20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.

13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.

   
 
 
    запомнить

Автор: Артманьяк Число символов: 16530
Конкурс № 37 (осень) Первый тур
Рассказ открыт для комментариев

z031 Сила думки


    Ех, студентська пора – найсолодші миті життя, коли ти крутий, бо вже не школота, але ще не дуже обтяжений зароблянням на хліб насущний. Стільки історій з цим часом пов’язані, охохо. Одну і я вам розкажу. Тільки не спішіть мене називати брехуном. Кожне слово – чистісінька правда, наскільки не зраджує пам’ять. А зраджувати їй ще рано. Сталося це кілька років тому.
    Був тоді у нас викладач один. Стрьомний. Ні, він взагалі нормальний. Це прізвище у нього таке. Стрьомний Антон Павлович. Філософію вів. Такий собі звичайний окулярик за сорок. Ходив у одному й тому ж коричневому костюмі із витяганими рукавами, триндів про Канта, Шопенгауера і тому подібних балаболів. Я філософію не любив і дякував Богу, що це не мій профільний предмет. Тобто, можна пасувати пари. Звісно, Павлович від такого був не в захваті і вимагав, щоб студенти приходили хоч би на самостійні й контрольні. Грозився, що за модуль не поставить. Але ми й у вус не дули – швиденько просікли, яке у нього вразливе місце. М’якотілістю і бажанням догодити гріх було не скористатись. Варто поусміхатися, показати свою дружність (навіть несправжню), і чоловік ішов на поступки. Тому ніхто не гребував либитись і випрошувати оцінки. Більшість студентів на предмет забили, а коли викладач нагадував про прогули, винувато кліпали очима і просили зглянутися на «вельми скрутне» становище. А що, він же все одно підвищував оцінки, вірив у їхні брехні. Коротше, розводили дядька як тільки могли, за людину не вважали.
    Якось перед парою зайшла куратор і повідомила: «Сьогодні ви вільні – Антон Павлович у лікарні». Нашого пришелепкуватого філософа шибануло струмом прямо в універі, коли він воду кип’ятив. І добряче-таки шибануло – лежав у реанімації, а потім і в комі. Лише кілька днів, але цього вистачило, аби нас потоком змушували за нього молитися на релігієзнавстві.
    – А якщо я атеїст? – спитав співкурсник у викладачки.
    – Тоді просто мовчи і не заважай іншим, – відповіла та.
    «Ага, не заважай приставати до овечої отари», – думав я і молився разом з усіма. Хоч у Бога і не особливо вірив, проте не відмітав можливості того, що він існує й осудливо дивиться на мене. «Як ти можеш не молитися за А. П. Стрьомного? – міг би сказати білобородий дядечко з хмари. – Ти хочеш його смерті?» Не хотів, тому не відставав од інших баранів.
    Чи то завдяки молитвам, чи нашій просунутій медицині (певне, таки молитвам), та Антон Павлович прийшов до тями, щоправда, надовго завис на лікарняному, а ми могли й далі безкарно бити байдики. Часом нам ставили заміну, але частіше всім було пофіг.
    Після зимових канікул Стрьомний настільки оклигав, що повернувся. Важко його було впізнати: худющий, змучений, костюм інший. І погляд якийсь навіжений. Сів, ноги на стіл – підошви пантофель нам виставив.
    – У мене було достатньо часу, щоб поміркувати, – сказав він. – Тепер, любі мої, спуску вам не буде. Наступного тижня контрольна.
    Ми з цього тільки поржали. Ніхто й не думав готуватись. Раніше проканувало – і зараз проканає. Не вірилося, що все серйозно, навіть тоді, коли за тиждень отримали аркуші із завданнями.
    – Антоне Павловичу, ми не готові, – заскиглив головний випрошувач оцінок Хвостецький, а інші студенти схвально загули. – Давайте перенесемо контрольну.
    Гул підтримки посилився. Тут і сталося несподіване – гласові народу прямо в ніс полетів пенал Павловича. Я міг заприсягтися, що полетів сам – без жодної участі рук чи інших частин тіла викладача. Потерпілий ухопився за обличчя – з носа юшила кров – і вибіг з аудиторії.
    – Ще пропозиції? – Антон Павлович обвів нас поглядом.
    Студенти миттєво схилили голови над завданнями. А мене ще деякий час гіпнотизувала кривава пляма, що розтеклася на столі.
    Після пари тільки й розмови було, що про розбитий ніс і дивні зміни в поведінці Антона Павловича.
    – Я взагалі не помітив, як він ухопив той пенал, – обережно почав я (мало, ще вважатимуть мене за ідіота).
    – Хто ж за його руками дивився, га? – сказав один з однокашників.
    – Та ні, я про інше. Може він теє…
    – Що «теє»?
    У мене втупились із десяток пар очей.
    – Силою думки, – таки вирвалося.
    Хлопці зареготали, хтось плеснув по плечу: «Ну ти гуморист». Як добре, що все перетворили на жарт, бо інакше лише один шлях – провалитися крізь землю. Оце так пошився б у дурні. Може й справді наверзлося?
    Мої товариші розійшлися хто куди. Тільки Хвостецький красувався розпухлим носом. Його очі зло звузилися. «Сила думки, сила думки, – процідив. – Піду в деканат – хай цей дурень дізнається про силу слова».
    
