному напрямку. Безнастанно миготять блискавиці. Величезна, сильно приплюснута з полюсів, планета видається грізним уособленням первозданного хаосу.
    — Будь-ласка, опустись ще нижче, — прохаю я Стівена. Він зараз у шатлі. Занурюється у негостинну товщу верхніх шарів атмосфери.
    — Добре, — погоджується Стів. Його голос то губиться у тріскотінні, а то стає знову виразно чітким. — Керувати… вато. Довго не… Видимість… до нуля.
    — Ця планета більша за Юпітер, — міркує в голос Рональд. — Ще б трішки маси і вона могла б стати зорею. Таким собі гарненьким червоним карликом. Що краще: бути гігантом серед планет, чи карликом серед зірок?
    Мовчу. Колись в юності я мав відповіді на подібні запитання. Тепер — не знаю.
    — Якби на котромусь із супутників цієї планеті жили аборигени, то які ж мальовничі були б у них міфи про світобудову! Брунаста куля на пів-неба, ще й купа місяців у різних фазах… Жаль, що ні на одному не виявилось навіть кволої бактерії, — продовжує Рон, заохочений моєю мовчанкою. — Певно, і твоя ідея детальніше дослідити атмосферу гіганта нічого не дасть.
    — Ми, принаймні, будем знати, що спробували, — заступаюсь сам за себе. — Аби після завершення експедиції мені ніхто не зміг дорікнути.
    — Джоне, не бери близько до серця, — веселиться Рональд. — Я раніше гадав, що ті головаті розумники, які складали наш маршрут — мали якісь вагомі для цього підстави. Тепер, мене осяяло: вони або хворобливі оптимісти, або звичайні дурисвіти, яких до цих пір ніхто не зміг зловити на гарячому! А нам це вдасться!
    Жаль, що я зараз не можу сміятись. Мій друг відомий жартівник.
    — Втрачаю… Висока турбул… Допо… — раптом доноситься крізь перешкоди розпачливий голос Стівена. І на цьому зв'язок із ним уривається.
    — Капітане, його ще можна підібрати, — із завзяття пропонує Рон.
    — Ні, — холодно відказую я після тривалої паузи.
    — Невже, кинеш друга в біді? Кілька маневрів…
    — Це зайве! Потрібні дані він уже передав, — я грубо перебиваю товариша. Мене дратує настирливість Рональда. Як він сміє піддавати сумніву мої накази? Хто в решті тут головний? — Якщо більше не маєш чим зайнятись — вийди назовні і перевір стан обшивки корабля.
    Коли ремонтний модуль з Роном вибирається назовні, я блокую замок люка і вимикаю канал зв'язку між нами.
     

    ***

    Свідомість повертається поступово, уривками. Ніби після загального наркозу. Так завжди буває після виходу з гіперпростору. Тягарем на душу навалюється звичний біль від спогадів. Те, про що варто було б забути. Значить, я в порядку.
    Перевіряю корабель. Систему за системою, відсік за відсіком. На диво все у нормі. Наче не було безлічі пірнань у гіпер і мілліардів пройдених миль у звичайному просторі.
    Визначаю за зорями-маяками своє положення. Так і є: остання система в планах досліджень. Експедиція підійшла до завершення, а я так і не знайшов тих, хто міг би мені допомогти. Тих, хто вже пройшов нашу фазу розвитку і знає, як діяти далі. Саме з надією на цю зустріч я так ретельно обшукував усе на своєму шляху. Особистий інтерес — краща мотивація, ніж завдання керівництва.
    Будуть ще експедиції. Зустріч із старшими братами по розуму обов’язково колись відбудеться. І вони нам таки подарують неймовірні знання та технології, але для мене то вже буде, на жаль, запізно.
    Сканую простір довкола. Швидко віднаходжу єдину планету, що обертається навколо оранжевої зорі. Не густо. Варто нею займатись? Певно, ні. Тільки час втрачати.
    Стає так нестримно тоскно, що хочеться по-вовчи завити на всю Галактику. Мені у дома заздрять мільйони, і навіть не здогадуються, що заздрити нічому. І що такого нещасного як я — годі шукати у цілому Всесвіті! Я залюбки проміняв би це все на звичайне життя на Землі. Якби міг.
    Нарешті вирішую: хай там як, а я доведу справу до кінця.
    Направляю корабель до планети. Без особливої цікавості активую сенсори. Загальні характеристики об’єкта досить схожі на Земні. Але хіба мало я обстежив землеподібних планет? Знічев’я вдаюсь до візуальних спостережень.
    Єдиний континент посеред океану сором’язливо прикритий хмарністю. Збільшую деталізацію. Стає видною рівнина, прорізана широким водним потоком. Обидва береги ріки зелені, покриті.. лісом! Мало не божеволію від радості. Там є життя!
    Я таки хоч щось знайшов варте уваги!
    Додаю потужності двигунам. Збуджено перебираю в пам’яті всі ті настанови та методики, що радили застосовувати у таких випадках.
    Раптом у поле зору на вільній від лісу місцині потрапляє велика група прямокутних утворень. Довго дивлюсь на них нічого не тямлячи. А потім розумію — це ж місто!
     

