22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
   
Регистрация Конкурс № 48 (осень 18)

Автор: Тардіс Количество символов: 17703
Конкурс № 37 (осень) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

z027 Дев`яте Чудо Світу


    Самійло Пантелеймонович Терпило не поспішав. Ішов широким розмашистим кроком та, відповідаючи на при вітання підлеглих, ввічливо розкланювався в різні боки:
    – Добридень!
    – Доброго здоровля!
    – І вам помагай!
    – Привіт-привіт!
    – Честь!
    За звичкою носаком мешта вже приготувався штовхнути двері, але вони квапливо розсунулися самі – розумна техніка вже звикла передбачливо запобігати давній негарній звичці шефа, якої він так і не позбувся із часів великої економічної депресії, і яка ж ніяк не пасувала його теперішньому статусу.
    
    – Моє шанування всім! – обличчя президента холдингу “ Держава Україна” розплилося в широкій усмішці. Терпило жваво окинув поглядом підлеглих, які зібралися за столом засідань, – Отже, почнемо. Прошу, Савуре Ільковичу, що там у вас?
    Лисуватий колобок невизначеного віку натиснув кнопку в себе на пульті і перед засідантами висвітлилася розлога діаграма ВВП.
    – Знову перевиробництво. Бачу пшениця та жито вродили нівроку. Кажете не замовляють? І цукровий буряк, і...а соняшник що? Як там з експортом? – збентежено потер чоло Терпило.
    – Забезпечили всю територію ближнього космосу., – відрапортував міністр АПК, – і ще 30 мільйонів тонн соняшникової олії вирушає завтра в сусідню Галактику. Звідти замовляли ще й кукурудзу, так що мінус 500 мільйонів з резервного запасу, то ж можна цього року поповнити засіки з нового врожаю.
    – А ви пане Чоботар, чим нас потішите?
    Міністр важкої промисловості розвів руками. Присутні втупилися в графіки.
    – З алюмінієм треба щось робити. Контрабандний канал з Юпітера перекрили, але ж назбиралося. Хоч ставай до принтера і самому новітні космольоти штампуй, на кілька років вперед експорту вистачить. Плутонівський герій ніхто вже й брати не хоче — наше в сто крат краще. Ну і значно дешевше. Але є маленьке “але : ми вже три Галактики ним завалили, може виникнути проблема у відсутності попиту.
    – Ну то вирішуйте, раз проблема.
    Заблимав президентів смартфон. Терпило ляснув себе по чолі і щось квапливо відповів. Тоді кинув до засідантів:
    – Ви тут, панове, без мене полагодьте, щоб усе до пуття, бо за годину мушу бути на Фабриці. Зовсім з голови вилетіло – нині ж приїздять президенти, хочуть побачити на власні очі наше диво.
    
    Турболіт рухався над безкраїми херсонськими ананасовими полями , коли президентський радник Устим Соловій почув з передавача новину. Шеф дрімав, і радник вагався, будити його чи ні. Поки думав-гадав, гелікоптер якось незрозуміло затрясло і похилило вбік. Від цього Самійло Пантелеймонович прокинувся й сам.
    – Що там ? – глянув на радника, але той тільки плечима здвигнув.
    А відбувалося таке. Автопілот оголосив, що терміново змінює рейс. Позапланова посадка.
    – Пане президенте, поки ви спали, новини передали, що тут місцеві чимось незадоволені, заявку зареєстрували. То, мабуть, Рада відразу й відреагувала – скерувала нас сюди, підкоригувавши маршрут автопілота. Мусимо нанести візит.
    Поки Пантелеймонович перетравлював звістку, турболіт пірнув у зелені зарості ананасових пальм.
    Його відразу ж обступили чоловіки в полотняних сорочках та штанях.
    Наперед вийшов плечистий голомозий здоровань. Терпило вибрався з машини, поправляючи піджак і краватку. За ним вийшов радник.
    