    Не знаю, що сказали філософу в деканаті про випадок із носом. Бо контрольну всі написали на «двійки» і мусіли перескладати.
    – Ніякої оцінки «автоматом». А хто далі прогулюватиме – кандидат на відрахування.
    Ми застогнали. Та що він собі надумав, цей недочоловік? Гідність прокинулася чи що? Хотілось би начхати на філософію – ідіотський, нікому не потрібний предмет, – але тепер не вийде. Нам поставлено справжнісінький ультиматум. І всім бунтівникам довелося його виконувати.
    Щоб не затягувати насолоду, ми з найліпшим другом Олегом вирішили податися до викладача якнайскоріше (мушу визнати, що перед тим усю ніч зубрив). Стрьомний сидів у порожній аудиторії і щось писав. Коло нього стояла велика, схожа на барильце, чашка з чаєм.
    – Ну що, трутні, – всміхнувся Антон Павлович. – Готові?
    Ми з товаришем перезирнулися і приречено кивнули.
    Викладач дав нам чисті аркуші й видрукувані запитання. «Роль практики у процесі пізнання». Яка лабуда. Я не знав, що відповісти, окрім як «практика для пізнання дуже важлива. Без практики і пізнання не пізнання, а так – фігня». Ну, а що ще сказати? Це й кінь тямить. Глянув на Олега – той зосереджено шукав щось у смартфоні.
    Підійшов з аркушем до викладацького столу. Поклав. Стрьомний на мене – зирк зверх окулярів.
    – Щось ти швидко.
    Тоді – в аркуш, тоді знову на мене.
    – І ти вважаєш, що чотири речення на контрольну достатньо?
    – А чого товкти воду в ступі...
    Позаду загриміло – відчинилося вікно. Аудиторія наповнилася морозним повітрям. Товариш побіг зачиняти.
    – Який розумник. Ти хоч знаєш, що таке ступа? – поцікавився Антон Павлович.
    – Знаю, у бабусі часник товк.
    Ох, і почервонів же дядько. Аж чай у чашці затрясся. Чекайте, до чого тут чай і чому він труситься? Я – за чашку, а викладач як гаркне:
    – Ану постав!
    Чашка полетіла на підлогу, і тепер у калюжі лежали самі лише уламки.
    Тієї ж миті мої ноги мимоволі відірвалися від підлоги. Я піднімаюся, кудись лечу. Бах. Темрява.
    Підняти повіки було важко. Тоді я зрозумів, як було Вієві. Та йому хоч би упирі служили. Все ж розклепивши очі, майже нічого не побачив – світ застелило паволокою.
    – Максиме! Максиме, ти як? – в один голос гукали до мене друг і викладач.
    – Це Ви зробили, – я повернув голову до обрисів Антона Павловича.
    Різкість потроху поверталася. Стрьомний стривожено дивився на мене.
    – Як почуваєшся?
    Я полапав потилицю – ґуля. Охкаючи, мов старий дід, сів. Та, незважаючи на все це, мене не можна було збити з пантелику.
    – Антоне Павловичу, Ви ж мене й не торкнулися. Я знаю – це телекінез.
    – Що ти верзеш, ти вдарився головою, – очі викладача забігали. – Зараз покличу медсестру.
    Він вже зібрався йти. Якщо я впущу цей момент, то ніколи не довідаюсь правди.
    – Бісів сину! – зойкнув Олег, коли я штурхонув його ногою.
    Проте одразу зметикував що до чого.
    – Я теж це бачив, – підтакнув мені.
    Стрьомний зразу спинився коло дверей, тримаючись за ручку.
    – Ми нікому не розкажемо – будьте спокійні, – це я озвався. Дарма.
    Викладач вийшов, двері зачинилися.
    – Ти дійсно бачив? – причепився до друга. – Чи просто підтримав мене?
    Яке там – весь у телефоні був. Старанно намагався хоч би щось там списати.
    – Ага, ти мене так довбонув, що я уздрів навіть Папу Римського.
    Хлопець допоміг підвестися – похнюпленому й зневіреному. До того ж, можливо, божевільному.
    
