22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 47 (осень 18) Фінал

Автор: ЧучундрУА Количество символов: 37195
Конкурс № 37 (осень) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

z010 Останній сон


    

    
    
    Кейсі Рордан ніколи всерйоз не думав, що помре.
    Проте в даній ситуації змушений був поступитися перед очевидним: вибору не лишалося.
    Всупереч сподіванням, усвідомлення цього факту не ввігнало його в безодню жаху. Залишило по собі хіба що легку оскомину остраху, та й то не за власне життя, а радше перед невідомістю.
    Кейсі жалкував лише про одне: що під тиском обставин мусить перетнути останню межу й не відчує більше невимовної насолоди ходіння краєм прірви. Він, щоправда, не хотів вірити, що за цією межею нема взагалі нічого, проте не був певен, чи не обманює себе.
    За прожиті ж роки Рордан був спокійний і нізащо не проміняв би з них жоден день, жодну пригоду – а їх на його частку випало більше, ніж волосин у буйній рудій бороді. Навіть помилки, навіть трагедії та втрати ніколи не скидалися з рахунку – бо без них він не був би самим собою.
    Тож, розваживши, Кейсі визнав, що в нього нема особливих підстав нарікати на долю. Відтак знічев’я узявся міркувати про причини їхнього незавидного становища.
    Що трапилося, він до пуття не знав, але сталося все в мить виходу з позапросторового тунелю – на найнебезпечнішому етапі космічної подорожі, коли зореліт сліпий і безпомічний. Варто було нещасливої миті нагодитися до точки виходу, скажімо, приблудному уламкові…
    Схоже, їм випало зірвати саме такий джек-пот.
    Звісно, годі напевне стверджувати, що то був саме метеорит. У космосі й так повно різної погані, в тому числі й невідомої. Досить того, що корабель зударився в мить виходу з чимось матеріальним. Кібер-пілот, попри свою хвалену швидкодію, не встиг зреагувати на загрозу, та в нього й не було жодних шансів. Єдине, що він спромігся зробити – відстрелити житловий відсік. Котрий, у свою чергу, з чимось зіткнувся, перетворившись на безформний поліметалічний виливанець.
    Поки екіпаж лежав без ознак життя, ці скорботні рештки людської могутності носилися простором, аж поки не приткнулися до безіменного астероїда.
    Власне, падіння на планетоїд і привело Рордана до тями. Поряд стогнав навігатор Жан Фортьє. Більше живих на борту «Челомея» не виявилося.
     
    Уламки корабля, судячи з близького обрію, лежали в якомусь кратері. А може, планетоїд, що став для них останньою гаванню, був просто дуже маленький. Видимий рух зоряного неба свідчив радше на користь другого припущення. Перевіряти, втім, Рордан не мав жодного бажання.
    Щоправда, екскурсія астероїдом трохи відвернула б його від помисливих думок. Однак покидати Фортьє, хай навіть на годину-дві, видавалося Рорданові справжнім блюзнірством. Хлопцеві й так не пощастило, не хотілося додавати до його останніх страждань ще й самотність.
    – Ми помремо, Кейсі? – спитав Жан зі свого крісла.
    – Звісно, – Рордан уникав напруженого погляду товариша. – Така вже наша природа.
    – Ага, – гмикнув навігатор невизначено. – Тільки ти кинь свої штучки, гаразд? Наскільки все погано?
    – Ну… – Рордан замислився, що б такого правдоподібного збрехати, але плюнув і відказав із властивою всім пілотам безпосередністю: – Якщо коротко, ми в глухій дупі, друзяко.
    – Я так і гадав, – пробурмотів Фортьє з незрозумілим задоволенням. – Без сумніву, врізалися акурат у гущу приблудної хмари метеороїдів. Жодних шансів ухилитися. Цей бевзь Шувалов доводив, що таке неможливо. Bon sang! Як шкода, що…
    Він закашлявся, щоби приховати збентеження. Шувалов лежав недалеко, на містку, і йому було байдуже до тонкощів навігації, як і до будь-чого взагалі. Місток прийняв основний удар від зіткнення з поверхнею, розгерметизувавшись практично відразу.
    Тільки-но очунявши й переконавшись, що, принаймні, Фортьє цілий, Рордан виповз із розколеного відсіку на «рекогносцирування». Огляд не забрав багато часу. Екіпаж був мертвий. Система життєзабезпечення розтрощилася на друзки. Запаси кисню, води та харчів загинули…
    На довершення всього з’ясувалося, що у Рордана, вочевидь, зламано кілька ребер – бік болів нестерпно. Навігатор же відбувся не так легко.
    – Я осліп, – буденно сказав Жан пілотові, вислухавши невеселі новини. І мимоволі схлипнув, немов невідворотна смерть була для нього не така страшна, як утрата зору.
    Рордана на те пройняв холодний піт, на серці щемко задряпали кішки, хоч він нізащо б не дозволив співчуттю вирватися назовні. Фортьє б його просто не прийняв.
    – Може, відновиться? – бовкнув Кейсі перше-ліпше, що спало на гадку.
    Жан невиразно мугикнув, а наступної миті обоє зайшлися шаленим реготом…
    – Зате працює радіо, – після довгої мовчанки казна-навіщо повідомив Рордан. – Горлає SOS на всю тутешню систему. Рятувальники знатимуть точно, де нас шукати.
    – Віриш у порятунок? – здивувався Фортьє.
    – Трапляються дива, – Рордан підсвідомо ухилився від прямої відповіді.