    ***

     
    До біса економію пального та енергії!
    Спускаюсь на планету по максимально допустимій траєкторії. На мене тисне прискорення майже в десяток же. Корпус від шаленого тертя об повітря розігрівається до кількох тисяч градусів. Виходять з ладу сенсори. Щось в нутрощах корабля дзеленчить, скрегоче, пручається такому відношенню. Мені зараз на це начхати!
    Головне — я вже близько до цілі. Інших міст я не виявив, хоч старанно обдивився весь континент на підльоті до планети. Нехай, знайдене поселення і єдине в цьому світі, та воно вагоміше за тисячі сторінок теоретичних міркувань про існування життя у Всесвіті.
    Саджу корабель за десяток миль від приземистих одноповерхових будівель. Посадка виходить жахливою. Одна з опор корабля деформується і він незграбно скособочується. Пусте! Нікчемні дрібниці в порівнянні з моїм відкриттям.
    Поки хмари куряви осідаю в оранжевих променях ранкового місцевого сонця, я з нетерпінням готуюсь до першого контакту. Вцілілі датчики показують придатні умови для існування землян зовні корабля. Хіба, трохи завеликий вміст кисню в атмосфері. Не біда: розвиток промисловості цей показник швидко знизить.
    Напружено чекаю делегації, вигадуючи, як краще справити позитивне враження. Сценаріями подібних місій мене на Землі спорядили під зав’язку. Але хто з авторів перевіряв їх ефективність? Вирішую не покладатись на інструкції, а діяти на власний розсуд. Врешті, саме мені довірили представляти Землю.
    Очікування затягується. Ймовірно, тубільці радяться, як їм чинити. В їх уяві я постаю могутнім божеством, що спустилось з далеких небес. Повелителем грому, блискавок та інших стихій. Грізним володарем, недосяжним розумінню простого смертного. Якби вони знали, як сильно цьому божеству обридла його роль.
    Оранжеве світило припікає в зеніті, а місцеве населення все так само вперто мене ігнорує. Може, жителі містечка повтікали з домівок, нажахані моєю появою?
    Розконсервовую останній дослідницький модуль. Беріг його саме для такого випадку. Обережно під’їжджаю до поселення. У містечку порожньо і тихо. Вітер шелестить пожовклим листям, перекочуючи його по безлюдним вулицям. Зяючі темними проваллями вікон примітивні глиняні хатини виглядають покинутими. Тільки рої мошкари життєрадісно носяться угорі, наче це вони тут повноправні господарі.
    Підступні вороги-дикуни, що живуть у лісах повбивали цивілізованих сусідів? Навряд: сліди боротьби, грабунку чи руйнувань відсутні. Треба ж було мені запізнитись! Якби прилетів трішки раніше — міг би чимось допомогти.
    Обережно висовую маніпулятор з дослідницького модуля у віконний проріз ближньої будівлі: нікого… Не рахуючи кількох мертвих тіл.
     