    Ні в деканат, ні ще кудись сенсу йти не було – хтозна, ану ж я сам перекинувся і впав. Може це всього-навсього «спритність рук» або взагалі привиділося. Твердо вирішив – якщо таке трапиться знову, йду до психіатра.
    Тим часом збіг тиждень і Антон Павлович оголосив мої з Олегом оцінки за контрольну – «відмінно». В обох. З якого дива? За чотири речення, що Стрьомний на них розлютився і… Еге.
    Гидко продзижчав дзвінок на перерву.
    – Я не заслужив на цю оцінку, – наблизився до викладача.
    Олег підійшов і вхопив мене за рукав:
    – Але якщо Ви так вирішили, то ми не проти.
    Філософ зиркнув по-змовницькому. Навіть підморгнув.
    – Синице, Петровський, – лишіться, – голосно сказав.
    Хто не здогадався – то наші прізвища. Синиця – моє, а Олег, відповідно, у нас Петровський. От ми й лишилися, мов два Штірліци.
    За останнім студентом викладач замкнув двері, залишивши ключ у замку. Став навпроти нас, а тоді…
    Я бухнувся на стілець, що підштовхнув іззаду. Олег так само. Довелося затулити другові рота, вже роззявленого й готового зарепетувати від несподіванки. Стільці разом із нами знялися у повітря і зависли. Петровський поривався кричати, а я вирячився на викладача. Той лише стояв і сміявся, склавши руки на грудях. Все було геть не так, як уявлялось – ніяких пасів і насуплених брів. А ще виявилося, що це стрьо-о-омна розвага. Навіть вісімнадцятирічному не хотілося лупонутися і зламати якусь із дорогоцінних кісток.
    Поки ми не насмерділи зо страху, стільці опустилися. Пересвідчившись, що Петровський досі притомний і не горлатиме, щойно його відпустять, я обережно прибрав руку.
    – Чому Ви ще тоді не сказали? Я думав, що здурів!
    – Отже не час іще був, – усміхнувся викладач.
    Ага, хай розказує. Сам думав–передумав, говорити нам чи ні.
    Олег трохи оговтався.
    – То це Ви після того, як струмом шибануло? – просто схопив з моїх уст питання.
    – Ні, ще з дитинства. Коли ревів, то все по кімнаті літало. А потім навчився витягувати з ліжка тільки маму. Бідні батьки…
    – Ви могли б стати знаменитістю, – зауважив Олег. – Піпл таке хаває.
    – Ще чого, – обурився Антон Павлович. – Я хочу жити спокійно. Ніякого розголосу. Гаразд?
    Звичайно. Хіба ми не люди і не розуміємо?
    – Але ж як ми цього не помічали раніше? – бідкався я.
    – До коми я гарно володів собою.