    – Не віриш, – виснував навігатор. – І правильно. Скільки в нас зосталося кисню?
    – Трохи більше як на добу, – у Фортьє запас виявився ще меншим, та уточняти Кейсі не став.
    – Значить, не протягнемо навіть половину строку, покладеного на стандартну рятувальну місію.
    Заперечити на це не було що. Похопитися їх мали швидко: щойно стане ясно, що належний у таких випадках радіобуй так і не випірнув із «кротовини» – заб’ють тривогу. Рятувальна експедиція прилетить неодмінно. Ось тільки відшукати рештки «Челомея» вчасно навряд чи вдасться…
    – Шанси в нас близькі до нуля, – розважливо мовив Рордан. – Проте лягати лапками догори – якось воно…
    Здаватися – в їхньому становищі зовсім не означало розкрити забороло і впустити космос усередину скафандра. Це було б украй безглуздо, до того ж надміру мелодраматично й, урешті, просто болісно. Існувала спеціальна програма, після запуску якої комп’ютер уведе людину в глибокий сон, після чого поступово понижуватиме температуру всередині костюма. Так триватиме доти, поки основні життєві процеси в людському тілі не згаснуть остаточно. Тоді скафандр автоматично заповниться інертним газом, і новоявлена мумія чекатиме своєї пори в практично недоторканому стані. Інша річ, що шанси оживити її виглядали вельми туманними: земним лікарям ще не випадало перевірити теоретичні припущення на практиці.
    – Згоден, – зітхнув Фортьє. – Що ж, вип’ємо чашу сію до кінця, хе-хе… Хоч попити б направду не завадило.
    Пити не було що - не вцілів навіть корабельний НЗ.
    – Пропоную поспати, – Рордан висловив ідею, яка вже деякий час займала його думки. – Уві сні споживатимемо вдвічі менше повітря.
    – Гм… Як варіант… – пожвавився навігатор, але тут-таки пригас: – Хоч однаково кисню не вистачить, не обманюйся.
    – Знаю. І все ж… Хтозна, раз нам поталанило ускочити в таку халепу, може, Фортуна врешті повернеться до нас бюстом?
    – Mon Dieu! Та ти мрійник! І бабій до того ж! – заздрісно клацнув язиком Жан. – А радше просто позер, – додав стомлено.
    – Хай буде позер, – Рордан схилився до його рукава, намацуючи панель медблоку.
    – Сподіваюся, ти… – нараз рука планетолога напружилася.
    Кейсі стиснув зуби, задихнувшись від обурення.
    – …не надумав приспати мене, щоби поділитися повітрям? Кажуть, у вас, пілотів, подібні дешеві жести у великій пошані. То знай, що це дуже, дуже кепська ідея. Мій дух вельми розлютиться від такої вихватки. На тім світі тобі буде непереливки.
    У Рордана пронизливо защипало в носі. Він грубувато штовхнув Фортьє в бік і, ввівши йому снодійне, пробурчав:
    – Ти надто хорошої думки про ірландців, друзяко.
    Пілот прикинув, що найефективніше буде розбити відміряний їм час на три періоди сну й неспання. Після першого слід було перевірити, чи не змінилася якось ситуація. Після другого належало ще й приготуватися до останнього сну. Можливо, направду вічного.
     
    Кажуть, після снодійного людина не бачить ніяких сновидінь. Однак Рорданові несподівано наснилося навдивовижу барвисте видиво. Кольорове навіть, мов у дитинстві. Щоправда, химерне і плутане, як і годиться снові. Та все ж, прочнувшись, Кейсі чітко пригадував деякі деталі.
    Розминаючи руки й ноги, він обмірковував, що ж таке намагається донести йому підсвідомість через уявні образи? Хоч як крути, виходило, що вона зовсім не бажала вмирати і ще й досі билася над проблемою порятунку. Правда, вичерпавши запас можливих варіантів, узялася обсмоктувати нереальні, відверто фантастичні. Це було природно, хоч і безперспективно.
    – Як спалося? – озвався зі свого крісла Фортьє. – Чи сухим усталося, mon ami?
    – Радіо мовчить, – неохоче буркнув Кейсі. – Тобі б лише позубоскалити.
    – Що не кажи, життя прекрасне – якщо порівнювати зі смертю, – навігатор потягнувся, мимохіть протер скло шолома й після миттєвого замішання скрушно зітхнув.
    – Філософ чортів! – за показною грубістю пілота ховалася прикра безпомічність.
    – Я такий! – Жан повернув до нього неголену фізіономію і зблиснув міцними зубами. – Ох, і сон же мені наснився! Exquis!
    – Ну-ну, тільки хворобливої маячні мені бракувало…
    – Снилося, буцім лечу я космосом, і зорі проносяться довкола, ніби сніг у віхолі, й видно їх відразу всі – і спереду, і ззаду, й обабіч. І я – це ніби й не я…
    – О-о, батеньку, та вам пора на укольчик! – Рордан, проте, підсвідомо насторожився: слова товариша мимоволі розворушили в ньому якісь знайомі асоціації. Начеб відхилилася на мить темна запона в мозку, і з-за неї кресонуло світло осяяння.
    – Лечу я, значить, і крають мені душу суперечливі відчуття: я водночас і знаю, і не знаю, куди й навіщо пориваюся.
    – Теж мені, біном Ньютона! – доточив Рордан дерев’яним голосом. – На горщок, либонь.
    – А тоді раптом попереду виникає наш планетоїд, і ось я вже на ньому…
    – Тут важко посперечатись, – по інерції все ще кепкував пілот, хоч тілом його забігали непрохані дрижаки. Чорт, як таке можливо?!