    – Доброго здоров'я, панове, – вімкнув незмінну доброзичливу усмішку президент, стримуючи легке хвилювання – чим, так би мовити, можемо вам допомогти?
    Здоровань підступив ближче. Кивнув на пневмотрак поруч:
    – Пане президенте, сідайте, є розмова.
    Самійло Пантелеймонович озирнувся на радника. Той лише руками розвів, мовляв, а що поробиш, служба у нас така.
    Їхали дорогою поміж ананасовими полями.
    – Куди прямуємо? І хто ви такі? Бо щось я з ходу ніяк не зорієнтуюся, – поцікавився Терпило, ох, не подобалося йому все це.
    – Скоро побачите, – буркнув здоровань.
    Машина прибула в поселення, що розкинулося за високими бетонними стінами, тут таки посеред ананасового поля. Президент роззирався. Мати рідна! Якби ж він знав, що в державі ще існують такі відсталі місця. Виглядало, що цивілізація сюди дійшла , накульгуючи на праву ногу. Сучасне губилося серед архаїчного. Вздовж стіни тулилися глиняні мазанки зі солом'яними стріхами, біля них стирчали дошками якісь будівлі, що місцеві називали сараями, а також допотопні пристосування для добування води з підземних джерел. Як їх там? Ага – криниці, Терпило вичитав колись цю назву в книзі якогось автора з минулої епохи. Навколо кожного обійстя рябіли клаптики городів з дрібними овочами . Ананаси тут не росли.
    Коли пневмотрак в'їхав у селище, з хат висипали мешканці. Дорослі осудливо щось зашварґотіли, діти почали тикати прибулих пальцями.
    
    Голомозий припровадив президента і його радника в одне з обійсть за невеликий стіл під старою грушею. Сам сів навпроти. Народ поволі купкувався і всідався довкруж на траві.
    – Отже, – глянув здоровань з-під лоба, – громада хутора Котигорошного прагне відновити справедливість.
    – Аякже-аякже, – Терпило запопадливо закивав, – вислухаю вас уважно, адже ви теж мій народ.
    – Ну то скажіть, люб'язний, на дідька ви засадили наші села ананасами?
    Обличчя Самійла Пантелеймоновича спочатку здивовано витягнулося, а потім навпаки причавилося, губи склалися в трубочку:
    – Нууу... иии.. ви про це... Гм..та ж очевидно! Адже що може рости на Херсонщині? Картопля? Морква? Буряки? Теоретично може. Але. Скільки сюди води треба вбахати, аби все те не погоріло? Так отож.
    Здоровань потупив погляд.
     – А ось ананаси – економічно вигідно! – вигукнув президент і задоволено задер догори квадратне підборіддя.
     – Але ж ми не можемо харчуватися цим! Присадибних лілянок мало, де таку ватагу прогодуєш? Ну і свинарники теж місця потребують. Тепер що, все здоров'я гіпермаркетам відати? Ми не звикли їсти хімікатів, ми хочемо натуральне! Тому вимагаємо негайно віддати нам наші наділи, що ви взяли у нас під ананаси.
    – Але ж концесія.. Ви ж добровільно погодилися... – здивовано пробелькотів Терпило. Його виправдовування перебила жінка, що сиділа найближче. В одній руці вона тримала сповиток з немовлям, іншою стискала перекинуте через коліна руків'я сапки:
    – Ви нам обіцяли покращення, а що зара є? Дурисвіти, обманщики! За законом маємо право розірвати договір.
    Подвір'я загуло, люди розмахували руками, лопатами, сапками, граблями, вилами і навіть батогами.
    – Гаразд, я подам ваше клопотання на розляд Ради, щойно повернуся в столицю, обіцяю! – запевнив президент.
    – Обіцянка обіцянкою, а бомага у всі часи – бомага, підпишіть-но осьо, – до столу підійшов ще один здоровань , але не лисий, а з великим чубом і кинув на стільницю папір. Самійло Пантелеймонович пробіг очима документ.
    – А це що?! Люмпахлюпи? Хто вам про них розповів? Адже це комерційна таємниця! Ні-ні і ще раз ні! Який колосок до колоска, які прародичі? – вибалушив баньки заскочений несподіваним поворотом президент, – Возз'єднання неможливе. Навіть не просіть – ми уклади з ними трудовий контракт на десять років. До речі, це наша президентська команда знайшла цих самородків! Якби не ми, то б і далі про люмпахлюпів ніхто не знав. Осіли вони дуже давно як втікачі в загубленеому поселенні у передгір'ї. Там і вивчилися отій справі.І почали передавати своє вміння з покоління у покоління. Там їх і охрестили люмпахлюпами, що означає “вірні єдиному”, бо крім отієї справи ні яку іншу так віртуозно не здатні.. То ж працювати на Фабриці їм само Провидіння веліло.
    Тому давайте, швиденько підпишу ваше клопотання про відміну концесії і крапка. Інше не на часі – за годину приїздять іноземні президенти,наше дітище, нашу вітчизняну гордість інспектувати. Фабрика претендує на місце у списку Книги Чудес Світу. А чого варта Фабрика без люмпахлюпів? Практично нічого. Яка ж вона дивовижа без їхніх таланту, вправності, та досвіду?
    Обидва здоровані подивилися на президента з підозрою.
    – Щось не віриться в беззаперечну незамінність, – схрестив на грудях руки чубатий здоровань, – працівників, яких не можна замінити, не існує.
    – А що там вірити чи ні, давайте перевіримо, – запропонував голомозий, – пошлемо на ту Фабрику наших людей, аби засвідчили.. Не дамо земляків кривдити, нехай і трохи здичавілих . Якщо побачимо, що вони справді незамінні, то нехай і далі у вас на фабриці працюють за контрактом, а ні, – негайно відпустите з нами на хутір.
    На цьому і постановили. Терпило підписав папір.
    