    От же дурень – ляснув себе по лобі. Ну звісно ж, струм, кома. Після такого потрібен час на реабілітацію. А коли маєш паранормальні здібності…
    Та й хто там бачив, як викладач тихенько собі підсовував стільця чи тягнув до рук олівець або крейду.
    Я штовхнув Олега під лікоть і сказав:
    – Ми допоможемо Вам знову зіп’ястися на ноги… Себто, на думки.
    Викладач усміхнувся – що ми могли знати у такій справі як телекінез? Ще й підсобити. Добре, якщо хтось із нас надасть першу медичну допомогу. Але зголосився – дружня підтримка не завадить.
    То в чім же заковика? Варто було філософу уявити, що він рухає якимось предметом, це одразу відбувалося насправді. Подібні думки Стрьомний навчився стримувати ще у п’ятирічному віці. Тільки-от після коми за нервового перезбудження це все в голову стало лізти неконтрольовано. Погодьтеся, у кожного проскакують непрошені образи, і добре, що не у кожного вони втілюються. А тут… Ну от не можна незвичайній людині ходити зі звичайними думками.
    Ми займалися вже місяць і завдання у нас із Петровським було геть нехитре – вивести викладача із себе. А той мав стриматися і не жбурнути у нас чимось важким. Правду кажучи, якщо спершу трощилося скло і зусібіч летіли предмети, що інколи й синці лишали, то зараз чоловік або опанував себе, або ж настільки звик до нас, що набув імунітету до будь-яких жартів і підколів. Крім цього, тепер він міг керувати десятком речей одночасно.
    Та незважаючи на значний прогрес, ми все одно мало не кожну перерву сиділи у Стрьомного, спостерігаючи тепер, як він силою думки кидає об стінку м’ячика, самим лише поглядом витягує з наших рюкзаків підручники і викладає з них зменшений стоунхендж. Часом і мене підіймав у повітря – Олег, як виявилося, боїться висоти – і я міг повністю насолодитися ширянням понад столами, шафами, трибуною, розмірковуючи – наскільки це схоже на невагомість.
    Не скажу, що завдяки належності до чогось надзвичайного полюбив філософію – Боже збав. Та все ж, почитавши Ніцше, дійшов висновку, що він таки крутий хлопець. Зате Олега було не пройняти – поки я гортав «Заратустру», мій друг висів у соцмережах. Якби не диво-дивне, то й з місця не зрушив би.
    Тим часом у групі помітили, що Синиця і Петровський щойно дзвоник з пари – кудись летять, мов там гроші дають. А потім і рознюхали, до кого.
    – Підлабузники, – плював крізь зуби Хвостецький.
    – Припни язика, – відповідали йому.
    На жаль, лише словами це не обмежилося.
    