    – І бачу наш… гм… пошарпаний штормом пліт… Але споглядаю все те якось ніби збоку, відсторонено… І знову починають мене змагати суперечливі відчуття: мені відомо й не відомо, як треба діяти, я можу й не можу зробити щось украй потрібне, нагальне… Аж тут…
    – Ну годі! – різко обірвав його Рордан. Пілота стрясав дрібний дрож, долоні в рукавичках неприємно змокріли. В душу закрадалася незбагненна, й від того ще більш осоружна моторош.
    – Чого ти? – здивувався Фортьє, звівши на нього чорні незрячі очі. – Це ж лише сон...
    – Даруй, – оговтавшись, Рордан поплескав товариша по руці. – Нерви, знаєш. Давай-но краще повернемося в обійми Морфея. Там якось комфортніше, еге ж?
    Фортьє знизав плечима, відкидаючись на спинку крісла.
    – Заодно додивишся свій сон, – лицемірно напутив його Рордан, уводячи чергову дозу снодійного.
    Щойно навігатор задихав рівно й розмірено, Кейсі перестав стримуватися й випустив крізь зуби здавлений стогін. Його проймала остуда – чи то від страху, чи від безпорадності. А може – від підспудної, надприродної надії?
    Адже Жан допіру слово в слово переповів те, що снилося і йому, Рорданові! Достоту те саме! Й дослуховувати розповідь пілот не мав потреби – він знав, чим закінчувався сон.
    То була вельми жорстока кінцівка. Вона обіцяла порятунок, але… Було якесь але, котре вислизало від розуміння… Уві сні він/не-він чудово розумів, що хоче й може врятувати їх, однак… Заважала непевна каверза, щось дуже суттєве, майже непереборне…
    Прокинувшись, Кейсі списав усе на інерцію надії й не надто перейнявся, але тепер… Хіба може один і той самий сон наснитися одночасно двом людям, причому в найдрібніших деталях? Відповідь очевидна. Тоді це… зовсім не сон? Але ж і не ява, це ясно! Він-бо теоретично ще міг несвідомо підгледіти з довкілля деякі шматочки загадкової мозаїки, проте не сліпий же Фортьє! Значить… наведена передача просто в мозок! А оскільки люди ще не володіють подібними технологіями, виходить, транслювали передачу не люди!
    Рордан не любив недомовок і половинчастих рішень. Він завжди міркував прямо й волів називати речі своїми іменами. Тому, хоч яким неймовірним був його висновок, пілот прийняв його відразу, відклавши будь-які рефлексії до кращих часів.
    Отож, випадково вони з Фортьє натрапили на чужинців… Хоча радше навпаки – чужинці мимохіть стали свідками кораблетрощі «Челомея»… А може, аварія зорельота не була таким уже збігом нещасливих обставин?
    І ось тепер ці істоти пробують налагодити з землянами мислений контакт (певно, уві сні це зробити значно легше чи простіше).
    Якщо так… Чого вони хочуть? Переслідують якусь мету чи керуються звичайною допитливістю?
    Звісно, можна ще раз заснути – з надією, що передача стане більш зрозумілою. Але що, як наміри прибульців зовсім не благі, й уві сні вони візьмуть людську свідомість під повний контроль? Рордан не дуже вірив у це, але волів перестрахуватися.
    До того ж, Кейсі мусив остаточно впевнитися, що чужинське втручання у їхні з Фортьє сни – не його власна хвороблива вигадка.
    З’ясувати це можна було єдиним способом: вийти назовні й перевірити, чи співпаде кінцівка сну з реальністю. Пожертвувати кількома годинами життя – дідько з ними! – але докопатися, зрештою, до істини. Ціна не надто висока. Зате коли його здогади підтвердяться…
    Не додумавши до кінця, пілот мовчки поліз із відсіку.
    За час їхнього спання нічого навколо не змінилося. Світ астероїда був мертвим, закрижанілим. Простір над головою, навпаки, дихав рухом та енергією: зірки зграйно линули по кривій, деякі – особливо яскраві – хутко проносилися небозводом по найнеймовірніших траєкторіях; далеке зеленаве сонце пливло в мороці, хрестоподібно розкинувши свої промені-крила. То була чужа людині динаміка, повна незбагненного сенсу й пречудової, бездонної байдужості.
    Припорошені уламки «Челомея» покоїлися в мілкій вирві, оточеній невисоким кам’яним валом. Овид зубатився скелями, стрімкими й кутастими. Одна з них, схожа на роззявлену риб’ячу голову, видавалася непевно знайомою. Рордан поволі рушив у той бік.
    Кейсі чекав, що за скелею не буде нічого незвичайного. І непослідовно зрадів, коли сподівання не справдилися. Значить, із головою в нього, принаймні, все гаразд.
    Віддалік, на залитій тьмавим світінням рівнині, височів фрагмент його недавнього сну – великий сяючий еліпсоїд. Правдоподібно, то було багато ґратчастих еліпсоїдів, немов уписаних один в одного. Вони мерехтіли й начеб сочилися тремтливим сяйвом. А зі споду витикалася й тягнулася до землі порівняно тонка «ніжка», надаючи дивному об’єктові схожості з гігантським ажурним грибом-дощовиком.
    Про всяк випадок Рордан копнув носаком черевика чималу брилу й переконався, що не спить. Тоді сторожко підступив до дивовижної споруди, розуміючи, що вона тут неспроста.