    ***

     
    Що це? Наслідки лютування страшної пандемії? В середньовічній Європі від чуми загинуло більше третини населення. Невже і тут сталась подібна біда?
    Пересуваюсь від будинку до будинку. Всюди така ж картина. Складається враження: мешканці загинули приблизно в один і той же час. Сканую останки нещасних аборигенів, досить схожих на людей. Свідомість туманиться від співчуття та жалю.
    Майже всі тіла лежать у спокійних позах, наче смерть прийшла безболісно. Можливо, уві сні. Вражає грандіозність масштабів лиха. Невже, ніхто не вижив? Що це за збудник хвороби, який приносить загибель та швидко і невідворотно?
    Не знаючи ні анатомії, ні біохімії загиблих я і не розраховую самостійно віднайти збудника. Добре, хоч мені ніякий мікроорганізм зараз не страшний.
    Прикро доправляти на Землю погану звістку. З міркувань безпеки цю планету виключать із польотних планів. А колись, у майбутньому, спорядять спеціальну експедицію для дослідження загибелі її цивілізації. В будь-якому разі моє ім’я, як першовідкривача, назавжди буде пов’язане з цією трагедією.
    Ловлю себе на дивному відчутті: наче за мною хтось слідкує.
    Ще раз ретельно «обмацую» довколишню місцину детекторами. Нікого живого! Тільки манії переслідування мені ще бракувало!
    В поле уваги потрапляє дивний камінь. Уламок гранітної скелі прямокутної форми. Він лежить на перехресті великих вулиць, практично в центі поселення. Дивним є відсутність на ньому пилу, листя, сміття. Наче бруд до каменю взагалі не може пристати.
    Під’їжджаю ближче. Глибоке сканування показує якусь нісенітницю. Ні, це не гранітна глиба. Це щось зовсім інше. Явно не з цього світу.
    — Раді, що знайшов нас… — раптом виникають у свідомості думки. Знаю, що вони не мої. Я був готовий до чого такого. Та все-одно стає лячно. — Ми допоможем тобі…
    — Хто ви? — подумки обережно запитую.
    — Ми — несем майбутнє Всесвіту. Ми — і твоє майбутнє…
    — Що тут сталось? Чому всі загинули? — цікавлюсь тим, що мене більше хвилює.
    — Вони приєднались до нас… Вони зараз дуже щасливі…
    — Вони — мертві, — висуваю я вагомий аргумент.
    — Ні-і-і… Це тільки тіла… А свідомість жива. Прислухайся…
    Настає тиша. Потім у ній зринає далеке багатоголосся. Зненацька пригодить розуміння: це дійсно всі ті, що жили тут раніше.
    — Що ви з ними зробили? — майже кричу я. Моєму обуренню немає меж.
    — Об’єднали… Самотня свідомість — нещасна, спільна — щаслива…
    — Як це — спільна? — спантеличено запитую я.
    — Є одноклітинні організми, а є багатоклітинні. Одноклітинні — тупикова гілка еволюції… Так само і свідомість… Ми потрібні тобі, а ти нам… Ти дуже особливий… Спільно ми станемо ще сильнішими. Разом понесемо щастя єднання у твій світ і далі…
    Не знаю як, та я відчуваю, що все це правда. «Вони» вміють спілкуватись телепатично. Врешті, я знайшов те, чого шукав. Істоту, яка неймовірно випередила землян у розвитку. Залишається тільки довіритись їй.
    — Я згоден, — мене охоплює небувале піднесення.
    Перспектива чогось неймовірного п'янить. Відчуваю себе за крок до мрії.
     

    ***
     

    На що це буде схоже? Уява малює новий чудовий світ в якому немає місця для самотності, нерозуміння, сварок, образ чи заздрощів. В ньому також відсутні біль, хвороби та смерть. Віковічне прагнення до миру, любові, добра втілиться у цілковитій єдності свідомостей. Можливо, саме таким і має бути омріяний рай?
    І я зможу завжди бути разом зі своєю сім’єю та друзями!
    Відчуваю, як щось невидиме торкається моєї свідомості.
    Ще мить — і ми зіллємось.
    „Стоп! Зупинись! Це не правильно!” — обпікає думка.
    Так, щастя — в єдності. Але ця єдність щоразу має бути добровільною. Інакше ми втрачаємо право на свободу вибору. Тобто, перестаємо бути особистістю.
    Диявол! Занадто велика плата за існування у раю...
    Кому, як не мені, балансуючому на межі людини і машини, знати про таке?
    І я б’ю у відкриту чужинську сутність всім своїм довго стримуваним болем.
    Мукою, від спогадів про жахливу аварію на марсіанській орбіті, у якій я отримав серйозні травми, а мої друзі — Рон, Бен та Стів — завдяки моїм відчайдушним зусиллям, відбулися легким переляком.    
    Розпачем безпорадного стану прикутого до ліжка каліки, який мусить забути про те, ким він був. Забути про космос.
    Стражданням од безлічі операцій по перебудові мого тіла. Саме тоді був відкритий гіперпростір і перші експерименти виявили неможливість безпечного переміщення в ньому звичайного астронавта. А хитрий містер Говард шукав подібних до мене добровольців, які були згідні на все...
    Приреченістю бути назавжди самотнім. Адже, коли із людини я поступово перетворився на кіборга — від мене відвернулись батьки, діти, жінка та вірні колись друзі. А мені так не вистачало їх тепла, підтримки, спілкування. Всю експедицію я старанно малював їх милі образи у своїй уяві. Соромно, але кілька разів гнів на них брав таки гору і я імітував помсту, яку ніколи би не вчинив насправді.
    Відчаєм, що я більше ніколи не стану собою колишнім. Не зможу, ні заплакати, ні засміятись, а ні пройтись босоніж по молодій зеленій травичці.
    Підсилений ексабайтами та петагерцями комп’ютерної складової, мій біль, наче потужний розряд, вражає Істоту. «Камінь» перед мною вибухає дрібними піщинками, відпускаючи захоплені свідомості в незвідані виміри буття.
    Жаль, що другого такого шансу вирватись із пастки власної долі в мене більше не буде. Я сам зачинив єдиний вихід із неї. Що ж, це мій добровільний вибір.
    Залишатись людиною — значить чинити по-людськи.
    Нехай я і виглядаю, як потворна залізяка…

  Время приёма: 22:35 24.10.2015