    Одного дня, коли ми знову зайшли до Стрьомного і навіть узялися до вже звичних вправ, як у двері голосно загрюкали. Все, що було у повітрі, миттєво попадало на підлогу (добре, що літав не я, а тільки декілька книжок).
    Олег відімкнув – в аудиторію завалився не декан і не ректор, як спершу можна було подумати, а наш вискочка з єхидною посмішечкою.
    – Нарешті перескладати прийшов? – поцікавився Антон Павлович, на що хлопець лише пирхнув.
    – Ну-ну, і чим це ви тут займаєтеся? – огледівся, пройшов по аудиторії. Ось йому й підручник з філософії до рук потрапив – той, що на підлозі лежав.
    – Неподобство якесь коїться – книжки валяються. Ще й з Вашого, Антоне Павловичу, предмета.
    – Якщо немає чого більше сказати і працювати не збираєшся, то, будь ласка, залиш аудиторію.
    – Гей-гей, Павловичу, не поспішай. Маю я що сказати. Ти поставиш мені
    
    те, що хочу. І нічого я не писатиму, зрозуміло?
    – Та як ти…
    – …інакше всі побачать відео про твої цікаві ігри. І журналісти теж, – він стукнув Стрьомного по носі. – Антошко, зірко ютуба.
    З цими словами й вийшов.
    Я бачив, як змінилося обличчя у викладача. Як він кипів. Слава Богу, що нічим не швиргонув і нічого не розбив. Бо здавалось, чоловік ладен когось порішити.
    – Хто розказав йому? – тихо мовив.
    – Не ми, – я був певен за нас обох, але Олег...
    – Це я, – промимрив він. – Ми в гуртожитку накидалися, і...
    Вирішив похизуватися, виправдатись, що не блюдолиз. М-морда. Я ж йому вірив, як собі. Але відео! Звідки?
    – Ти знімав на мобілу?
    – Блін, тільки для себе. Як таке можна проґавити?
    – Але чомусь це все побачили інші.
    Ні, Петровський божився, що тільки один. Та хіба цього мало? Тим більше, що перекинув файл собі. Тепер може хоч мільйон копій нафігачити.
    Стрьомний сидів, обхопивши голову руками:
    – Йдіть звідси. Обоє.
    Ми вийшли і попрямували в різні боки.
    Менш ніж за тиждень студенти зібралися в аудиторії номер двадцять один, де завжди проходила пара з філософії.
    Після Олегового зізнання ми уникали один одного й більше не бачилися з Антоном Павловичем. Двері до нього були зачинені, а у коридорі він лише сухо кивав на моє вітання. Тому я ще гірш хвилювався за те, що буде далі.
    А пара почалася із зачитування списку тих, хто досі не пересклав контрольну і тому не має оцінки за модуль. Між боржників і Хвостецького назвали.
    – Гей, Павловичу! Ми ж, здається, домовились, – вигукнув той.
    – Ні про що я з тобою не домовлявся, – голос у викладача твердий, мов камінь. – Ти маєш все перескласти, як інші студенти.
    – Он як!
    Ми почали записувати лекцію. Раптом один за одним в аудиторії задзенькали телефони. І мій теж. У соцмережу прийшло повідомлення. Посилання на ютуб. Я зиркнув на Хвостецького, який огидно посміхався. Інші загомоніли. Дехто захихотів, а ще хтось увімкнув звук.
    Антон Павлович сів за стіл. Його викрито. Тепер не дадуть життя. Чоловік дивився у підлогу і тер скроні. Окуляри лежали поруч. Ще мить тому цілі, а тепер вже розтрощені.
    Хрясь – павутина тріснутого скла розповзлася на екрані телефона. Дівчата заверещали, хлопці почали матюкатися – у них та сама картина. Один із моїх співкурсників скинув окуляри – лопнули й вони. Задзвеніли шибки. Прозорі уламки падали ножами в пухкий сніг.
    Я звів очі до стелі.
    – Відійдіть від ламп!
    Кинувся до Стрьомного.
    – Отямтеся, Антоне Павловичу!
    Та не добіг – голову розрізало болем.
    Кілька днів пролежав у лікарні зі струсом мозку. До того ж п’ять швів наклали – звалився шмат світильника. Поранило ще одну дівчину, але її того ж дня виписали додому. Зате Хвостецькому дісталося добре – люмінесцентна лампа вибухнула у нього перед очима. Все обличчя порізало, і парами ртуті надихався.
    Потім декан прийшов у групу, почав нам втирати, що це все землетрус укупі з геомагнітною бурею. І хоча легко було вивести брехуна на чисту воду, та ніхто цього не зробив. Навпаки – задовольнилися поясненням. Відео на ютубі назвали ще одним невмілим монтажем і скоро про нього забули.
    Стрьомного я більше не бачив і бачити не хотів. Що з ним стало – хто його зна. Це в американських фільмах герой зникає у невідомому напрямку. А у нас, певно, тихенько звільнили «за власним бажанням», аби нічого не вдарило по університетському авторитету.
    Можливо, за рік, коли я гуляв зі своєю дівчиною, і трапився мені чоловік, схожий на колишнього нашого викладача філософії. Та ні. Думаю, то був не він.

  Время приёма: 08:33 21.10.2015

 
     
[an error occurred while processing the directive]