    Десь на півдорозі несподівано збагнув, що його «ведуть», але не спинився. Відчуття було знайомо суперечливим, мовби в голову пілота проникла стороння сутність, і на його думки накладалися інші, чужі й… не зовсім, вірніше, зовсім не людські! Більшість були незрозумілими й сприймалися ненав’язливим «білим шумом». Проте деякі явно мали якийсь сенс. Ці другі пробували зливатися з людськими думками, вносячи повну плутанину в Рорданову свідомість. Кейсі вже не міг чітко розрізняти, котрі думки належать йому, а котрі – чужі, й тому лише насторожено чекав, що буде далі. Він не надто переживав, що незнані створіння можуть маніпулювати ним, позаяк відчував себе повним господарем власного тіла. Чужа сутність від самого початку сприймалася чимось стороннім і тимчасовим.
    Коли закрайка примхливого переплетіння еліпсоїдів нависла над головою Рордана, він напружився, ніби входив на чужу, нерозвідану територію. Думки й відчуття далі совгалися в голові, але плутанини значно поменшало. Тепер Кейсі сяк-так міг розібратися, котрі з них привнесені ззовні – щоправда, для цього слід було сильно зосередитися. Скажімо, сторожка цікавість була його власною, а бажання мерщій поспішати до куцого стрижня, котрий зблизька виявився глухим циліндром у три обіймища, явно дисонувало з настроєм пілота, відтак і не могло йому належати.
    Чим була незрозуміла споруда, Рордан не знав – можливо, будівлею, хоча й не виключено, що якимсь засобом пересування. Проте він був певен, що сторонні думки проникають у його мозок саме звідти. Хтось вельми хотів, щоби землянин проник усередину.
    За три кроки від циліндра Кейсі спинився. Задерши голову, уважно роздивився мерехтливе ґратчасте плетиво вгорі, потім перевів погляд на опуклу стіну, вилиту, здавалося, з лискучого темного каменю. Обійшов її довкола, шукаючи нових деталей. Не знайшов, знову спинився в задумі.
    «Гість» усередині його мозку нав’язливо запрошував увійти. Рордан цього бажання не поділяв і волів зачекати, роздивитися, що ж буде далі.
    Незримий чужинець наполягав. Кейсі рішуче відмовлявся: з якої речі, мовляв?
    «Порятунок! Порятунок! Порятунок!» – волав невідомий співрозмовник, і пілот відчував, що цей заклик щирий. У серці ворухнулася млява надія. Він спробував мислено заговорити зі своїм візаві, щоби з’ясувати, що в того на гадці, але з цього нічого не вийшло. Мабуть, вони були настільки чужі одне одному, що сяке-таке спілкування було можливе лише на рівні відчуттів.
    Урешті Рордан почав схилятися до думки, що прибульці тут саме задля порятунку людей. Тоді перед ним – щось на кшталт рятувальної шлюпки. А раз так – чом би не увійти? Що він утрачає?
    На це в мозку пронісся цілий вихор химерних образів і почуттів, із яких пілот зумів виокремити лише обривки: «порятунок», «загибель», «час», «шлях», «поспішати». Вони свідчили, що Кейсі міркує в цілому слушно.
    Рордан облизав пошерхлі губи й знічено переступив з ноги на ногу. Що ж далі? Гостинність чужинців вельми підбадьорлива. Проте він-бо тут не сам. Що, коли, чужий корабель відчалить звідси, тільки-но він зайде всередину? Як же тоді Фортьє? Якщо вже вирушати в невідоме, то тільки разом! Навігатора він тут не покине, звісно. Треба повернутися по нього!
    Тільки-но він подумав про це, як у голові казна-звідки зринуло сліпуче осяяння-почуття: «один»! А тоді закалатало, мов дзвін: «один», один», «сам-один»!
    Рордан відступив на крок, прикро вражений. Що це значить? Йому пропонують урятуватися самому?
    З того, що жодних заперечень у думках не спостерігалося, випливало: саме так і стояла справа. Хтось далекий і чужий направду міг урятувати людину, але… тільки одну! Забаганка то була нелюдського розуму, чи вимушена необхідність – хтозна? Та легше від того не ставало.
    В душі Рордана закипіла лють. Це нечесно, зрештою, хай йому біс! Так обнадіяти, щоби відразу покласти перед підлим, негідним вибором! Він не збирається ставати піддослідним кролем або чиєюсь маріонеткою. Під три чорти всіх прибульців із їх виродженою мораллю. Краще вже померти гідно, ніж жити з усвідомленням власної ницості – й жоден пафос тут ні до чого.
    Розвернувшись, Кейсі ледь не бігом рушив назад. Його ніхто не спинив, чужорідні думки всередині мозку поволі згасли. Біля скелі-«риби» Рордан озирнувся – еліпсоїд на ніжці самотньо бовванів на тлі зоряного неба, мовчазний і незворушний.
    Пілот знову спинився. Померти, звісно, не штука, надто коли нема вибору. Проте якщо тобі пропонують порятунок… Жага життя продерлася крізь усі нагромаджені в душі бар’єри та перепони й запалала, мов присок на вітрі. Раз є хоч примарна можливість урятуватися, її безглуздо марнувати!
    Певна річ, не факт, що чужинці пропонують направду порятунок. Може, на їхньому кораблі нема земної їжі й повітря. Можливо, їхній курс пролягає в напрямку, протилежному від Землі. Не виключено навіть, що прибульці прагнуть не врятувати, а запопасти землянина для своїх невідомих цілей… не обов’язково навіть мирних.