    
    Охорона фабрики дещо заметушилася, коли замість одного турбокоптера у посадковій зоні з'явився турбокоптер з доважком. Представники хутора Котигорошного не помістилися в кабіну, і їх довелося доправляти як повітряний вантаж у невеличкому сараї, почепленому тросами до корпусу турбокоптера
    Президент, щойно вийшов з машини, відразу підбіг до хорони, аби пояснити що й до чого.. Охоронці закивали і передали щось комусь про рації. З будівлі Фабрики вибіг захеканий управитель:
     – Ласкаво просимо! Пане президент, пане радник і ви, панове...
    – Представники Котигорошного, – підказав лисий здоровань.
    – Ну так-так, охорона мені повідомила, – управитель вишкірився, люб'язно запрошуючи в аерокар.
    Аерокар м'яко здійнявся на півметра над викладеною кольоровою плиткою територією фабрики і заплив у ворота. Зупинився у приймальній залі. Якраз почали з'їжджатися президенти.
    Коли всі зібралися, Терпило виголосив промову, а потім люб'язно запросив дорогих гостей на оглядини Фабрики .
    Знову посідали у аерокар і рушили. Над входом у катакомби блимнув яскравий плакат із надписом “ Вас вітає кримська Фабрика “ Амброзія” холдингу “Держава Україна “
    
    Стіни першого цеху нагадували джунглі. Тут росло безліч незвичайних рослин. Одні квітували, інші плодоносили. Аромат паморочив голови. Президент США зайшовся і розлого пчихнув.
    – Будьте здорові! – радісно поплескав його по плечу Терпило.
    – А що се за рідкісний вид? – простяг руку президент Канади до невеличкого деревця.
    – Та це ж грушка дичка! – емоційно скрикнув представник хутора Котигрошного, побачивши щось рідне і натуральне, – Гнилиці смачні, хоч і швидко псуються.
    – Так-так, – підтримав його Самійло Пателеймонович, – екологічно чиста сировина.
    – Дозволте, фгадаю, значит фаша фабрика робит соки? Не соки, а що ж ? А можна, спробуфати плоди? – оживився президент Німеччини, і, коли йому відмовили, скрушно зітхнув.
    Рідкісну сировину стороннім чіпати категорично заборонялося, але хитрун все ж потай зірвав одну гнилицю, коли пролітали повз грушу. Вкусив солодку м'якоть — смачно! Озирнувся чи ні хто не бачить, а тоді доцямкав решту плоду разом із качаном.
    
    І наступному цеху росли вишні, черешні, сливи та алича.
    – Такі як у нас! - вигукнув президент Китаю, – і затягнув писклявим тенором:
    – Ой під виисьнееюю, під череесьнееюю!.. Ой здаєсся мені, ссьо фабрика виготовляє дзєми? Невзє не вгадав?
    Не вгадав.
    Вишні та черешні дозволялося куштувати – кислого багато не з'їси. Та й у кишені не понапихаєш – соком зійде. Слив теж – нехай уже. Аличу бери – скільки душа забажає, в нас того добра, як сміття, повно.
    