    І все ж – це реальна альтернатива близькій, неминучій загибелі. Як там далі обернеться – хтозна, однак рятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих, як казав відомий літературний герой. Не варто втрачати нагоду!
    Якби ж… Якби не триклятущий вибір! Рордан опустив руки. Він знав себе. Чудово розумів, що хай там як – він не рятуватиме власну шкуру ціною життя Фортьє. А навігатор також нізащо не погодиться на порятунок такою ціною. Замкнене коло!
    Проте, коли попереду замріли покручені уламки «Челомея», в голові Рордана вже вимальовувалося компромісне рішення. Вихід із проблеми існував! Неабиякий – але таки вихід. Котрий не вимагав переступати через себе, а, навпаки, дозволяв чинити так, як підказувало даної миті сумління.
    Кейсі заспішив, боячись в останню мить зірватися й передумати…
     
    Фортьє виявився з біса незручною ношею. Хоч тяжіння тут було мізерне, але ж інерцію маси ніхто не відміняв. Непритомне тіло навігатора висіло на плечах Рордана мертвим вантажем, заважаючи йти у звичному ритмі.
    Але пілот упорався. На дорогу до чужинської «шлюпки» знадобилося вдвічі більше часу, та врешті вони з Жаном знову опинилися перед глухим циліндром, з-за якого майже фізично сприймався заклик увійти.
    Лише зараз на думку Кейсі спало, що увійти просто нема куди. Стіна була суцільною, вгорі також не виднілося жодного підходящого отвору чи виступу. Він мимоволі посміхнувся, відчуваючи недоречну полегшу. Не виключено, що перед ними просто стародавній поламаний автомат, котрий ще функціонував, але вже не міг виконувати покладені на нього функції. А раз так, залишалося просто повернутися… до «Челомея» – і взагалі на круги свої. Й подякувати долі за цю останню, найнезвичайнішу пригоду.
    Та не встиг Рордан додумати гірко-солодку думку до кінця, як посеред циліндра протанув правильний прямокутний отвір. За ним відкрилося тісне приміщення, напхом напхане чи то складною апаратурою, чи то дивовижними меблями. Центральну його частину займало щось схоже на масивне крісло, на котрому громадився жовто-коричневий ажурний утвір, віддалено схожий на вузлувате дерево з переплутаним, але симетричним гіллям, увінчаний начеб гніздом чи химерної форми чашею. Проте роздивитися його Кейсі не встиг – утвір майже відразу розсипався іскристим пилом, що вихопився з циліндра золотистою хмаркою. «Трон» спорожнів, проте приміщення від того не стало просторішим.
    Зачекавши трохи, Рордан збентежено гмикнув. Нічого не мінялося, а, отже, це й був ухід. Якийсь ліфт, мабуть. Якщо не припускати, що цією коміркою житлова частина «шлюпки» й вичерпується. Тоді направду всередину міг потрапити лише один з них.
    Утім, приміщення виявилося порожнім… Автомат-рятувальник?
    Зненацька Кейсі збагнув, що не відчуває більше присутності в голові чужинських думок. Узагалі. Що б це могло означати, він не знав, та, по щирості, й не дуже прагнув дізнатись. Слід було поспішати, поки Фортьє не прокинувся й ситуація знову не ускладнилася. Рордан не сумнівався, що Жанові його ухвала дуже б не сподобалася. Добре, що наразі навігатор був неповносправним, і вирішувати мав можливість Кейсі. За них обох.
    Опустивши товариша на ґрунт, Рордан підхопив його під плечі й коліна, підійшов упритул до циліндра та згромадив непритомне тіло на «крісло» всередині. Й миттю відскочив, устигнувши помітити якісь незрозумілі пристосування, що метнулися до Фортьє згори. Наступної хвилі отвір мовби заткався інеєм, сховавши від погляду приміщення й сплячу людину в ньому.
    Кейсі сподівався, що, прийнявши на борт пасажира, «шлюпка» відразу ж стартує, проте нічого не відбувалося. Пілот зачекав хвилин десять, півгодини – все було як і раніше. Якщо всередині еліпсоїда щось і діялося, то зовнішніх проявів не спостерігалося жодних.
    Урешті Рорданові набридло стовбичити поряд із циліндром, і він поволі почвалав геть. Розчарування не відчувалося. Він зробив для Фортьє, що міг. Якщо навігаторові судилося врятуватися, чужинці подбають про нього. Якщо ні – медблок його скафандра заздалегідь налаштований на останній сон. Так що гірше не буде в будь-якому разі.
    Тепер пілотові належало подумати про себе. Більшу частину кисню він витратив на мандри до «шлюпки», рештки про всяк випадок перепомпував у балони Фортьє. Повітря, отже, залишилося десь на годину. За цей час треба було налаштувати медблок та «примиритися з собою», як висловлювалися в давнину. Простіше кажучи, послухати наостанок щось для душі. «A Foggy Dew» чудово підійде…
     
    – Здоров, негіднику! – раптом почулося в навушниках.
    Думки злякано сахнулися врозтіч, залишаючи по собі вібруючу порожнечу. Рордан зачудовано звів голову й побачив перед собою…
    – Фортьє?
    – Що, змінився?
    – Е-е… як тобі сказати?.. – пробурмотів Кейсі, усвідомлюючи, що тепер-бо точно зсувається з глузду. Як же невчасно, якась-бо година лишилася…
    Навігатор стояв на пухкому від пилу валуні в чому мати народила. При температурі заледве вищій за 0 градусів Кельвіна, в практично повному вакуумі. Не відчуваючи, вочевидь, жодного дискомфорту.
    – Ах, це… – тіло Жана миттю вкрив панцир скафандра. – Хоча можу й так, – і Фортьє постав у парадному мундирі й трикутівці самого Бонапарта.
    – Так, мабуть, найдоречніше, – похвалив Рордан, дурнувато посміхаючись. – Прийшов провести старого друзяку?
    – Думаєш, я тобі ввижаюся? – Жан заклав руки за спину й пройшовся перед Кейсі. Ноги його не залишали слідів у поросі.
    Пілот переконано закивав.
    – Правильно думаєш! Я ж тебе попереджав проти немудрих витівок, пригадуєш? Не послухав, сучий ти сину!
    Кейсі змовчав. Хоч і впевнившись, що божеволіє, він усе ж не йняв віри в потойбічне існування, й тому думку про Жанового привида відкинув відразу. Краще вже галюцинація – звичніше якось, природніше.
    – Скажи ж, для чого ти це встругнув? Навіщо? – грізно націлив на нього палець Фортьє.
    – Ну… Набрид ти мені гірше від гіркої редьки зі своїми смішками та сновиддями. Хотів сконати спокійно.
    – Ой не лукав, духові-бо брешеш!
    – Раз ти дух, значить, знаєш усе й так, – стомлено махнув рукою Рордан. – Краще пусти-но мене до кабіни. Кисень закінчується.
    – Не хочеш узнати, як воно там? – Жан примружився й кивнув кудись угору.
    – Скоро дізнаюся. Прощавай… чи то пак, до скорої зустрічі, хе-хе? – Рордан обійшов марево, прямуючи до решток «Челомея».
    Примара не відповіла нічого, і Кейсі понадіявся, що вона зникла й він таки закінчить життя при тямі. Проте озирнутися не ризикнув, лише прискорив крок.
    – Ти йдеш не туди.
    Рордан глипнув уперед: покручена купа металу була вже недалечко.
    – Порятунок там, звідки ти допіру причвалав, – тихо пояснив Фортьє.
    Рордан уперто сунув своїм шляхом.
    – Кейсі… Я серйозно.
    Рордан спинився. Озирнувся. Жан дивився на нього з якимсь чудним виразом… Дивився!
    – Ти… бачиш? – це було смішно, проте лише зараз пілот по-справжньому здивувався.
    – Завдяки тобі, – кивнув Фортьє.
    – Ага, – протягнув Рордан, не тямлячи нічогісінько. – Ясно…
    – Нічого тобі не ясно, дурнолобцю, – в голосі Жана прослизнули невластиві м’які нотки. – Все ще гадаєш, що я просто марюся? Що ти здурів від урази? І це при тому, що нещодавно споглядав найсправжнісінький чужопланетний артефакт? Bon sang!
    Рордан випростався, в очах його зблиснуло розуміння.
    – Ви… Ти – не Жан!
    – Я Жан, – заперечив Фортьє і враз перетворився на щось несписанне, не так страшне, як до мотороші незвичне: – І не Жан водночас. Це також завдяки тобі.
    – Зачекай… – поволі промовив Кейсі. – Значить, ти говориш… звідти? Зі… «шлюпки»?
    – «Шлюпки»? А, он ти про що… Маєш рацію, саме звідти. Але воно ніяка не «шлюпка»…
    – Виходить, ви… ті, з ким ти тепер… обдурили мене, – Рордан радше стверджував, аніж питав. – Що ж… даруй, друзяко. Я-бо гадав, що то рятувальний корабель… Мені сказали… дали зрозуміти… що врятується лише один… А насправді їм потрібен був людський мозок…
    Він поглянув на Фортьє, що знов набув свого звичного вигляду, з болем і запізнілим каяттям:
    – Яке ж я дурне, довірливе лайно… Пробач мені… якщо зможеш… Я просто хотів…
    – Пробачити? – здивувався Жан. – Та я мав би дякувати тобі, mon cher ami! Якби ти, звісно, не вчинив зі мною, як із бездушною тушею.
    Рордан застогнав, міцно заплющивши очі й відчуваючи, як крізь повіки просякає непрохана волога.
    – Ну годі, – раптом змінив тон Фортьє. – Більше жодних жартів. По-щирості, я буду вдячний тобі до скону, друже.
    – Гуморист клятий, – процідив Кейсі, відчуваючи раптом приплив роздратування. – Авжеж, хай тобі всячина, я не спитав твоєї думки. То й що? Ти б однаково не згодився! Шанс урятуватися був лише в одного… Так мені сказали твої… То що, тепер дойматимеш мене до останнього?
    Жан виставив уперед руки, мовби захищаючись. Лице його набуло стурбованого виразу.
    – Il ne manquait plus que cela! Я прийшов не дорікати. І не сваритися! Це… прощання.
    – Га? – не відразу збагнув пілот. – А, он ти…
    – Та ні. Мабуть, треба тобі дещо пояснити, перш ніж ми розлучимося.
    Рордан насторожився. Примара говорила цілком серйозно, й він збагнув, що цього разу Жан справді не жартує.
    – Ти з самого початку зрозумів усе неправильно... Не цілком правильно, вірніше… – поправив себе Фортьє.
    – Що ти маєш на увазі? Хіба ця штука не належить чужинцям? І хіба вони не хотіли…
    – Ні. Вже ні… – Жан помовчав. – Те, що ти сприйняв як рятувальну «шлюпку», направду інопланетного походження. І призначення в нього направду рятувати живих істот від різних стихійних лих, на які такий багатий Усесвіт. Але… на час прибуття в цю систему «Челомея» апарат був практично мертвий… Уже кілька тисячоліть.