    Цех із золотою яблунею нашпигували сигналізацією, то ж повз неї аерокар пролетів з особливою обережністю. Мандрівникам видали шоломи, аби лазерними променями, що блимали у різні сторони, візитерам голови не позносило.
    
    А ось і сакура та войлочна вишня. Президент Японії захоплено сплеснув у долоні , і попрохав дозволу зазнимкуватись на її фоні.
    
    Потім були ще цехи з персиками та абрикосами, порічкою червоною та чорною, аґрусом і малиною. Минуло не так мало часу, і було помітно, що дехто втомився чекати на головне.
    
    – Але ж ви оубіцяли дживоввижю, коули ж, коули ж нарешчі ви нам її проуджемонсчруєче? – спантеличено глипнув на Терпила президент Великобитанії і закрив кришку лептопа, де у списку Дивовиж Світу серед інших держав на дев'ятій позиції чекала вердикту Україна. У 27-му столітті людей годі було чимось здивувати. Не вірилося, що після восьмого дива , можна сподіватися ще й на дев'яте, ще й у такій вкрай раціональній та консервативній державі як Україна.
    
    – Прошу хвильку терпіння, – присоромив його маловірство Самійло Пантелеймонович. І ось нарешті авто впливло у спеціальний секретний цех.
    Відвідувача запропонували висісти з машини і пройтися пішки в кінець коридору, обабіч якого бовваніли величезні цистерни. В кінці коридору екскурсанти зупинилися біля темної полексигласової заслони.
    – Желє, мус, суфлє? – поцікавився президент Франції.
    – І знову, не вгадали, – засміявся Терпило, – Хіба ж це дивовижа? Дивовижа, це річ, яка дивує. Зараз переконаєтеся, в унікальному продукті, який виготовляє наша Фабрика.
    Самійло Пантелеймонович кивнув раднику, і той натиснув кнопку на стінному пульті. Плексигласова заслона почала поволі втрачати колір, і вже скоро присутні побачили те, що за нею знаходилося.
    У великому залі серед безлічі різноманітних прилаштувань, решет, мийок, чавилок, чанів, баняків та банячків, та іншого начиння, снували люди в білосніжних спецівках, рукавичках та черевиках.
    – Це підготовчий цех, він підготовляє фруктову масу. Сюди потрапляють плоди, тут її миють, там очищають, ось там сортують, а он там – чавлять. Далі підготована маса попадає в ось ці ємності.
    Президент холдингу провів гостей вздовж заслони вглиб цеху, де стояли різного розміру посудини з автоматичними терморегуляторами . Між ними зміїлися трубки та патрубки з численними конденсаторами, фільтрами та якимись іще новочасними пристосуваннями. Трубки закінчувалися у скляних резервуарах, куди скрапувала кришталево прозора рідина.
    – Нова ера, максимальне очищення, – з гордістю похвалився Терпило.
    Жестом закликав одного з люмпахлюпів. Той набрав зі скляної посудини готового продукту, поставив склянку на тацю і підніс гостям.
     Президенти збентежено переглянулися між собою.
    – Бумалкоґоль? Мантакуктиловий спигт?? Забогонено гезолюцією Гади Безпеки з 2487 гоку! – застережно підняв вказівний палець президент Швейцарії.
    – Ніякої хімії , ніякого мантакуктанолу – чистий натурпродукт! А ви заміряйте обороти, – запевнив радник Соловій і подав кожному по дистанційному куктаспиртометру.
    Всі прилади показали нуль.
    – Гм, цікаво. Спробую вашого .. кхм.. плодово-ягідного напою, – підморгнув президент Польщі та підніс склянку до вуст. Запала тиша, всі чекали на реакцію. Поляк ковтнув, міцно зажмурився і затряс головою. Але за мить весело блимнув очима і прицмокнув язиком.
    – Добре є! Вóда кришталова— люкс! Мореля?
    – Точно, маєте відмінний смак! – зрадів Терпило, а люмпахлюп підняв угору великий палець правої руки.
    Принесли ще склянки і президенти навперебій стали куштувати прозорі трунки з різними ароматами. Незабаром загальний настрій гурту значно покращився, екскурсанти почали жваво спілкуватися.
    