    – Тобто… Там, усередині, нікого нема… крім тебе?
    – Авжеж.
    – Тоді хто ж насилав нам оті сни-видива, мозкові передачі?
    – Щось на кшталт кібернетичного пристрою, запрограмованого відповідним чином. Керманич… гм, цього корабля помер у сиву давнину, залишивши по собі лише запис послання, прощальну інструкцію, чи що… А без пілота цей пристрій не може діяти, так уже він улаштований.
    – Щось я геть заплутався, – зізнався Рордан, жалібно дивлячись на свого колишнього товариша.
    – А тим часом усе просто, – охоче пояснив Жан. – Спусковим механізмом для низки подальших подій послужила аварія «Челомея». Якби наш зореліт фінішував щасливо, ми б ніколи не дізналися про існування напівмертвого чужинського артефакту. Трагічна випадковість усе змінила. Вибух пробудив зі сну «кібермозок» техніцизму, що дрейфував побіля «кротовини», а подальший сигнал біди (усі вони доволі характерні й без зусиль піддаються розшифруванню) поставив його у стійку, мов доброго гончака. Проте щось суттєве цей прадавній механізм зробити був не в змозі. Найбільше, на що він спромігся – доповзти до джерела сигналів і почати трансляцію запрошення до співпраці…
    – Яке я й почув?
    – Ми обоє прийняли його. Але з мене пуття однаково не було б ніякого. Ти ж… неправильно інтерпретував почуте.
    – Як це? Ти ж сказав…
    – І повторюю ще раз. Твої благі наміри завадили зрозуміти послання як належить. Тільки-но зачувши про порятунок, ти вирішив, що прибульці прилетіли забрати нас звідси, навіть не подумавши, якою в такому разі була б подальша наша доля…
    – Я подумав, – заперечив Рордан. – Але це здалося мені вже несуттєвим…
    – А дарма. Батьківщина істот, які збудували цей пристрій – за тисячі світлових років звідси, й вона зовсім не схожа на Землю.
    – Байдуже.
    – Ну… в принципі, згоден, – Жан кивнув із легкою посмішкою. – Так от, ти від початку сприйняв усе надто примітивізовано. Особливо коли почув, що для порятунку потрібен усього один.
    Рордан розхвилювався. Що він зрозумів не так? І як ця помилка окошиться на Фортьє? За себе-бо він уже не думав, а от що чекає Жана, полоненого в надрах чужинського апарату?
    – Я не хотів рятуватися… без тебе, – неохоче буркнув він. – А ти б не згодився покинути мене тут. Тож моє рішення було вимушеним… і єдино можливим.
    – На твоєму місці я, далебі, вчинив би те саме, – несподівано сказав Жан. – Тож ні про що не жалкуй. Усе вийшло на краще, як бачиш. Саме тому я й прийшов розповісти правду. Не хочу, щоб тебе гризли хибні докори сумління…
    – Трясця! Невже важко сказати прямо, без вивертів? – не витерпів Кейсі. – Хай тобі грець, друзяко, то я повівся добре чи зле?
    Фортьє розсміявся й розвів руками.
    – Я живий – і явно здоровіший, ніж був досі, на додачу – наділений безліччю нових можливостей. Плюс маю необмежений доступ до бездонної бази даних цієї штуки. А значить – весь Усесвіт до моїх послуг!
    – Як мило! – глузливо вклонився Рордан. – Сподіваюся, тепер ти даси мені спокій?
    – Тепер точно не дам. Я тебе врятую. Навіть не сумнівайся.
    – Маєш намір поступитися місцем на «троні»?
    – Ні… На жаль, це неможливо. «Трон» віднині зайнятий на сотні років… точно й не скажу, на скільки.
    – То що, посунешся? Чи повезеш мене на власному карку? Місця-бо у вашій калоші, мабуть, катма.
    – Вільного місця й справді – ані п’яді. Зате є те, без чого вона донедавна не могла працювати. А тепер може – завдяки тобі.
    – Я що, випадково натиснув там якусь кнопку? Повернув важіль?
    – Радше вставив ключ у замок… І тим ключем був я!
    Рордан занімів, вирячившись на Фортьє. На гадку йому спала геть уже нісенітна думка: чи можуть примари збитися з плигу?
    – Насправді в повідомленні йшлося не про порятунок одного. Один був потрібен для порятунку другого. Розумієш? Чужинський артефакт не діяв без ключа. А ключем міг стати лише живий мозок розумної істоти.
    Кейсі раптом пригадав мить відкриття циліндра… химерний утвір у глибині приміщення... Від здогаду він похолов.
    – Оте, на «троні»… ну, коли відкрився вхід… то був… кістяк?
    – Рештки мого попередника, – кивнув Фортьє. – Старий ключ.
    – Значить, думаючи, що рятую тебе, я насправді…
    – Рятував себе, mon cher. І не тільки себе.
    Рордан безсило опустився просто в порох. На душі стало порожньо й гидко. Як же так? Він же хотів як краще! А в результаті прирік товариша на долю, яка, можливо, гірша від смерті!
    Те, що та-таки смерть скоро стане карою для нього самого, він тепер сприймав чи не як звільнення від страждань. Бо життя з усвідомленням усієї ницості свого вчинку, хай навіть зробленого несвідомо й на благо, він цілком певно не уявляв. Але за таке смерть була надто м’яким покаранням!
    – Mon Dieu! Ти знову все зрозумів хибно! – вигукнув Жан, на мить вирісши до самого неба й змусивши Рордана відвернутися від самобичування.
    – Боюся, ти помиляєшся, – спокійно заперечив Кейсі. – Я допіру лише збагнув усе... Дозволь запитання: я… можу зайняти твоє місце?
    – Ну-у, – протягнув розчаровано Фортьє, – це вже верх банальності. Увімкни думалку, mon cher, а то я вже втрачаю терпіння. І надію на твої розумові здібності.
    – Я запитав! – з притиском повторив Рордан.
    – Відповідь – ні! Тобто, теоретично перепон цьому нема. Інша річ, що я цього не допущу. З причин нездорового егоїзму.
    – Я ж попросив вибачення, – зронив Кейсі, відвертаючись. – Якби знаття…
    – Якби ти збагнув послання правильно, хтозна, як би все склалося для мене. Але явно не так вдало, як оце зараз. Уяви сліпця, котрий навпомацки шукає оту твою «шлюпку». І ще не факт, що знаходить до вичерпання кисню в балонах. А, навіть знайшовши і врятувавшись, не факт, що віднаходить зір удома. Про весь Усесвіт і мова не йде.
    Рордан визнав, що у словах Жана є деякий сенс, і трохи заспокоївся.
    – Про який це Всесвіт ти торочиш? І як зібрався мене рятувати, коли на те пішлося?
    – Нарешті готовий вислухати мене тверезо? – сплеснув руками Жан. – C’est mignon! Повертаюся до початку. Те, що ти сприйняв як рятувальну «шлюпку» – насправді не корабель, а… щось на кшталт мобільного генератора позапросторового проходу. Як тільки оператор «рятувальника» приймає й розшифровує сигнал біди, він прямує до місця катастрофи, підбирає жертв аварії й відправляє їх просто додому. Миттєво й надійно. Втямив?
    Рордан роззявив рота від здивування.
    – Хіба ж… таке можливо?
    – Bon sang! У Всесвіті все можливо. Тепер-бо ти зрозумів, що не лише врятував мене – і себе, звісно, – а й допоміг наново запустити стародавній «рятувальник», відродити його до нового життя. Завдяки тобі сотні й тисячі розумних у Всесвіті будуть урятовані від загибелі!
    – А ти… не перебільшуєш? – боязко спитав Кейсі, вірячи й не вірячи в почуте.
    – Аж ніяк, хіба що трішки применшую, – засміявся Жан. – Ну, а тепер давай-но прощатися. В тебе закінчується кисень, а мені – пора вже в дорогу.
    – Куди?..
    – «Кібермозок» запеленгував новий сигнал біди із сузір’я Лебедя. Бозна, що там за зірка, але я ж навігатор, якось розберуся в чужинських портуланах, – Фортьє хвацько підморгнув. – Що ж, щасти тобі, космічний вовче, на зоряних доріжках. Згадуй мене час від часу за гальбою пива, гаразд?
    – Ми більше не побачимось? – вихопилося в Кейсі.
    – Ну, якщо знову не потрапиш у халепу, то… Не знаю, – чесно зізнався Фортьє. – Попереду в мене так багато справ, що людського життя може й не вистачити. Але – хтозна! – він знову підморгнув і… зник.
    Рордан роззирнувся, однак поряд не було нікого. Відразу ж зринула рятівна думка: таки примарилося. Слухова й зорова галюцинація від перевтоми.
    Проте Жан тут-таки з’явився перед ним ще раз, мовби з наміром остаточно довести, що вся пригода мала місце в реальності.
    – Геть забув розтлумачити, що ж ти маєш робити. Загалом, усе просто. Повертайся-но в сферу дії мого «рятувальника».
    Кейсі послухався, думаючи, що гірше від того не буде, хоч слова примари про порятунок серйозно сприймати все ще ні міг.
    Коли попереду знов показався «гриб» чужинського артефакту, Жан указав на нього:
    – За хвилину я створю просто перед тобою прохід. Ну, позапросторовий тунель тобто. Залишиться просто ступити в нього – і все. Запам’ятав алгоритм? Побачив – ступив. Не переплутаєш?
    – І що? Куди я потраплю? – з посмішкою спитав Рордан.
    – А от яку місцину уявиш, туди й потрапиш: хоч до рідного дому, хоч у Космоцентр, хоч до жіночого монастиря. Тільки те місце не уявляй, про яке ти мені згадував після нашого «приземлення». Бо звідти навіть я тебе вирятувати не зумію.
    – Постараюся.
    – Ну, тоді з Богом, mon cher. Кланяйся всім нашим… Навряд чи вони тобі повірять, але ж… часом ти буваєш таким переконливим… надто коли клеїш дурня… А от і прохід!
    Просто попереду простір узявся брижами й оформився сяючим пругом, усередині якого ходили дзеркальні хвилі.
    – Побачив – ступив! – нагадав Жан. – Уперед! І нехай зостається з тобою Сила!
    Рордан озирнувся.
    – Ти хороший сучий син, Фортьє! Якщо не дуриш, і я потраплю не в те місце, про яке допіру подумав…
    – Я тебе попередив!
    – Загалом, не хочу прощатися. Ми ще погуляємо на весіллі моїх правнуків!
    Жан споважнів.
    – Як карта ляже, Кейсі. Я віднині не належу собі…
    – До зустрічі, бурлако, – рішуче обірвав його Рордан.
    І, не озираючись, ступив у сяючу порожнечу, – в нове життя, яке – він це знав напевне – вже ніколи не буде таким, як раніше, як і він, Кейсі Рордан, ніколи вже не стане колишнім.
     

  Время приёма: 22:01 23.10.2015