    Терпило очікував, що його Фабрику гідно оцінять, але не сподівався на аж такий успіх. Тому на радощах махнув рукою, і повів дорогих гостей в особливий секретний цех. Перед поглядами присутніх розкинулося величезне поле оптимізованого цукрового буряка. Звісно, ніхто так і не зацікавився, що це і навіщо. Увага зосередилася на розмовах про враження від побаченого і скуштованого.
    “А воно й на краще. Місце в списку і так забезпечене. А цей козир притримаю до наступного конкурсу. Нехай уже вдома розсмакують, неодмінно захочуть завітати на Фабрику знову”, – зметикував президент і з тонким розрахунком урочисто вручив кожному по пакету із плящиною експериментального напою.
    Президенти схвально закивали головами і поставили галочку в списку напроти пункту "Холдинг “Держава Україна”. Дев'яте чудо світу. Фабрика “Амброзія”.
    По обіді президенти подякували за щедрий прийом і відкланялися.
    
    Звісно ж, представників хутора теж не обділили. Але чубатий здоровань виявився хитрим — йому вкрай приспічило поспілкуватися із далекими. Хоч і переконався, що люмпахлюпів і справді важко кимось замінити, все ж вирішив спробувати щастя. Крім того, з його палаючих очей було видно, що дуже вже припала йому до душі Фабрика, і що в його голові визрів якийсь таємний план.
    Самійло Пантелеймонович скривився, позаяк нюх на конкурентів мав чудовий.
    Та що було робити, довелося закликали одного із працівників.
    Радник Соловій зголосився перекладати з люмпахлюпівської говірки на українську, адже був освіченим чоловіком, знав 20 мов, 50 діалектів та 15 говірок, в тому числі й цю.
    Чубатий кахикнув. Довго розповів про історію свого хутора, про розкол і ворожнечу. Про міжусобну війну і втечу бунтівників.. Але із особливим запалом розхвалював те, яким чудовим ремеслом володіє його далекий земляк і що від цього втратять котигорошенці, якщо він не повернеться на батьківщину.
    – Ну що, дорогий друже, – в підсумку пафосно звернувся до люмпахлюпа голомозий, який серед хуторян славився вмінням вмовляти, – возз'єднаймося!
    Люмпахлюп закотив очі і щось пробурмотів собі під ніс.
    – Що він каже?
    – Каже, що не хоче, каже, що його і тут незле годують.
    – Передайте йому, що у нас працюватиме на власному полі, тому ще краще їстиме.
    – Каже, що не хоче працювати.
    – Але ж тут він працює?
    – Каже, що то не робота, а творчість.
    – А як же патріотизм, як колосок до колоска?
    – Питає, який такий колосок? Він не зрозуміє, перепитує, чи маєте на увазі вирощування пшениці та жита?
    – И-ии...Ну так, це теж, але..
    – Каже, що міг би ненадовго поїхати на той ваш хутір. Поекспериментувати зі злаками. Якщо домовитеся з президентом.
    Здоровані почухали потилиці.
    – З поверненням можу відпустити, – швидко зорієнтувався президент. – Випишу відрядження.
    Репліка про зернові не прошмигнула повз його підприємливе вухо. Він вхопився за нову ідею і вже починав будувати грандіозні плани щодо відмінного способу отримати прибутки, а заодно й вирішити проблему з перевиробництва злаків. Руки так і свербіли негайно зателефонувати міністру АПК.
    – А як бути з перекладачем? – перебив його думки голомозий.
    Це трохи напружувало, адже зайвих витрат ні одна зі сторін не планувала.
    Сіли обміркувати. Минула хвилина, дві, три, а ви рішення все не знаходилося.
    
    – Робити в полі не буду. Винагорода – авансом. А, і одразу попереджую: харчування – триразове, і щоб на дурняка. – раптом чистою українською запашталакав люмпахлюп і хвацько заламав брову. – Можете кликати мене просто Григорій.

  Время приёма: 20:00 21.10.2015